хочу сюда!
 

Галина

39 лет, рак, познакомится с парнем в возрасте 38-50 лет

Заметки с меткой «прощання»

Сьогодні прощання з Германом Бродніковим

Церемонія прощання із загиблим під Авдіївкою бійцем 92-ї ОМБр Германом Бродніковим відбудеться завтра на Харківщині
Завтра, 10 листопада, у селі Клугино-Башкирівка Харківської області, на плацу 92-ї окремої механізованої бригади, о 12.00 відбудеться церемонія прощання з Германом Бродніковим (позивний Фріц).

За інформацією Цензор.НЕТ, поховають Героя в Чугуєві.

 Герман Бродніков народився (позивний Фріц) народився 28 березня 1996 року. Мешкав у Чугуєві. 2015-го закінчив Чугуєво-Бабчанський лісний коледж. У бригаді — з квітня 2016, воював у районі Мар'їнки та Авдіївки. Служив старшим солдатом в 92-й ОМБр. Загинув 7 листопада в районі міста Авдіївка Донецької області, коли зведене інженерне відділення виконувало завдання із забезпечення підрозділу лісом-кругляком для інженерного обладнання позицій. Коли військовослужбовці поблизу взводного опорного пункту вивантажували деревину, близько 12:20 ворог зробив два постріли з ПТРК. Одна з ракет влучила в автомобіль "Урал", біля якого працювали військовослужбовці, в результаті чого Герман загинув на місці, ще троє бійців зазнали численних поранень (один з котрих, Геннадій Моторін помер наступного дня у лікарні).

Читайте на "Цензор.НЕТ": Один боєць ОС зазнав поранення на Донбасі, від початку доби - 11 ворожих обстрілів, - пресцентр

У нього залишилися мати, сестра та наречена (батько Германа загинув раніше на війні).

Померла відома українська поетеса Ганна Чубач

Галина Гордасевич написала цього вірша своїй подрузі після звістки про смерть її матері, а сьогодні надійшла прикра новина, що на 79-му році життя 19 лютого померла українська поетеса Ганна Чубач. 
Вічная память і упокій.

ЛИСТ ДО ГАНІ ЧУБАЧ

Ганнусю, серденько, поплач!
Давай поплачем вдвох з тобою.
Хоч не лiкують сльози болю,
Та все ж полегша. Ти поплач.

Коли вмирають матерi,
Стає темнiше в цьому свiтi,
Ну, бо кому ж тодi свiтити,
Коли вмирають матерi.

І вже ми крайнi у життi.
Куди вiдповiдальнiсть дiти,
Як вже за нами нашi дiти!
То ж стiймо крайнi у життi.

На те й родились ми, жiнки.
Це нам сивiти i старiти,
Щоб освітити і зігріти
Увесь цей світ, бо ми – жінки.

Отож востаннє ще поплач,
Що вже не донька ти, лиш мати,
І мусиш бiль в собi тримати,
І витри сльози, i не плач.



Любомир Гузар вчить нас бути мудрими



Про свободу
15 лютого, 22:00
Треба усвідомити: нам іще тільки належить збудувати справжню, вільну Україну, підмурком якої слугуватимуть внутрішня свобода кожного та повага до свободи кожного. Свобода нам потрібна для того, аби ми нарешті стали собою. Не тими, ким є нині, а ким покликані бути. 

Господь Бог дав нам Україну. Ми самі її не здобули, крови не пролили. Ніхто з людей нам її не дарував. То була воля Господня, ласка Божа. Обставини мусять описувати історики. Але Україна постала, вона є. Я переконаний, що інакше бути не могло. 

Проте чи всім нам подобається нинішня Україна? Кого слід картати, що вона не є такою, якою ми воліли б її бачити? Як сталося, що Україна не стала осідком достатньої кількості вільних людей, що є неодмінною ознакою справді вільної держави? 

Багато хто все ще боїться свободи. Хтось давно відзвичаєний від неї, хтось, навпаки, досі не призвичаєний. Більшість людей про свободу не думають. Бо виховані в іншому світогляді. 

