хочу сюда!
 

Ксения

37 лет, рыбы, познакомится с парнем в возрасте 38-45 лет

Заметки с меткой «сенс»

я не понимаю...

Сегодня в одной статейке на одном сайте читаю: 

 В хoдe пepeгoвopoв лидepoв "нopмaндcкoй чeтвepки" сoбeceдники пoддepжaли пpeдлoжeниe пpeзидeнтa Укpaины o дeмилитapизaции Шиpoкинo... (http://strana.in.ua/news/9807-razmeschenie-mirotvorcev-na-donbasse-vozmozhno-putin.html)

В другой на другом читаем:

 В Широкино уже почти час продолжается бой. Террористы обстреливают позиции полка" Азов " из 82- и 120 мм минометов, АГСов, крупнокалиберных пулеметов и стрелкового оружия. Азовцы удерживают позиции и дают врагу адекватный ответ... Информация о потерях уточняется. (http://gazeta.ua/ru/articles/np/_v-sirokino-idet-boj-azov/624192)

Люди, скажите, если вы понимаете, что происходит, зачем наши воины несут потери, т.е., говоря человеческим слогом, зачем они погибают, защищая нас с вами, нашу страну, если завтра это Широкино всё равно сдадут боевикам с россиянами, как это сделали в Дебальцево и в других точках этой войны??!



Гра

Тепер закінчився ще один етап, з яких складається наше життя. Хоч просто гра, але по суті така сама, як і власне життя, просто на багато менше. Лунає фінальний гонг, можливо це й пафосна алегорія, але як по мені симпатичніша за свисток. Нажаль у цій грі мені довелося зійти з дистанції, так склалися обставини. І вийшло так, що інші гравці, з якими я спочатку йшов разом, здобули перемогу, дійшовши до кінця. Що ж, тепер я радію за них, і давно вже вмію приборкувати зелену земноводну тварюку в собі, розправляючись із нею ще ікринкою, то ж бентежить мене зовсім інше. Ця гра, цей випадок, назвати можна як завгодно, дуже добре для кожного з нас проілюстрував якщо й не все попререднє життя, то значну його частину, доносячи до нас дуже наочний урок. Скажу по правді, не раз бувало, що я сходив з дистанцій на півдороги до фінішу, щоправда лише потім дізнаючись, чи здогадуючись, що то була половина. А тут тобі яскрава ілюстрація: йдеш далі –тримай виграш! За грою можна тут мати на увазі що завгодно.

Звичайно, на противагу одразу пригадую все до дрібниць і собі кажу: була ж дійсна обставина, що примушувала завершити гру. Була? Чи я її знайшов? На той час це був вихід, ніби, і при розповідях все ніби збігається, однак не відомо, чи був би інший варіант хибним, він же так і не випробуваний. Всюди свої плюси та мінуси, вже починаються ступіні порівняння, на зразок «хибніший», «вірніший». І це здавалося б розумним і обєктивним, однак заплутує ще більше. Краще вже йти за тактикою «або так, або ні». Якщо вже граєш, то грай! Обставини? А кого вони потім хвилюватимуть? Та ну, треба ж думати, що буде далі, і робити те, у чому будеш певен... І власні міркування заводять ще далі, вони все поставлять під інший кут. Неприємно те, що в таких ситуаціях доводиться брехати, при чому здебільшого собі. Неправда во спасіння, чи щось таке... Так ти ж і сам не зрозумієш, де саме вона починається, і де ж є правда. Ще одне самовиправдання. А чому б і ні? Чи краще себе звинувачувати? Як по мені, то самозвинувачення – одне з найбезглуздіших занять на землі. Та й інших звинувачувати не треба, хай там як у нас із ними не склалось. Чи не забагато звинувачень на сьогодні, і не замало подяки? Від першого краще було б відмовитись взагалі, бо що воно дасть, а друге бажано взяти на озброєння. Подякувати ситуації за винесений урок, бо навіть у цьому є свій виграш, однак це ніяк не виправдання. А побєдітєлям – слава! На всіх виграшів не вистачає, а комусь вони потрібніші. Відчуй потребу – вигравай.

