Токмак - серце України!


В нас, як усюди Україною! Одні працюють за графіком і поза ним, оберігаючи спокій громадян. Зустрічаються з друзями, згадують бойових побратимів.

Другі керують. Міськвиконком, наприклад.

Дітей організовують робити концерта, напевно мовою окупанта.

Треті спостерігають, як глядачи, за виступами дітей.

Четверті, поодинокі, поважного віку, свідки тих страшних подій користуються нагодою квіти покласти до рідних, закатованих окупантами.

П'яті, яких більшість, просто відпочивають.
Їм, можливо, й не цікаво дізнатися, що Гестапо, при німцях, у Молочанську, розміщалося у будинку старому, цегляному, біля музичної школи.
В Токмаці, гестапо розміщалося в  будинку, який сьогодні займає поліція, а на подвір'ї того ж будинку, німці й розстрілювали. Ховали розстріляних на околиці парку ім. Кірова. Але перелік імен там неповний. Бо комуністам, регіоналам, та іншим ОПблокам на то чихати. Їм аби хвилю гнати і прогинатися перед загарбником. Аби самим бути в колії завжди.
Шоста категорія громадян і "гостей" збуджених налитим алкоголем чи грошима від Пукіна галасують на всю "іванівську":
- "Зі святом!"
- "А моїм загиблим, квіти клав?!!!?"
- "Фотографуй, фотограхуй, і на фронт!?"
25 років котику під хвіст.
Хоча свідомість у людей потроху просинається. Останні три вислови чув лише від 5 осіб. Може вже час зрозуміти головне:
"Токмак - серце України і від усіх нас залежить, яка вона буде :)

Пришибська висота Лінії Вотан

Моя мати з сестрами і моєю бабулею жили у 1943 році в містечку Молочанську Запорізької області. Старша сестра, Надія, 1925 року народження працювала на окопах, які споруджувала радянська влада на Пришибських висотах, ще в 1941 році. Потім, на ті самі окопи її погнали німці. У 1943 вона якось звідти втекла до матері. Містечко було знищено з вогнеметів. Кам’яні споруди мінувалися і підривалися. Сім’я переховувалася у кущах біля цвинтаря в районі лікарні. Спорудили там окоп і в ньому ховалися. Там же у кущах переховували і корову. Коли почалися бойові дії, то за словами моєї бабулі, вдень було темно, як поночі від пилу і диму, а вночі було світло, як удень, від вибухів, та освітлювальних ракет, яких німці не шкодували. Вночи, повз них, по шляху, що пролягав між болотом з очеретом і кущами коло цвинтаря гнали на гору тисячі майже не озброєних і у військове не одягнених вояк. На ранок з тих вояк поверталися по кілька солдатів.

Одної ночі, за словами бабулі, їхню схованку надибали радянські розвідники і були тим збентежені. Вони порадили негайно тікати за залізницю, бо за їх словами цю територію постійно обстрілюють і німецька і радянська артилерії. Довелося похапки збирати сякі-такі речі і рушати. Якісь рушники, одіяла, матраци кинули на корову, тай подалися геть. Метрів за 300, на вулиці Шевченка зробили привал, заховавшись за залишки стіни кам’яного корівника. Перевіривши, поки діти переводили дух амуніцію, нині покійна (як і її діти) Анна Миколаївна виявила, що в окопі забули крупу. Довелося послати за мукою доньку Надію. Надія на диво скоро повернулася. За її словами від їхнього схованка не залишилося й сліду. Чи то снаряд туди влучив, чи бомба, невідомо.

