хочу сюда!
 

Anna

36 лет, рак, познакомится с парнем в возрасте 32-43 лет

Заметки с меткой «аляска»

Як хитрий дядько Сем російського ведмедя надурив

Історія одного штату: як хитрий дядько Сем російського ведмедя надурив
   
 

Хитрий дядяко Сем

30 березня виповнилося точнісінько 150 років з того моменту, як Російська імперія продала свою колонію, Аляску, Сполученим Штатам Америки. Це був, певно, найдурніший російський гешефт, якого уклали за одну-єдину ніч.

Колись давно, як той казав, "за царя Гороха, коли землі було трохи, та за царя Панька, як була земля тонка", були часи в Америці, коли кандидатів на посаду президента насправді перевіряли на відповідність посаді. Поважна комісія вивчала риси характеру, а претенденти мали проходити інтерв‘ю, ніби кандидати на роботу в якійсь фірмі – доводити знання про свою країну та про навколишній світ, аби мати змогу бодай отримати шанс стати лідером нації.

Екс-губернаторка Аляски та кандидатка від Республіканської партії на посаду віце-президента на виборах 2008 року, Сара Пейлін, також мала складати такий іспит. На питання, які знання вона має, аби, скажімо, мати справу з Росією, пані політик з американської "Далекої Півночі" відповіда:

Росіяни – наші найближчі сусіди, з Аляски Росію можна побачити неозброєним оком.

Великого знання зовнішньої політики ця відповідь в собі, звичайно, не несе, але правда в ній є: Росія та Америка блимають одна на одну через Берингову протоку, а відстань між російським островом Великий Діомед та американським островом Малий Діомед – лише чотири кілометри.

І справді, ніде, принаймні, в історичному розрізі, зв‘язки між Сполученими Штатами та Росією не є такими тісними, як в 49-му штаті. Тому що Аляска була колись російським форпостом в Новому Світі та належала протягом більш ніж століття до Російської Імперії.

Втім, 150 років тому, 30 березня 1867 року, Росія продала свою колонію на американському континенті Америці. О четвертій ранку, в суботу, міністр закордонних справ САСШ Вільям Сьюард та російський посол Едуард фон Штоккель, після безсонної ночі, проведеної в переговорах, домовилися про ціну. Чек американської скарбниці (тобто, міністерства фінансів), якого передали царю, містив суму 7,2 мільйони доларів – це зараз десь близько 120 мільйонів. Дрібничка тай годі.



Переговори між США і Росією щодо продажу Аляски / Архівне фото

За рибу – гроші

Що ж придбали Сполучені Штати за таку жалюгідну, навіть за тодішніми мірками, суму?

Штат Аляска займає більш, ніж шосту частину США – близько 1,7 з 9,8 млн квадратних кілометрів. Водночас, в цьому найбільшому в світі ексклаві живуть лише трохи більше, ніж 710 тисяч людей (для порівняння – в усіх Сполучених Штатах проживають близько 323 млн людей). Сьогодні Росія та Америка розділені морем, а якби цар не продав Аляску (яку тоді називали "російською Америкою"), то Росія (або ж СРСР) мала б спільного сухопутного кордону з Канадою, та ще й величенького – 2477 кілометрів. Певно, тримала б там військові бази, морські порти чи навіть ядерні ракети...

У ті часи газета The New York Times писала, що перемовини про продаж Аляски тривали лишень 5 годин, після чого Сьюард та фон Штоккель поїхали до Білого дому та поклали угоду на стіл президентові Ендрю Джонсону. Він підписав її того ж дня, точніше – опів на третю, а вже ввечері угода була доправлена до Сенату. Ну, американці таки вміють швидко обертатися, коли мова заходить про вигідні гешефти, чи не так?

Узбережжя Аляски було відкрите близько ста років до продажу, в 1741 році, славетним данським мандрівником Вітусом Берінгом, який його й наніс на географічну мапу. Його ім‘ям назвали протоку, яка відокремлює Америку від Азії. Експедиція Беринга була споряджена на завдання та коштом Російської імперії, таким чином, після відкриття цієї землі та встановлення, що вона не має сухопутного сполучення з Азією, вона стала належати Росії.

Валіза без ручки

Вже за чотири роки потому до Аляски в пошуках звірячого хутра прибули перші російські мисливці-промисловики. Щоправда, сперш вони обмежували свої походи Алеутськими островами, але в 1783 році вони вже заснували перше постійне поселення на американському континенті. В 1799 році цар Павєл Перший надав Російсько-Американській компанії виключну торгову монополію в Алясці.

Проте, справжній інтерес до цієї землі в росіян так і не прокинувся. Пушний бум тривав недовго: пушні тварини, перш за все – морські котики, були просто варварськи винищені, після чого кількість мисливців скоротилася хіба ж не до одиниць, а кількість поселенців не зросла. Навіть в найліпші часи там жило не більш ніж 800 осіб: мисливців за хутром, трапперів... а також православних попів-місіонерів, які навертали туземців-алеутів та ескімосів до рук РПЦ (до речі, російський православний діоцез на Алясці існує й досі, до нього належать майже 50 тисяч вірян).

До далекої колонії просто ніхто не хотів їхати. Подорож туди з Санкт-Петербургу тривала більш, ніж півроку – все одно, чи доводилось плисти повз мис Горн чи повз мис Доброї Надії. Таким чином, постачання колонії виявилося буквально "золотим", а зиск з хутра не міг його повністю виправдати.

Наприкінці 1850-х років інтерес до Аляски в російських можновладців повністю пропав, та й кошти скінчилися. Росія щойно програла Кримську війну союзу Великої Британії, Франції та Османської імперії і саме цей конфлікт продемонстрував стратегічну вразливість Аляски: росіяни просто ніколи не змогли б захистити таку віддалену територію, якби тодішня морська супердержава, Британія, захотіла б її анексувати. До того ж, після тієї війни Росія доконче потребувала грошей. Тому, з дозволу царя, його дипломати в 1859 році таємно виставили ту "валізу без ручки" на продаж.

Зараз Аляска не лише промислова територія, але й туристичний рай

Британці від цієї пропозиції просто відмахнулися, а от в Вашингтоні нею зацікавились. В ті часи між Вашингтоном та Санкт-Петербургом існувало те, про що, певно, донедавна мріяв Дональд Трамп: грунтовна згода в важливих стратегічних питаннях, одним з яких була спільна уява про Велику Британію, як про суперницю. Тому росіяни не вельми й засмутилися відмовою Сполученого Королівства придбати Аляску: вони так чи інак ліпш хотіли б мати сусідами на своєму Далекому Сході не гордих бритів, а веселих ковбоїв, тож залюбки відгородилися від Британської Канади новими сусідами – американцями. На ті часи таке рішення взагалі вважалось наймудрішим, стратегічно вигідним: поставити між собою та сильними британцями "дурних янкі", які, мовляв, повелися на ту дику, нікому не принагідну територію, мов той віслюк на моркву.

Експансіоністи ж в Америці, в свою чергу, мріяли про єдине американське узбережжя від Сан-Дієго аж до самого Полярного кола. Щоправда, ці мрії зійшли нанівець з початком Громадянської війни в США (1861), але по її закінченню вони знову ожили. Позаяк росіяни, як вже було зазначено, терміново потребували грошей (вони їх потребують й досьогодні, але через власну загарбницьку поведінку та запроваджені через неї санкції їм вже ніхто їх не дає), цар Олександр Другий в 1866 році надіслав фон Штоккеля до Вашингтону з пропозицією про продаж Аляски. Історичні документи зазначають, що початкова ціна становила взагалі лише п‘ять мільйонів доларів, але вправний царський гендляр "докрутив" її до семи. А міністр Сьюард, сам – затятий експансіоніст, вже з власної щедрості докинув ще 200 тисяч, аби партнер "не передумав".
"Нє валяй дурака, Амєріка!"

