Просто епізод. Завершення

  • 07.04.17, 18:34
Початок історії тут http://blog.i.ua/user/460768/2006068/ і тут http://blog.i.ua/user/460768/2010104/

Не дивлячись на такі ночі, що повторювались неодноразово, їх поведінка більш скидалась на дружньо-сусідську: він інколи допомагав їй з дрібною чоловічою хатньою роботою, а вона запрошувала його до себе обідати…

Мело весь месяц в феврале,

И то и дело

Свеча горела на столе,

Свеча горела…

Неодноразово згадував він рядки Пастернака, оскільки вони були наче з них писані. Інтуїтивно обидва розуміли, що довго все це не триватиме. Через кілька тижнів вона запропонувала влаштувати скромне міні-свято на двох, з музикою і вином. Він, як приймаюча сторона, зробив свій улюблений салат, купив вина і якихось закусок. Вона теж прийшла з вином, і наполягла розпочати з нього. Музика грала на фоні, вони мило спілкувалися, вино потроху давало в голову й сусідка почала задавати недоречні питання:

-         - А якщо твоя повернеться, ти про мене не повністю забудеш?

-        -   Не повернеться.

-         -  Чому ти так думаєш?

-        - Ті стосунки вичерпали себе.

-         - Це сумно.

-        -  Розкажеш про свого чоловіка

-        - Тобі не варто цього знати, та й я не готова розповісти. Все так складно.

-         -  Добре, давай про щось більш приємне

-         -  Увімкни пісні свого гурту. Цікаво послухати.

-          - Навіть не думав, що зацікавишся. Вмикаю.

Розмови йшли далі, закінчувалась друга пляшка вина, і під одну з мелодійних пісень вони несподівано закружляли в мед ляку посеред  тісної квартири. Під час цього танцю його охопило передчуття, що ця зустріч остання. Її, скоріш за все теж, тому танок плавно але стрімко переріс в запал пристрасті, шаленіший і потужніший, ніж попередні. Ніби останній ковток води перед виходом в пустелю, вони жадібно впивалися одне одним, і через хміль він навіть не зафіксував у пам‘яті як все скінчилось. Прокинувся він ранці і дуже здивувався, що вона лежала і спала в його обіймах, вперше залишившись на ніч. Згадавши про її дітей, він обережно розбудив її і сказав, що вже ранок. Все зрозумівши, вона сказала : «Дякую тобі за все», і, востаннє поцілувавшись, пішла. 

Просто епізод. Частина друга

Початок історії тут http://blog.i.ua/user/460768/2006068/

   Візит до їх оселі виявився напрочуд невимушеним, хоча він переступив той поріг уперше. В гостях у неї також була її подруга, хрещена хлопчика. А він разом із сестричкою були дуже раді печиву і фруктам, та і дядькові, який погоджувався їх піднімати і підкидати вгору, на що вони аж верещали від захвату. Хлопчина навіть не хотів його відпускати, коли він прощався і йшов до себе. З сусідкою також вдалося поспілкуватись і дещо про неї з‘ясувати. Була вона дуже непоганою людиною, хоча й проглядалося «районівське» виховання.

   Спілкування із сусідкою на подвір‘ї чи у під‘їзді стало чимось природним. Якось раптом і ніби остаточно. Якось вона попросила скористатись його інтернетом, щоб замовити одяг діткам, і він залюбки погодився, запропонувавши зайти до нього на чай з печивом та мережею. На тому і домовились. Коли вона зайшла пізно ввечері, вклавши дітей спати, його здивувало її вбрання. Плаття на ній було з розряду «вихідних», в яких ходять на дискотеки. До того ж відкриті плечі й руки якось не дуже відповідали зимі, що царювала навколо. З меблями в його квартирі було кепсько, один стілець біля комп‘ютера, два на кухні.  Коли він приніс їй чай і печиво до комп‘ютерного столу, планував сидіти збоку на дивані, який також виконував  роль ліжка, однак їй хотілося радитись з ним, а з дивану монітора не було видно. Довелось стояти поруч. Через певний час, він сказав, що принесе ще один стілець, на що вона заперечила, і посунувшись на своєму запропонувала сісти поряд. В процесі такого сидіння за комп‘ютером, йому прийшло в голову зробити своїй гості легкий аматорський масаж плечей і шиї, на що вона охоче погодилась,оскільки скаржилась на втому.  Його не натреновані пальці врешті теж втомились, і масаж став більше схожий на прогладжування. Коли пальці випадково ковзнули нижче шиї над грудьми, її дихання раптово стало частішим і важчим, а сама вона почервоніла. Незручну паузу треба було чимось заповнити, і нічого кращого за поцілунок в голову не прийшло. Після короткої розвідки губами, віддихавшись, вона запитала:

-                    -      Ти з усіма такий?

