Русичи — Українці-русичі — Русичі-українці — українці — Українці

Русичи — Українці-русичі — Русичі-українці — українці — Українці — тернистий шлях.

/Побудова девятикутника/

Cвіт — це все і ніщо! Пустота і хвилі, бриніння хаосу, рух нічого. Коли, ще зовсім нічого не було, царював морок. Батько хаосу і мороку — Випадок створив слово, чим розвіяв Морок на Світ і Тінь. Свідомо опускаю створення життя. То довга історія.


По ній, Бог почав мудрувати і зібрав до купи народи що дорожили правдою, мужністю, вірою, коханням, цінували мужність і працю, були допитливими, любили гармонію і з'єднав їх між собою навіки мовою. Чим краще народ той мову плекає, тим більше він нацією стає, чим більше мову занедбує, тим нижче падає в раба перевтілюючись, бо мова, то не слова, не бриніння звуку, мова — то сила духу.

Коли духу, сміливості в нації не стає, аби рідною мовою розмовляти, про яке панування може йти мова. Річ вже йде про бидло і злато, тобто цінності паразита.

Токмаччина і незалежність

9:00 Збір патріотів Токмаччини біля птаха з двома крилами-прапорами УССД і Народної Армії. Знамена синьо жовте і червоно-чорне свіжі, оновлені. Українці радо вітаються, розподіляють прапори по машинах. Кожен висловлює власний погляд на маршрут і скоро виїздять по узгодженому маршруту. Сьогодні колону веде Віктор.

Хвилина пам’яти застала колону на трасі.

Вшанували всіх полеглих захисників України у Московсько-Українській війні.

Провідали ветерана Московсько-Української війни, Апанасовича. Зробили фотосесію.


Люди нас радісно вітали. К@цапи казилися. Все як зазвичай.

Зорепад Персеїд був минулої ночи


Загадував бажання:

  • Українській мові бути! Чкекав 300 сек!!! Кілька метеорів!!!

  • Українці житимуть чудово! Рахував до 700! За той час лише один метеор майнув небом. Значить є над чим працювати :)

Українець, що розмовляє російською

Допомагає:
  1. Російському бюджету в економії на фаховій підготовці російських розвідників.

  2. Російським шпигунам маскуватися під українців.

  3. Путіну пояснити Світу, чого він вдерся в Україну. Світ розуміє і співчуває захисникам собі подібних. Зазвичай, негритянські держави співчувають неграм. Англомовні співчувають англомовним. Тому пояснення анексії українських територій захистом російськомовних — цілком логічним є, що дозволяє Путіну зберегти обличчя.

  4. Підірвати авторитет української нації в Світі. Бо що то за нація, що боїться розмовляти власною мовою, а послуговується мовою ката і загарбника?

  5. Підірвати авторитет української держави і розмити саму мету її створення. Багатьом людям в Світі не зрозуміло, навіщо Україна намагається відділитися від Російської Федерації, коли мова в обох державах російська?

  6. Згорнути в інших державах вивчення української мови. Готуючи дипломатів для України, скажімо, Польща, чи Японія, витрачають на то кошти, зокрема і на вивчення української мови. Ті дипломати приїздять до України і не розуміють мову наших політиків, оскільки ті розмовляють російською. Робляться висновки. Тому програми з вивчення української мови, скажімо, в Польщі стали різко згортатися. Водночас вивчення російської стало ширитися. Тому ляхи стали жертвами московської пропаганди. А винні в тому українські російськомовні політики.

  7. Почуватися окупанту, в Україні, комфортно, як вдома.

  8. Вихованню сепаратистів з власних дітей. Бо путінська пропаганда в рази ефективніше діє на тих, в кого батьківською мовою є російська.

  9. Окупантам знищувати українців. Найбільше втрат несуть якраз російськомовні регіони.

  10. ...

Жорсткий пост російського журналіста про загиблу Ірину Бережну

p { margin-bottom: 0.25cm; line-height: 120%; }a:link { }

http://www.dilovyi.info/zhorstkyj-post-rosijskogo-zhurnalista-oleksandra-tverskogo-pro-zagyblu-irynu-berezhnu/



p { margin-bottom: 0.25cm; line-height: 120%; }a:link { }

Ірина Бережна загинула. Постараюся висловити свою найглибшу скорботу нижче.