Щоправда, за таке чудове надбання американці своєму Держсекретареві дякувати не поквапились. Навпаки – вони підняли його на кпини. Преса назвала угоду "Сьюардовим льодяником", а деякі газети – так і взагалі, "Сьюардовою дурістю". Журналісти та, як би зараз сказали, експерти заходилися лаяти уряд за дурне розтринькування мільйонів – тому що економічна перспектива щойно придбаного величезного регіону, на їх професійну думку, дорівнювала нулю.

Про велетенські поклади аляскінської нафти тоді ще ніхто не здогадувався. Про золото – теж. Єдину користь з Аляски вбачали лише в якості зручної бази... для китобоїв. Ну, й, звичайно, в якості стратегічного військового плацдарму. Тому та ж New York Times 7 квітня 1867 року писала з цього приводу: "Насправді, проти того, аби отримати у власність цю велику територію, яка досі називалась Російською Америкою, нема сенсу заперечувати". Таким чином, вважала газета, можна відвернути загрозу того, що Велика Британія опанує всім тихоокеанським узбережжям на північ від США. За два дні, 9 квітня, Сенат схвалив цю угоду переважною більшістю голосів.

18 жовтня 1867 року росіяни покинули поселення Сітку, яке вважалось на той час своєрідною столицею колонії. Прапора з двоглавим орлом було знято, а на його місці замайорів Stars and Stripes, у супроводі гарматного салюту американських військових кораблів на рейді.

І це, власне, на довгий час й стало найбільшою подією в житті Аляски. Кількість жителів Сітки протягом кількох років скоротилася з 2,5 тисяч до пари сотень. Лише в 1896 році, з початком "золотої лихоманки" на Клондайку, до Аляски почали повертатися люди – протягом одного лише року сюди приїхали більш ніж 100 тисяч осіб, всі – в погоні за золотом та дурними грошима. Щоправда, через це вони не розселялись по всій території, а, діставшись портів на південно-західному узбережжі, вирушали навпростець до Клондайку, до канадського кордону.

Більш ніщо в Алясці їх не цікавило. Вона то перебувала під управлінням військових, то – під управлінням міністерства фінансів, а згодом – під управлінням знову ж таки військових, але вже моряків. В 1912 році Аляска отримала статус території США, її в Конгресі став репрезентувати власний конгресмен. Справжню стратегічну цінність Аляски американці збагнули лише під час Другої Світової війни, коли їм довелося великою кров‘ю звільняти від японців Алеутські острови. Після 1945 року почалась Холодна війна. Військові бази на Далекій Півночі стали найближчими до росіян, які встигли перетворитись із союзників на затятих ворогів.


"Кримнаші" мріють про повернення Аляски

І саме на ці часи припадають перші спроби перетворити Аляску на повноправний американський штат. Але це вдалося лише після того, як в середині 1950-х років тут, на захід від Анкориджу, були знайдені перші великі поклади нафти. 3 січня 1959 року колишня Російська Америка була офіційно визнана 49-м американським штатом, найбільшим за територією й найменшим за щільністю населення. Щоправда, й це визнання не дало поштовху для справжнього розквіту. Економічний бум розпочався лише після 1968 року, коли на 70-й паралелі (тобто, в 400 кілометрах північніше Полярного кола!) були знайдені поклади нафти, які були визнані найбільшими в США. Аляска з найбіднішого американського штату стрімко перетворилася на чи не найбагатший – разом з усіма своїми жителями, тому що уряд Аляски заснував окремий фонд, так званий Permanent Fund, який фінансується з доходів від видобутку нафти, "важить" наразі 55 мільярдів доларів та з 1976 року сплачує кожному жителю Аляски дивіденди. Наприклад, в 2015 році аляскінці отримали більш ніж 2000 доларів кожен – просто за те, що там живуть. Навряд чи хтось ще назве цю територію сьогодні "Сьюардовою дурістю"...

Й, можливо, саме тому нині російські націоналісти відкрито мріють про повернення "Російської Америки". Вони теж вважають Аляску "дурістю", але не Сьюарда, а Олександра Другого, вони шаленіють від відомої пісні групи "Любе" про "отдавай-ка родімую взад", а їх аргументація, чому Аляска має належати Росії, нагадує аргументацію арабів-палестинців, які бажають повернути собі землі, продані колись євреям: ми, мовляв, продавали задешево безплідні солончаки та торфяні болота, а хитрі євреї нас надурили та зробили ці землі плодючими та цінними. Тож тепер нехай повертають.

Щоправда, улюблений співак Путіна – Микола Расторгуєв, який співає росіянам свої ультрапатріотичні пісні, живучи в німецькому Баден-Бадені, може вимагати повернення Аляски, як той казав, хоч до бабиного весілля. Це ж вам не Крим, якого можна відібрати в ослабленого сусіда та проголосити "скрєпним" та "ісконним". Американці трохи сильніші за українців: напасникові можуть і довбешку відкрутити. Тому, коли самого Путіна два роки тому під час його традиційної телевізійної прес-конференції спитали – мовляв, чи нема конкретних планів "повернути Аляску Росії"? – він замахав руками: "Нащо вам та Аляска?". Й справді – нащо?

Автор: Борис Немировский

http://24tv.ua/ru/istoriya_odnogo_shtatu_yak_dyadko_sem_rosiyskogo_vedmedya_naduriv_n800316

Продажу Росією Аляски - 150 років. От повезло місцевим чукчам!

Українець Агапій Гончаренко і американська Аляска

30 березня минає рівно 150 років, як угода купівлі-продажу Аляски в 1867 році була підписана о 4-й ранку (хоча сам факт передачі датується 18 жовтня того ж року). Подібна поспішність довго не виправдовувала себе й увійшла в історію Штатів як купівля «льодівні Сьюарда», «висмоктаного апельсина» і таке подібне – з певною долею сарказму на адресу тодішнього держсекретаря Вільяма Сьюарда, який виплатив 7,2 мільйона доларів у золотих злитках із казни, спустошеної громадянською війною (1861–1865). Той факт, що корінні меншини закріпилися на Алясці щонайменше 12 тисяч років тому і, по суті, були її господарями, «Вoston men» зігнорував. Мине зо три десятки років, доки якийсь щасливчик із звіроловів випадково, бродом через струмок, натрапить на самородок золота. Це збудить вірус нової «золотої лихоманки». Квиток від Сіетла до Клондайку буде коштувати 1000 доларів, але тільки якась жменя з тих відчайдухів (4%) розбагатіє на золоті. На кінець століття населення Аляски подвоїться, «льодівня» поступово набуде статусу скарбниці… Хто сьогодні цього не знає! Та ім’я українця Агапія Гончаренка (Андрія Гумницького), прямо причетного до освоєння Аляски, багато хто, либонь, чує вперше…



Агапій Гончаренко

Я відкрила для себе це ім’я в травні 1999-го. У Сан-Франциско (штат Каліфорнія) збиралися освячувати його маєток, і громада українського православного храму святого Михайла щиро відгукнулася на цю подію. Адже 30 років тамтешні росіяни та українці доводили один одному, кому належить Агапій Гончаренко, і тепер, коли спір вирішився на користь останніх, 16-гектарний шмат землі, що належав Гончаренкам (це неподалік від Окленда й Гейворда, округ Аламеда), отримав статус державного заповідника. День тоді випав погожий, панахида біля могили отця Агапія жебоніла ручаєм народної пам’яті, а вкрите мохом grotto (видовбана в скелі печера, де він молився) безмовно сповіщало про дні минущі… Що й справді було неминущим, так це факт, що ім’я Агапія Гончаренка стоїть першим у списку освічених, свідомих місії просвітителя українців-іммігрантів. Та й священиком він був дивним: під рясою, втіленням покори, носив непокору.

