Сила силенна розпочали своє нікчемне й ганебне полювання на Бога

Ми ж не обернемся до них й не пристанемо до шляху крові й цього лайна

«Ми» пишу – бо нас не мало

Якщо й не бачились ніколи, й навіть коли хтось вже помер – все рівно «ми»

Чоло схиливши суворо триматимемо удар та що завгодно

Навіть ціною життя. Адже який сенс тоді жити, коли це існує й відбувається скрізь.

Усе це гниле полювання на Бога й зневага святих істин.

Адже все святе вже майже знищене. І от який тоді сенс бути присутнім в цьому.

Хіба що боротьба.

Та бій без крові й меча повинен бути.

Цей німий бій, сенс якого – схиливши очі суворо витримати все.

По тому – наснитися комусь, й вмовити вкласти прах до землі й виростити з того дерево.

У сподіванні перемоги природи над цим самознищенням всього живого.

Пам’ятаю, у краю моїх предків, колись давно, сильно впала моральна свідомість й гідність, коли мальовничі обрії спотворив чорний завод з потворним смогом у небо. Можна сказати, що той мальовничий обрій за ставками, левадами й полями був іконою для села, а завод, що з’явився – скалкою в око, блювотинням на лик святого ікони. З тим чорним заводом почорніли ніби самі люди. Зсередини. Все змінилося. Зникли світлі солом’яні дахи й світлі люди. З’явилися п’яниці й пофігісти. А старі все нарікали, що все вже не так, сумували за красою обрію, своєю гордістю, згадували розкуркулену колись панну, яка тримала у культурі всю місцину, й поволі помирали.

Молоді ж, - роз’їздили село колесами, розпили мізки горілкою, знесилили тіла наркотиками, занехаяли все довкола себе, - пофігісти. Переїздили до міста, й перетворили батьківщину на куточок для сараю й погребу.

Загнані в певні умови прекрасні голуби – перетворилися на жадібних щурів, що не можуть бачити нічого окрім їжі і кидаються під колеса за крихтами.

Те саме нагадують люди перед телеками у квартирах. Вони не здатні бачити нічого поперед себе іншого -  тільки жерти, розважатися, й працювати щоб жерти й розважатися. Більше нічого. Або майже нічого. Далі за межі стін свого житла і робочого місця. Дехто навіть сонця не бачить через свій режим, а на повітрі буває рівно ті кілька хвилин на день, під час яких долає шлях від роботи до транспорту і від транспорту до домівлі.

Біжиш, буває, біговою доріжкою у спорт-залі, і аж мало не наступаєш на її бампер – так сильно намагаєшся уявити себе там, за вікном, на справжньому повітрі. Як раніше. Наодинці з природою, сам-на-сам. Навипередки з вірним друзякою чотирилапим й веселим собацюрою. З промоченими ногами й одягом, якщо дощ, але чомусь радісною. А в красивій залі, в модних лосинах – з невідомих причин не радісно. Всі одне перед одним пантуються й вигадують собі якісь моральні поживи. Намагаються одне одного не помічати, щоб не заважати. Або продати за гроші поради й пестощі.

І розумієш, що так не можна. Скоро не можна буде вже взагалі. І згадуєш, як у дитинстві гралися малими у калюжі грунтових доріг села влітку у бабусі. Через село вже проклали асфальтовану рівненьку дорогу до райцентру, а на вулицю бабусі ще не проклали, але заклали початок. Тому ми малими просуваючись калюжами дороги в бік траси через якийсь час опинилися у райдужно-забарвлених калюжах. Почали роздивлятися незакінчену ділянку дороги, розбирати камінці зі смоли, та досліджувати калюжки зі смоли. В яких декілька горобців загинули намагаючись випити води – так блищала та смола. І нічим вже їм не допоможеш – смолу з пір’я не вимити вже ніяк, а тим більш не вийняти з рота, з горла, з ніздрів. Деякі були ще живі, ще дихали. Довелося лишити їх на самоті зі своєю проблемою помирати далі у смолі під палючим сонцем.

Нам було років по п’ять.

А трохи раніше ми всією родиною з кількох сімей у хаті бабусі милувалися й молилися піснями на лелек, що оселилися біля хати на стовпі з кругляка. Пам’ятаю, то був прекрасний вечір, багряний захід сонця, прекрасний вид з бабусиної хати на садок і городи за якими далі поле. Лелеки вмостилися вже спати, покормили й пригріли діточок, а ми з мамами й іншими дітьми біля вікна те спостерігали й раділи. Дорослі те обговорювали за вечерею і теж раділи, що біля хати на стовпі лелеча сім’я вирощує діточок.

