Алтай ІІ

(частина друга)

      Думаю, варто більш-менш детально описати місце що на 2 тижні стало табором для фестивалю. По-перше - це тайга, хоч широтно місцина десь іде поряд із нашою, однак висотна поясність і розташування в глибині континенту роблять свою справу. Основною атракцією місця є озеро Мульта, складова каскаду з трьох озер, рівень дзеркала найнижчого 1600 м над рівнем моря.  Вода в озері майже крижана, і це у найтепліший місяць... Погода за день змінюється по 7разів і більше, а температура за півгодини без проблем падає на 10 градусів навіть вдень. В сонячний день, а точніше в сонячні години могло бути до +30, а вночі... ну, зранку на траві і моху бував іній. Але не все було на стільки дико, за пару км знаходилась хата лісничого, навіть із кіньми і банею, але зрозуміло, що все не безкоштовно.
А тепер годі технічних характеристик!
      Поставили ми колом свої 4 намети на території, що призначалась як "спальний район"у таборі. Біля нас розташувалась казахська команда і челябінці. Згодом у нас із ними було спільне вечірнє вогнище. В той же день треба було запасатись будівельним матеріалом, тобто сухостоєм, оскільки рубати живі дерева і негарно, і протизаконно (штраф 1000 руб.) В перший день знайшли мало, а точніше майже нічого.Однак певний успіх був у тому,  що знайшли собі ділянку для будівництва, і, подивившись на природу навкруги дійшли висновку, що наш попередній проект - фігня, треба робити інакше. Навіть абстрактно уявили, як.
      Добре, що їжа була не  нашою проблемою, для учасників фесту діяла польова кухня тричі на день, однак не скажу, що завжди вона нас радувала.
     В першу ж ніч з"ясувалоь, що я погарячкував, взявши не достатньо теплий одяг. У спальнику я був повністю одягнений, включаючи светр і куртку, однак це не дуже допомагало. Аби не можливість притулитися до Маші і не ковтки горілки перед сном, не знаю, як би я пережив ті ночі. Це стало мені відповіддю, чому росіяни вважають Україну півднем.
     Наступного дня за матеріалом ми подалися на інший берег озера, кілька років тому там була пожежа, все давно позаростало молодняком, однак і багато лишилось голих стовбурів, адже модрина (ліствєнніца) так просто не згорає. Дістатися туди було 2 варіанти: або чекати в черзі на надувний катамаран, а черга була чималою, або перейти вбрід у тому місці, де з озера витікає річка. Чекати ми не захотіли, бо час на будівництво був обмежений. Води у броді було більш ніж по коліно, крижаної води, і без пари ковтків міцного алкоголю неможливо було себе змусити туди увійти. Пощастило нам, що про запаси спиртного ми подбали. Та й холодно тільки перші секунди. Інші веселощі почалися із рубкою дерев, оскільки інструмент у нас був, як завжди, "найкращий", та й модрина, як виявилось, дуже міцна деревина. Просто капець, яка міцна. Однак кілька таких деревець ми повалили, кілька знайшли вже повалені, та й сам процес проходив досить весело, із жартами. Весело навіть було тягти ці надзвичайно важкі стовбури до берега, навіть не знав, що деревина може бути такою важкою. І зрозуміло, що в"язати дерево у плоти теж довелося, стоячи у воді, бо інакше ніяк. Чекала нас невесела перспектива плисти на тому плоту через озеро, а він був дуже не надійний, та й озеро не таке мале, має течії і має чималу глибину. Кому як, а мене така перспектива лякала, не хотілось опинитись у крижаній воді. Нам пощастило, неподалік катамараном свою деревину буксували сусіди-челябінці, то й ми напросилися до них, щоби вони й наше дерево потягли. отже ніхто не ризикував, залишилось лише кілька кілометрів до табору пішки, знімаючи штани на броді.
