хочу сюда!
 

Лида

35 лет, водолей, познакомится с парнем в возрасте 36-43 лет

Заметки с меткой «есе»

***

  Якось не хочеться йти додому... Походити б колами навколо будинку, та немає сенсу. Холодний вихор заплутався в моєму квіткатому шарфі. Зима тільки почалась, а вже так не вистачає сонця і тепла. На рукави ллються перші хвилі ночі: холодної й чужої. Небо над головою болить гематомно-фіолетовими хмарами, які купили в ночі за срібну півмонету-місяць можливість відпочити, сховати свій біль в темряві, роцяткованій побляклими від туману зорями. 
  Чорно-синє небо, наче насміхається, підморгує першими зірками. Крізь штиль важкого підмерзлого повітря в стукоті каблуків по асфальту хочеться вчути весну: шелест листя і пісні пташок в зелених кронах. 
  Нема нічого прекраснішого, ніж пісня солов'я, яка доноситься через прочинене вікно. Мій покійний дядько розповідав, що бачив колись (коли солов'ї ще не були рідкістю), як маленька сіра пташка настільки відчайдушно виконувала свою шлюбну пісню, що дзьобик був геть залитий кров'ю. Соловей мав зробити все можливе, щоб досягти мети, яку диктують йому інстинкти - знайти собі пару і вивести потомство. 
  У птахів життя теж складне, сповнене труднощів, незрозумілих людям. Тільки от є одна перевага - природа залишила птасі можливість перелетіти куди завгодно, коли життя стає нестерпним. Їй не треба виробляти візу, закривати кредитів, продавати землі, щоб купити інше житло і ще багато клопотів, пов'язаних з обмінюванням обов'язків на права, вона може покладатись тільки на свою волю до життя. 

P.S. От такі романтичні думки виникають за прослуховуванням павер-металу, випадково знайденого на дні плеєра. Тицяйте пісню podmig

Гра

Тепер закінчився ще один етап, з яких складається наше життя. Хоч просто гра, але по суті така сама, як і власне життя, просто на багато менше. Лунає фінальний гонг, можливо це й пафосна алегорія, але як по мені симпатичніша за свисток. Нажаль у цій грі мені довелося зійти з дистанції, так склалися обставини. І вийшло так, що інші гравці, з якими я спочатку йшов разом, здобули перемогу, дійшовши до кінця. Що ж, тепер я радію за них, і давно вже вмію приборкувати зелену земноводну тварюку в собі, розправляючись із нею ще ікринкою, то ж бентежить мене зовсім інше. Ця гра, цей випадок, назвати можна як завгодно, дуже добре для кожного з нас проілюстрував якщо й не все попререднє життя, то значну його частину, доносячи до нас дуже наочний урок. Скажу по правді, не раз бувало, що я сходив з дистанцій на півдороги до фінішу, щоправда лише потім дізнаючись, чи здогадуючись, що то була половина. А тут тобі яскрава ілюстрація: йдеш далі –тримай виграш! За грою можна тут мати на увазі що завгодно.

Звичайно, на противагу одразу пригадую все до дрібниць і собі кажу: була ж дійсна обставина, що примушувала завершити гру. Була? Чи я її знайшов? На той час це був вихід, ніби, і при розповідях все ніби збігається, однак не відомо, чи був би інший варіант хибним, він же так і не випробуваний. Всюди свої плюси та мінуси, вже починаються ступіні порівняння, на зразок «хибніший», «вірніший». І це здавалося б розумним і обєктивним, однак заплутує ще більше. Краще вже йти за тактикою «або так, або ні». Якщо вже граєш, то грай! Обставини? А кого вони потім хвилюватимуть? Та ну, треба ж думати, що буде далі, і робити те, у чому будеш певен... І власні міркування заводять ще далі, вони все поставлять під інший кут. Неприємно те, що в таких ситуаціях доводиться брехати, при чому здебільшого собі. Неправда во спасіння, чи щось таке... Так ти ж і сам не зрозумієш, де саме вона починається, і де ж є правда. Ще одне самовиправдання. А чому б і ні? Чи краще себе звинувачувати? Як по мені, то самозвинувачення – одне з найбезглуздіших занять на землі. Та й інших звинувачувати не треба, хай там як у нас із ними не склалось. Чи не забагато звинувачень на сьогодні, і не замало подяки? Від першого краще було б відмовитись взагалі, бо що воно дасть, а друге бажано взяти на озброєння. Подякувати ситуації за винесений урок, бо навіть у цьому є свій виграш, однак це ніяк не виправдання. А побєдітєлям – слава! На всіх виграшів не вистачає, а комусь вони потрібніші. Відчуй потребу – вигравай.

