хочу сюда!
 

Ксения

36 лет, рыбы, познакомится с парнем в возрасте 36-40 лет

Заметки с меткой «творчість»

Творчість вчителя є необхідність чи потреба?

План

І. Вступ

ІІ. Теоретичний блок

ІІІ. Практичний блок. Міні-дискусія

IV. Підсумок

Питання для самоперевірки

І. Вступ

Нині освітні процеси в Україні відзначаються неординарністю, пошуком нових підходів до навчання і виховання дітей у початковій ланці. Технологічна майстерність педагога та наявний професійний рівень є основними чинниками в сучасних умовах.

Вирішальними чинниками успіху вчителя початкового  навчання  стають наступні складові:

інтелектуальність педагога — це поінформованість про технології здійснення певного виду діяльності, розуміння їх особливостей;

дії та практичні знання — це володіння набором дидактичних методів, прийомів та організаційних форм, вироблення власної педагогічної техніки;

емоційність та увага — способи пристосування своїх професійних можливостей до вихованців, урахування їхніх індивідуальних запитів.

Важливе значення має самореалізація педагога як людини, творця, громадянина.

Викладач-практикант. Сьогодні я пропоную подискутувати з приводу питання: «Творчість педагога — це необхідність чи данина моді?»

Без педагога з неординарним мисленням сучасний навчальний заклад не може існувати. Адже лише такі педагоги здатні виховати творчу особистість.

Високого рівня у своїй роботі педагог досягає завдяки творчості та сумлінності, працелюбству, готовності долати труднощі.

В. Сухомлинський наголошував, що «робота педагога — це творчість, а не буденне наштовхування в дітей знань». Він підкреслював, «що справжній вчитель-майстер не може жити без творчості, повторюючи одне й те саме все своє життя. Тільки творчий педагог може розвинути творчі можливості, творчі здібності дітей». Творчість — одне зі складних і таємних явищ людського життя, їй властиві одночасно і знання відомого, доведеного, і фантазія, і сумлінність, і опора на закономірності, і випадковість. Сучасна наука дає таке визначення творчості: діяльність, яка породжує щось якісно нове й таке, що відрізняєгься неповторністю, оригінальністю та суспільно-корисною унікальністю. Педагогічна праця нетворчою не буває й бути не може, оскільки неповторні діти, обставини, особистість самого вчителя, і будь-яке його педагогічне рішення має виходити із нестандартних дій.

 (Ігрова вправа «Як ти себе зараз почуваєш?»)

ІІ. Правила тренінгу

Активність учасників;

говорити по черзі, а не водночас;

критикувати ідею, а не особу, що її висловила;

не перебивати того, хто говорить;

пропонувати власні варіанти.

ІІІ. Дискусія

Вправа «Мікрофон»

Викладач-практикант. Істина народжується в суперечці. Я висловлюю думку, а ви спробуйте її обґрунтувати, використовуючи метод «Мікрофон».

1. Діяльність творчого педагога — це власна ініціатива чи дія за наказом? Як ви вважаєте?

2. Педагог-творець-ерудит, він бачить не лише сьогоднішній, а й завтрашній день. Так це чи ні?

3. Я стверджую, що показником результативності педагога є заняття. Як ви вважаєте?

4. Відкрите заняття — це творчість чи вистава? Ваша думка.

Давайте підібємо підсумки.

Викладач. Отже, творчий педагог — це: (очікувані результати)

1. ….Педагог —творець-ерудит.

2. …..Працює за власним бажанням.

3. …..Вміє працювати творчо.

4. ……Досягає поставленої мети.

Вправа «У світі казки»

Колектив ділиться на 3 команди за допомогою переклички: прислів'я, загадки, приказки.

Завдання: використовуючи героїв казок «Айболить», «Снігуронька», «Попелюшка», «Карлсон», об'єднати їх новим сюжетом і перенести в казку «Троє поросят».

Критерії оцінювання:

наявність художньої обробки;

аргументація всіх видів висловлювань і задіяння всіх героїв.

Час на виконання — 3 хв. Переможець поїде на відпочинок на Гаваї.

Вправа «Сильна ланка»

Викладач. Шановні колеги! Усі ми дуже різні, але нас поєднує спільна справа — ми педагоги. Навчатися важко, проте вчити ще важче: щоб дати дитині іскру знань, педагогу треба увібрати в себе багато світла.

Пропоную виконати вправу «Сильна ланка» (поділ учасників на дві ланки: зима та весна).

Завдання: назвати автора слів.

«Щоб стати справжнім вихователем дітей, треба віддати їм своє серце» (В. Сухомлинський).

«Дітям подобаються вихователі-оптимісти, цей оптимізм — саме той камертон, те невловиме, що не вкладається в жодні плани і конспекти, проте сприяє встановленню душевних зв'язків у стосунках вихователь — діти». (Р. Буре, Я. Островська)

Бліц-турнір для педагогів: продовжіть фразу:

І. Кредо справжнього педагога — не сковувати дитину, а.... (дати можливість).

ІІ. Розуміння дитини — запорука... (у вихованні).

ІІІ. Навчаючи інших, ми... (вчимося самі).

IV. Людині властиво... (помилятися).

Викладач: У сучасний час постійної потреби удосконалення та підвищених вимог до фахової підготовки, вагоме місце має  само діагностування власних потенційних можливостей та творчих умінь. Тож пропоную Вам прийняти участь у анкетуванні « Я як творча особистість» (роздаються чисті листки А -4 кожному присутньому на семінарі)

Анкета (Відповіді оцінюються таким чином: «так» — 1бал, «ні» — 0 балів.)