Ти цинічно глумилися над своїми громадянами, які віддавали своє життя на Майдані, щоб позбутися рабства. "Кастрюлеголови" - насміхаєшся ти. А ще в січні 2014 роки ти голосуєш за "диктаторські закони", поки Воїни Світла складають свої голови за Свободу в декількох сотнях метрів від твого затишного кабінетику.

Ти називаєш патріотів своєї країни "клоунами в вишиванках". Патріотів, без яких Україна б уже була колонією Росії. На твоїх очах сиротіють українські сім'ї, похоронки приходять практично щодня, а для тебе ці люди - "клоуни". Убиті горем рідні стоять на колінах, проводжаючи своїх героїв, своїх синів, чоловіків, батьків, а ти єхидно говориш їм в обличчя: "Так вам і треба" і захищаєш вбивць свого народу.

Ти під час війни їздиш на передачу до головного пропагандиста і розпалювача міжнаціональної ненависті Соловйову в країну-агресор і там заявляєш: "Україна стрімко перетворюється на терористичну державу" УкроІГІЛ ", де просто зносяться пам'ятники історії, влаштовується продуктова, транспортна, тепер уже енергетична блокада ( йшлося про блокаду Криму). Багато хто зі мною погодиться, що саме такий сценарій планувався під час державного перевороту "

Ти одягаєш радянську червоноармійську форму і транслюєш одну з головних гасел “русського міру” (далі: “російського Світу”): "дідивоювали".

Ти виправдуєш агресію російських окупантів проти своєї країни. Методично виступаєш проти українізації України, проти її незалежності, підтримуєш “російський Світ” і окупацію теренів своєї держави.

Більш того: ти засуджуєш захисників України, кажучи тим самим, що Україну треба здати Росії разом з потрохами. Плюєш в душу свого народу, тупцюєш на могилах воїнів, які звільняють свої землі, віддаєш людей, що знаходяться в заручниках у окупантів.

І при всьому при цьому, ти - народний депутат України.

А ще хто ти? Правильно. Шваль і коллабораціоністка. Зрадниця і тварюка.

І ось в 36 років ти гинеш в аварії.

Люди зітхнули з радісним полегшенням, коли Моторолу підірвали в ліфті. Чому тут повинні бути інші емоції? Вороги України - це і є вороги України. І невідомо хто з вас зробив більше в спробах знищення України. Ви з Моторолою наближали, як могли “російський Світ”. Тепер зустрінетеся і обговоріть в який момент щось пішло не так. Час у вас буде.

Не шкода. Ось хлопців, тих, хто гине на фронті безмірно шкода. Тепер же просто стало на одного небезпечного ворога в тилу менше. Перемога стала ще на крок ближче.

Олександр Тверський



Колишній політв'язень сл.п. Володимир Герасимчук з міста Токмак


Газета „Таврія” 3 травня 2005 року рубрика „Люди і долі”

У Золочевській тюрмі співробітники НКВС розстріляли 649 моїх земляків, серед яких були вагітні жінки”

- Володимире Петровичу, що привело Вас до лав УПА?

- Одним словом не скажеш. Я народився у стародавньому селі Побужани Буського району на Львівщині, в патріотично налаштованій сімї. Колядуючи в дитинстві, ми також, на прохання односельчан, співали гімн „Ще не вмерла Україна”. Пізніше, навчаючись у Львові на кравця, я вступив до товариства „Зоря”, став симпатиком ОУН. Західна Україна тоді була під Польщею. Звістка про проголошення Закарпатської республіки викликала ще більшу політичну активність, ми брали участь в антипольських демонстраціях протесту. На той час мене, 18-річного, було прийнято до ОУН. А невдовзі прийшли „визволителі”.


- Маєте на увазі Червону Армію?

- Так. Я саме був на канікулах, і з обох сторін села ми обладнали дерев’янів брами, прикрасивши їх жовто-блакитними прапорами і квітами. Але директор школи Степан Кужіль, якого потім було репресовано, сказав нам: „Зніміть. Не ті йдуть”.

Він мав рацію.