Андрій Гумницький (1832–1916) був із давнього козацького роду Богунів, його сім’я мала витоки із сіл Кривин (Криве) та Кам’янка Сквирського повіту Київської губернії (нині Попільнянського району на Житомирщині). Після Київської духовної семінарії (1853) Андрій, ставши Агапієм, йде послушником до Києво-Печерської лаври, пробує себе в канцелярській роботі при митрополиті Філареті. Набачившись усього, він навіки розчаровується в напускних святощах братів по вірі. Згодом, на службі ієродияконом при церкві російського посольства в Греції, це розчарування він виливатиме у статтях до часопису «Колокол» О. Герцена в Лондоні, вимагаючи волі бодай для монастирських кріпаків. Царська охранка та шпигунська братія полюватимуть на нього, та так і не вполюють. Гумницький найкращі свої роки проведе по чужих світах, від 1861-го ховаючись під прізвищем Гончаренко.

Під кінець 1864 року він, шукаючи волі, переїжджає до США, намагається влитися до православної спільноти. В домі італійця Генрі Чітті у Філадельфії (штат Пенсильванія), до якого мав при собі лист-рекомендацію з Лондона, знайде собі притулок. І все ж його й тут вистежують, намагаються дискредитувати. Та ні ряси не скидає отець Агапій, ні віри не зрікається. Вінчає молодят, хрестить дітей, відправляє покійників, освячує церкви… У Нью-Орлеані (штат Луїзіана) його поява помітно сприяє ідеї забудови храму Пресвятої Трійці, що є найпершим осередком грецького православ’я в обох Америках. Поміж тим, як не грецьку мову десь викладатиме, так готуватиме при American Bible Society арабський текст Біблії та слов’янський варіант Нового Завіту для Slavic Publishing House. Не дивно, що саме на ньому уряд США зупиняє вибір, дійшовши висновку, що населенню щойно придбаної дикої Аляски украй потрібне цивілізоване друковане слово. У отця Агапія своє ж на умі: з Каліфорнії буде легше тримати зв’язок із Сибіром, де томляться в засланні кращі уми Росії, і серед них – виплекані в лоні України…

На той час (осінь 1867) вже одружившись з Альбіною Чітті, Агапій Гончаренко, гнаний рідною церквою, їде на протилежний берег Штатів. Там на той час хрестили дітей попи, час від часу прибуваючі пароплавом із Росії. Ним, істинним служителем Христа, гордували. Вже в листопаді Гончаренко засновує в Сан-Франциско друкарню. Звідси розсилаються по всій Америці перші новинні циркуляри російською мовою. Тут же, на Клей стріт, 411, штампувалися й шрифти в ливарні Wm. Faulkner & Son. А з весни налагоджується і випуск англо-російськомовної газети Alaska Herald («Вісник Аляски»). Друкувалась вона двічі на місяць, на восьми сторінках, вже через рік наклад її становитиме 1500 примірників (рідкісна інформація про це знайшлася у праці Губерта Банкрофта «Історія Аляски: 1730-1885»). З часом газета стане виходити з додатком «Свобода», в ній з’являться публікації українською мовою. Але Тараса Шевченка тут друкують англійською. І щоразу добра пака свіжого друку таємно відправляється до Сибіру, де монарша воля, прихована за Валуєвським циркуляром (та пізніше Емським указом), душила вільне слово.



З першого ж номера (1 березня, 1868) «Вісник Аляски» видруковує уривки перекладеної на російську Конституції США – з напуттям видавця Агапія Гончаренка: «Я нахожу священнымъ начать мой Журналъ, переводом на родной языкъ Благодатныхъ Установленій сей страны». Увазі читачів пропонується «Декларація незалежності». З номера в номер перебігає прагнення складача, друкаря, журналіста й перекладача в одній особі – Агапія Гончаренка – донести малоосвіченим аляскинцям, які ще й опинились у складній ситуації, правдиву «букву закону», порядок оподаткування, традиції і звичаї багатоликої американської культури. Не диктатура пролетаріату пропагується, а свободи, гарантовані конституцією. Ось так віками вистраждана мрія українського народу, висловлена нашим національним поетом-мислителем Тарасом Шевченком – «Коли ми діждемось Вашингтона з новим і праведним законом?..» – почала втілюватися стараннями ще одного українця – Агапія Гончаренка. Адже з-під п’яти Росії Аляска вийшла соціально-пригніченою, меншини потерпали від визиску, малоосвіченості, хвороб, алкоголізму й побутової жорстокості (навіть якщо, стараннями вірного служителя православ’я Інокентія Веньямінова, справу й було частково поліпшено). Із прибуттям на територію американських солдатів, непорозуміння на мовному підґрунті стало попахувати злочинністю. Отець Агапій рішуче протестує проти цього. Під його пером набуває гостроти тема розумного використання екосистеми континенту Аляски та прилягаючих до неї островів. Для вояків американської армії, підприємців, мандрівників та вчителів він пропонує словник-розмовник для англомовних («Русско-Англійскіе разговоры»,1868), а також буквар для меншин Аляски («Первоначальное руководство для ізученія англійского языка», 1871). Разом з членами так званого Клубу декабристів збирає книжки для Сітки та інших поселень Аляски.

З часом об’єктом його критики стануть зловживання американського чиновництва та компаній зразка Alaska Commercial, що, врешті-решт, приведе до припинення державного фінансування «Вісника Аляски». А з переміщенням кафедри єпархії Російської православної церкви з Сітки до Сан-Франсиско в 1872 році кампанія цькування отця Агапія і зовсім змусить його відмовитися від випуску часопису. Гончаренки спродують газету й купують в межигір’ї, поза затокою Сан-Франциско, затишний «хутірець», назвавши його «Україна». Порядкуючи на фермі, о. Агапій продовжує працювати над рукописами, хрестити й вінчати у своїй печері, ділиться своїм із дружиною досвідом фермерів з читачами часопису California Horticulturist and Floral Magazine. Налагодивши зв’язки з часописом «Народ» в Галичині (зокрема, з Михайлом Павликом, Іваном Франком і завдяки ним – із Михайлом Драгомановим), він публікує в ньому свою працю «Країна козаків у Північній Америці, або Алясці» (1894), яка зосереджена на історичному переміщенні українського козацтва та його розчиненні серед корінного населення Аляски, зокрема алеутів (ця тема й досі є предметом суперечки істориків). А вслід за нею публікує там же і свої мемуари «Споминки».

Багатьох галичан сколихнула тоді ідея єднання з нащадками козаків на американському континенті, що зазвучала з-під пера Агапія Гончаренка, і вони починають всіма можливими шляхами проникати в Канаду та Америку. Певний час прибульці гуртуються в Гончаренків, і хоча ідея «української колонії» отця Агапія так і зачахла, все ж, як вважає канадський дослідник української еміграції Ярс Балан, саме Гончаренко-Гумницький стоїть у витоків імміграції українців до Канади та Америки з кінця ХІХ століття.

Що ж до нащадків тлинкітів, алеутів, креолів (народжених від шлюбу батька-росіянина/українця та індіанки-матері) й інших корінних меншин, яким наш земляк намагався відкрити очі на «нові і праведні закони» нового хазяїна, США, то вони тільки в 1971 році (Аляска стане штатом в 1959 році) добилися-таки від уряду компенсації за відібрані землі. Згідно з актом Alaska Native Claims Settlement, корінним аляскинцям було виплачено майже мільярд доларів компенсації та повернуто 40 мільйонів акрів території.

Важкою, як ми знаємо, була шапка російського Мономаха… Але у «Вашингтона» вона виявилася стократ важчою, оскільки довелося купувати Аляску вдруге, та ще й вивернувши, як мовиться, всі кишені.

Тетяна МакКой – незалежний журналіст, США


https://www.radiosvoboda.org/a/28396262.html

На Аляске обнаружены бочки со спиртом 160-летней давности.

На Аляске в национальном парке Катмаи, при исследовании спелеологами карстовой пещеры, было обнаружено около сотни дубовых бочек со спиртом. Все бочки находятся в идеальном состоянии и до сих пор герметично закупорены сургучом.

