Друзья мои! Прошу максимальный репост!
В подземном переходе на м.Университет (Харьков) в 20.30ч, стоит этот 91-летний дедушка с палочкой, Литовка Михаил Иванович. Добрый, талантливый, умный человек и несмотря на свой более чем преклонный возраст, в здравом уме и трезвой памяти. И продает свои собственные сказки, которые сам же сочиняет и издает. А теперь вынужден стоять часами на холоде и чтобы не просить милостыню, продает свои детские сказки.
Человек, который первый в мире решил вопрос очистки стальной и чугунной стружки в автоматическом состоянии и в экологическом виде, который имеет и другие изобретения, который много лет пишет добрые сказки для детей - нищий! Вы предоставляете?! Сколько бы он имел за своё изобретение , если бы жил в другой стране?! У меня нет слов, чтобы выразить всю ту боль, которая в его глазах и моем сердце! Кроме меня к нему просто подходили и давали пару гривен проходящие мимо люди. Когда узнавали кто он и сколько ему лет, все входили в состояние шока!

  Моя дачная подружка, кошка Ксюша таки родила. Сегодня прибежала налегке. Кушала много и жадно, правда мурчала как и раньше. Кстати мои друзья подозревают, что мы раньше, в прежних жизнях пересекались. Она заскакивает мне на колени, прижимается тельцем и обнимает меня. Такого ранее не было! Но я снимаю клещей, а тут промыл ей глазки и закапал, лечил от конюктивита. Не царапалась, хотя когтища знатные, заметил: ходит и ушками водит, она меня охраняет! Не просто так. Побыла часика два со мной, намурчала и убежала к детям. Я поздравил её с тем, что она стала мамой, мясное угощение ей пришлось по вкусу.

В перепончатой черной коже,

Хто в чому одягнеться і як буде в цьому одязі виглядати?
Чужі лосіни, труси, носки, кеди??? Навіщо Вам таке в голові?
Головне не те, що зверху, а те, що в середині! Головне те, яка душа у людини, яке її наповнення . Головне не лосіни, чи носки в босоніжках, а головне те, що людина в цих лосінах робить, Її вчинки! Живіть своїм життям і своїми лосінами    








Добра Вам люди!  

Давным-давно на месте святого Иерусалима жили два брата. Были они земледельцами и обрабатывали поле, которое им досталось в наследство от отца. Старший брат был холост и жил один. У младшего были жена и четверо детей. Братья любили друг друга и не хотели делить землю. Вместе пахали, вместе сеяли и косили, а урожай делили поровну.

Однажды вечером — дело было в жатву — улегся старший брат спать, да все никак заснуть не мог: беспокойные мысли мешали. «Живу я совсем один, — думал он, — ни жены, ни детей. Никого мне не нужно ни кормить, ни одевать. А у брата семья на плечах. Так справедливо ли, что мы делим урожай поровну? Ему же больше нужно, чем мне!»

Той же ночью не спалось и младшему брату: думы о старшем тревожили. «Со мной дело просто, — рассуждал он, — когда я состарюсь, обо мне дети позаботятся. А что будет с ним на старости лет? Кто позаботится о нем? Так разве справедливо, что мы делим урожай поровну?»

Встал он, взял охапку снопов, отнес на братнину половину, вернулся и спокойно уснул. Наутро оба очень удивились, увидев, что снопов у них не убавилось, но ничего не сказали друг другу.

Следующей ночью повторилась та же история. Наутро братья снова удивились, а на третью ночь, неся снопы, друг другу, они повстречались на вершине холма и поняли, в чем дело. Тут они побросали свою ношу и, обнявшись, заплакали от радости благодарными слезами. Увидел Б-г их доброе дело и благословил то место, где они повстречались. А когда спустя много времени царь Шломо* выстроил Храм, который сулил всем народам мир, любовь и братство, он заложил фундамент как раз на том месте, где встретились братья

— А теперь скажи мне, что это ты все время употребляешь слова «добрые люди»? Ты всех, что ли, так называешь?

— Всех, — ответил арестант, — злых людей нет на свете.

— Впервые слышу об этом, — сказал Пилат, усмехнувшись, — но, может быть, я мало знаю жизнь!.. Можете дальнейшее не записывать, — обратился он к секретарю, хотя тот и так ничего не записывал, и продолжал говорить арестанту: — В какой-нибудь из греческих книг ты прочел об этом?

— Нет, я своим умом дошел до этого.

— И ты проповедуешь это?

—Да.

— А вот, например, кентурион Марк, его прозвали Крысобоем, — он — добрый?

— Да, — ответил арестант, — он, правда, несчастливый человек. С тех пор как добрые люди изуродовали его, он стал жесток и черств. (М.Булгаков. Мастер и Маргарита)

Разве люди бывают добрыми?

P.S. наверное все мы добрые, только после определенных жизненных моментов, считаем нужным эти самые светлые чувства прятать от окружающих. Иначе мы просто становимся беззащитными перед остальными.