Почались репресії проти прихильників незалежності України, переслідування за патріотичні ідеї, за те, що селяни не хотіли іти в колгосп. Як правило, арешти відбувалися вночі. До львівської в’язниці кинули моїх двоюрідних братів, які були патріотами. Карали й за дрібниці. Кілька днів за гратами перебував мій батько – тільки тому, що в гурті односельчан напівжартома відповів: „Молодь піде у колгосп, а стариків – на мило”. Одну селянку посадили на 5 років за те, що її маля, десь почувши пісню про примусову колективізацію, заспівало: „Ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні ...” . Люди жахалися військових у формі НКВС.

- Виходить, що й серед західних українців були донощики?

- В сім'ї не без виродку. В селі такими вважалися Панько Дацький, який став головою колгоспу, та його родич. Якось Панька на деякий час посадили у тюрму, щоб він доповідав начальству про почуте в камері. За все скоєне і поплатився життям перед війною.

- Що сталося з Вашими братами?

- Із львівської тюрми їх випустили, запроторивши потім у золочівську.

В ніч з 23-го на 24 червня, після нападу Німеччини, у золочівській тюрмі співробітники НКВС розстріляли 649 моїх земляків, серед яких були вагітні жінки. Хоча у тюремному дворі гуркотіли два трактори, жителі м.Золочів чули постріли. З-поміж розстріляних виявилися і мої брати. Тіла вбитих – а частину з них підпалили, обливши бензином – посипали вапном і загорнули землею. Я був очевидцем розкриття цих могил. Поруч них неможливо було знаходитися без повязки, бо з часу трагедії минув тиждень і тіла вже розклалися. Люди пізнавали своїх по одягу чи інших ознаках... Камери в’язниці – закривавлені. Побачили й піч, де розжарювали металеві прути для звірячих катувань. Жахливе видовище.

Залишаючи Львів, кати з НКВС розстріляли політв’язнів кількох тюрем. В одній з них, деякі камери заклали цеглою, щоб люди задихнулися...


Друже Орел, Ви покарані карою смерті за зв’язок з німцями”


- Як сталося, що Вас не мобілізували на фронт?

- Не встигли. 22 червня надійшла команда, щоб молодь села прибула у райцентр. Посходились. А потім голова сільради сказав: „Треба – прийдуть за нами”. У вівторок вже нікого з начальства в райцентрі не було.

30 червня у Львові відбулися національні збори, де Стецько виголосив „Акт проголошення Української держави ”. З-поміж учасників зборів було багато молоді. Бажаючих записали до української армії. Деякий час жили в казармах, охороняли від грабіжників млини, крамниці тощо.


- А як німці відреагували?

- Холоднокровно. Коли вони потім заарештували Стецька і Бандеру, ми розійшлися хто куди. Я повернувся в село і знову став працювати на сепараторному пункті. Сюди я влаштувався після того, як радянська влада закрила у Львові училище, в якому навчався. Робив сир; возив, маючи посвідчення, сметану до районного маслозаводу. Це врятувало від робіт у Німеччині, бо молодь забирали туди.

У 1942 році розпочалось створення УПА – на добровільних засадах. Через деякий час вона вже не пускала німців у наші села. У Побужанах організувався загін самооборони, до якого увійшов і я.

- Вам доводилось брати участь в бойових діях?

- Сутички з німцями, які боялися УПА, були менші, аніж на Волині. Загін залучали тоді, коли наша сотня мала потребу в підкріпленні. Найдужче запам’ятався бій в районі Яричів. Ми переходили на інший терен. Під час переправи німці не витримали натиску, почали тікати. Серед нас були вбиті і поранені.

Спочатку сотнею, яка стояла в сусідньому селі, командував Орел. Одного разу німецьке командування запропонувало йому зустрітися. Сотенний висунув умову: зустрінусь, якщо дасте зброю. Про це довідались у Проводі УПА, двічі викликали його до себе, але він не поїхав. Тоді приїхали звідти. Сотню вишикували. Зі словами „Друже Орел, Ви покарані карою смерті за зв’язок з німцями!” представник Проводу застрелив сотенного. Звичайно, рішення – помилкове, бо Орел вважався винятковим командиром. За контакти з німцями, що заборонялося, можна було покарати в інший спосіб.

- А що, сотні бракувало зброї?