При осмотре находки выяснилось, что бочки, скорее всего, имеют русское происхождение, т.к. на сургуче имеются печати, на которых отчетливо виден двуглавый орел, цифры «1851 и надпись на русском языке «Петропавловский порт». Место для хранения спирта было идеальным, т.к. пещера сыграла роль термоса, где температура окружающей среды была постоянна круглый год.
На Аляске обнаружено хранилище бочек со спиртом 160-летней давности

Як українці Аляску здобували!

А Ви знаєте, без українців Росія чи Російська імперія, чи Російська федерація, немає значення, мали би зовсім інші кордони?

Як справедливо пише сайт irpin.today , зараз неможливо заперечувати, що без українців Російська імперія  мала б зовсім інші кордони, особливо ж на схід від Уралу.Але Росія це не тільки замовчує але й заперечує.

Роль українців у освоєнні Сибіру та Далекого Сходу важко перебільшити. Ось що пише відомий сучасний російський письменник, учений і громадський діяч Василь Биковський: «Сибирь как минимум на треть этнографически можно считать украинской территорией» («Дар Божий», Москва, 2005г., ст.159). Не впевнений також, чи входила б до складу Російської Федерації Камчатка, якби не подвиг українця адмірала Завойка, котрий організував її оборону й врятував від окупації ще всередині XIX  століття. Або, наприклад, чи існували б взагалі кілька великих міст Далекого Сходу (зокрема, Хабаровськ), якби не подвижницька діяльність капітана Дяченка, котрий заснував їх і забезпечив освоєння тих земель. Я не кажу вже про християнизацію всього російського Зауралля аж до Тихого океану і навіть далі — до Аляски включно, яку проводили, починаючи з XVII століття, переважно українці — випускники Києво-Могилянської академії. Саме українське духовенство, душпастирі з берегів Дніпра несли слово Боже крізь усю Сибір аж до американського континенту.
•  Українці брали активну участь і в освоєнні Аляски. Більше того, вони навіть теоретично забезпечували, обгрунтовували цей процес. Так., випускник Києво-Могилянської академії Михайло Антоновський, який народився 30 вересня 1759 року в містечку Борзна Ніжинського полку, 1783 року склав секретну інструкцію для таємної експедиції, спорядженої для «дальнейших открытий и взятий в вечное владение российскому престолу в Северной Америке земель». У ній, між іншим, він пропонував там створити щось на кшталт Січі, переселивши на Аляску та прилеглі острови колишніх запорожців та й взагалі  українських козаків. За цю працю він одержав «височайшее благоволение» — звання майора й посаду секретаря Адміралтейської колегії. Поліглот, який досконало володів багатьма мовами, став одним із найпливовіших журналістів імперії, зробив блискучу кар’єру при дворі, видав десятки книжок.

Михайло Антоновський зробив свій внесок і в розвиток тогочасної військово-морської науки. Утвердившись як один із найвпливовіших журналістів Російської імперії, супроводжував царедворців у закордонних поїздках, зокрема графа Чернишова. 1787 року він був у почті імператриці Катерини II в поїздці Україною й Кримом, вів щоденник цієї подорожі. Року 1789-го Антоновського призначено управителем похідної канцелярії командувача російського флоту адмірала Чичалова, він брав участь у морських битвах, вів історичний журнал із описом морських кампаній — згодом цей твір було визнано як «драгоценный запас для истории российского флота» і видано міністром освіти Шишковим 1826 року під назвою: «Военные действия российского флота против шведского в 1788, 89 и 90 годах…»  Ця книжка становить неабияку цінність і нині, колись же вона була посібником для військово-морських навчальних закладів імперії. Цей твір — вагомий внесок козацького сина України  у військово-морську історичну науку.

•  1795 року Михайло Антоновський видав п’ятитомну працю «Новейшее повествовательное землеописание…», яку 1796 року цариця Катерина II заборонила продавати. Михайла Антоновського ж навіть заарештували (щоправда, незабаром звільнили), бо в ній було надруковано його дослідження «История Малой Руси» та «Малороссийские козаки». Це були перші історико-етнографічні нариси про Україну та українців, де автор свідомо вирізняв з російської (великоруської) історі народ, який має свій  етнопсихічний склад, особливості релігійного світогляду тощо. Антоновський вважав, що історія українців починається в Київській Русі, а росіян — з Московського царства за часів Івана І Калити. Він писав: «Малая Россия произвольно вошла в подданство Всероссийскому престолу быв перед тем… ни от кого независящею, самоуправляемой республикански».

Зображення герба «Тризуба» на монетах давньої Русі

Зображення герба «Тризуба» на монетах давньої Русі

Українці та росіяни, вважав Антоновський, хоч і  близькі, але все ж таки різні народи, кожен зі своєю історією. За ці «подрывные сочинения», «возмутительные места» та висловлений «сепаратизм» (так тоді називали український патріотизм) Михайло Антоновський остаточно потрапив у царську немилість і був репресований.

1810 року був відправлений у відставку «без награждения чином и пенсиона» і доживав свій вік «між відставними галерними матросами в галерному селищі», де й помер 1816 року. Та сповнене пригод життя, діяльність і творчість українського патріота Михайла Антоновського — це вже тема окремої розмови, ми ж повернемося до українців на Алясці.

•  Одним із перших відомих дослідників Аляски та Алеутських островів був капітан I рангу Петро Криницин, якого 1764 року призначили начальником Тихоокеанської секретної експедиції. 1768 року корабель під його командуванням обстежив ділянку північного берега Аляски, де перезимував на острові Унімак (згодом ці острови назвали островами Криницина). Десь у тих краях він і загинув 4 липня 1770 року. Записи та дослідження, які зробив Петро Криницин під час експедиції, мали велике наукове значення. Чималий внесок у освоєння та вивчення цього краю зробив і українець Іван Козиревський, який ще в двадцятих роках ХVIII століття склав карти цього регіону, — саме ними користувався і Вітус  Берінг.

•  «Та культура, которая со времен Петра живет и развивается в России, является органическим и непосредственным продолжением не московской, а киевской украинской культуры… Таким образом украинизация оказывается мостом к европеизации». Ці слова відомого російського громадсько-політичного діяча князя Миколи Трубецького, котрого важко запідозрити в українському націоналізмі, написані 1926 року в Парижі, коментарів не потребують.

І одним із таких «мостів до європеїзації» є творчість Тараса Шевченка, популяризатором якої, передусім на американському континенті, був Агапій (Андрій) Гончаренко (Гумницький). Піонером англомовної Шевченкіани назвала його доктор філологічних наук професор Роксолана Зарівчак.

•  145 років тому в англомовному двотижневику «Аляска Геральд» за 1 березня 1868-го його видавець Андрій (Агапій) Гончаренко (Гумницький) надрукував свій прозовий переклад англійською мовою уривку з поеми «Кавказ» під назвою «Цікаві ідеї поета Тараса Шевченка». Це була взагалі перша згадка про Шевченка в англомовному світі! У цьому ж двотижневику вмістив українською мовою уривки з творів «І мертвим, і живим…», «Кавказ», «Думи мої, думи мої…» — це була перша публікація віршів Шевченка в Америці мовою оригіналу. Таку інформацію подає «Шевченківський словник», виданий 1978 року в Києві, де в статті про Андрія (Агапія) Гончаренка вказано, що він був першим перекладачем творів Тараса Шевченка англійською мовою на американському континенті, послідовним пропагандистом його творчості — 1 квітня 1861 року він помістив у «Колоколе» статтю на смерть Великого Кобзаря українською мовою. Там, зокрема, надруковано: «Від ієродиякона Агапія /Андрія Гончаренка/ — І без того тяжко, важко нам блукати на далекій чужині, — та все була потіха, все-таки була надія. Був у нас вдома Кобзар. Він виспівував діла батьків наших, розказував про козацьку славу, хто ми, чиї  діти, — коли самі не хочем знати… А тепер його немає, смерть скосила його. І на душі ще тяжче стало. — На кого тепер надія? Хто буде потішати наш люд в неволі… Є вірні діти України, треба правду казати; — та є далебі діти нерозумні, а ще більше перевертнів і недоляшків…» («Колокол» за квітень 1861-го). Нині перекладів самого тільки Заповіту на англійську мову існує двадцять варіантів.