     -      Звісно ні, - була його відповідь, що продовжилась новими поцілунками і обіймами. Врешті вона вже сиділа на його колінах, що дозволило йому взяти легко її на руки і понести на диван. Розуміючи, до чого йде справа, вона пошепки сказала, вже напівлежачи на дивані:

-                    -     Ми ж ледве знайомі. Не треба… так поспішати…

-                    -     Не бачу причин для нас обох, щоб зупинятись.

Вона й не хотіла зупинятись, просто треба було тримати марку, і він це чудово розумів. Тому наступної миті вони, підкорені жагою, стрімко позбавлялись одягу, а разом з ним і сумнівів, упереджень, самоконтролю і сорому. Без зайвих слів, награності, поклик природи зблизив їх на стільки, на скільки це було можливо тієї миті. Темна й тиха зимова ніч. Монітор комп‘ютера давно вже згас і посеред цієї тиші вони вдвох умиротворені лежали на дивані вкриті ковдрою, він на спині горілиць, а вона, припавши щокою до його грудей. Торкнувшись пальцями латунного скрипкового ключика, що висів у нього на шиї, вона порушила тишу й спитала:

-                    -    А звідки в тебе цей кулончик?

-                    -    Колись купив у Львові.

-                    -   А звозиш мене колись до Львова? - Спитавши це, вона помітила розгубленість в його очах, і перш ніж він встиг зібрати до купи слова, щоб дати якусь ухильну відповідь, вирішила виправити незручну ситуацію, тому перервала – Жартую, розслабся. Не вздумай мені нічого обіцяти, це ні до чого.

-                   -   Я й не обіцяю те, що не можу виконати.

-                   -   І давай домовмося, що ніхто ні в кого не закохуватиметься.

-                   -  Ти права. Це нам обом ні до чого.

Ще полежавши так певний час, вона встала, і вдягаючись, сказала що має повернутись до дітей, раптом  вони серед ночі прокинуться, а її не буде. 

Просто епізод. Частина перша

Літній день, обідня перерва. Завдяки тому, що він знімав крихітну совкову квартиру в п‘яти хвилинах пішки від роботи, майже завжди на обід йшов додому. Цим він економив час і гроші. Зав‘язнувши в складних стосунках і не надто простій роботі, ним цього дня володів сумний, задумливий настрій. Щойно підігрітий борщ був надто гарячим, щоб їсти його одразу, тому погляд його мимоволі  перейшов на вікно, і те, що відбувалося за склом.  Частину газону, що між будинком і тротуаром, мешканці квартир використовували як клумби, а деякі і як городи, де й справді вирощували овочі. Українці. Цього дня там поралась молода сусідка з першого поверху, а навколо неї бігали, бавлячись, її діти. Миле і зворушливе видовище. Сусідка, до речі, теж досить мила. Врешті, обід перетворився на споглядання за нею, як вона нахилялась із сапою то в одну, то в іншу сторону. Він, давно вже вітаючись із нею, вперше відзначив її привабливість. Доїв борщ, і поплентався назад на роботу.

Півроку пройшли якось самі по собі, в метушні, роботі, з‘ясовуваннях стосунків зі своєю співмешканкою, різних приємних і не приємних моментах, однак із повною відсутністю визначних подій. Стосунки, власне, сходили нанівець, фактично зійшли, хоч і без офіційного проголошення. В крихітній зйомній квартирі поселилась справжня, тягуча самотність.

