Веселий Т9

Вчора телефон і Т9 змусили мене замислитись щодо моєї повсякденнрї лексики. Починаю писати в повідомленні слово "Музей", і Т9 мені підказує слово "Мудило", пишу про Ярослава Мудрого, і знову цей суфльор пропонує мені слово "Мудило". Навіть не помічав, що часто вживаю це слово)

Розмова двох

      Як ладно клеїться розмова, наче річечка тече. Він сімейний, і вона заміжня. Просто сусіди, що протягом 2 років інколи перетинались у під"їзді, чи у ліфті, і всі розмови зводились до привітання. Бувало, що бачились у вагоні метро, але все в рамках "Здрастє!" І все. 
      Коли заїхали в цей будинок, йому одразу її обличчя здалося знайомим. Їй теж так здалось. Ну то й що, містечко їх достатньо мале, щоб половина облич у ньому були знайомими, особливо якщо ти тут живеш майже все своє життя.
      А якось в транспорті, коли він її вкотре побачив, окрім привітання, просто сказав, що нажаль не знає досі, як до неї звертатись. І після цього якось дуже охоче і поволі зав'язалась розмова, не дуже змістовна, але чомусь захоплююча, на всі 20 хвилин їх сумісної поїздки в метро. Через кілька тижнів зустрілись в ліфті, і знову разом на роботу, спочатку до Києва, а потім в метро. Сумісний маршрут цього разу довший, а розмова складається так само охоче. На стільки, що провів її до самої роботи, і вона охоче на це погодилась.
    І тільки вже йдучи самотужки до свого офісу, подумав: якого дідька відбувається?! Як добре, що не взяв номеру телефону. А років десять тому навпаки нагадував собі "візьми телефон, бо як її потім побачиш?" А тут це навіть не бажано. Хоча, чого б це раптом? Чому цікаве спілкування між чоловіком і жінкою не може бути просто спілкуванням? Хто нав'язав думку, що це погано і неможливо?  Так, справді, дуже мало хто в метро примушує його забути про книгу і віддати перевагу спілкуванню. І сусідка направду є привабливою жінкою... Ну то й що? Серед колег також чимало привабливих жінок, але вони лишаються просто колегами і навіть зайвих думок з цього приводу немає. Просто не переймайся, друже... Приємного спілкування.

Шах і мат, мовне питання

      Купував сьогодні у узбеків гарбузове і соняшникове чищене насіння. Узбек, судячи з акценту, не тут народився, і є постійним користувачем своєї рідної мови. Російську навряд знає досконало. Але українські "гарбузове" і "соняшникове" розуміє з легкістю, хоча на більш зрозумілій йому (за легендою) російській, воно звучить геть інакше: тиквєнниє і подсолнєчниє (або подсолнуховиє). 
      Тим, у кого рідна мова з тюркських груп, чомусь не складно окрім чужої російської засвоїти ще й чужу українську хочаб щоб її розуміти, бо він тут живе. А от носіям виключно російської мови (хоча дехто з таких фруктів і англійською непогано володіє, але їх меншість) не вважає за доречне слухати, чути і розуміти українську мову, знаходячись в УКРАЇНІ. Хоч їм це легше ніж узбекам, бо обидві мови ніби слов'янські. Якого дідька?

Цікава думка про наше суспільство

В книзі одного з колишніх президентів наштовхнувся на такий уривочок:

