хочу сюда!
 

Аля

29 лет, весы, познакомится с парнем в возрасте 30-45 лет

Заметки с меткой «героїзм»

Герої не вмирають! Знаки Сили, Пізнання явне та втаємничене

Прапори, Знамена, Знамення – це особливі Знаки, що відображують заклик до збору людей, їх подальшої дії, вказують на їх приналежність до єдиної спільноти. Тут зовсім не йдеться про сьогоднішні реалії, що надто часто ґрунтуються на поверхневих тлумаченнях символіки, що мають лише вузько державні та політичні підстави. Звернемось до первісного сенсу цих Знаків з духовної точки зору…
…Український прапор є жовто-блакитним, кольори якого відображують сяйво золотого сонця, як сяйво духовної сили, що поєднується з блакиттю неба та чистою життєдайною водою. 
    Прапор українського війська, що всім своїм їством походить з війська давньоруського та січового, набув в час відродження червоно-чорних кольорів. Червоно-чорний прапор – це полум’яніюча червона кров над чорною землею. Це жертовна кров героїв, що запалює та боронить рідну землю, а в духовному сенсі це відображує також найактивніший стан буття в полум’яній боротьби, киплячу як кров жагу до перемоги без страху смерті!!…
(Продовження тут):

Олена Теліга жива у наших серцях!

Кого пам’ятають - той живий!



