Кажуть, щастя засліплює. Якщо ці слова не наповнені заздрістю осторонь спостерігаючих, з ними можна частково погодитись. Але нещастя засліплює не менше. Людина ладна вбачати негатив у всьому, одразу, упереджено, не розбираючись, не помічаючи, що навколо той самий дивовижний світ, і ті самі хороші люди, хоча й зі своїми тарганами. Весь світ вони винуватять в тому, що їм зараз погано. А навіть якщо і винна в цьому конкретна людина, не думаю, що варто все валити на неї, провину завжди доречно ділити навпіл. 

     І якщо обирати, як краще бути засліпленим, то, як на мене, краще все бачити білим і пухнастим, аніж в чорних моторошних тонах. І не лише ці два граничні стани замилюють очі. Дуже часто людям властиво бачити те, що вони хочуть бачити, а не те, що є насправді, не залежно від того, щасливі вони, нещасні, чи в якомусь нейтральному стані.

     Я надаю перевагу якщо і сліпнути, то лише від щастя, чого й іншим бажаю...

     В народі якось так склалося, що давно прийнято характеризувати людей за їх інтелектуальними здібностями, типу, "розумник", "дурень", "недоумок" тощо. Також цими характеристиками оперують, коли під час суперечки переходять на особистості, правда в дещо грубішій формі. Звісно, сподіватись на об"єктивність в такому випадку не варто. Взагалі, як на мене, рівень інтелекту - досить відносний вимір. Ніколи не проходив тестів "ай-к'ю", але виходячи з тих результатів, які повідомили мені мої знайомі, система явно недопрацьована, треба вводити якісь додаткові коефіціенти.
     Сфера людського пізнання нині на стільки широка, навіть у видимих горизонтах, і осягнути все апріорі неможливо, тому зовсім не обов'язко що всі або більшість осягатимуть її в одному напрямі. Те що одному зрозуміло і очевидно, незбагнено іншому, і це зовсім не свідчить про рівень його інтелекту, оскільки він цілком ймовірно володіє тим, що незрозуміло першому. Припустимо, є певний "актуальний" вектор пізнання, але це все теж досить суб"єктивно, оскільки сформованний він на суспільній думці, як багаторазово протягом історії була хибною.
      Ще одна проблема визначення розумності - це підміна понять. Приклад: "Він багато знає, він розумний". А от і ні! Багато зустрічав людей, що знають багацько але при цьому не уловлюють суті своїх знань, хіба вони розумні?. Вони просто знаючі, знавці, як завгодно. Щоб багато знати достатньо просто мати хорошу пам'ять і цікавитись, а от РОЗУМНІ люди РОЗУМІЮТЬ у повній мірі те, що знають. Російською мовою я люблю пояснювати "УМ" як "умєніє мисліть". Мудрі ж люди ще й вміють застосовувати те, що знають і розуміють. А хто і що розуміє, тут теж все відносно, з яким розумовим складом кому пощастило. Про різні типи мислення навіть у шкільних підручниках написано, в тих самих, де більшість звертає увагу лише на розділ "Статева система", тому й саме слово "розумний" не знають як правильно застосувати.
     Хрін з нею, з лайкою, але в буденних описах інтелектуальних здібностей когось більшість просто несе маячню, суб"єктивно виважену зі своєї далеко не завжди високої дзвінниці.

      За своє коротке, але досить цікаве життя, чим я тільки не намагався займатись... І ще більше видів діяльності планую якщо не опанувати, то хоча б спробувати. З основним фахом визначився досить давно, але завжди цікаво було спробувати щось нове, бо мозок протестує проти рутини та одноманітності.

      І часто, на щастя, траплялись люди, що супроводжували мене в цьому, далеко не завжди однодумці, але того ж поля ягоди, бо дійсно, художнику корисно перебувати серед художників, так само як поміж музикантами музиканту. Створюється таке собі творче середовище, в якому легше розвиватись, навіть здається, що лише в такому середовищі це можливо.