- І зброї, і набоїв. Ще на початку війни ми підбирали радянські гвинтівки. Пригадую, як через село йшло майже 100 червоноармійців. Ми попередили їх, що на тому краї вже німці, але командир не звернув на це уваги. Дехто з солдатів почав кидати зброю. Дійшовши до околиці, червоноармійці попіднімали руки. Ви не уявляєте, скільки тоді їх здавалося в полон. Дороги – перекриті, паніка...

- УПА воювала з партизанами?

- ворожнеча існувала, але на наших теренах траплялися тільки випадкові сутички.

-Чому? Адже ворог був спільний – фашисти.

- Наш сотенний Бульба якось зустрівся з представниками Ковпака. Але вони відмовилися від спільних дій проти німців. Ось і пішла ворожнеча. Тим більше, що інколи ковпаківці грабували наші села, забираючи продукти. Одного разу і на хуторі неподалік Побужан зчинився галас. Ми кинулись туди, відкрили вогонь. Партизани відступили в ліс.

- А під час звільнення Західної України УПА вела бойові дії проти Червоної армії?

- На наших теренах ніхто не чіпав частини Червоної армії, які проходили й лісом, і через села. Зустрічаючись близько з радянськими солдатами, ми не чіпали їх, а вони – нас. Українська повстанська армія вела війну проти частин НКВС.

Коли жив уже в Токмаку, якось став свідком однієї розмови в магазині. Мовляв, бандерівці стріляли нашим у спини. Дивлячись в очі тих покупців, я сказав: „Брехня! Ні ззаду, ні спереду ми не стріляли в регулярні частини”.


В лютому 1945-го, у Золочівській в’язниці, народився мій син”


- Володимире Петровичу, за яких обставин Вас заарештували?

- 2 листопада 1944-го мене і Григорія Романюка сотенний відпустив додому за продуктами і переодягтися. На околиці села нас попередили про облаву. Сховалися у клуні з неглибоким погребом. Невдовзі почули російську мову. Під клуню почали підкопувати, потім кинули гранату. Мого супутника було поранено. Довелось вийти зі схованки.


- Зброю при собі мали?

- Якби мали, постріляли би себе, щоб уникнути тюрми. У клуні солдати НКВС знайшли іржаву гвинтівку: „О, прі – оружіє”. З кількома односельчанами нас доставили до камери попереднього ув’язнення, а потім перевезли до золочівської тюрми. 12 листопада сюди посадили і мою дружину Емілію, яка була вагітною.

- А її за що?

- За зв’язок з УПА. Дружина доставляла продукти в ліс.

На першому допиті начальник райвідділу НКВС Лемешко почав розпитувати, хто розстріляв голову колгоспу Панька Дацького. „Не знаю, - кажу, - я того дня з батьком сіяв просо. Чув дзвони в селі”. „А в какой банде ти бил?” „У банді я не був”. „Нам ізвєстно, что ти бил в УПА”. „Якщо відомо, то навіщо розпитуєте?” Через кілька днів мене допитував майор Яковлєв. Сказавши, що вони розбили нашу сотню і знайшли архів, слідчий почав перелічувати прізвища: „Знаєш таких? В лєсу бил с німі в одной бандє?” „Не знаю. А ліс поруч, я все життя до нього ходив”. Мого прізвища у списку не могло бути, бо з загону самооборони до нього не вносили. Майор почав люто бити, я впав з табуретки. Він – ногами... Опритомнів, коли мене облили водою. Вже після свого терміну покарання, приїхавши додому погостювати, я випадково зустрівся з Яковлєвим. Було так. Сидимо в чайній райцентру зі знайомим дільничним. Заходить Яковлєв, якого я впізнав одразу. „Здорово, Харченко! Что, давай по 100 грамм?” „Цю людину знаєш?” – запитує дільничний, показуючи на мене. „Нєт, нє знаю”. „А він тебе на все життя запам’ятав”. „А-а-а. Ну, понімаєш, такоє врємя било...” Ще щось промимривши, Яковлєв вийшов із чайної..

- Відчуття ненависті до слідчого залишилося?

- Я людина віруюча, своїх ворогів простив.