Головним у подоланні кризи виявився навіть не підйом виробництва — бурхливий підйом (не просте повернення втрачених висот) почався в Америці лише в 1943-му, на тринадцятому році кризи, коли пішли могутні замовлення на зброю, — а перелом настроїв у країні, який позначився в 1935 році. Тоді ще продовжувався крах банків, прийшла небувала засуха, лютували порохняві бурі, масово розорялися фермери, безробіття навіть ішло вгору, але більшість американського народу вже відчуло, що всупереч усьому воно перебороло долю. Що ж переломило настрій в Америці 30-х? Настанова на позитивні цінності, на оптимізм і патріотизм. В цьому були єдиними всі: церковні проповідники, газети, радіо (телебачення ще не було), Голлівуд. Опозиція не перетворювала соціальний протест на свідоме розгойдування човна.
Як би нам, українцям, засвоїти цей урок? Та й росіянам він не зашкодив би. Небезпечне — і при цьому абсолютно свідоме! — розгойдування ситуації не раз траплялося і в Україні, і в Росії. Державно мислячі люди ніколи не стануть піддавати державу ризику хаосу. Щоб ніхто не подумав, що мною володіють якісь особисті почуття, утримаюся від українського прикладу, наведу тільки російський. У травні 1998 року, коли шахтарі в російській частині Донбасу перекривали рейки, хитався і тріскотів рубль, а профспілки проводили масові демонстрації, один журналіст дивувався поведінці своїх колег: «Як по команді вони заговорили про ситуацію в Росії і про перспективи російських фінансів у термінах катастрофи, краху, провалу, передодня громадянської війни, стали змальовувати, забувши про відчуття реальності, страхітливий образ гинучої нації. Їх голоси злилися в єдиний екзальтований хор, увійшли в якийсь мазохистський раж: хай буде ще гірше — і за це ми зненавидимо владу ще більше! Вони підштовхували свою аудиторію до думки, що будь-які дії у відношенні цієї влади виправдані, а будь-які дії влади по самозахисту або хоча б по захисту суспільного порядку — неприпустимі й аморальні». Як на мене, це дуже гарний опис хвороби під назвою «громадянська безвідповідальність».

Київ. Метрополітен. Совок

    Поза контекстом всіляких сьогоденних "реваншів" і т.д., частенько чую серед адептів "какую страну просралі" і "ковбаси по 2,20", про те, що наш Київ був на 90 відсотків розбудований при союзі. Я не буду заперечувати наявних, серед усього іншого, позитивних процесів існування СРСР, однак не стільки патріотизм, скільки здоровий глузд не дозволяє виводити їх в абсолют.
    Справді, після війни лівий берег став Києвом. Це є факт, хоча як напрямок розвитку міста, лівий берег розглядався ще при царях, і можливо втілився б раніше, аби не перша світова і революція з усіма її наслідками. Не буду заперечувати, що пляма міста значно збільшилась з 1945 по 1991 роки, і це ніяке не диво, бо це аж 46 років екстенсивного розвитку індустріальної країни і її найбільш індустріалізованої республіки. Майже пів століття. Але ви хоча б на цифри основних київських забудовників подивіться, скільки мільйонів квадратних метрів ними здаються, і це при розпорошеному приватному капіталі, і війні в країні з більшою й могутнішою країною. Прогулявшись Позняками, Теремками, Жулянами тощо - радяннські об'єми будівництва вже не так вражатимуть. Можна заперечити, вказавши на нинішню якість будівництва, але, панове, після участі в реконструкції кількох радянських будівель, про їх якість я і чути не хочу. Це взагалі окрема тема для довгої і виснажливої дискусії.
    Теза друга. При союзі створено київський метрополітен, могутня транспорта артерія. Це правда, 1960 він народився. До речі, в Москві він теж з'явився при СРСР, в 1935, хоча перші його розробки, що лягли в основу реалізації, почалися, увага, в 1875 році. Це ще навіть не при Миколі 2, і навіть не при Олександрі 3. Звісно, без "совка" нікуди, тільки вони, більше ніхто. І в Києві перші пропозиції по влаштуванню підземної залізниці світилися вже в 1884. Повторюватись не буду. А тепер подалі від гепотез, до дійсності. Якщо проаналізувати життєдіяльність київського метро, що прийнято вважати суто радянським, то виявиться, що за 31 рік існування його в СРСР (1960-1991) побудували 30 станцій, а за 22 роки незалежності (з 1991 по 2013) - 22 станції. Виходить, на якийсь там мізер, темп будівництво метрополітену у нас навіть збільшився у відсотках, при "убогій, голодній і неповноцінній" незалежній Україні, аніж при "могутньому й багатому" совку. Чому в 2014 призупинилось будівництво метро, з початком війни, я не бачу сенсу пояснювати. Так, в Москві під час другої світової було відкрито 7 нових станцій, але це тільки підкреслює показушний цинізм СРСР, при тотальній нестачі пального, продовольства і озброєння на фронті. Хай за Сталіна голими руками воюють. Баби ще нарожають. Ще один міф розсипається, навіть якщо не враховувати, що при адміністративно-плановому союзі як постановили, так і виконали, що треба - знесли, кого треба, посадили, відселили, а когось може й розстріляли. І ніяких тобі комерційних інтересів, майнових і юридичних прав, і решти проблем, що постають при досягненні таких великих цілей на сьогоді. Зауважу, що 1960 - 1991 роки є найбільш благополучними в існуванні країни, ну добре, до 85, мінус 6 років, але на фоні них, 22 роки існування нової України в прямому сенсі було боротьбою за виживання, принаймні перші 10-12 років. Повне перелаштування економіки на ринкову, дефолт, поява олігархату, та багато чого складного сталося за той час. Щоб не бути голослівним, додам схеми кивського метрополітену 1991 і 2013 років, чисто для порівняння.

