Олівець у руці

                                                      * * * * *

Олівець у руці, і це лише тільки початок... Аудиторна напівтиша лише сприяє творчій і в той самий час кропіткій, навіть точній діяльності. Мольберт не в силах вже терпіти, він чекає моєї праці.

А чи легко малювати жінку? Мабуть легше, чим її зрозуміти, тим більш чоловікові. Хоча щось споріднене у цих речах є, бесперечно..., наприклад тут теж треба її ретельно вивчати, при цьому знаючи основні пропорції і закономірності, інакше пошуки навмання не призведуть ні до чого путнього. Якщо ти ще не знавець у цій справі, то потрібна постійна пильність, обережність, щоб не наломати дров, а це нагнічує неабияке напруження, і це важко (та назвіть хоча б одну справу, де все зовсім не так), це примушує хвилюватись і може привести до стресів. І ось коли все начебто як треба, пропорції, риси, вже навіть сам погоджуєшся зі своєю роботою, а потім відходиш – і всеодно щось не так!...характер?.. – неважливо! Що поробиш, жінка! Може так і не завжди, а може просто не помітно що так завжди, малі часточки нерозуміння відходять на задній план, вуалюються, а потім, накопичівшись, можуть виплисти на поверхню у незручний час. Це може слугувати, як пояснення сваркам, вони ж не можуть з’явитись

ні звідки, як усе, що є у всесвіті. А щодо рисунка, то все можна побачити, яке би власне

бачення не було у кожного.

І ще різні справи, коли це просто жінка, чи якщо це жінка, яка тобі, чоловікові, небайдужа. В першому випадку це мало не натюрморт, просто об’єкт, стосунки із яким можуть вимірюватися навіть тільки ступенем корисності, нажаль це в нашім суспільстві не рідкість. Ні, ні, можете називати те все як хочете, придумувати різні поблажливі красиві слова, але сутність речей від того не зміниться. Та варто лише до жінки щось відчути, тут мозок робить із її сприйняттям просто дивовижні речі, система дає збій, таке враження, що перед тобою хтось вищий за людину, перед ким найстрашніше допустити навіть дрібну помилку... Може не мозок, а серце... хто зна, чи здатен шмат м’язової тканини на щось більше, ніж розганяти кров по організму? Та в цьому випадку все хвилює, відволікає, самокритика сягає абсолютного максимуму, а вдіяти із цим нічого не можеш. Звісно, так до певного моменту...Повинно ж бути цьому якесь продовження. 

Необережно переступаєш межу, може й випадково, але після цього йти назад вже не можна: безглуздо, тим більш, ти сам того хотів. Помічаєш, що все значно простіше, і дай Боже, якщо інтерес не згасає... Кличе залишитись, понуритись у глиб, пізнати сутність, відчути настільки близько, на скільки можна...        а якщо вхопив мить, почало виходити, і все – вже не цікаво. Подібне також трапляється, й нерідко. Постійно! Рисунок ховається в стопку з пилюкою, подалі від очей... А якщо це все людина, жива істота з почуттями, а не аркуш паперу з графітовим малюнком? Тут вже не пилюка з'явиться, а гіркі сльози, розбиті серця, поранені душі...