Он бродил по ночному городу он пытался понять, осмыслить - но никто не говорил ему что все будет просто,  вокруг него гуляли люди но он их не замечал, не замечал в метро этой  вечно нервной толпы, алкашей которые перебрав валялись где попало, ниших и бомже, пластикового мусора, эму было наплевать на проблемы этого города. Выйдя  на кокой то пешеходный мост  он закурил сигарету, спомнил что купил их в том ресторанчеке куда они зашли попить кофе, в памяти сплыл их разговор, вызвав поток эмоций, заставив глубже уйти в себя.
      А хочешь я подарю тебе ангела но мотоцикле?

    Конечно он  хотел, он будет его Союзником, и когда ему будет тяжело на трассе он поможет, и не будет долгих разговоров он просто скажет поехали, и они понесутся по ночной трассе обгоняя  ветер.
    Как он себя чувствовал? Он не мог понять, это была смесь эйфории с привкусом крови на губах, эму сказали что потом наступит боль и страдания но он не хотел в это верить. С приходом этой девушки в  его жизнь многое изменилось, в том числе интересы и приоритеты. Он не хотел ехать куда то далеко, он пытался находится как можно ближе, но это не означало что он застил где то в ожидание нет напротив, километры бежали очень быстро не давая времени на нормальный отдых, некоторые случайные свидетели удивлялись такому странному порыву! Как поется в одной песни "минута расставания, одной порыв и вот я здесь" действительно это долгая история, и ее продолжение скрыто в тумане одного тихого городка...  
  
З. Ы.  Любовь и боль всегда ходят вместе. Правда, последняя иногда задерживается, внушая тебе иллюзию спокойствия и блаженства, дабы с садисткой улыбкой на лице ударить ещё больнее, ударить в самое сердце. 
      

Твоє життя - це вдалий жарт,
Ти лиш слова в устах актора.
Сьогодні ще живеш в словах,
А взавтра вже в рядках історій.

А взавтра знову до гори,
Щоб впасти вниз і не розбиться,
А далі, будуть нові дні,
А далі треба буть як криця.

В твоїй душі нема жалю
За час, що пройдено до цього.
Твоя душа - твоє "Живу".
Вона працює і не стогне.

Твоє життя - це вдалий жарт,
Його вже знає ця планета.
Твоя душа завжди одна.
Стара душа, та жити треба!

Виявляється, що нинішній голова Верховної Ради України та майбутній кандидат у Президенти Володимир Литвин дуже "бідна" людина. Читайте про це статтю в "Українській правді".

Ты можешь продолжить цепочку неприятностей, делая неприятные вещи и говоря гадости взамен полученным. Но подумай – а получишь ли ты от этого удовольствие?
Возможно и получишь – удовольствие от слива негатива на других или мести… ненадолго. Потом на место удовольствия придет пустота. Которую надо будет чем то заполнить.
А ты уже привыкнешь к гадости и думать начнешь отрицательными категориями…
И никуда от этого не денешься…
Негатив притягивает негатив, вопреки мнению, что противоположности притягиваются…
С эмоциями и мыслями это не так…
Ты всегда получаешь равноценное своим мыслям и действиям.
Дело в том, что не все отчетливо понимают свои желания и последствия исполнения своих желаний…
Да, тяжело прекратить на себе отрицательные действия. Тяжело продолжать думать и жить позитивно, когда вокруг постоянно поступает негатив…
А ты попробуй хоть раз.
И увидишь реальный результат… и уже не захочешь сходить с позитивной дороги в джунгли, где царит негатив… Или, по крайней мере, перестанешь многого бояться… Перестанешь бояться набивать шишки и извлекать из них позитив для себя… Перестанешь бояться жить… жить не бесцельно… А это – главное.

Мысли вслух о тяжелых жизненных ситуациях и что из них можно извлечь позитивного…
Не про политику.

