хочу сюда!
 

Тетяна

44 года, козерог, познакомится с парнем в возрасте 40-53 лет

Заметки с меткой «село»

Топ 5 причин, чому треба нахрін переїхати в село на пмж


5. Можливість подорожувати. Мабуть, більшість містян, особливо задіяних в офісній роботі, сидять і заздрять інстаграму, де знайомі та малознайомі люди викладають фотографії з відвідин далеких та екзотичних країн, ну і з Польщі. Але відсутність коштів, лінь та світові змови не дозволяють вам взяти і накивати п`ятами зі свого тепленького місця біля кактусів. Однак не треба сумувати! Адже є вихід - переїзд у село. У цьому випадку ви будете подорожувати, багато і безлімітно. Почнеться все з переїзду з міста. Це дуже захопливе дійство. Немає нічого краще, ніж їхати комфортабельним автобусом без кондиціонера чудовою дорогою з чудовими ямами якихось дві-три години, зупиняючись біля кожного куща. Інколи в подорожі передбачені зупинки, щоб ви могли помилуватись цікавими бур`янами, а водій міг замінити колесо. Щоб вам було цікавіше, місцеві пасажири будуть наступати вам на ноги, ставити свої торби (мало чи не) на голову і бухтіти над вухом про помідори і зовсім незнайомих вам людей. Ну а якщо хтось їхатиме з тваринами, то, вважайте, вам повезло - буденна атмосфера поїздки прикраситься новими фарбами, звуками і, звісно, запахами.
Уже мешкаючи в селі, ваші подорожі не припиняться! Спеціально для вашого комфорту, якісь розумні люди вирішили не встановлювати у селі банкомати, будувати аптеки. Тому за кожною дрібницею вам доведеться їздити в райцентр! Ну чи це не чудово? 

4. Захопливі прогулянки. Уже мешкаючи в селі, ви можете і далі насолоджуватись його перевагами. Село - місце, яке прямо кишить цікавими локаціями і пам`ятками. Приміром, ви можете сходити на річку, на річку, а ще на річку. Також у вашому розпорядженні ліс і цвинтар. Спеціальна пропозиція - сидіння на лавочці. Сидіння на лавочці - тепер ти розумієш бабусь.

3. Цікаві люди. У місті люди байдужі один до одного. Приміром, ви йдете вулицею і до вас нікому немає справи. У селі ситуація краща, бо люди там цікаві, бо цікавляться і вами, і вашими родичами, і людьми, яких майже не знають і які живуть на іншому краю села. Не переживайте - без уваги не залишитесь! Ну чи це не чудово, що до вас, отак просто, в магазині може підійти мужик у спортивках і почати розпитувати, де ви працюєте. Якщо ви не розкажете про себе достатньо інформації, не переживайте - село додумає все, що треба.

2. Відсутність роботи. Так, так, це одна з головних переваг села. Зроблено це спеціально, все для вас, бо таким чином ви зможете цілими днями гнути спину на всіх трьох городах і молитись за свиню, щоб та не здохла до приїзду шабаїв (люди, які купують тільки живих свиней). Залежати від примх погоди і здоров`я скотини - це те, що відрізняє круте село від огидного міста.

1. І на першому місці у рейтингу переваг життя в селі це, звичайно, сільський туалет. Це унікальне і неповторне явище. Немає нічого кращого, ніж в холодний осінній вечір брести темним двором у пошуках завітної хатинки, натикаючись на відра та котів (чужих). А влітку це взагалі щось неймовірне, особливо ввечері, коли до вас під час ваших занять залітають сотні комарів. Таким чином, ви не тільки робите свої справи, а і розвиваєте спритність рук (відбиваючись від комарів, спеціальних комарів). Дивно, як люди в місті не розуміють, наскільки це круто, а будують у своїх квартирах кімнати з кахлями і світлом, дивно, дуже дивно.

От такі переваги села. Ну а ви думаєте, чому там так багато людей і звідти ніхто не виїжджає? І якщо вам все ще мало, то ось ще перевага: у селі свіже повітря. Переїжджайте!

Колоритне польське село ...



Колоритне польське село, де усі будинки покриті красивими розписами...Якось у маленькому польському селі Залип’я хтось намалював квітку на стелі для того, щоб приховати слід кіптяви, який з’явився через грубку. Вентиляція тоді була погана, і плями від кіптяви були звичним явищем майже у всіх будинках. Поступово люди почали брати приклад з “художника-винахідника”. Будники один за одним почали покриватися барвистими малюнками.