     День по тому, почали будувати, вкопали кілька колод а березі, а далі - знову у воду! Як же не зручно, стоячи у воді, під холодним дощем у кам"янисте дно забивати кувалдою палі... Як не хотіли ми запобігати черги, а в черзі на пилораму довелося трошки по панікувати. По-перше, не треба пояснювати що таке порядок по-слов"янськи. А по-друге, то ланцюг на пилці злетить, то бензин закінчиться... До речі, це дуже нервувало: багато бензину витрачалося на генератор для нічного кінотеатру (велике біле полотно посеред тайги, поляна замість глядацького залу, проектор - пожирач електрики, а отже і бензину), та дискотек (у тому ж ключі), все це мило, однак це ж не основне, навіщо ми приїхали! Приїхали ж, здається, будувати... Врешті, почали реагувати простіше на всі ці речі, і просто ловили кайф від процесу. Ну і звичайно, відмовились від плану напилити дощок. Тим більше, з круглих стовбурців наш об"єкт виглядав, як виявилось, прикольніше.
      Тепер, якщо вже згадали, про побут. Вода в озері дуже чиста, оскільки так важко до Мульти добратися, то й загадити було нікому. Тому пили ми її прямо звідти. На ній же нам кухарі готували їжу. Для вмивання, миття  і так далі, вода набиралась у великі  діжки, яких було декілька на весь табір, і на ділянках біля них все і здійснювалось. В озеро ніхто не  гадив, за цим слідкували. А слідкувати доводилось. Якось, під час сніданку, вийшов один з організаторів і в мікрофон  сказав: "Всєм доброє утро. Ізвінітє, что поднімаю ету тєму за завтраком, но просто достало уже... ХВАТІТ СРАТЬ ГДЄ ПОПАЛО!!!! Єсть же специально туалєти для етого! Нас тут 600 чєловєк, ми же так всю тайгу засрьом!!"...
     Туалети, варто сказати, були не для слабких нервами людей... Однак описувати їх не буду, це не найприємніше явище. Було навіть кілька явищ під назвою "душ", але помитись там відважились лише сибіряки. Екстриму нашим організмам вистачало і без того. Через кілька днів я навіть застудився і був із температурою, але це не завадило тримати в руках ані молоток, ані пилку. Слабкість, звичайно ж була, та це ніщо у порівнянні із ймовірним там енцефалітним кліщем. На щастя, нікому таке добро тоді не дісталось.
     Минув 10-й день будівництва, і об"єкт наш був готовий. Від того, що ми проект ували у Києві, гуртом у квартирі одногрупниці вночі, майже нічого не лишилось. Вийшло краще, принаймні це була думка нас авторів, і багато хто з тим погодився. В вечорі було урочисте відкриття. Музика, салюти, феєрверки, фотографування з об"єктами (а їх було близько 70)... Потусивши з усіма, ми повернулись до своєї своєї "берлоги", що спорудили десь на третій день із плащів-наметів для того  щоби там по вечорах їсти, курити кальян (один із нас віз його на Алтай прямо з Києва), грати на гітарі під час вечірніх злив. Пилося і співалося тоді добре,  про свою хворобливість я навіть не думав, не  помічав її.
     Наступного дня у нас в планах була прогулянка до верхнього каскаду озер  (кілька годин пішки в один кінець) і БАНЯ!!! Природа там дійсно дивовижна, все там ніби й не знало ніколи людського втручання, ніби так і залишилось у своєму первозданному вигляді. А довгоочікувана баня була просто чудовою винагородою за всі наші старання. Та й треба ж було, врешті, нормально помитися. Варто сказати, алтайці топлять баньку досить суворо, із нашими не в порівняння, але навіть із цим задоволення було на стільки великим, що ті 100 рублів просто здавались дрібницею. А хворобу ніби рукою зняло після алтайського пару. Був як новенький, і гуляння з приводу закриття фетсу теж далися нам на славу.
      Дорога назад, то вже окрема епопея, про це трохи згодом...






