Что чувствует бабочка, которая еще не вышла из кокона? Я думаю, ей там не очень уютно, но она занята тем, что развивается… Собирает силы для скорого выхода в большой мир… Чтоб там во всей красе показать себя и для чего то пригодиться…

Если ты сталкиваешься с неприятностями на своем пути и тебе кажется, что жизнь больше не имеет смысла, потому что ты не можешь их сразу решить – не ломайся. Закройся в свой кокон. Остановись и подумай, как эту ситуацию обратить в свою пользу. Собирай по крупицам опыт и знания, чтоб в определенный момент использовать их по назначению… Потому что знаний не может быть много, как и опыта… Скорее, в некоторых ситуациях ты понимаешь, что катастрофически не можешь адекватно действовать, потому что тебе не хватает одного из двух… или обоих сразу…

Ты можешь даже не понимать, зачем тебе сейчас какие то данные или сложившаяся ситуация… но проходит немного времени, и ты поймешь, что тебе именно случившееся помогло что то решить... И чего то достичь.

Вывод: не надо бояться и расстраиваться из-за происходящих сейчас с тобой неприятных или тяжелых ситуаций. Потому что именно они направляют твое развитие, делают твой характер, твои мысли и вообще – тебя в будущем. И тебе решать, в какую сторону будет это развитие - прогрессивную или деструктивную. Ты можешь стать той неповторимой личностью, которая может изменить мир к лучшему. Мир одного человека или многих, но уже это сделает мир вообще лучше. А можешь гнить, ныть и гадить, но тогда задай себе вопрос – к чему это тебя приведет?

Продолжение следует…

Незвичайні коментарі до одного з моїх записів наштовхнули мене на певні роздуми, які захотілось зберегти...

Я хотів написати тобі дещо з моїх роздумів, стосовно повноти, сексуальності, і інших "проблем", про які ти писала. 

Моя мама повненька. Але її любили за добре серце. Вона в 18 років зустріла свого майбутнього чоловіка і мого батька. В шлюбі вони прожили майже 20 років, потім розійшлись, але це не через її повноту, а через батьківські погляди на життя, та незважливість до людей. І потім, вже коли їй було під 40 років, вона постійно була наділена увагою чоловіків. І їм подобалась її повненька фігура. Може через те, що їм просто подобалась моя мама як людина, і це перетворювало якісь вади тіла на прикраси. А може, то у них саме такі смаки, що не подобаються худощаві, і їм "хорошої людини має бути багато". 

У мене були стосунки з декількама дівчатами, яких можна сміливо назвати товстенькими. Зовнішньо мені товсті дівчата не привабливі. Але у всьому іншому із ними майже завжди багато краще, ніж з "моделями". І у тих, і у тих є свої "заморочі", вади і щось позитивне. Повні добріші, дбайливіші і відданіші... Можливо це через невпевненість в собі вони намагаються розвинути в собі моральні якості краще за інших, і у них це добре виходить. Худенькі та стрункі дівчата про духовні якості замислюються набагато менше. Вони більш вимогливі, сварливі, нетерплячі. Але вони набагато жвавіші, живіші, здоровіші (хоча, це стосується тільки тих, хто не виснажує і не знесилює себе голодом, для досягнення певної зовнішності). Якби їх не псувала надмірна увага з боку охочіх до сексу з красунями чоловіків... Але не мені їх осуджувати. Кожний сам собі обирає, чим жити і що робити. 

Звісно, ти можеш схуднути. Зібратись з духом, визначитись, навіщо це тобі, і зробити це! Впевнений, що ти вже випробувала всі дієти про які чула, і судячи по твоїм коментарам вони тобі не допомогли (а може і трішки погіршили, бо голодування, коли це робити необережно, то більше шкодить організму, ніж допомогає). 
Зкинути 20-30 кілограм це не так складно, як здається. Складно мабуть тільки перші 5-6 років... а потім поступово звикаєш до свого нового, здорового, легкого, стрункого тіла. Мало хто справді готовий віддавати декілька років на те, щоб змінитись. Хтось сподівається на пару днів тренувань в залі, хтось тримає дієту тиждень чи два... хтось може протриматись 3-6 місяців, але не цьому і ламаються. Кінцевої мети досягають лічені одиниці - ті, хто правда розуміє, що саме, і навіщо їм це потрібно, і тримають цю думку в своїй голові завжди.. 
Складно лише перші 5-6 років. Не більше. 