Цікаво, що коли ти бачиш, що гра зривається, або що команда розсипається, насправді все відбувається інакше: зривається не гра, а ти сам, і команда на місці  - розсипаєшся ти. Все викривляється відносно тебе, а тверезо оцінюєш ситуацію лише потім. В якийсь момент починаєш жаліти себе і здаєшся, думаючи, що здаються інші, і завжди знайдуться люди, які скажуть що робиш вірно, якщо ти сам цього хочеш.

Ніколи, нізащо не можна спокушатися думкою про легкий виграш, або легку здобич, якщо так і буває,то зі своїми нюансами, а отже налаштовуватись на таке не варто. Тому, що поробиш, треба віддаватися цілком. Авжеж природним є у багатьох бажання всістися на кілька стільців однією дупою... Так вірогідно зовсім не присісти... Звичайно, бували люди, могли, але куди нам... ті чи послідовніші були, чи розумніші, чи здібніші, а може просто працьовитіше...

Хай там як, я знову у грі, не в цій маленькій, а в тій, що зветься життям, вона продовжується і треба діяти, добиватися перемоги, бо в ній, здається, після фінішу я фінального гонгу вже не почую.

20-21.09.2010

почнемо здалеку... з ідеалу

_-_-_-_-_-_-_-_---_-_---_-_-_-_-_-_-_

міфи про ідеал здавна приносять шалені прибутки

тим, хто ними торгує... але чи варті вони витрачених

коштів для тих, хто хоче їх осягнути?

Та й чи можливо в житті взагалі щось ідеальне зустріти?

     ... 

---

Заклана рифма

На поталу загалу,

У пошуках ритму

Універсалу...

Для світу ніколи не стане замало.

Йому треба завжди "живі" ідеали...

---

Всім до вподоби, усі посмакують.

По дві, по три спроби - з-ідеалізують.

Розжарять, розплавлять і підформують,

І фарбами всими нараз підмалюють...

---

І от - ідеал!

У сині небес...

Литий накал

У закланні чудес.

От тільки ніяк то не стане посильно,

Його оживити й зробити нетлінним...

я живу лиш тобою...

---__--__--__--__---__--___--___--__---

зажадалося позитиву.., ну, от...

це те що з цього вийшло)))       

---

Я живу лиш тобою...

Моє серце готове до бою

У часи непривітні

Твої очі стрічаю блакитні...

---

Погляд твій береже...

Наче щит, що рятує від зла

І слова - ніби меч,

І любов тільки з часом зросла

---

Серед днів майбуття

Невідомі часи не злякають...

Наші долі сплелись у життя

Й найтемніші години минають

---

Сонце плаче в росі,

Осяває щасливі світанки...

Твою руку тримаю в руці,

Віддаюся тобі до останку

---

Я живу лиш тобою...

...

Буває і так

Бляха муха, ну яка різнИця? Яка різниця чогО? Бо я так хочу.
Чого не можна просто через те, шо просто Я(!) так хочу?
А сАме так, а не по-іншому, бо не "по-твоєму" не означає неправельно. це просто інший шлях виходу із ситуації.
я іноді теж буваю правий. то чого не можна довіриться? Довіриться, нічого не кажучи...

Логіка... сенс... спогади... вічність...

     ...Навіть якщо логіка підказує нам, що життя є випадком, який не має сенсу, все ж таки від життя відмовлятися не треба. Краще відмовитися від логіки. Якщо логіка тобі підказує, що у більш віддаленій перспективі ніщо не має сенсу, тому що всі ми помремо і зникнемо, то, живучи, не замислюйся над більш віддаленою перспективою. Замість того, щоби перейматися тим, що ніщо не вічне, просто прийми це  як одну з життєвих істин - і  постарайся навчитися знаходити мету і сенс у тому, що є минущим, у радощах, які з часом блякнуть.

     Навчися насолоджуватися моментом, навіть якщо це всього лише мить. Кожен момент нашого життя може залишитися з нами назавжди - хоч він і не триватиме вічно. Заплющ очі - і згадай те, що сталося хвилину чи рік тому назад. У певному сенсі те, що нині стало спогадом, тривало не надто довго, та в іншому сенсі кожен такий спогад прожив у нашій душі багато років - і продовжуватиме жити...