Алтай

(частина перша)

Багато хто не розуміє, навіщо їхати кудись дуже далеко, якщо там немає  комфортабельного готелю і моря. Тим більше дивним здасться для таких людей поїздка у літній час на архітектурний фестиваль за 5 тис. км де доведеться будувати, жити в наметі посеред тайги і витратити при цьому чималі гроші.
Однак доведеться пояснити. Архітектурний фестиваль, про який розповідаю, організований для архітектурної молоді з метою проявити творчі здібності, навички, крім того втілити свій проект вживу, при чому власноруч. Хоч об"єкт артовий і не довговічний, але зазвичай студенти-архітектори проектують лише на папері і лише те, що кажуть викладачі. Чим не аргумент поїхати. Тим більше, коли я ще побуваю на Алтаї... Поступово закінчувалось студентство і подорожувати жити дешево залишилось недовго))).Зібралась команда однодумців, приблизно той самий склад, яким зазвичай приймали участь на конкурсах. І хоч спільний проект залишав бажати кращого, пригода обіцяла бути веселою. Організатори фесту пообіцяли нам суворий клімат, диких звірів, і небезпеку дикої природи. Як на таке не купитись?)))
Признаюсь відважився я не одразу, 4 дні дороги в один кінець, далеко від дому, все невідоме і небезпечне, інша країна. Задля цієї поїздки навіть у борг вліз, який віддавав півроку, однак це вже інша історія, і не така приємна, щоби її згадувати.
Отже ми поїхали вшістьох, і ще двоє з нашої команди поїхали пересадками, таким собі стихійним маршрутом.
Поїзд "Київ - Владивосток"- це для пересічного громадянина аномальне явище. Забацані вагони, мабуть з радянських часів, один плацкартний, інший купе  (далі по маршруту чіпляються й інші), провідники-хами, і все це щастя 8,5 ДНІВ.
Нам пощастило, ми їхали в тій плацкарті лише 3,5 дні - до Новосибірську. Веселою компанією цей час проводиться досить весело, не зважаючи на всі незручності.
Взагалі проїхати пів Росії поїздом це дуже цікаво.Завжди  виходили погуляти на станціях, на таких рейсах вони мінімум півгодини. Природа здебільшого одноманітна: берези і болота, та час-від-часу краєвиди змінювались на широку Волгу, Уральські гори, Башкірію... красиві місця.
Новосибірськ тоді як слід ми роздивитись не встигли, оскільки весь час, що там були, витратили на купівлю квитків до Барнаула, і власне, посадку. В Барнаулі ми були глибоко вночі, а фестивальний автобус мав приїхати аж в 10 ранку.
Нам хотілося в душ і спати, і це здавалось досить проблематичним. Порятунком нам слугувала "кімната матері і дитини",  яка в той час була вільною, і ми домовились, аби до ранку там перебути і освіжитися. Яка ж це все-таки корисна річ!!
Автобус віз нас19 годин, спочатку по рівнинному, а потім по гірському Алтаю. У ньому було безліч московських (і не тільки), торчків і бухарів, інакше кажучи, творчої молоді - архітекторів. У однієї дівчини в той день був День народження, і по автобусу час від часу ходила склянка із джином. Врешті, обережні мандрівники стали себе  обмежувати у випиванні, а іменинниці хотілося свята. До сутінок вона була уже в дровах, з усіма наслідками, в автобусі п"яних нудить дуже легко, тому решту шляху ми провели під акомпанемент смороду. Цю дівчини ще довго на фесті називатимуть "Дєвочка С Дньом Рождєнья".
Перед кордоном (місце фестивалю - прикордонна територія) прийшла до оргів інформація, що мене немає в списках на пропуски, я подавав документи а 2 дні пізніше за інших... Мене вирішили сховати. Завдяки своїй не крупній комплекції я помістився під сидінням і частково під дівчиною з нашої команди. Аби мене не змогли побачити прикордонники, вона навіть накрилась ковдрою. Поки під"їжджали, у мене був час попустувати на "новому місці", при цьому примовляючи знизу: "Маша, я у твоіх ног". А найвеселіше те, що на пункті мій пропуск було знайдено, і схованки були даремні... ну, майже...
Автобус приїжджав о 6-й ранку туди, де закінчується дорога, с. Мульта. Це останній пункт цивілізації на нашому маршруті. Трохи бентежило, те як двоє інших з нашої команди проходили кордон, оскільки там у них здається теж не все гаразд.
В Мульті нам треба було чекати до 9-ї ранку, коли під"їдуть героїчні УАЗики везти нас по гірському бездоріжжю останніх 27 км.
Не дивлячись на те, що був початок серпня, тут о 6-й ранку ще дуже темно, холодно, і неприємно дощить. Ми стояли просто неба і чекали 3 години у всьому цьому жаху. Жахом це здавалось, оскільки ще з Барнаулу ми були одягнені по-літньому, а перевдягатись під дощем вельми складно. По-світлому вже вдалося розвести вогонь з енної спроби. Весь час по приїзду УАЗів у мене в голові під моє мокре тремтіння крутилась одна й  та сама думка: "Якого х... я сюди приїхав?!" Однак вогонь трохи зігрів, правда вже під кінець.
УАЗИКИ....
Таких поїздок у мене ще не було. Доріг там немає є напрями. і крутий рельєф. Природа дуже красива, однак  нас кидало по салону, як мішки з лайном, та й салоном називати обдерту кабіну сталевого монстра мабуть занадто пафосно. І навіть того монстра треба було  пару раз штовхати, як сказали "воділи", один надсвічик накрився. Щоб переїхати одне розмите нафіг місце, довелось спиляти пару дерев і прокласти, як колії. Мабуть це найбожевільніше в світі джип-сафарі!!! Ці нещасні 27  км, короткий відрізочок мапи, ми перетинали 3 години. висадили нас неподалік від фестивального табору, останнє місце, де можна заїхати автомобілем. Думок вже не було ніяких, їх розтрясло по дорозі, єдине що, я боявся розчехлити гітару, була підозра,що їй гаплик., однак старушка витримала тріппінг.
Остаточно полегшення прийшло, коли у таборі ми зустріли наших 2 компаньйонів, за яких дуже переживали. Настав час селитися, ставити намети, займати будівельний майданчик...







to be continued...