Чистий аналіз, чиста логіка, без упереджень і пропаганди. Шкода тільки, що я нуль в харчових технологіях, і нічого не можу сказати про ковбасу по 2,20.

    

15 років, як...

    Випадково згадав, що цього тижня кругленька дата мого випуску зі школи. Колись тут вже згадував про школу, але ж це 15 років! Скільки води втекло)
     Цікаво те, що ми з однокласниками не збираємося на зустріч випускників. Ну як, збирались двічі, коли був рік, і коли було 9, бо тоді приїхала наша однокласниця, що давно живе в Росії, і вирішила нас зібрати. А так, ніхто ініціативи не виявляє, і вже навіть при зустрічі не заводить розмов про "от добре було б зібратись". Напочатку заводили, але тепер мабуть всі все розуміють.
      У нас немає ніякої взаємної ворожнечі, ми ніби навіть привітно вітаємось при зустрічі, питаємо як справи. Багато хто лишився в нашому місті. Дехто між собою досі дружить, от ті збираються по двоє, по троє... Дехто став кумами, на скільки знаю. На тому все.
І я в собі не відчуваю потреби влаштовувати цих зустрічей, бажання особливого теж. Думаю, як і більшість інших. А робити зустріч випускників, бо так прийнято, ми ж ніби вже давно не в тій країні.
      Не знаю, чому так сталося, але не бачу в цьому нічого поганого. Не скажу, що поки ми вчились разом, в класі була погана атмосфера. Клас був доволі дружний, звісно були окремі випадки гноблення когось, але не часто, нажаль, підліткова жорстокість - це явище, що було завжди і всюди. Особисто я не був неформальним лідером, не був старостою, хоча й не пас задніх. Не був ні гнобителем, ні пригнобленим, завжди тримався здорового нейтралітету. Коли були конфлікти "клас на клас", то звісно приймав участь, як єдиний колектив ми всі себе ідентифікували. У випускному класі навіть були якісь заклики, наче ми останній рік разом, і треба більше разом тусуватись. І трохи тусили. Навіть трохи після випуску. А потім - все.
     А припустимо, зібрались ми. Звісно всі будуть випивати, хоча можливо хтось один захоче бути тверезим, чи просто йому не можна, хтось буде час від часу на нього давити, щоб випив. Більшість - чужі один-одному люди. Ну, якщо були в одній спайці, а життя розвело навіть в межах одного містечка, то це вже точно чужі, без варіантів. Двох чи трьох із них я чужими не відчуваю, хоча й своїми не дуже, але вони мені принаймні цікаві, я можу з ними спілкуватись не стандартними фразами. Для цього не обов'язково збирати весь клас, лише їх. Це простіше. Всеодно всі розіб'ються на малі купки в процесі розмови, а потім, під певним градусом, всі говоритимуть, ніхто не слухатиме. А про що будуть розмови? Це ж по суті смотрини, хто ким став за цей час, хтось прибріхуватиме, хтось ні. Точно без показухи не обійдеться. Оці мірила, хто крутий а хто лузер. Я не боюсь цього, бо лузером себе не вважаю, хоча міг би і більшого досягти. Але хтось точно буде лузером. От за це не зручно. Не за них, за ситуацію. Одні самостверджуються, інші напиваються з горя. То може й не треба цього всього? А ще ж по нинішніх подіях: хтось був на фронті, під кулями, а хтось тут в теплі й комфорті, і погляди у всіх на це різні. І під спиртуозом це точно у щось виллється. Та ну це все!
    Можу просто віртуально підвести підсумки 15 років "дорослого" життя. (Нам на випускному казали, що з того дня почалося доросле життя, але ж кожен сам знає, у кого коли воно почалося за власними критеріями). Отже, все досить стандартно, не надто добре, але досить непогано. Закінчив університет (без перездач, хоча це не вважаю досягненням). Працюю за фахом архітектором, що вже більш екзотично для наших реалій. Маю сім'ю, донці 3,5 роки. Своя, хоч і малесенька, квартира. Машиною ще не розжився, збираю на щось більш-менш пристойне. Не легко, але вдається займатись хоббі - музикою. Вже 6 років граю в рок-групі, періодично виступаємо і навіть випускаємо студійні записи. Ще зауважу, що я люблю свою роботу. Вважаю це важливим. Втомлююсь, звісно, дратують окремі люди в силу своїх професійних чи людських якостей, бува, вертаючись додому, падаю з ніг, але наступного ранку їду на роботу без відрази, а з бажанням продовжувати свою справу. 
    Також вітаю тих, хто цього року закінчує школу. Хлопці й дівчата, щоб ви не бачили і щоб вам не казали - життя прекрасне, просто треба вміти це бачити! Не поспішайте дорослішати, але й не затримуйтесь в дитинстві! Робіть те що любите, і любіть те що робите! Бережіть себе, своїх близьких та нашу планету, бо вона у нас одна.

