О сообществе

Співтовариство має на меті подавати матеріали з важливими знаннями для думаючих людей. Все має бути українською мовою за рідкісними винятками цитування в оригіналі.

Топ участников

Вид:
краткий
полный

Знання є сила

Ось і чергове "покращення вже сьогодні"

Британія поступилася Франції своїм п'ятим місцем у рейтингу найсильніших економік світу й посунулася на шосте. Це сталося вперше від 2013 року.

Такі дані Міжнародного валютного фонду, пише ТСН за даними CNN.

Британія вже офіційно визнала проблеми в своїй економіці, що спричинені, перш за все, Brexit – підготовкою виходу країни зі складу Євросоюзу. Це своєю чергою позначилося на падінні нацвалюти, сповільнилися споживчі витрати, а ціни зросли. Показник зростання ВВП за підсумками 2017 року погіршили від 2% до 1,5%. Зростання економіки наступного року становитиме 1,4%, а у 2019-201=20 роках – по 1,3%.

«Британія - шоста за величиною економіка в світі», - сказав керівник казначейства Великої Британії Філіп Хаммонд у своїй бюджетній промові.

МВФ прогнозує, що 2018-го року економіка Франції також буде розвиватися інтенсивніше за Британію.

Втрата п'ятого місця в економічному рейтингу є поганою новиною для політиків, які стверджують, що Британія буде сильною, коли вийде з ЄС.

Рейтинг кращих економік країн світу, згідно з прогнозом МВФ на 2017 рік:

1. США - 19,4 трлн доларів.

2. Китай - 11,9 трлн доларів.

3. Японія - 4,9 трлн доларів.

4. Німеччина - 3,7 трлн доларів.

5. Франція - 2,575 трлн доларів.

6. Велика Британія - 2,565 трлн доларів.

7. Індія - 2,4 трлн доларів.



Реформа ЖКГ: на що чекати

Реформа ЖКГ: на що чекатиЯк вплине новий закон на комунальні послуги, якість яких поки що шкутильгає?

Понад два роки готувався законопроект «Про житлово-комунальні послуги». Днями Верховна Рада ухвалила його в другому читанні. Таким чином, він став ще однією цеглинкою в започаткованій реформі житлово-комунального господарства.

Як зміниться життя звичайних українців після набуття законом чинності? Про це в ексклюзивних коментарях «Ракурсу» розповідають народні депутати.

Іван Крулько, член депутатської фракції політичної партії «Всеукраїнське об'єднання «Батьківщина»:

— Цей закон скоріше гратиме на руку монополістам та керуючим компаніям, аніж захищатиме права споживачів. Адже за новим законом споживачі мають укладати окремі договори на комплекс житлово-комунальних послуг — на управління, водопостачання, поводження з відходами, газ, електрику. З погляду економіки — ніби правильно. Навіть більше, люди давно хотіли розуміти, за що саме вони платять. Та знаючи логіку монополістів, варто очікувати, що для споживачів така розбивка може коштувати додаткових грошей і за без того дорогі комунальні послуги.

Закон пропонує заплутану структуру плати за комунальні послуги. Приміром, тариф на теплову енергію формуватиметься окремо для кожного будинку. Водночас навіть за наявності індивідуального лічильника тепла людям доведеться покривати втрати в будинку відповідно до показників будинкового лічильника.

Окрім чинних тарифів запроваджується новий платіж — клієнтська плата за абонентське обслуговування, граничний розмір якого затверджується Кабміном. Водночас не визначено плату на зарплату управителю — на якого споживач ніяк не впливає і навіть не може його звільнити, — або так зване управління будинком. Є окрема плата за обслуговування і за поточний ремонт. Хто скільки поставить — стільки споживачі й змушені будуть платити. Переконаний, що розібратись у цій заплутаній структурі плат і додаткових платежів, справедливості їх нарахування, зможуть далеко не всі.

На жаль, споживачам не варто розраховувати й на покращення якості комунальних послуг, адже в законі не прописано інструменти контролю за постачальниками ЖКП. На цьому навіть наголосив профільний віце-прем’єр-міністр під час розгляду законопроекту у Раді. Принаймні, зараз якість точно не покращиться: з кранів і далі тектиме напівтепла вода, з комфорок йтиме неякісний газ, батареї не завжди будуть гарячими, а під’їзди та двори — чистими…

Закон ухвалили під ще не затверджені й не встановлені нормативні вимоги, порядки й правила. А тому замість порядку і контролю, навпаки, виникатиме чимало суперечностей і різночитань, що даватиме змогу надавачам послуг і далі паразитувати на цьому, заробляючи гроші.

Є питання і щодо управителів багатоквартирних будинків, і щодо колективних договорів. Адже документ покладає досить серйозні функції на управителів і водночас не висуває жодних вимог до їхньої кваліфікації та не окреслює їхньої відповідальності. При цьому колективні договори з надання послуг можна підписувати, не маючи на руках індивідуальних договорів. І в законі не прописано, хто має встановлювати, перевіряти й обслуговувати прилади обліку, знімати з них інформацію. Це все може призвести до серйозних порушень прав споживачів, коли включатиметься «лохотрон» і коли той, хто платить, буде змушений платити ще й за свого сусіда, який не платить, тощо.

До речі, в день ухвалення закону в парламенті мені у Facebook написав один чоловік, який дуже влучно сформулював проблему: «Навіщо ухвалювати закон, коли ніхто не виконує своїх обов’язків і немає відповідного контролю з боку влади?». Він, як і решта жителів багатоквартирного будинку, підписав трирічний договір з ТОВ, яке нібито надає послуги. Та «надає», каже він, — голосно сказано. Товариство з обмеженою відповідальністю часто порушує договір і норми постанов Кабміну про перерахунки з боку надавача послуг. На всі скарги — нуль реакції, лише відписки керівництва міста, міністерств, Кабміну. Чому не судяться? Кажуть, справедливого рішення навряд чи дочекаються, бо суди діють за принципами «телефонного права», але водночас треба буде витратити чимало часу і коштів на судові позови, адвоката…

Ще однією новацією закону не на користь споживачів є встановлення з 1 січня 2019 року пені за кожен день прострочення оплати у розмірі 0,01 %. 100 днів прострочки — це 1% від суми заборгованості, тобто на рік набігає 3,65%. Пеня не нараховуватиметься лише у разі боргу держави по субсидіях і пільгах та у разі затримки зарплати. Але на все це потрібне документальне підтвердження. Вже уявляю, як люди бігатимуть по всіх можливих установах, щоб отримати такі довідки. Адже лише по комуналці у 2017 році маємо близько 8 млрд грн держборгу.

Як бачимо, замість відповідальності надавачів послуг і монополістів вводиться більш жорстка відповідальність для споживачів. Чи правильно це — питання. Бо що тоді змінюється? Це банальна гра в одні ворота, яка робить одних ще сильнішими, а інших — ще більш беззахисними. За неякісні послуги, за які споживачі відмовляються платити, їх змушуватимуть платити під загрозою нарахування пені.

