Дорослішання

  • 27.03.18, 07:43
       Все менше людей нині плутає поняття "дорослий" із віковими показниками. Багато фільмів, книг, тощо про дорослих дітей або інфантильних дорослих, як і прикладів з реального життя, дають зрозуміти про не такий вже великий зв'язок між цими двома поняттями. Хоча й досі траплються ті хто бачить це питання надто вузько і стереотипно. Вік грає роль, але не таку сильну, як події, рішення і вчинки що до цього віку відбувалися з людиною. Має вплив на дорослішання і розумовий потенціал, але теж не вирішальний, як виявилось.
        Є ще один стійкий стереотип, який найчастіше лишається без переосмислення, це сприйняття дорослішання як єдиний, переломний і доконаний процес. Мені ж здається, що процес дорослішання є постійним, перманентним протягом життя.
Сьогодні тобі здається, що ти подорослішав, і воно так мабуть і є, якщо порівнювати з вчорашнім днем. А через пару років, оглядаючись назад, казатимеш про ще не зріле мислення і вчинки цього періоду життя.
І добре, коли воно так. Гірше, коли людина завжди вважає себе дорослою, а насправді це не так, і лишається на тому ж рівні протягом всього життя.

14%, 1 голос

0%, 0 голосов

57%, 4 голоса

29%, 2 голоса
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Просто епізод. Завершення

  • 07.04.17, 18:34
Початок історії тут http://blog.i.ua/user/460768/2006068/ і тут http://blog.i.ua/user/460768/2010104/

Не дивлячись на такі ночі, що повторювались неодноразово, їх поведінка більш скидалась на дружньо-сусідську: він інколи допомагав їй з дрібною чоловічою хатньою роботою, а вона запрошувала його до себе обідати…

Мело весь месяц в феврале,

И то и дело

Свеча горела на столе,

Свеча горела…

Неодноразово згадував він рядки Пастернака, оскільки вони були наче з них писані. Інтуїтивно обидва розуміли, що довго все це не триватиме. Через кілька тижнів вона запропонувала влаштувати скромне міні-свято на двох, з музикою і вином. Він, як приймаюча сторона, зробив свій улюблений салат, купив вина і якихось закусок. Вона теж прийшла з вином, і наполягла розпочати з нього. Музика грала на фоні, вони мило спілкувалися, вино потроху давало в голову й сусідка почала задавати недоречні питання:

-         - А якщо твоя повернеться, ти про мене не повністю забудеш?

-        -   Не повернеться.

-         -  Чому ти так думаєш?

-        - Ті стосунки вичерпали себе.

-         - Це сумно.

-        -  Розкажеш про свого чоловіка

-        - Тобі не варто цього знати, та й я не готова розповісти. Все так складно.

-         -  Добре, давай про щось більш приємне

-         -  Увімкни пісні свого гурту. Цікаво послухати.

-          - Навіть не думав, що зацікавишся. Вмикаю.

Розмови йшли далі, закінчувалась друга пляшка вина, і під одну з мелодійних пісень вони несподівано закружляли в мед ляку посеред  тісної квартири. Під час цього танцю його охопило передчуття, що ця зустріч остання. Її, скоріш за все теж, тому танок плавно але стрімко переріс в запал пристрасті, шаленіший і потужніший, ніж попередні. Ніби останній ковток води перед виходом в пустелю, вони жадібно впивалися одне одним, і через хміль він навіть не зафіксував у пам‘яті як все скінчилось. Прокинувся він ранці і дуже здивувався, що вона лежала і спала в його обіймах, вперше залишившись на ніч. Згадавши про її дітей, він обережно розбудив її і сказав, що вже ранок. Все зрозумівши, вона сказала : «Дякую тобі за все», і, востаннє поцілувавшись, пішла. 

Просто епізод. Частина друга

Початок історії тут http://blog.i.ua/user/460768/2006068/

   Візит до їх оселі виявився напрочуд невимушеним, хоча він переступив той поріг уперше. В гостях у неї також була її подруга, хрещена хлопчика. А він разом із сестричкою були дуже раді печиву і фруктам, та і дядькові, який погоджувався їх піднімати і підкидати вгору, на що вони аж верещали від захвату. Хлопчина навіть не хотів його відпускати, коли він прощався і йшов до себе. З сусідкою також вдалося поспілкуватись і дещо про неї з‘ясувати. Була вона дуже непоганою людиною, хоча й проглядалося «районівське» виховання.

