Історія одного замовника

  • 04.06.15, 12:25
    Пару років тому, давня знайома, а нині дезайнер інтер"єрів, "підкинула" мені замовника, який хотів прибудувати до свого великого будинку в одному з елітних селищ під Києвом щось між зимовим садом і альтанкою. Перша складність була саме в цьому: зрозуміти, що він хоче. Не пам"ятаю, яким було моє перше враження від цієї людини, але я вирішив дізнатись про нього більше, сподіваючись, що це мені допоможе в роботі над проектом. Після спроби пояснити своє бачення на словах, він вислав мені пару картинок, схожих на те, що він хоче. Це був перший конфуз, оскільки це були фото закритих альтанок паралелепіпедів, суцільне скло з металом. Ну, може, саме по собі воно виглядає стильно, конструктивізм, але прибудувати це до величезного цегляного будинку з багатоскатною покрівлею...
     Був я ще юний і не вмів сперечатися із замовниками, хоча цього навряд можливо переконати риторикою. І почав я проектувати те що мені не просто не подобалось, а взагалі не міг зрозуміти, як це може подобатись. Одного разу, коли я приїхав на додаткові заміри, він навіть сказав, ніби пояснивши задум: "Нужно просто избавиться от этой абсолютно тупой бессмысленной лужайки". Це був газон на задньому подвір"ї, по периметру обсажений туями, як на мене чудове місце для відпочинку. Але людині можливо було напряжно його доглядати, чи може ще якісь причини були... Щоразу з ним зустрічаючись, він мені виносив мозок якоюсь новою фігнею, а кожне моє рішення було підкріплене консультацією з досвідченим конструктором. Основна складність в тому, що замовник хотів зробити цю прибудову на 4 стовбцях і завести під покрівлю існуючого будинку, висота якої від землі була приблизно 2,7 м. Відстань між стовбцями була така, що туди довелося би ставити металеве перекриття загальною висотою 50 см, не менше, і якщо вирахувати з усієї відстані цоколь, підшивку і підлогу, то лишається лише 2 м чистої висоти приміщення при найліпших розкладах. Звісно, таке б йому не сподобалось, але ставити додаткові стовпчики чи розбирати існуючу покрівлю він не хотів ще більше.
     Коли я отримав першого листа від нього, дізнався, що це директор "Оптіма-Фарм", й одразу почав шукати про нього інфу. Спочатку нічого цікавого. Фірма займається імпортом медикаментів в Україну, сам він має високий рейтинг серед топ-менеджерів якогось там року... Через якийсь час знайшов дещо змістовніше. Його рідний брат був депутатом ВР від БЮТу, ще до відсидочки Юлі, був помічений в кількох політичних скандалах. Також інтернет видав історію про те, як його дружина розлучилась із ним, і досить швидко вийшла заміж за самого пана Льовочкіна (куди там якомусь Оптіма-Фарму), і їх спільна донька, досить доросла, вже жила у впливового вітчима. 
    Можливо це і мало вплив на його поведінку, бо він не був привітним, і діалог вів не як топ-менеджер, а майже як ринкова бабця, тільки з розумним виглядом. Якось сказав, що я насправді не архітектор, а просто знавець комп"ютерної програми, і це було дуже неприємно. 
    Кілька тижнів попарившись із цим безглуздям, тобто проектом, я раптом, відчув, що займаюсь не тим. стільки часу, нервів і всього іншого ніяк не окуповуються тими грошима, про які ми домовились. Тим більше на виході я отримаю об"єкт, за який мені буде соромно. Остаточно визначитись допоміг конструктор, сказавши по телефону після всього, що почув про бажання замовника "Я лучше буду єсть хлєб бєз масла чєм имєть с такими товарищами дєло". Наступного дня я зателефонував пану Г, і сказав, що більше не можу займатись цим об"єктом.