Олександр Кодола, член депутатської фракції політичної партії «Народний фронт»:

— Ухваливши закон «Про житлово-комунальні послуги», ми зробили великий крок на шляху реформування комплексу ЖКГ. Комітету з питань будівництва, містобудування і житлово-комунального господарства ВРУ знадобилося два роки, щоби підготувати цей законопроект. Це об’ємний, складний, але дуже необхідний документ. Сподіваюсь, що завдяки йому отримуватимемо більш якісні комунальні послуги.

Олександр Кодола, «Народний фронт»
Олександр Кодола, «Народний фронт»

Законом передбачено відповідальність за неналежне виконання договору з надання послуг та визначено порядок оформлення претензій. Водночас закріплено чітку відповідальність як виконавців, так і споживачів.

Насамперед цей закон спрямовано на захист споживачів. Йдеться про норму, згідно з якою можна буде не платити за неякісні комунальні послуги. Критерії, за якими визначатиметься якість послуг, ще має прописати Кабінет міністрів на рівні підзаконних актів.

Закон нарешті дає змогу мешканцям багатоквартирних будинків реально впливати і на ціну, і на якість послуг. Наприклад, споживач отримає право не сплачувати житлово-комунальні послуги, окрім теплової енергії, якщо не користується ними за період тимчасової відсутності у приміщенні понад 30 календарних днів.

Законом встановлюється порядок укладення споживачами договорів на отримання всього комплексу ЖКП — управління, водопостачання, поводження з відходами, газ, електрика. Але треба розуміти, що ми ухвалили рамковий законопроект. Для того щоб ці правила запрацювали, потрібно ще затвердити низку механізмів та інструментів на рівні підзаконних актів. Віце-прем’єр з регіонального розвитку, будівництва та ЖКГ Геннадій Зубко доповідав, що вже фактично всі вони готові. Думаю, найближчим часом їх ухвалить Кабінет міністрів.

Альона Бабак, член депутатської фракції політичної партії «Об’єднання «Самопоміч»:

— В цьому законі насамперед ідеться про споживачів послуг ЖКГ. Також врегульовуються договірні відносини залежно від особливостей різних типів організацій власників і споживачів. Передусім це багатоквартирні будинки, де сьогодні все надзвичайно складно: є будинки, де створено об’єднання співвласників, є житлово-будівельні кооперативи, в яких люди не організовані в об’єднання. Для того, щоб охопити багатоваріантність бажань власників житла щодо укладення ними різного типу договорів з водоканалами, теплоенерго, управителями, й розроблявся цей закон. В ньому описано всі можливі варіанти, з яких люди зможуть обирати, як в економічно доцільний спосіб отримувати житлово-комунальні послуги.

Закон ставить в однакові умови власників усіх будинків, незалежно від того, створено там об’єднання співвласників чи ні. Тобто людям, які мешкають у будинку, де не створено ОСББ, однаково доведеться усвідомити себе господарями будинку. (Наразі у нас приблизно в третині житлового фонду створено ОСББ. На початок реформи їх було десь 15%.) Це надзвичайно складна світоглядна річ. Адже 70 років у нас вибивали поняття приватної власності, бо була лише державна власність. Думаю, що настав той критичний час, коли українці, як люди в усіх цивілізованих країнах світу, отримають можливість бути захищеними в питаннях розпорядження своїм майном. І самостійно вирішуватимуть, хто обслуговуватиме внутрішньобудинкові мережі, чи пускати монополістів тощо. Зокрема, в законопроекті прописано, які договори й у який спосіб споживачі зможуть укладати з надавачами таких послуг.

Дехто з експертів зазначає, що, згідно з цим документом, нав’язуватиметься управитель. Проте маю наголосити, що, по-перше, ви, як і будь-який власник, можете самостійно обслуговувати своє житло. Самозабезпечення — непорушне право власника. Але якщо власники багатоквартирного будинку не захочуть об’єднуватись в об’єднання співвласників багатоквартирного будинку, тоді вони на загальних зборах, навіть без об’єднання, зможуть обрати собі управителя.

Закон пояснює, як отримати якісну житлово-комунальну послугу за індивідуальним договором. Бо сьогодні люди думають: якщо вони уклали прямий договір, наприклад, з водоканалом чи теплоенерго, то тепер ці компанії відповідають за якість наданих послуг у квартирі. Але ж це неправда. Мережі цих компаній завершуються на вході в будинок, а внутрішню мережу будинку обслуговує той самий ЖЕК. І мешканці, приміром, йдуть до теплоенерго з претензією на неякісне тепло. У відповідь чують: звертайтесь до свого ЖЕКу, нехай він випустить повітря з батарей і тоді у вас все буде добре. В цьому законопроекті ми чітко кажемо: якщо у вас договір з монополістом, тоді узгодьте з ним вартість, за якою він обслуговуватиме внутрішньобудинкову мережу в розрахунку на квадратний метр. І якщо ця вартість вас влаштує, тоді ви розумітимете, що саме цей монополіст відповідатиме за якість надання послуги, зокрема й у вашій квартирі. Це пряма норма закону. Монополіст відповідатиме за якість обслуговування внутрішньобудинкової мережі тоді, коли в індивідуальному договорі буде прописано вартість цієї послуги.

В законі ми практично не підіймаємо технічні питання обліку. Тут прописано питання щодо договорів. Також ідеться про те, хто, приміром, відповідатиме за зняття показів, розподіл плати тощо.

Загалом у законі більше йдеться про правові підстави здійснення нарахувань і розподілу плати між квартирами, ніж про інші речі. Нововведення ми відчуємо вже за півроку. Такий строк необхідний Кабінету міністрів для розробки низки підзаконних актів.

Андрій Гальченко, член депутатської фракції політичної партії «Опозиційний блок»:

— Закон про житлово-комунальні послуги спрямований на захист споживачів: він передбачає руйнування монополії ЖЕКів. Тепер мешканці багатоквартирних будинків зможуть спокійно укладати договори з будь-якими постачальниками послуг — одну компанію ніхто не нав’язуватиме. У людей з’явиться можливість керувати й контролювати ці компанії, адже настають договірні відносини.

Андрій Гальченко, «Опозиційний блок»
Андрій Гальченко, «Опозиційний блок»

Наразі багато людей скаржаться на роботу ЖЕКів або керівників підприємства. Якість послуг є незадовільною, а рахунки приходять величезні. Після того як ми ухвалили цей закон, вибір буде саме за людьми. При договірних відносинах не буде ціни, яка регламентується органами місцевого самоврядування, мешканці зможуть самі домовлятися з постачальниками послуг.