Це налякало Анну Миколаївну  і вона зрозуміла, що й справді треба скоріше тікати за залізницю, на Схід. До полотна залізниці дійшли вже на світанку. Виявили за нею окопи. То була перша лінія оборони радянських військ. Командир їх облаяв і наказав забиратися негайно в степ. Пішли далі на Схід. Зовсім вже розвиднилось і пересування їх помітили німці з Пришибської висоти. Справа, спереду, зліва пролунало кілька вибухів. Сімя бігла вперед на Схід з усіх сил. Нарешті добігли на колгоспний тік. Тут, моя мати, п. Марія Іванівна, побачила ситих солдат та командирів і почула відбірну російську лайку. Мою бабцю, Анну Михайлівну з дітьми і коровою там наказали розстріляти, бо вони видали німцям розташування радянських окопів. На щастя, нагодився начальник шпиталю, який шукав для поранених хоч якусь жратву.   Він вмовив командира сімю не розстрілювати, а разом з коровою віддати на потреби шпиталю. Пояснив, що пораненим буде якась крапля молока, санітаркам допомога, корові пастухи. Так моя тітонька Ольга і її братик Іванко стали чабанами. Правда ненадовго. Царство їм, моїм рідним, усім – небесне!

У 1984 році, випадково, я дізнався, що до самого розвалу Сересерії, вівся ретельний облік тих громадян держави, чиї родичі були під окупацією. Виявилось, що я винен, що моїх рідних комуняки тікаючи кинули на поталу фашистам, а потім, їх же, й мене заодно, звинуватили у тому. Ніколи ж загарбник, окупант не визнає вину за собою. Окуповані завжди винні самі!!!

З того часу, комуністи, рашисти й фашисти для мене карти одної масті. Українці мають зрозуміти, що українська мова, українська культура, українська держава, мужня українська влада не потрібні нікому в Світі, ні Обамі, ні Клінтону, ні цій німецькій фрейлін, ні міфічній Європі.  Українцям самим і лише їм однім, необхідна як повітря мужня українська влада, українська потужна держава, українська мова, як основа української культури, і українська культура, як відшліфована тисячоліттями технологія виживання, життя і панування на нашій Богом даній Землі!

Пенсійні вітри 2017

За 23 місяці отримання пенсії, вона впала, коли б отримував у доларах на 25 %. Причому, протягом останнього місяця вона впала, приблизно, на 6 відсотків. Стало мені цікаво, чи над всіма громадянами України поважного віку так знущаються наші “рідні” верховна Рада і Кабмін? Яка мінімальна пенсія, яка максимальна? І знайшов цікавинку:
 “Мінімальний та максимальний розмір пенсії за віком у 2017 році http://www.profiwins.com.ua/uk/directories1/minpens.html

Термін дії

Мінімальний розмір пенсії
(1 ПМ)

Максимальний розмір пенсії*

Підстава

01.01.2017 - 30.04.2017

1247 грн.

10740 грн.

П. 3 ст. 27 та ст. 28 Закону України від 09.07.2003 р. N 1058-XIV
 ст. 7 Закону України від 21.12.2016 р. N 1801-VIII

01.05.2017 - 30.11.2017

1312 грн.

10740 грн.

01.12.2017 - 31.12.2017

1373 грн.

10740 грн. 

* Відповідно до п. 2 розд. ІІ Закону N 3668-VI від 08.07.2011 р. обмеження пенсії максимальним розміром не поширюється на пенсіонерів, яким пенсія призначена до набрання чинності зазначеним Законом.

Мінімальний та максимальний розмір пенсії за віком залежать від розмірупрожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність (п. 3 ст. 27 таст. 28 Закону України "Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003 р. N 1058-IV). “

Схоже, що мільйони простих пенсіонерів, які отримують на кілька сот гривен більше від “мінімалки”, пресувати, знижувати їм пенсії, заради досягнення “кращої” на якусь сотку від мінімалки можна. А поодиноких пенсіонерів, що отримують десятки тисяч обмеження розміру пенсії не торкнеться! А чого б це? З якого дива? Вони схуднуть, змарніють, вмруть? Так їх же мало, а користі буде більше, щоб їх не травмувати, знижувати їм вітсотків на 6, щомісяця, до досягнення “максимального” розміру пенсії.


Єдина Київська Поміська церква — Молитва

Всі націоналістичні організації України нарешті зібралися разом для створення спільного Національного маніфесту.