Багато разів я чув з різних вуст, що ми, українці, є колосальними індивідуалістами. Маєш свій хутір, маєш родину, землю, сад — власне, що ще потрібно, аби не думати про те, що за парканом, про тих, хто за парканом? Земля така багатюща, що добрий господар ладен самотужки розбудувати щось на кшталт власного самодостатнього світу. Це створювало хитку ілюзію свободи для кожного й не примушувало змагатися за свободу для всіх. Мрії про волю не заважали кожному ставати невільником власного клаптика землі. 

Історики кажуть: українці поставали насамперед як рільники, тому їхня звичка до колективної співпраці є недостатньо природною. Світ змінював обставини й характери, проте закладена традиція все одно давалася взнаки. 

Після Другої світової війни я жив у таборах біженців на території Австрії. Дуже повчально було спостерігати, як поводилися українці, а як — литовці. Литовці вміли свої справи розв'язувати спільно, українцям це давалося тяжче. Звісно, вихідці з Литви, на відміну від нас, мали за плечима щонайменше 20 років незалежності. Але чи тільки в тому була причина? 

Часом ми добре працюємо гуртом. З історії відомо, що українські військові формації в різні часи були досить вправними. Проте, коли йдеться про життєві проблеми, нас напрочуд важко переконати, що треба співпрацювати. Життя призвичаїло мешканців нашої землі боронитися, але не навчило спільно розбудовувати навколишній світ, коли загрози немає. Складно відчувати себе спільнотою, коли відсутній спільний ворог. То невже нам неодмінно треба ворогів, аби відчути себе справжньою родиною, не роз'єднаною парканами особистих прагнень, дрібних острахів та нісенітних забобонів? 

Українців на певний час може об'єднати шляхетна ідея, прекрасна мета, велика боротьба. Заради цього багато хто спроможний віддавати останнє, йти до в'язниці, ризикувати здоров'ям, жертвувати життям. Натомість речі не менш важливі, але зовні більш буденні, марудні, не в змозі пробудити таку ж пристрасть, такий же запал, таку ж схильність до жертовності. Ми здатні боротися за чітко окреслену героїчну мету, але нам не властиво налаштувати себе на копітку, щоденну спільну працю. 

Наведу приклад із власного досвіду: дуже легко розбудовувати парохію, особливо коли зводиться Храм Божий. Тою справою опікується ціла громада, кожна людина щиро намагається бути дотичною до здійснення мети. Та коли храм збудовано, то стимул зникає. Нащо зайво турбуватися, як воно вже постало? Але ж життя парохії не припиняється відтоді, як Храм Божий зведено. Воно, власне, тільки починається. 

Який зв'язок я вбачаю між спільною працею та свободою? Дуже простий. Свобода не є сама в собі цінністю. Свобода — це обставина бути людиною. Свобода — це лишень право творити добро. Свобода не в тому, щоби робити що заманеться. Свобода — то змога служити людям. Чим більше людей усвідомлять таку свободу як природну потребу, тим більше добра вони здатні спільно створити одне для одного, а отже, для цілої країни. Свобода є умовою, вона не є ціллю. Держава може почуватися вільною лише тоді, коли вона спирається на людей, які почуваються справді вільними. Водночас тільки у вільній державі народ може почуватися свобідним. Ми спільно повинні збудувати державу, де вільна людина має бути на першому місці. Повна свобода цілої України має складатися з частинок свободи кожного з нас. 

Якби мене запитали, що означає бути свобідним, я би не відповів одразу, хоча вважаю себе вільною людиною. Але ж не почуваюся захищеним. Бо живу в країні, де завтра мене можуть заарештувати. Або влаштувати мені дорожньо-транспортну пригоду, буцімто випадкову. Раптом хтось на високих щаблях влади подумає, що нижчепідписаний заважає владі, що він говорить дурниці, що псує людей? Раптом хтось вирішить, що варто такої людини позбутися? Бути вільним і наражатися через те на небезпеку — доказ того, що живеш у країні, яка не є вільною. 

Справжні велети духу спроможні бути вільними і в невільній державі. Василь Стус навіть за ґратами лишався вільною людиною, саме тому його смерть у неволі перетворилася на безсмертне утвердження справжньої свободи. Власне, наявність таких людей дозволяла вважати наш народ волелюбним. Але брак таких людей не давав змоги цілому народові стати вільним. Ми справедливо пишаємося часами козацької держави, але надто ідеалізуємо той період, який не був аж таким беззастережно світлим. Невільники-кріпаки ставали вільними козаками, тікаючи до свободи. Але вони її не втримали. 