А тоді, в тюрмі, Лемешко хотів мене завербувати під час одного з допитів. „Хочеш на свободу?” – запитує. „Хто ж не хоче. Відправте на фронт”. „На фронтє бєз пебя обойдьомся. Будєш с намі сотруднічать – устроім побіг. Вот пістолет, убьйош прєдсєдатєля сєльсовєта Божінського і станєш прісматріваться, кто чєм дишит в сєлє. Сообщєнія будеш оставлять в дуплє верби...”. Бути стікачем я відмовився. Сподівався, що й так випустять, не маючи доказів моєї участі в УПА. Але надії на свободу не виправдались.

- Може, через Вашу відмову?

- Могло і так бути. В лютому 1945-го, у золочівській в’язниці, народився мій син. Один із слідчих, якому не бракувало людяності, надав мені п’ятихвилинне побачення з дружиною і сином, попередивши, щоб не розповідав про це у камері, бо там – провокатор. А що за п’ять хвилин скажеш? ..

У Листопаді чи грудні того ж року нас відправили товарним поїздом до Львова, причепили ще кілька вагонів і – на Воркуту. Пройшовши карантин, частина з нас потрапила на шахту №20.


- Сдаем Врагов „народа!”

„ – Принимаем врагов народа!”


- На який термін Вас засудили?

- До Воркути відправили без вироку. Тільки на початку 1947-го я розписався на якомусь документі, що ознайомлений з вироком Особливої наради МВС СРСР, яка засудила мене на 8 років позбавлення волі по статтях за зраду Батьківщині.


- Покарання відбували на шахті №20?

- Більше половини терміну працював на різних шахтах, куди переводили. Вантажив під землею породу і вугілля, а на поверхні вивантажував з вагонів стояки для шахт. Потім був у гірничо-рятувальній і пожежній бригадах. Скрізь лиха зазнав.

- Як годували ув’язнених?

- Від тієї їжі ми часто голодували. Менш загартовані прибалтійці пухли. Вони крошили хліб у котелки з водою, щоб наповнити живіт, вгамовуючи відчуття голоду. Хворіли на цингу. А це не тільки випадання зубів. Ткнеш пальцем у тіло – він провалюється. Люди ходили по смітниках їдалень, шукаючи рибячі головки тощо. Одного разу, зібравши на смітнику картопляні шкуринки, я зварив собі юшку. Почав їсти. Одна ложка, друга... Ні, думаю, хай буду голодний, аніж пухлий. Їжа і кількість хліба залежали від виконаної норми, яка становила 52 тонни за зміну. Норму не завжди виконували, бо вугільні пласти – різні.

До 1948-го політичних в’язнів утримували з „побутовиками”. А це – крадії, вбивці...

- Напевно, навмисно утримували?

- Так. Вони крали у нас хліб, махорку і так далі; бувало, забивали до смерті. Потім політв’язнів відокремили від „побутовиків”, перевівши в інший табір. Запамяталося, як під час передачи конвойні віддавали команди: „Сдаем врагов народа!” „Принимаем врагов народа!”

- Яких наглядачів було більше – добрих чи поганих?

- Поганих. Якось один старшина, прагнучи вислужитись, переслідував мене, щоб я став стікачем. Обіцяв і їжу кращу, і посилки від рідних. Я відмовився. Потім сказав, що мене вже підозрюють і зі мною ніхто не хоче розмовляти. В одному з таборів служив оперуповноважений Прохоров. Противна людина, страшна. Одного разу на моєму нічному чергування сталася пожежа на стовбурі шахти. Погасивши її, я трохи відкрутив кран, щоб вода не замерзла у шлангові. Була зима, мороз за 40 градусів. Позбігалося начальство. Бачу, що Прохоров натискує ногою на шланг. „У тебе шланг замерз”. „Ні, - відповідаю, - неправда”. Не вийшло в нього „пришити” мені шкідництво майна. За гасіння пожежі одержав подяку від табірного начальства.


З дружиною я зустрівся тільки у 1957 році”


-Листувались політв’язням дозволяли?

- Два листа в рік ми могли написати близьким і рідним. Першого і останнього табірного листа від дружини я отримав на початку 1947-го. Її було засуджено військовим трибуналом на 10 років, і покарання вона відбула у мордовському таборі. Нашого сина виховувала її сестра. Під час переїзду в інший табір я загубив конверт з адресою дружини, тому листування обірвалося.