     Чесно кажучи, у жодному виді мистецтва, навіть у жодній діяльності, якою я займався, я далеко не був кращим серед тих, із ким разом займався цим. Але гіршим теж не був, певна клепка в голові і бльш менш нормальні від природи руки дозволяли робити щось "на рівні". Були серед нас і аутсайдери, і що характкрно, не все, що вони робили, зазвичай було поганим. Думаю, кожна людина здатна, хоч раз, але зробити щось добре, з якої дупи в неї б не були руки. Інша справа, чи варто від людини цього чекати постійно. Мені теж, та й не лише мені, приходять час від часу в голову ідеї, втілення яких породило б щось жахливе, щось аутсайдерське, але вся різниця в тому, що спрацьовує певний фільтр, що оцінює витвір, іноді навіть під час його втілення, але дає вчасно зрозуміти, що випускати в світ таке не можна. Це або наявність смаку, або якийсь ідеалізм, або просто більш менш вдалий кут суб"єктиву, що присутній не у всіх, і дає іншим нагоду представляти увазі інших щирий брухт. І навіть авангардиське "я так бачу" при здоровому глузді тут не канає, або діяч не бачить ущербності своєї праці, або йому так шкода, що докладені зусилля пропадуть даром, і він радує світ черговим сміттям.

     Вибіркове милосердя... дивне явище... і дивно те, що дедалі частіше зустрічаю його поміж людьми.
     Про що я? Зверніть увагу, як часто люди одним готові пробачити мало не все на світі, а інші попадають до них в немилість за найменші промахи, навіть якщо справа не в людях, а в обставинах. Стає гидко, коли помічаєш за собою схильність до такого вибіркового милосердя, особливо коли вже встиг побувати в ролі його жертви. Також цікаво, якщо людина постійнно робить якісь негарні вчинки, можливо навіть свідомо, але до неї такої звикли - то їй пробачать все, може навіть і до пробачення не дійде справа, оскільки сприймуть все, як нормальне явище. Інша справа, коли хтось, маючи чудову репутацію, раптово помиляється, чи просто робить щось не те... То ж страшна річ. Як він посмів? і так далі... а якщо подумати, чи це не нонсенс?
     Як співалося в рок опері "Ісус Христос Суперзірка" , "...якщо чистий ти, то кинь камінь свій, якщо грішний сам - докорять не смій...". І то, хто ж судді, панове? Буває, подумки засуджую когось, а чи сам кращий за нього? Всі ми грішні люди, і маємо право на помилки, і неодмінно їх робитимемо в тій чи іншій мірі, головне, що будемо їх визнавати, робити висновки, шукати можливості їх виправити. Навіть якщо не бачимо виправдань у чиїхось вчинках, ми ніколи не зможемо повністю поставити себе на його місце, прожити ті обставини, навіть те життя так само, як вони...
    

Завдяки інтернету та іншим благам прогресу, ми все рідше стали користуватись звичайною простою поштою. Принаймні, я... Не був там вже давно. А от довелось на прохання рідних віднести і відправити заказний лист.
   Прийшов я такий, весь завбачливий, туди після обідньої перерви, щоб не потрапити на ранкові черги пенсіонерів, а тут ніфіга, вже хвилина, як перева мала б закінчитись і вже з десяток людей черги... І що їм всім від цього забутого місця треба???
   Варто сказати, це не центральне поштове відділення у нашому місті, і все у ньому виглядає відповідно. Совковий інтер"єр, та й баришні що там працюють, якось чудово туди вписуються. Просто підкорили напівпусті полиці, деякі з книжками мемуарів якогось відставного КДБ-шника, і одна з кількома банками кільки в томаті, парою пакетів кукурудзяних паличок і однією похмурою темнокоричневою коробкою цукерок. На пошті. Я таки чогось не розумію. Наступного разу, якщо мені раптом захочеться кільки, подумаю, чи не піти мені на пошту...
    Отже встав у чергу. На загальне питання, де тут відправляють заказні листи, ніхто не відповів. стою... бабусю переді мною обслужили, до речі ну дууже повільно. Коли підійшла черга до мене, жіночка повільно і флегматично сказала: "а... вам заказний...в друге вікно..." ну нічого. я типу спокійний... навіть враховуючи, що на другому вікні ще пару чоловік стоїть... дочекався. Повторюю наступній жіночці, що мені потрібно, прошу продати мені для цього конверт, і тут... цей діалог треба записати повністю...
Я: Мені конверт, А4, з марками по Україні...
Вона: Який конверт?
Я: конверт А4, по Укаїні..
Вона: Який конверт?
Я: В якому сенсі який?
Вона: розмір
Я: А4!
Вона: У  нас немає А4. І половини А4 теж немає.

