Агресія СРСР проти Фінляндії до початку російської ВОВ.
- 01.05.11, 11:19
30 листопада 1939 року вранці, о 8 годині 30 хвилин, кількасоттисячна Червона армія перейшла радянсько-фінський кордон по всій його довжині. Почалася одна з найганебніших війн в історії ХХ століття. Війна, яка в радянській і пострадянській історіографії дістала назву Радянсько-фінської, а в працях західних істориків — Зимової, оскільки бойові дії проходили взимку: мир було укладено 13 березня 1940 року. Сталінська пропаганда нагромадила навколо цієї війни просто-таки гори брехні — і щодо її причин, і щодо інциденту, який став безпосереднім приводом для неї, і щодо ходу бойових дій, і щодо втрат сторін та обставин укладення миру. Після 1940 року і аж до розпаду СРСР в офіційній радянській історіографії воліли взагалі не згадувати про цю, за висловом поета Олександра Твардовського, «незнамениту» війну. А якщо й згадували, то робили це «скоромовкою», не вдаючись до подробиць. Принципово нічого не змінилося й після розпаду СРСР. Попри те що в 90-ті роки минулого століття з’явилася низка більшою чи меншою мірою об’єктивних досліджень, присвячених цій темі, загальний тон та оцінки Зимової війни залишилися в основному незмінними. І далі нав’язується думка, що рішення Сталіна розпочати війну проти Фінляндії було зумовлене «об’єктивною необхідністю». «На північно-західних кордонах СРСР стояло завдання забезпечити безпеку Ленінграда» — пояснює російським абітурієнтам основну причину радянсько-фінської війни посібник для вступників до вишів «История России с древнейших времен до конца ХХ столетия» під редакцією В.Керова 2008 року видання. Нині, після виданого у травні цього року указу Дмитра Медведєва «Про Комісію при президенті Російської Федерації з питань протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії», об’єктивне дослідження однієї з найганебніших сторінок історії СРСР стає для наших північно-східних сусідів дедалі проблематичнішим. Спроби виправдати агресію проти маленької Фінляндії перетворилися на складову ідеологічного обґрунтування імперсько-націоналістичної істерії, яку старанно (і не безуспішно) роздмухує нинішнє кремлівське керівництво. Воно проголосило себе спадкоємцем СРСР, але не бажає нести будь-якої, навіть моральної, відповідальності за злочинні дії цієї держави на міжнародній арені. Минулорічна «операція з примушування Грузії до миру» наочно продемонструвала: Москва заради «поліпшення геополітичної ситуації» знову не зупиняється перед застосуванням збройної сили проти сусідніх суверенних держав. Сьогодні вже загальновідомо, що згідно із секретними протоколами до підписаного 23 серпня 1939 року Радянсько-німецького пакту про ненапад (пакт Ріббентропа—Молотова) два тоталітарні режими поділили між собою сфери впливу у Східній Європі. Договір від 28 вересня 1939 року про дружбу і кордон оформив фактичний союз між Гітлером і Сталіним, а також дозволив останньому «обміняти» належні СРСР відповідно до серпневих домовленостей Люблінське та частину Варшавського воєводств Польщі на Литву. Сучасна російська історіографія воліє розглядати Радянсько-фінську війну як «окремий епізод», не пов’язаний безпосередньо з подіями Другої світової. Проте саме на виконання союзницьких зобов’язань перед Гітлером радянські війська вдарили 17 вересня 1939 року в спину Польщі, яка ще чинила опір нацистській Німеччині. Одночасно Радянський Союз в ультимативній формі запропонував Литві, Латвії, Естонії та Фінляндії укласти «договори про дружбу та взаємну допомогу». Згідно з ними в названі країни передбачалося ввести «обмежені» контингенти радянських військ, аби покласти край «антирадянській політиці», а фактично — перетворити ці