хочу сюда!
 

Алла

38 лет, лев, познакомится с парнем в возрасте 35-48 лет

Заметки с меткой «пригоди»

Пригоди дівчат...


Хорошо зафіксована леді попередніх ласок не потребує!

День звільнення Києва

Ледве доїхав додому. Дві маршрутки навіть не зупинилися — забиті вщент. Це триндець! Суки з "Надія-2000" пустили в годину пік Спринтер! Там навіть "Богдани" забиті під зав'язку. Ще й сніг мете і холодно. Поки чекав на зупинці, замерз. Довелося сісти на інший маршрут і поїхати у Вишневе. А потім пройтися пішки, щоб пересісти на інший маршрут до Боярки.

У народі вечір п'ятниці називають "Днем звільнення Києва".
А завтра на роботі ще корпоратив — треба виставлятись на День народження.


Пригоди бувають всякі...

Оказія  недавно  заставила нас їхати з обласного центру  Закарпаття  на  іршавщину.

Відстань 100 км. не така вже й велика для доброї машини та вправного водія. Якби слово "відстань" було синонімом слову "дорога". В Закарпатті  -  це  два взаємно не пов"язаних  поняття. І величина 100 кілометрів зовсім не означає, що їхати треба буде годину, дві, чи три;  що ви доїдете туди,  куди задумали. Та й що доїдете кудись взагалі! В  Іршаві  та далі - ні одного дорожного знаку,  GPRS не працює і ми повернули не в той бік . Проїхавши кілометрів 10 - 15  і  обігнавши стадо корів,  що ліниво поверталося з пасовища  і загородило всю проїжджу частину,  ми, зрештою, зрозуміли що їдемо в не в ту сторону.  А час уже підганяв...  Слизький асфальт з численними  ямами,  вибоїнами та горбами не дозволяв  розігнати машину  і до  швидкості віслюка.  Але і так  богатотонна  машина  раптом  підстрибнула  та з гучно гепнулась  об  брудну поверхню шляху.  Металічний скрежет оголеної  осі  лівого  колеса по  камінню заглушив  вереск  гальм . Через кілька метрів машина зупинилась, залишивши за собою слід, що нагадував фонограму брехливих обіцянок Великого Чоловіка (Gros Mana).

Під кінець нас ще й до нитки намочив дощ. Парасольки виявились слабим захистом від  рясного дощу та поривистого вітру. І потім ми навіть не шкодували, що забули ті парасольки в тісному автобусі, який чи то віз нас назад в Ужгород, чи то мордував випарами солярки.

 Аж потім, після горячого глінтвейну, ми довго - то серйозно, то з гумором - аналізували деталі подорожі. Хтось сказав: "Якийсь вірус "петя" нас сьогодні вразив..." І подумалось: "Вірус  ширяє  навкруги.  Петя... Невже  в честь  президента?"



Просто епізод. Частина друга

Початок історії тут http://blog.i.ua/user/460768/2006068/

   Візит до їх оселі виявився напрочуд невимушеним, хоча він переступив той поріг уперше. В гостях у неї також була її подруга, хрещена хлопчика. А він разом із сестричкою були дуже раді печиву і фруктам, та і дядькові, який погоджувався їх піднімати і підкидати вгору, на що вони аж верещали від захвату. Хлопчина навіть не хотів його відпускати, коли він прощався і йшов до себе. З сусідкою також вдалося поспілкуватись і дещо про неї з‘ясувати. Була вона дуже непоганою людиною, хоча й проглядалося «районівське» виховання.

   Спілкування із сусідкою на подвір‘ї чи у під‘їзді стало чимось природним. Якось раптом і ніби остаточно. Якось вона попросила скористатись його інтернетом, щоб замовити одяг діткам, і він залюбки погодився, запропонувавши зайти до нього на чай з печивом та мережею. На тому і домовились. Коли вона зайшла пізно ввечері, вклавши дітей спати, його здивувало її вбрання. Плаття на ній було з розряду «вихідних», в яких ходять на дискотеки. До того ж відкриті плечі й руки якось не дуже відповідали зимі, що царювала навколо. З меблями в його квартирі було кепсько, один стілець біля комп‘ютера, два на кухні.  Коли він приніс їй чай і печиво до комп‘ютерного столу, планував сидіти збоку на дивані, який також виконував  роль ліжка, однак їй хотілося радитись з ним, а з дивану монітора не було видно. Довелось стояти поруч. Через певний час, він сказав, що принесе ще один стілець, на що вона заперечила, і посунувшись на своєму запропонувала сісти поряд. В процесі такого сидіння за комп‘ютером, йому прийшло в голову зробити своїй гості легкий аматорський масаж плечей і шиї, на що вона охоче погодилась,оскільки скаржилась на втому.  Його не натреновані пальці врешті теж втомились, і масаж став більше схожий на прогладжування. Коли пальці випадково ковзнули нижче шиї над грудьми, її дихання раптово стало частішим і важчим, а сама вона почервоніла. Незручну паузу треба було чимось заповнити, і нічого кращого за поцілунок в голову не прийшло. Після короткої розвідки губами, віддихавшись, вона запитала:

-                    -      Ти з усіма такий?