   Після цього в неї на обличчі виникла дивна, трохи імбіцильна посмішка... По-перше, вона не дала мені іншого виходу, як їхати в центральне відділення, а по- друге, сама того не знаючи, дала відповідь на питання, чому у нас в країні такий пи@@ець.
   Ну і на останок, підходячи до зупинки, моя маршрутка поїхала прямо в мене перед носом...
   Завіса)))))

На скільки я зрозумів, бажаних 100 голосів мені не набрати, а нав"язливо піарити замітку немає ні бажання, ні потреби. Що ж, 40 - це не 100, але й на тому всім дякую. З них теж можна щось зліпити. Ось результати, може навіть і підсумки по опитуванню за цією адресою http://blog.i.ua/user/460768/1070365/

Панове, потребую вашої допомоги.

        Колись у ранньому студентстві трапилась цікава історія. Поїхали ми з другом-одногрупником на день поблукати Львовом. Спочатку був натовп бажаючих, як завжди, а потім виявилось, що їдемо таки вдвох... Як шастали по Львову, розповідати не буду, а історія полягає в тому, що забрівши на одну з вуличок, я побачив жовту будівлю в стилі сецесії початку ХХ ст., з блакитною майолікою на фронтончиках і тут почався ступор. За кілька тижнів до цього я уві сні був у цій будівлі. Точно в цій. Принаймні пам"ятаю всі ці деталі на фасаді, її коридори, людей що вешталися ними, хоча це вже досить примарно, от тільки точно вони були музикантами. Я сказав другові, що треба обов"язково туди зайти, і на табличці біля входу я прочитав, що це музичне училище. В коридорах нікого не було, оскільки це був вихідний і канікули між чвертями. Але коридори однозначно ті, ті самі що й в тому дивному сні. До цього у Львові не був ні разу, будівлі цієї на картинках теж ні разу не бачив, її фоток до речі і зараз в інтернеті небагато. Питання інше: як мені таке могло наснитись? Звідки воно взялося в моїй підсвідомості? Деякі люди схильні вважати, що у снах можуть бути уривки з минулого життя людини, і чисто гіпотетично можна прийняти це як варіант пояснення. Цікаво, як багато людей в наш час вірить в реінкарнацію душ і таке подібне?

Ми з більшим задоволенням вживаємо готовий оброблений продукт (стосовно інформаційного поля та й не лише) ніж той, що потребує обробки, так званий пластичний матеріал, з яким потрібно працювати і який при роботі з ним приносить результати. Окрім "результату", другий вид споживаного продукту значно корисніший за перший, наділяючи нас певною загартованністю, здатністю до праці, переробки і, в решті, створенню того, чому буде приписане наше авторство. Нехай живе бажання творити у вас після кожної наступної роботи, але краще, якщо ваша робота зароджує в інших бажання створювати, слугуючи їм так званою "їжею", тим самим продуктом для перепобки ними...

    Досить часто у ділових виданнях та відповідних порталах пишуть про дисципліну, як важливу складову ефективності робочого колективу, про те як вона хромає зазвичай у нас слов"ян, і т.д. І все ніби вірно, ніби по книжковому, от і всілякі менеджери та менеджероподібні планктони починають гратися у мудрого і суворого керівника, не вникаючи у нюанси та в саму суть робочого процесу, бо часто на жаль їм це не підсилу. Що й казати, чомусь у нас "керувати" не означає "розбиратися"... Згадується фільм "Спортлото 82": "Я дірєктор турбази нєдавно, раньше руководіл другой базой, оптовой"... Не хочу й не буду писати про корупцію та "професіоналів", бо одні й так знають, а інші не зрозуміють... Отже, дисципліна...