 Олена Теліга

Біографія

Олена Іванівна Теліга (з дому: Шовгенова або Шовгеніва, 21 липня 1906, Іллінське (Московська область), Московська губернія, Росія — †22 лютого 1942, Київ) — українська поетеса, літературний критик, діяч української культури.
Народилась в Іллінському під Москвою в інтелігентній, напівбілоруській-напівукраїнській родині: мати — дочка православного священика; батько Іван Опанасович Шовгенів — знаний фахівець, гідротехнік-практик. Коли дівчинці було п'ять років, Шовгенови переїхали до Петербурга.
З 1918 року родина мешкає в Києві. У Києві Олена вчиться в Жіночій гімназії Дучинської; вивчає українську мову поряд з російською, німецькою, французькою. Вивчає і такі дисципліни, як Закон Божий, російська граматика, історія, арифметика, географія, чистопис, малювання та креслення; проте на основі віднайдених оцінок юної Олени тих років, можна сказати, що вчилася посередньо. Зі згортанням приватної освіти та вказівкою, що, всі діти повинні навчатися в єдиних трудових звичайних школах, Олена потрапляє до саме такої.
Батько, урядовець УНР, разом зі старшим сином у 1920 році опинилися в еміграції в Чехословаччині. Навесні 1922 року матері Олени разом дочкою та сином Сергієм вдається вибратися з радянської України спочатку в Польщу, а в липні 1922 року оселитися в Подєбрадах у Чехословаччині, де на той час ректором Української господарської академії був її чоловік. Саме в Чехії Олена спочатку отримує «матуру» — атестат, а потім закінчує історико-філологічне відділення Українського педінституту в Празі. Тут вона знайомиться зі своїм вірним другом Михайлом Телігою, одружується з ним — з ним згодом і піде на розстріл. Саме в Чехії відбувається її становлення як поетки, публіциста-літературознавця.
З вибухом Другої світової війни Олена Теліга перебувала в Польщі — ще з 1929 року жила тут, коли у Варшаві померла її мати. Тоді ж настали злигодні та нестатки: іноді їй доводилося працювати з музичними номерами в нічних кабаре — і навіть манекенницею, але потім вдалося влаштуватися вчителькою початкових класів.
У 1937 році, виступаючи перед Українською Студентською громадою у Варшаві, Теліга висловлює своє захоплення фашистськими рухами у Європі: «Любити свою справу понад усе, дивитися на неї як на саме життя, віддаватися їй з радістю — цю велику правду зрозуміли добре нації, що ростуть і міцніють на наших очах,— Італія і Німеччина. «Сила через радість» — так зветься одна з розривкових юнацьких організацій нової Німеччини. Та власне «радісна сила», яка джерелом б’є від неї, залишає незатерте враження на чужинцях.»[1]
Проте тяжіння до Києва жило в її душі постійно: «трагічний» Київ чекав її — і вона не сподіваючися, що на неї чатує небезпека, вирушила разом із Уласом Самчуком і кількома друзями до міста юності.
У грудні 1939 року в Кракові Олена Теліга запізналася з Олегом Ольжичем (Кандибою): тоді ж вступила в Організацію Українських Націоналістів (ОУН), де тісно співпрацювала з ним у культурно-освітній референтурі. 22 жовтня 1941 р. на автомашині через Святошин та Брест-Литовське шосе вона мчить Києвом і щемить її серце поблизу КПІ і тих місць, які вона колись залишила.
У Києві Олена Теліга організовує Спілку українських письменників, відкриває пункт харчування для своїх соратників, співпрацює з редакцією «Українського слова» Івана Рогача, що знаходилась на Бульварно-Кудрявській вулиці, видає тижневик літератури і мистецтва «Літаври».
В останньому листі з міста Києва вона напише: «...Ми йшли вчора ввечері коло засніженого університету, самі білі і замерзли так, що устами не можна було поворухнути, з холодного приміщення Спілки до холодного дому... Але за цим снігом і вітрами відчувається вже яскраве сонце і зелена весна».
Зі слів очевидців дізнаємося, що жила О. Теліга в Києві «в якомусь провулку, в старому двоповерховому будинку, її помешкання було на першому поверсі. Вікна з усіх кімнат виходили на подвір'я. Господинею була похилого віку бабуся... На двох стінах — суцільні картини, портрети й ікони. Дуже багато словників — українських, російських, чеських...»
У київський період серед найближчих співробітників О. Ольжича та О. Теліги були Іван Рогач, Орест і Анна Чемеринські, Іван Кошик, Михайло Теліга.
Після арешту редакції «Українського слова» О. Теліга не брала до уваги постанов німецької влади: ігнорувала вказівки німців зухвало і принципово. 7 лютого 1942 р. почалися арешти. Друзі її попереджали, що ґестапо готує засідку на вул. Трьохсвятительській, де розміщувалася Спілка; проте знала, на що йде, тікати не збиралася. У приватній розмові з М. Михалевичем уперто підкреслила: «Ще раз із Києва на еміграцію не поїду! Не можу...»
Це був її свідомий вибір, це був її шлях, який вона гідно пройшла до останнього подиху. Олена пішла на стовідсоткову загибель, з нею пішов і її Михайло. Під час арешту він назвався письменником, щоб бути разом з нею.
В київському ґестапо Олена Теліга перебувала у камері №34. Тоді ж відбулася її зустріч із сестрою Лесі Українки, з якою вона обмовилася кількома фразами. На сірому ґестапівському мурі залишила вона свій останній автограф: угорі намальовано тризуб і напис — «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга».
За даними істориків, 22 лютого 1942 р. українську письменницю-патріотку було розстріляно в Бабиному Яру разом із чоловіком та соратниками.