Стройка

Вже 2 роки не був на стройці)), а от сьогодні довелось. Приїхав на обміри будівлі, яка будувалась поза всякою проектною документацією (а кого в нашій країні цим здивуєш), а звіт, та й інша бюрократична паперова возня має в решті решт бути.
Приїхав, як водиться, з кресленнями, рулеткою... таки вчасно приїхав, а час не я назначав, а місцевий виконроб (прораб по-русскі), от як раз він і запізнився))  (і знов не дивина). Зі  стройкою я вже мав справу не одноразово, навіть побував роботягою-муляром трохи (у мене 3 розряд!))))... і дивуватись мені там нічому, але я ж давно вже не чув соковитого будівельного мату! Ніби навіть скучив за цими "вишуканими" фразеологізмами і своєрідним гумором... І скажіть, якого хріна в універах конструкціям придумують різні складні назви, якщо на стройці для всіх них є назва або "х..ня", або "по..ень"?! Ну і поводяться з ними відповідно))) А взагалі я готував себе до зустрічі із пропитими і прокуреними пітекантропами, що не розуміють людської мови, і все на чомусь там вертіли...був досвід із їх  колегами... Однак в процесі розмови був приємно вражений тим що не все  цих людей втрачено, хоча складова пропитості і прокуренності в них присутня. Звичайно, намагались вони мене пару раз "нає..ати", аби не  робити зайвої роботи, однак ніхто ж не святий))) Дивлячись на всю їхню зроблену і незроблену роботу сам мимо волі проронив кілька слів на зразок "б...ть!" і "п..дець!"... Хоча особисто мені навіть не варто пояснювати, чому вони так спілкуються, сам бував там. Хто б сумнівався, що я трохи забруднив свій тренч, поки лазив рулеткою, а у виконроба на цей випадок завжди мається щітка для одягу, ну я нею і скористався.
На останок роботяги мене здивували, навіть вразили, сказавши: "було приємно з вами працювати".І це не було схоже на лестощі. Після такого мікровідрядження у  мене якось змінилось ставлення до будівельників в цілому у кращу сторону...

Шпаківня

  • 20.03.11, 18:22

До школи я потрапив у 94-му році, вже кілька років існувала незалежна Україна, однак буквар, та й інші підручники були ще радянськими. Саме тоді до мене дійшли такі піонерські поняття, як збір металобрухту, «тимурівці», побілка дерев, розвішування шпаківень. Звичайно, я радий, що комуністична пропаганда та ідеологія давно опинились у минулому, однак за втратою деяких наївно-прекрасних речей стає сумно.

От наприклад шпаківні. Це ж на скільки ємний за своїм значенням процес! Для тих, хто не в курсі, постараюсь стисло розповісти. Отже, шпаки, за своєю природою селяться в дуплах дерев, які самі, на відміну від дятлів, не роблять. Їх користь для народного господарства полягає в тому, що шпаки поїдають гусінь, та інших паразитів, шкідників дерев та чагарників. Тому для будь-якого саду було б доречним мати десь поруч гніздо таких собі спасителів. А дупла, як відомо, є далеко не на кожному дереві, і саме тому людство винайшло шпаківні, як порятунок від комах-паразитів. Можливо, на практиці не все так гладко і автоматизовано, як це звучало у піонерські часи, однак користь від цього є: і діти при роботі, яка їм цікава, майструють, здобувають навички в роботі із деревом, і допомога садівництву забезпечена.

І з тих часів у мене склалась думка про шпаківні, як про щось дійсно позитивне. До того ж, була у мене весела дитяча книжка «Лєопард із Скворечника», яку я любив читати.

Так от, до чого це я хилю… вже кілька років у мене існує бажання зробити шпаківню власноруч, і постійно щось заважало, то пари в інституті, то диплом, то просто пізно згадував… а бажання залишилось. Чому саме шпаківню, пояснень багато, але всі вони якісь примарні… Ну просто кормушки з кефірних пакетів молодому архітектору з освітою робити якось не цікаво. А тут – яка-не-яка мала архітектурна форма (нажаль через ЗМІ, більшість людей асоціюють МАФ лише з кіосками-загарбниками). Цієї весни якось все склалось більш вдало. Крім роботи по буднях, ніяких обов’язкових справ вже немає, і більше став допомагати батькам на дачі. А де ж ще робити шпаківні, як не на дачі, у наші часи! Почалась весна, сніг зійшов, і вже починаються по-троху післязимові садово-дачні роботи. Ось і я виділив собі вихідні, ніяких поїздок, гулянок і репетицій, тільки дача.