[ Читати далі ]

Бебі бум на селі...


Кому хлопчика,  кому  дівчинку?  

Тверде рішення....


Була мрія, але втілити хотілось її десь років через 10-12... Але  вирішила, краще зараз...






Жили у бабусі...


Жили у бабусі два (?) веселих гуся !

Ах, яке гарне літо-літечко в селі !

ОЛЕНА ТА ОЛЕСЯ РІДНІ П о л и н к и н і о п о в і д к и

              Д Ж Е Р Е Л Ь Н А      К Р И Н И Ч К А

      В дитинстві кожної людини є такі місця, які залишаються на все життя в спогадах. Дитинство  Полинки проходило в мальовничому селі, що розляглося в лощині боліт, ставків, загат. Місцина ця славилася історичним шляхом жахливого минулого  Коліївщини.

     А село й справді мальовниче. Не даремно, ще граф Потоцький вибрав його для літнього відпочинку. Згодом ця маєтність перейшла в володіння

поміщика  Терещенка. Тут він збудував цукровий завод, в ті часи, просто ґуральню. Село збільшилося майже втричі, відносно корінних жителів, адже приїжджало багато нових людей – молодих спеціалістів. Отож і для батьків Полечки це не була прабатьківщина їх роду. Тату, як зразковому військовому капельмейстеру, запропонували створити духовий оркестр в цій місцевості. Тут вони з матусею  і розпочали своє сімейне життя.  І для Полинки та її сестричок це був любий їх серцю – край босоногого дитинства, голодних до запаморочень купань в гайворових пахощах загати.

      Весною – обов’язкові побачення з провісниками життя – під сніжниками-первоцвітами, пролісками, пахучим рястом та ніжними конваліями. Влітку – безкінечні подорожі в черешнево-грибневі ліси. Були місця надто особливі: сільський цвинтар, барбарисовий пагорб та джерельна криничка.

     Криниць по селу було багато і вода в кожній мала різний смак. Лише на вулиці, де жила Полинка їх було до десяти. Найсмачніша вода була з криниці сусіда, діда Хоми. Мама завжди говорила, коли поверталася до домівки, після довгої подорожі:

     „- Ніде  немає такої доброї води. Пю  і не можу напитися. Так скучила за нашою водою. Не могла дочекатися, коли нарешті приїду до своєї води.”

      А джерельна криничка, то було справжнє диво природи. Вона й досі стоїть, як і багато років тому, на березі заболоченого ставка по дорозі до загати. Малими дітьми, вони частенько бігали тією стежиною на чебрецевий пляж, і відпочивали біля неї. Круто вверх, від болота, лежали людські городи.  Тож під рукою завжди був скручений капустяний листок, що слугував дітлахам за кружку. Ой, яка ж солодка то була вода! І щось справжнє живе обгортало Полинку біля кринички, яка стала чимось  рідним і безкінечно дорогим, таким, що притягує, не йде зі спогадів, а живо токами, що йдуть з надр землі огортає твою душу і назавжди поселяється в пам’яті.

     Насправді це був і є, просто джерельний потічок. Дбайливі люди обгортали його спочатку в деревяну  хатинку, згодом в бетонний кружок. Та як би його не заковували, вода все рівно тече і тече безперервною рікою. Джерельний ключ крутить маленьким виром, а з-під кружка пробивається струмочок у заплаву.

      Роки беруть своє. Болото все ближче і ближче підкрадається до кринички. Та вона тримається. Все такою ж кришталево чистою, ключовою і солодкою водою напуває перехожих.

     Відшуміла не одна весна дитинства Полинки і її сестриць, і не одне літо матіолової юності. Життя віднесло їх долі в різні сторони – далеко не лише від рідного дому, а й один від одного. Та лишень випадає нагода побути вдома, Полинка з сестрами і вже з своїми дітьми першим чином  прямують до живодайного джерела – місця щасливого дитинства. До кринички, яка зачарувала їх душу, прив’язала думки і не дає спокою, до милого серцю краю малої батьківщини. Вона, як мати – кличе  їх, нагадує болючим щемом в грудях про той чарівний край дитинства – радості, безтурботності, щастя.

                Б  А  Р  Б  А  Р  И  С  О  В  И  Й       П А Г О Р Б.