    Якщо когось нема з нами, але ми пам'ятаємо голос і дотик цієї людини. Саме це і є доказом, що людина, котра навчилася жити, може перехитрити смерть і прожити більше часу, ніж їй відміряно.

Непросто бути добрим...(с)

     ...Непросто бути добрим, коли навколо тебе стільки розваг і  спокус, проте набагато тяжче пережити відкриття того, що ти не доріс до добра, тож навіть не мусиш намагатися бути добрим...

     "Ми не цінуємо того, що отримуємо; ми цінуємо те, чим ділимося з іншими."

     ....Щастя - це завжди побічний продукт діяльності, воно не може бути головною метою. Воно - немов метелик: чим більш заповзято ми намагаємося його впіймати, тим далі той метелик відлітає і ховається. Але коли ми перестаємо його переслідувати, коли відкладаємо сачок і починаємо займатися чимось іншим, він тихесенько підлітає й сідає нам на плече...

Все так чудово!!!!

Всепрощение

всепрощение

- Ах, Любовь! Я так мечтаю быть такой же, как и ты! - Восхищённо повторяла Влюбленность. Ты намного сильнее меня.
- А ты знаешь, в чём моя сила? – Спросила Любовь, задумчиво качая головой.

- Потому что ты важнее для людей.
- Нет, моя дорогая, совсем не поэтому, - вздохнула Любовь и погладила Влюблённость по голове. – Я умею прощать, вот что делает меня такой.




- Ты можешь простить Предательство?
- Да, могу, потому что Предательство часто идёт от незнания, а не от злого умысла.

- Ты можешь простить Измену?
- Да, и Измену тоже, потому что, изменив и вернувшись, человек получил возможность сравнить, и выбрал лучшее.

- Ты можешь простить Ложь?
- Ложь – это меньшее из зол, глупышка, потому что часто бывает от безысходности, осознания собственной вины, или из нежелания делать больно, а это положительный показатель.

- Я так не думаю, бывают ведь просто лживые люди!!!
- Конечно бывают, но они не имеют ни малейшего отношения ко мне, потому что не умеют любить.

- А что ещё ты можешь простить?
- Я могу простить Злость, так как она кратковременна. Могу простить Резкость, так как она часто бывает спутницей Огорчения, а Огорчение невозможно предугадать и проконтролировать, так как каждый огорчается по-своему.

- А ещё?
- Ещё могу простить Обиду – старшую сестру Огорчения, так как они часто вытекают одно из другого. Я могу простить Разочарование, так как за ним часто следует Страдание, а Страдание очищает.

- Ах, Любовь! Ты действительно удивительна! Ты можешь простить всё-всё, а я при первом же испытании гасну, как догоревшая спичка! Я так завидую тебе!!!
- И тут ты не права, малышка. Никто не может прощать всё-всё. Даже Любовь.

- Но ведь ты только что рассказывала мне совсем другое!!!
- Нет, то о чём я говорила, я на самом деле могу прощать, и прощаю бесконечно. Но есть на свете то, что не может простить даже Любовь.
Потому что это убивает чувства, разъедает душу, ведёт к Тоске и Разрушению. Это причиняет такую боль, что даже великое чудо не может излечить её. Это отравляет жизнь окружающим и заставляет уходить в себя.

Это ранит сильнее Измены и Предательства и задевает хуже Лжи и Обиды. Ты поймёшь это, когда столкнёшься с ним сама. Запомни, Влюбленность, самый страшный враг чувств – Равнодушие. Так как от него нет лекарства.


