Не варто забувати, що...

  • 13.09.18, 20:00
Завжди роби бекапи.
Завжди роби бекапи.
Завжди роби бекапи, сука.
"Ой, я бачу ти тут уже більше місяця не скидав на зйомний диск те що там фотошопиш і пишеш ночами до кривавих беньок? Ну і їбись воно конем" - подумав вінт мого ноута і здох негеройською смертю безславного виродка, захлинувшись у власному лайні та блювотинні. Такі справи, малята. Тому нових заміток не буде.
Певно, надовго.

День цвітіння бузку, ч. 2

  • 12.09.18, 20:06

Отже, з горем попалам я все ж доїхав із Мурафи до Шаргорода, де вистрибнув із автобусу ще задовго до центру. А як було їхати далі, коли на горизонті така краса?


[ Шаргород ]

День цвітіння бузку, ч. 1

  • 10.09.18, 20:03

То був перший день одного з найкращих місяців року – травня. Стояла тепла і ясна погода, все навколо розквітало, і на додачу це ж вихідний, і я вирушив убік Шаргорода.

Але добиратись туди найкоротшим рейсом через Жмеринку було б надто банально. Тому обрав автобус, що ходить через Мурафу, усього тричі на день, маючи на меті побачити й кілька сіл по дорозі.

І перше з них – Строїнці Тиврівського району. Вискочив на першій же зупинці, біля костьолу та цвинтаря. Дорога попереду різко ниряє униз до ставка, і від того на горизонті видніється добрий шмат села.


[ Строїнці - Пеньківка - Мурафа ]

Могилів-Подільський: по дорозі і навколо

  • 08.09.18, 19:45

У цій замітці хотів би розказати про декілька точок, які устиг відвідати разом з Могилів-Подільським. Околиці цього міста щедро насичені різними цікавинками, а рельєфні придністровські пагорби зроблять фотогенічним навіть найбільш банальне село.


[ Вендичани - Немія - Бронниця ]

Озаринці

  • 06.09.18, 20:20

Навесні цього року, коли я нарешті добрався до Могилів-Подільського, попутно не міг не оглянути хоча б декілька сіл навколо, бо в багатьох таки є що подивитись. Безумовно найцікавішим із них є село Озаринці, де зберігся ряд пам’яток, зокрема руїни турецької фортеці, а також неймовірні краєвиди за рахунок крутого рельєфу.


[ Читати і дивитись далі ]

Могилів-Подільський із циганським присмаком

  • 04.09.18, 20:13

«Я тебе породив, я тебе і вб’ю» - ці слова з усім відомої класики якнайкраще описують взаємовідносини річки Дністер та міста на її березі. Могилів виник як важливий оборонний та прикордонний пункт біля великої ріки, але ж вона і найбільше завдала йому шкоди частими повенями, певно, навіть сильніше, ніж усі війни, пожежі та епідемії.

Колись третє за величиною місто Подільської губернії перетворилось на невеликий райцентр Вінницької області, усе життя якого зав’язане на митниці. Але навіть не маючи цілісного старого міста чи надвеликої кількості цікавинок, Могилів-Подільський усе одно чудесний. Мені він чомусь нагадав Одесу у дуже зменшеному варіанті, і справа не тільки в довгому узбережжі (хоч воно тут і річкове, а не морське), а якійсь своїй особливій устаканеній атмосфері і навіть специфічній говірці місцевих мешканців.


[ Читати і дивитись далі ]

Зерня гніву

  • 01.09.18, 20:40

- Забути. Ось що було найголовніше. Я навіть оголосив за це чималу винагороду, але ніхто з-поміж усіх хвалених чаклунів не наважився до мене з’явитись. А вони знають, що слово я тримаю, і статки у мене є. Не змогли. А я так надіявся. Чи хотів хтось у грішному світі що-небудь так сильно, як я – забути тебе?

Він говорив спокійно, але голос гучно гримів, здіймався високо під склепіння й розносився нечіткою луною порожніми залами великого готичного замку. Голос був важкий, ведмежий, і він сам найбільше походив на ведмедя – широкий, високий, кремезний та надзвичайно волохатий.

- А міг би просто жити, й непогано. Чого-чого, а золота на це маю достатньо, аби ні про що не піклуватись. Закатувати бенкети, щоб вино лилось рікою, мацати масних панночок, і дивитись звисока, як буквально, так і образно, на своїх гостей, а надто на звичайних простолюдинів. – тут граф осікся, бо вона перед ним стояла теж простолюдинкою. Але вона так само мовчала, тому продовжив. – А натомість я був ниций та нікчемний перед ними усіма.

Здоровий сон, найкраща їжа, найліпші лікарі – мені нічого не допомагало, бо мене з’їдало зсередини безсилля й лють. Поки вони безуспішно бились наді мною, у мене лущились та випадали зуби, а шкіра вкривалась струпами й стікала гноєм, - він усміхнувся, й зі страшного рота на неї вишкірились у моторошній гримасі чорні й жовті уламки.