Ми час від часу отримували можливість ствердити свою незалежність, але завше цю можливість марнували. Напевно, не варто виправдовувати хиби тільки зовнішніми чинниками та несприятливими обставинами. Якби весь народ був справді волелюбним, то чому він не підтримав вільного духом Івана Мазепу? Хіба в Україні на кожного Мазепу не знаходився свій Кочубей? Не варто боятися ставити неприємні запитання, не слід боятися шукати відповіді на них. Подібна властивість є ознакою вільної людини. 

Наш шлях до свободи виявився довшим, аніж мріялося декому, на те воля Господня. Зрештою, кожна зупинка на тому шляху — це Божа підказка, варто тільки навчитися тими підказками керуватися. Господь завжди випробовує тих, кого любить. 

Знову пошлюся на поширену думку — мовляв, українцям не властивий природний потяг до демократії. Буцім ми ладні підкорюватися комусь, хто спроможний обдарувати нас добром, здатний зробити за нас нашу спільну роботу. Чи направду то є так? 

Вочевидь, фахову відповідь на це запитання мають дати знавці — соціологи, історики, філософи. Та в Україні, певно, існує потяг до твердої руки, до мудрого диктатора. Одвіку ми прагнули доброго князя, гетьмана чи президента, який узяв би на себе тягар всеохопної опіки, який робив би добро для нас за нас. Нам легше, коли знаходиться вправний провідник, що вміє зорганізувати, розв'язати, настановити, навернути. Це з одного боку. З іншого — ми мріємо про ідеального очільника, тому далеко не кожен, хто на подібну місію претендує, нас цілковито влаштовує. Суперечливість людської природи: ми не користаємося правом розв'язувати проблеми власноруч, але, зазвичай, відмовляємо в цьому праві іншому, допоки його зверхність достеменно не доведена. Що це, як не наочний вияв внутрішньої несвободи? 

Зрозуміла симпатія певної частини суспільства до опозиції: той, що при владі, не впорався, він не гідний, то, може, його наступник впорається із завданням? Світ Божий не є чорно-білим. Не всі, хто при владі, — чорти, але, й не всі, хто в опозиції, — янголи. Особисто я не бачу нині суттєвої різниці між ними. Опозиція поки що виглядає надто слабкою, аби відчувати до неї довіру. Є серед опозиціонерів достойні люди, але, на жаль, їх одиниці. Часто чуємо закид, що люди при владі — злодії. Здавалося б, що так. Але кожен має поставити собі запитання, а що він зробив, аби влада була іншою, а країна була вільною. В усіх смислах того слова: вільною від злодіїв, від бідності, від упереджень, від острахів, від легкодухості.

Ми стоїмо перед поважною проблемою. Мусимо зупинитися і добре подумати, що нам робити, окрім як нарікати. Позбувшись чинної влади, Україна не стане вільнішою. 

Навіть мудрішим з провідників складно встояти перед спокусою всевладдя. Пастир може перетворитися на фарисея, коли паства німа. Властолюбець не буде виховувати свободолюбних людей. Він мудрий і досвідчений, він воліє думати за всіх. Він є початок і кінець усього. Він може щиро втішатися тим, що він для них робить. Він може зажадати від людей вдячності, аби йому співали славу, а може робити свою справу безкорисливо. Але в кожному разі він, свідомо чи несвідомо, спокушає людей, позбавляючи їх віри у власні сили. А зневірені люди не в змозі побудувати вільну державу. Мусимо сходитися, аби разом думати, як будувати країну, яку ми хочемо. А не покладатися на когось, хто її буцімто збудує за нас. Не збудує. 

Влада боїться свободи в серцях набагато більше, ніж голодного бунту. Бо голодного можна купити, а вільного — тільки вбити.

Невже потрібен тільки батіг? Чому задля згуртування необхідний або спільний ворог, або батіг провідника? Нам іще належить навчитися співпрацювати без примусу. Інколи свобода народжується як 
відсіч примусові, але побудувати свободу під примусом не можна. 