Посеред новорічних свят, вертаючись додому, він зустрів у під‘їзді сусідку з першого поверху, і привітав зі святами. Та була в гарному настрої, розпитувала про справи, і несподівано спитала про приготування м‘яса. Справді несподівано, бо вона ніби й не мала знати, що в нього досить непогані навички в кулінарії, хоча й без особливих знань. Перекинувшись парою слів, і попрощавшись, він занурився в думки. «Цікаво, де її чоловік ... чи навіть батько дітей… судячи з усього, десь не з ними... сумно… треба привітати малечу солодким, все ж таки свята…

to be continued

Інший час, інша держава, але яке все схоже...

"...Схоже безсилля було притаманне й сенаторам, котрі, споглядаючи у 1764 р. російські війська під Варшавою, спромоглися лише на сподівання, що, "побачивши утиски вільного народу, ціла Європа... не заплющить очей і не пожалкує коштів на порятунок нашої вітчизни"
(с) Анджей Сулима Камінський "Історія Речі Посполитої"

Ще один маленький віршик з юності

СМС

Її привітали сухим смс,
Вона ж любить мову, хоч не з поетес,
А тут тільки смайли, й транслітом слова,
І час за дрібним монітором сплива.

Ні, їй оператор не міг передать
Те, як б'ється серце, як очі горять...
Ні поглядів, прямо у вічі палких,
Ні теплих обіймів, ні сльози, ні сміх...

І відповідь в тих же загальних словах.
Вона ж любить мову? - та тільки в думках.
Це час, це такий історичний процес,
Коли всіх вітають сухим смс.

Трохи поезії

Колись в юності я писав вірші. Як українською, так і російською мовами. Пройшовшись осінньою алеєю згадав один із них)

Вдохни осенний аромат,
И я его вдохну с тобою.
Земля, окутавшись листвою,
Всё время манит чей-то взгляд.

Всё время манят чей-то взгляд
Деревьев золотые кроны.
Я восхищаюсь видом оных,
Их цвету яркому я рад.

Их цвету яркому я рад,
Как солнцу в марте, после ливней
И делает меня счасливей
Тех красок радужных парад.

Тех красок радужных парад
Тебе и мне согреют душу,
Как моряку, при виде суши,
Как пастуху, при виде стад.

Гарячі напої і посмішка

     За останні 5-10 років дуже великого розповсюдження набули каво-чайні кіоски і магазинчики, де окрім того, що можна купити багато сортів чаю/кави, можна тут же скуштувати ці напої у готовому вигляді. Зручно і смачно. Та й взагалі, не знаючи офіційних цифр, за власними спостереженнями, обсяги споживання цього продукту, а особливо кави, людьми істотно збільшилось. Офісна культура, ніби економія часу, привчання людей до натуральної, хоч і далеко не завжди якісної кави. І це лише маленька частка чинників, які першими прийшли в голову. І не так важливо, хто кого більше підштовхує, попит, чи пропозиція. Сказати хочеться дещо інше. Вкрадаються навіть підозри, щодо масової залежності, на зразок тютюнової. Хоча, як на мене це, якщо і залежність, то набагато приємніша. Ковток гарячого ароматного напою свіжого ранку, в квітучому скверику біля якогось транспортного вузла. Невеличке приємне інтермецо посеред міської метушні години пік. Радість, в якій не варто собі відмовляти. 
     Колись, маючи один з таких магазинчиків неподалік від офісу, частенько заходив до нього за кавою. Молода, симпатична продавщиця завжди привітно посміхалась. З  часом вона знала моє ім"я, знала, що мені без цукру ("от збоченець!", - подумає зараз хтось щодо цукру), і навіть, якщо за мною не було черги, з нею можна було перекинутись слівцем за життя. Ходити туди було завжди приємно саме в її зміну, і, думаю, саме через її привітну посмішку. Про всяк випадок зауважу, що з особистим життям у мене було все гаразд, ніяких зайвих намірів до неї не було, хоч я й зараз визнаю її привабливість, мені цілком вистачало жіночої уваги, але з таким її підходом до клієнтів, кава навіть здавалась смачнішою. "Так вєдь с улибкой бєнзін еффєктівнєє!", - сказано в одному зі старих фільмів. Понад сотню разів я брав у неї чай і каву, допоки спочатку я, а потім і вона не змінили місце роботи.
     Вчора ввечері, йдучи з роботи на репетицію, зайшов до такого кіоску, де теж молода, і доволі симпатична дівчина зробила мені чай, досить смачний, але із таким незадоволеним обличчям, на зразок "як ви всі мене дістали!" Можливо, в людини якісь негаразди, я все розумію, однак зайти туди вдруге бажання вже немає, оскільки задоволення було дещо зіпсоване. Можливо, за посмішку не доплачують, хоча трапляється й таке, але вона дозволяє людині відчути себе "в своїй тарілці", і викликає бажання вертатись знову в той самий, один із багатьох, кіоск за теплотою не лише в паперовому стаканчику, а й на обличчі людини, що тобі його продає.