Життя, рівне віршам

Незабаром минає 71 рік з дня загибелі в Бабиному Яру поетеси Олени Теліги
Вона належить до тих рідкісних у цілому світі поетів, чиї вірші дорівнюють їхньому життю. Враження таке, що свій життєпис вона вибудувала як бездоганну баладу.
Олена Теліга (дівоче прізвище Шовгенова, 1906—1942) народилася під Москвою, дитинство провела в Петербурзі, першими її мовами були російська, німецька, французька. Старший брат — російський поет, монархіст. Може, й вона обрала б російську поезію батьківщиною своєї душі. Але 1918 року родина переїхала до Києва, де батько служив у Департаменті шляхів сполучення уряду УНР та викладав у Політехнічному інституті. Власне, отой короткий  київський період зробив Олену згодом українською поетесою — але вже в еміграції, в Чехословаччині, Польщі. Їй здавалось, що вона зобов'язана повернутися до Києва, за який колись воювали і який втратили близькі їй люди (один з її старших братів служив в армії УНР, так само, як і чоловік, кубанець Михайло Теліга). 1932 року вона написала знаменитий вірш «Поворот». Потім усіх дивувало, як за десять літ до загибелі поетеса вгадала, наскільки драматичним буде її повернення на батьківщину.
Це буде так: в осінній день прозорий Перейдемо ми на свої дороги…
Вона справді повернулася до Києва "в осінній день прозорий" 1941 року. Й справді її тут чекало те, про що колись писалося у тому вірші:
Чекає все: і розпач, і образа, А рідний край нам буде чужиною...
Вона повернулася з ОУН-мельниківцями, що мріяли відновити Українську державу. Почали видавати в Києві газету «Українське слово», Теліга редагувала часопис «Літаври» й очолила Спілку письменників. Але німцям-окупантам зовсім не це було треба. Їм би підійшла радянська література — тільки щоб замість батька народів славила фюрера. Друзі застерігали Олену й переконували не повертатися. Вона відповідала: «Коли ми, поети, пишемо про відвагу, твердість, шляхетність посвяти і цими творами запалюємо та шлемо на небезпеки інших, то як можемо ми самі цього не робити? Справжня поезія — це не видумана комбінація, а виплеск душі. Як же чутимусь я, коли піду проти своєї поезії?».
Коли до редакції «Літаврів» приносили вірші про «визволителів», Теліга демонстративно викидала ту писанину в кошик. А ображені віршотворці скаржилися за відомою адресою на Володимирську, 33, де тепер було не НКВС, а гестапо.
Спілка письменників була зовсім недалеко звідти, на Трьохсвятительській. Зранку 8 лютого 1942 року гестапівці влаштували там засідку: всіх впускали, але нікого не випускали. Вона знала про це — але пішла туди: «На мене чекають люди». В середині лютого багатьох заарештованих оунівців, серед них Олену Телігу та її чоловіка, гітлерівці розстріляли в Бабиному Яру.    
Після їхньої загибелі газету назвали «Новим українським словом», і вона писала: мовляв, ці мрійники-націоналісти «прийшли з Заходу, щоб баламутити вірний німецькому визволителеві український нарід». Прикметно, що ця риторика у нас і понині живучіша, ніж вартісні вірші.
 
Віталій Жежера

поезія Олени Теліги
http://poetyka.uazone.net/teliha/

CKB

CKB

Ось i все...

Ось i все. Пропала Украйна. Загинула. Люта хвороба спiткала її у самому розквiтi державної незалежностi — не пройшло й тижня пiсля Евро-2012, як зi всiх вулиць було пiдступно убране наше майже найглавнiше надбання Олiмпiади — мобiльнi туалети.



Прощавайте, рiдненькi. Ми завжди будемо пам'ятати ваш темнозелений колiр...

Не обiйшла ця лиха доля й вулицю, про котру я писав останнього разу. Й тiльки слiпий не побачить зв'язку такої злочинностi з голосуванням за закон про мови. Бо (i це нiхто не буде заперечувати!) державна мова у нашому життi так само важлива, як i державнi туалети.

Як жити тепер? Куди жити? Га?

5 вересня 1240 року.Забута оборона.

Сьогодні, 5 вересня, виповнюється 771-ша річниця початку оборони Києва від монголо-татарської орди хана Батия. Пропоную розвідку керівника Київського Історичного клубу Юрія Шевчука щодо маловідомих широкому колу громадян України обставин цієї трагічної та водночас героїчної події в історії нашого народу.

                                                      Оборона Києва 1240 року.