- Це все почалось якраз відтоді, коли між нами пролягла ця невидима межа. І хоча її насправді неважко перетнути, бо до вашого острівця цілий рік щодня відправляється пором… Відправлявся. Бісові квіти, що квітнуть там ледь не півроку. Від них я задихаюсь і втрачаю свідомість. Але ж навіть не це головне, правда?..

Він зробив непевний вайлуватий крок назустріч крихітної постаті супроти себе. Вона стояла так само незрушно, з похиленою головою, і тільки в синіх очах палав недобрий вогонь. Та марно, її ретельно обшукали, нічого ні йому, ні собі не заподіє.

Чорні кучерики зібрані на потилиці заколкою. Проста довга сукня персикового кольору з оголеними плечиками. Як же зараз його зводили з розуму ті голі плечі та шия! Шкарубка волохата лапа з чорними нігтями потягнулась до вороту сукні, і беззахисні ключиці здригнулись від страху й огиди. Але поки він стримав себе й забрав руку.

- Спочатку я намагався забутись у грі. Щовечора в сусідній залі – карти, кості, крики аж до ранку. Я навіть не знаю, коли більше розпалюється апетит, як програєш останню сорочку, чи коли знімаєш її з сусіда. Я міг розоритись за вечір, а наступного вдвічі все відіграти. У цій залі відчайдухи програвали цілі села й провінції. Віддавали у борг навіть своїх дітей. Кілька невдах з безвиході пустили собі кулю в лоба, а їх сім’ї досі розплачуються з боргами.

Але тоді мені це приїлось. Я почав цікавитись конями. Завів стайні, купив скакунів. Сам об’їжджав найбільш злих і норовистих. Це непередаване відчуття, мати під собою цю дику, живу й швидку, як вихор, стихію. Яка має власну силу волі й ненавидить тебе і хоче скинути, але ти перемагаєш її і повністю підкоряєш собі. І коли ви несетесь єдиним цілим зі швидкістю вітру… Це теж допомагало, але недовго.

Зрештою, я пішов на війну. На схід, проти тамтешніх башибузуків, куди далеко не кожен наважиться піти. У наших жінок найперша молитва, щоб її чоловік чи син не потрапив на схід. А як потрапить, то друга – аби тільки не взяли в полон. Бо тоді якщо здеруть шкіру живцем, це буде ще найлегша смерть.

А я йшов на них у найперших рядах, рубав як капусту. Навколо вибухали ядра, пролітали відірвані й відрубані шматки людських тіл. А я рубав арабів і потаємно чекав випадкової легкої смерті, яка так і не прийшла. Ми перемогли. Стихли співи муедзинів з верхів мінаретів, а з глинобитних сіл перестав лунати дитячий сміх. Хоч нас і багато полягло в тій чужій сірій пустелі, живі повернулись у великій славі.

Далі я пристрастився до алкоголю, опіуму… - він махнув рукою, тут можна було й не вдаватись в подробиці. Тоді замовк, аби перевести подих. Заклякла тиша, зависла у повітрі високої кімнати. Й було відчутно, що цей старий чорний замок теж уважно слухає.

На великому столі стояла кришталева ваза з персиками. Під колір сукні, і, граф пам’ятав, які вона найбільше любила. Важко було дістати персики у кінці жовтня, але він (його слуги) змогли.

- Я б так і догнивав тут далі, не маючи змоги нічого змінити. Можливо, протягом ще багатьох років. А ти б жила безвилазно на своєму острові, бо поруч старі батьки і малолітній кволий брат. І губернатор – мій лютий ворог. І бісові квіти… Але щось почало відбуватись.

Спочатку спека. Таке буває, нічого незвичного, хоча навіть кілька людей не витримали. Але спека тривала непристойно довго, вся зелень посохла. Достатньо було невеличкої іскри, аби цей світ спалахнув, і одного разу так і сталось. Усе горіло дуже швидко, вигоріло майже вщент, а на морі саме піднявся шторм, якого не бачили сто років, і пором з великої землі не міг прийти на допомогу.

Ваш райський острівець перетворився на гнітючу пустелю. Вигоріли до землі жнива й задихнулась худоба. Вкриті величним лісом гори стали чорними обвугленими скелями. А золоті пляжі укрились непередаваним смородом трупів тих, хто не встиг добігти до води й згорів заживо.

Але й тоді ви не стали покидати острова, тулились під якимось нікчемним навісом і їли дохлятину. І певно вистояли б, якби не невідома недуга, яка почала з’їдати тебе зсередини. І тільки тоді ти піддалась і зійшла на велику землю, бо тільки тут є лікарі. Не заради себе, заради батьків і брата, які без тебе пропадуть.

Він знову перевів подих, перед тим як перейти до найголовнішого.

- Я довго думав, чому сталось саме так, що всі біди упали на ваш райський куточок. І дійшов до висновку, що всьому виною я. Мій гнів. Він маленький був спочатку і нестрашний, але я терпляче чекав його й ростив. Я прокляв ваш острів та всіх його людей, бо тільки спепеливши його, можна було змусити тебе звідти піти. І мій гнів виріс набагато більшим за мене, і за замок, і за все, що є навколо, і одного разу наніс свій удар.