Про Смак

    Якось спілкувались ми з колишньою колегою про свій фах, тобто архітектуру, дизайн, і вона висловила думку, що в цій справі можна навчитись чому завгодно, окрім відчуття смаку. Ніби це має бути вродженим. Особисто я з цим не згодний, і вважаю, що навчитись при великому бажанні можна будь-чому, а ті хто говорять подібне про будь-що, можливо хочуть хоч якось підкреслити, чи навіть просто виявити свою унікальність.
    І справді, природні задатки, здібності, це звісно добре, але найбільш високої майстерності досягають зазвичай, працьовиті, а не обдаровані. Якщо ж казати про мистецтво, дуже рідко який музикант на самому початку розуміється в звучанні. Може здатись, що їм це не дано, але пройшовши шлях до професійного музиканта, кожен чує, де забагато високих частот, не треба прибрати нижню середину, а де звук надто закомпресований. З музичним слухом все те саме, при систематичних заняттях, ті, кому ніби ведмідь потанцював по вухах, чують навіть мінімальний "нєстроєвіч". Бачив таке на власні очі. То може і зі смаком все аналогічно, якщо розвивати саме ті "рецептори"?
    Смак в архітектурі, багато в чому базується на знаннях про архітектуру. Коли я вчився на перших курсах університету, моє розуміння архітектури не багато чим відрізнялось від її розуміння звичайними обивателями. Подобались виключно статичні затишні будівлі, найчастіше, класичні. При чому я ледве міг відрізнити справжню класику від псевдо-класики. Сучасні складні структури я просто не міг вподобати, бо не міг їх зрозуміти. Звісно, деякі люди уловлювали це інтуїтивно, але їх було небагато. Пропустивши не один проект крізь свій мозок, дізнавшись і навчившись багатьом речам, мені вже не складно уловлювати естетичну складову, і претендувати на відчуття смаку. Це нормальний шлях багатьох фахівців.
    В мистецтві як і в науці є два підходи до діяльності: методом прозорого та чорного ящиків. В першому людина акумулює знання, ретельно їх досліджує й аналізує, а з них складає якесь рішення, а бо якийсь витвір мистецтва. В "чорному" ж ящику рішення приймаються інтуітивно, можливо не без логічних складових, але й без заглиблення в питання. В обох методах є як переваги так і недоліки. І, думаю, створення будь-якого об"єкта дизайну, витвора мистецтва, чи музичного твору, що при цьому виконано зі смаком, може бути досягнено обома способами. І це не значить що хтось більше чи менше талановитий. 
    Це моє переконання щодо смаку вже не раз знаходило підтвердження в реальному житті. Вірте в себе, але розвивайтесь)

Євгєній

  • 11.12.15, 15:02
      Поїхали ми якось з дружиною подорожувати. Кам"янець, Хотин. А була зима, і не зовсім сезон, принаймні в Хотині, де єдина харчевня біля замку була зачинена до весни. Погуляли добре, атмосферненько, народу мало. Коли йшли вулицею назад до зупинки, поряд із нами паралельно йшов невеличкий світло-рудий пес. А у нас є давня фішка, давати вуличним собакам імена, при чому бажано замислуваті, типу Варфоломій, Агріпіна, Інокєнтій... От і почала дружина його кликати: "Константін? Аркадій?..." щось там ще було, і тут я для підтримки кажу: "Євгєній?" Пес зупиняється і повертається до нас. На його хитрій мордочці було щось схоже на посмішку. Заради сміху, дружина каже: "Євгєній, покажіть нам, будь ласка, де зупинка?" Через пару секунд пес починає йти далі, випереджаючи нас, до речі в потрібному напрямку, але пропав з виду за поворотом. Коли ми дійшли до зупинки, там стояв пес Євгєній, і ніби чекав на нас. Я тоді сказав, шкода, що нема, що йому дати за службу. А пес явно чогось чекав. Дружина, погладивши його, дістала вологі севетки, щоб витерти руки. Євгєній, думав, що то щось їстівне, і мало не вхопив серветку своєю пащею. Потім йому стало зрозуміло, що в нас і справді нічого немає, і пес Євгєній знайшов собі цікавіше заняття: ганяти кота на іншій стороні вулиці.