Тоді Агапій Гончаренко вже працював у Лондоні упорядником «Вільної російської друкарні», заснованої Олександром Герценом. 1865 року Андрій Гончаренко емігрував до Америки, де через кілька років заснував у Сан-Франциско першу на американському континенті слов’янську друкарню. Крім уже згаданого двотижневика «Аляска Геральд», що у перекладі означає «Вісник Аляски», котрий виходив з 1 березня 1868 року до 1 квітня 1872-го англійською й російською мовами, також він видавав з осені 1872 року до весни 1873-го українською й російською мовами журнал «Свобода»,  в останньому, п’ятому числі, передрукував уже згадану статтю з «Колокола» про Тараса Шевченка і уривок із поеми «Кавказ».

•  Варто вшанувати світлу пам’ять цієї дивовижної людини, про яку так мало досі знають. Андрій (Агапій) Гончаренко (Гумницький) народився 31 серпня 1832 року на Київщині в родині священика. Найімовірніше, в селі Кривині, хоча не виключено, що і в селі Кам’янка поблизу Фастова, звідки походив рід його батька, бо сам Андрій Гончаренко у своїх «Споминках» точного місця народження не подає. Його вдача сформувалася великою мірою під впливом дядька по материній лінії -Дмитра Богуна, котрому, коли Андрієві виповнилося 16 років, довелося тікати до Італії, рятуючись від арешту за революційну діяльність. Восьмирічним хлопчиком його віддають на навчання в Київську бурсу, а 1853 року після закінчення курсу навчання в Київській семінарії богослов Андрій Гончаренко стає монахом Києво-Печерської лаври Агапієм. Там він познайомився з декабристом Сергієм Трубецьким, котрий повернувся після багаторічного сибірського заслання, і це завершує формування його світогляду, в основі якого — ненависть до будь-якого насильства над людиною. Через чотири роки його відправляють до Греції ієродияконом Атенської посольської церкви. Розчарувавшись у богословському середовищі, де бачив прикриту лицемірством розпусту і догоджання можновладцям, він прилучився до визвольного руху, став читати лондонські видання  «Колокол», «Полярную звезду», дописувати до них, вступив у листування з Герценом та Огарьовим. У своїх статтях він, зокрема, вимагав звільнення монастирських селян. Російський посол запрошує ієромонаха пообідати з ним на одному з кораблів, а там його підступно заарештовують. Та дорогою до Росії, де на Агапія Гончаренка чекало ув’язнення за революційну діяльність, він утікає з Константинопольської тюрми і 4 березня 1860-го приїздить до Лондона — політичні емігранти сприймають його як однодумця. Там він, як пише дослідниця доктор філологічних наук Роксолана Зорівчак, викладав російську мову, займався нумізматикою у Британському музеї. Винаймав і зі своїх коштів оплачував помешкання для політемігрантів, яких у вільний час збирав у себе вдома.

•  Подальше життя цього «козака в рясі», як він сам себе називав, гідне пригодницького роману. Після Лондона — знову Греція, яка піднялася на боротьбу проти тиранії короля Оттона. Царський уряд оголосив Гончаренка «небезпечним злочинцем», на нього навіть було організовано замах, проте трагічних наслідків йому вдалося уникнути, бо допомогли друзі. Після революційної Греції — Ліван, Єрусалим, зиму 1863-го Агапій Гончаренко провів у Єгипті, в Александрії, і врешті-решт 1 січня 1865 року він опиняється в Америці, в Бостоні, де на Різдво відправив свою першу православну службу на Новому Континенті. Коли ж Аляска перейшла від Росії до США, Агапій Гончаренко вже жив у Сан-Франциско, де займався видавничою діяльністю, гроші на яку зібрав, працюючи, зокрема, й робітником. Він був чи не першим національно свідомим українцем в Америці. Його цілком заслужено називали Аляскоманом. 1867 року Гончаренко разом із прибічниками заснував Російське республіканське добродійне товариство «Декабрист».

Варто наголосити на особливому ставленні А. Гончаренка до корінних жителів Аляски і прилеглих островів — алеутів, він вважав їх козаками. У своїх «Споминках» він зокрема пише: «Дай тільки, Боже, алеутам волю і науку, по натурі вони розумні й добрі, вони ж наші крівні… Наше общежитійне козацьке джерело — гарно й чисто сохранилось на вислах в Алясці… Учений чоловік народної просвіти витолкував розумним алеутам: ви звете себе козаками і не любите москалів, що вони вас окрадали». Це можна пояснити хіба що тим, що під час колонізації Аляски і прилеглих до неї островів після Камчатки Московіею наприкінці XVII — у XVIII століттях у складі російських загонів було чимало українських козаків, котрі, можливо, були домінуючою і керівною силою.

alyaskauk_r.php

Сучасна православна церква на півострові Аляска

•  Схоже на те, що пропозицію Михайла Антоновського, висловлену в секретній інструкції 1783 року, щодо переселення частини українських козаків на Аляску й прилеглі до неї острови царизм таки врахував і навіть реалізував. До таких висновків спонукає більш вивчена у порівнянні з Аляскою історія колонізації й освоєння Камчатки, де досі є чималеньке селище з назвою Запорожжя. Українці взагалі були одним із найвагоміших факторів християнізації та освоєння Сибіру й далі, на Схід, тим більше, що царизм всіляко заохочував цю міграцію й широко практикував заміну різних суворих покарань (наприклад, смертної кари, каторги чи ув’язнення) виселенням у Сибір, як правило, довічно, але вільним.

Показовою в цьому є доля українського гетьмана Дем’яна Многогрішного, який 1672 року був засуджений московським царем до страти, згодом заміненої ув’язненням, засланням, а зрештою за кілька років після арешту призначений царським воєводою в Бурятії, у Забайкаллі, де увійшов в історію як бурятський національний герой. Про нього та його сина Петра, загиблого в бою з китайськими хунхузами, буряти навіть пісню склали, досі її там співають. Років із тридцять тому я був на його могилі в Селенгинську. Разом із Дем’яном Многогрішним репресували всю його родину — було вислано в Сибір не лише його сім’ю, а й родичів. Та всі вони з часом зробили там цілком успішну кар’єру. Так, брат Дем’яна Многогрішного, чернігівський полковник Василь Многогрішний, після арешту вже на засланні командував загоном царських військ у Красноярську, став там ледь не царським воєводою. Племінник Дем’яна Многогрішного Михайло Зинов’єв, який згодом прибрав прізвище Многогрішного, засланий до Якутська, став представником царя аж в Анадирі на Чукотці, а 1702 року очолив експедицію на Камчатку, торуючи дорогу для групи українських священнослужителів, ченців Києво-Печерської лаври та з інших обителей — першої християнської духовної місії на Камчатку, готуючи таким чином християнізацію аборигенів цього півострова.

•  1705 р. митрополит Тобольський і всього Сибіру Філофей (в миру — Філофей Лещинський з України, випускник Києво-Могилянської колегії) посилає першу духовну місію, яка складалася переважно з українських священнослужителів, аж на Камчатку, де вони заснували Успенську пустинь з першим камчатським храмом на честь святого Миколая Чудотворця.