Настає відповідальність як споживачів, так і постачальників. Люди будуть захищені: в договорах прописуватимуться певні умови для того, щоби споживачі платили саме за надані послуги. Якщо ж керуюча компанія не впорається із забезпеченням стабільної роботи, наприклад, станеться прорив труби, то вона компенсуватиме витрати. Щоб отримати таку компенсацію, мешканцям будинку достатньо буде скласти акт і пред’явити претензії.

http://ua.racurs.ua/1743-reforma-jkg-na-scho-chekaty

Читайте також: Субсидії на ЖКГ і непомічені мільярди

Світ напередодні фінансової революції


Світ напередодні фінансової революції

ЗА ТЕМОЮ WebMoney — що відбувається насправді
01.07.2013

Сергій ТУТОВ

Ми стаємо свідками тихої революції соціально-суспільного устрою та економіки

З чого все почалося

50 років тому почалися потрясіння світової грошової системи, що завершилися в 1971 році скасуванням золотого стандарту, що існував раніше. Змінилася назавжди природа грошей, але ця революційна подія не дістала бурхливої оцінки суспільства. Гроші люблять тишу, і те, що трапилося, особливо не обговорювали. Все це врешті-решт призвело до грандіозної кризи 2008 року, яку на Заході називають Великою рецесією (Great Recession). Обсяги світової торгівлі впали на 10% і відновилися лише в 2012 році, але досі відстають від докризових темпів зростання.

Гроші — індикатор економіки, їхня поведінка завжди й наочно діагностувала її стан. Як стандартну грошову одиницю історично було обрано золото. Паперові гроші, які з'явилися в XIX столітті, виконували роль сертифіката, що надавав власникові право вимоги певної кількості золота. Розраховуючись одне з одним, люди передавали право власності на метал. Сам він зберігався в одному місці й суворо охоронявся. Паперові гроші вільно й без обмежень конвертувалися в золото.

Головною резервною валютою в ті часи був британський фунт стерлінгів. Весь порядок зламався з початком Першої світової війни, коли лідером і резервом став долар. У 1929 році у Штатах стався біржовий крах і почалася Велика депресія. У 1933 році в США було скасовано золотий стандарт, який існував сто років, і запроваджено плаваючий курс долара. У 1934 році президент США Рузвельт ратифікував Золотий резервний акт, який американці назвали «великим золотим пограбуванням». Всі громадяни мусили здавати метал державі, вільний обіг його заборонявся й за володіння ним призначався тюремний термін до 10 років. Водночас держава викуповувала у громадян золото за старою ціною, 20,67 дол. за тройську унцію, і одразу ж оголошувала, що нова ціна унції — 35 дол., тобто майже на 70% більше (втім, викупити золото за такою ціною у держави однаково ніхто не міг). Це було перше джерело зростання золотого запасу США.

Другим джерелом стали країни Європи, що воювала, які віддавали свої запаси в обмін на постачання американського озброєння, техніки й продовольства. Зрештою наприкінці Другої світової війни у Штатів опинилося 70% світових запасів благородного металу. У липні 1944 року на американському курорті Бреттон-Вудс у штаті Нью-Гемпшир було проведено міжнародну конференцію, яка встановила нову систему грошових відносин і торговельних розрахунків. Долар США вже офіційно став таким саме видом світових грошей, як і золото. Для нього була встановлена тверда ціна: 35 дол. за тройську унцію. США отримали валютну гегемонію, прибравши свого знесиленого конкурента — Велику Британію.

На конференції було започатковано Міжнародний банк реконструкції та розвитку і Міжнародний валютний фонд. СРСР теж підписав угоду, але не ратифікував її. Керівників Радянського Союзу не цікавили якісь вторинні економічні та фінансові питання, що хвилюють недалеких янків і зграю їхніх сателітів-невдах. Його хвилював лише переділ світу, який і стався на Ялтинській конференції в лютому 1945 року.

Федеральна резервна система США, приватна акціонерна компанія з особливим статусом акцій, яка стояла за всією Бреттон-Вудською історією, створила й законодавчо провела чимало складнощів і обмежень для обміну доларів на золото. Це можна було зробити офіційно й лише в одному місці — Казначействі США. Однак метал купували постійно, і з 1949 по 1970 рік його запаси в США скоротилися з 21 800 до 9838,2 тонни — більш як удвічі. Ціна його постійно зростала і в 1960 році сягнула 40 дол. за тройську унцію. Америка змушена була влаштувати вільний продаж золота на ринку з ідеєю збити на нього ціну.

Зміцнілі після війни європейці розуміли, в чиїх інтересах відбуваються подібні фінансові інтервенції. У 1965 році генерал Шарль де Голль, президент Французької республіки, прилетів до США й на зустрічі з американським президентом Ліндоном Джонсоном повідомив, що має намір обміняти 1,5 млрд дол. готівкою на золото за офіційним курсом 35 дол. за унцію. Джонсону доповіли, що французький корабель, завантажений доларами, стоїть у нью-йоркському порту, а в аеропорту з таким саме вантажем на борту приземлився французький літак. Джонсон пообіцяв президенту Франції серйозні проблеми. Де Голль у відповідь оголосив про евакуацію з території Франції штаб-квартири НАТО, 29 військових баз НАТО і США та виведення 33 тис. військовослужбовців альянсу. Зрештою було зроблено і те й інше.

Наступним став федеральний канцлер Німеччини, творець «німецького економічного дива» і переконаний монетарист Людвіг Ерхард. Публічно засудивши де Голля за «віроломство», він холоднокровно пред'явив США до обміну на золото суму доларів, відчутно більшу, ніж Франція. За ними потягнулися центробанки Канади та Японії. Британці, які ніяк не могли підтримати валютну атаку на долар, вчинили простіше — девальвували фунт стерлінгів. Але це викликало ажіотажний попит на метал у Лондоні з боку приватних інвесторів.

Де Голль першим провів успішну атаку на долар, але внаслідок цього втратив свій пост, а Франція пережила соціальну кризу. Вона почалася в 1968 році з ліворадикальних студентських виступів, що вилилися в демонстрації, масові заворушення та майже 10-мільйонний загальний страйк. В організації цих подій досі звинувачують американські спецслужби, які таким чином відреагували на неправильну поведінку французького президента.

Можна було девальвувати долар і підвищувати ціну на золото до нескінченності, проте президент США Річард Ніксон, який отримав прізвисько Спритник Дік, 15 серпня 1971 року заявив про закриття «золотого віконця». Це означало дефолт Америки та односторонній її вихід із Бреттон-Вудських угод. Світова економіка пережила це тихо зокрема через те, що скасування вільного забезпечення готівкових доларів золотом сталося 40 років тому. Країни були змушені домовитися про коливання курсу своїх валют. Спочатку це робилося в невеликих межах відносно одне одного, але зрештою ідею взаємного регулювання валют залишили, курси валют стали вільні, плаваючі. Європа вольовим рішенням відмовилася від усіх складних концепцій і перейшла до єдиного євро.

Сьогодення

Гроші на сьогодні не мають жодного абсолютного вимірювача. Зі знання того, що долар у 1971 році коштував 41 англійський пенс, а тепер — 80, не можна робити висновків щодо зростання або падіння долара взагалі — тільки відносно фунта. Обидві валюти могли подорожчати в тисячу разів або подешевшати у сто. Зараз у цьому важко розібратися, але за бажання легко позначити деякі величини.