      В ностальгічних пам’ятках дитинства, особливе місце належало цьому пагорбу. Діти називали його просто : горбок.

     - Пішли на горбок! – запросили якось і Полинку. Скільки там було всього цікавого: такі собі своєрідні „мікро”-Альпи.

      Горбок був вкритий степовою шовковою травою, на якій легко було сковзатися вичовганою шкіряною підошвою сандаликів. Він був покритий різноманітними маленькими окопчиками, рівчачками, лощинками – де легко можна було сховатися, коли грали в піжмурки. Можна було просто лежати горілиць на гарячій, від липневого сонця, траві і дивитися в глибоку синяву неба, слухати жайворонка, чи цвіркуна. Дихати не надихатися лікарською медункою, полином, буркун-зіллям, чебрецем і безліччю інших травинок, що жили тут і дружно співіснували. І вся ця чарівність була майже поряд з домівкою, яку було видно крізь гущавину ясенів та верболозу.

     А який краєвид відкривався з пагорбу! Споглядання цієї природної пишноти тамувало подих. Хотілося злетіти і парити під кучерявими хмаринками, що побачити весь світ.

     На межі пагорбу в дикій гущавині загубилися три кущі барбарису. Діти завжди  чекали весни, коли колючі гілочки вкривалися ніжно-зеленими листочками і жовтими кетягами цвіту. Тоді вони „паслися” біля них, набираючи повні долоньки разом з цвітом, жували, кривлячись від кислого присмаку. Полинка вагалася, але спробувавши вперше барбарисові листки, відчула їх приємний терпко-кислий смак. І їй сподобалося. Хтось із старших показав дітям  цю смакоту. Напевно те йшло ще від часів голоду, коли люди, як могли рятували себе . Тож дітлахи трощили все, що можна було знайти поживне в природі: якісь калачики, суріпкові стебла, називаючи їх –„кишмиш”, барбарисові листочки – „квасець.” З гілок липи, робили свистунці, обсмоктуючи липовий сік, коли здирали кору.

     Матуся силоміць заставляла дітей їсти за обідом смачний борщ, гречану кашу з шкварками. Але ця їжа викликала в них відразу. Цікавіше було пізнавати світ на барбарисовому пагорбі. Згодом зацвітали пишні суцвіття білої акації –живий тобі мед! А там зав’язувалися  плоди вишень, абрикос, слив. І все те треба було взяти на зуб! Дарма, що дорослі лякали дизентерією. А коли шовковиця одягалася в чорні намистинки своїх плодів, Полинці з подружками іншої одежини, окрім штанців не давали. І просиджували вони на дереві до тих пір, поки не  могли вже дивитися  на ці ягоди. Коли достигали вишні, діти на чолі з отаманом вуличної герелиці (так по місцевому називали дитячу ватагу), пастухом Миколою, влаштовували між кущами землянку, де варили вишневий компот. Розкладали вогнище і, застромлене в палички, жарили сало. Микола по дорослому наливав у чорну алюмінієву кружку це пійло і всі, лише з нетерпінням чекали, коли вже до нього дійде черга. Сало також було чорне, закіптюжене, але то був найсмачніший обід на барбарисовому пагорбі.

     Дивовижний горбок! Саме звідти розпочинався вихід у далекий світ, відкривалася дорога в незвідане майбутнє.

     З плином часу, згадуючи дитинство, Полинка інколи не могла повірити що це було з нею. Але ж було. Вони були єдині з природою, були її часточкою, і вона поїла їх соками своєї землі, давала їм снагу тіла, а ще більше здоров’я душі.

     Теперішні діти, Полинка спостерігала, росли кволими тепличними рослинками. Та вона відмічала, як захоплено  діти – її, і сестер, слухають ці розповіді. А коли приїжджали на мамину батьківщину поспішали на стежки дитинства Полинки, Вірочки  й Настуні.

                                   „ Б А Б У С Я    Х Р И С Т Я „

                         Бойцан Христині Прокопівні з села Полківниче, 

                                                                             що на  Черкащині,  присв’ячується ...                                          

     Діти жили далеко від рідних бабусь і дідуся. Вони виховувалися лише мамою і татком. Та  інколи мамі таки доводилося звертатися до знайомих бабунь з проханням приглянути за Вірочкою й Полинкою. Однією з них була бабуся Христя.

     Колись давно в неї був чоловік і донечка Галинка. Та в страшні голодні роки вона втратила їх. З ними  згубила й своє щастя, яке більше ніколи не навідувалося в її серце. На обличчі старенької та в ясних очах стояв вічний сум і неприхована печаль.