Поважний дисидентський рух був відважною боротьбою "проти". Люди любили Україну, терпіли за неї, змагалися за неї. Та що сталося, коли після повалення Радянського Союзу до влади прийшли люди, що потерпіли від радянського режиму? Сталася справжня людська трагедія. Багато хто з тих людей, направду гідних пошани за свою боротьбу, не витримав випробування. Одні не витримали випробування працею, спричинивши своїми діями великий хаос. Інші не витримали випробування владою і почали наслідувати своїх переслідувачів, заходилися будувати собі палаци, захопилася різноманітними вигодами. Люди, зіпсовані школою радянського життя, здебільшого поранені духовно. То є гірка правда. 

Ми не маємо усталеної традиції любові до свободи, тож мусимо її творити разом просто зараз. Треба усвідомити: нам іще тільки належить збудувати справжню, вільну Україну, 
підмурком якої слугуватимуть внутрішня свобода кожного та повага до свободи кожного. Свобода нам потрібна для того, аби ми нарешті стали собою. Не тими, ким є нині, а ким покликані бути. 

То є колосальним викликом. З Божою поміччю маємо впоратися з тим. В Україні є достатньо людей, що не тільки почуваються вільними а й усвідомлюють необхідність побудови вільної країни. Треба лишень переступити через власні лінощі, острахи, легкодухість. Треба йти до людей, передовсім, до молоді, зацікавлювати свободою, пояснювати її переваги, переконувати не боятися свободи. Цьому, безумовно, мають зарадити церква, школа та науковці. Я вважаю, що всі ми, кому не байдуже майбуття України, покликані розпочати велику кампанію, провідниками якої слугуватимуть люди, що мають достатній суспільний авторитет. Мають бути взірці — ті, хто здатен власним життям довести, що таке бути вільним.

Нехай цих людей буде стільки, скільки є. Нехай сотня, нехай навіть менше. Треба робити це просто зараз. Завтра буде більше. Не варто чекати доброї нагоди, ліпших обставин. Якщо шукати привід для зволікань, то кращі часи не настануть ніколи. 

Не слід складати розлогі плани, як хутко змінити одразу всю Україну. Слід змінювати людей, повсякденно й наполегливо. Власним прикладом, переконливим словом. Не треба лякатися, що це триватиме довго. То політики обіцяють облагодіяти всіх і негайно. А от пастир Божий дорожить кожною спасенною душею. Ми не змагаємося за мільйони, ми боремося за кожну душу. Кожний, хто ще вчора не думав про те, нащо йому свобода, але замислився над тим сьогодні, є кроком до великої перемоги.

Не погоджуюся з тим, що нинішня молодь уже необоротно зіпсована байдужістю, інертністю, індивідуалізмом, що їх отримала в спадок від попередніх поколінь. То не є правдою, молодь поранена, але вона жива. Вона втомилася від штучного, облудного, несправжнього, їй бракує щирого й правдивого. Якщо знайдеться достатня кількість людей, чия віра в свободу виявиться справжньою і твердою, — віра ця неодмінно знайде відклик у серцях багатьох із тих, кому розбудовувати Україну майбутнього. 
https://gazeta.dt.ua/internal/pro-svobodu.html

У Празі попрощалися з Олександром Олесем



У молитовному домі святих Філіпа та Якуба у столиці Чехії Празі відбулася церемонія прощання з видатним українським поетом та драматургом Олександром Олесем та його дружиною Вірою Кандибою. Подальшою долею їхніх останків, як зазначили у посольстві України в Чехії, опікуватиметься Міністерство закордонних справ України.

«Такого не було, що в нас у Чехії за моїх часів, а я служу з 1991 року, щоб ми відправляли на Україну мощі людини», – сказав Василь Сливоцький, настоятель кафедрального собору святого Климента та єпископський вікарій для українців-вірних УГКЦ в Чехії, який відправляв службу під час прощання.

Начальник Управління консульського забезпечення Василь Кирилич у коментарі Радіо Свобода сказав, що питання про те, коли саме дві труни, в яких перебувають останки, прибудуть до Києва, вирішує спеціально створена робоча група. Наразі вирішено, що доправлять їх літаком.