     -      Звісно ні, - була його відповідь, що продовжилась новими поцілунками і обіймами. Врешті вона вже сиділа на його колінах, що дозволило йому взяти легко її на руки і понести на диван. Розуміючи, до чого йде справа, вона пошепки сказала, вже напівлежачи на дивані:

-                    -     Ми ж ледве знайомі. Не треба… так поспішати…

-                    -     Не бачу причин для нас обох, щоб зупинятись.

Вона й не хотіла зупинятись, просто треба було тримати марку, і він це чудово розумів. Тому наступної миті вони, підкорені жагою, стрімко позбавлялись одягу, а разом з ним і сумнівів, упереджень, самоконтролю і сорому. Без зайвих слів, награності, поклик природи зблизив їх на стільки, на скільки це було можливо тієї миті. Темна й тиха зимова ніч. Монітор комп‘ютера давно вже згас і посеред цієї тиші вони вдвох умиротворені лежали на дивані вкриті ковдрою, він на спині горілиць, а вона, припавши щокою до його грудей. Торкнувшись пальцями латунного скрипкового ключика, що висів у нього на шиї, вона порушила тишу й спитала:

-                    -    А звідки в тебе цей кулончик?

-                    -    Колись купив у Львові.

-                    -   А звозиш мене колись до Львова? - Спитавши це, вона помітила розгубленість в його очах, і перш ніж він встиг зібрати до купи слова, щоб дати якусь ухильну відповідь, вирішила виправити незручну ситуацію, тому перервала – Жартую, розслабся. Не вздумай мені нічого обіцяти, це ні до чого.

-                   -   Я й не обіцяю те, що не можу виконати.

-                   -   І давай домовмося, що ніхто ні в кого не закохуватиметься.

-                   -  Ти права. Це нам обом ні до чого.

Ще полежавши так певний час, вона встала, і вдягаючись, сказала що має повернутись до дітей, раптом  вони серед ночі прокинуться, а її не буде. 

Діти бетонних просторів асфальтових ланів

Життя у цивілізації дуже сильно нас змінює -  що тут й казати! Та я не читатиму моралей про дауншифтінг і анастасіївців, ні (відверто кажучи – не подобаються вони мені щось). Тут в мене всього лишень оповідання з життя, про неочікувану сутичку двох «дітей міста» з природою. З природою такою, яка вона є.

 


 

 



Після поїздки на дачу на світанку вєліками 50 км в один бік, поїздка маршруткою у звичайний час доби почала здаватись чимсь оригінальним.

Ми якісь схожі з Владіком – обидва відчуваємо ностальгічну радість збираючи ранці в дорогу; натягаючи на себе хоч одне щось старе, потерте, «дачне», так би мовити, за традицією всіх дачників – аби не шкода було зіпсувати нове. Але ми такі шопоголіки, що все старе в нас все одно в тренді.

Село зустрічає нас пташиним співом і свіжістю щойно окропленої дощем весняної зелені. Від зупинки чимчикуємо на самоті. Тут ніколи ніхто не виходить, бо решта мешканців добираються автівками, як і всі родичі, та й не багато їх тут є. А нам прикольніше веліками. Або громадським транспортом. Бо цікаво і пройтись теж, і в очікуванні на автовокзалі – є в цьому свій шарм. Я особисто, обожнюю, коли кремезний спортивний Владік вигукує чистою українською «на зупинці», навмисно роблячи голос бойовим, як на татамі в себе в залі.  Як подає мені ручку завжди виходячи з транспорту. Або як турбується про ближніх – то місце вступить старенькій людині, то комусь щось помагає підняти на сходинку тяжке. Такі собі дрібниці-дурниці, але щось в цьому є.