     Маленька тендітна постать бабуні Христі постійно була в роботі. Вона тримала корівку, господарювала в своєму обійсті, яке було чималеньке з великим городом та вишневим садочком. В саду постійно куріла сушарка і пахло, як ніде, димом сушених вишень.

     Бабуся Христя була чарівниця – куховарка. Який смачний хліб з золотою скоринкою вона пекла, а яку колотуху колотила з  пряженими вершками молока... ЇЇ запрошували, зі славою найкращої куховарки, на готування весільних столів. Вона ходила, хоч це було дуже важко - наготувати багато смачних страв на велику кількість людей. Та бабуня справлялася. І всі хвалили її холодці, голубці, смажені гуски, запашні борщі, і незлічену кількість різноманітних українських страв.

     Була в житті бабусі Христі ще одна печаль. ЇЇ одинока з нерозтраченою добротою душа пошкодувала безпутного брата в третьому родстві – Сергія. Саме через нього батьки Полинки і познайомилися з бабунею Христею. Він був музикантом в татовому оркестрі, а потім став хрещеним батьком для Вірочки. В ті роки це був кремезний життєрадісний чоловік з веселою вдачею. Та при цьому мав істотний дуже популярний недолік, полюбляв випити. Спянілий дядько Сергій перетворювався в лютого, істеричного звіра. Він божеволів на очах, шматував і без того благенькі пожитки старенької.

      Якось Вірочка й Полинками стали очевидцями буйства цього чоловіка. Власне, вони були ще дітьми і їм здавалося дуже смішним що цей дорослий дядько верещав ніби голодне порося, тупотів ногами, як вередливе розбещене дітисько, розриваючи останню кофтинку бабуні Христі, волаючи: „Де ти поділа горілку?” А вона маленька і безстрашна стояла проти цього бузувіра, лише повторюючи :”Сергію, схаменися! Сергію, схаменися!”

Тоді, коли погодилася поєднати життя з цим далеким родичем, вона шкодувала за несправедливою долею, пошкодувала і його самотність. Гадала, підтримуватимуть один одного, піклуватимуться. Так думає жінка, хранителька тепла домашнього вогнища. Адже важко в селі без чоловічої сили. А що ж треба від поміркованого чоловіка ? Шануватися, берегти в собі силу чоловіка мужнього, порядного. Тоді завжди матиме від жінки тепло, їжу і захисток. Адже, як не крути, і як не верти, та саме на цій простій гармонії буття тримається світ. Скільки нещасть навкруги саме від руйнування цієї гармонії. Як тільки чоловік стає на шлях вибору між випивкою і жінкою, часто залишається і без сім’ї, і без жінки. Адже рідко, яка витримає таке суперництво. Воліє бути одинокою, аніж перебувати поряд п’яного дурману безумця.

     Але бабуня Христя довго терпіла, заціпенівши душею. Терпіла і жаліла безпутного, аж допоки не приїхала сестра дядька Сергія з Бессарабії. Сестра виставила старенькій вимоги: сплатити частину за похилу хатинку її брату. І заявила, що забирає його з собою.  Він, мовляв, ще молодий, одружиться, а не буде тут з старою бабою гинути. І дядько Сергій відчув себе мало не бундючним індиком.

     Бабуся Христя покірно, що мала сплатила Сергію, промовляючи при цьому: „Їдь Сергію. Пропадеш там попід тином, але запам’ятай, поїдеш, назад не вертайся. Не прийму.”

     Згодом сестра дядька Сергія відчула, що взяла на себе непосильний тягар. Сергій одружився і розженився, і став непотрібний нікому, ні сестрі, ні жінці. Сестра тепер частенько писала бабуні Христі, просила вибачення, запрошувала в гості.

     Якось старенька таки вибралася в далекий Тирасполь. Хто зна можливо хотіла заспокоїти зболену душу. Зустрілася, побачила ще більше деградованого алкоголіка. Плакав, примовляючи: ”Христинко, прости!”

     Мені немає що прощати тобі, Сергію. І перед тобою я ні в чому не завинила. Живи, скільки бог пошле. Сам вибрав собі таке життя!

     Згодом, через  декілька років сестра сповістила в листі, що Сергій помер. Впав п’яний на вулиці, а було це взимку, тож і замерз до ранку.