Думки пізньої ночі

Ось уже майже новий день і всілякі думки лізуть в голову. Як хороші, так і не дуже.
Останнім
часом думається про час (вибачте, за тавтологію). Цікаво, коли до нас
приходить розуміння, що це таке, "час"? В ранньому дитинстві Ти
насолоджуєшся дотиками, емоціями, Тобі не відомі такі поняття як
грубість, нещирість, брехня, зрада ... Все, що Ти відчуваєш, це емоції.
Тому й саме життя здається послідовністю нескінчених емоцій :
позитивних і негативних. Ти йдеш в школу, бо так треба, любиш батьків й
завжди радієш їхній присутності, й ніколи не замислюєшся над плином
часу. Перший клас, третій, шостий ... Кілька табелів й грамот у
шухляді. Потім Ти просто усвідомлюєш,
що рано чи пізно, але Ти помреш і це все закінчиться. Але істинний
зміст цього доходить не скоро. Життя тепер як послідовність речей, які
хочеться й не хочеться виконувати, як набір друзів і інших не хороших
людей. І батьки ... які з кожним днем втрачають авторитет у Твоїх очах.
Але життя приносить задоволення. Повна визначеність і сукупність правил
: батьків поважати, батьківщину любити, їсти все, що дають, робити
домашнє завдання й не говорити матюків. А час іде. Десь майоріє
закінчення школи, мимо пропливає перше невзаємне кохання, з'являється
думка, що правила можна порушувати. Й Ти пробуєш заборонений плід : з
Твоїх вуст злітають злі фрази, про наслідки яких Ти навіть не
задумовувся, батьки здаються для Тебе нічим не кращими за інших
знайомих людей, сигарети, алкоголь, дівчата. Й тут Ти говориш собі - я
не хочу втратити себе справжнього. В цей момент Ти чітко віриш в те, що
Ти знаєш ким Ти є й до чого прагнеш. Університет. Нові люди, нове
ставлення, нові правила, все та ж визначеність у вибраному шляху.
Перший раз в голову в'їдається думка - а може я щось роблю не
правильно? З допомоою алкоголю та друзів її так легко позбутися. Часу
вистачає на все й життя перетворюється на процес маневрування між
дозволеним й не дуже. Головне здати сесію, чи ти так? Депресія, вірші,
важка музика з іншого боку, пари, веселі друзі, класна компанія, драм,
алкоголь з іншого. Навіщо задумовуваватися над чимось серйозним? І тут
щось міняється ... Хтось знаходить роботу, хтось кохання, у когось
навіть вже весілля й діточки. А ТИ? Що в цей час робиш Ти? Хіба Ти
розумієш, що кожна втрачена хвилина - це реально втрачена хвилина? Що з
кожним моментом Ти відстаєш від когось, хто в цей час щось робить, щось
творить, щось відчуває? Ні, він ще впевнений, що не втратив того
справжнього і все буде в порядку. Хоча рамок й точної послідовності
правильних дій ніхто не знає й точно ніхто не підкаже. Перша робота.
Перші мізерні гроші. Перший вітерок в бумажний будинок під назвою "моє
розуміння життя й куди я рухаюсь". Перше велике взаємне кохання, яке
так легко знищити. Розуміння, що ці всі речі цікаві Тобі і тільки Тобі.
І батькам, і родичам, і як не прикро це говорити, але й найближчим
друзям, на всі Твої думки не те, що начхати, а їм просто нейтрально. Це
ж не їхнє життя. І правильно. Й тут ти згадуєш про втрачений час, й
намагаєшся щось змінити. Нова робота, нові обставини, нові можливості.
Батьки вже просто як сусіди. Гроші, які змінюють людей. Заздрість,
підтримка, повага, зневага, розуміння. Відсів Твого оточення, природній
відсів. Всього вже так багато, а Тебе так мало. Й час. Час, який вже
реально просто не спинити. Це не пауза у ВінАмпі, а реальні секунди,
які втікають. Питання ж "куди?" правда буде риторичним? І кожного
ранку, прокидаючись вранці, задаєш питання "навіщо?", а потім
знайдуться 1000 речей, які змусять Тебе забути про те, що Ти живеш й
перетворитися на машину, яка наче вірить, що несе якийсь сенс в це
життя. А чи є сенс? І не врятують ні гроші, ні дівчата, ні друзі, ні
віртуальний світ. Від власного Я вже не втекти. А той справжній Ти вже
згубився з плином часу. Назавжди. Велком ту ріал ворд ...