Не скажу, що я вперше тримаю інструменти в руках, і навіть не вдруге, однак зовсім нечасто, тому деякі процеси давались важкувато. Але дошки вже відрізані, більш-менш підігнані, прикручені… Найважче було зробити двоскатний дах, а точніше підігнати скоси скатів один до одного. Довелось невеличку щелину-стик замазати герметиком, щоби дах у пташок не протікав)). Загалом вийшло кострубатенько, але непогано, з пивком піде).

Ну і на останок залишилось урочисте дійство – повісити на дерево. Тільки тепер я побачив, що дерева у нас в саду невисокі. До цього я уявляв чогось собі, що шпаківні мають висіти високо. Батьки, комсомольці зі стажем у минулому, завірили, що все нормально, як і має бути.

Загалом, позабавлялися на славу. Сподіваюсь, пташкам прийдеться до душі оселя, зроблена мною, і вже скоро, вони житимуть у нашому подвір’ї.

 

Гра

Тепер закінчився ще один етап, з яких складається наше життя. Хоч просто гра, але по суті така сама, як і власне життя, просто на багато менше. Лунає фінальний гонг, можливо це й пафосна алегорія, але як по мені симпатичніша за свисток. Нажаль у цій грі мені довелося зійти з дистанції, так склалися обставини. І вийшло так, що інші гравці, з якими я спочатку йшов разом, здобули перемогу, дійшовши до кінця. Що ж, тепер я радію за них, і давно вже вмію приборкувати зелену земноводну тварюку в собі, розправляючись із нею ще ікринкою, то ж бентежить мене зовсім інше. Ця гра, цей випадок, назвати можна як завгодно, дуже добре для кожного з нас проілюстрував якщо й не все попререднє життя, то значну його частину, доносячи до нас дуже наочний урок. Скажу по правді, не раз бувало, що я сходив з дистанцій на півдороги до фінішу, щоправда лише потім дізнаючись, чи здогадуючись, що то була половина. А тут тобі яскрава ілюстрація: йдеш далі –тримай виграш! За грою можна тут мати на увазі що завгодно.

Звичайно, на противагу одразу пригадую все до дрібниць і собі кажу: була ж дійсна обставина, що примушувала завершити гру. Була? Чи я її знайшов? На той час це був вихід, ніби, і при розповідях все ніби збігається, однак не відомо, чи був би інший варіант хибним, він же так і не випробуваний. Всюди свої плюси та мінуси, вже починаються ступіні порівняння, на зразок «хибніший», «вірніший». І це здавалося б розумним і обєктивним, однак заплутує ще більше. Краще вже йти за тактикою «або так, або ні». Якщо вже граєш, то грай! Обставини? А кого вони потім хвилюватимуть? Та ну, треба ж думати, що буде далі, і робити те, у чому будеш певен... І власні міркування заводять ще далі, вони все поставлять під інший кут. Неприємно те, що в таких ситуаціях доводиться брехати, при чому здебільшого собі. Неправда во спасіння, чи щось таке... Так ти ж і сам не зрозумієш, де саме вона починається, і де ж є правда. Ще одне самовиправдання. А чому б і ні? Чи краще себе звинувачувати? Як по мені, то самозвинувачення – одне з найбезглуздіших занять на землі. Та й інших звинувачувати не треба, хай там як у нас із ними не склалось. Чи не забагато звинувачень на сьогодні, і не замало подяки? Від першого краще було б відмовитись взагалі, бо що воно дасть, а друге бажано взяти на озброєння. Подякувати ситуації за винесений урок, бо навіть у цьому є свій виграш, однак це ніяк не виправдання. А побєдітєлям – слава! На всіх виграшів не вистачає, а комусь вони потрібніші. Відчуй потребу – вигравай.

Цікаво, що коли ти бачиш, що гра зривається, або що команда розсипається, насправді все відбувається інакше: зривається не гра, а ти сам, і команда на місці  - розсипаєшся ти. Все викривляється відносно тебе, а тверезо оцінюєш ситуацію лише потім. В якийсь момент починаєш жаліти себе і здаєшся, думаючи, що здаються інші, і завжди знайдуться люди, які скажуть що робиш вірно, якщо ти сам цього хочеш.