   Спілкування із сусідкою на подвір‘ї чи у під‘їзді стало чимось природним. Якось раптом і ніби остаточно. Якось вона попросила скористатись його інтернетом, щоб замовити одяг діткам, і він залюбки погодився, запропонувавши зайти до нього на чай з печивом та мережею. На тому і домовились. Коли вона зайшла пізно ввечері, вклавши дітей спати, його здивувало її вбрання. Плаття на ній було з розряду «вихідних», в яких ходять на дискотеки. До того ж відкриті плечі й руки якось не дуже відповідали зимі, що царювала навколо. З меблями в його квартирі було кепсько, один стілець біля комп‘ютера, два на кухні.  Коли він приніс їй чай і печиво до комп‘ютерного столу, планував сидіти збоку на дивані, який також виконував  роль ліжка, однак їй хотілося радитись з ним, а з дивану монітора не було видно. Довелось стояти поруч. Через певний час, він сказав, що принесе ще один стілець, на що вона заперечила, і посунувшись на своєму запропонувала сісти поряд. В процесі такого сидіння за комп‘ютером, йому прийшло в голову зробити своїй гості легкий аматорський масаж плечей і шиї, на що вона охоче погодилась,оскільки скаржилась на втому.  Його не натреновані пальці врешті теж втомились, і масаж став більше схожий на прогладжування. Коли пальці випадково ковзнули нижче шиї над грудьми, її дихання раптово стало частішим і важчим, а сама вона почервоніла. Незручну паузу треба було чимось заповнити, і нічого кращого за поцілунок в голову не прийшло. Після короткої розвідки губами, віддихавшись, вона запитала:

-                    -      Ти з усіма такий?

     -      Звісно ні, - була його відповідь, що продовжилась новими поцілунками і обіймами. Врешті вона вже сиділа на його колінах, що дозволило йому взяти легко її на руки і понести на диван. Розуміючи, до чого йде справа, вона пошепки сказала, вже напівлежачи на дивані:

-                    -     Ми ж ледве знайомі. Не треба… так поспішати…

-                    -     Не бачу причин для нас обох, щоб зупинятись.

Вона й не хотіла зупинятись, просто треба було тримати марку, і він це чудово розумів. Тому наступної миті вони, підкорені жагою, стрімко позбавлялись одягу, а разом з ним і сумнівів, упереджень, самоконтролю і сорому. Без зайвих слів, награності, поклик природи зблизив їх на стільки, на скільки це було можливо тієї миті. Темна й тиха зимова ніч. Монітор комп‘ютера давно вже згас і посеред цієї тиші вони вдвох умиротворені лежали на дивані вкриті ковдрою, він на спині горілиць, а вона, припавши щокою до його грудей. Торкнувшись пальцями латунного скрипкового ключика, що висів у нього на шиї, вона порушила тишу й спитала:

-                    -    А звідки в тебе цей кулончик?

-                    -    Колись купив у Львові.

-                    -   А звозиш мене колись до Львова? - Спитавши це, вона помітила розгубленість в його очах, і перш ніж він встиг зібрати до купи слова, щоб дати якусь ухильну відповідь, вирішила виправити незручну ситуацію, тому перервала – Жартую, розслабся. Не вздумай мені нічого обіцяти, це ні до чого.

-                   -   Я й не обіцяю те, що не можу виконати.

-                   -   І давай домовмося, що ніхто ні в кого не закохуватиметься.

-                   -  Ти права. Це нам обом ні до чого.

Ще полежавши так певний час, вона встала, і вдягаючись, сказала що має повернутись до дітей, раптом  вони серед ночі прокинуться, а її не буде. 

Просто епізод. Частина перша

Літній день, обідня перерва. Завдяки тому, що він знімав крихітну совкову квартиру в п‘яти хвилинах пішки від роботи, майже завжди на обід йшов додому. Цим він економив час і гроші. Зав‘язнувши в складних стосунках і не надто простій роботі, ним цього дня володів сумний, задумливий настрій. Щойно підігрітий борщ був надто гарячим, щоб їсти його одразу, тому погляд його мимоволі  перейшов на вікно, і те, що відбувалося за склом.  Частину газону, що між будинком і тротуаром, мешканці квартир використовували як клумби, а деякі і як городи, де й справді вирощували овочі. Українці. Цього дня там поралась молода сусідка з першого поверху, а навколо неї бігали, бавлячись, її діти. Миле і зворушливе видовище. Сусідка, до речі, теж досить мила. Врешті, обід перетворився на споглядання за нею, як вона нахилялась із сапою то в одну, то в іншу сторону. Він, давно вже вітаючись із нею, вперше відзначив її привабливість. Доїв борщ, і поплентався назад на роботу.

Півроку пройшли якось самі по собі, в метушні, роботі, з‘ясовуваннях стосунків зі своєю співмешканкою, різних приємних і не приємних моментах, однак із повною відсутністю визначних подій. Стосунки, власне, сходили нанівець, фактично зійшли, хоч і без офіційного проголошення. В крихітній зйомній квартирі поселилась справжня, тягуча самотність.