 

Пам’ятаю, колись ми пробиралися до будинку на дачі бійкою з місцевою зграєю собацюр. Єдиний сусід, що мешкає постійно тут і часто лишається один з сім’єю на краю села під лісом, розвів собі на захист численну зграю якихось велетнів. Ще й натренував бути дуже злими. Бо злодії сюди частенько навідуються, знаючи про безлюдні дачі міських. Ті телята кидалися ватагою на будь-яке наближення живої істоти. Ми тоді приїжджали зі своїм Тайгером – кубинським пітбультер’єром. Тайгер завжди когось рвав з тих собак, а щоб інші не зачепили його з боків, ми мусили камінням з дороги і ногами теж допомагати. Це були серйозні бійки з криками, кров’ю, тощо.

Наша перемагала – і ми таки діставалися хати.

Ці собаки постійно когось задирали в лісі, і край ліса ближче до сусіда наповнювали чиїсь кістки (черепа були схожі на кіз, можливо то були інші собаки). Та одного разу знайшли з’їдений труп людини. Відкрили гучну кримінальну справу. З того часу собаки прив’язані. Лишили без прив’язі тільки найстарішу суку, бо вона найрозумніша. Теперки відв’язали ще одного, бо поновили візити злодії.

Добре, що родичі Влада придумали пригощати собак недоїдками шашликів. Це ідея Владиної мами – щоб заохотити собак поновити мешкання на цій дачі для охорони від злодіїв, бо після візитів Тайгера вони припинили сюди заходити. Тож, вони нас більше не чіпають, тільки погрозливо гарчать коли ще не внюхають хто саме йде.

Навіть місцеві комунальні служби уникають цієї частини села. Тому скрізь вже і дороги поробили, і ліхтарі нові яскраві поставили. Скрізь, окрім цього п’ятачку. Тут все відстає за комунальним розвитком на десятки років, від решти села.

 

Наступні два дні вихідних пройшли у приготуваннях шашликів-машликів й у різних дачних справах; як то – кошення трави Владіком, і мої невимовні відчуття від перебування серед свіжозкошених збризнутих дощиком трав. Просто прекрасно валятися на величезній галявині двору серед свіжої зкошеної пахнючої трави, слухати співи пташок і читати, або в’язати…

Землі тут величенько. Колись це було завбільшки гектара. Але вони мусили продати трохи одним, трохи другим. Тепер ще й треті відгризаюсь кусник, бо нема огорожі. І все одно землі багато. Вона дуже красива. Це пагорбиста місцевість, величезний горОд розділяє джерело з копанкою, і навіть через дорогу теж їхній горОд.

Сусід-собачник теж через дорогу поряд з другим городом, його від села теж відділяють просторі городи. По дорозі їздять тільки свої, тому вона занедбана. Другі сусіди за хатою, - аж через два величезні городи. З третього боку дві чиїсь занедбані нежитлові ділянки, і тільки потім – починаються паркани модних котеджів і звичайного села далі. З четвертої сторони – ліс, який являє собою пагорбисту місцевість з глибокими ярами, високою горою, озером (ставок), за лісом далі простягається маленьке місто зі старовинною назвою Лукавиця (його нині ніхто так не називає), луки, а далі – Стугна і ще далі Дніпро. У центрі села – красивий собор, з жартівливими радісними попами, красивим краєвидом (бо собор зведено на схилі), та дуже охайним хазяйством – видно, що попи дуже добре розбираються в агрономії, бо все довкола професійно доглянуто, і всі прихожани можуть поласувати добрими виведеними і доглянутими фруктами-ягодами, милуватися квітами.

 

Дуже красиве місце. Ще й тому, що у дачі по старовинному немає ніякої огорожі, а хата – за старовинними звичаями білена і глиняна зсередини. Ти ніби на краю світу. І навіть в іншому часовому просторі, десь років двісті назад, коли ще були солом’яні дахи (хоч дах і не солом’яний). І навіть те, що за водою треба ходити далеко з відрами – теж на цьому акцентує.

 

Коротше, все таке зелене-зелене, багато квітів, багато простору, красивий вид на далечінь низовини, де городи і село за ними, і така біла хатка серед всього цього, і з одного боку підпирає ліс. А Владік як той котигорошко. Один в один. Чи якийсь козаченько, як написано в Енеїді – ходить блищить сталевими м’язами і голеним чолом. Ще й постійно вмикає українські пісні – підкреслюючи  загальне враження.

А я ніби якась там Наталка-Полтавка, чи Галя з коромислом, чи хтось ще. Тільки десь загубила свою косу нерозплетену.


 



Того дня мені закортіло приготувати щось особливе. Вирішила зробити стейк за рецептом відомого Ектора. Стейк тре було купляти, тож ми зібралися, і сходили до міста за стейком.

Потім тре було ще продивитися відео Ектора, аби нічого не наплутати. Довелося вперше у житті залізти на дуже високе дерево. Давно хотілося туди вилізти, але не було нагоди. Тож, сиділа як особливий вид приматів на дереві, ловила інтернет, дивилась відео.