Ніколи, нізащо не можна спокушатися думкою про легкий виграш, або легку здобич, якщо так і буває,то зі своїми нюансами, а отже налаштовуватись на таке не варто. Тому, що поробиш, треба віддаватися цілком. Авжеж природним є у багатьох бажання всістися на кілька стільців однією дупою... Так вірогідно зовсім не присісти... Звичайно, бували люди, могли, але куди нам... ті чи послідовніші були, чи розумніші, чи здібніші, а може просто працьовитіше...

Хай там як, я знову у грі, не в цій маленькій, а в тій, що зветься життям, вона продовжується і треба діяти, добиватися перемоги, бо в ній, здається, після фінішу я фінального гонгу вже не почую.

20-21.09.2010

Есе

Наскільки актуальними та єдино вірними зараз здаються такі лозунги, як : «іти вперед, не озираючись в минуле», «забути все, що було, жити тут і зараз», або щось на зразок того… І дійсно, саме в цю епоху, коли час, подібно до гірської річки, неспинно й невловимо тече, прискорюючись на каскадах, коли один напрям руху майже безслідно замінюється іншим, і все здається миттєвим, невічним, тимчасовим, - думати інакше просто неможливо. Озирнешся в минуле – теперішнє втече від тебе безслідно, заблукаєш в думках про майбутнє -  час нинішній прийде в запустіння. І все це вже здається настільки зрозумілим, зовсім не новим, і часом навіть банальним, що і повторювати зайвий раз не хочеться… Щось на зразок беззаперечної істини, що має бути відомою спочатку, образно кажучи, входити в базову комплектацію свідомості. Ще й практика життєва час від часу підтверджує дані постулати… Але ж ні! Не можна так прямолінійно й невідхильно все сприймати… Майбутнє… Теперішнє… Вчорашнє… Цілком ймовірно, що десь там у минулому загубився вірний слід, не знайшовши який, прямуєш до тупіку, чи просто припущено помилку, що й досі вимагає виправлення. Історія повторюється, можливо саме тому, що не відчуває достатньої до себе уваги… Як на мене, то в такому випадку погляд в минуле є порятунком, чи принаймні шляхом до нього. А щодо майбутнього, то не думаю, що хоч якийсь серйозний крок є розумним без елементарного уявлення про його майбутні перспективи. Тобто і туди заглядати час від часу потрібно. Залишається тільки визначитись із мірою цих речей. Що й казати, в таких галузях немає ані норм, ані стандартів, і будь-які кліше так само приречені на поразку, як і на успіх. Тільки ситуація залишається суддею, за участю обставин… Та чи важливо все це? Крок уперед, чи назад, поразка чи перемога… Не все добре, що добре одразу, й погане так само… Час, як стане потрібно, крапки порозставляє, навіть без нас, а нам залишається вірити. Здається навіть, що не суттєво, у кого, чи у що, чи навіщо… Вірити так, щоб із вірою у нас посилювалась жага до гідного життя.

 

27.09. 2009 р.

Синдром Метрополянина

Вкотре перед очима звичайний буденний ранок великого міста. Не важливо якого саме, просто метрополісу, одного з багатьох на нашій планеті. Автошляхи переповнені машинами, громадський транспорт – людьми, всі поспішають на роботу, на навчання або по інших справах. Іноді перебуваючи у цьому біоритмі «години-пік», стає цікаво спостерігати за його учасниками «метрополянами». Це дійсно ніби якийсь синдром, а чому саме, спробую пояснити далі.

Кожна людина за своє життя має потребу опинитися у великому місті. По-перше там «є все», а бо принаймні те, чого не знайдеш у селах чи маленьких містечках. Окрім широкого спектру товарів і послуг метрополіс зваблює великою кількістю можливостей навчатись, працювати за більші гроші, та ще багато чого. Щодо розваг – то саме тут є все те, чого забажає душа провінціала. Високі споруди, великі площі, багато людей та дорогих авто – все це мимоволі приваблює.

Через велику кількість людей і ресурсів на одиницю площі тут більша ймовірність здобути освіту, знайти роботу, заробити гроші, витратити їх, знайти друзів, зустріти кохання й втратити його. Темп життя швидший, ставки більші, розмах ширший, цілі глобальніші. Щороку з новим сезоном сюди прибувають нові партії молодих амбіційних осіб із великими планами на майбутнє, пов’язане на їх думку із цим містом. А тут свої правила і норми, що ніде не прописані, однак  місто щодня диктує їх своїм мешканцям. Якщо вже дійсно вирішили жити в ньому, користуватись його благами, то нікуди не подінешся, будеш жити за цими правилами. Темп життя дійсно швидкий, тому необхідно навчитися бути більш організованим, як найчіткіше планувати кожний день, думати про кілька справ одразу, розставляти приорітети за ступенем важливості. Суха прагматика, однак декому вдається обходитись і без неї.