держави на радянських сателітів. Було зрозуміло, що це лише перший крок до їх повної анексії Радянським Союзом. Керівники балтійських держав кинулися шукати допомоги й підтримки як у Німеччини, так і Британії та Франції, котрі на той час уже були в стані війни між собою, але не вели активних бойових дій. Нацисти грубо відповіли, що балтійці повинні пристати на «пропозицію» Сталіна, а французи і британці висловили протести на підтримку скаржників. Проте Москва не зважила на них. Відтак 28 вересня Естонія, 5 жовтня Латвія і 10 жовтня 1939 року Литва капітулювали перед Сталіним, підписавши кабальні договори. Лідери цих країн заспокоювали себе: «все одно іншого виходу немає», протистояти радянській військовій машині немає жодної можливості. Вони були жорстоко покарані за свою слабкість і бажання «якось домовитися» — практично вся довоєнна політична еліта балтійських держав загинула в сибірських таборах, а народи за 50 років радянської окупації зазнали нелюдських страждань. Уже влітку 1940 року країни Балтії були позбавлені державності і анексовані Радянським Союзом. Капітулянтська позиція їхнього керівництва породила міф про «добровільне возз’єднання» з СРСР. І лише Фінляндія навідріз відмовилася підписати договір, який перетворив би її фактично на радянську колонію. Це було 5 жовтня 1939 року — в той самий день, коли капітулювала Латвія. Сталін не очікував такої незгідливості від країни, яка в 55 разів (!) поступалася Радянському Союзу за кількістю населення. Проте вже 14 жовтня Кремль запропонував Гельсінкі «компромісний» варіант: здати на 30 років в оренду фінський порт Ханко для облаштування там радянської військово-морської бази; передати СРСР кілька островів у східній частині Фінської затоки, більшу частину Карельського перешийку та півострів Рибачий — всього 2761 кв.км в обмін на 5529 кв.км радянської території в Карелії. За найгустіше заселені райони країни пропонувалися безлюдні ліси і болота в Карелії. Але найнеприйнятнішим було те, що Сталін хотів без бою отримати лінію Маннергейма на Карельському перешийку. Тоді і так невисокі шанси фінської армії чинити успішний опір у випадку радянської агресії, зводилися практично до нуля. Сталін намагався використати досвід свого союзника Гітлера, який рік тому змусив Чехословаччину «добровільно» відмовитися спершу від Судетської області разом з її надпотужними оборонними спорудами, а через півроку захопив усю безборонну країну. 19 листопада 1939 року фіни відхилили і другу радянську пропозицію. Але ще задовго до цього в умовах надзвичайної секретності розпочалося формування «фінської народної армії». Її основою стала радянська 106-та гірсько-стрілецька дивізія, до якої в пожежному порядку переводили всіх радянських фінів і карелів. Їх одягли у трофейні польські мундири з фінськими відзнаками. Після розгрому Фінської держави «народоармійці» мали стати опорою окупаційних сил у завойованій країні. За три з половиною місяці було сформовано чотири дивізії «народної армії», об’єднані у 1-й стрілецький корпус. Проте потрібної кількості фінів, карелів, вепсів та іжорців в СРСР просто не було, і вже 1 лютого 1940 року командування «ФНА» отримало дозвіл комплектуватися також росіянами. Відтак у ній з’явилися бійці з такими «фінськими» прізвищами, як Тажибаєв, Полянський, Устименко… Штаб корпусу очолив комбриг Романов, який відтоді став Райкасом, а політвідділ — Терешкін, який із жовтня 1939 року до квітня 1940-го звався Тервоненом. Лише командувачем «ФНА» був справжній фін Аксель Анттіла — кадровий офіцер Червоної армії, якого 1937 року було репресовано, а 1939-го — терміново повернуто з ГУЛАГу. Жоден (!) із майже тисячі фінських військовослужбовців, які потрапили