від Татуси Бо

Киць-киць
Першого кота Алла знайшла біля під’їзду. Сірий брудний клубочок пищав і безнадійно дивився у цей світ одним оком. Сьогодні Аллі лікар-окуліст сказав, що падає зір на одному оці. І вона вирішила, що вже зовсім скоро осліпне геть на те око і увесь день ходила, примружувала хворе око, ніби звикала, жити з монобаченням. А тут це кошеня.
Алла вийшла заміж за Ігоря менше року тому. І тільки тут перед дверима, з цим кошеням в руках зрозуміла, що навіть не знає чи любить він котів. А може собак? А може рептилій? А може він і людей не дуже любить? Зайшла в квартиру, Ігор вийшов зустрічати. А вона стоїть в коридорі, і не може очі підняти. Їй здавалося, що в ту ж мить Ігор голосом Аллиної мами заверещить «убєрі етого блохастого ублюдка із моєго дома».
Ігор зазирнув їй в долоні.
- Де найближча ветклініка? Я за кермо, а ти шукай в інтернеті. Ось коробка…
На дно коробки він кинув шарф, його привезла Ігорова мама з Норвегії. Але кого це хвилювало цієї миті?!

Майже півроку вони боролися за Марка. Марк виріс статечним котом, здавалося, навіть нявчати не вмів, мудро роззирався у світі одним оком, мужньо зносив усі операції і процедури, і ніжно вмощувався на коліна, коли Алла сідала вечеряти.

Другого кота Адольфа приніс Ігор. Він знайшов його виснаженим і ледь живим під колесом машини на парковці. Вигодовував його з піпетки. І казав, що як тільки воно підросте, віддасть його в хороші руки. Не віддав. Не зміг. Адольф був справжнім нашестям, за кілька місяців встиг пошматувати і подерти все до чого міг добратися в цій квартирі. Ігор його сварив, навіть замахувався згортком газети, щоб хоч якось показати, хто в хаті господар.

Ігорева мама повернулася з Італії, там вона місяць гостювала у давньої подруги, прийшла в гості до сина, щоб як і завжди розказати йому який він лох, що не оженився на тій француженці, що не поїхав жити в Ліон, але з порогу побачила Адольфа і заверещала. На її вереск вийшов Марк і повернувши, мов курка, голову набік, роздивлявся Надію Георгіївну, професора філософії.
В той вечір вона пила заспокійливий чай, плакала і розказувала Аллі та Ігорю, що люди в їх віці дітей заводять, а вони тут котячу ферму. І «Алла, ну ти же женщіна, ти должна понімать». І «Животниє нє должни жить в домє». І «Ігорь, я етого нє пєрєживу, что б в мойом домє..». Ігор поправляв маму, нагадував, що «дом» цей він викупив у неї за ринковою ціною. Алла мила по третьому колу посуд і уявляла, як вона відкриває настіж двері і каже «Знаєте шо, тьотя Надя, валіть отсюда!» і слідом Адольф, кидається на її ніжно-блакитне пальто усіма своїми всюдисущими кигтями, а Марк сцить на її італійські чобітки.
Але цього всього не було. В кінці вечора, коли Надія Георгіївна почала говорити про політику Путіна, Ігор подав їй пальто. Вона тяжко сопіла, закутуючись в шаль, а Адольф рясно настяв їй на сумку. Це було у нього вперше, і Алла мала б гримнути на нього, але не могла.

Якоїсь миті Адолф змінився. Може тоді коли Аллу привезли додому після викидня і вона сиділа і боялась поворухнутися. Їй здавалося, що якщо вона поворухнеться, то це означатиме, що вона жива, а оживати їй не хотілося. Тому вона сиділа на ліжку годинами, гарячі сльози без схлипувань і без голосу текли за комір піжами. Адольф приліз вперше до неї на руки і вперше замурчав. Дуже голосно замурчав. І тоді Алла заплакала в голос. Тоді почала оживати.

Дуже уважний лікар переглядав їхні аналізи і результати обстеження і казав, що не бачить нічого, що могло б стати на заваді вагітності. Але вагітність не наступала. Алла слухала, кивала головою і думала, що вже давно змирилася з тим що в їхньому домі уже не буде дітей. Люди добре живуть і без дітей, і вона зможе.

На парковці, уже в машині, Ігор запитав, як вона. І Алла з подивом зрозуміла, що їй нормально, навіть добре. І почала Ігореві говорити, що їй і справді добре. Він увімкнув світло, почав їхати, і раптом вони обоє в один голос закричали. Ігор різко зупинив машину. Майже перед самим бампером у світлі фар сиділа кицька, біла, пухнаста і дуже гарна кицька. Ігор і Алла вийшли до неї, вона не тікала, видно було що кицька домашня, але без нашийника. Ще годину, Алла і Ігор з кицькою на руках шукали її господарів, заходили в усі офіси поблизу, щоб розказати, що ось, знайшли кицьку, шукають її господаря.
Цілий місяць Алла розклеювала в тому районі оголошення, писала в інтернеті і навіть в газету. Але Касю (Касандру) ніхто не шукав. Так вона і лишилася в них, смішна, вертлява кицька, яка передбачала зміну погоди, гріла капці, перед тим як Ігор і Алла прийдуть додому.

Алла дивилася на монітор і боялася дихати. Молоденька лікар водила пальчиком і казала, «ось ця крапочка – це плід, а ось ця дрібненька, яка моргає, це серце, зараз я порахую серцебиття».
Алла думала, як вона скаже Ігореві цю новину, як вона подарує йому цю надію, як вона зможе ще раз повірити в себе.
Ввечері, Ігоря в коридорі зустрічали усі коти і Алла.
- Ти знаєш, нас мабуть стане більше...
- Котик чи кішечка? Якої масті?