А ще, хочу тобі скзати, що тіло людини прямо відображає її характер та звички. Якщо ти повна - то це тому, що ти багато собі береш і мало віддаєш. Це твердження ніяк не стосується речей або грошей (хоча, може ти і це робиш, але то вже не відноситься до суті моїх роздумів). Ти і сама писала - ти тримаєш всі емоції в собі, не дозволяєш їм виплиснути назовні. Ось, вони тебе і "розпирають" зсередини. Ти приймаєш багато енергії від інших людей, будучи доброзичливою, і накопичуєш її в собі. Ти не розряджаєшся... Найкращий засіб тримати баланс енергії внутрі - це серйозне займання спортом у поєднанні з піклуванням про свою душу, та емоційний бік. 

Якщо спробувати спростити, то цей метод полягає в наступному: "Що з'їв - то маєш переробити та позбутись відходів, як фізичних, так і енергетичних. (Фізичні то самі собою виходять. природа про це дбає, а ось енергетично люди забули як робити, навіть елементарні ранкові зарядки не роблять). Що прийняв до душі - маєш віддати рівноцінне. Не обов'язково відповідати образою на образу. Будь-яка емоція, наприклад подяка, може мати той самий потенціал, і висвободжати навіть більше накопиченої енергії, ніж негативні емоції. Головне - робити це. Дозволь собі плакати, скаржитись висловлювати все що наболіло. Вголос. Це важливо. Не обов'язково в присутності людей. Можно викладати думки на папері. Але в обох випадках - ти маєш або почути себе, або прочитати написане і замислитись над цим, наче ти стороння людина. Обов'язково вміти оцінювати себе непередвзято. 

Не знаю, чи буде тобі зрозумілим все що я написав, але сподіваюсь... 
Якщо ти захочеш щось вточнити, чи щоб я пояснив - пиши, запитуй, я спробую зробити все, щоб тобі допомогти. 
Тільки нічого не буду робити за тебе. Людина лише сама за себе відповідає, і тільки сама собі може зробити краще життя. 

(А що до поцілунків та статевих відносин, яких у тебе досі не було, то це, взагалі, великий скарб для цінувальників чистої душі... Ти не витрачала себе не миттєві стосунки, не дарувала і не змішувала себе з байдужими людьми. ТИ ЧИСТА!... Принаймні для мене це дуже-дуже важливо... Я б собі хотів мати таку дружину, що б зберігла до шлюбу зі мною цноту... але практично не вірю в те, що таку зможу знайти..) 

Удачі тобі, Сумна дівчина. 
пиши, буду радий читати твої листи! 

(І ще, якщо ти не проти, я б хотів зберегти цей лист десь в своєму блозі. Просто, мені здається, що ці слова можуть допомогти не тільки тобі... Я цього не стану робити без твого дозволу. Чекаю на твою відповідь!) 