Якщо навести як приклад США, то можна говорити про інфляцію, що збільшилася вшестеро, фондовий ринок, що виріс на порядок (хоча за індексом Доу-Джонса він виріс у сотні разів); ціна нерухомості теж підскочила більш як удесятеро (хоча обсяг продажів збільшився всього лише вдвічі); ринок ф'ючерсів і деривативів (похідних цінних паперів), який взагалі не існував і з'явився не так давно, оцінюється в сотні трильйонів доларів, що на порядок перевищує всесвітній ВВП. Ціна золота за унцію сьогодні становить 1200 дол., що в 30 разів вище за ціну 1971 року. Причому до американського дефолту вона не змінювалася 38 років, хоча світ пережив Велику депресію, найбільш руйнівну війну, повоєнну відбудову й економічний бум.

На кризу 2008 року її генератори, ідеологи та конструктори — США — відреагували відразу і радикально, включивши друкарський верстат. Було оголошено програму кількісного пом'якшення (англ. quantitative easing). Програма полягала в тому, що уряд скуповував неліквідні активи, насамперед американські, випускаючи нові долари. Це робилося зі швидкістю 100 млрд найнадійніших грошей світу на місяць. Зазначена програма була розділена на три періоди й завершилася 29 жовтня 2014 року, коли американці завершили третю хвилю експансії своїх паперів із зображенням президентів. Після американців до кількісного пом'якшення вдалася Європа, надрукувавши 1 трлн євро. Те саме робить Японія.

На сьогодні гроші всіх держав називаються фідуціарними (від лат. fiducia — довіра) або фіатними (від лат. fiat — декрет, вказівка, «хай буде так»). Кожна держава оголосила свою валюту законним засобом платежу. Історично всі гроші забезпечувалися якимось товаром — наприклад, золотом або сріблом, але сьогодні вони забезпечуються виключно довірою до держави.

Нинішній курс долара, падіння ціни на нафту та інші сировинні ресурси — наслідок економічних дій країн, які ухвалюють рішення у світі. Все, що обвалилося, — рубль, гривня, інші регіональні гроші — свідчить про абсолютну незначність впливу цих держав на світову економіку. Логіку поведінки для держави Україна диктує світовий ринок фінансових послуг, і зовсім не важливо, хто є спікером цього диктату. Всі останні події у фінансовій сфері нашої країни пов'язані не лише із внутрішніми проблемами, а і з умовами, поставленими перед нашою державою більш досвідченими гравцями.

Що буде далі

Світовий фінансовий ринок економічно сильних країн сьогодні перебуває у стані революційної реконструкції. Зміни, що відбуваються в цій галузі, торкнуться всіх — позичальників і вкладників, інвесторів і регуляторів. Державна машина за допомогою регуляторів посилює нагляд за традиційними фінансовими інститутами (банками та страховими компаніями), особливо за так званими системоутворюючими. Переглядається нормативно-правова база й посилюється контроль над усіма сегментами фінансової галузі, зокрема над управлінням активами. Відбуваються зміни в ціноутворенні, банки змушені працювати в умовах «фінансових репресій»: регулятори утримують ключові процентні ставки на більш низькому, ніж зазвичай, рівні. А значить, знижується чистий процентний дохід, змінюється структура комісійних, учасники ринку дедалі обережніше вступають у довгострокові фінансові відносини.

Під цим впливом банки будуть змушені надавати дедалі менше послуг, більш вузькому колу клієнтів. У сфері фінансових послуг стане менше посередників, і самі послуги будуть більш ефективними. Багато молодих людей (із покоління міленіум, 20–30-річні) звикли самі встановлювати правила гри. Банкам доведеться підлаштовуватися під їхні вимоги — пропонувати більш гнучкі й персоналізовані продукти, перебудовуючи маркетингові комунікації за принципом «в будь-якому місці, в будь-який час, будь-якими засобами».

В галузі дедалі сильніше відчувається вплив людей «з боку», що мислять революційно. Нові гравці використовуватимуть останні технічні досягнення і прийоми поведінкової науки, щоб залучати клієнтів. Приклад шерінгових (від англ. sharing — поділ) сервісів Airbnb і Uber показує, що підрив традиційних галузей буває найбільш дієвим, коли його починають гравці з іншої галузі.

В результаті народиться галузь, яка запропонує широкий асортимент персоналізованих рішень. Традиційним компаніям доведеться пройти шлях «саморуйнування» — в корені змінити мислення й підходи до роботи. Нові структури почнуть пропонувати більш якісні послуги, але їм буде складно прориватися через інституційні та регуляторні перепони, які допомагають традиційним компаніям утриматися на ринку. А значить, майбутнє — за постачальниками фінансових послуг, які зможуть поєднувати найкращі з наявних платформ і нові підходи до ведення бізнесу.

Гроші майбутнього

Фінансова криза 2008 року породила також нові гроші — криптовалюту. В основі була ідея створити гроші, які не піддаються інфляції, такі ж надійні, як золото. Криптовалюта працює за відсутності будь-якого внутрішнього або зовнішнього адміністратора, що дозволяє проводити транзакції (від англ. transaction, лат. transactio — угода, договір), не беручи до уваги банківські або державні умови та обмеження. Зараз функціонують тисячі різноманітних криптовалют.

Процес випуску будь-якої криптовалюти суворо фіксується у відкритій електронній обліковій книзі, яка отримала назву блокчейн (blockchain), або цифрова база для зберігання даних. Усі транзакції записуються в хронологічному порядку і є доступними для усіх охочих. Ця інноваційна технологія цікава тим, що бази даних на її основі не контролюються окремою організацією, а розподіляються між усіма користувачами мережі. Це означає, що ніхто не має права власності на інформацію. Blockchain допомагає створити ідентифікаційний продукт, який неможливо математично підробити.

Цифрова база може бути використана для зберігання будь-якої інформації, всіх видів документів, включно з позиками, контрактами, надходженнями, а також здатна спростити сучасний банкінг. Принцип неможливості дублювання електронної валюти (підробки) реалізований завдяки тому, що кожна «монета» містить електронні підписи всіх її емітентів (монети генеруються через спеціальні додатки на численних ПК), відправників і одержувачів.

Все це справедливо для управління будь-якими процесами, за допомогою blockchain можна демонтувати всі ієрархічні інститути влади й замінити їх на нові, децентралізовані. У цю технологію вкладено понад 1 млрд дол. венчурних інвестицій з усього світу.

Світ переживає тиху революцію соціально-суспільного устрою та економіки. Змінюються усталені міжнародні пріоритети, засновані на військовій силі й високому економічному потенціалі країн-лідерів. Коригується роль держави та політики, наприклад, стає дедалі помітнішим, що довкілля змінюється не політиками, а технологіями та звичайними людьми. Стійкість економіки визначається не надійністю фінансових систем і доступністю кредитів у необхідних обсягах і термінах, а можливістю суб'єктів господарювання перетворити фінансові інвестиції на реальний інноваційний продукт. Значення фінансового капіталу падає в порівнянні з постійним зростанням капіталу людського.

Круто: у принців конфіскують 800 млрд доларів

Боротьба з корупцією в Саудівській Аравії: у принців конфіскують 800 млрд доларів
Боротьба з корупцією в Саудівській Аравії: у принців конфіскують 800 млрд доларів
08.11.2017 
У викритих в корупції принців Саудівської Аравії конфіскують активи на суму близько 800 млрд доларів

Влада Саудівської Аравії в межах боротьби з корупцією планує конфіскувати активи на суму 800 млрд дол. у викритих в незаконних операціях принців, чиновників та інших впливових громадян країни. Про це повідомляє NewsOne з посиланням на The Wall Street Journal.