В радянські часи інформація про взяття Києва ордою хана Батия подавалась таким чином, що місто було взяте ледь не за один день. Щось на зразок *...дочекались монголи, поки лід замерзне, переправились, почали облогу, пробили Лядські Ворота і ввірвались в місто.Перед штурмом останньої оборонної споруди - Десятинної церкви - перепочили ніч, і наступного дня за допомогою таранів зруйнували святиню. Останні оборонці загинули всі під уламками.Це сталося 6 грудня 1240 року.*

   Та тільки є факти, що руйнують цей ідеологічний міф, що покликаний був надати додаткової ваги думці про неймовірну слабкість Києва, його невпливовість та малозначущість серед міст давньої Русі вже з другої половини 12 сторіччя. Тому і з року в рік, з твору в твір впроваджувалась єдина дата - дата падіння,6грудня. А про початок неймовірного бліцкригу орди *чомусь* воліли не згадувати. Десь, перед морозами...

   Велетенська орда хана Батия підійшла до Києва 5 вересня 1240 року. Одразу кілька давньоруських літописів, причому різних за територіальним походженням: Супрасльський (західна Україна), Псковський та літопис Авраамки (Смоленськ) , вказують на цю дату початку облоги.І, відповідно, героїчної оборони киян від страшного і до того часу майже непереможного ворога.

   Певну плутанину безперечно внесли події попередньої осені - 1239 року. Тоді, після взяття давньоруських міст на лівому березі Дніпра - Переяслава, Чернігова, Новгород - Сіверського та інших, хан Менгу підійшов до Києва. Він направив послів до міста з вимогою здатися. Та кияни відмовились. А далі нерідко можна було прочитати наступне : *Подивився Менгу-хан на Київ, і вражений красою його, вирішив не руйнувати таке чудове місто*...Це мабуть єдина згадка *про сентиментальність ординців*. Насправді хан як воїн зрозумів безперспективність спроб захопити Київ з тими силами. що були в нього на той час. Різниця в оборонних спорудах навіть на тлі таких центрів князівств як Чернігів та Переяслав, виявилась переконливою. Та ще й втрати під час облог далися взнаки.

   Тож наступного року в похід на правобережжя Русі вирушила велетенська орда на чолі з ханом Батиєм. Вони мали на меті підкорити Київське та Галицько-Волинське князівства. А далі перейти Карпати і рушити війною в Центральну та Південну Європу. Відповідно до цих планів військо було змобілізоване до 150 тисяч. Принаймні так вказують літописи. І навіть якщо були характерні перебільшення, все одно загальна кількість воїнів була навряд чи значно менша. Надто значну кількість території з супротивником належало підкорити.

   Отже велетенська орда стала під Києвом. "...і не чули в місті кияни один одного через ревіння верблюдів, іржання коней, скрип возів". Тепер ті, хто знає Київ - якби орда стояла на лівому березі Дніпра, який аж ніяк не був вужчим, ніж нині, чи було б такий гамір настільки чутно, як вказав літописець? Отож ...

   Далі - облога. Вона з військової точки зору має забезпечити кілька завдань. Позбавити місто можливості поповнення запасів їжі, відрізати від можливої допомоги та виходу з міста як військ, так і окремих громадян. Тепер знову уявімо собі, яким чином це можна було забезпечити з Дарниці чи Троєщини. Повне безглуздя...

   Нарешті. ще одна підстава назавжди поховати міф про очікування на другому березі Дніпра. Провіант. За рік, в 1239, орда вже пройшлась лівим берегом. Тож мало що залишилось для забезпечення потреб величезної армії. Міфотворці *забули*  про похід Наполеона 1812 та повернення тим же шляхом. А навряд чи французи лютували більше ординців...Казки про *очікування льоду для переправи* для тих, хто не знає про існування на Дніпрі від Чорного моря до Києва кількох бродів. Орді вони були відомі ще з 1223р, після Калки. Тоді вони дійшли аж до Зарубу - кількадесят кілометрів південніше Трипілля. 

   Пройшовши через Поросся з його лінією оборони з боями-облогами, хан Батий 5 вересня оточив Київ. Частина війська розійшлась навколо для впокорення малих населених пунктів та поповнення запасів їжі. І звичайно ж - бранців. Основне військо почало облогу. Великою спокусою для Батия було першим прорвати оборону Золотих Воріт, що до того часу не вдавалось нікому. Але лише з невеликим загоном дружини Данила Галицького на чолі з воєводою тисяцьким Дмитром київське ополчення відбило багаточисленні штурми. Адже багато чоловіків мали бойовий досвід, в тому числі і в дружинах різних князів. А славетні київські самостріли (арбалети), що за два сторіччя стали основою герба міста, в руках вмілих стрільців досить добре впорались з найкращими обладунками знатних ординських воїнів.