Про те, як "Працювати гріх"

  • 26.02.15, 17:04
В дитинстві я був дуже віруючим і, при цьому, як і більшість дітей, ледачим. Однак цікавість і жвавий мозок, хоча й дитячий, знаходив протиріччя в тому, що було канонами і правилами в дорослому світі. Не дивлячись на власну лінь, трохи не розумів чого на свято має бути гріх працювати, якщо той самий Бог, виганяючи з Едемського саду, наказав людям все життя працювати в поті чола.
Зараз я не просто сумніваюсь. Я вважаю що лише ледача частина слов"ян і євреї могли додуматись до того, що праця може бути гріхом, а потім прикритись релігією. Ну, справді, чого в розвинених країнах в цей день не гріх попрацювати, і вони при цьому краще живуть? Може це на них така небесна кара за це приходить у вигляді благополуччя? Щось тут не те, правда? 
Час від часу мені доводиться повторювати, що я жодним чином не проти віри, чи якоїсь релігії, а лише проти церковних збочень, які стали  сприймати як закон божий, хоча божого в них рівно стільки, скільки й в церковних мерседесах. Давно відділяю віру від релігії, що й раджу іншим свідомим людям, бо несвідомим з цього ні користі, ні радості не буде. Тепер повернімося до цього дивного гріха. 
З часів середньовіччя науковці-єретики своїми відкриттями і теоріями заперечували церковні канони, при чому не заперечуючи слова божого, тобто самої Біблії. Ті канони давно стали фарсом історії, а відкриття основою сучасної науки. Трохи пізніше, враховуючи кількість напрацювань і досягнень того ж Да Вінчі, сумніваюсь, що в нього був час, щоб цілий день не працювати через церковне свято. В нього й відпочинку у нашому розумінні цього слова, мабуть не було. Прізвища подібних грішників є в кожну епоху, і всі вони робили величезні внески у розвиток суспільства. Ще нема підстав сумніватися в тому, що в свята працювати гріх?
Тепер до самої релігії. Перша підстава гріховності праці мабуть полягає у рядках, де на сьомий день Бог відпочивав. По-перше: творець дозволив собі відпочинок в результаті виконаної величезної праці. Чому б не відпочити, коли впорався зі створенням неба й землі, небесних світил, води й суші, і різних живих істот? Цей уривок з давніх давен трактувався як право на вихідний день у тижні для кожної людини, оскільки в цьому є фізична потреба. Право, а не вимога. Звісно, якщо ти нічого не зробив протягом тижня, то попотіти у вихідний аж ніяк не завадить. Ще одне невеличке протиріччя визирає з під цього моменту: відпочивав на сьомий день Господь Бог, а люди, відповідно до християнських релігій, раби Божі, які, судячи з усього, привласнюють такі ж повноваження як і в Господа. Як же вони так посміли?
А тепер про ті самі Церковні свята. Хто може підтвердити достовірність цих дат які дійшли до наших днів? А ми ще й пам"ятаємо про кілька змін календарів, які перевернули все на світі.  З цього виходить, що обрана самотуши дата  для їх святкування, не залежно від того, працюватимеш ти в цей день, чи ні, нічим не гірша за ту дату, яку за нас обрала церква. І знову ж про працю. Так, існує таке поняття, як релігійні почуття, і віддаввання шани Святим. Є здоровий глузд у тому, щоб не забивати скот в цей день, або не рубати живе дерево на заготівлю, чи іншим чином не займатись "умєрщвлєнієм". Однак, ми всеодно будемо готувати їжу, що є працею, не більшою і не меншою, ніж прибирання, прання, ремонт якихось речей, чи робота в інформаційному просторі.
Ще забавляє, коли цей "працювати гріх", народжений церквою, приклеюють до нецерковних свят, таких як Масляна чи Івана Купайла. 

Це вам не якесь там сколково!!

   Неодноразово чув від наших науковців про комплекс меншовартості нашої нації, що стає на заваді самоідентифікації і відчуття національної гідності. Тепер людською мовою: наш народ вважає себе не гідним жити добре і потай визнає власну ущербність, що заважає йому бути самодостатнім. І тому присмикається то до Росії, то до Європи чи Америки. Сам протестував певний час проти цього твердження. Але ж факти говорять самі за себе. Як більшість з нас реагує на лозунг "Підтримай вітчизняного виробника"? Думаємо, "було б що підтримувати". Однак, хіба ми самі цікавимось що в нас виробляється? Вкрай рідко. Максимум на що вистачає середньостатистичного споживача, це на національний одяг і прикраси на хвилі сьогоденного патріотичного підйому. Хоч щось.
    