1. Вважаю, що успіх у житті залежить від особистих зусиль, а не від випадку.

2. Чи наполегливі ви при досягненні своє мети?

3. У своїй педагогічній діяльності я постійно намагаюсь вдосконалюватись, використовуючи інтерактивні форми і методи роботи.

4. Я не копіюю колег, а вдосконалюю себе сам.

5. Можу працювати годинами над створенням нової програми.

6. Заради досягнення мети хочу й буду впроваджувати нестандартні форми проведення роботи з дітьми.

Підрахунок балів

5—6 балів — у вас високе прагнення до творчої діяльності.

1—4 бали — ви маєте творчі здібності, проте не проявляєте їх сповна у своїй роботі.

Викладач. Отже, творчість педагога є необхідністю і покликанням сьогодення, тому що нові погляди на навчання та нові програми планування спонукають нас працювати творчо. Творчий педагог — це особистість, яка під впливом зовнішніх чинників набула потрібних для актуалізації творчого потенціалу додаткових мотивів, особистісних утворень, здібностей, які допомагають досягти творчих результатів в одному чи кількох видах творчості.

А щоб працювати творчо, треба читати новинки та цікавитись літературою, спілкуватися з колегами, уміти користуватися Інтернетом, набувати практичний досвід. Я бажаю вам успіхів у творчій діяльності. Дякую за активність і щирість у роботі.

Питання для обговорення  (за потребою):

1. Як Ви особисто розумієте цитату:

Усередині нас криються потенційні творчі можливості,

 і ми повинні працювати щосили, щоб розкрити цей потенціал.

Мартін Лютер Кінг

2.  Чому педагогічна творчість виступає необхідною складовою розвитку самоосвіти педагога?

3. Які Ви знаєте форми самодіагностування  творчості педагога?

4. Чому тільки творчий вчитель може виховати  творчого учня?

Використані джерела

1. Галіцина Л. Серйозні ігри для серйозних людей Шкільний світ. — 2007. — № Б.

2. Кічук Н. Творча особистість учителя у педагогічній спадщині В. Сухомлинського // Наукові записки ТДПУ ім. В. Гнатюка: Педагогіка. — 2002. — № 5.

3. Медведик О. Педагогічний імідж сучасного вчителя початкових класів // Початкова освіта. — 2006, —№ 15.

«Думки на злобу днесь десь»

«Думки на злобу днесь десь»

Несподівано для себе став послідовником Франсуа де Ларошфуко, Блеза Паскаля та  Жана де Лабрюйера з їхніми сентеціям, максимами і всілякими думами на тему життя не науково, а прагматично, часто навіть цинічно, але тому і реалістично.
В Україні подібного авторського жанру  «Думок на злобу дня» не існує, а що навіть і є – того ніхто не знає, тому і розпочинаємо з нульової позначки.
Все нижче є зібрано і опрацьовано Богданом Гордасевичем, або його побратимом Жоржем Диким.



1. Суспільство є результат нашої порядності, а влада є наслідком нашої непорядності.

Варто визнати, що особиста порядність кожного з нас поокремо творить організований соціум, де нам комфортно жити, і тільки непорядність окремих осіб потребує наявності апарату насилля, тобто – влади, задля контролю і внормування ситуацій за умов появи різноманітних соціальних неподобств та конфліктів.
Простежується пряма залежність в тому, що чим гірші ми кожен окремо – тим жорстокішою мусить бути влада і тотальнішою держава, як апарат насилля для встановлення і підтримки порядку. Водночас загальновідома інша закономірність: жорстокість покарання не ліквідовує наявність злочинів у соціумі, оскільки всі злочинці вірять у те, що не будуть спіймані.
Таким чином вислів  «кожен народ вартий своєї влади» цілком слушний. Отож критикуючи деструктивність Світу, держави і влади, спершу озирнись на себе. Злочин не має виміру – він є злочин незалежно від того вкрав хтось тисячу чи одну гривню. Злочином є саме аморальність вчинку людини, а не причинно–наслідковий антураж. Кишеньковий злодій і безквитковий  «заєць» в різний спосіб, але грабують однаково порядних пасажирів, тобто є злочинці, хоча  «зайці» себе такими не вважають і то є найгірше й огидніше. Це найхарактерніший приклад девальвації совісті.
Корупцію породжує не тільки той, хто бере хабара, але і той, хто його пропонує і дає. Саме друге живить перше, а не навпаки. Важить не так  «не бери», як особисте –  «не давай!»
Не можна допускати, щоб люди порядні і непорядні співіснували разом, а як сказано в Писанні  «маємо відділити овець від козлищ» і най останні живуть собі окремо своїм стадом  «на зоні». Амінь.

2. Не можу без іронії слухати метафору:  «Стадо левів на чолі з бараном загине, а стадо баранів на чолі з левом – переможе»
Воістину треба бути повним бараном, щоб бігти за левом, як і леви ними не є, якщо біжать за бараном не як за здобиччю, а своїм провідником.
Доречно зауважити, що кажуть про таке люди, які вважають себе левами, а насправді є абсолютними баранами, бо ж не розуміють реального змісту того, про що говорять. Вони то вважають всіх інших баранами, але ж можуть бути і тими левами, що біжать за бараном.