 На вулиці тихо плаче дощ. Сльози природи омивають парки, будинки, доріжки. А люди мчать у своїх справах, зовсім не помічаючи того, що плаче небо...                                                        Я  люблю дощ, не завжди, але люблю ... Я  вдивлялась у вікно: дощові краплинки падали одна за одною,  бавились між собою, жартували, пританцьовували, насолоджувались вітром ... Вони, як людські долі, то зустрічалися і швидко та енергійно бігли уперед, і навіть холодний, чимось незадоволений, інколи навіть жорстокий вітер був не в силі змінити їхній напрям, то раптом несподівано розбігалися, перетворювались на водяний пил ... Я чітко бачила ті відбризки, відчувала їх на собі ... Свіже повітря зненацька увірвалось до кімнати, заполонило мене, бавилось з моїми думками ,вибирало тільки ті, що йому було найбільш довподоби, перекидувало окремі уривки, фрагменти  мого життя ... Гра тривала недовго, все відбувалося швидко, миттєво. Щось причаровувало мене у цьому безперервному процесі ...    Я слухала дощ... Така неповторна музика важких, грозових крапель, що б’ються по шибках і підвіконню, немовби просяться, щоб їх впустили до хати! Люблю цю музику, люблю думки під неї... Стільки всього надумала  - про світ, про відносини, про те, що завтра - знову робота, що знову замкнеться коло "дім-робота-дім". Мабуть так і треба... А дощ все йде і йде - густий, сильний, теплий...                                                                                                               

Тягне ж мене на збочення...

Якщо їхати, то автостопом, навіть якщо є можливість взяти квитки на автобус або зілізницю...
Якщо влаштовуватись на ніч, то десь в лісі, в наметі, навіть якщо є можливість відпочивати в м'якій кроваті у друга вдома...

А останній мій "коник" вже і мені самому схожий на ситуації з анекдоту, в якому секс за взаємним бажанням був можливий тільки стоячи та в гамаку..

Тре було поїхати по сусідніх селах. Як вариант, можна було поїхати бусом (10-15 гривень в найдальший кінець мого маршруту), або електричкою... ще дешевше... (гривень 5 вистачило б мабуть в обидві сторони), ну, на крайній випадок друзі радили мені взяти знайомого таксиста, якому платити можна було тільки за паливо, і зверху на пиво трішки додати.. (ціна питання могла стати гривень 40-50).

Космічні суми? Та ні.. Просто дурість в голову полізла... Попросив нічого мені не радити, а просто дати ровер, і це мені буде краще за все... 
(А до цього, останній раз я сидів за кермом ровера десь років 10 тому... і то не за своїм.. і то, пару годин... побалувався, втомився та зліз.)
Тепер жеж мені здалось, що я вже не такий як раніше, що я сильний та всемогутній... (бовдур)
Корочше, мене не довго відмовляли, бо знають, що це даремна витрата часу, і перевпевнити мене практично неможливо навіть найвагомішими аргументами. Дали ровер... Сказали, що я крейзі, і відпустили...

Маршрут, що я склав був "від села до села". В селах я мав знайти місцеві ради та запитувати їх про наявність і можливість отримання землі під особисте сільске господарство для себе. Точних відстанів я не знав... на око прикинув, що якнайменше - кілометрів 20... а про якнайбільше просто не став думати, бо не люблю думати про погане (-:

(Наперед скажу, що на західній Україні ніхто землю віддавати не хоче. Будь-яку... цілу луплять дай боже... отримати можно тільки через знайомих, або від самих знайомих... якщо вони тебе ДУЖЕ-ДУЖЕ-ДУЖЕ поважають. Інакше - смокчеш лапу, і ходиш ні з чим. Результат моєї поїздки не хочеться називати нульовим, або негативним.. Відсутність результату, при прикладанні максимуму зусиль, а саме стільки я і доклав, завжди дає результат позитивний. В моєму разі я точно визначився, що землю можна буде тільки купляти, або шукати не на заході України, а десь ближче до сходу, де місцеві мешканці не так її цінують, і не так стережуть)

Тепер до Ровер-Менства... 20 кілометрів - то було тільки до найблищчого села... а далі - ще 5, і ще 8, і ще 10, і ще 6, і ще .. і ще...  Зараз розумію, що тільки в один бік я подолав 60 кілометрів.. і ще 40 - найкоротшим шляхом назад...

Як весело було крутити педалі першу годину - відчував себе мега спортсменом... А потім почав втомлюватись, і згадав, що навіть спортсмени заощаджують свої сили на великих дистанціях. І моя дистанція (навіть якщо припустити, що я її оцінив в 20 кілометрів замість 60) - досить протяжна, і слід починати економити... З горок вже не розженявся самотужки, а дозволяв силі тяжіння працювати за мене... на гору теж став виїзджати не сидячі, а пішки, ведучи ровер поруч з собою за кермо...