    Я не буду особливо розписувати про те, що львівські гітари зараз не гірші за китай,яким переповнений ринок, і при цьому трохи дешевші. Ця тема мало кого цікавить насправді. Навіть не зважаючи на вкрай несприятливий інвестиційний клімат, у нас шиють одяг для європейських брендів, якщо хтось про це ще не знає. А білоруси, на продукти яких нещодавно створювали шалений ажіотаж, їздять скуповуватись в Україну, навіть за продуктами харчування. Думаю, про щось таки ці факти говорять. Не варто вестись на стереотипи, вони часто створені сумнівними джерелами з сумнівною метою. Щоб щось стверджувати, треба самому хоча б спробувати, і не лише стосовно цього питання. І коли люди почнуть користуватись цим правилом, якість життя помітно виросте. Сам спробував купити чернігівські зимові черевики і, уявіть собі, задоволений якістю. Гарно зшиті, і, що для мене дуже важливо, міцні. Щось китайске за таку суму, з моїм жбурлянням каменюк ногами, вже мабуть розлізлося б. Та не мабуть, а точно. 

    Про військово-промисловий комплекс не буду нічого писати, вони ще себе покажуть... А тепер най неочікуваніше для більшості, й мене в тому числі. Ніколи не вважав для себе потрібною таку річ, як планшетний комп"ютер, однак нещодавно отримав цю штуку в подарунок, і вирішив детально з нею ознайомитись. Українська компанія Imporession electronics, як виявилось, з 1997 року займається виробництвом ПК, а З 2011 навіть планшетів! Мені нема з чим порівняти, це мій перший досвід спілкування з планшетом і "тиць-екранами", однак скажу, що він працює, і цілком непогано. Люди, які, на мою думку, в цьому тямлять, кажуть, що в своєму ціновому секторі вони оптимальні. Можете мені тут не розповідати про "святі яблука", мова зараз не йде про найкращих, хоча навіть це можна піддати сумнівам. Однак я не збираюся вступати в дискусії з епломанами, а на їхні закиди навіть не реагуватиму. 

    Принаймні Україні не треба було роздувати такого шуму, як це робили сусіди зі своїм Сколково, вбахувати туди державні мільярди, щоб при цьому на виході не отримати нічого путнього. А тепер уявіть, що було б з нашими інформаційниками, якби їм на допомогу прийшла б ще якась державна програма розвитку (прошу не плутати з програмами деребану, які у нас звикли впроваджувати натомість). Думаю, можна було б сміливо сподіватися на міцні позиції міжнародного ринку. То ж не лише жовті рєбята вміють працювати, треба просто робити свою справу і робити добре. Все нам вдасться. Хоча ні, вже вдається.