Всього по країні затримали понад 60 осіб, яких підозрюють у корупції.

Конфісковані кошти і активи стануть власністю держави. Однак, значна частина коштів перебуває за кордоном, що ускладнює їх повернення.

Нагадаємо, на початку місяця Саудівською Аравією прокотилася хвиля масових арештів. За підозрою в корупції затримано 11 принців, зокрема, мільярдерів, а також чинних і колишніх міністрів.


ВВП Нью-Йорка превысило ВВП Российской Федерации

Интересные данные приходят из США, а именно из штата Нью-Йорк и его агломерации Нью-Йорк – Ньюарк-Джерси.


Дело в том, что еще в 2016 году заговорили о том, что ВВП Нью-Йорка превысил ВВП не имеющей аналогов в мире сверхдержавы, занимающей 1/9 суши всей планеты, обладающей самыми большими запасами газа и пятыми в мире запасами нефти – РФ. Однако, в 2016, на самом деле, ВВП Нью-Йорка немного недотянуло до показателей сверхдержавы.

Читайте также: США обнародовали свое видение исторических событий в России

В действительности ВВП Нью-Йорка в 2016 году составило 1 триллион 275 миллиардов 137 миллионов долларов, в то время как ВВП РФ показал 1 триллион 283 миллиардов долларов. Таким образом, Нью-Йорку не хватило всего 5 млрд долларов с копейками, чтобы опередить Россию. Однако…

Однако, общий ВВП штата на 2017 год составил 1 триллион 487 миллиардов 998 миллионов долларов. Причем штат Нью-Йорк занимал лишь третье место по ВВП в рейтинге США, а первое принадлежало Калифорнии с 2,602 триллиона. То есть, ВВП Калифорнии в 2 раза больше ВВП РФ? Но, не об этом же речь, не отвлекаемся!

Итак, согласно последней статистике, ВВП Нью-Йорка уже превышает 1,4 триллиона долларов. Чудесно, не правда ли? И это за два месяца до конца года. Но хотите больше?

А больше то, что с учетом стабильного прироста ВВП Нью-Йорка по расчетам правительства США в 2018 должен составить не менее 1,6 трлн долларов!

Без нефти. Без газа. Без колоссальных территорий с неисчислимыми природными ресурсами.

https://24tv.ua/zloy_odessit_tag4974?utm_source=seocopy

Чи такі вже погані офшори

Чи такі вже погані офшори

Сергій ТУТОВ
08.11.2017

Юристи, які захищають чужі величезні гроші, не розкриваючи суті офшору, відвертають увагу від головного — фінансів — на будь-які другорядні теми, наприклад, на визначення, що можна вважати офшором

На початку листопада у світі сталося чергове офшорне потрясіння, яке отримало назву Paradise Papers («Документи з раю»). У паперах підтвердилося укриття майже 8 трлн дол. у двох десятках офшорів острівних держав.

Сама ідея бізнесу передбачає отримання максимально можливого прибутку, а основні цілі створення і ведення справ включають оптимізацію і зменшення оподаткування прибутку.

Наприкінці 50-х років у США з'явився термін «офшор» (від англ. offshore — поза берегом), що декларував появу фінансових організацій поза зоною контролю уряду. Такі схеми відомі підприємцям ще з Давньої Греції, коли податковими притулками для купців були дрібні острови. Швейцарія, яка твердо стоїть на ногах, з'явилася в центрі Європи як найвідоміший офшор, з наданням фінансових інструментів, що забезпечують конфіденційність власникам грошей. У 1970-ті роки колишні острівні колонії, що залишилися в юрисдикції Великої Британії, були позбавлені субсидування з метрополії і стали на швейцарський шлях формування власного бюджету завдяки реєстрації у себе офшорних компаній.

Офшорних юрисдикцій у світі налічується близько 50, в них ховаються понад 30 трлн дол. Це більше за ВВП Японії та США разом узяті, або половина всіх грошей планети. Такі дивні й суперечливі цифри виникають через давню віртуалізацію грошей. Адже надрукованих на папері й викарбуваних у металі сьогодні лише 1% від усіх світових грошей, решта 99% існують у цифровому, електронному вигляді. Якщо продовжити нескладні й доволі поверхневі вишукування, то можна сформулювати ще одну дивну зв'язку цифр: 80% всепланетних грошей зосереджені у 20% жителів землі, а США за останнє десятиліття випустили грошей стільки ж, скільки за попередні 150 років. Світова фінансова спільнота, на чолі зі своїм безумовним лідером, давно живе «поза берегів».

Але повернімося до основної теми нашої розмови. Всі сучасні скандали навколо офшорів не пов'язані безпосередньо з їх існуванням. Юристи, які захищають чужі величезні гроші, не розкриваючи суті офшору, відвертають увагу від головного — фінансів — на будь-які другорядні теми, наприклад, на визначення, що ж можна вважати офшором. Схеми «поза берегом» активно використовуються для оптимізації експортно-імпортних операцій, виконуючи роль посередницької структури, позбавленої необхідності сплати податків, оскільки доходи отримуються в іншій країні. Все легітимно, грошові потоки під час подібних операцій не входять у сферу інтересів податкових органів. Судові спори про гроші в тихих фінансових гаванях підтримуються армією досвідчених юристів, здатних розтягнути процес на нескінченну кількість часу — рівно на стільки, скільки їхня робота оплачується. Великі держави вимушено «не помічають» гавані, де ховаються гроші, хоча підкилимна боротьба йде з ними постійно.

Ідея сучасного офшору досить повно описується улюбленим вітчизняним прислів'ям, в якому важливе кожне слово: «Моя хата скраю, нічого не знаю». Ігнорування інтересів мас і приватновласницький інстинкт, що стоїть на чолі більшості бізнесів, є живильним середовищем для організації подібних утворень. Ця сентенція працює доти, доки щодо оратора, який заявляє про свою крайність і низьку обізнаність, не починають застосовувати силу.

Великі держави вимушено «не помічають» гавані, де ховаються гроші

Якщо XX століття намагалося закреслити важливість особистості й створити громадські інститути, керовані певною початковою ідеєю, то нинішній час відштовхується від бажань індивідуумів, які, об'єднуючись, формулюють нові суспільні виклики. Одним із таких викликів можна вважати зниження ролі держави в суспільному житті. Відхід бізнесу від впливу сильних держав у віртуальні простори — саме такий тренд сьогодні знаходить ідеологічну підтримку багатьох. Підприємець починає відчувати свою самодостатність без державної підтримки й усвідомлювати своє небажання платити довільно вигадані кимось податки, що нагадують данину.

Економіка світу починає змінюватися, ігноруючи всі плани й спростовуючи прогнози. Острови з пальмами та розміром з пару футбольних полів у якомусь Карибському морі номінально володіють грошима, обсяг яких перевищує всі розумні величини, а придумані нещодавно віртуальні криптовалюти починають забивати осиковий кілок у тіло спантеличених держав, які існують протягом століть.