     За роки, що жила без дядька Сергія бабуся перебралася у кращий двір. Не тримала більше корівку, лише кури та пару гусей. Продовжувала сама обробляти чималенький, з крутим схилом, город. Жила в злагоді з сусідами, тішила їх маленьких дітей. Поступово сили покидали маленьку жінку, щастя якої було лише в тому, щоб радувати інших. Вона вже рідше бралася за куховарство, лише частувала своїх гостей на храмове свято –Покрову, та на  Різдво. Та коли відчувала, що хтось потребує її  допомоги, всім серцем йшла назустріч, піклуючись, вболіваючи, як за рідну людину.

     Вірочка й Полинка повиростали і вилетіли з рідного гнізда. А вдома залишилась найменшенька – Настуня. Бабуні Христі не довелося її доглядати, бо ж були вже дві няньки вдома. Та малеча знала, що бабуня завжди їй рада, як і сестричкам. Коли батьки занадто довго затягували конфліктне вирішення своїх  сімейних проблем, ніжна  душа Настусі не витримувала такого гніту. Тоді свій протест вона виявляла тим, що збирала свої  школярські пожитки і перебиралася до бабуні  Христі. Там дитина знаходила теплоту і затишок своїй душі і серцю. Лагідні руки старенької будили її ранками в школу, піклувалися про її спокій. Коли одного дня розпочався пообідній осінній дощ, бабуня Христя прийшла за два кілометри до школи, щоб принести Настуні гумові чобітки та хустиночку.

     Таку вселенську доброту та безкорисливу любов випромінювала  ця маленька, обділена такими почуттями в своїй долі, жінка.

     Коли  Вірочка виходила заміж, бабуся Христя востаннє погодилася бути головною кухаркою весільного столу, спеціально для Вірочки. І подарувала їй  подушку з гусячого пуху, за хрещеного батька.

     Діти не забували вітати свою нянечку з святками. А вона виставляла листівки на столі, пишаючись ними. Коли ж наїжджали до дому, в сімї був обов’язковий ритуал – відвідування бабусі  Христі.

     Якось, щось стало на заваді. Хоч мама наголосила, бабуня злягла, треба обов’язково провідати. За незначними домашніми клопотами зібралися, загаялися, дочекалися дощу, та й не пішли.

     Гадалося, що бабуня Христя буде вічно. Хоч в душі кожної з них, червоточив докір сумління: „Наступного разу обов’язково сходимо.”

     А її не стало...

     Мама в листі сповістила: „Поховали ми бабуню Христю”.

„Наступного разу” сходили на могилку. З фотографії на  хресті споглядало усміхнене тепле обличчя бабусі Христі.

     Добре, всерозуміюче, всепрощаюче.

 

 

 

Индюкофобия

#TanyaAdams
О селе.

Детские воспоминания клочковаты, они кусками, фрагментами. 
Но эта поездка мне запомнилась оптом, вся. 
В общем когда мне было лет 6, отвезли меня летом к родне в село Балясне, Диканьського района, под Полтавой.
Городское дитё первый раз в жизни увидело, что люди иногда живут в низеньких таких домах, с воротами, с сараями.
Сверху не скачут два брата-акробата, за стеной соседка Света не рассказывает как день прошел, и не слышно скрипичных запилов неистово репетирующей на пятом этаже Сонечки.
Поля, ставочки с ивами, горизонт опять-же был удивителен хотя бы тем, что он был.
Первым делом меня покусал индюк.
Патамушта нельзя просто сказать маленькой любопытной девочке « Не ходи на поле с маком». Нужно объяснить причину. Мне не объяснили, и я конечно пошла. Любой бы пошел.
А там здоровенная пупырчатая тварь пасла своих этих индюшат и основной целью её жизни было убить всё живое. Ну и плюс мне страшно захотелось этого самого индюшонка зажмякать. 
Индюшиха заметила мои маневры. Трудно было не заметить, я ж волала как юный гиббон «ааааа, идите ко мне, птттички!»
Тварь включила режим «Алярм!», надувшись увеличила свои размеры вдвое и пошла в атаку, клокоча и булькая. Но мариупольские дети так просто не сдаются. Мне нужен был этот чёртов индюшонок.

- Я человек и звучу гордо!- подумала Таня
- Да хрен тебе во всю ширину...- подумал индюк.