Ще одна згадка про школу

  • 09.09.14, 15:34
    Оскільки вереснева атмосфера з поміж усього містить в собі й шкільну атмосферу, то віддамся спогадам з мого дитинства, зокрема шкільного. Не пам"ятаю, в якому класі я був і якого віку, але якось у нас змінилась директорка школи. Якщо ж вдавится в подробиці, то колишня директорка, отримавши підвищення і посаду у виконкомі, посприяла тому, щоб її молодша сестра, на мою думку досить недолуга, посіла її місце. 
     Тож, про нову на той момент директорку, далі по тексту СГ. Зауважу, що я викладатиму чистої води суб"єктивну точку зору, однак скажу одразу, жодних особистих образ і претензій до цієї пані в мене немає. 
     З перших же лінійок, люди які хоча б намагались слухати яскраву промову нового головнокомандувача школи, помітили як не в"яжуться між собою слова цієї нової тьоті. В старших класах навіть помічали її трохи тупуватий вираз обличчя, в якому читалося нерозуміння того, що відбувається навколо. Яким вона була педагогом, я так і не мав можливості оцінити, свою профільну історію нам СГ жодного разу не викладала. Однак, вирізнялась купою феноменально бездарних директорських рішень, більшість з яких я не пам"ятаю, але певні приклади наведу. Не зрозумілим досі для мене є хід з кількоразовою рокеровкою туалетів, тобто чоловічий ставав жіночим, а жіночий чоловічим. Про випадок із яблучним садом я вже згадував тут http://blog.i.ua/user/460768/765504/, а якщо якийсь клас був помічений в бешкетуванні, вона придумала погрожувати розформуванням класу. Були через це числені і безглузді позачергові батьківські збори. 
     Коли я навчався у випускному класі, наша школа раптово стала "Школою лінгвістики", з широким розголосом і величезним пафосом. Був створений лінгвістичний клас, в якому окрім англійської вивчали французьку і, здається німецьку, а російський клас, який до цього завжди був на кожній паралелі в нашій школі, кудись зник. Звісно, це можна було розцінювати як патріотичний вчинок, але, знову ж таки недолугої людини. Згодний я з тим, що всі предмети мають викладатися державною мовою, до чого насправді половина наших педагогів не була готова, але прибрати мову, яка й досі є однією з міжнародних, і для викладання якої лишилась чудова база - якесь безглуздя. Особисто я вчив російську мову включно по 9 клас, і ніяк це на мої патріотичні почуття не вплинуло. Просто вмію на додачу грамотно нею спілкуватися та писати. До речі, коли я вже навчався в університеті, школа знову стала загальноосвітньою, тобто експеримент з лінгвістикою, судячи з усього, не вдався. 
       Пересувалась і досі пересувається містом вона 24-ю сірою Волгою, а-ля хечбек, водієм якої є її чоловік, якщо я не помиляюсь. Цей совковий великий незграбний автомобіль був чудовою алегорією її підходу до життя і роботи. Все було з розмахом, помпезно, але по совковому морально застаріле і безглузде. Вона зі своїми доходами від весіль в шкільній їдальні, гуртків у школі, а також появою там потім автошколи, що все воно було не зовсім легальним, давно і легко могла собі дозволити новіший і зручніший автомобіль, але це б суперечило її світоглядові. Поза очі цю її автівку через певну схожість називали катафалком. Однак найсмішніший і безглуздіший випадок варто розповісти окремим абзацем.
      Щоб цивілізовано зайти на територію школи через браму, треба було зробити чималий гак під парканом, що трохи суперечить людській природі, та й не лише людській. Зрозуміло, що досить скоро після його появи, у паркані з металевої сітки спочатку виникла дірка для виходу зі школи навпростець по діагоналі, а потім зникла і вся секція. З роками ця стежка на газоні стала дуже фундаментальною і сягала до 2 метрів завширшки. Допомагали її школярам протоптувати і місцеві жителі, шлях яких проходив повз територію школи, а оскільки поряд зі школою був приватний сектор, деякі місцеві на шкільних галявинах випасали кіз, що звісно теж ходили цією стежкою. Вчителі теж не гребували коротким шляхом до роботи, деякі навіть висловлювались, щоб зробити з цієї стежки стаціонарну доріжку. А от СГ ніколи не схалювала цього явища і, ніби Дон Кіхот з повітряним млином, воювала з цією діркою і цією стежкою. Щороку я милувався тим, як на перше вересня наново ставили цю крайню секцію паркану, і вже на наступний день, максимум тиждень, там з"являлась дірка, якщо не зникала вся секція. Щороку! З директорки частенько посміювались з цього приводу, хоча цей привід був не єдиним. Школярі щоразу робили ставки, скільки протримається нова секція. І вперто на цю безглузду дію регулярно витрачались гроші, які і так було куди витратити в школі, кількість учнів у якій набагато більша, ніж споруда була розрахована.
    Цього року, проходячи повз територію школи в перших числах вересня я побачив щось новеньке для себе. Весь паркан замінено на бетонний, з тоненькими трисантиметровими секціями. Мало того, цим парканом зрізана частина шкільної території, ніби з метою пустити людей і тротуар в обхід шкільної зони взагалі. Огорожено і згаданий вище садочок, при чому хвіртка зроблена не там, де йде доріжка, а от на місці існуючої доріжки секції вже кимось виваляні. Що дірка з"явиться і на тому славнозвісному місці, немає ніяких сумнівів, це лише питання часу.Три сантиметри бетону не здатні зупинити і втримати природний потік. СГ перевершила саму себе. Це, поза сумнівом, одночасно найрозумніший і найбезглуздіший її вчинок у нескінченій війні зі стихійною стежею через шкільний двір. Найрозумніший, бо вперше з"являється натяк на тактику, спроба роздивитись причину і змінити її. А найбезглуздіше те, що парадний вхід до школи всеодно з іншої сторони, і що люди всеодно прагнуть йти коротшим, більш звичним, прокладеним десятиліттями шляхом. А гроші на цю як мінімум сотню метрів бетонного паркану могли би послужити добру службу в ремонті старенької будівлі школи.
   Завіса)