Лелеки були для нас святими.

Ми всі раділи й вірили в щось вище за теперішній світ. Теперішній світ чорствий і байдужий. А небайдужим бути теж неможливо – можна захворіти якщо переживати все, що бачиш, і загинути намагаючись все вирішити й запобігти.

Знаю, наприклад, людей, що хотіли допомогти бездомним бідолагам, але заражалися від них глистами та туберкульозом, і починали самі чахнути. І якщо ці історії не перевірені мною і я не знаю правда чи ні, то жива історія - підхопила шлункову бактерію хелікобактер. Не доказано де саме я її підхопила, але саме у той час мала нагоду навідуватись до декотрих бідолашних. Добре, що помітили і пролікували.

Можна з впевненістю сказати, що всі ті старовинні забуті святі речі робили життя світлішим. Бо то не відсутність громовідводу палила блискавкою хату вбиваючи жителів вогнем, а всього лише гнів одного з богів за якусь провину – і люди вмирали спокійно, розуміючи що грішні, і що прийшла розплата; й ховали з чітким розумінням кому й за що піддали з гори жару. І онкологія була всього лише прокляттям злої відьмачки, і всі розуміли, що цього можна уникнути, якщо обходити стороною відьом. На все було своє рішення, безвихідь не існувала. А померлі предки відроджувалися у деревах, тож завжди була можливість піти поспілкуватися з померлим. Чи прилітав птах – померлий родич. І теж було спокійніше.

Казки не тому з’являються, що комусь робити нічого. А тому, що вони рятують від безвиході.

Я би теж, з задоволенням би пострибала навколо ідола коли хрєново на душі і розумієш, що нічого не змінити. Чесно.

І мабуть із задоволенням би позбулася всіх знань і думок на користь казок, аби тільки повірити у щось прекрасне і позбавитися тягарів розуміння реальності.

Для вуха і ока: https://www.youtube.com/watch?v=-y32mqgoEDo

Писати коменти під замітками російських ЗМІ – марна справа. Як вийшла вдала, десь пропала, як вийшла гарна, без помилок (і таке раз сталося))) помилки самі налетіли. Тому вирішив просто самому написати замітку.

Російські ЗМІ знову мусолять „братню” тему. З якого дива? Просто вирішили скористатися лінню людською, духовним „совком”.

Є категорія людей, що думати не може з фізіологічних причин. Але зазвичай, вони дуже довірливі. Одному повірять, і все! Інші, хай хоч показяться, будь-які докази надають, але їм ці особи ніколи не повірять. Інколи вони себе і самі обзивають „вірними”.

Є люди, мають інші характеристики „сірої речовини”. Вони нікому не вірять. Користуються власним розумом, хоч і він інколи підводить. Цій категорії людей навіть образу таку придумали: „свідомити!” Ну не можна їм на пальцях пояснити, як нації можуть бути дружніми, тим більше „братніми”, тим більше з нацією якої нема практично. Тобто є назва, але нема, відсутня територія. Сама назва території звучить „російська федерація”, тобто об’єднання всіх за певними правилами. Але це інша тема.

Бувають родичі не вважають себе братами, бо не бажають. Але родичів десятки, а як можуть дружити нації, в яких мільйони людей?

Тому природі не існує нації гарної і не гарної, бо всі вони складені з різних людей, що мають різний вихиляс. Тому оптимально, розумно і доречно кращою вважати власну націю і всемірно сприяти її розвитку і утвердження у цьому жорстокому Світі. Найгірше знищувати „не таких” представників своєї нації, бо вони не з тою нацією бажають дружити, брататися, об’єднуватися.

Ялинка медиків АТО

Що ж бажають „брати-москвичі”?

Бажання стареньке як світ. Використати українців „хароших” проти українців „паганих”, аби, наприклад, власні 200-ті з АТО не отримувати, і т.п..

Що робити українцям? Всіма засобами підтримувати українську мову, українські території утримувати всюди, в радіо просторі, кінематографі, на землі. Пам’ятати треба, „зарубати на носі”, що мовні кордони нації визначають кордони на карті, на землі, на теренах. Коли на теренах нації, навіть в межах державних кордонів плодиться на противагу мові державній, - мова іншої нації, слідом приходе та нація. Рано чи пізно. Тому небезпідставно, навіть маленькі нації прикладають великі зусилля і „волають” свої пісні, власну культуру на весь світ, аби втримати свій шмат, аби всі знали в різних куточках землі, що є така нація. „Українська еліта” чи з дуру, чи з того, що не наша, того правила двадцять років не дотримувалася і отримала війну.