3. Хочу посперечатися за авторство двох висловів, які існували в короткому варіанті, а я зробив доповнення. Мова йде про вислів «хто старе згадає – тому око геть» і «найкраще вчитись на чужих помилках». Перше я продовжив як: «хто старе згадає – тому око геть, а хто забуде – то обидва»; друге я переінакшив так: «людина вчиться на чужих помилках, а розумнішає тільки на власних».

Богдан Гордасевич, 
м. Львів
18:18 02.09.2018

Красота в простоті

        Красота в простоті - саме це мені і подобається. Наче нічого особливого, дрючки пристосовані під підпорки і поперечини, знайдені каменюки, вже не потрібні куски шлакових заборів, цікаві коріння і коряги, використані крапельниці, підкладені під виноградні грона старі кафелини - все це створює атмосферу живості. Все визиває цікавість, до всього хочеться доторкнутись.
        Особисто мені подобається такий творчий бєспорядок uhmylka bravo
Так що роздивляйтесь podmig 











        Це складені дрючки, які притягуються з берегів річки, щоб попиляти на дрівця





        А виколупані з розвалених будівель кирпичі вимощені по двору це взагалі продовження життя цінних історичних артефактів umnik  prey            Ось саме ці кирпичі і запал жвавого дядька і дали поштовх до цікавості історії  виготовлення цегли в Катеринославі, та створення колекції кирпичів племінником  (нашим Мандрівничком). 

      
     Клейма  на цеглі Х И Р  і Х.Р. означають, що вироблена вона на заводі Хаіма Израілічева Розенберга. umnik








Клеймо ФиШ - завод Федотова і Шейдакова





        Клеймо МиИ - завод Майданського і Игнатьева





     А от по клейму СиЛ до сих пір так і не знайшли інформації 



      І квіточки cvetok




Гарного настрою!

Вони відмовилися


Вони відмовилися

Дмитро “Калинчук” Вовнянко

Знаєте що це таке на малюнку? Це – хаос, що перероджується у новий світ. Саме таким його побачив і зобразив 18-річний студент Вінницького національного технічного університету Сергій Сорока та подав на конкурс “Цифровой ветер – 2018” в м. Москва (Росія). Всього було зареєстровано 5106 робіт з 220 міст по всьому світові. У фінал вийшли 175 картин.

І саме ця робота вінницького студента зайняла 1-е місце на конкурсі, в номінації “Двовимірна статична графіка”. 2-ге місце – у Наталки Копилко, теж з України.

Що далі? А далі українські студенти ВІДМОВИЛИСЯ їхати до Москви на отримання призів і подарунків.

“Я не потребую подарунків від ворога. Просто приємно показати Росії, що Україна краще”, – пояснив журналістам Сергій Сорока.

Що сказати? Це ж українські студенти! Це ж наше майбутнє!

Це не якісь там Лобода та Лорак.



Він просто ішов...

Він просто ішов. І з-під його ніг
Кричали мільйярди причин.
Ішов він отак не перший вже рік,
Однак залишавсь молодим.

Ішов крізь міста і бачив людей,
Які метушились в бутті:
Кидали всі сили на пошук ідей -
Лишались відтак в забутті.

Куди він прийшов? Шляхи провели
Просторами змучених душ,
І вперлись у браму. При ній чоловік:
"Стояти! Завмри! Ані руш!".

"Для чого ти тут? Що ти шукав? -
Страж грізно поглянув на нього. -
Хіба не збагнув, що шлях - то життя;
Живеш, доки в'ється дорога!".


20.02.2017, Київ.

Яблука

Серед утомлених будинків, притрушених снігом кольору сепії, живе одна дівчинка. Вона – недоцільне в цьому царстві мороку світло, що виграє цілим спектром різних кольорів, ведучи непримиренну боротьбу зі зледенінням у душах людей. Усі ми бачимо її щодня – в магазинних чергах, на автобусних зупинках, у вікнах багатоповерхівок, – але ніхто її насправді не знає.

Однієї позірно буденної днини ми з дівчинкою йшли до кав’ярні. Ішли – а вона пахла свіжими яблуками; перехожі не хотіли відчувати цього, вони взагалі мали багато важливіших, на їхню гадку, справ («Потрібно вимити машину сьогодні», «Холера, це ж завтра знову на роботу!», «…А як я, по-твоєму, туди зараз поїду?», «По чому картопля?», - долинало зусібіч), одначе дівчинка пахла спеціально для них. Навмисне – немов сповіщаючи про скорий прихід весни.

…У кав’ярні цієї пори сиділо лиш троє осіб, тому столиків на вибір було чимало. Ми з нею обрали кутній – подалі від людських очей. Говорили про всяке: фестивалі, на яких бували та які маємо намір відвідати; спільних знайомих та речі, що з ними кояться; минуле й майбутнє з усіма його перспективами й рішеннями, котрі мусять рано чи пізно мусять бути ухваленими.

Замовляючи другу порцію майстерно звареного глінтвейну, я раптом замислився. Друкарська машинка в дальньому кінці кімнати додала ще більше запитань, відповіді на які не можуть бути знайдені взагалі: «Для чого ми тут і зараз сидимо? – ламав я собі макітру. – Будь-яка річ має свою причину та ті наслідки, до яких вона призводить». Осяяло: просто дуже хотілося відчути аромат свіжих яблук. Чорт забирай, та як я без цього запаху жив свої двадцять сім років?!