Весь національний маніфест вклався у два десятка пунктиків вельми актуальних на сьогодні.

Враховуючи, історичний досвід і власний світський стан я вирішив допомогти у царині долучення маніфесту до чину.

Як давно, з радянських часів, ведеться, до сьогодні, в українській політиці почнемо із заду.


Особисто я займаю сьогодні маленьку скалку однієї партії націоналістичної, підписанта того Маніфесту. Тому, почну з останнього, 20-го його пункта, а саме:

20. Сприяти створенню єдиної помісної церкви з центром у Києві.

Історичний тисячолітній досвід існування держави Київська Русь і УНР, ЗУНР і Карпатської України, або України ясно підтверджують правоту слів Кобзаря, що у кожного своя Правда і сила і воля. Всі намагання української церковної чи світської еліти об’єднати дві церкви чи партії в одну Єдину закінчуються утворенням трьох. Тому створенню Єдиної помісної церкви має передувати всеукраїнське обговорення.

Партій Україна має зареєстрованих мабуть зо дві сотні. Церков — десятки з іменами рідних українцю богів. Називати богів, їх імена в умовних стінах Єдиної помісної церкви я не вважаю за потрібне. Не тому, що зневажаю богів, а тому, аби не вийшло війни між українцями. Нам до повного краху, до війни олігархів з власним народом і російсько-української війни під облудною назвою АТО не вистачає лише війни церковної, яку безперечно Путін і українські олігархи дружньо намагатимуться організувати в найближчому часі, можливо й восени. Не тому, що вони кохають одне одного. Просто ціль в них одна: “Збагатитися за рахунок української нації!!!”

Тому, почну з елементарного, з молитви.

“Світ правди, права і праці,

Повітрям і водою

Простором довкілля

Землею, вогнем і небом,

І Вебом поширюйся!

Живи і в серці моєму!

Як світ Нави, Яви і Прави -

Втаємничений і чарівний

Захоплюй нас і веди

Пізнанням стихій,

Славами Богів рідних

До вершин буття!

Славімо Світ український!

Будуймо Світ чарівний!

Захищаємо і вдосконалюємо

Хату українців,

Родину українціві,

Землю українців!!!

Працюймо над своїми Правдами,

Щоби Істина-Україна процвітала

Заради її сили і могуті

Та щасливого і вічного

Життя нації української!”

Символом помісної української церкви вважаю треба обрати з ряду простих символів: кулю-сонце - , або хрест просторовий (, можна рівнобокий) - *, число 30, знак перемоги - V, або подвійної перемоги, фізичної і духовної — W, можна символ впевненої перемоги — знак U!


Токмак проводжає Вадима Гончарука в останню путь



Cьогодні Токмак проводжав в останній путь оборонця Запорізького Майдану, героя АТО, молодого (1988р.н.) пацана, батька однорічної доньки. Він залишив жінку і дитину, пішов в АТО захищати мирне небо і гідне життя в Україні і помер від кулі ворога 1 березня 2017 року. Земля йому пухом і царство небесне. Хай він живе вічно в серцях земляків і направляє з неба Божі стріли в різного роду козлів і ворогів України. Вічна пам'ять герою України!

Білобог, мольфар народжений рабом

Тарас Григорович Шевченко. Мати — Катерина Якимівна Бойко. Батько — Григорій Шевченко. Народився Тарас, кріпосним, у селі Моринці 9 березня 1814 року. Помер Тарас Григорович академіком у столиці Російської імперії 10 березня 1861 року.

Білобог, мольфар що рабом народився, а батьком української правди, творцем української мови і нації помер. Помер, аби воскресати в героях за волю нації. Дріб’язковий до крохоборства Кобзар помер аби керувати процесом відродження України згори, з раю. Вмираючи, Тарас склав свій заповіт у вигляді 12 аркушів паперу скромно помереженому літерами. Малесенькі тексти, грубо пошматовані двома скаженими собаками Російської імперії, цензорами від церкви і імператора (язик не повертається назвати цензора цивільним, бо який цивільний собака мундира носитиме). Але сила духу і знань в тих текстах та обсяг думок творили чудеса.