Тварь добавила опцию «растопырить крылья», потом поставила свою зловещую морду параллельно земле и устроила мне фронтальный таран. 
Тут я, конечно, ничего не могла противопоставить этой святой материнской ярости…И когда моя улепётывающая жопа маленько замешкалась у калитки, злобная тварь таки настигла цель.
Было очень унизительно, да. Пострадавший гонор, недосягаемый мак, который можно было вытрушивать в рот прям из коробочки, и манящие пушистые нежмяканные индюшата – вот, что стало первым мои разочарованием.
Ну и плюсом пожизненная индюкофобия.
Потом меня уронила корова Майка.
Коровы- это такие… они как собаки, только сильно больше. У них тоже круглые и томные карие глаза, хвост есть и рога ещё. 
Тётя Тоня из коровы добывала молоко. Я терпеливо ждала в сторонке с большой металлической кружкой, пока корова иссякнет, чтобы получить последнее из вымени молочко. По легендам- самое нажористое. А в хлеву жили стрижи. У нас, на первом этаже девятиэтажки, никаких стрижей не было. А молоко мы добывали из бутылок и бидончиков.
Ну так вот. Я залезла на забор (поди знай- зачем) и сидела себе на нём. Никого не трогала вообще. А по улице шли коровы. 
Там у них так принято было, каждый двор по очереди собирал всех коров по улице и пас. А вечером раздавал их обратно. Это называлось «череда». 
Коровы шли табуном, и каждая спокойно и привычно заходила в свой двор. 
Рыжая Майка повернулась, хлопнула своими унылыми глазами и заметила на заборе меня. Этой рабыне привычек показалось неуместным наличие человеческого детёныша на заборе. Она сказала «уууу!» и пошла прям на меня.
Наученная схваткой с индюшихой, я без сомнений самостоятельно слетела с забора, ободрав ладошки, но не дала ни одного шанса себя унизительно покусать. Или что там эти коровы делают с маленькими девочками. 
Потом меня мазали зелёнкой и наверное думали, что родители меня обратно не примут, такую униженную, покоцанную и зелёную.
Но мечта пощупать экзотическую животную меня не покидала.
Следующей целью стали цыплята. Их мамки, курицы, они были мелкие ссыкоты, в отличие от могучих валькирий- индюших. Курицы не защищали своих, а тупо улепётывали в другую сторону и зачем-то орали.
Поэтому я принялась ловить цыплят. Не таких маленьких пушистых комочков мимими, а вот этих, всклокоченных голенастых тинэйджеров.
Надо отдать им должное, бегали они быстро, петляли, просачивались в щели. Достойные оппоненты. 
Но обидеть Таню может каждый, не каждый может убежать. И я заприметила не очень проворного курёнка. Кароч, он попал. Я его, бедолагу, гоняла, пока не устала в дым. По итогу, курёнок заскочил в свинарник, к свыням. 
Свыни…Это такие…они как собаки, только сильно больше и горизонтальные, без рогов.
Свыни плавали по ноздри в багне с соломой какой-то, уркали о своём, им было клёво. 
Но не всё коту масленица. 
Сначала по ним проскакал запыхавшийся курёнок, и вывалив язык на плечо, затихарился в углу. Свыни открыли один глаз. Событие же. 
И я была бы не я, если бы меня остановило какое-то багно и какие-то эти …собаки горизонтальные. Мы, рейверы, в жизни такого видали!(с)
И Таня лезет через оградку, к свиням. Свыни запаслись попкорном и перестали уркать. 
Вобщем, спотыкаясь через свыней, ползая по ним и между ними, по уши в говне и соломе, я таки поймала свою долгожданную курицу. И придумывая ей подходящее имя, с занятыми руками я полезла обратно, на свет.
А на свету меня увидели люди. Они ржали минут 15 и звали соседей посмотреть. А у меня чесалось всё тело от этого свинячего рая, слезился глаз, но я гордо сжимала свой трофей и думала «Выкусите!»
Потом меня мыли из шланга, прям во дворе. Принюхивались и снова мыли. 
Они уже точно знали, что назад меня родители не примут.
В общем, за то время, проведённое в Балясном, я стала круче любых гор. И мои мариупольские друганы, бледные городские немощи, пороху не нюхавшие, слушали меня взахлёб.
Я видела жЫзнь и я ела эту жЫзнь немытой ложкой! 
У меня появились щёки, первые боевые шрамы, навоз под ногтями и неубиваемая уверенность в себе. 
Ну и конечно индюкофобия.