Л...

Знаючи різні підводні камені життя,  можна вже й ні чому не дивуватись. Але, як на мене, життя тоді стає менш цікавим, навіть якщо те явище, що стало причиною вашого здивування можна було передбачити, або якщо воно засмучує.

Моє останнє літо в студентському гуртожитку було не надто визначним на яскраві або ключові події, однак уривок з нього варто розповісти. Замість того, щоб поїхати до батьків по закінченню передостанньої сесії, як це робила більшість, я лишився в своїй кімнаті. Були заплановані якісь справи в Києві, та й в напів порожньому гуртожитку був свій шарм. До того ж наближалась хвиля абітурієнтів, наплив великої кількості нових гарних дівчат, яких селитимуть по сусідству на час вступних.  Не можу сказати, що я був тоді завзятим гулякою і ловеласом, однак ніколи не відмовлявся від приємної жіночої компанії.

Абітурієнти зазвичай групуються невеличкими компаніями, в одній з яких були дві мої знайомі, що поступали вдруге, але вже після підготовчого відділення, тому мені було не складно влитися в їх компанію. Одного дня я всім їх подружкам запропонував походити по Києву, провести екскурсію центром міста, на що вони охоче погодились. Звісно, мені юному хотілося не лише спілкування, однак на початку просто розбігались очі від такої кількості красунь, і складно було визначитись на одній кандидатурі. По троху спілкувався з усіма, були в тій компанії і хлопці, але дівчат значно більше. Досить розмито пам'ятаю ті події, але на прикінці прогулянки під вечір я спілкувався лише з однією, трохи дивною, але дуже милою дівчинкою. Дивність її була більше зовнішня, принаймні нічого дивного в ній як людині я не помітив. Незвичайними були риси обличчя і контур її фігури, можливо була в цьому якась диспропорція, але це її не псувало, навпаки, робило особливою. Л... була досить цікавим співрозмовником, хоч я і не пам’ятаю, про що ми говорили. Навіть жарти були в компанії: «Мітя з Л... десь відстали...». Не пам'ятаю я, чи були в мене до неї конкретні сформовані наміри, хоча переважну частину часу проводив з нею. 

Одного вечора я організував дівчат готувати суші. Вони тоді ще  не на стільки були розповсюджені, і ніхто з абітурієнток ніколи не бачив як їх роблять, а дехто ніколи й не куштував. Роли були найпростішими, але всім сподобалось. Л... була основною моєю помічницею в їх приготуванні, при чому добровільно. Потім якось в розмовах дівчата розповіли мені, що вона чи то заручена з кимось, і що той хтось погодився заплатити за її навчання (якраз були результати вступних, і Л... на бюджет не проходила). Ця інформація мене не дуже засмутила, хоча тепер я вже не ходив конкретно до неї.  Пізніше, весь наступний рік, ми просто вітались в коридорі. Коли вже всі роз’їхались по домівках, одна з цих дівчат, дороблюючи ремонт в своїй новій кімнаті, попросилась до мене на пару днів пожити, поки висохне фарба на підлозі. Але це вже відступ від теми.