На нашому континенті давно й успішно ведеться боротьба з офшорами, у багатьох європейських державах сильні сусіди, які використовували подібні практики, зобов'язали уряди маленьких і зухвалих країн, «що втратили берега», здавати звітність та проходити аудит. Легалізація в Сан-Марино, Гібралтарі та Андоррі призвела до того, що зрештою вони потрапили до списку білих офшорів, з мінімальним оподаткуванням і відсутністю конфіденційності власників бізнесу. Череда міжнародних скандалів призвела до пом'якшення законів про банківську таємницю в Ліхтенштейні та Швейцарії. Мільярди залишили європейський континент і перемістилися в офшори на теплих островах. Далеко не всі люди, які заробляють гроші, мріють розповісти про себе світові, та ще й платити за це.

Далеко не всі люди, які заробляють гроші, мріють розповісти про себе світові, та ще й платити за це

Жителі Європи продовжують протистояти складнощам, вигаданим місцевими чиновниками. Наприклад, слабка держава Греція може складатися з вельми благополучного народу, який жив десятиліття на дотації Євросоюзу. У колись пересиченому грошима Кіпрі з'явився податок на прибуток. Зараз третій за розміром в Середземному морі острів використовується вже для мінімізації оподаткування, а не для спроб його уникнути, а діаспора з жителів колишньої радянської імперії, яка з'явилася тут порівняно нещодавно і досягає 50 тис. осіб, все одно із задоволенням веде бізнес у Середземномор'ї. Ще одне тихе податкове місце — Естонія. Вона запрошує реєструвати в себе підприємства й відкривати рахунки «на швейцарський манір, але без швейцарських розцінок» і дещо нахабно називає себе прибалтійським Сінгапуром.

Ідея нейтралітету і статус гаманця для інших країн провели Швейцарію через люті війни XX століття абсолютно безболісно. Ця держава має одну з найефективніших, багато в чому зразкову мобілізаційну систему в світі, яку запускає в разі прямої агресії. Військовий швейцарський бюджет становить 5 млрд дол., це при 8 млн населення. Україні, що воює, є на кого рівнятися, формулюючи армійський бюджет. Його лише останнім часом можна зіставити зі швейцарським. У нашій країні планується витратити на оборону близько 160 млрд грн на наступний рік. Швейцарія витрачає на армію 20% бюджетних грошей на рік, ми — 5%, але альпійська країна заплатила за це століттями праці, а наша молода держава змушена користуватися фінансовою допомогою більш сильних країн, а також продовжувати сподіватися, що ця допомога буде правильно і своєчасно використана.


Швейцарія з'явилася в центрі Європи як найвідоміший офшор

Представники «четвертої влади», які розкопують «райські» схеми, акцентують увагу суспільства на тому, що способом укриття грошей користуються державні чиновники, зобов'язані опікуватися не бізнесом, а зовсім іншими питаннями. Перед представниками влади постає дуже складна дилема — просто з анекдоту про нерішучу макаку, що металася між двома напрямами власної реалізації.

Найяскравішим українським прикладом служить, звичайно, президент України Петро Порошенко, який ніяк не може ані розлучитися, ані хоча б грамотно заховати свій зв'язок з шоколадним бізнесом. Не потрібно бути аудитором і аналітиком, щоби побачити розвиток бренду «Рошен» за часи його президентства. Відкрилися десятки нових симпатичних магазинів, що продають цукерки під знайомою назвою. Юристи, що представляють «Рошен», не перший рік безуспішно б'ються над організацією продажу цього гучного бізнесу, який постійно розвивається, і розповідають, що офшори потрібні тільки для продажу бренду, а не для укриття податків. У квітні 2016 року в ЗМІ було опубліковано велике розслідування, головна претензія якого — у приховуванні факту організації офшору Петром Порошенком, коли він вже перебував у кріслі президента, і не зазначення активу в податковій декларації.

Разом з ім'ям президента у свіжій публікації «паперів з раю» з'явилося ім'я менш значущого чиновника — Сергія Олексієнка, члена правління «Укртрансгазу», дочірньої компанії НАК «Нафтогаз України». Ось він вчинив правильно. На пред'явлені йому претензії щодо заснування офшорної компанії Pioneer Foundation для виведення валюти за кордон чиновник абсолютно щиро відповів, що «компанія відкривалася з метою довгострокового планування спадщини». Кожному українцю зрозуміло, що про власну спадщину кожен має дбати самостійно, не сподіваючись на такі міфічні поняття, як держава.

Офшори є легальними у всьому світі. Ці милі, сонячні й спокійні фінансові острівці, настільки близькі серцю будь-якого пересічного мільйонера, почуваються дуже непогано. Тим не менш, такі неприборкані держави, як США, Німеччина, Франція і Велика Британія, яка нині відкололася від Євросоюзу, весь час хочуть перекрити лазівку з розвитку високорентабельного й очевидно прогресивного бізнесу. Особливо тенденція на деофшоризацію отримала розвиток після світової кризи 2008 року. Репортери Міжнародного консорціуму журналістських розслідувань (ICIJ), нацьковані перерахованими надмірно багатими державами, у неділю, 5 листопада, оприлюднили новий масив документів, в яких йдеться про податкові угоди й резонансні ділові контакти відомих осіб. У цих документах згадуються імена понад 120 політиків з майже 50 країн світу, а також підприємства, спортсмени, бізнесмени, поп-зірки, англійська королева й навіть генерал НАТО.

Найбільш одіозна фігура з цього списку — королева Єлизавета II, яка десять років тому інвестувала 10 млн фунтів у два острівних підприємства. Королева, юридично, — хазяйка усієї землі Великої Британії, а український президент, юридично, — найманий працівник, взятий на посаду на невеликий час для керування активами та пасивами держави, зокрема й українською землею. Дуже хотілося б, щоб кожен у сучасному суспільстві робив свою справу: британська королева — несла свій символічний прапор, різні чиновники — виконували професійні обов'язки, багатостраждальний народ — реалізовував свої права, а світові фінансисти — горіли у вогні.

Рейтинги банків України

Рейтинг банків. Осінь-2017Mind проаналізував фінансову стійкість, платіжну дисципліну та ризики власників банків, що працюють в Україні. Як і раніше, найнадійніші з них – установи з іноземним капіталом

Рейтинг банків. Осінь-2017
Фото: Shutterstock

Лідерами рейтингу Mind життєздатності банків, що працюють в Україні, за результатами ІII кварталу 2017 року стали американський Сітібанк, австрійський Райффайзен Банк Аваль та французький УкрСіббанк. За ними розташувались французький Креді Агріколь, німецький ПроКредит Банк та угорський ОТП Банк.

Ці установи вийшли в лідери за комбінацією таких кількісних показників надійності, як ліквідність, рентабельність, достатність капіталу, а також якісних факторів безперебійності платежів, підтримки акціонерів та ризиків країн їхнього походження. Рейтинг складено на основі даних фінансової звітності станом на 1 жовтня 2017 року. Мета рейтингу, як завжди, незмінна відфільтрувати банки з найвищою внутрішньою здатністю пережити період системної нестабільності.