Посеред новорічних свят, вертаючись додому, він зустрів у під‘їзді сусідку з першого поверху, і привітав зі святами. Та була в гарному настрої, розпитувала про справи, і несподівано спитала про приготування м‘яса. Справді несподівано, бо вона ніби й не мала знати, що в нього досить непогані навички в кулінарії, хоча й без особливих знань. Перекинувшись парою слів, і попрощавшись, він занурився в думки. «Цікаво, де її чоловік ... чи навіть батько дітей… судячи з усього, десь не з ними... сумно… треба привітати малечу солодким, все ж таки свята…

to be continued

Інший час, інша держава, але яке все схоже...

"...Схоже безсилля було притаманне й сенаторам, котрі, споглядаючи у 1764 р. російські війська під Варшавою, спромоглися лише на сподівання, що, "побачивши утиски вільного народу, ціла Європа... не заплющить очей і не пожалкує коштів на порятунок нашої вітчизни"
(с) Анджей Сулима Камінський "Історія Речі Посполитої"

Ще один маленький віршик з юності

СМС

Її привітали сухим смс,
Вона ж любить мову, хоч не з поетес,
А тут тільки смайли, й транслітом слова,
І час за дрібним монітором сплива.

Ні, їй оператор не міг передать
Те, як б'ється серце, як очі горять...
Ні поглядів, прямо у вічі палких,
Ні теплих обіймів, ні сльози, ні сміх...

І відповідь в тих же загальних словах.
Вона ж любить мову? - та тільки в думках.
Це час, це такий історичний процес,
Коли всіх вітають сухим смс.

Трохи поезії

Колись в юності я писав вірші. Як українською, так і російською мовами. Пройшовшись осінньою алеєю згадав один із них)

Вдохни осенний аромат,
И я его вдохну с тобою.
Земля, окутавшись листвою,
Всё время манит чей-то взгляд.

Всё время манят чей-то взгляд
Деревьев золотые кроны.
Я восхищаюсь видом оных,
Их цвету яркому я рад.

Их цвету яркому я рад,
Как солнцу в марте, после ливней
И делает меня счасливей
Тех красок радужных парад.

Тех красок радужных парад
Тебе и мне согреют душу,
Как моряку, при виде суши,
Как пастуху, при виде стад.

Гарячі напої і посмішка

     За останні 5-10 років дуже великого розповсюдження набули каво-чайні кіоски і магазинчики, де окрім того, що можна купити багато сортів чаю/кави, можна тут же скуштувати ці напої у готовому вигляді. Зручно і смачно. Та й взагалі, не знаючи офіційних цифр, за власними спостереженнями, обсяги споживання цього продукту, а особливо кави, людьми істотно збільшилось. Офісна культура, ніби економія часу, привчання людей до натуральної, хоч і далеко не завжди якісної кави. І це лише маленька частка чинників, які першими прийшли в голову. І не так важливо, хто кого більше підштовхує, попит, чи пропозиція. Сказати хочеться дещо інше. Вкрадаються навіть підозри, щодо масової залежності, на зразок тютюнової. Хоча, як на мене це, якщо і залежність, то набагато приємніша. Ковток гарячого ароматного напою свіжого ранку, в квітучому скверику біля якогось транспортного вузла. Невеличке приємне інтермецо посеред міської метушні години пік. Радість, в якій не варто собі відмовляти. 
     Колись, маючи один з таких магазинчиків неподалік від офісу, частенько заходив до нього за кавою. Молода, симпатична продавщиця завжди привітно посміхалась. З  часом вона знала моє ім"я, знала, що мені без цукру ("от збоченець!", - подумає зараз хтось щодо цукру), і навіть, якщо за мною не було черги, з нею можна було перекинутись слівцем за життя. Ходити туди було завжди приємно саме в її зміну, і, думаю, саме через її привітну посмішку. Про всяк випадок зауважу, що з особистим життям у мене було все гаразд, ніяких зайвих намірів до неї не було, хоч я й зараз визнаю її привабливість, мені цілком вистачало жіночої уваги, але з таким її підходом до клієнтів, кава навіть здавалась смачнішою. "Так вєдь с улибкой бєнзін еффєктівнєє!", - сказано в одному зі старих фільмів. Понад сотню разів я брав у неї чай і каву, допоки спочатку я, а потім і вона не змінили місце роботи.
     Вчора ввечері, йдучи з роботи на репетицію, зайшов до такого кіоску, де теж молода, і доволі симпатична дівчина зробила мені чай, досить смачний, але із таким незадоволеним обличчям, на зразок "як ви всі мене дістали!" Можливо, в людини якісь негаразди, я все розумію, однак зайти туди вдруге бажання вже немає, оскільки задоволення було дещо зіпсоване. Можливо, за посмішку не доплачують, хоча трапляється й таке, але вона дозволяє людині відчути себе "в своїй тарілці", і викликає бажання вертатись знову в той самий, один із багатьох, кіоск за теплотою не лише в паперовому стаканчику, а й на обличчі людини, що тобі його продає.