Листувався з батьками і своєю сестрою, яких через мене відправили в заслання у Красноярський край та Іркутську область. Передавали потайки листи й через вільнонайманих. Якось сестра необережно відправила лист у моєму ж конверті, розгорнувши його навиворіт. Цензор помітив це, доповів Прохорову, бо лист був понад обмежену норму. Почалося з’ясовування. Словом я потрапив в ізолятор, у холодну камеру. Начальник пожежної охорони поклопотав за мене перед начальником табору. Оскільки я працював сумлінно, перевели в загальну камеру ізолятора, з правом виведення на роботу. А через 6 місяців закінчився термін мого ув’язнення.

- А як потім склалася Ваша доля?

- З дружиною я зустрівся тільки у 1957 році. На той час вже звільнився і працював кочегаром в одному з воркутинських дитсадків, оскільки мусив перебувати в засланні понад три з половиною роки. Про адресу дружини – а після ув’язнення вона була на спец поселені майже два роки – довідався від її родичів. Деякий час ми жили у Воркуті, а потім переїхали до батьків у Красноярський край. Тут теж мені було важко дихати, але краще, аніж на Півночі. Напевно далася взнаки робота на шахтах.

Мав намір оселитися в рідному краї, але знайомий дільничний відрадив: „Тут тебе начальство „з’їсть”. Намагався прописатися в іншому районі Львівщини, де знайшов роботу, але в міліції мені наказали виїхати протягом 24-х годин. Коли моя сестра завербувалася у Левадне, до місцевого колгоспу, ми вирішили переїхати у Токмак. Оселилися тут і мої батьки. До виходу на пенсію і трохи потім працював робітником тарного складу райспоживспілки. Пропонували посади завідуючого складом (а потім – заступника), але я відмовився, бо різне могло статись і крайнім міг опинитися через колишнє ув’язнення. Трудова книжка списана подяками. За сумління отримав чимало грамот. Дружина весь час працювала в дитсадку „Золота рибка”. У нас дві онучки і п’ять правнуків.


Мені хочеться жити і побачити, що буде з Україною далі”


- Можу уявити Ваші почуття після перемоги Віктора Ющенка на виборах.

- Я плакав, коли дивився телесюжет про помаранчеву революцію. Народ піднявся проти злочинної влади. Україна все-таки стала по-справжньому незалежною, за що я боровся з молодих літ. Я відчуваю якусь причетність до перемоги помаранчевої революції. Мені , 84-річному, хочеться жити і побачити, що буде з Україною далі.

- Володимире Петровичу, а 9 травня Ви відзначаєте?

- Звичайно.

- Недавно Президент України із жалем говорив про те, що й досі немає згоди поміж ветеранів Великої Вітчизняної війни та Української повстанської армії, тоді як порозуміння з німцями, японцями та поляками знайдено. Влучне порівняння, чи не так?

- Згоден. Я за те, щоб ветерани УПА, піднявши жовто-блакитні прапори, мали змогу пройти у святковій колоні разом з ветеранами Великої Вітчизняної війни в день Перемоги. Це було б прекрасно. Ми вже літні люди, нам треба знайти примирення у своїх серцях.

Інтервю вів

В.Глянь.

Від автора.

На підставі ст.1 Закону „Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні ” Володимир Петрович Герасимчук та його дружина Емілія Данилівна були реабілітовані на початку 90-х років.

9:41 21.12.2015р.





Скоро будуть сумні роковини.

15 серпня 2016 року Володимира Петровича Герасимчука не стало. Світла йому пам'ять і царство небесне. Мабуть Бог забрав його до себе в часі небезпеки для України на посилення світлого воїнства.



















Трагікомедія, ім'ям України

5 червня Токмацький суд засудив патріота України, Генадія Баздиря, за чітку, українську громадянську позицію.
У всі часи суди здійснювалися відкрито, принародно, з вільним доступом громадян. До Токмацького суду не зайдеш, не представившись.
Патріот захищав себе сам і досить кваліфіковано, хоча й не мав юридичної, чи вищої освіти.
Свідок, родом з Куйбишева, вів себе як скоморох, викликаючи власними взаємовиключаючими свідченнями то сміх, то гнів в маленькому залі суду. Він одночасно був і свідком, і прокурором, і хамом, і автором позову, і заступником ОБ. Схоже не володіє він ні українською мовою, ні мовою окупанта, то це не зашкодило порівнювати українців з баранами і стадом.
Що саме свідок бачив, що саме він чув, що саме він вичитав у фейсбуці, що він чув від людей, ніхто так і не второпав, бо кожне речення свідка перекреслювало попереднє, його ж речення. Враження було таке, що присягаючи давати правдиві свідчення, він втратив роги і тотальною брехнею намагався їх відновити. І це - директор Базару!? 