Нещодавно я захотів намалювати напів оголену дівчину з квітами. От просто захотілося, і ввів відповідний запит у гугл. Дивлячись на фотографії оголених дівчат наштовхнувся на досить знайомі, незвичайні риси обличчя. Пам’яті знадобилося кілька секунд, щоб збагнути, що це саме Л..., а коли поцікавився джерелом фото, з’ясувалося що це ціла фото сесія еротичного порталу, з повним оголенням її  тіла, при чому не єдина. Звісно, здивувався. Дівчина була досить скромною в гуртожитку, а тут таке.  Розумію, що людину не можна засуджувати ні в чому, тим більше не побувши на її місці, але я не дуже ставлюсь до людей, хто заробляє гроші своїм голим тілом. Для мене це майже проституція. Не дуже звично в цій ролі бачити дівчину з мого факультету, до якої навіть встиг позалицятись колись.

мініатюрний висновок

  • 09.01.14, 16:00
Дивно, але з плином часу, я став не лише цінувати, але й любити події, чи навіть ситуації, лейтмотивом яких є слово "треба". Якими б вони складними не були, їх можна пережити, а в багатьох випадках лише вони можуть допомогти розкритись на повну, виявити всі свої вміння, показати, що ти справді чогось вартий.

фізика нашого повсякдення

  • 25.04.13, 10:34
    Якщо людина десь не бачить сенсу, це зовсім не значить, що його там немає... Так само його може не бути там де його вбачають. А може сенс - це взагалі індивідуальне явище, що існує тільки у тих і тільки там, де він потрібний комусь конкретному... Пригадується та сама теорія відносності, що стала до нашого часу банальною та заїждженою. Завжди складно з тими явищами, які не можна побачити, помацати або поміряти...
    Дивно, але розповсюджено, коли люди про одні й ті самі речі говорять ніби й однією мовою, але на стільки різними словами чи категоріями, що втрачають розуміння...
    Одні міряють температуру за Цельсієм, інші за Фаренгейтом, і не дивно, чому показники не збігаються... І, головне, обидва праві і обидва помиляються, але лише в тому, що не можуть чи не хочуть подивитись на речі інакше. Гірше, коли ту ж саму температуру починають міряти вольтами або кілограмами, тут вже ніщо не вбереже від плутанини і хибності... не в прямому сенсі, але подібне відбувається часто.
    Є ціла низка загально прийнятих хибних тверджень, де припускають хибність заради спрощення розуміння. Інколи це безпечно, а інколи навпаки, заплутуючи ще більше, може привести не туди. Напів алегоричний приклад: з дитинства нам кажуть, що вага і маса це одне й те саме... і лише потім, якщо цікаво, то можна дізнатися з фізики, що це не так... Насправді поняття розглядають одне явище але фізичний зміст їх різний. Відповідно й одниниці виміру теж різні... Звісно, на побутовому рівні це не має значення, якщо ваш побут не складається з фізичних розрахунків, але подібне явище набагато більш розповсюджене у багатьох сферах нашого повсякденного життя, і ніби не страшно, але час від часу заводить людей в глухий кут.
    Навіть якщо знаєш, що чим міряти, не варто забувати про обсяг і масштаб... Точність - штука хороша, але лише там де її вимагають. Образно кажучи, якщо міряти свій шлях сантиметрами, заплутаєшся другому ж метрі, а тому далеко не просунешся, бо мав тим часом долати вже не перший кілометр.
    Тобто всьому є своя міра, своє місце і час... Як би ти не любив заварний крем, а до м"яса чи риби він однозначно не підійде.
    На додачу хочеться зауважити, що негативні показники це теж результат як у фізиці, так і в нашому повсякденні... А лампочка пана Едісона засвітилась аж з десятитисячної спроби, враховуючи той час і рівень технологій, можна уявити, скільки часу, зусиль і зневіри він пережив. Та хто тепер скаже, що це була безглузда справа?