Метрополяни схильні до стресів, оскільки щодня навколо безліч індивідуумів, і з боку кожного емоційний та інформаційний тиск. Самої інформації теж безліч: на роботі, в транспорті, по дорозі, реклама, агітація, об’яви, просто спілкування, захоплення і розваги – й ті іноформаційно ємні. Шуми міських мереж та мешканців, швидка їжа, людський фактор, постійні справи з грошима – і стресу вже не уникнути. Є засоби для його усунення, однак,  позбавивши нас від стресу цього разу, вони роблять нас вразливішими до нього потім. Разом із тим багато прив’язаностей і залежностей на додачу до загльних тютюнових та алкогольних: від спілкування, від думки оточуючих, від телебачення чи інтернету, від ігор, дорогих речей, магазинів, престижу, грошей, громадських порядків та збоїв роботи систем. Багато чого доводиться робити не тому що хочеться, а тому що треба, при чому за несподіваних обставин.

Вченими доведено, що корінні жителі міст зазвичай слабші у відтворені потомства. В середньому сімї  міських жителів мають від одного до двох дітей. Тобто відтворення не є повним, і це не тільки через забруднене міське повітря і слабше здоров’я, а зразок біологічного сигналу, коли особина помічає завелике скупчення своєї популяції в одному місці, загроза перенаселення стає причиною зменшенню народжуваності на підсвідомому рівні. Однак чисельність населення міст росте за рахунок приїжджих, що жили у більш просторому середовищі і ще не мають явних ознак синдрому метрополянина. Та з часом пастка затягує, для чого є безліч механізмів у місті, і приїжджі стають частиною метрополісу, підхоплюючи цей синдром.

Загальний стан здоровя метрополянина також не є добрим, по-перше – стреси, по-друге – екологія, по-третє – наслідки темпу життя міста, такі як швидка їжа, великі перерви між нею, споживання її на ходу, недосипання й моральне виснаження, а також брак руху. Так, не дивлячись на те, що простір міста великий і шлях від дому до роботи налічує часто чималий кілометраж, метрополяни не рухливі, своє пересування вони давно довірили громадському та персональному транспорту. М’язи не отримують мінімально необхідні навантаження, кров не має достатньо імпульсів для розгону, кістки і суглоби стиснуті статичними позами їх хазяїв, такий режим експлуатації не є прийнятним, однак він частково продиктований містом. Робота – здебільшого сидяча,  пересування - в основному в транспорті, часу – обмаль.  Спорт, як подолання гіподинамії має місце в окремих випадках, однак по закінченню шкіл та інститутів у більшості метрополян перестає бути актуальним. Правило приорітету спрацьовує не на користь фізичної культури, хоча вони і усвідомлюють її необхідність. Тільки як проблема постає ребром, вона набуває актуальності. Спасіння мають ті, хто може дозволити собі абонементи у фітнес-зали, бо залежність метрополянина від грошей  змушує його ходити на процедури, що вже проплачені. Також добре, якщо є команда однодумців, які вирішують цю проблему разом, по-перше так веселіше, по-друге  - домовились – мають виконати, по-третє – стадний інстинкт. Хоч житель сучасного міста теоретично – це інтелектуально розвинена особа, носій та джерело інформації, прояв людського розуму (нажаль лише теоретично), однак інстинкти правлять ним не менше ніж первісним дикуном. Вони як на мене менш шкідливі, ніж рефлекси прищеплені містом. Однак ментальність осіб здебільшого проти зайвих рухів. Метрополяни із прогресуючою формою хвороби навіть одну зупинку, якісь там 500 метрів, їдуть маршруткою, яку доводиться чекати іноді довше, ніж пройти дану дистанцію пішки. При цьому вони ладні пхатись у переповнену машину, наступати один одному на ноги і лаятись, аніж пройтися тротуаром подихати повітрям і помилуватись своїм містом, чого не зробиш притиснутим до вікна маршрутки. Буває що кількість зупинок їх не влаштовує і вони, аби не пройти зайвого метра просять зупинитись біля магазинів, світлофорів, сміттєвих урн чи знаків, цим самим уповільнюючи рух транспорту загалом. 