Вечоріло. Сніг кольору сепії притрушував наші непокриті голови. Стояли коло під’їзду, думали, що ж буде далі. Обійнялися. Розійшлися…

Я простував слизьким хідником і думав, що яблуко – мій улюблений фрукт. Віднині і назавжди. А його аромат тепер буде зі мною навічно, проте ніколи не набридне.

Дякую тобі, барвиста дівчинко, за весну, яка настала так наскоком і так надовго!..

Дівчина із вересня

Вересень – це той гість, на чий прихід чекаєш найменше. Можеш замикати на всі засуви двері та вікна, затуляти старезним бабусиним дрантям найменші шпарини, ховатися під кількома шарами на перший погляд безпечних ковдр, одначе все одно не помітиш, що він уже тут – сидить у твоєму улюбленому кріслі, розкидає навсібіч вогке пожовкле листя та зухвало допиває пляшку початого тобою вчора ввечері вина по десять із чимось гривень за літр. «Звідки ти взявся?!» – обурюєшся ти, сам розуміючи, що був телепнем, коли не звертав уваги на численні недвозначні підказки: вагітні важкими зливами хмари, щораз переконливіше шепотіння північного вітру, застиглі в солодкому передчутті заслуженого перепочинку клени й тополі. Літо ж-бо триває нескінченно довго лише на сторінках сюрреалістичних книжок, про які забуваєш після одного-єдиного прочитання. Тому перед тобою розходяться два шляхи – примиритися з присутністю мовчазного гостя, котрий на твоє справедливе обурення відповідає змовницькою усмішкою, або ж силкуватися вигнати його геть, виставити за двері, тим самим мимохіть пустивши його ще глибше – у самісіньке серце. Головна особливість вибору полягає в тому, що зрештою ці стежки знову зійдуться в один широкий проспект. Результат твоїх поневірянь – один і той самий фінал. А все через твою недалекоглядність, небажання належно оцінити дійсність, у якій обертаєшся. Інакше, можливо, товариство вересня не було б таким раптовим, а вино для зустрічі з ним – таким паршивим.

Вона полюбляла блакитний колір і тихе шелестіння вчорашніх газет на вранішньому вітрі. Звісно, вряди-годи годилися мляво-синій та сьогоднішня періодика, проте в них вона не знаходила жаданої насолоди, тож використовувала цей варіант лише тоді, коли з певних причин усе йшло не зовсім так, як мусило б. Я читав це в її очах, доки вдихав аромат кави по-віденськи з присмаком тихенького джазу кінця сорокових. У голову лізли найрізноманітніші дурниці від питання про доцільність заборони куріння в громадських місцях і аж до останніх кількох нот найпопулярнішого твору Ріхарда Ваґнера… Мелодію мені навіяла усмішка, що ледве торкнулася її вуст, адже ту усмішку – так само як мого Ваґнера – приніс владний вересень.

Чи зустрічали ви колись шалено гарну істоту, яку просто хочеться зробити щасливою – без жодних намірів будувати з нею взаємини, відбивати од когось іншого, робити все, щоби вона стала ваша? Саме таке маленьке диво з очами кольору тендітного моря сиділо навпроти, занесене до тієї кнайпи грайливим осіннім вітерцем. Чорт забирай, нас не те, що друзями, але й знайомими назвати неможливо! Тим не менш, винятково читаючи її очі міг викликати в собі вже підзабуті речі, котрі для інших видаються невід’ємними: здатність відчувати запахи, розрізняти барви, насолоджуватися, врешті-решт, цією філіжанкою кави, вже добряче вистиглою, неспроможною вплинути на щось глобальне, але неймовірно корисною тут і зараз…

– Повторити?
– А?..
– Ще, питаю, кави бажаєте? – заскочив мене зненацька такий худий, що аж прозорий офіціант, матеріалізувався ніби нізвідки просто перед нашим столиком.
– Ні, гадаю, досить, – я розпочав активно шукати гаманець по всіх можливих і неможливих кишенях. – Рахунок, будь ласка.

Либонь, із мого боку було вельми неґречно не спитати, чи не бажає чогось іще блакитноока вереснева дівчинка навпроти. Собі на виправдання відзначу, що в ті поодинокі моменти, коли відчуваєш щось дуже-дуже подібне до щастя, з голови враз зникають кудись на манівці свідомого всі без винятку умовності, поняття гарного тону та інший непотріб. Іще й офіціант трапився аж занадто прудкий. Я міг би, певна річ, утішити себе – мовляв, пригощу її чимось наступного разу, та чудово знав, що його не буде. Так уже склався пасьянс пані Долі, так зірки на небі вишикувалися, так зурочили втомлені духи роздратованих забуттям пращурів: наші стежинки перетнулися тільки в одній точці, а далі повихляють кожна у свій бік. Так має статися. Зрештою, коли ми захоплено розглядаємо в музеї досконало виконану скульптуру – чи маємо на гадці колись поставити її у свій напівполаманий радянського виробництва креденс у надрах однієї з мільйонів непоказних багатоповерхівок? Вереснева дівчинка була з тих шедеврів, милуватися котрими належить на достатній відстані та не торкаючись. Інакше пошкодиш. Інакше зіпсуєш.