Увечері почали готувати. Владік – мою рибу і печену картоплю на кострі, а я на плиті – його стейк. Вже було дуже темно і холодно, тож натягла свій старий білий пуховик (спеціально привезений з Києва). Чую – якийсь безлад за вікнами. Собаки бісяться, гарчать, рвуться з ланцюгів по всьому селі. Ті, що відв’язані – гарчать і бігають місцевістю, ніби когось ганяють. Стейк вже був готовий, я вийшла до вогнища, де Владік слухав українські пісні. Але побачила, що нікого нема. Потім він звідкись прибіг, схопив сапу, якою поправляв костер, і знов побіг, нічого не сказавши. Побіг до лісу. І тут чую – десь далеко верещить жінка. Та так, що моторошно стає. Невідомо, що робилося. Я на автоматі знімаю білого пуховика, і відкладаю кудись, щоби мене не було видно у темряві. Беру телефон, починаю задкувати зі світла у тінь, та до дерева, - єдиного місця де ловить мобільний, і думаю вже викликати міліцію. Якраз нещодавно вже кричала жінка одна – її чоловік вбивав і ми тоді вже викликали міліцію. Розмірковую чи варто робити це знов.

Владіка не було десь хвилин двадцять. Я нікуди не телефонувала, тільки сіла у темряві за хатою, щоб мене ніхто не бачив на світлі, і прислухаюся у жаху. Крики припинилися. Я намагалася визначити за звуками що там відбувається. Чутно було щось, але не зрозуміло що саме. Було враження, що людину, яка так моторошно кричала вже вбили.

Сиджу, думаю, що робити.

Прибігає Владік, забігає в хату, бере якусь свою професійну палицю, якою б’ються на татамі, до кишені кладе ножика, хапає ліхтар-прожектор, на лице дуже дивний

-        Можеш зі мною, якщо хочеш, думаю, когось пи*дять, треба піти розібратися в чому річ!

-        Все, я викликаю міліцію!

-        …ну, не знаю. А що вони зроблять!…

-        Чекай, я візьму чорну куртку. Зачиняй хату!

Ми, два герої, спішимо на порятунок добитої чи не добитої людини. Але криків вже не було, дощ теж заважав прислухатися, ми навіть не знаємо куди бігти. Владік впевнений де саме він чув крик. Біжимо туди. Намагаємось просуватися тихіше, бо не знаємо скільки там людей та й взагалі що там.

Блукали тим лісом десь годину. Світло включали тільки роздивлятися, чи щось є – щоби нас не було видно злодіям. Але нікого не знайшли, і ніяких звуків більше не чули. Прислухалися дуже пильно, чи десь не схлипує хтось – марно. Тиша.

 

Повернулися розчавлені. Намагалися відволіктись вечерею. Музики вже не могли слухати, і тим більш – співати. Стейк вийшов добрий, риба, поки ми бігали, тільки ще краще підпеклася на вугіллі. Провели вечір у роздумах – чи викликати може міліцію, чи може там просто хтось дурачився і вже розійшлись. «Це можуть бути довбані нарики – каже Влад – чворять хто зна що, аби тільки людей налякати, і пішли собі». Я теж розповіла якісь історії, як на жінок нападали в лісі, і як вони кричали. Обоє не можемо забути нажаханий крик людини, який могла видавати тільки дуже сильно налякана людина. Намагаємось аналізувати той крик. Визначаємо, що крик був рівномірний, і не було чути якихось ударів у ньому. Припускаємо, що кричала жінка, на очах якої билися чоловіки.

 

Владік вийшов зі столу з очима, які можуть заплакати пішов з веранди до хати. Вийшов з горілкою. Напився.

 

Полягали спати не спокійно. Хату замкнули на всі замки. Всю ніч прислухалися до того, як бісяться й гасають навколо хати собаки. Я кілька разів прокидалася від сну, в якому Влад йде серед ночі знов почувши той самий крик. Але прокидаючись знаходила його коло себе. Всю ніч тулилися одне до одного дуже міцно. А одного разу відчула, як прокинувся він, намацав мене поруч рукою, заспокоївся і знов заснув не відпускаючи з рук.

 

Вранці знов озброїлися і пішли до лісу. Цього разу вже шукати труп, над яким, на нашу думку, вночі хтось познущався. Ще й по телеку, як навмисне, розповіли у новинах як нелюд познущався над дівчинкою десяти років, вбивши її і кинувши у лісі.