Про Смак

    Якось спілкувались ми з колишньою колегою про свій фах, тобто архітектуру, дизайн, і вона висловила думку, що в цій справі можна навчитись чому завгодно, окрім відчуття смаку. Ніби це має бути вродженим. Особисто я з цим не згодний, і вважаю, що навчитись при великому бажанні можна будь-чому, а ті хто говорять подібне про будь-що, можливо хочуть хоч якось підкреслити, чи навіть просто виявити свою унікальність.
    І справді, природні задатки, здібності, це звісно добре, але найбільш високої майстерності досягають зазвичай, працьовиті, а не обдаровані. Якщо ж казати про мистецтво, дуже рідко який музикант на самому початку розуміється в звучанні. Може здатись, що їм це не дано, але пройшовши шлях до професійного музиканта, кожен чує, де забагато високих частот, не треба прибрати нижню середину, а де звук надто закомпресований. З музичним слухом все те саме, при систематичних заняттях, ті, кому ніби ведмідь потанцював по вухах, чують навіть мінімальний "нєстроєвіч". Бачив таке на власні очі. То може і зі смаком все аналогічно, якщо розвивати саме ті "рецептори"?
    Смак в архітектурі, багато в чому базується на знаннях про архітектуру. Коли я вчився на перших курсах університету, моє розуміння архітектури не багато чим відрізнялось від її розуміння звичайними обивателями. Подобались виключно статичні затишні будівлі, найчастіше, класичні. При чому я ледве міг відрізнити справжню класику від псевдо-класики. Сучасні складні структури я просто не міг вподобати, бо не міг їх зрозуміти. Звісно, деякі люди уловлювали це інтуїтивно, але їх було небагато. Пропустивши не один проект крізь свій мозок, дізнавшись і навчившись багатьом речам, мені вже не складно уловлювати естетичну складову, і претендувати на відчуття смаку. Це нормальний шлях багатьох фахівців.
    В мистецтві як і в науці є два підходи до діяльності: методом прозорого та чорного ящиків. В першому людина акумулює знання, ретельно їх досліджує й аналізує, а з них складає якесь рішення, а бо якийсь витвір мистецтва. В "чорному" ж ящику рішення приймаються інтуітивно, можливо не без логічних складових, але й без заглиблення в питання. В обох методах є як переваги так і недоліки. І, думаю, створення будь-якого об"єкта дизайну, витвора мистецтва, чи музичного твору, що при цьому виконано зі смаком, може бути досягнено обома способами. І це не значить що хтось більше чи менше талановитий. 
    Це моє переконання щодо смаку вже не раз знаходило підтвердження в реальному житті. Вірте в себе, але розвивайтесь)

Євгєній

  • 11.12.15, 15:02
      Поїхали ми якось з дружиною подорожувати. Кам"янець, Хотин. А була зима, і не зовсім сезон, принаймні в Хотині, де єдина харчевня біля замку була зачинена до весни. Погуляли добре, атмосферненько, народу мало. Коли йшли вулицею назад до зупинки, поряд із нами паралельно йшов невеличкий світло-рудий пес. А у нас є давня фішка, давати вуличним собакам імена, при чому бажано замислуваті, типу Варфоломій, Агріпіна, Інокєнтій... От і почала дружина його кликати: "Константін? Аркадій?..." щось там ще було, і тут я для підтримки кажу: "Євгєній?" Пес зупиняється і повертається до нас. На його хитрій мордочці було щось схоже на посмішку. Заради сміху, дружина каже: "Євгєній, покажіть нам, будь ласка, де зупинка?" Через пару секунд пес починає йти далі, випереджаючи нас, до речі в потрібному напрямку, але пропав з виду за поворотом. Коли ми дійшли до зупинки, там стояв пес Євгєній, і ніби чекав на нас. Я тоді сказав, шкода, що нема, що йому дати за службу. А пес явно чогось чекав. Дружина, погладивши його, дістала вологі севетки, щоб витерти руки. Євгєній, думав, що то щось їстівне, і мало не вхопив серветку своєю пащею. Потім йому стало зрозуміло, що в нас і справді нічого немає, і пес Євгєній знайшов собі цікавіше заняття: ганяти кота на іншій стороні вулиці.
Страницы:
1
2
3
4
6
предыдущая
следующая