* * * * *

        Ранок виявився бадьорим і жвавим. Не зважаючи на метушню людей на автобусних зупинках, і не дивлячись на те, хто скільки спав перед цим... Навіть без кави сьогодні можна було обійтись, якби не звичка і не бажання знову відчути цей смак. Річ в іншому. Ця зворушлива бадьорість на зовсім іншому рівні...
        Напів вкрита снігом земля заливалась сонячним сяйвом. Сніг тане, але деякі ділянки землі вже навіть сухі. Вітер, без якого ніколи не обходилось в цій місцині, і той був м"яким і теплим. Із найближчих заростей чулись навіть жваві пташині співи. Всі ці явища зазвичай замінюють двома банальними словами "прийшла весна", але вони не передають і частки тих емоцій, які переповнюють в дану мить.
       Позаду три з половиною місяці зимових холодів, і вже просто відмовляєшся сприймати прогнози, що післязавтра на тебе чекає -11. Їм не можна дозволити знищити надію.
       Щось схоже було і тоді, коли ми відмовились вірити в очевидне і заглядати в майбутнє. Нам було необхідне те проміння, і ми не змогли від нього сховатись, не вірячи в його щірість. Все позаду, але я й досі впевнений, що вибір був правильним. Не знаю, на скільки вдалим тут буде слово "користь", але все було дійсно не даремно.

...те, що засліплює...

  • 11.01.13, 22:33

      Кажуть, щастя засліплює. Якщо ці слова не наповнені заздрістю осторонь спостерігаючих, з ними можна частково погодитись. Але нещастя засліплює не менше. Людина ладна вбачати негатив у всьому, одразу, упереджено, не розбираючись, не помічаючи, що навколо той самий дивовижний світ, і ті самі хороші люди, хоча й зі своїми тарганами. Весь світ вони винуватять в тому, що їм зараз погано. А навіть якщо і винна в цьому конкретна людина, не думаю, що варто все валити на неї, провину завжди доречно ділити навпіл. 

     І якщо обирати, як краще бути засліпленим, то, як на мене, краще все бачити білим і пухнастим, аніж в чорних моторошних тонах. І не лише ці два граничні стани замилюють очі. Дуже часто людям властиво бачити те, що вони хочуть бачити, а не те, що є насправді, не залежно від того, щасливі вони, нещасні, чи в якомусь нейтральному стані.

     Я надаю перевагу якщо і сліпнути, то лише від щастя, чого й іншим бажаю...

Про розум

     В народі якось так склалося, що давно прийнято характеризувати людей за їх інтелектуальними здібностями, типу, "розумник", "дурень", "недоумок" тощо. Також цими характеристиками оперують, коли під час суперечки переходять на особистості, правда в дещо грубішій формі. Звісно, сподіватись на об"єктивність в такому випадку не варто. Взагалі, як на мене, рівень інтелекту - досить відносний вимір. Ніколи не проходив тестів "ай-к'ю", але виходячи з тих результатів, які повідомили мені мої знайомі, система явно недопрацьована, треба вводити якісь додаткові коефіціенти.
     Сфера людського пізнання нині на стільки широка, навіть у видимих горизонтах, і осягнути все апріорі неможливо, тому зовсім не обов'язко що всі або більшість осягатимуть її в одному напрямі. Те що одному зрозуміло і очевидно, незбагнено іншому, і це зовсім не свідчить про рівень його інтелекту, оскільки він цілком ймовірно володіє тим, що незрозуміло першому. Припустимо, є певний "актуальний" вектор пізнання, але це все теж досить суб"єктивно, оскільки сформованний він на суспільній думці, як багаторазово протягом історії була хибною.
      Ще одна проблема визначення розумності - це підміна понять. Приклад: "Він багато знає, він розумний". А от і ні! Багато зустрічав людей, що знають багацько але при цьому не уловлюють суті своїх знань, хіба вони розумні?. Вони просто знаючі, знавці, як завгодно. Щоб багато знати достатньо просто мати хорошу пам'ять і цікавитись, а от РОЗУМНІ люди РОЗУМІЮТЬ у повній мірі те, що знають. Російською мовою я люблю пояснювати "УМ" як "умєніє мисліть". Мудрі ж люди ще й вміють застосовувати те, що знають і розуміють. А хто і що розуміє, тут теж все відносно, з яким розумовим складом кому пощастило. Про різні типи мислення навіть у шкільних підручниках написано, в тих самих, де більшість звертає увагу лише на розділ "Статева система", тому й саме слово "розумний" не знають як правильно застосувати.
     Хрін з нею, з лайкою, але в буденних описах інтелектуальних здібностей когось більшість просто несе маячню, суб"єктивно виважену зі своєї далеко не завжди високої дзвінниці.