Прочесали все, що є у тому місці, звідки чули крик. Знайшли багато ям, передивилися. Знайшли якісь нори величенькі. Владік каже, що це лисиці живуть. Дощ не припинявся. Ми все прочесали. Пройшли до закинутої підземної труби (яку хтось вже вирив і здав на метал), мені з вечора чомусь здавалося, що якщо щось і відбувалося погане, то тільки у тій трубі (там така величенька – навприсядки можна проходити нею), я не знала, що її вже викопали і лишили тільки бетонний колодязь від неї, засипаний.

Повернулися обоє у думках, що вчора могли зарадити лиху, але не зарадили. І у підозрі бовдурів, які могли навмисне імітувати нажаханий крик заради розваги лякаючи сусідів.

Навмисне уникали розмов з цього приводу дорогою до Києва. Обом було не по собі. Я для себе вирішила, що зателефоную до міліції зі словами: «якщо раптом в районі Лукавиці є зниклі безвісті люди, то, ось, ми чули, як з лісу лунали нажахані людські крики».

 

Щоправда, в криках не було жодних слів. «Що, як маніяк відрізав людині язика, і знущається там далі над нею» - пам’ятаю своє припущення, як ми після блукання лісом сиділи біля костра вночі. «Нє. Коли відрізають язика, людина не може кричати, тільки мичить» - заперечив тоді Владік.

 

Коротше, вже вдома з цікавості вирішила подивитись в інеті як розмовляють лисиці, пам’ятаючи знайдені нори. Перше ж посилання розгортає мені на екран відео, де лисиця в лісі спокійнісінько так сидить собі на горбку, ще й за вушком чухає…. І видає ті самі крики.





Істинний дух пригод




Істинний дух пригод з'являється тільки в подорожах з рюкзаком за плечима. Саме так можна по-справжньому пізнати іншу країну, випробувати свої сили і відчути себе частиною нашої прекрасної Землі.
[ Читати далі ]

«На абордаж!» або піратські капітани на Форумі видавців у Львові

Львів незвичайне місто, у ньому досі оживає історія, проганяючи суєту і нагадуючи про таємничість життя. Тому навряд когось здивувало, коли вузькими львівськими вуличками до палацу Потоцьких прямували справжні пірати.

І мова не про достовірність костюмів, шаблі, кинджали і шпаги. Для людей, які живуть справжнім життям, а саме такими є учасники Львівського кінного театру «Сармати», історія втілюється не у видимих атрибутах епохи, а у відчутті своєї приналежності і зміні способу мислення, що, звісно, передається іншим і причаровує глядача.

Цього разу «Сармати» стали героями книги молодої дніпропетровської письменниці Наталії Дев’ятко «Карта і компас», піратськими капітанами і чарівниками. Іноді у жартівливому тоні, як то «А зараз вони на шпагах вирішать, хто сьогодні митиме посуд на кораблі! То краще той посуд викинути за борт!»; чи у цілковитій тиші кола, яке утворили відвідувачі форуму, львів’яни і гості міста, не вірячи, що запеклий бій між трьома капітанами створений для них, а не відбувається насправді, майстри з історичної реконструкції цілковито занурювали глядачів у світ сміливості і небезпечних пригод.

А тоді до людей виходила авторка, яка розповідала про відчайдушного піратського капітана Яроша Сокола та команду його корабля під чорними вітрилами (чорний колір як знак виклику усьому світу), страхітливу Імперію, безіменну і сіру, педантично збудовану Химерою, давньою майже безсмертною істотою, радником імператора і найрозумнішим та найнебезпечнішим з ворогів у світі пригод.

Костюмована презентація роману «Карта і компас» стала однією з яскравих подій на 18 Міжнародному «Форумі видавців у Львові». Книга є першою частиною пригодницько-фентезійної трилогії для дітей і дорослих «Скарби Примарних островів» (видавництво «Навчальна книга – Богдан», м. Тернопіль). Поява книги у такому жанрі доводить, що фентезі в Україні можна цікаво писати не лише на національну тематику, а звертатися до будь-якої епохи.

Вихід другої частини трилогії («Кохана Пустельного вітру») планується навесні 2012 року.

Незмінним девізом форуму видавців є «Amor librorum nos unit» (лат. «Любов до книг нас єднає»). Єднає не лише часи і країни, а й саму Україну. Ось коли по-справжньому можна побачити, що «Схід і Захід – разом».

До зустрічі на новому форумі! До нових книжок!

Фото - http://photo.i.ua/user/3783489/274767/

Трохи про мій "Автостоп-2011"

Здається, це вже стає доброю традицією - щороку влітку відправлятись подорожувати автостопом в якісь цікаві місця. Цього року здійснилась моя давня мрія, і я став подорожувати не сам, а в компанії моєї коханої дівчини.