В народі кажуть – горбатого могила виправить, а дурню нічого не допоможе! Проте, інколи, могила є гарною наукою для ворога і корисна нації.

Тушонка душевна

Я російськомовний, тому, розумію, спеціально займатися мовою ніколи! Це заняття на роки. Особливо, коли твоє бажання нагло „банить” держава. Головне поставити мету, засіб знайдете. Це пісні, газети, радіо, журнали, передачи, книжки, кіно, мультики, співрозмовника знайдіть. Дитину віддайте до українського класу. Хай вона Вас вчить українській мові! Це найкращий варіант та найкорисніший співрозмовник. Виключити зі школи російську мову. Тисячі мов в Світі. Українцям необхідно, коли ми бажаємо стати справді вільними, стати вільними у спілкуванні з вільним Світом. Навіть коли всі зусилля, українці свідомі, разом з державою українською направлять на повне викорінення російського язика, і фінансово, та іншим чином зацікавлять громадян у тому, ним, язиком, тисячі володітимуть ще століття, хай би завтра навіть РФ моль трахнула. Бо життя таке. Бо справа не в Москві, справа в голові, в лінощах людини звичайної, що придумає тисячі причин, аби, скажімо, „традицію” зберегти, чи відкласти справу до понеділка. І їй чхати на те, що її дідів змушували силою ту язикату мову засвоювати, бо протестуючих катували немилосердно. Чихати, що прізвище змусили змінити, бо прямий родич далекий любив дітей і бажав їм досягти чогось в умовах тоталітаризму, коли одна буква в кінці прізвища ставала межею життя і існування, смерті і покори, волі в смерті, чи життя в неволі, залишать тобі нажите непосильною працею цілих поколінь чи дадуть годину на збори і гнатимуть пішки сотні кілометрів під конвоєм засніженим лісом, де бордюрами стали тіла тих хто не дійшов до „місця” придуманого катом. Бо то стерво тикнуло пальцем брудним на мапу і ляпнуло: „Здєсь будєт город залажон!!!”

Я переконаний, війну на Донбасі Москва почала, бо по окупації Криму, „українець культурний” перейшов на російську. Це додало сили агресору, відповідало планам російської нації злитися, як французькі богомоли в екстазі з нацією українською аби її повністю фізично знищити. Може трошки залишити для медичних експериментів, бо то модно з часів Другої Світової. Ніякий фізичний спротив Москву ніколи не зупинить, бо ніколи не зупиняв. Просто конфлікт розтягнуть в часі.

Знаки перемоги

Єдина можливість перемогти Москву є провести реорганізацію і вести наступ у сфері культури і церкви, духовості і духовності.

Культура – це дія, чин. Мова – то сила культури. Культура без мови, то тіло без души. Душа і мова – родичі, сестри, бо від Бога. Фізично, бути культурним українцем, російськомовний українець може, але недовго, бо вплив ЗМІ російських вишибає мізки російськомовним. Прошу зрозуміти, це не образа, це науковий факт. Це доведено найновішою історією, підкреслено окупацією Криму і Донбасу. Я це бачу щодня. Чим менше українець вживає в розмові українських слів, тим далі він віддаляється від України. Райдужні виключення лише підтверджують загальні суворі правила.

Знаю, що як раптом, у 2016-му році, всі українці повернуться в материнське лоно української мови, війна припиниться одразу. Воювати економічно вигідно лише з нацією, що всюди вживає твою мовою. Найліпше „в кайф” воювати з державою де еліта вживає мову загарбника. Це неймовірно спрощує всі операції розвідки, вербування, слідкування, ліквідації до рівня сугубо грошових операцій.

Не розумію людей, що люблять манку і м’ясо, скажімо! Любити треба жінку, а їжу треба міняти, аби бути здоровим.

Переможний шрифт

Прошу, друзі, не любіть українську мову, не націлюйтеся її вчити. Просто вживайте, бо це теж здоров’я, але не лише Ваше та Ваших дітей, але і сусідів. Вважаю ліпше переходити поетапно. Краще знайти співрозмовника, чи перейти на українську серед рідних, в сімї. Потім, як розговорилися трохи, поширте територію, вживайте українську в походах до крамниці, в транспорті, потім на роботі. Це повага до себе самого. Не пробуйте перейти одномоментно. Це неможливо. Навіть людям гарно підготовленим на то треба як мінімум, години. Це страшно. Це некомфортно. Можна втратити „дутих” друзів, яким шкода на Вас хвилини, аби зрозуміти. Але воля не приходить сама, без зусиль, тим більше до нації)))

Шлях складний та довгий, але є! Здолаємо, з Богом!