Суддя відмовляв патріоту у клопотаннях, принагідно хизуючись власною кваліфікацією. Зокрема відмовив і у клопотанні про відвід судді. На переконання патріота суддя упередженно до нього ставиться. Відмовив суддя патріотові і у наданні перекладача, бо свідок вживав не зрозумілий діалект мови окупанта. За логікою судді, коли ти народився в Токмаці, вчився в Токмаці, то мовою окупанта володіти зобовязаний. Можливо тому, що директор базару (свідок) і голова міськради (голова міського ОБ) вживати українську нездатні?
Вирок суду засмутив патріотів, але одночасно і дав надію на апеляцію. Суддя вийшов, народ збудженно піднявся на вихід, та громом стало, що покарання слід відбути вже зараз.
Депутати, друзі, брати по зброї патріота відстояли, але, по такому балагані, надії на апеляційний суд мізерні. 
То ж судять сьогодні українців за небайдужу принципову позицію, за протест проти збору підписів під брехливою, прокремлівською, антилюдською і антиукраїнською листівкою.
Людина порадила припинити негайно розпалювати міжнаціональну ворожнечу і отримала арешт.
Коли б за вимогою ВО "Свободи", Президент об'явив військовий стан, таку листівку авторам мали б наклеїти на обличчя, аби не впудилися, і знищити її кульками настояними на спирту, щоб зараза не розповзалася Україною. 

Проект Гімна України

Слова:

Олександр Кониський

Музика:

Микола Лисенко

Українська народна пісня

Жанр:

Пісні літературного походження


один з варіантів:
https://nashe.com.ua/song/5623


Боже, великий, єдиний,
Нам Україну храни,
Волі і світла промінням
Ти її осіни,

Світлом науки і знання
Всю її просвіти,
В чистій любові до краю
Ти нас Боже, зрости!

Боже, великий, єдиний,
Нам Україну храни,
Мужню, українську владу
Обрати, свій люд надихни.


В захисті слави і мови
Завдання еліті постав,
Хай люд наш всю працю, талант свій,
В українську справу вклада!


Боже, великий, єдиний,
Нам Україну храніть,
Всі свої ласки, щедроти,
Ви на неї зверніть!


Дайте їй волю,
Дайте їй долю,
Дайте доброго Світу!


І правду,  Ви,  Боже народу
Дайте на многая літа!!!


Використано світлину зроблену на день вишиванки.


Токмак - серце України!


В нас, як усюди Україною! Одні працюють за графіком і поза ним, оберігаючи спокій громадян. Зустрічаються з друзями, згадують бойових побратимів.

Другі керують. Міськвиконком, наприклад.

Дітей організовують робити концерта, напевно мовою окупанта.

Треті спостерігають, як глядачи, за виступами дітей.

Четверті, поодинокі, поважного віку, свідки тих страшних подій користуються нагодою квіти покласти до рідних, закатованих окупантами.

П'яті, яких більшість, просто відпочивають.
Їм, можливо, й не цікаво дізнатися, що Гестапо, при німцях, у Молочанську, розміщалося у будинку старому, цегляному, біля музичної школи.
В Токмаці, гестапо розміщалося в  будинку, який сьогодні займає поліція, а на подвір'ї того ж будинку, німці й розстрілювали. Ховали розстріляних на околиці парку ім. Кірова. Але перелік імен там неповний. Бо комуністам, регіоналам, та іншим ОПблокам на то чихати. Їм аби хвилю гнати і прогинатися перед загарбником. Аби самим бути в колії завжди.
Шоста категорія громадян і "гостей" збуджених налитим алкоголем чи грошима від Пукіна галасують на всю "іванівську":
- "Зі святом!"
- "А моїм загиблим, квіти клав?!!!?"
- "Фотографуй, фотограхуй, і на фронт!?"
25 років котику під хвіст.
Хоча свідомість у людей потроху просинається. Останні три вислови чув лише від 5 осіб. Може вже час зрозуміти головне:
"Токмак - серце України і від усіх нас залежить, яка вона буде :)