Як завжди, все йде не так, як планувалось. Змінюються маршрути, дати прибуття та виїзду, навіть мета подорожування може змінитись під час поїздки. Мені це вже звично... Точніше, я вже звик дивуватись цім несподіваним, неочікуваним втручанням зовнішніх обставин в мої плани, бо зазвичай вони завжди несуть в собі тільки покращення, які б я і сам напевно запланував, якби знав, що вони можливі. Іншими словами - я просто приймаю ті класні нагоди, які час від часу даруються Міс Випадковістю.



Планувалась лише одна поїздка - на Західну Україну до Чопа. Через Полтавщину та Житомирщину туди, через Умань назад. Але часу не вистачило, і тоді народилась ідея розділити подорож на дві: в першій, скороченій - спочатку завітати до родичів під Полтавою (Кобеляцький район, село Гарбузівка), звідти рушити до Бердичева, і вже через Вінницю приїхати в Софіївський парк, а звідти додому;



На другу подорож ми мали більше часу, тому запланували його грандіозніше: з Дніпра - через Кам'янець на Коломию, звідти до Львова, зі Львова до Чопа, потім на Білорусь, де нам запропонували відвідати родичів в Бресті, під Пружанами та в Мінську, з Мінська поїхати на Санкт-Петербург, а потім, через Москву - додому, на Дніпропетровськ.

Перший маршрут так і склався, як планувалось, за винятком кількості днів, які ми планували на кожен з пунктів (-: А ось другий маршрут змінився досить радикально. Замість Коломиї ми поїхали відразу до Львову, через 4 дні звідти на Коломию, потім, несподівано, по південному кордону України - через Яремче, Солотвино, Берегово - до Мукачева, і, зовсім не заїжджаючи до Ужгорода і Чопа - на Білорусь (До Кобрино через Ковель). Якщо чесно, то ще місяць тому я і уявити не міг, що все так зміниться, але тепер дуже задоволений усім (-:

В Білорусі ми проігнорували Брест, але відвідали Біловезьку Пущу, зараз тусимо в Мінську. В Пітер та Москву вже не збираємось, бо немає ані часу, ані грошей, ані бажання. Але ще збираємось завітати до друзів в Гомель, щоб потім через Київ повернутись додому десь у вівторок, або середу. Хоча... це все майбутнє - його неможливо загадати, чи передбачити, тому, подивимось, як там станеться (-;

На цей момент ми за літо проїхали автостопом більше 2300 кілометрів по Україні, вже більше 600 по Білорусі, і ще 1000 кілометрів у нас попереду, щоб повернутись додому...

Деталі про відвідування кожного з місць я напишу трохи пізніше, але обіцяю, що довго чекати не прийдеться. Поки-що, хто бажає, може подивитись фотозвіт з цієї подорожі в моєму альбомі: ось тут

Мої маленькі пригоди (Глава 1 - автостоп до Сімферополя)

Позаминулого тижня подорожував автостопом до Сімферополя. Але вже не сам був, а з дівчиною - їй хотілось дізнатись, що таке автостоп, і з чим його їдять, а мені було приємно, що цього разу буду їхати не сам. 

До цього ми з нею практично не спілкувались. Я пам'ятав, що бачив її на майстер-класах по бальним танцям і потім на балу, але приводу для знайомства у нас не було, і єдине, що мені про неї сказали, що вона легко йде на контакт з водіями і може розмовляти без зупинки на різні теми. Для автостопу це дуже корисна риса! Потім я ще багато разів дякував долі за те, що послала мені таку класну попутницю! Ми голосно співали пісні, бігали, стрибали, покрикували, багато сміялись і раділи тій пригоді, яка із нами відбувалась.

Взагалі, ця подорож була просто дивовижною, повною вражень, емоцій та пригод, під кінець у мене навіть склалось стійке враження, що все що відбувалось - було на наше з Лідою замовлення. Ну ось взяти хоч би першу попутку - ми довго на неї чекали під дощем, і хотілось, щоб зупинився вже хоч хтось, та підвіз хоч трішки. Так і сталось - якась невеличка таврія зупинилась, там вже було 3 людини, і ми зайняли останні два вільних місця та проїхали зовсім небагато - лише до розвороту на Сімферопольску трасу. За перші 3 години ми проїхали автостопом не більше 10 кілометрів.