Світанок в місті та селі

Сьогодні прокинулася на світанку. Я зараз не працюю, можу спати довго. Вирішила встати. В місті світанок - це ворони, шум дороги та жужання сміттярної машини. А нещодавно я відпочивала в селі. Там світанок - це тиша, інколи мотор однієї машини, може собака і все. В селі дуже сподобалося. В місті на світанку відчуваєш, що навколо тебе кипить життя і скоро ти у нього поринеш. А в селі відчуваєш, що живий ти сам. Якщо не нашумиш, - ніхто про тебе не дізнається.

Педерастія. Колись ії не було.

Колись педерастії не було...
.
Ну не знали більшість людей. Ну в селі точно не знали...- я пам'ятаю...
.
.
- У 1991-му році я жив в селі.
 І приїзджий росіянин з обласного центру когось назвав підарасом..
.
- Мої однокласники звернулись до мене, як до енциклопедиста, що Це Таке - Підорас??!
.
- Я Відповів чітко і завжди по-простому, - це не "підорас", а "педераст", і Це коли Мужик Мужика в Жопу Їбе.....

.(що насправді у відносинах Там оральний переважае, я не знав звичайно...))
.
В0ни мені майже Хором сказали - "Та Ну Нахуй, Не Може Бути Такого"!!!!!
.
........
І зразу запитали, - "А як Це Так і Для Чого"? Навіщо??
.
.
навіщо, я сказав, що ім так захтілось. хочеться. Зайоб Мужчини. Тих Мужчин. Я Тоді вважав, що це звичайні мужики. Але яким захотілсь чомусь так. Каприз. Зайоб. Експеримент. Протест.
.
Але це - звичайні мужики. Мужчини. Такі як ми всі.
.
Але діло не в моїх поняттях тоді, а в тому, що Люди Здивувались, - навіщо в сраку їбати....
Чоловіка.
Вони навіть не уявляли такого Прикола....
.
Вони не знали. І Знати - власне і не бажали. А для чого в сраку їбати Чоловіка ( Мужика. Такого ж як і ти!!), якщо для цього е  - Жінки?....))))!!!!!!!!!!!!!!! Жінки!!!! Е ж Жінки! Дівчата!!!
.
Вони ж Природою створені, Щоби їх - їбали...!!! Щоби діти, щоб Любов...
 щоби все як раніше і норма....)))
Так жили Предки. Нас Виростили....
.
.
А тут Жека каже їм, що оказуеться, якісь мужики ( у енциклопедіях так пишуть) їбуть друг дружку......
.
Так от.
У 1991-му ніякої педерастії Не Було. Ніхто не знав. Жили - Прекрасно.
.
а у 1992-му з'явився вже на телеекрані Боря Моїсеев...і люди почали задумуватись..., - а що воно таке, оця російська хуїтта....??? що це за Боря?
.
голандських чи німецьких Борь тоді ніхто не знав...їх не було. не існувало))
.
І Після Появи Моїсеева люди вже почали зрозуміти, що там якісь Голубі....На Телеекрані.
В Р0сії. А значить, - і у нас е?...
.
.
А у 1991-му - Ні про яких педерастів у нас в Україні Людям Звичайним Відомо Не Було.
.
.
Не Було Підарасів!.
.
До 1991-го - педерастії, - Не Було.
.
.
ну серед нормальних людей. та ще й в селі. точно, не було. Не знали.
Я - стверджую.
.
.
.
До 1991-го року в Україні не було педерастії.

Каникулы в селе.








Указ для вас? Ну,это вряд ли!

Хоть и в селе у вас дебют,
Коль наступили вы на грабли,
То принимайте вмиг салют.


Впервые взяли тяпку в руки?
Позвольте подсказать лишь вам,
Не надо никакой науки,
Не гребень то по волосам!


Быкам хвосты крутить не надо,
Они имеют ведь рога,
Коровам ваша серенада,
Нужна,как пятая нога.


Коль с водкой чуть вы перебрали,
Нисколько вас я не виню,
Смотрите в грязь чтоб не упали,
Не превратитесь вы в свинью.


Косой не рубят куст малины,
В колодец,друг мой не плюют!
Ну,не ищите вы причины,
Иные вас ведь не поймут.


Я дал вам мудрые советы,
Не собираясь вас учить,
Встречайте сельские рассветы,
Счастливо вам с природой жить!
Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
11
предыдущая
следующая