Назад з Алтаю

      Через пару схилів ми вже були біля хутора Моральник. Тут починалась дорога. Сил у нас залишалось менше, привали тепер були частіші і довші. Встигли там поспілкуватись навіть із місцевими дітьми. Дорога тепер була краща, однак ногам від цього не було веселіше - тверде покриття ніби відбивало нам підошви після пройдених кілометрів. Одне плече було вже натерте, поперек нив, а дорога здавалась просто нескінченною. Приблизно за кілометр до Мульти ми побачили з права від дороги струмочок і суничну полянку біля нього. Не зупинитись тут було просто неможливо. По перше втома... По друге - алтайські суниці обіцяли бути дивовижними. У лісі неподалік від нашого табору росла дика смородина. Вона тоді ще тільки починала дозрівати, але запах від неї був фантастичний, навіть від її листя. У поєднанні із кедровими голками чай із того смородинового листя мабуть один з найкращих напоїв у світі. А тоді що могло бути краще у нашому стані, ніж опустити ноги у холодний струмок, лягти на м'яку травичку і поласувати суницями... Звідти не хотілося йти, однак час піджимав.

      З останніх сил ми долали той найзліший кілометр у моєму житті, а знак "Мульта" на дорозі не приніс очікуваного полегшення, оскільки треба було йти далі, до зупинки в центрі села. на цьому відрізку шляху ми не розмовляли між собою, у всіх було якесь напруження, ніби витискання із себе сил для подолання дистанції. Час сповільнився а біль загострився. Вже на горизонті було видно автобус, і очі більш не могли дивитись ні на що інше, бо думки були лише про те щоб добратися. Ми таки дійшли і всілися, однак не одразу. була метушня із посадкою і багажем, дехто навіть прикупив місцевих пиріжків і морозива, а мені хотілось лише сісти, зняти взуття і розслабитися. Чекати довелось не довго, на моменті полегшення в кріслі автобуса мої спогади обриваються вирубився майже миттєво, як майже всі у тому автобусі.

     Цього разу автобус подолав відстань швидше годин за 13, рано вранці я розплющив очі вже на в'їзді у Барнаул. Затримались ми там не довго, першим же поїздом поїхали до Новосибірську. Приїхавши туди під вечір, ми зіткнулись іще з однією проблемою: до поїзда назад у нас була ціла доба, і це непогано, бо подивитись місто нам хотілось, але ж де переночувати  у не найкращому фінансовому становищі?.. Двоє з наших пішли до найближчого інтернету шукати дешеве житло на ніч, а решта лишилась із речами на вокзалі. Саме тут ми зустріли одну дівчину із фестивалю, що була серед сусідів-челябінців. Виявилось, що сама вона мешкає тут у Новосибірську. Ми спитали в неї чи не знає вона де можна недорого заночувати, на що вона запропонувала зупинитись у неї безкоштовно. Це рідкісний випадок доброти не може не дивувати в наш час, враховуючи те, що вона нас ледве знала. Що ж, як вирішено, то ми поїхали з нею, шляхом накупили продуктів, і з великою вдячності до господарки приготували у неї вдома вечерю, і навіть вимили за собою  посуд. Її також приємно здивувала наша люб'язність... А за розмовами час сплинув, і вже було пізно, а хазяйці зранку на роботу, то програма була простою: душ і ліжечка. Знаючи, що вона встає рано, попросили її розбудити нас, аби не затримувати її, і тут вона нас здивувала, запропонувавши щоби ми могли піти і потім, просто залишили ключі сусідці. Така довіра дійсно вражає. Щодо душу, скажу що в цій подорожі, як ніколи я став цінувати водні процедури.

     А тепер про Новосибірськ. Досить гарне місто із великим потенціалом як економічним, такі і науковим. Іноді його називають"центром Євразії". Багато у місті споруд ХІХ, початку ХХ століття. Покаталися місцевим метро. Через сильні зимові морози, ті гілки метро що йдуть по поверхні, накриті скляними ковпаками. В центрі міста стоїть величезний оперний театр з великим куполом, гарний зразок сталінської неокласики. Поряд із ним у краєзнавчому музеї (споруда також дуже гарна) ми попали на виставку гравюр Гойя та нарисів Сальвадора Далі. Навіть не сподівався побачити щось подібне у Сибіру, але майстерність тих художників вражає.Гуляли місцевими парками, і так поступово час сплинув, треба було поспішати на вокзал. Тут на площі за скляною ширмою стоїть перший паровоз місцевої залізниці, виготовлений  у ХІХ ст. англійським заводом. (мабуть довго йому довелось їхати до місця призначення). Паровоз на стільки архаїчний, що більш нагадує гібрид дерев"яного воза із діжкою і пароваркою.

А далі нас чекало 3 дні поїзду до Воронежу, автобус на Бєлгород, де я затримався у дівчини, (роман із якою спочатку був  рік по асці, потім двічі приїжджав, вертаючись з Алтаю, навіть на кілька днів, після чого, до речі, наші стосунки скінчились) а решта поїхала до дому у Київ. Думаю, в кожного з нас ця пригода залишиться приємним спогадом, і досить значною подією в житті.