Тож нещодавно православний люд Камчатки відзначив 300-річчя християнізації півострова, яке започаткували місіонери з далекої України. Взагалі, якщо вдуматися і проаналізувати історичний процес, то не буде перебільшенням сказати, що Сибір значною мірою європеїзований саме українцями і українці (хоч більшість із них — зрусифікувалися) становлять принаймні треть усього населення нинішньої Росії за Уралом, передусім у Сибіру, Далекому Сході. Українські священнослужителі, ці «козаки в рясах», несли за Урал освіту і європейську культуру. Ще 1702 р. митрополит Філофей Лещинський звернувся до царя з проханням дозволити відкрити в Тобольську всестанову школу з викладанням латиною, і така школа була створена — в ній викладали київські монахи. Як пише дослідник Борис Самбор, в одній із чолобитних до царя він просив: якщо в Сибіру «знайдуться заслані черкаси, здібні до співу церковного або до служби домової, то тих людей, щоб брати йому, митрополитові, в Софіївський дім без перешкод». Цар дозволяв, але під особисту відповідальність Філофея — так, 1704 р. у Тобольську з’явився перший церковний хор з українських засланців у Сибіру. Як пише Борис Самбор у журналі «Православний вісник» 7 — 8 за 2003 р., С. Заварихін у своїй праці «В древнем центре Сибири» про сибірське церковне будівництво у XVIII столітті говорить однозначно: «Вообще нужно сказать, что влияние украинского зодчества на архитектуру далекой Сибири проявилось довольно отчетливо, отчасти объясняется тем, что с 1702 по 1768 год все тобольские митрополиты были выходцами из Украины». Докладніше про це — в багатотомному дослідженні К. Харламовича «Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь», виданому 1914 р. у Казані. Українці, переважно козаки (особливо багато з’явилося їх тут після зруйнування Запорозької Січі 1775 р.), освоювали в складі царських загонів Сибір і Камчатку, а далі й Аляску, рухаючись на схід із заходу.

А. Гончаренко через століття продовжив цю справу з протилежного боку — з Америки. Коло замкнулося. Свій двотижневик «Вісник Аляски», де так багато уваги було приділено творчості Тараса Шевченка («Кобзар», надрукований у Петербурзі 1860 р., він одержав від Огарьова) з антицарськими статтями він переправляв із Америки в Сибір, у Російську імперію. Це виховувало українську національну свідомість і підривало основи російського самодержавства й допомагало населенню боротися за свої права. Видання, в якому Гончаренко був і редактором, і експедитором, мало читачів у Китаї, Японії й навіть на Гавайських островах. 500 примірників потрапило на Аляску та в Сибір.

•  У першому числі «Вісника Аляски» разом з англомовною статтею про Тараса Шевченка надрукував російський переклад тексту Американської конституції, а ще статтю «Важное дело», де йшлося про знущання американських вояків з мирного населення Аляски, а також про злиденне існування американських індіанців — господарів своєї землі. До такого інтернаціоналізму Андрій Гончаренко прийшов крізь любов до свого поневоленого народу.

Двотижневик «Вісник Аляски» існував до квітня 1872 р. «Ті, хто бореться за пригноблених, рідко знаходять винагороду в своїй праці», — писав Гончаренко в одному з останніх номерів, почуваючись виснаженим через постійні конфлікти з американськими урядовцями та матеріальні нестатки. Зрештою він продав англійський друкарський шрифт Бібліотеці Конгресу у Вашингтоні й зосередився на випуску газети «Свобода» кирилицею, де друкував статті й українською мовою. Вийшло у світ п’ять номерів: в останньому він передрукував із «Колокола» некролог по Тарасові Шевченку, при цьому процитувавши слова земляка: «Задзвонили в Україні у всі дзвони — час нам робити поминки по праведному Тарасу».

Разом з дружиною Альбіною Чітті, котра походила з італійських революційних кіл, він купив ферму в горах біля міста Гайворд у Каліфорнії й відкрив там недільну школу для бідних дітей. На дверях їхнього житла було написано: «Свобода».

•  І тож таки була людина рідкісної внутрішньої свободи, безстрашна й часом відчайдушна, з загостреним, як це притаманне його пращурам, котрі боролися під гаслом «ні хлопа ні пана», чуттям соціальної справедливості й відкритістю світові. Додержуючись строгого посту ціле своє життя, він не побоявся суперечки з православними церковними канонами, вважаючи, що має давати звіт лише Богові, котрий промовляє до кожної людини голосом внутрішнього закону, написаного на скрижалях наших душ. Жити по совісті — це, на його думку, і є служити Всевишньому.

В обмеженій за розміром розповіді годі охопити все його бурхливе й подвижницьке життя — краще прочитати його «Споминки». Але де? Вперше вони були надруковані 1894 р. у Коломиї Михайлом Павликом, взаємини з яким в Агапія Гончаренка були особливо приязні. «З Гончаренком можна де в чому не погодитися, та його мусить шанувати всякий, кому дорога воля нашої країни», — писав Павлик про цього «козака в рясі», відзначаючи його тяжіння до анархізму. Відтоді в Україні «Споминки» виходили лише раз — 2006 року в збірнику «Козак у рясі» в серії «Військово-патріотична бібліотечка», яку наш Фонд видавав для Збройних сил України. До цього їх друкував Яр Славутич в Едмонтоні (Канада) 1965 р.

Помер Андрій (Агапій) Гончаренко 6 травня 1916 р. у своїй садибі біля міста Гайворд у Каліфорнії — там, у горах, він прожив понад сорок літ, у своїй садибі й похований… На завершення ж варто процитувати слова цього невідомого в Україні діяча, який писав у своїх «Споминках»: «Я втік із московської тюрми в широкий світ, бо чув у моїх жилах вільну кров… Моя ненька Україна і джерело козацтва, якоже фенікс, воскресне на добро людям, на вічну правду і волю». Ці слова Андрія (Агапія) Гончаренка виявились пророчими.

Автор
Данило КУЛИНЯК, письменник, директор Всеукраїнського благодійного фонду імені Петра Калнишевського, заслужений журналіст України

Джерело

Хорошие новости, господа!

МОСКВА, 26 сентября — РИА Новости.

"Депутат Госдумы от ЛДПР Михаил Дегтярев попросил МИД России разъяснить статус земель бывшего русского поселения в Калифорнии и определить законность их сегодняшнего нахождения в составе Соединенных Штатов" пишет в пятницу газета "Известия" со ссылкой на текст запроса.



Форт-Росс — деревянная крепость, бывшее русское поселение на побережье Калифорнии, в 80 километрах к северу от Сан-Франциско. Форт был основан в 1812 году российско-американской компанией для промысла и торговли пушниной. В 1841 году компания продала свою собственность крупному землевладельцу Джону Саттеру. В настоящее время форт представляет собой исторический парк штата Калифорния, в котором с XIX века сохранился дом последнего русского коменданта Ротчева — объект исторической ценности национального значения. "Договор о продаже данного участка в середине XIX века не был выполнен со стороны покупателя и все последующие сделки по перепродаже и разделению участка являются неправомерными, а Россия по прежнему имеет основания считать территории Форт-Росс своими", — пишет газета со ссылкой на депутата.

В МИД РФ изданию сообщили, что депутатский запрос в соответствии с законом будет рассмотрен и ответ будет дан в течение 30 дней.

"Если расследование выявит нарушения законности продажи Форт-Росса, то нам надо обратиться в Высший арбитражный суд с тем, чтобы вернуть свою землю и поставить там систему "Искандер". Следующая сделка, которую нужно проанализировать - это ситуация с Аляской"
- заявил депутат ЛДПР.

источник: http://ria.ru/world/20140926/1025661865.html

В качестве бонуса от РИА Новости:

Владимир Жириновский предложил убрать букву "ы" из русского алфавита.


По мнению лидера ЛДПР, такой буквы нет ни в одном европейском языке,
к тому же многие дети не могут ее выговорить.




"Убрать эту букву гадкую, это азиатчина, нас за это не любят в Европе…
Это от монгол к нам пришло, ни в одном европейском языке буквы "ы" нет.
Гортанный звук, это звери так говорят: "ы-ы".
"И" — все, достаточно",
— сказал Жириновский.

источник: http://ria.ru/society/20140312/999111770.html

Так и хочется у Владимира Вольфовича спросить: "У тебя в стране, что - Проблемы большей нету?"
http://moskprf.ru/index.php/stati-menyu/9622-vot-chem-gordyatsya-putinisty

P.S.
КрИмняш, теперь и на Аляске лёд тронется!!! ;)

Факты про Аляску

3 января 1959 года Аляска получила статус сорок девятого по счету штата США. Мы собрали несколько поразительных фактов о самом большом штате Америки

1. На территории Аляски расположено больше трех миллионов озер, примерно три тысячи рек, сто тысяч ледников и около семидесяти действующих вулканов.