Ще через 20 км я став радіти кожній зупинці, і ненавидіти навіть невеличкі схили... Але сили ще були, і я знав, що неодмінно досягну своєї мети.. просто не так швидко...

Останні 20 кілометрів в напрямку до останнього зазначенного (і самого багатообіцяючого села) я вже корчився від болю... Їзда по гравієвих доріжках так трусила, що я відбив собі обидві сідниці... Дуже боляче було навіть легто приторкатись своєю ніжною попою до жорскої сідушки... А ще я реально втомився...

І дощь почався, поливав довго та щедро... Відразу сховатись від нього я не встиг, тому наступні години дві - я був мокрий майже до ниток... Але це не турбувало... Навіть приємно було... Прохолода, свіжість... і навіть трішки на душ було схоже, хоч я і був вдягнений...

Правда, весь цей час я зовсім не замислювався над тим, як мені потім повертатись... (Може і на краще, що я про це не думав, бо інакше я б і половину шляху не проїхав, а відразу повернуся додому). А коли остання дамочка заявила те, про що я практично один-в-один чув від усіх попередніх, тікати від цієї думки стало просто неможливо.

Перед цим я досить близько проїзджав станцію приміської залізниці... і знав, що близько 18 години має йти електричка... можна сісти і досить комфортно доїхати назад до Коломиї... АЛЕ! (от жеж! постійно ці "АЛЕ" зі мною трапляються)... годинник показав мені що до потяга ще більше двох годин... і чекати сумно... і сидіти просто на лавці так само боляче, як на ровері... і що нічого не зміниться, якщо я коротаючи час проїду одну станцію назустріч (шляху щене знав, але був впевнений, що перша ж зустрічна доріжка приведе мене саме до тієї станції, яка мені потрібна).

Знов оседлав свого катуючого (не плутати з "катаючим". мій - саме "катуючий") друга, і не припиняючи корчитись від болі в сідницях і кряхтіти від втоми поїхав... Стосовно втоми... я мабуть мазохіст.. Мені подобається відчувати гостру фізичну втому... Тому, вона хоч і заважала рухатись швидко, але не дратувала як біль внизу...Всі відчуття з кожним подаланим кілометром ставало все гостріше та гостріше... Але тоді я ще мав сили стримуватись... 
Їхав мовчки... тільки обличчя іноді кривилось, коли наїзджав на камінь, або кочку...

До наступної станції я дістався саме так як і думав (тупа впевненість іноді перемагає) - найперша степова доріжка йшла вздовж залізничного полотна аж до самої станції... тільки тре було ще перейти 2 річки бродом, які теж знайшлись миттєво... Все-одно я давно був мокрий... втрачати не було чого (-:

А на тій станції зустрів працівника, який пояснив, що тут електропотяг проїзджатиме тільки о 19 годині... а мобілка показувала мені тільки 16... і чекати знов було більше 2 годин... А ще він став розповідати, що на моєму ровері до Коломиї за ці дві години можна півтора рази встигнути доїхати... Навіть втомленому новачку-придурку-мазохісту! (останнього він не казав... то просто я йому повірив, і переклав його думку на себе... адже саме так я себе і почував - втомленим, дурним мазохістом з нестачею розуму, щоб робити як простіше, а не "як заманеться"

То я взяв і поїхав далі...

І жалів про це весь останній час їзди...