Двадцять чотири гривні за каву. Чи вони показилися з тими цінами? Мовчки розрахувавшись і сяк-так напнувши на себе недолугу шкіряну куртку, я просто подався геть із прогрітого нерозділеним коханням приміщення. Не озирався – я жеврів вереснем, оскільки побачив рівно достатньо.

* * *

Чи знаєте ви, якою безжальною подекуди буває власна квартира? Далебі, рідні та знайомі мільйон років стіни душать не гірше за тюремні застінки. Вони труять тебе пилюкою під ліжком, добивають нерухоме тіло важким дубовим столом, охолоджують кров кондиціонером, а відтак загортають у брудні вицвілі шпалери замість савану. Ти помираєш у страшенних катуваннях на ім’я самотність під розмірене белькотіння ведучих новин із екрану телевізора. Найбільш стримані з нас навіть не видають передсмертного стогону – бо навіщо, коли його однаково поглинуть істеричні верески клаксонів, стукотіння коліс поїздів міжрегіонального сполучення, брехливі освідчення столичних Ромео своїм однотипним Джульєттам, п’яне бринькання понівеченої гітари та всі інші буденні шуми, котрі супроводжують місто впродовж усього циклу його існування? Просто ще одна смерть у брудних буднях, чергова «пташка» для монотонної статистики (якщо така взагалі існує). Ти й надалі товчешся у чергах до ощадкаси. Так само вдихаєш учорашній перегар у вагонах метро. Незмінно лупасиш по клавішах загальмованого вірусами комп’ютера в пластиковому офісі. Одначе насправді ти ганебно склеїв ласти під пресом – подумати тільки! – власного помешкання. Ласкаво просимо до реального світу, здолати який не під силу навіть вересню!

* * *

Той вечір видався прохолодним навіть на осінь. Вітер розлютився так сильно, що достоту вирішив зруйнувати Київ ущент і наразі крутив баранці на хвилях поверхні зазвичай непорушно замріяного озера. Збиралося на грозу, повітря промовисто віддавало озоном, а десь ген із-за обрію раз у раз долинало басовите бурмотіння громовиць. Ушилися від гріха подалі навіть найстійкіші – традиційні для вечора в будь-якому місті «пивні» компанії, рятуючи хмільний напій од перспективи бути щедро приправленим водою. В результаті на прохолодному піску розбурханого штормом пляжу сиділи тільки ми з моїм найліпшим на сьогодні кумпелем – паком яблучного соку. Кажуть, цей напій вночі викликає в гості кольорові сни. Між іншим, науково доведений факт, нехай йому! Їх хотілося побачити сьогодні якнайбільше. А особливо блакитних.

Урешті-решт, довкілля сповнилося об’ємного лупотіння дощу. На зміну ароматові легенького струму завітала свіжість викоханої хмарами вологи. Земля, вдячно зітхнувши кілька разів, охоче бавилася товстими краплями, підкидала їх угору щораз вище як ті м’ячики для настільного тенісу. Небо витікало. Воно позірно плакало, сміючись у душі, а я у відповідь із усмішкою, якої навчився сьогодні вдень за столиком улюбленої кав’ярні, мовчки цумлив свій триклятий сік і в його товщі розчиняв ледве помітні примари власних минулих сліз. Самотня у своїй монументальності гроза чудово доповнювала нас із картонним пакетом, тож ми спершу запізналися, а відтак і заприятелювали.

Цікаво, що в той момент робила вереснева дівчинка, з якою вдень ми примудрилися мовчки погомоніти про все на світі, за ті нещасних півгодини так і не сказавши одне одному жодного слова? Певно, саме прикрашала свій казковий блакитний будиночок жовтогарячими дарунками щедрої осені. Можливо, шелестіла вітром, який гортав учорашні газети – хтозна? Хотілося бути впевненим, що в неї все по-вересневому чудово, вона сита й зігріта тим єдиним променем, для якого була створена природою. На жаль чи на щастя, всього відразу нам бачити не дано. Але ж тішить найголовніша аксіома: надія не вмирає останньою, бо просто не помирає ніколи!

* * *

Ранок. Надворі – дощ. Мушу поспішати займати свою чергу до ощадкаси, щоб учасно встигнути у проспиртовану підземку, а нею – вже до свого дурноверхого робочого місця. Шкода, що все це було тільки сном. Мовчки поглянув на порожній пакет із-під яблучного соку. «Клятий зраднику!», – подумалося мимохідь…

Старий

– Не хвилюйся, батьку, тут тобі буде дуже-дуже затишно, – переконував високий чоловік в окулярах, мимохідь шукаючи місце для паркування на подвір’ї лікарні. – Мені цей заклад порадив Сашко. Пам’ятаєш Сашка?

Старенький на задньому сидінні машини лиш мовчки усміхався. Він уже взагалі мало кого і що пам’ятав – був просто щасливий, що Петрик привіз його кудись, де добре.

Колись давно й сам Андрій Іванович часто возив сина по хороших місцях. Повз них проносилися найцікавіші краєвиди спершу Країни Рад, а потім і посталої з попелища примусового забуття України. Тільки вдвох – батько зі своїм синочком, адже Петрова мати покинула їх, коли тому було заледве три. Та їм однаково було добре скрізь: непорушні гірські масиви Карпат, їхні нестримні потоки та застиглі у спокої узбережжя Криму немов їхній антипод; замки й фортеці, котрі впродовж цілої вічності не давали жодного шансу ворожим полчищам; сонні гущави постійних у своїй гордовитості лісів… Та де їм тільки не доводилося бувати!