до радянського полону під час Зимової війни, не згодився, попри страшний тиск з боку радянських чекістів, вступити до лав цієї «армії». Боєздатність її «вояків» була вкрай низькою. За весь період війни участі в бойових діях вони практично не брали. Їх берегли для параду «визволителів» в окупованому Гельсінкі. Отже, твердження сучасних російських істориків про те, що причиною виникнення Радянсько-фінської війни стала непоступлива позиція Гельсінкі щодо згаданих «територіальних пропозицій» радянської сторони абсолютно не відповідають дійсності. Сталінський план «обмінятися територіями заради відсунення кордону від Ленінграда» був усього лише димовою завісою — іще в жовтні він вирішив захопити всю Фінляндію. У 20-х числах листопада в радянських газетах з’явилися повідомлення про «постійні провокації білофінської вояччини на радянському кордоні», про «повстання фінських трудящих проти буржуазного режиму». А 26 листопада НКВС організував провокацію поблизу радянського селища Майніла на кордоні з Фінляндією — з мінометів було обстріляно місце розташування радянського 68-го полку. Згідно з брехливими радянськими заявами було вбито чотирьох і поранено дев’ятьох червоноармійців. Проте насправді втрат не було — в 90-ті роки російський історик Аптекар знайшов в архівах зведення і донесення 70-ї стрілецької дивізії, до складу якої входив 68-й полк. Повідомлення про обстріл з фінської сторони там немає, і будь-яких втрат 25—28 листопада у складі дивізії не зафіксовано. 28 листопада Радянський Союз в односторонньому порядку розірвав пакт про ненапад з Фінляндією і 30 листопада почав війну. 1 грудня в першому ж захопленому СРСР населеному пункті Фінляндії — дачному селищі Терійокі, безпосередньо на радянському кордоні, було створено «народний уряд» на чолі з комінтернівським діячем Отто Куусіненом. Уже 2 грудня СРСР визнав своїх маріонеток єдиним законним урядом Фінляндії і уклав з ним «договір про дружбу». Цікаво, що всю викладену вище інформацію взято з відкритих джерел — радянських центральних газет листопада-грудня 1939 року. Але відтоді в жодному радянському джерелі ніколи не згадувалося про «народний уряд», на «допомогу» якому рушили радянські «визволителі». Героїчний всенародний опір, який вчинила самозваним «визволителям» малесенька нація, зробив цю пропагандистську версію абсолютно неприйнятною. Сталін наказав військам Ленінградського військового округу протягом двох тижнів зламати опір фінської армії і окупувати країну. Радянське угруповання, зосереджене перед початком війни на кордоні Фінляндії, переважало її збройні сили за особовим складом в 1,6 разу, за кількістю гармат і мінометів — у 5,4, літаків — у 9,1, танків — у 88 (!) разів! Фінам вдалося виставити проти агресора 265 тисяч ополченців. Лише 38 тисяч із них були кадровими військовими. Багато мобілізованих не мали навіть військової форми — лише військова пряжка на «домашньому» ремені та кокарда на цивільній шапці. Радянські «визволителі», взявши в полон такого ополченця, розстрілювали його як «бандита». Погано озброєна фінська армія відчувала брак боєприпасів: запас патронів — лише на два з половиною місяці боїв, артилерійських снарядів і мін — на один місяць. І попри це, війська маршала Маннергейма три з половиною місяці чинили героїчний опір. Лише в битві поблизу Суомуссалве в грудні 1939—січні 1940 року було оточено і практично повністю знищено 163-тю і 44-ту піхотні радянські дивізії. В результаті радянські війська втратили понад 27 тисяч убитими, замерзлими і полоненими, а втрати фінів склали лише 900 осіб. Сталін, який перебував у стані певної ейфорії після переможної прогулянки радянських військ Західною Україною і Білоруссю за кілька