Як повідомляв 21 січня на вечорі пам’яті поета у Празі тимчасовий повірник у справах України в Чехії Зіновій Гошовський, їх перевезуть до кінця цього тижня.

Перепоховати відомого українця-емігранта планують на алеї видатних діячів Лук’янівського історико-меморіального заповідника в Києві.

Останки похованих на Ольшанському цвинтарі Праги Олександра Олеся та його дружини Віри Кандиби ексгумували 3 січня 2017 року. Ексгумація була спричинена особливостями чеського законодавства: за місце поховання померлого потрібно сплачувати ренту, і родина чоловіка, який це робив і тим отримав на могилу право власності, вирішила після його смерті поховати його на тому місці.

За інформацією Товариства охорони українських поховань, у Чехії є близько 200 могил видатних українців, близько трьох десятків із них у критичному стані й потребують догляду


http://www.radiosvoboda.org/a/news/28259266.html

Герої не вмирають!

27.12.16
 Загиблого під Світлодарськом воїна Сергія Рубанчикова провели в останню путь




Сьогодні, 27 грудня, в Києві попрощалися з військовослужбовцем 54-ої механізованої бригади Сергієм Рубанчиковим (Відьмак), який загинув 22 грудня у боях під Світлодарськом.

Прощання відбулося в церкві на території Шевченківської районної лікарні міста Києва.

Попрощатися з бійцем прийшли його товариші по службі, близькі та рідні.

Сергію було 37 років. Своєї сім'ї у воїна не було, він підтримував дуже близькі стосунки із сім'єю брата.

Дивіться також: У загиблого на Світлодарській дузі Микити Ярового залишилася вагітна дружина. ФОТО

Брат Сергія Володимир Дорошенко - боєць Української добровольчої армії. Він згадує: "Сергій для себе ніколи не жив. Коли у мене народився син і було важко, він все для нас робив. Напевно, найдорожчою людиною для нього був мій син, його племінник. Він з ним більше часу проводив, ніж я. Сергій ніколи не скаржився, був спокійним".

На фронті брати перетиналися, будучи добровольцями, під час штурму Широкиного у 2016 році - перед тим, як Сергій пішов служити в 54-у бригаду.

"Це був наш спільний бойовий вихід. Потім ми залишилися в тому секторі, а Сергій пішов у 54-ту механізовану бригаду. Я особисто знаю комбрига, ініціативний офіцер, патріот. І ще знаю кількох офіцерів звідти. Тому коли Сергій захотів іти в армію, я його направив в 54-у бригаду. Якщо воювати, то з тими людьми, які гідні. І зараз я командуванню не докоряю, вони все зробили правильно. Він солдат. Усі ми виконуємо свій обов'язок перед країною до кінця", - розповів Дорошенко.

Сергій загинув під час мінометного обстрілу.

Кажучи про останній бій брата, Володимир зізнався, що в останні години Сергій кликав його на допомогу. Також Дорошенко розповів про те, як Сергій не раз уникав смерті на полі бою, а в день загибелі він не мав бути під Світлодарськом, але сам висловив бажання залишитися.

"Сергій розповідав, як одного разу під час бою куля 5.45 потрапила в його магазин і зрикошетила. Він не повинен був там померти! Коли вони з нуля відійшли, розповідав, як важко було. Казав: "Мені пощастило, кулі літали просто над головами. Багато наших загинуло, але й по "їхніх" (ворогів) трупах ми пройшлися".

Атака була жорсткою, Сергій її пережив. Говорив, що сильна контузія, болить голова. Я сказав йому: "Відпочивай, вистачить цієї м'ясорубки". Все-таки дві доби вони там провели. Він відповів: "Добре". Але не відступив і мені не сказав про це. Я йому не докоряю, коли б я був на його місці, вчинив би так само - йшов би до останнього. У нас уже були такі випадки - в Донецькому аеропорту у 2014 році. Тоді ми не відступили. У найскладніший момент він покликав на допомогу. Ніколи не думав, що брат покличе мене на допомогу за два з половиною роки війни. Я поїхав, чекав у штабі наказу, а в цей час він помирав", - додав Дорошенко.

Сергія Рубанчикова поховали на Лук'янівському військовому цвинтарі м. Кєєва.