Заліковка

  • 01.12.15, 18:56
       Пригадався мені перший день в універі. Він був не зовсім перший, оскільки я туди до цього їздив на курси, потім на вступні... Можна назвати його першим днем студентства, хоча за універською дідовщиною, студентами стають аж після першої сесії. Щоб ніхто не доколупувався, називаю його: "перший день на першому курсі".
       Того теплого вересневого ранку я з однокласником, а тепер вже й одногрупником, прибув до нашого темного коричневого корпусу. В холі висіли списки першокурсників, кого куди розподілили, і номера аудиторій. Хоча й вважалось колись, що архітектор - це чоловіча професія, у нас в групі, як і на всьому потоці, дівчат було суттєво більше ніж хлопців. Всілися ми разом зі шкільним товаришем в лівому ряду на другу парту, і почали по троху знайомитись з іншими. Декого з одногрупників я вже знав по вступних, а деякі обличчя бачив вперше, одне з них і востаннє. Кучерява дівчина в окулярах, з фарбованим в червоний і чорний кольори волоссям, після цього дня не з"являлась на жодній парі. Привернув увагу хлопець із Запоріжжя, майже налисо стрижений машинкою, в спортивному костюмі, з непривітним поглядом, були підозри, що цей, як мені тоді здалося, гопник, стане моїм ідеологічним ворогом. Совнішність оманлива, за 6 років навчання і співіснування на одному поверсі гуртожитку, з ним було випито чимало, а ще він навчив мене першим азам ком"ютерної графіки. Поряд із ним сиділа симпатична худенька дівчина, і з не абияким пафосом розповідала про те, що закінчила ДХШ, і яка вона начитана, і як любить Булгакова, і т.д. Зі школи люблю підкалувати таких. Тим більше вона сама мене спровокувала, спочатку сказавши що збирається читати Булгакова "Доктор Живаго", на що я виправив її, що насправді автор книги Пастернак, а потім, доводячи мою неправоту. Аргументами слугувало те, що Булгаков сам був лікарем, а потім для посилення авторитету заявила: "Я "Мастєра і Маргаріту" 3 раза прочла!", - і тут у мене само вирвалось: "А с пєрвого раза нє дошло?" Багато хто голосно сміявся, а дівчина зі мною більше не розмовляла аж до сесії. 
       В групі була досить різнобарвна публіка, майже всі по своєму цікаві, що хлопці, що дівчата. На задніх рядах сиділа група дівчат, знайомих між собою з ПО, одна з яких була якоюсь особливою, як мені здалося. Ні краплі косметики, світлі очі, широка, і при цьому сором"язпива усмішка, яка потім ще пару років не давала мені спокою. Але то інша історія. 
       Прийшли викладачі для вступної пари. Напідпитку, кураторша розвела тираду про складність і шляхетність професії, про безсонні ночі, і т. д. Врешті настала церемонія вручення заліковок. Варто обмовитись, що в нашому університеті, як і в давнину, залікові книжки склеювали кістковим клеєм, мабуть із старих радянських запасів. Клей можливо і якісний, але має характерний запах, що чимось нагадує собачі фекалії. Після видачі заліковок, наша "начитана" зі словами про свою любов до запаху друкованого паперу, глибоко вдихнула, нахилившись над розкритою заліковкою. В наступну мить вираз її обличчя містив одразу дві емоції, здивування і огиду, і не ясно було, чого більше. Ті, хто побачили цей перфоманс, обережно понюхали свої заліковки для з"ясування обставин, і тоді по аудиторії прокотилась хвиля сміху. Ось так почалося моє студентство. Як кажуть, найліпші роки життя, але з характерним запахом.
Страницы:
1
2
3
4
6
предыдущая
следующая