Привіт, Даниловичу!

        Не хочу про політику. Принаймні спробую. Всі вже засмакували новину про нову посаду Кучми та його свіжі вислови, які чимось нагадують вже заїжджене "надо просто пєрєстать стрєлять". Але ж панове, воно когось здивувало?
        Давайте спробуємо пригадати, якого сорту той фрукт, де він стиг, і під яким сонцем. За всю недовгу історію незалежності, термін Даниловича був найдовшим, принаймні поки що. Якраз період мого більш-менш свідомого дитинства, якщо так можна висловатись. Так, дитинства, з якого я, до речі, багато що запам'ятав і засвоїв. Чудово пам'ятаю дефолтові часи, коли люди по півроку, а дехто й більше, не отримували зарплатні, коли стратегічні бомбардувальники мінялися на російський газ, коли, якби не родичі в селі, мамі б не було з чого спекти хліб, бо купувати не було на що. І це все при тому, що в Кучми було найбільше повноважень з усіх президентів. Звісно, були й правильні, державницькі кроки, а як почитати його монографію "Україна не Росія", то взагалі, людина всім серцем вболівала за Неньку. Що й казати, Будапештський меморандум на той момент в зубожілій (завдяки кому?) країні здавався правильним кроком - гарантії безпеки від найсильніших, не хухри-мухри. Мабуть. 
       Але ж пам'ять людей коротка штука, і більшість пам'ятають лише його останні роки, що досить виграшно виглядають на тлі ліхіх дев'яностих і навіть, якщо не вдаватись в деталі, нинішної воюючої України. Чому так? Ну були податкові спрощення для малих підприємств, ковток повітря для економіки, і держава, що вже протрималась 10 років, стала цікавішою інвесторам, аніж незрозуміле пострадянське новоутворення. Але це все наче за Орвеллом, спочатку закатувати, а потім пощадити і нагодувати, щоб полюбив "Старшого Брата". Та й скандалів на момент цього покращення накопичилось дай боже. Гонгадзе, безробітні кадрові військовослужбовці, шахтарські страйки, галас "Канівської чертвірки", "Україна без Кучми", і це лише перше що пригадую... А пам'ятаєте по телевізору: "...Якщо влада не в змозі допомогти, вона не повинна принаймні заважати людям, що прагнуть...", і т.д. Думаю, в рудого починала по троху горіти земля під ногами, то довелося щось робити, бо він ліпше за інших знав, що "Україна не Росія". Цей крєндєль вмів дивитись на крок уперед. А потім ще й перед уходом, намагаючись нам вперше втюхнути Януковича, сказав, що за Даниловичем ще сумувати будуть. І цей гіпноз на декого таки подіяв. 
      Переконувати нікого не збираюсь. Але от є одна деталь, спеціально для тих, хто часто згадує як гривня після майдану здешевшала втричі, під час війни, після вичищення бюджету легітимним, і попереднім штучним утриманням курсу. 
      Так от, інформація доступна всім: курс гривні до доллара в 1997 році - 1,86, а в 2 000 - 5,44. І це без війни, державних переворотів, і при повністю підконтрольних верховній раді і кабміні. До речі, в 2,99 рази. Фактично в 3. Але ж скільки статей гуляло по мережі, де Кучма Порошенку буцім то казав: "Что ж ти, мєрзавєц творіш". Звісно, виправдовуючи Данилича, можна вигадати що це Лазоренко винен, вкрав всі гроші з-під носа всесильного господарника, з його службою безпеки, яка навіть писати зайвого не дуже дозволяла, не те щоб робити. 
     Я не фанат шоколадного президента, навіть не обирав його в 2014, бо надто вже зухвалою була його поведінка, але якщо вже йому прогнозують пожиттєве ув'язнення, то що вже про Льоню казати, який і зараз вимагає від наших військових не стіляти у відповідь.