Назвав Шевченко свій заповіт з ласки цензорів: “Южнорусскій букварь”, вклав у нього всю душу і всі кошти, що виручив з продажу творів, домовився з друзями, хто, як і де розповсюджуватиме, визначив і оплатив видавництво, визначив ціну буквара, аби по силах був він біднякам, у 3 копійки.

Більшого тиражу той буквар ніколи не мав, навіть у “незалежній Україні”. Може тому, що не така вже вона й незалежна. Бо раби керманять нами і дерибанять країну до сьогодні. Раб навряд чи спроможний створити незалежну державу. І суть раба не в гаманці, але у сірій речовині, що наповнює черепну порожнину.

Скільки раз не перечитую тарасові тексти, щоразу вони викликають іншу реакцію, інші думки. Всі партії, всі рухи, знаходять у Шевченка притулок і наводять його як аксіому. А він змінний, як інтернет. Кожен спраглий може знайти у Тараса свою правду. А Кобзар і не приховував, що знає українців: “В кожного своя правда”.

Всі люди на землі мають однакову кількість сірої речовини в голові. Та не всі можуть писати, ніби їм Бог диктує. Так, тексти Тарасові жорстокі, бо правдиві. Правда вона колюча, болюча й незручна.

Чи слухаємо ми нашого філософа, генія, вчителя, творця мови і нації. Чи хто спробував “все розібрати”. Чи хто пробував перечитати Кобзаря? Та навіть буквар, напевно ніхто не прочитав. Оскільки його й не видавали на папері. Найбільшим накладом у багато тисяч його видав сам Тарас. Вмер Шевченко, до виходу буквара з друку. Буквар вийшов у білий Світ і впало кріпосне право! Перелякане суспільство його більше й не видавало. Хіба по кілька сот, пару раз, на початку минулого століття і перед його закінченням, та завжди, перед здобуттям Україною незалежности.

Я що зрозумів?

Що не можна брехати і лінуватися. Щоби навчитися наши правди так складати, аби істина задовольняла всіх. Що заради спільного добра, можна й на жертву піти, але розумно. Що цінувати треба життя наших пацанів, героїв війни, що забезпечують мир людям, ціною власного життя. Що брехню, підлість і зраду пробачати не можна ніколи.


День народження української нації

Вважаю, що рабське існування української нації протягом століть породило почуття меншовартості. Звідси, за звичкою, і не без допомоги сусідів запобігання перед усім іноземним. В очах більшості українців, на жаль, інтернаціональне, міжнародне часто має перевагу над власним. Особливо велику шкоду українській нації, її економіці, іміджу і самому існуванню завдає то, що еліта політична, владна, української нації надає перевагу не стану власної нації, не власним законам, а законам міжнародним. Працює інстинкт стада! На їх думку у більшого стада більше правди. І саме в цьому найбільша біда всіх українців.

Третє тисячоліття надворі!

Історія показала, що змін в існуванні людства істотних не відбулося. Як тисячі років назад племена полювали на інши племена, так і сьогодні одні нації полюють за іншими.

Нагадую, що коли земля ще була тепленька, коли лише на карті світу почала проявлятися незалежна українська держава, держава, про яку мільярди людей в Світі і сьогодні не знають, бо зайняті власними справами, сталися цікаві події. Існували тоді мирно, поряд:

  • РФ — держава-рабовласниця;

  • І держава-рабиня, Україна,що почала відокремлюватися.