Фото: dosugiotdyh.ucoz.ru

2. Ежегодно на Аляске происходит примерно пять тысяч землетрясений.


Фото: blirk.net

3. В переводе с алеутского «Аляска» означает «китовое место» или «китовое изобилие». Другой вариант значения – «большая земля», «континент».


Фото: namonitore.ru

4. Двенадцать из полусотни городов Аляски могут похвастаться самоуправлением, к тому же на территории штата функционирует почти две с половиной сотни племенных правительств. И все равно большая часть территории Аляски не заселена.


Фото: 1600x1200.net

5. На Аляске есть свой Северный Полюс – так называется небольшой городок на севере штата.


Фото: weni.ru

6. В столицу штата – город Джуна – нельзя попасть на автомобиле или даже собачьей упряжке; добраться до главного города Аляски можно по морю или по воздуху.


Фото: 0.tqn.com

7. Флаг Аляски – синее полотно с расположенными на нем восемью звездами - более восьмидесяти дней назад придумал тринадцатилетний мальчик. Никакого блата – мальчик просто принял участие в конкурсе на лучший флаг штата и выиграл.


Фото: intominto.com

8. За время «Золотой лихорадки» золотоискатели намыли на Аляске драгметалла на 4,4 миллиарда современных долларов.


Фото: hayalevi.com

9. На Аляске очень много не только нефти, золота и рыбы, но и медведей. За полсотни долларов в местном магазине можно приобрести специальный спрей от медведей.


Фото: poppet.dk

10. На Аляске, в городе Фэрбенкс, находится самый северный гольф-клуб на планете. Летом, когда клуб переходит в круглосуточный режим работа, сюда съезжаются туристы со всей Америки.


Фото: img.mota.ru

Аляска. Анкоридж США

Аляска. Анкоридж

Аляска. Анкоридж

Анкоридж (Anchorage) — крупнейший город штата Аляска, является самым северным из больших городов в США. Население Анкориджа 286 тысяч человек (данные 2009 года). Всего же вокруг Анкориджа проживают 374 тысячи человек, что составляет более половины от общего числа жителей Аляски (чуть менее 700 тысяч человек).

Аляска. Анкоридж
Первыми европейцами, посетившими Аляску, были россияне — участники Второй Камчатской экспедиции под командованием Витуса Беринга (1681-1741). В 1785 г. по указу Екатерины II была организована Северо-Восточная экспедиция, задачей которой было определение координат и картографирование побережья Чукотки, Алеутских островов и Аляски, сбор ботанических, зоологических и этнографических коллекций. Русские экспедиции XVIII—XIX вв. собрали огромный материал для изучения Аляски. «Русская Аляска» возникла в 1784 г., когда предприниматель Григорий Иванович Шелихов (1747-1795) основал на острове Кадьяк первое постоянное русское поселение. Наследниками Шелихова стали его дочь Анна и зять Николай Петрович Резанов (1764-1807). На кораблях «Юнона» и «Авось» Резанов, которого отправили  инспектировать  русские колонии на Аляске, доставил продовольствие в поселение. Он же пригласил в Кадьяк православную духовную миссию. Русская компания, созданная Шелиховым и уже после его смерти утвержденная императором Павлом I в 1799 г., вплоть до продажи Аляски управляла делами «Русской Аляски». Читать Дальше...

После Крыма будет Аляска (Айс - Крым)???

 

  

 


 


Сбор подписей за отделение Аляски на сайте конгресса США (для рассмотрения нужно 100тыс.). И это не приколsmile .

Для тех кто не знает где расположена Аляска. Это рядом с Украиной. С права чуть в верх, одна бутылка пива по карте.

Аляску, которая находилась в аренде, "продавали" 3 раза!

Десятилетиями , да собственно и сейчас, все уверены что ее продали, но  знают только одну версию  продажи.

«Тупая Екатерина ІІ продала Америке нашу землю за миллион долларов! Она же немка! Ей наплевать! Эва какие земли потеряны из за этой дуры!»


                                                        

Начнем с простейшего. Аляску "продала" не Екатерина ІІ, а Александр ІІ. И эта сделка до сих пор  вызывает много сомнений.

Существуют две версии. Первая - прогнивший царский режим, преступно тратя "народное достояние", за гроши продал Аляску. И другая - Америка взяла Аляску в аренду на 99 лет  и обязана была ее вернуть.

Как Аляска стала Русской Америкой.

В 1741 году берег Аляски обнаружил корабль Алексея Чирикова — верного спутника Беринга.   17 октября 1741 года "официальные" посланцы Российского государства впервые ступили на землю Аляски и объявили ее российским владением.

                                        


                       Ново-Архангельск, основанный в 1799 г., получивший это название в 1804 г., а позже переименованный в Ситку.

Первые русские поселения на Аляске основал сибирский купец Григорий Шелихов, он же в 1794 году пригласил сюда (на алеутский остров Кадьяк) первую Российскую духовную миссию. За первые же два года ее деятельности в православную веру было обращено 12 тысяч алеутов. После смерти Шелихова (1795 год) его дело продолжил его сподвижник Александр Баранов — "честный, способный и безжалостный человек", как характеризуют его американские историки.

Он подавил сопротивление южных соседей алеутов — индейцев-тлинкитов — и основал на их землях русское поселение Ново-Архангельск (с 1867 года — город Ситка), ставшее главным центром российских владений в Америке.

                                               

В 1799 году была создана "Российско-американская компания", до 1867 года управлявшая своими владениями, получившими официальное название "Русская Америка". Над северо-западной частью Американского континента взвился бело-сине-красный русский флаг, на расширенной верхней полосе которого император Павел I дал право поместить российский национальный символ — двуглавого орла.

Интересно, что эта компания даже выпустила свои деньги для расчета с рабочими, которые были изготовлены из кожи тюленей или пергамента, которые назывались «марка». Почему из кожи?  Дело в том, что часть медных денег оседала у местного населения, а доставка новых была проблематична. Монеты использовались для изготовления наконечников копий и стрел, а также в качестве рыболовных грузил. Дырочки в верхней части денежного знака, срезанные два или все четыре угла прямоугольника, на котором печатался денежный знак, облегчали опознавание его достоинства аборигенами и неграмотными рабочими компании. После ликвидации Российско – Американская компании, находящиеся  в обращении кожаные деньги были обменены на русские государственные.

 

 С целью снабжения Аляски продовольствием,  на побережье Калифорнии создается колония Форт – Росс. Когда надобность в поставках продовольствия из Форт-Росса отпала он, в 1841 году,  был продан гражданину Мексики швейцарского происхождения Джону Саттеру.


 Русская Америка (1741–1867)

Владения Российской империи в Северной Америке включали:  Аляску, Алеутские острова, Александровский архипелаг и поселения на тихоокеанском побережье современных США (Форт-Росс). Официально Русская Америка была включена в состав сначала Сибирского генерал-губернаторства, позже – в состав Восточно-Сибирского генерал-губернаторства. Население всех русских колоний в Америке достигало 40 тысяч человек, среди которых преобладали алеуты.
Самой южной точкой в Америке, где обосновались русские колонисты, был Форт-Росс в 80 километрах к северу от Сан-Франциско в Калифорнии.

С начала XIX в. деятельность Российско-Американской компании осложнялась борьбой с английскими и американскими предпринимателями, вооружавшими туземцев для борьбы против русских и стремившимися ликвидировать русские поселения в Америке.
 Русско-американская конвенция, принятая 5[17] апреля 1824 г. в Петербурге, устанавливала границу русских поселений и промыслов. Русские обязались не селиться к Югу, а американцы - к Северу параллели 54о 40' с.ш.. Стремясь к сохранению дружественных отношений с США, Петербург пошёл на уступки: рыбная ловля и плавание вдоль побережья Америки по Тихому океану были объявлены открытыми для судов обеих стран на 10 лет.