Мовне питання

Не хочу влаштовувати ніяких "холіварів" чи "підгорань" як люблять говорити в інтернеті, просто викладаю подію і своє бачення.
        Частина1. Подія
Їду в метро з колегою по роботі. Вона сидить, а я стою, щоб сиділи жінки, діти і т.д. Спілкуємося. Російською, так на роботі склалося. Поряд сидить вусатий дідок і щось ніби коментує. На станції, коли стає тихіше, розрізняю наступні його слова: "Спілкуйтеся пошепки своєю мовою, вона тут нікому не потрібна..." З цікавістю дивлюсь в його бік, ніби, що це було, дідок дістає якусь брошуку з нотами і текстами пісень, втуплюється в неї, ми продовжуємо свою розмову. Інколи чую з боку дідка нерозбірливі коментарі зі словом "Україна". Виходжу, прощаюсь з колегою. Через вайбер дізнаюсь, що вслід мені пролунало від суб'єкта: "Слава богу, один ворог пішов!" Антракт.
        Частина 2. Міркування. 
Думаю, про моє ставлення до української мови викладати  тут зайве. Хоч в родині радянського офіцера спочатку навчився говорити російською, але державною володію не гірше, люблю її звучання у гарному виконанні. Враховуючи всі історичні події з утисків мови, позицію дідка можна прийняти, але не поведінку.
       Скажу коротко тезами: Якщо довбойоб виявився патріотом, від того він не перестає бути довбойобом. Якщо патріот виявився довбойобом, це прикро в першу чергу для інших патріотів, які не є довбойобами.
       А тепер детальніше. Людина поважного віку, з патріотичних міркувань поводиться наче посміховисько. Звісно, сила дії антиукраїнської пропаганди викликає силу протидії, але ж сумно являти собою інерційну несвідому дію без вектора і корисної дії. Якщо ви пливете бездумно за течією, ви або труп, або лайно.
       Сліпа категоричність міркувань то окрема тема для дискусії, але я маю що сказати, щоб розхитати позицію подібну до згадоної вище.

1. Серед добровольців, які стримували ворога на Донбасі, поки регулярна армія чухала потилицю, багато російськомовних, але вони люблять Україну не менше за базікал у вишиванках, і зробили значно більше для країни. То може не зовсім в мові справа?

2. Така поведінка може легко викликати агресію у відповідь і наврядчи є патріотичною за результатами діяльності.

3. Російська мова. Її, штучно сформовану протягом розвитку т.з. третього Риму, розвивали в тому числі і багато українців, оскільки грамотних людей аж до ХІХ ст. в Московії катастрофічно бракувало. Тож, на їхню мову ми маємо не менше прав, аніж вони самі, то чому би російською для різноманітності й не користуватися.