Пришибська висота Лінії Вотан

Моя мати з сестрами і моєю бабулею жили у 1943 році в містечку Молочанську Запорізької області. Старша сестра, Надія, 1925 року народження працювала на окопах, які споруджувала радянська влада на Пришибських висотах, ще в 1941 році. Потім, на ті самі окопи її погнали німці. У 1943 вона якось звідти втекла до матері. Містечко було знищено з вогнеметів. Кам’яні споруди мінувалися і підривалися. Сім’я переховувалася у кущах біля цвинтаря в районі лікарні. Спорудили там окоп і в ньому ховалися. Там же у кущах переховували і корову. Коли почалися бойові дії, то за словами моєї бабулі, вдень було темно, як поночі від пилу і диму, а вночі було світло, як удень, від вибухів, та освітлювальних ракет, яких німці не шкодували. Вночи, повз них, по шляху, що пролягав між болотом з очеретом і кущами коло цвинтаря гнали на гору тисячі майже не озброєних і у військове не одягнених вояк. На ранок з тих вояк поверталися по кілька солдатів.

Одної ночі, за словами бабулі, їхню схованку надибали радянські розвідники і були тим збентежені. Вони порадили негайно тікати за залізницю, бо за їх словами цю територію постійно обстрілюють і німецька і радянська артилерії. Довелося похапки збирати сякі-такі речі і рушати. Якісь рушники, одіяла, матраци кинули на корову, тай подалися геть. Метрів за 300, на вулиці Шевченка зробили привал, заховавшись за залишки стіни кам’яного корівника. Перевіривши, поки діти переводили дух амуніцію, нині покійна (як і її діти) Анна Миколаївна виявила, що в окопі забули крупу. Довелося послати за мукою доньку Надію. Надія на диво скоро повернулася. За її словами від їхнього схованка не залишилося й сліду. Чи то снаряд туди влучив, чи бомба, невідомо.

Це налякало Анну Миколаївну  і вона зрозуміла, що й справді треба скоріше тікати за залізницю, на Схід. До полотна залізниці дійшли вже на світанку. Виявили за нею окопи. То була перша лінія оборони радянських військ. Командир їх облаяв і наказав забиратися негайно в степ. Пішли далі на Схід. Зовсім вже розвиднилось і пересування їх помітили німці з Пришибської висоти. Справа, спереду, зліва пролунало кілька вибухів. Сімя бігла вперед на Схід з усіх сил. Нарешті добігли на колгоспний тік. Тут, моя мати, п. Марія Іванівна, побачила ситих солдат та командирів і почула відбірну російську лайку. Мою бабцю, Анну Михайлівну з дітьми і коровою там наказали розстріляти, бо вони видали німцям розташування радянських окопів. На щастя, нагодився начальник шпиталю, який шукав для поранених хоч якусь жратву.   Він вмовив командира сімю не розстрілювати, а разом з коровою віддати на потреби шпиталю. Пояснив, що пораненим буде якась крапля молока, санітаркам допомога, корові пастухи. Так моя тітонька Ольга і її братик Іванко стали чабанами. Правда ненадовго. Царство їм, моїм рідним, усім – небесне!

У 1984 році, випадково, я дізнався, що до самого розвалу Сересерії, вівся ретельний облік тих громадян держави, чиї родичі були під окупацією. Виявилось, що я винен, що моїх рідних комуняки тікаючи кинули на поталу фашистам, а потім, їх же, й мене заодно, звинуватили у тому. Ніколи ж загарбник, окупант не визнає вину за собою. Окуповані завжди винні самі!!!

З того часу, комуністи, рашисти й фашисти для мене карти одної масті. Українці мають зрозуміти, що українська мова, українська культура, українська держава, мужня українська влада не потрібні нікому в Світі, ні Обамі, ні Клінтону, ні цій німецькій фрейлін, ні міфічній Європі.  Українцям самим і лише їм однім, необхідна як повітря мужня українська влада, українська потужна держава, українська мова, як основа української культури, і українська культура, як відшліфована тисячоліттями технологія виживання, життя і панування на нашій Богом даній Землі!

Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
18
предыдущая
следующая