Попри те що загалом надійність банків виросла, оцінити позитивно банківський сектор поки що нелегко. Аналізуючи стан справ банківської системи України, важко позбутися думки, що економіка живе своїм життям на Землі, Національний банк України – на іншій планеті, десь високо в небі, а банки – у польоті, але як солдатський крокодил – «низенько, ну зовсім низенько».

Основне досягнення НБУ – імплементація МСФЗ 9 у вигляді 351-ї постанови – продемонструвало: бюрократична Україна може робити з власною економікою, що забажає, без будь-якої відповідальності за кінцевий результат. Сказали: «Таргет інфляції 8% (+/-2%) у 2017-му...», ну, не вгадали – шукаємо винних поза нашою системою.

Те, що для виконання проклятого банками міжнародного стандарту Мінфіну в 2018 році знову треба капіталізувати банки за участю держави – то проблема власника. От тільки навіщо Мінфіну на підтримку банків, у яких дві третини негативно класифікованих кредитів, вкладати коштів більше, ніж в оборонний бюджет, то НБУ не стосується.

Власники ж приватних банків більше піклуються не про розвиток бізнесу, а як вийти з нього без карних справ. Іноземці не форсують події: їхня українська «дочка» – мізерна доля великого балансу. Отже, можна заплющити очі на збитки, може, колись і згодиться. Російські банки й раді б вийти з ринку, але таке «добро» нема кому продати. Економічне зростання в країні – окремо, а банківське кредитування – окремо.

Показники

Депозитний портфель фізичних осіб банківської системи за 10 місяців у гривні приріс на 18 млрд грн (+3,8%). Це добре. Але уважний аналіз вказує на те, що майже 16 млрд грн – це приріст у ПриватБанку за рахунок переведення депозитів у валюті і депозитних сертифікатів. З банків за участю російської держави забрали понад 20% депозитів. Тобто якщо з системи прибрати фактор найбільшого банку, питома вага якого у депозитному портфелі продовжує зростати, то успіхи інших у сукупності – мінімальні. До речі, що думає антимонопольне відомство про майже 36% долі ринку одного банку?

Депозитний портфель юридичних осіб має від’ємний сумарний результат (-3,2%). На майже 4,6 млрд грн приросту в гривні – трохи більше $700 млн відтоку. У цьому сегменті обігові кошти бізнес переносить у банки із західним капіталом. Сприяє й європейське законодавство зі страшним словом «комплаєнс», і системне закриття коррахунків українським банкам західними партнерами.

Кредитний портфель фізичних осіб приріс у гривні з початку року на 18,3 млрд грн, тоді як у ВКВ – зменшився на трохи більше $400 млн. Масове іпотечне кредитування не повернулося, а кредитні продукти, що покривають розриви ліквідності у людей від зарплати до зарплати, зараз пропонують майже всі банки. Загальний приріст портфеля на рівні 2% з початку року мало допомагає економіці збільшувати продажі на споживчому ринку. Динаміка кредитного портфеля юридичних осіб взагалі має від’ємний характер (-1,8%). На тлі зростання кредитного портфеля в гривні на 23,1 млрд грн має місце згортання валютного портфеля на більш ніж $1 млрд. Суттєво приросли кредитні портфелі Укргазбанку, Кредобанку, Сітібанку, Прокредитбанку, і неможливо не побачити суттєве зростання ТАСкомбанку.

Аналізуючи розвиток банківської системи за останні три роки, складається враження, що за реальним перерозподілом коштів на ринку замість системних зрушень – одні балачки. Наприклад, не вщухають розмови про експортно-кредитну агенцію: закон прийнятий, але грошей на статутний фонд немає, хоча на капіталізацію неефективних банків – є.

Також тривають розмови про закон щодо реструктуризації проблемної заборгованості, де якісь поодинокі потуги є, але системних зрушень не відбувається.

Обговорюється законопроект про єдиний реєстр позичальників, який має помітити злодіїв, що розікрали банківську систему, але на практиці все тупцює на місці.

Розмови про посилення прав кредиторів розбиваються вщент судовою практикою, де законів стільки, що кожний цивільний позов можна розгорнути в будь-який бік, особливо з вітчизняною славною історією про приватизацію і рейдерські перерозподіли власності.

продовження тут
https://mind.ua/publications/20178327-rejting-bankiv-osin-2017

Вона нарешті здохла!



Прощавай, радянська система охорони здоров’я: медичну реформу ухваленоПрощавай, радянська система охорони здоров’я: медичну реформу ухваленоДоктор Уляна Супрун, в.о. міністра охорони здоров’яПрощавай, радянська система охорони здоров’я: медичну реформу ухваленоПавло Ковтонюк, заступник міністра охорони здоров’яПрощавай, радянська система охорони здоров’я: медичну реформу ухваленоОлександр Лінчевський, заступник міністра охорони здоров’яПрощавай, радянська система охорони здоров’я: медичну реформу ухваленоРоман Ілик, заступник міністра охорони здоров’яПрощавай, радянська система охорони здоров’я: медичну реформу ухваленоОльга Стефанишина, виконуючий директор БФ «Пацієнти України»Прощавай, радянська система охорони здоров’я: медичну реформу ухваленоЛеся Литвинова, голова Громадської ради при Міністерстві охорони здоров’я УкраїниПрощавай, радянська система охорони здоров’я: медичну реформу ухваленоІрина Литовченко, співзасновниця фонду «Таблеточки»Прощавай, радянська система охорони здоров’я: медичну реформу ухваленоДмитро Шерембей, голова координаційної ради БО мережі ЛЖВПрощавай, радянська система охорони здоров’я: медичну реформу ухваленоПрощавай, радянська система охорони здоров’я: медичну реформу ухваленоДоктор Уляна Супрун, в.о. міністра охорони здоров’я
Дмитро Шерембей, голова координаційної ради БО мережі ЛЖВ
Київ, 19 жовтня 2017.
Сьогодні Верховна Рада України прийняла в першому читанні медичну реформу – законопроект 6327 підтримало 240 народних депутатів. «Це історична подія для України, адже вперше за 26 років розпочнуться зміни у медичній системі. Є багато міфів про медичну реформу. Але, насправді, те, що ми зробили сьогодні – це старт до нової медичної системи, де кожен українець матиме вільний доступ і державні гарантії фінансування на якісні медичні послуги», – підкреслила в.о. міністра охорони здоров’я України Уляна Супрун під час прес-брифінгу в Українському кризовому медіа-центрі.

Одна з ключових змін – система нарахування зароблених лікарем коштів. Завдяки реформі лікар отримує свободу вибору місця роботи, також скасовано статус бюджетників для медичних працівників. Внаслідок цього зникає і фіксована заробітна плата медичного працівника: тепер дохід лікаря залежатиме від того, яка кількість пацієнтів звернеться до нього та отримає якісні послуги. «За нашими підрахунками, якщо лікар працює як приватна практика, і він працює ефективно – він може заробляти від 15 тисяч і більше», – запевнив заступник міністра охорони здоров’я Павло Ковтонюк.