Так как Аляска стала наполняться английскими охотниками и купцами из Канады(колонии Англии), а следующим шагом было бы введение британских войск "для защиты английских подданных", аналогичная конвенция была подписана и с Англией 28 февраля 1825 г., в ней определялись южные границы русских владений на той же параллели.

                                            

 Так продали… или не продали?

Это спорный вопрос т.к. документы подтверждающие продажу таинственным образом исчезли из архивов после прихода к власти Большевиков. Остались только отрывки дипломатической переписки, на которые сейчас все ссылаются, а эти же документы в  американских архивах по прежнему засекречены.

Как объясняют "мыслители"  мотивацию и причины «продажи»:

1. Трудно доступность. Но почему тогда срочно началось строительство Транссибирской магистрали (ж.д до Камчатки), по темпам и размаху превзошедшее все стройки СССР? А мощный Тихоокеанский флот?

И по нынешний день в Аляске пригодным для жизни считается только океанское побережье и она по прежнему мало населена. Дорог на Аляске практически нет. До жилых пунктов добираются либо по воде, либо по воздуху. Железная дорога короткая и проходит всего через 5 городов. Самый крупны из них Анкоридж имеет население 295 тысяч человек. Всего в штате живёт 600 тысяч человек. Аляска была вполне достижимой.

2. Долги за войну. Крымская война серьезно подорвала финансы России, но эти 7200000 за Аляску – капля для Империи. Да и США после Гражданской войны были вообще банкротами, что бы даже такие деньги заплатить.

Действия двух эскадр  Российского флота которые, прикрыв побережье США предотвратили высадку Англо- Французских сил, поддерживающих Конфедерацию, обошлись казне в 300000. Тогда вообще получается 4200000! Смысл?

3. Всех купили! Я читал много откровений о том как купили всех приближенных Императора и те внушили ему идею продажи. Но зачем путать Императорский двор с Верховной радой? 

Академик Н.Н.Болховитинов , опираясь на сохранившиеся документы архивов, доказал обратное. «Удалось окончательно решить вопрос и о «взятках в Петербурге», — писал Н.Н.Болховитинов. — Взятки действительно давались, но не в Петербурге, а в Вашингтоне, и не для того, чтобы подкупить царских чиновников, а чтобы обеспечить выделение Палатой представителей Конгресса США 7,2 млн. долл. в качестве платы за Аляску.

Впервые был выявлен ряд совершенно неизвестных ранее документов, включая указ Александра II: «Израсходованные на известное мне употребление чрезвычайным посланником и полномочным министром в Вашингтоне тайным советником Стеклем 165000 долларов повелеваю зачислить действительным расходом (АВПРИ. Ф. РАК. Д. 412. Л. 430 об.).

Формула «на известное мне (т.е. императору) употребление» относилась к расходам секретного и деликатного характера и, таким образом, имеется прямое доказательство, что их израсходовал Э.А.Стекль в Вашингтоне, — продолжал он. — К сожалению, секретного донесения Стекля о размерах конкретных выплат обнаружить не удалось (возможно, оно было уничтожено), как и секретного доклада министра финансов Рейтерна царю от 13(25) декабря 1868г. Тем не менее, сам факт подкупа в Вашингтоне, а не в Петербурге (!) был установлен окончательно».

Реальные причины.

Во второй половине 19 века Россия занимала территории, которые не могла освоить и защитить. Особенно плохо обстояло дело с Аляской, куда было крайне трудно добраться через Сибирь. Англия реально хотела расширить Канаду за счет Аляски.

Правительство России решило использовать Соединенные Штаты, чтобы сохранить Аляску для России, сдав им ее в аренду, на длительный срок. Но молодая американская демократия не была так наивна , чтобы работать на Россию, да еще и платить за это. Американцы хотели получить Аляску навсегда, а не на столетие. Они не хотели и слышать об аренде.
Но если Англия способна отнять Аляску у России, то она еще легче отнимет ее у слабых тогда США. Сдача ее в аренду создавала для нее двух хозяев. Британской империи пришлось бы иметь дело с союзом России и Америки, к которому примкнули бы все враги Англии.

Договор сопровождался целой серией секретных статей, не опубликованных до сих пор. Но суть была известна. Американцы сразу
выплачивали миллион долларов, что тогда было очень большими деньгами. Для России это был пустяк. Важнее было право по окончании аренды забрать Аляску назад. При этом миллион рассматривался как долгосрочный кредит с приличными процентами.  99 лет - большой срок и сумма за это время должна была бы достигнуть почти миллиарда долларов. Это в те времена представлялось американцам почти сказочной суммой и они были уверены, что никакая страна не сможет выплатить их. Однако русские были уверены, что через 99 лет они без затруднений смогут выплатить эти деньги. Согласитесь, что сейчас миллиард "зеленых" мог бы запросто заплатить даже один Абрамович или Ходорковский! План России блестяще удался. Англии пришлось оставить Аляску в покое.

                                              

Подписание договора состоялось 30 марта 1867 года в Вашингтоне. Стоимость сделки составила 7,2 миллионов долларов золотом. К США переходили весь полуостров Аляска, береговая полоса шириной в 10 миль южнее Аляски вдоль западного берега Британской Колумбии; архипелаг Александра II ; Алеутские острова, острова в Беринговом море: Св. Лаврентия, Св. Матвея, Нунивак и острова Прибылова — Сен-Пол и Сен-Джордж. Общий размер уступаемой Россией сухопутной территории составлял 1519 тысяч кв. км, что составляло 0,0004 центов за квадратный метр.

                                              

Чек об оплате, в США хранится до сих пор. Он демонстрировался на выставке «Русская Америка», развернутой в 1990 году в городке Такома близ Сиэтла.

 Откуда США взяло деньги? Ну естественно, как всегда, у банка Ротшильдов!

Сделка, что и говорить, замечательная: страна, не желавшая продавать, продавала стране, не желавшей покупать.

Но самое печальное во всей этой истории заключается в том, что деньги за Аляску так и не попали в Россию. Значительная часть из 7,2 млн. долларов была выплачена золотом, которое погрузили на корабль "Оркней", взявший курс на Санкт-Петербург. В Балтийском море группа заговорщиков попыталась захватить золото, но потерпела неудачу. А судно по каким-то причинам затонуло вместе с драгоценным грузом...

После революции 1917 г. путем конфискации и простого грабежа,  большевики сосредоточили в своих руках огромные богатства в валюте, ценных бумагах, золоте и т.д. Однако купить для Красной Армии оружие они не могли: Запад запретил торговлю с Россией. Чтобы "прорвать" эту блокаду, Ленин предложил США отказ от претензий на Аляску в обмен на снятие запрета на торговлю. В качестве гарантии Ленин предложил отдать американцам все экземпляры подписанных соглашений, хранившиеся в России и подтверждавшие ее права на Аляску. Так Аляска была действительно продана в первый раз.

Во время войны с фашизмом Сталин в Ялте сделал заявление, что СССР не будут предъявлять своих прав на Аляску, чем нимало удивил американцев, полагавших, что этот вопрос был окончательно урегулирован еще при Ленине. Сталин просто хотел изобразить ,что он делает уступку за право СССР взять под контроль страны Центральной Европы. Так Аляска была продана вторично…

Наконец, при Брежневе подошел к концу срок аренды. Несмотря на все предыдущее, еще можно было попытаться предъявить права на Аляску. Надо было лишь официально заявить, что эти два , так сказать политика, Ленин и Сталин не имели права продавать Аляску, их действия никогда не были подтверждены Верховным Советом и , следовательно, юридически недействительны с самого начала. Ну, и конечно, предъявить к оплате деньги! Однако, Генсек КПСС был на это не способен…

Вот так Аляска была продана в третий и последний раз.


Но юридически, даже если Аляска и была арендована, то после окончания договора аренды и  3х отказов от нее, а так же  отсутствия претензий со стороны СССР и России, она по праву принадлежит США.


Страницы:
1
2
3
предыдущая
следующая