Але це аж ніяк не означає, що метрополяни полюбляють скупчений натовп, і наступна ситуація це продемонструє. Буває так що транспорт напівпустий. На парні сидіння маршруток люди всідаються по одному, на довге сидіння вагону метро, що розраховано на шістьох, двоє різних людей всядуться по різні боки, аби їх розділила відстань у чотири сидіння. Явище переконливо свідчить, що метрополянину не просто неприємно знаходитись у натовпі, він підсвідомо протестує проти  нього, готовий втекти, розсередитись аби всі ці люди віддалились, і дали вдихнути на повні груди і насолодитись простором. Але до натовпу вони привязані, як і до всього міста, тому ця жага залишається криком душі, що може втілитись лише на короткий час на вихідних, чи у відпустках, і то далеко не у всіх.

Про те, що метрополяни заселяються у мурашинники, і не знайомі зі своїми сусідами через стінку, відстань між життєвими просторами яких зовсім мізерна, сказано уже багатьма людьми  за роки існування великих міст, і цей принцип також нав’язаний метрополісом і технократією. Ми маємо бездротовий зв’язок із людьми різних континентів, однак зв’язки із близькими людьми слабші і мізерніші. А вони насправді нам потрібні більше.

Можливо хтось і зараз не згоден із тим, що я застосував тут слово «синдром», але на скільки прийнято в науці, то хворобою називається будь-яке відхилення від природного стану організму. А метрополізм – це дійсно відхилення, ще й не аби-яке! То ж, ми з вами хворі на одну хворобу, і боюся, що вона не виліковна, їй можна просто не давати розвиватися. Единий спосіб запобігти захворюванню – не повязувати своє життя із великим містом.

                                                                                                  4.10.2010

Олівець у руці

                                                      * * * * *

Олівець у руці, і це лише тільки початок... Аудиторна напівтиша лише сприяє творчій і в той самий час кропіткій, навіть точній діяльності. Мольберт не в силах вже терпіти, він чекає моєї праці.

А чи легко малювати жінку? Мабуть легше, чим її зрозуміти, тим більш чоловікові. Хоча щось споріднене у цих речах є, бесперечно..., наприклад тут теж треба її ретельно вивчати, при цьому знаючи основні пропорції і закономірності, інакше пошуки навмання не призведуть ні до чого путнього. Якщо ти ще не знавець у цій справі, то потрібна постійна пильність, обережність, щоб не наломати дров, а це нагнічує неабияке напруження, і це важко (та назвіть хоча б одну справу, де все зовсім не так), це примушує хвилюватись і може привести до стресів. І ось коли все начебто як треба, пропорції, риси, вже навіть сам погоджуєшся зі своєю роботою, а потім відходиш – і всеодно щось не так!...характер?.. – неважливо! Що поробиш, жінка! Може так і не завжди, а може просто не помітно що так завжди, малі часточки нерозуміння відходять на задній план, вуалюються, а потім, накопичівшись, можуть виплисти на поверхню у незручний час. Це може слугувати, як пояснення сваркам, вони ж не можуть зявитись

ні звідки, як усе, що є у всесвіті. А щодо рисунка, то все можна побачити, яке би власне

бачення не було у кожного.

І ще різні справи, коли це просто жінка, чи якщо це жінка, яка тобі, чоловікові, небайдужа. В першому випадку це мало не натюрморт, просто об’єкт, стосунки із яким можуть вимірюватися навіть тільки ступенем корисності, нажаль це в нашім суспільстві не рідкість. Ні, ні, можете називати те все як хочете, придумувати різні поблажливі красиві слова, але сутність речей від того не зміниться. Та варто лише до жінки щось відчути, тут мозок робить із її сприйняттям просто дивовижні речі, система дає збій, таке враження, що перед тобою хтось вищий за людину, перед ким найстрашніше допустити навіть дрібну помилку... Може не мозок, а серце... хто зна, чи здатен шмат мязової тканини на щось більше, ніж розганяти кров по організму? Та в цьому випадку все хвилює, відволікає, самокритика сягає абсолютного максимуму, а вдіяти із цим нічого не можеш. Звісно, так до певного моменту...Повинно ж бути цьому якесь продовження. 

Необережно переступаєш межу, може й випадково, але після цього йти назад вже не можна: безглуздо, тим більш, ти сам того хотів. Помічаєш, що все значно простіше, і дай Боже, якщо інтерес не згасає... Кличе залишитись, понуритись у глиб, пізнати сутність, відчути настільки близько, на скільки можна...        а якщо вхопив мить, почало виходити, і все – вже не цікаво. Подібне також трапляється, й нерідко. Постійно! Рисунок ховається в стопку з пилюкою, подалі від очей... А якщо це все людина, жива істота з почуттями, а не аркуш паперу з графітовим малюнком? Тут вже не пилюка з'явиться, а гіркі сльози, розбиті серця, поранені душі... 

                                                                                                                                                                                                                                                 2007

Страницы:
1
3
4
5
6
предыдущая
следующая