   Виснажлива оборона лінії міста Ярослава продовжувалась понад 10 тижнів. Далі знову деяка плутанина. Одні джерела вказують падіння міста на 19 листопада. Інші - 6 грудня. Можливо, це через різні дати падіння різних ліній оборони. Адже була ще і лінія міста Володимира. В будь-якому випадку далеко не такі слабкі як гадалось Лядські ворота ( рів-17м ширина,8м - глибина ! та ще багатометровий вал. Це було встановлено під час реконструкції Майдану в 2001 році. Тоді ж відкопали частину Лядських воріт із заборолами - стінами фортеці. Але вночі *раптом* багатотонна бетонна балка впала на безцінні залишки. Цей злочин тодішньої зажерливої як і всі інші до забудов київської влади ще потребує розслідування та покарання). Тому лише після замерзання Козиного болота та рову перед валом і воротами орда змогла наблизити свої найсучасніші на той час метальні машини-пороки на вбивчу для стін відстань. Після пробиття частини стіни в запеклій битві найкращі воїни орди змогли попри втрати та опір киян ввірватися в місто. А далі розпочались бої за кожний будинок. Так дійшло до лінії міста Володимира. Наступ ворога зупинили. Настав перепочинок - сил не залишилось навіть у ординців. Скільки тривала оборона фортеці Володимира - незрозуміло. Можливо один день. Можливо з 19 по 6. Відома дата падіння останнього рубежу киян Десятинної церкви - 6 грудня. Сьогодні на тому місці є пам'ятна кам'яна брила оборонцям Києва.

   Спекуляції щодо тривалості оборони не були єдиними. Сторіччями втокмачували в голови думку про повне знищення Києва з усіма жителями і майже повне припинення цивілізованого життя як міста. Та тільки не все так, як подавалось. Вже в 1246 році посол Папи Іннокентія до Орди Плано Карпіні вказував на існування в Києві *всього 200 дворів*. Але двори в Києві не були малими за:приблизними підрахунками кількість жителів у них була близько 2 000 чоловік. Із церков окрім Десятинної про знищення інших не вказувалось. На Подолі жителі швидко відновили торгівельно-ремісницькі двори. Лише Поділ в 1399р зібрав на відкуп війську хана Едигея коштів як вся *процветающая* Москва. Втрати були безперечно значними. Та місто відновилось.

   Насамкінець хотілось би нагадати нашим можновладцям про необхідність зміни дати святкування Дня Збройних Сил України. Вона чомусь припадає на...6 грудня. Не найкращий день в нашій історії. Тож варто пошукати більш позитивну для України та її війська дату. Вони є. Ми вміли перемагати. А пам'ять про простих киян, що не здавались на милість лютого ворога три місяці 1240 року має бути з нами.    

Юрій Шевчук, Центр Розвитку Патріотичних Програм.

Дожити до Свободи..!

"Ідея суверенності без боротьби за неї - навіть безперспективної - стає святковою фразою. Мазепа теж програв, але його чин спородив державницьку ідею... Одного життя замало, щоб дожити до свободи, її здобувають, міняючись, цілі покоління, а те, яке пройде колись готовим мостом, можливо, й уваги не зверне, що міст стоїть на опорах, споруджених попередниками. Ми ж ті опори закладаємо, і наша робота найважча..."... "Хтось мусить це зробити... - якщо нам удасться розбудити в народі незалежницьку ментальність, якщо ми хоч трішки вичавимо з людей рабський дух, то й це буде нашою великою перемогою. Ми мусимо стати героями".

Роман ІВАНИЧУК, "ВОГНЕННІ СТОВПИ"