Цікаво, що коли ти бачиш, що гра зривається, або що команда розсипається, насправді все відбувається інакше: зривається не гра, а ти сам, і команда на місці  - розсипаєшся ти. Все викривляється відносно тебе, а тверезо оцінюєш ситуацію лише потім. В якийсь момент починаєш жаліти себе і здаєшся, думаючи, що здаються інші, і завжди знайдуться люди, які скажуть що робиш вірно, якщо ти сам цього хочеш.

Ніколи, нізащо не можна спокушатися думкою про легкий виграш, або легку здобич, якщо так і буває,то зі своїми нюансами, а отже налаштовуватись на таке не варто. Тому, що поробиш, треба віддаватися цілком. Авжеж природним є у багатьох бажання всістися на кілька стільців однією дупою... Так вірогідно зовсім не присісти... Звичайно, бували люди, могли, але куди нам... ті чи послідовніші були, чи розумніші, чи здібніші, а може просто працьовитіше...

Хай там як, я знову у грі, не в цій маленькій, а в тій, що зветься життям, вона продовжується і треба діяти, добиватися перемоги, бо в ній, здається, після фінішу я фінального гонгу вже не почую.

20-21.09.2010

Есе

Наскільки актуальними та єдино вірними зараз здаються такі лозунги, як : «іти вперед, не озираючись в минуле», «забути все, що було, жити тут і зараз», або щось на зразок того… І дійсно, саме в цю епоху, коли час, подібно до гірської річки, неспинно й невловимо тече, прискорюючись на каскадах, коли один напрям руху майже безслідно замінюється іншим, і все здається миттєвим, невічним, тимчасовим, - думати інакше просто неможливо. Озирнешся в минуле – теперішнє втече від тебе безслідно, заблукаєш в думках про майбутнє -  час нинішній прийде в запустіння. І все це вже здається настільки зрозумілим, зовсім не новим, і часом навіть банальним, що і повторювати зайвий раз не хочеться… Щось на зразок беззаперечної істини, що має бути відомою спочатку, образно кажучи, входити в базову комплектацію свідомості. Ще й практика життєва час від часу підтверджує дані постулати… Але ж ні! Не можна так прямолінійно й невідхильно все сприймати… Майбутнє… Теперішнє… Вчорашнє… Цілком ймовірно, що десь там у минулому загубився вірний слід, не знайшовши який, прямуєш до тупіку, чи просто припущено помилку, що й досі вимагає виправлення. Історія повторюється, можливо саме тому, що не відчуває достатньої до себе уваги… Як на мене, то в такому випадку погляд в минуле є порятунком, чи принаймні шляхом до нього. А щодо майбутнього, то не думаю, що хоч якийсь серйозний крок є розумним без елементарного уявлення про його майбутні перспективи. Тобто і туди заглядати час від часу потрібно. Залишається тільки визначитись із мірою цих речей. Що й казати, в таких галузях немає ані норм, ані стандартів, і будь-які кліше так само приречені на поразку, як і на успіх. Тільки ситуація залишається суддею, за участю обставин… Та чи важливо все це? Крок уперед, чи назад, поразка чи перемога… Не все добре, що добре одразу, й погане так само… Час, як стане потрібно, крапки порозставляє, навіть без нас, а нам залишається вірити. Здається навіть, що не суттєво, у кого, чи у що, чи навіщо… Вірити так, щоб із вірою у нас посилювалась жага до гідного життя.

 

27.09. 2009 р.

ДОРОГА

            Чомусь вважається, що дорога біжить… ДО кого чи ВІД кого?

Частіше це ми біжимо самі від себе і тоді здається, що навколишній світ, подібно нам, активно рухається: біжить-летить-переливається…

А, коли спиняємося, то все набуває чіткості і обєму, - ми бачимо себе в іншому, барвистому світі… Або на перехресті, де світофор за мить змінить колір. І тоді знову - вперед…

 

Рейтинг блогов