місяців перед тим і після нищівної поразки, завданої японцям на Халхін-Голі, потрапив ніби під холодний душ. 7 січня 1940 року було створено Північний фронт, на Карельський перешийок безконечним потоком гнали війська і техніку. Врешті величезна чисельна й технічна перевага радянських військ принесла свої результати — через три з половиною місяці запеклих боїв усі смуги лінії Маннергейма в західній її частині було прорвано, і 13 березня радянські війська взяли місто Вііпурі (яке перетворилося на «русский город Выборг») — далі прямий шлях на Гельсінкі. Проте Сталін зважив на прохання фінського уряду про припинення бойових дій, і ще 12 березня (за день до взяття Вііпурі) було підписано, фактично без обговорення, «не читаючи», радянсько-фінський мирний договір. За ним Фінляндія втрачала весь Карельський перешийок та узбережжя Ладозького озера, деякі райони в Карелії і на Півночі, віддавала СРСР в оренду півострів Ханко. Здавалося б, Сталін переміг у війні, отримавши більше, ніж вимагав у листопаді 1939-го. Тоді чому він відмовився від повного завоювання Фінляндії? Насправді війна закінчилася ганебною поразкою СРСР. Фінські війська втратили загиблими 26 600 осіб (дуже істотні втрати для такої маленької країни — майже 1% населення). Сталін наприкінці війни заявив про 48?475 загиблих з боку СРСР. Згідно ж із поіменними списками, складеними у 1949—1951 роках Головним управлінням кадрів Міністерства оборони СРСР, радянські втрати в цій війні склали 126?875 осіб убитими, померлими від ран, хвороб і зниклими безвісти. Тим часом більшість західних істориків вважають й ці цифри заниженими і оцінюють кількість загиблих радянських військовослужбовців у 150— 200 тисяч. Іще сотні тисяч поранених і обморожених. Версія про добровільне входження «Фінляндської Радянської Соціалістичної Республіки» до складу СРСР, про робітників і селян, які зі сльозами радості на очах зустрічали радянських воїнів-визволителів, вже не проходила. Радянізацію Фінляндії було відкладено. На щастя, назавжди. Зимова війна 1939—1940 років, у якій Фінляндія відстояла свою незалежність, мала для СРСР доволі відчутні наслідки: як агресора його було виключено з Ліги Націй. Розлючений величезними втратами та неспроможністю швидко подолати слабшого противника, Сталін вигнав з посади наркома оборони Климента Ворошилова. А Гітлер, який уважно стежив за «успіхами» свого нового союзника на Карельському перешийку, за підсумками Зимової війни прорік: «Радянський Союз — колос на глиняних ногах без голови». Якщо вже, мовляв, маленька і погано озброєна фінська армія змогла так довго й успішно чинити опір Червоній армії, то вермахт рознесе її на шматки за кілька тижнів. Саме за підсумками Зимової війни Гітлер вилікувався від панічної боязні воювати на два фронти — на Заході і Сході одночасно. Можна припустити: якби не «мудре» сталінське рішення про напад на Фінляндію і ганьба, якою вкрила себе на Карельському перешийку «непереможна і легендарна» Червона армія, Гітлер не зважився б напасти на СРСР до остаточної перемоги над Британією. Безпосереднім наслідком Зимової війни стала і війна-продовження — в 1941—1944 роках фіни воювали проти СРСР уже в союзі з Німеччиною, намагаючись повернути свої землі. Сьогодні вже доведено, що напередодні і на початку Другої світової найбільшим бажанням фінської еліти, зокрема Маннергейма, було зберегти нейтралітет, «відсидітися», подібно до того, як це вдалося зробити шведам. Ці сподівання фінів були розтоптані Сталіним. Без війни 1939—1940 років проти Фінляндії не було б і блокади Ленінграда (фіни замкнули кільце навколо цього міста з півночі), а відтак і смерті від голоду сотень тисяч жителів цього міста…
Олекса ПІДЛУЦЬКИЙ