Бо до Коломиї було більше 40 кілометрів... А в горку я підійматись швидко не міг... тому моя швидкість пересування була в середньому кілометрів 7-8 на годину... І з кожною хвилиною боліло все більше... І назад повертатись не було сенсу, бо на ту кляту електричку я вже запізнився все-одно... і наступних станції по ходу траси більше не було ніде... короче, повне "УРА!" (не люблю слова "Ж*ПА", тому заміняю його на більш радісне (-:... )

На півшляху я просто ревів... тільки не плакав... замість сльоз з мене з усіх щілів біг піт... і я випускав облачки пару навколо себе... Потім до ревіння вголос приєднались скуління та щось схоже на собачій лай (сам від себе не очикував такого... добре, що нікого поруч не було, ніхто не чув)...

Коли я побачив знак "До Коломиї 20 кілометрів" - то зрозумів, що це мій кінець... на цей час я більше йшов, ніж їхав... і йшов повільно... і мобільний розрядився... корочше, я ризикував не встигнути повернутись до друзів до півночі, якщо не стану більше користуватись ровером за призначення, і ризикував втратити глузд, якщо б став це робити... Альтернатива - казкова (-:

Що робити... взяв якусь гілку... закусив в зубах... сів і поїхав...
Здається, не плакав... Хоча, тоді вже було байдуже...

Як доїхав до Коломиї - не пам'ятаю точно... Тільки пригадую, що через радість стала трішки менше відчуватись біль, відкрилось "друге дихання" (НАРЕШТІ, БЛІН!) і я став швидше крутити педалі.

Ось... тепер я тут... попросився за комп, щоб все це написати по свіжій пам'яті та в відповідному емоційному стані...
Сидіти навіть на м'якому стільці - дуже боляче... Але це пройде... і не таке переживав...

Зараз розумію, що я сьогодні зробив практично неможливе фізиологічно... Але зробив! І хай це все відбулось через дурість, і збіг обставин, як змусили мене битись до кінця, і не дали можливості здатись, забити, махнути на все рукою... Не поступився я принципами!!!

Я - МЕГА РОВЕР-МЕН

---

І це тільки один день мого перебування тут, в Коломиї... а вцілому, кожен день особливий... обов'язково напишу про все!

Друзі... хочу сказати... неможливе - МОЖЛИВО.. І це не тільки слоган Адідасу©, але і реально працююча тема.
Просто не можна здаватись..
Я сьогодні в цьому переконався ціною болю та страждань протягом всього дня з самого ранку... і ціною неймовірного задоволення і ейфорії при перемозі!

Звісно, є чого боятись... Але хоч раз.... хоч єдиний раз в житті, я бажаю вам (і наполегливо раджу) - спробувати не здаватись аж од самого фіналу!

Люблю вас всіх!
Пішов відпочивати в свій намет!
Ваш екстремальний ровер-мен Миколка з репортажем з Коломиї

Життя - це можливість. Скористайся нею.
Життя - це краса. Захоплюйся нею.
Життя - це мрія. Здійсни її.
Життя - це виклик. Прийми його.
Життя - це обов’язок твій насущний. Виконай його.
Життя - це багатство. Не розтринькай його.
Життя - це таємниця. Пізнай її.                                                                                       Життя - це пісня. Доспівай її до кінця. 
Життя - це боротьба. Стань борцем.
Життя - це безодня невідомого. Ступи у неї без страху.
Життя - це удача. Шукай цю мить.
Життя таке чудове - не змарнуй його!
Це твоє життя. Виборюй його!

Травою ніжною я огорну твій легкий крок, Росою чистою впаду в прим"ятий слід. Світанок - це рапсодія для двох, Хмільними чарами повитий білий світ. Заграє перший промінь у саду, Замерехтить в рясній росі світання. Світанок - я туманом припаду В обійми милого, у трепетне чекання.

В його долоні покладу чоло І зашаріюсь, як мала дитина. Світанок - о незміряне тепло, Цілунками голубить нас невинно! І я сльозою щастя затремчу, Маленький страх душі омию. Світанок сонцесяйную свічу Дарує нам, як трепетну надію.

Я помолюсь: хай оминає нас жура, Вогонь кохання грає в кожнім слові. Світанок - вічна музика добра. Світанок - це Елегія Любові. ( Марія Морозенко)