…Що було потім, крізь роки? Стареча пам’ять зрадницьки плутала часові проміжки й події, розкидаючи їх навсібіч уламками розбитого люстра. Здається, Петрик пішов до якогось інституту… та якого? Щось пов’язане з комерцією чи, як там його… бізнес. Синок по завершенні відкрив якусь компанію і, хвалити Бога, не розчарував батька – почав допомагати людям. «Допомагаю людям, батьку!», – саме так він завжди казав, а Андрій Іванович і не ліз у подробиці. Навіщо ж-бо? Він же так любить його, свого Петрика! Давав йому, що міг – значить, і робота в нього хороша! Він же сам – син свого батька…

– Ну, все, – Петро Андрійович, врешті-решт, запаркувався коло входу. – Час виходити, старий. Приїхали.

Надворі панувала незвично потужна як на липневий Київ злива. Подвір’я залило так, що син був змушений підхопити свого батька попід руки та нести всередину з допомогою ще декількох лікарів, оскільки інвалідний візочок просто не проїхав би таким океаном.

Андрій Іванович збив докупи ще кілька крихт спогадів: Петрик завжди любив дощ. Вони з ним навмисне вичікували на дужу зливу – таку, щоб аж нічого не видно було, – а потім ганяли на велосипедах по найбільш брудних шляхах, які тільки могли знайти. Вкриті глиною або землею з п’ят і до маківок, заходили у рідну хату, довго відмивалися самі, далі відтирали долівку – але однаково веселилися. А до вечері в дні таких прогулянок, на які мало хто наважився б узагалі, Андрій Іванович варив синові борщ, відпоював його гарячим чаєм, щоби той не застудився… Це було весело! Але де це було? Де ж вони жили?

Дощі.

Пам’ять знову відмовилася показувати Андрію Івановичу картинки, адже в ніс ударив гострий запах. Дуже неприємний, навіть моторошний. Хіба може взагалі пахнути так погано у місці, де, як казав його Петрик, має бути добре?..

– За що я вам, бляха, заплатив?! – лементував тим часом на маленьку медсестру Петро Андрійович, яка від такого ґвалту боязко озиралася, чи, бува, не збіжиться сюди зараз уся лікарня.

– Нам прикро, але…

– Я замовляв для нього окрему палату! Окрему!!! Ви знаєте, що це значить?!

– Ми його обов’язково переведемо щойно…

Микуличі! Так, як він узагалі міг забути? Прямісіньке, немов лінія Екватора, селище – і таке саме довжелезне. До Києва звідти їхати хвилин сорок автобусом, тому вони часто виїздили туди у зоопарк, на морозиво або й банально погуляти Хрещатиком, подивитися тамтешні каштани у цвіту, зануритися в людський потік, що в місті завжди бував не менш бистрий за карпатську річку. Губилися серед людей, домовляючись про місце зустрічі, а потім пили з автоматів воду з сиропом. Багато води з сиропом. І коли ж син устиг подорослішати?

Окрему палату забезпечили, перерозподіливши всіх її пацієнтів по сусідніх. Двоє працівників лікарні ввезли візок із Андрієм Івановичем усередину, перевдягли його у зелену лікарняну робу та вклали на просочене потом, кров’ю і сечею ліжко, що стояло посередині приміщення.

– Усе буде добре, батьку, от побачиш! – Петро схилився до старенького. – Тобі буде добре. Усе буде добре, старий.

Андрій Іванович намагався спитати, як часто син заїжджатиме до нього в гості, але не зміг – йому вже декілька років як одняло мову після відразу кількох інсультів поспіль. Та й чи це важить? Звісно, Петрик часто буде тут! Він же любить його, коханий синочок, він же обіцяє, а значить, що все буде просто чудово! Буде весело, як колись! А, може, буде навіть іще веселіше – хтозна, куди вони поїдуть мандрувати наступного разу?

Заплющуючи очі від кам’яної слабкості, котра оповила його саваном сну після якогось уколу, батько згадав слова сина: «Час виходити, старий. Приїхали».

І прийшов сон.


У коридорі хоспісу Петро Андрійович здійснив важливий, на його думку, дзвінок.

– Альо, бичара, здоров! – зверхньо затараторив він у дорогий мобільник. – Справу вирішено. Можемо виставляти хату під оренду. Барахло тільки звідти все повикидайте, а то мій старий за життя всілякого лайна багацько туди понатягав! – він на мить замислився і продовжив: – І фотки, фотки головне зі стін познімайте, бо там, зараза, така якась пурга…


П'яні трунарі поховали чергового невідомого пацієнта на цвинтарі неподалік хоспісу. У Микуличах не вщухала злива...

"Американ Ейрлайнз", рейс 914

Листа знайдено третього липня 2016 року на узбережжі Бермудських островів у пляшці з-під «Кока-Коли» зразка 1950-х років ХХ сторіччя.

Будь ласка, прочитайте це!

Моє ім’я Пол МакМілан. Я вирішив написати цю записку на той випадок, якщо катастрофа літака, пасажиром якого я є, таки станеться та хтось намагатиметься розслідувати її причини. Відразу попереджаю, що у тексті нижче буде чимало незрозумілого, адже доведеться повірити мені на слово. Втім, я присягаюся: все вищевикладене – не плід уяви навіженого і не побрехеньки, бо з якого ж дива мені писати нісенітницю, коли я та решта тридцять шестеро пасажирів перебувають у прямому сенсі поміж життям і смертю?