    Ми, як громадяни, одної з цих двох, ніби “дружніх” держав, разом святкували 200-ту річницю великого темношкірого поета. Він мав необачність народитися 26 травня 1799 року. Відповідно, за рабською звичкою і Україна готувалася святкувати річницю народження поета сусідньої держави і щодня, протягом може й півроку новини на радіо починалися зі слів, що до святкування 200-ї річниці великого російського поета, Олександра Сергійовича Пушкіна залишилося стільки-то днів, скажімо — 99. Слідуючий день, новини починалися зі слів, що до тої великої для сусідньої держави дати залишилося 98 днів і так з дня на день. Це шаркання, запобігання перед сусідньою державою можуть згадати старожили з України. Цікаво, що за власного народного поета не меншої ваги і теж на честь 200-ї річниці нічого подібного й не планувалося. Це дії держави-рабині!

Що ж “на відплату”, в аналогічній ситуації робила держава-рабовласниця?

Вона почала готуватися за роки до того, але зовсім по-іншому. За 30 — 20 днів до святкування 200-ї річниці народження великого українського поета, маляра і вчителя, академіка Тараса Шевченка, РФ задіяла міжнародні організації на які мала вплив, і всіх політичних підніжок, агентів власних. Так з 8 по 18 лютого 2014-го року міжнародним Київським інститутом соціології, було, по тихому, проведено соцопитування в Кримській автономній республіці, але вони засвідчили, що біля 41 відсотка жителів Криму бажають входження автономії до складу Росії[8]. Тобто, по доброму, подарувати собі Крим не вийшло і РФ готується розмалювати бронетехніку написами “На Київ!!!”, а тим часом посилає спецпідрозділи власних збройних сил без знаків для ідентифікації, так званих, “зелених чоловічків” до Криму.

Так, при Президентові Януковичові, 20 лютого, за 19 днів до 200-ї річниці Тараса Шевченка почалася спецоперація по загарбанню Криму. Криваві події в Києві мали відволікти увагу суспільства, від Криму, що вдалося в повному обсязі. За 9 днів до дні народження українського поета, “зелені чоловічки” у незрозумілій формі, одні, інші, одягнені у форму українського беркуту, блокували військові українські частини. За два дня до річниці вже і Перший кримськотатарський телеканал АТR було відключено.


Я не проти жіночого свята.

Але про жіночі свята, хай вирішують жінки. Я проти переваги міжнародного над рідним. Тому пропоную встановити за державне свято — день народження Тараса Шевченка., як день народження української нації, але святкувати його, як день матері України. День матери Тараса Шевченка, бо мати славна дітиною!

Вшановувати всіх дівчаток, жінок, як шанував жінок Великий Кобзар! І згадувати не лише Катерину Якимівну Бойко, матір Тарасову, але і всіх матерів великої української нації! Ми є! Ми різні, але маємо стати багатою і заможньо та вільною нацією. Все має початися з дружби, братерства між собою!

Кожен з українців хоч краєм ока заглядав у Кобзар. Раджу знайти хвилинку і ознайомитися з Шевченковим “Южнорусським Букварем”. Його сьогодні легко знайти в інтернеті. Хто вдома інтернету не має, може ознайомитися з цим твором в читальних залах бібліотек України. Загалом, це безкоштовно, сиди, читай, хоч годину. Треба лише взяти з собою паспорт.

Читайте Тарасів Буквар!!!

Вічнонезмінний календар Третього тисячоліття

Допоможіть українському!!!

Олександр Макарчук /учитель фізики та астрономії районного ліцею, м. Сторожинець Чернівецької області/ є автором вічного календара http://volianarodu.org.ua/uk/Nauka-i-osvita/Uchytel-fizyky-vynayshov-vichnyy-kalendar

Мені імпонує 12-ти місячний вічнонезмінний календар Третього варіанту. Кожен останній місяць сезону, зими, весни, літа, осені матимуть по 35 днів, запам’ятати не складно. Інші місяціматимуть по 28 днів. Ваз на 6 років до останнього місяця року додаватимуть додатковий тиждень. Українці розумний народ і в кожного своя правда. Я би хотів той тиждень додати до липня, аби літо було довше. Хоч школярам якась радість.

Але третій варіант краще бо імпонує третьому тисячоліттю.

Прошу поширення, бо це круто, це корисно і це українське!!!



Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
17
предыдущая
следующая