4. А ще такі агресивні шукачі ворогів є підозрілими, бо найголосніше "тримай злодія" зазвичай волає злодій.

Наче, все. Миру у ваші домівки і голови.

Дорослішання

  • 27.03.18, 07:43
       Все менше людей нині плутає поняття "дорослий" із віковими показниками. Багато фільмів, книг, тощо про дорослих дітей або інфантильних дорослих, як і прикладів з реального життя, дають зрозуміти про не такий вже великий зв'язок між цими двома поняттями. Хоча й досі траплються ті хто бачить це питання надто вузько і стереотипно. Вік грає роль, але не таку сильну, як події, рішення і вчинки що до цього віку відбувалися з людиною. Має вплив на дорослішання і розумовий потенціал, але теж не вирішальний, як виявилось.
        Є ще один стійкий стереотип, який найчастіше лишається без переосмислення, це сприйняття дорослішання як єдиний, переломний і доконаний процес. Мені ж здається, що процес дорослішання є постійним, перманентним протягом життя.
Сьогодні тобі здається, що ти подорослішав, і воно так мабуть і є, якщо порівнювати з вчорашнім днем. А через пару років, оглядаючись назад, казатимеш про ще не зріле мислення і вчинки цього періоду життя.
І добре, коли воно так. Гірше, коли людина завжди вважає себе дорослою, а насправді це не так, і лишається на тому ж рівні протягом всього життя.

14%, 1 голос

0%, 0 голосів

57%, 4 голоси

29%, 2 голоси
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Просто епізод. Завершення

  • 07.04.17, 18:34
Початок історії тут http://blog.i.ua/user/460768/2006068/ і тут http://blog.i.ua/user/460768/2010104/

Не дивлячись на такі ночі, що повторювались неодноразово, їх поведінка більш скидалась на дружньо-сусідську: він інколи допомагав їй з дрібною чоловічою хатньою роботою, а вона запрошувала його до себе обідати…

Мело весь месяц в феврале,

И то и дело

Свеча горела на столе,

Свеча горела…

Неодноразово згадував він рядки Пастернака, оскільки вони були наче з них писані. Інтуїтивно обидва розуміли, що довго все це не триватиме. Через кілька тижнів вона запропонувала влаштувати скромне міні-свято на двох, з музикою і вином. Він, як приймаюча сторона, зробив свій улюблений салат, купив вина і якихось закусок. Вона теж прийшла з вином, і наполягла розпочати з нього. Музика грала на фоні, вони мило спілкувалися, вино потроху давало в голову й сусідка почала задавати недоречні питання:

-         - А якщо твоя повернеться, ти про мене не повністю забудеш?

-        -   Не повернеться.

-         -  Чому ти так думаєш?

-        - Ті стосунки вичерпали себе.

-         - Це сумно.

-        -  Розкажеш про свого чоловіка

-        - Тобі не варто цього знати, та й я не готова розповісти. Все так складно.

-         -  Добре, давай про щось більш приємне

-         -  Увімкни пісні свого гурту. Цікаво послухати.

-          - Навіть не думав, що зацікавишся. Вмикаю.

Розмови йшли далі, закінчувалась друга пляшка вина, і під одну з мелодійних пісень вони несподівано закружляли в мед ляку посеред  тісної квартири. Під час цього танцю його охопило передчуття, що ця зустріч остання. Її, скоріш за все теж, тому танок плавно але стрімко переріс в запал пристрасті, шаленіший і потужніший, ніж попередні. Ніби останній ковток води перед виходом в пустелю, вони жадібно впивалися одне одним, і через хміль він навіть не зафіксував у пам‘яті як все скінчилось. Прокинувся він ранці і дуже здивувався, що вона лежала і спала в його обіймах, вперше залишившись на ніч. Згадавши про її дітей, він обережно розбудив її і сказав, що вже ранок. Все зрозумівши, вона сказала : «Дякую тобі за все», і, востаннє поцілувавшись, пішла. 
Сторінки:
1
2
3
4
6
попередня
наступна