2 липня 1955 року, пів на третю ночі. Я вийшов зі свого дому у Бронксі та сів до заздалегідь замовленого таксі до Міжнародного аеропорту Ньйю-Йорка відомого як Айдлуайлд. Попри втому, спричинену відсутністю сну, настрій був пречудовий: я вперше за два роки взяв відпустку і тепер збирався навідати своїх стареньких батьків у Маямі. Із собою в дорогу брав мінімум речей, бо планував залишитися щонайбільше на два-три дні. У цілому, передбачав чудові вакації. Але не так сталося, як гадалося.

Почалося все з того, що два тижні тому я викупив квиток на прямий безпосадковий рейс №914 авіакомпанії «Американ Ейрланз». Виліт планувався на четверту п’ятнадцять ранку, оірєнтовний час прибуття – за п’ять хвилин десята, тож мав намір опинитися у мами з татом уже в обід навіть із урахуванням посадки у літак, приземлення та шляху від аеропорту Маямі до району Корал-Спрінґз, де живуть батьки.

Дуже скоро таксист довіз мене до Айдлуайлду. Коли почалася посадка, на льотному полі на нас із іще кількома десятками пасажирів чекав чотиримоторний Дуґлас DC-4. Бортпровідниця пообіцяла спокійний і комфортний переліт, бо, за її словами, чудова погода прогнозувалася вздовж усього маршруту.

За чверть години після того, як ми здійнялися в повітря, капітан судна оголосив, що ми набрали крейсерську висоту у вісімнадцять тисяч футів і невдовзі пасажирам будуть запропоновані снеки та напої. Позаяк я мав удосталь часу в аеропорті й у залі очікування встиг з’їсти прихоплений із дому сендвіч, а вдома на мене неодмінно чекав ситний обід (мама не була б мамою, якби все життя не годувала мене та двох моїх братів Енді й Чака донесхочу), вирішив за ліпше просто «доспати» цю ніч.

Не знаю, скільки часу минуло, відколи я задрімав. Розбудили мене панічні крики. Спершу ніяк не міг утямити, де перебуваю та що взагалі коїться довкола. Шалено блимало світло, перелякані верески людей потопали у несамовитім гудінні двигунів, із горішніх полиць додолу падали речі, а саме судно кидало з боку в бік ніби іграшкове. В ілюмінаторі панувала цілковита темрява, котру раз у раз розрізали яскраві спалахи блискавок. Розуміння, що я в літаку, а сам літак минає грозу прийшло десь аж за хвилину.

Із якоїсь тільки Богові відомої причини я не злякався. Пристебнувся, вперся руками у спинку крісла попереду й терпляче чекав, доки пілоти виведуть нас із негоди. Чорт забирай, це хороший, надійний літак, він напевно розрахований на такі умови, а тому приводу для хвилювання я не бачив.

Усе минуло так самісінько швидко, як і почалося: вже за п’ять чи трошки більше хвилин хмари якось відійшли, змінилися на туман, а по тому й він розсіявся, відкривши моєму поглядові краєвид землі внизу.

– Леді та джентльмени, наш літак потрапив у грозовий фронт, якого не передбачили синоптики. Ті, напевно, дарма отримують свою зарплатню, – життєрадісно звернувся по гучномовцю капітан. – Судячи з показань приладів, нас добряче потовкло. Нам не вдається синхронізувати роботу двигунів і встановити радіозв’язок із землею, тож, на превеликий жаль, ми змушені будемо знижуватися та візуально шукати найближчий аеропорт для приземлення. За нашими розрахунками наразі літак перебуває десь у районі Джексонвілла. Щиро перепрошуємо за незручності.

Пригадується, тоді мені подумалося, що все не так уже й критично. Джексонвілл – це вже Флорида, звідти не так далеко до Маямі, тож навіть якщо не судилося опинитися у батьків сьогодні в обід, то я обов’язково встигаю на вечерю якщо вдасться купити прямий квиток на автобус.

Салоном пройшлася бортпровідниця. Вона допомогла пасажирам позбирати речі, що валялися у проході, а також перевірила, чи всі пристебнуті пасками. Саме зниження проходило абсолютно буденно й люди, заскочені зненацька жахливою погодою, поволі заспокоювалися.

Найдивовижніше почалося після того, як пілоти оголосили, що бачать попереду аеропорт і мають намір здійснити посадку.

Шасі м’яко торкнулися злітної смуги, але жоден пасажир не аплодував – усі зі мною включно прикипіли до ілюмінаторів. Аеропорт за вікном виглядав украй дивно: занадто гладенька злітна смуга із яскравою жовтою й червоною розміткою по боках, велетенська будівля терміналу, котра нагадувала багатошаровий сендвіч…

Та найбільший шок на нас чекав попереду.

Пілот стишив швидкість, відтак скерував літака вбік, звільняючи злітно-посадкову смугу. І ось перед моїми очима постала геть незрозуміла картина: територія аеропорту рясніла літаками (або подібними до них машинами) завбільшки із бейсбольне поле, на крилах яких не було двигунів. Велети стояли рядами один за одним, а коли командир нашого судна спинив пропелери – вдалося почути свист, що, очевидно, видавали велетенські діжки під їхніми крилами. Можна було б припустити, що це реактивні двигуни, але, на Бога, перший політ на літаку з такими рушіями здійснили всього кілька років тому! Звідки їм було взятися у такій кількості? До декотрих із цих «літаків» тяглися довгі переходи, схожі на якісь рукави, що ніби як «росли» з сендвічеподібної будівлі терміналу.