Ліда почала задавати все більше питань на тему - "А чи буває так, щоб приходилось довго чекати на попутку?", або "А може так бути, що нас ніхто не візьме?". Я чесно відповідав, що в автостопі може трапитись що завгодно, нічого не можна передбачити або гарантувати, що були у мене випадки, коли я за цілий день не міг виїхати з місця, і що іноді приходилось ночувати прямо в дорозі... Звісно, коли власного досвіду немає, а тобі ще заливають подібні байки, то весь позитив та оптимізм дуже швидко закінчується, але вона трималась добре і майже не було помітно, що вона хвилюється.

Наступного водія ми будемо пам'ятати ще дуже довго, хоч він і підвіз нас не більше кілометра (-: Він помітив нас ще коли ми просто виходили з повороту на трасу і зупинив авто на узбіччі, щоб дочекатись нас. Запитавши, чи він нас підвезе, ми сіли до нього в машину на задні сидіння. Він поїхав і став нас розпитувати. Спочатку питання були нормальними, стандартними, але чим далі, тим більше у мене виникало підозри щодо цього водія. Про себе він сказав, що катається просто так - "в пошуках надзвичайних вражень"... ну, кожна людина має на це право, але по ньому було помітно, що катається він якнайменше цілу ніч, і що вражень цих йому вже точно досить. 

Коли ми тільки підсіли, я подумав, що він просто втомлений - червоні очі, трохи розгублена орієнтація рухів, різкі зміни інтонації голосу, як спросоння. Потім я помітив, що він просто не тверезий - підтвердженням цьому були тремтячі руки і губи, невпевнені пози і відсутність уваги на дорогу. Доки ми їхали цей кілометр, він встиг поцікавитись,куди ми їдемо, чи не боїмося ми так кататись, чи є між мною та Лідою якісь стосунки, і які саме стосунки нас поєднують. Я відповів, що його я не боюсь, а наші стосунки з дівчиною його не дуже стосуються і краще змінити тему. Ми ще зовсім трохи проїхали мовчки і він зупинив машину та попросив трохи часу на перекур.

Ось тоді я і побачив, що ми підсіли в машину не просто до втомленого, чи нетверезого водія, а до обдовбаного наркомана, і його слова про "пошук надзвичайних вражень" відразу надбали зовсім іншого значення. Він довго палив свою цигарку, руки його майже не слухались, і було помітно, як довго він підбирає слова для кожного наступного питання... а питання були все більш і більш неприємні - "а чи не хочеться вам теж чогось особливого?", "а як ви ставитесь до екстремальних розваг?"... 

Я сказав йому, що краще ми далі поїдемо з іншим водієм, пояснивши це тим, що нам з Лідою здалось, що він дуже втомлений, і краще йому поїхати додому виспатись, і не ризикувати своїм та нашим життям на дорозі. Олександр погодився з моїми словами і з дуже помітним жалем дозволив нам вийти.

Коли ми відішли від того авто на безпечну відстань я пояснив всю ситуацію своїй попутниці, яка не дуже зрозуміла, що саме відбулось, і чому це я став таким серйозним та зосередженим. Але то для мене відстань в 50 метрів була достатньо безпечною, а Ліда так перелякалась, що це був наркоман, що у неї аж все тіло відчутно затремтіло. Я обійняв її, щоб заспокоїти, але це не допомагало, бо водій все ще був недалеко від нас, і, мало того, вийшов з машини та став ходити навколо машини роблячи вигляд, що хоче полагодити в ній якусь поломку, а сам весь час кидав на нас погляди. Через декілька хвилин він знову сів в кабіну, завівся і поїхав назад, але коли порівнявся на трасі з нами через віконце встиг викрикнути, напевно щоб вже остаточно нас добити, - "А ВЫ НЕ СВИНГЕРЫ, СЛУЧАЙНО?!!"..  крикнув йому у відповідь, щоб їхав вже додому скоріше, що ми йому нічим не можемо допомоги.

Ліда тоді не знала, що таке "свінгери", але їй і без цього стало зовсім погано, і автостоп прийшлось відкласти ще на тривалий час, щоб заспокоїти дівчину. Я став розповідати їй, що все вже минуло, що він більше не повернеться, і що взагалі таких водіїв на трасі практично не зустрічається, а нам цей раритетний екземпляр дістався, напевно, щоб ми сповна відчули всю романтику автостопа! Ще з півгодини розповідав їй кльові цікаві історії з моїх минулих мандрівок, про те, в яких краях бував, і які там веселі люди. Її дуже розвеселила розповідь про Вологодську область, де всі люди так смішно рОзмОвляють, дбайливо вимовлячи кожну "О"...Вона посміялась з моєї демонстрації їхнього говору і начебто заспокоїлась.