Фото: Наталія Шаромова,
http://ua.censor.net.ua/photo_news/421208/zagyblogo_pid_svitlodarskom_voyina_sergiya_rubanchykova_provely_v_ostannyu_put_fotoreportaj

Прощання з Героєм в Києві

22.12.16 14:41
 Із загиблим під Світлодарськом воїном Володимиром Андрешківим попрощалися в Києві на Майдані Незалежності.

У Києві на Майдані Незалежності попрощалися з українським воїном і Героєм Володимиром Андрешківим, загиблим у боях на Світлодарській дузі 19 грудня 2016 року.

Воїн 1-ї роти 25-го окремого мотопіхотного батальйону "Київська Русь" 54-ї ОМБр, багатодітний батько Андрешків Володимир Степанович (позивний Жара), 47 років, із с. Бортники (Стрийський район), Львівська область, загинув 19 грудня на Світлодарській дузі.

На Майдан Незалежності провести українського Героя в останню путь прийшли понад 300 людей. Люди зустріли і провели полеглого воїна на колінах.

Після прощання тіло Володимира Андрешківа повезуть на Львівщину, де його і поховають.

Більше матеріалів тут:
http://ua.censor.net.ua/photo_news/420568/iz_zagyblym_pid_svitlodarskom_voyinom_volodymyrom_andreshkivym_poproschalysya_v_kyyevi_na_mayidani_nezalejnosti


1609 кроків назустріч


Мені ти снилася вночі.
Манають дні, але і досі
Те, що між нами не збулося,
Отак крізь час мені гірчить.

 

Та й сон – фантастика якась,
Але приємний, що лукавить:
В нім
ми кохаємось намзаєм,
Чого не сталося якраз.

 

Та що не трапиться вві сні!
Сон не з’являється нізвідки:
Із головою видає він,
Чого б хотілося мені.

 

Й тоді – в примарні ті часи
Та, що лукавити, – і досі!
Тому й
болить, що не збулося.
Тому й
смутні мої думки.

 

Крім них, не втішитись нічим.
Спить світ. Вдивляюсь в темінь ночі
Й пишу про
тебе. І дуже хочу,
Щоб
ти приснилися вночі.

 

Колись боявсь з тобою снів.
З тих пір безсоння – часта гостя.
І
прикро те, що не збулося,
Прошу наснитися мені.

 

Немає жодної з причин
Боятись: сон же це, їй-право,
Що
хочу я тебе так само.
І тільки в ньому й не
болить.

 

Хоча б в один твій сон мені:
Оце фантастика вже дійсно.
Та я й без нього знаю: пізно…
І все ж чекаю
увісні.

 

І долі дякую сповна 
За те, що разом, хоч у снах тих.
В житті не склалося
покохатись,
Не розминімось хоч у снах.

 

І ще важливо – пам’ятай!

Його шукаєш — я не він.

На зустріч зроблю милю кроків,

Та ні одного – навздогін!

йдеш назавжди...

йдеш назавжди? що ж, бувай.
від кохання до кохання
шлях короткий обирай.
але все в житті оманне.
помашу тобі услід
вже чужиій, та рідній наче -
хай, щоб легко шлях проліг,
сяє хай зоря удачі.
тільки все ж прийде пора
сліз від розпачу і зречень,
зблякне раптом мішура
в повсякденній колотнечі
і крізь стиснуті вуста
зрине крик розчарування -
гинуть мрії, пом"ятай,
у бурхливім океані.
що ми значим - я і ти?
тимчасовості не вічні.
і крізь шторм знегод гребти
лиш всього - закон космічний...
говори, не говори -
не повернеш вже минуле.
Бог нам свідок угорі,
час кохання ми відбули.
чи було воно, чи ні -
то є загадка нам лише,
в Літо канули ті дні -
таїну собі залишим.
...йдеш незавжди...що ж, бувай.
хай щастить тобі в усьому.
тайкома мене згадай,
як зупинишся з утоми.

P.S.
може так воно вже судилось...
і, зітхнувши, дивлюсь у зем.
а таки мені певно снилось -
ти і я, і життя усе.
і душа моя рветься навпіл,
оковитою не сцілить...
хай кохання оспівують жаби
на озерах у сонця мідь.
Страницы:
1
2
предыдущая
следующая