Знаю, оповідь скидається на марення і на самому початку я попереджав, що повірити в це буде вкрай важко, та знову присягаюся, що не вигадав жоднісінької деталі.

Коло велетенських літальних апаратів просто по льотному полю кружляли десятки автомашин, яких раніше мені бачити не доводилося. Декотрі з них скидалися на таку собі суміш, власне, автівок із трапами до літаків. А ще було багато людей у яскравих зелених костюмах. Всі вони, немов один, ошелешено дивилися на нас – точнісінько так само, як і ми на них.

У той момент я подумав, що наш DC-4 таки розбився через бурю і наразі я, будучи мертвим, опинився в якомусь потойбіччі чи то пак паралельному вимірі. Звучить по-дурному, чи не так? Немов ураз ожили чудернацькі ілюстрації до науково-фантастичних коміксів, якими захоплюється теперішня молодь.

На мою думку, побачене скидалося радше на секретну наукову базу. Цікаво лише, чому ми так легко змогли приземлитися тут, а довкола не було видно жодного військового? Хай там що, а нічого навіть близько подібного я за свої тридцять сім років не бачив.

Не можу сказати напевно, скільки саме ми перебували на пероні дивного аеропорту. В якийсь момент наш пілот без жодних пояснень завів двигуни, рвучко розвернув машину, вирулив назад на смугу й злетів у повітря. Видиво залишалося все нижче і нижче, а в салоні й ніхто не зронив ані слова. Лише за хвилин десять із гучномовця почувся хриплуватий голос капітана:

– Леді та джентльмени, хм… – невпевнено почав він, – ми і досі не можемо зрозуміти й пояснити те, що сталося. Ми… були впевнені, що приземлимося у Джексонвіллі. Але… по радіозв’язку диспетчер повідомив, мовляв, ми приземлилися у Каракасі, Венесуела. Звісно, цього просто не може бути, адже від Маямі до Каракаса летіти не набагато ближче, ніж від Нью-Йорка до Маямі… Нам просто не вистачило б пального…

Пасажири нарешті почали шепотітися між собою, вийшовши із заціпеніння. Тим часом пілот продовжував:

– Але найдивовижніше навіть не це. Той диспетчер… ким би він не був… переконував нас, буцім надворі тисяча дев’ятсот дев’яносто другий рік. На наше переконання, ми стали жертвами якогось малозрозумілого наукового експерименту абощо. Я знаю, цьому вкрай тяжко йняти віри, та чи не важче повірити у те, що ми перебували в небі впродовж тридцяти семи років? У будь-якому разі, наш екіпаж прийняв рішення покинути цей незрозумілий аеродром і наразі ми летимо вздовж берегової лінії на північний захід, щоби здійснити посадку бодай десь у більш зрозумілому місці.

І ми летіли. Ми летіли й летіли ще кілька годин поспіль коли раптом капітан знову не вийшов на зв’язок і не повідомив, що у нас закінчується пальне, тож він змушений буде приземлятися на найближчій придатній для цього ділянці суходолу. А відтак почалося зниження і зненацька – знову темна, мов триклята ніч, гроза.

Я закінчу свою записку, либонь, іще дивовижніше, ніж почав. Річ у тім, що від моменту початку зниження й дотепер, коли я пишу ці рядки, минуло вже понад десять годин. У нас давно стали двигуни і літак впродовж тривалого часу спускається до землі завдяки своїм аеродинамічним властивостям.

Спускається до землі… Кого, чорт забирай, я намагаюся обдурити?! Сумніваюся, що існує бодай якесь раціональне пояснення, яким чином ми ось уже майже одинадцяту годину поспіль не досягаємо земної поверхні, а за вікном і надалі лютує осатаніла гроза.

У будь-якому разі, я пекельно стомився. Стомився аж до того, що волію, певно, краще померти, аніж перебувати у цій невідомості стільки часу. Сподіваюся, що раніше чи пізніше ми таки побачимо землю… Із кабіни пілотів за останній десяток годин анічичирк, так само нічого не можуть пояснити й бортпровідники. Дехто в салоні читає молитви, хтось щось пише, як і я, а переважна більшість просто дивиться поперед себе відсутнім поглядом у цілковитій прострації.

Кладу цю записку до пляшки з-під «Кока-Коли» на випадок, якщо ми вріжемося у воду. Сподіваюся, вона колись таки знайдеться і Ви – мій випадковий адресат – передасте послання тим, хто бодай спробує розібратися, якого дідька з нами всіма сталося у липні п'ятдесят п'ятого.

Не знаю, який саме рік зараз надворі (взагалі вже сумніваюся у тому, як мене звати), але коли минуло небагато часу від моменту написання цього тексту – переконливо прошу знайти моїх батьків. Повідомте їх, будь ласка, що в останні миттєвості життя всіма думками я був із ними. Дуже їх люблю! Повну адресу зазначено на протилежному боці цього аркуша.

Не сподіваюся, що ви повірите у вищевикладене. Та благаю вас учинити саме так, як я прошу у цьому листі.

Щиро Ваш, 
Пол МакМілан
2(?) липня (?) 1955 (???) року.

---
Київ, 17.10.2016
Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
10
предыдущая
следующая