Наша наступна попутка була вантажівкою з водієм-дальнобійником. Але найцікавіше, що він якраз виявився з тієї самої Вологодщини! І скільки ми їхали, стільки посміхались, слухаючи як він прикольно розмовляє. Час з ним минув дуже швидко, і ось він вже висадив нас на Запорізькій об'їзній. Ліда вже знову була сповнена позитивом та оптимізмом і мені це подобалось! Доки ми чекали на водія, я розповідав їй про безмежні російські простори, про березові ліса, степи до небокраю, тайгу і болота за Уралом...

Потім нас підібрав водій, який сам був родом з Тюмені. Ще один цікавий збіг обставин! Я спілкувався з ним про життя в Росії, де він не був вже досить давно, розповідав про те, що бачив під час своїх мандрівок минулого літа, а моя попутниця просто слухала і іноді вставляла свої коментарі. Він довіз нас аж за Мелітополь, де ми вже вийшли чекати на наступного водія, якому пощастить взяти нас з собою.

Коли ми "голосували" на трасі, я розповів Ліді історію про мою сестру, яка ніколи в житті теж не їздила автостопом, завжди брала квитки або на поїзд, або на автобус, в крайньому випадку їхала з кимось зі знайомих... Але так трапилось, що одного разу, коли їй край необхідно було потрапити до Севастополя, ані грошей, ані знайомих не знайшлось... Плювалась, матюкалась, але зібрала речі та вийшла на трасу зупиняти попутки... Що найдивніше - їй зупинився водій, який сам був турок, і російською та українською практично не володів, а сестра якраз нещодавно працювала в Туреччині і добряче вивчила їх мову. Таким чином - водій знайшов собі і співбесідницю і гіда в одній дівчині, а сестра - експрес доставку до самого Севастополя, бо саме туди і прямував турок (-:

Чесно кажучи, коли біля нас зупинився дальнобійник, я ще не думав, що нас там чекає крутий сюрприз, АЛЕ ВІН ТАМ БУВ! І це був водій-турок, який їхав якраз через Сімферополь! Я був в такому приємному шоці від цих "випадкових збігів", що просто ніяк не міг нарадуватись. Мемет - так звали водія, був привітним, постійно посміхався, і намагався на слабкій-слабкій російській мові познайомитись з нами. Нам з ним було дуже цікаво - ми розповідали йому про нашу подорож, про плани і відчуття... здається, він нас розумів менше ніж на половину, але йому все одно було приємно їхати з нами! Ми знайшли у нього в кабіні аркуш з записами російських та турецьких слів, і багато розпитували у нього про те, як які наші слова звучать на турецькій, і як вірно їх вживати в мові. Він охоче нам все пояснював і сам прислуховувався до наших пояснень слів, бо, каже, постійно їжджу в Росію, і знання мови є необхідністю, інакше дуже складно врегульовувати питання на митницях та постах ДАІ.

Одним з яскравіших моментів нашої поїздки була зупинка на чай. Цей чай був настільки турецьким, наскільки це тільки можливо собі уявити за межами самої Туреччини. По-перше, його нам готував сам турок, в турецькому чайнику, на турецькій газовій конфорці, з турецької заварки, і навіть воду і цукор для цього чаю Мемет набирав в Туреччині!

Потім ми поїхали далі і він висадив нас в 7 кілометрах від Сімферополя, бо йому не потрібно було заїжджати в саме місто, а повертати до моря - на паром до Туреччини. Він казав, що паром іде більше 30 годин і пропонував нам поїхати до Туреччини разом з ним, а потім через тиждень повернутись додому... Напевно, якби у нас з собою були закордонні паспорти - ми б погодились (%

До самого вечору нам вистачило вражень від спілкування з Меметом, і особливо приємно було отримати від нього дзвіночок вже ввечорі - він цікавився, чи добре ми добрались з Лідою до наших друзів і чи все у нас гаразд, бажав нам багато удачі та приємних вражень, на що ми з Лідою відповіли йому взаємними побажаннями.

Останнім водієм був місцевий мешканець. Ми з ним обговорювали наш майбутній рекордний перехід через гори... але на фоні спілкування з турком ця бесіда практично не залишила вражень... Він довіз нас до вокзалу, де ходили всі можливі маршрутки у всіх напрямках по місту. Там ми вже здзвонились зі знайомими та поїхали в місце ночівки.. Що було далі - то вже окрема історія, напишу про неї наступного разу (-: 

Ось фотографії Ліди, турка і чаю, які я встиг зробити на мобілку: 

Страницы:
1
2
предыдущая
следующая