Не знаю, чиєю саме десницею. Може, то Бог зглянувся на мої страждання. А може, диявол захотів прибрати до рук мою нікчемну душу. Але тобі не варто винити ні Бога, ні диявола, бо все то був – я.

Від запалу на обличчі божевільного проступив піт, він дихав важко й нерівно. А тоді гепнувся перед нею на коліна – так хіба що вирівнявся з нею за зростом; але далі згибався в три погибелі й прихилявся землі й дійсно робився перед нею маленьким і ницим.

Перед його очима стояв поділ персикової сукні і пахнув він польовими травами, і теплим молоком, і згарищем. Опущені додолу маленькі руки – шкарубкі, роботящі, так не схожі на курячі лапи розбещених панночок. Ручки, які він колись тримав у своїх, але не втримав, упустив.

- Я підніму на ноги всіх найкращих лікарів та чаклунів, і вони знайдуть, як тебе врятувати. Твої рідні житимуть у достатку все своє життя. Я навіть пальцем тебе не доторкнусь без твоєї згоди, тільки пробач, пробач, дай мені хоча який примарний шанс. – граф зіщулився ще дужче, припав лобом кам’яної підлоги й вчепився у неї нігтями, аж виступила кров. А тоді рвучко встав на ноги.

Вона так само мовчала. Можливо, думала в той момент про свою сім’ю, а найпевніше таки про те, що погодиться чи ні, а ніколи не вийде з цього затхлого темного замку. Тоді висмикнула з голови заколку, яка виявилась із вістрям на кінці. Чорні пасма легко упали на плечі, застрибали грайливі кучерики. А наступної миті рішуче вдарила себе тим вістрям у скроню і звалилась замертво.

На крик господаря збіглась уся прислуга. Ще б пак, ні до того, ні після не чули вони в своєму житті такого скаженого розпачливого виття. Кинувся на головного стражника, схопив за комір.

- Я ж все, усе перевірив, то ж… хто ж знав, - лопотів той перелякано. Не став слухати, схопив за ноги, як тріску, й з усією своєю ведмежою силою вдарив головою об стіну.

 

Скоро у замку знову стало тихо. Тіло стражника винесли, відмили кров. На величезному столі у центрі покоїв лежала мертва дівчина. Обличчя її було спокійним і зовсім живим на вид, тільки що блідим. У складених на грудях руках догорала свічка, а в ногах стояла ваза зі свіжими персиками.

Господар теж затих, сидів на краю свого величезного ложа, призначеного для двох і додумував свою думу. Зрештою, погасив свічку, ліг і заснув спокійним сном. А думав він про той самий свій гнів. Зерня, що проросло всередині його чорної душі, досягло гігантського розмаху. І тепер вся та неконтрольована люта сила зібралась знову в одній точці – ось тут.

Він засинав упевненим, що цієї ночі старий готичний замок не витримає. Він обвалиться весь під вагою власного віку і неймовірного гніву, що давить згори, і поховає під своїми гострими уламками їх усіх. Їх обох. І тоді вони нарешті будуть разом.

Найгарніша у світі Стіна

  • 30.08.18, 20:10

Навесні цього року мені вдалось побачити на власні очі одне з найцікавіших сіл Вінницької області, а то і всієї України. Незважаючи на свій неймовірний вид, Стіна Томашпільського району усе одно залишається місцем маловідомим, а ноги туристів ступають на її землю вкрай рідко.

Але так навіть краще, бо ніщо не порушує первинного укладу цього дивного місця, а щасливцям, які тут побували, впору створювати закритий елітний клуб. А ще у Стіну варто їхати не коли-небудь, а конкретно у першій половині квітня. Та про все по порядку.


[ Читати і дивитись далі ]

Холодне сонце Ісландії. День останній

  • 28.08.18, 20:18

Рейк’явік місцями виглядає так, наче його вигадали й намалювали у фотошопі, але ж ні, він існує насправді. Саме найпівнічнішій столиці світу був здебільшого присвячений останній день ісландської поїздки, про неї і ця замітка.


[ Читати і дивитись далі ]

Річка Вишенька, від витоків до устя

  • 25.08.18, 20:27

У 21 сторіччі на земній поверхні, здавалось би, майже не залишилось білих плям; на перший погляд, усе можливе уже давно сфотографували і описали на безкрайніх просторах інтернету. Але іноді навіть під носом можна знайти щось таке собі незвідане, особливо коли є бажання, а бажання таке у мене було. Що з того вийшло, розкажу нижче.

У межах Вінниці, окрім усім відомого Південного Бугу, протікає ще три малі річки: Вінничка, Тяжилівка та Вишня (Вишенька) і купа струмків, і вони знаходяться у настільки густій тіні великої річки, що інформації про них майже немає. Одну із цих водойм я і вибрав для свого дослідження, і з назви замітки уже зрозуміло, яку саме.


[ Читати і дивитись далі ]
Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
37
предыдущая
следующая