Внаслідок медичної реформи пацієнт зможе самостійно обрати амбулаторію та лікаря, який його лікуватиме, без прив’язки до місця реєстрації. Гроші, які держава виділяє на пацієнта, закріплюються за пацієнтом. Послуга в лікарні не буде платною – лікарня буде вести облік всіх наданих послуг та виставляти рахунок Національній службі здоров’я. «До кожної послуги буде тариф, і Національна служба здоров’я гарантовано заплатить цій лікарні за цю медичну послугу. Ми хочемо, щоб лікарні стали комерційними підприємствами, щоб вони виставляли рахунки не людині, а державі, і отримували за це оплату», – уточнив Павло Ковтонюк. Відповідно до ухваленого законопроекту, першочергові медичні послуги оплачуватиме держава; якщо пацієнт захоче на власний розсуд зробити діагностику або якусь процедуру, яка не є критично необхідною для підтримки нормального стану здоров’я – він має самостійно заплатити за надану медиками послугу.

Передумовою до якісних змін в медицині є якісна фахова освіта. Важливим є і збільшення прохідного балу ЗНО під час подачі документів на медичні спеціальності, і більш жорсткі випускні іспити з університету. «Змінюючи вимоги до майбутніх лікарів, ми будемо змінювати всю концепцію медичної освіти. Саме зміни у медичній освіті змінять обличчя медицини. Якби не йшли гроші за пацієнтом – лікує пацієнта лікар. Від його освіти та мотивації залежатиме у кінцевому підсумку життя та здоров’я пацієнта», – зауважив Олександр Лінчевський, заступник міністра охорони здоров’я.

Тепер багато чого залежить не тільки від лікарів, але і від пацієнтів. «Пацієнти повинні стати сміливими. Сміливими не дати хабаря; бути сміливими розібратися, які ж послуги реально безкоштовні; написати заяву або скаргу, якщо у вас щось просять або вимагають; не йти до поганого лікаря або не прислухатися до тих приписів, які ти не розумієш, – підкреслила засновниця фонду «Таблеточки» Ірина Литовченко. – Це не може бути односторонній рух. Будуть змінюватися лікарі – і повинні змінюватися ми, як пацієнти».

«Реформу робили звичайні люди, які їздять у метро, які ходять пішки. І які реально дбають про те, з чим сьогодні зіштовхується кожен українець», – додав Роман Ілик, заступник міністра охорони здоров’я.

Ідеолог сепаратизму Юрій Андрухович

Андрухович: Якщо переможуть помаранчеві, то Криму й Донбасу треба дати можливість відокремитися 

Мені сниться один сон, що я в засідці на Януковича… Я б не робив цю кляту цілісність якоюсь догмою… Табачнику дуже хочеться заїхати в мармизу… Країну захопили окупанти, а Ющенко про гусочок розказує... 

Автор: Оксана Климончук Політика 15:57, 22 липня 2010  ПРОЧИТАТАНО 10307

Гадаю, не варто ще раз перелічувати всі успіхи й здобутки українського письменника Юрія Андруховича. Він давно посів свою сходинку у світовій і українській літературі. І, сподіваємося, будуть ще й нові звершення. Його твори перекладено на польську, англійську, німецьку, російську, білоруську, угорську, фінську, шведську мови. І це не кінець, адже йому ще тільки п’ятдесят. А кращі слова, як любить повторювати пан Юрій, ще не написані. З Андруховичем ми здебільшого говорили про політичну ситуацію в Україні… З ПРИХОДОМ ЯНУКОВИЧА Я ПОБАЧИВ, ЩО НІБИ Й НЕ ІСНУЄ НІЧОГО, НАПИСАНОГО МНОЮ ДОСІ Пане Юрію, не знала з чого почати розмову, але перед інтерв’ю переглядала ваші «Рекреації» (1990 р.). Там люди запитують Мартофляка (одного з героїв), чи спроможна нинішня Верховна Рада якось змінити на краще нашу ситуацію? Власне, це саме запитання я й адресую вам. Якраз сьогодні з такою ностальгією згадав тодішню Верховну Раду… Це був 90-ий рік... Сьогодні той день, коли та ВР прийняла Декларацію про суверенітет. Коли йшов на зустріч з вами, по телевізору саме показували сюжет про це голосування... Я собі ще подумав: «Боже, яка тоді була прекрасна Верховна Рада, приймала якісь позитивні речі…» Бо те, що зараз, – жахіття. Як на мене, ВР сьогодні – це один з найбільш небезпечних для самого існування Української держави органів. За часів президентства Ющенка це однозначно було найбільше джерело небезпеки для України. А за Януковича до небезпечної ВР додалася ще й Адміністрація президента. Верховна Рада нині просто виконує вказівки адміністрації, тобто з ролі ініціатора перейшла у виконавця знищення державності. На мій погляд, організатор усе-таки небезпечніший, ніж виконавець. Тому пальму першості ВР утратила. Нещодавно Олег Скрипка заявив, що українська мова і все українське – зникають і що мову варто занести до Червоної книги. Ви теж вважаєте, що все українське зникає? Цей месидж з другої половини 80-их років, коли він був озвучений, і досі актуальний. А Олег Скрипка про нього сьогодні ще раз нагадав. Відколи я пишу – упродовж 25 років – прозу, публіцистику, вірші, там усюди можна цей месидж прочитати: ми зникаємо, гинемо, нас нищать. Та оскільки я не плаксій за своєю природою, не нарікаю, а волію сміятися, то, можливо, не всі в моєму писанні цей месидж прочитують. Чому цей рік такий складний для мене? Я зненацька побачив, що наче не існує нічого написаного мною досі, тобто нічого з того, що сказане, нібито й не спрацювало. Ми й далі стоїмо там, де були, коли я починав, – у совку. Треба все починати з першого слова. Але так набридло бути Сізіфом. Це навіть не тому, що Янукович переміг, це взагалі в усьому так. Культурно-суспільна безпам’ятність – найхарактерніша риса цього союзу племен, який називається українським народом. Справа в тому, що, мабуть, народу просто нема. ЯКЩО ПЕРЕМОЖУТЬ ПОМАРАНЧЕВІ, ТО КРИМУ Й ДОНБАСУ ТРЕБА ДАТИ МОЖЛИВІСТЬ ВІДОКРЕМИТИСЯ Якщо його досі нема, то звідки він має взятися, народитися? Та вже, мабуть, не народиться. Нормальні народи народжувалися років сто тому. У нас це по-різному складалося, але переважно не складалося. Звісно, були якісь оптимістичні моменти. Я не виключаю, що вони ще повторяться в нашій історії, та поки що можна констатувати, що Україна сьогодні – союз племен, які розсварені між собою, проте тримаються вкупі на основі певної державної фіскально-репресивної машини. Хоч як парадоксально це звучить, але Україну вкупі тримають матеріальні інтереси Януковича і його оточення. Ніщо інше нас не тримає. Ви десь казали, що виступаєте за від’єднання Криму й Донбасу від України як такої… Ні-ні, не так це все однозначно й прямо… Але: залишаючи шанс для українського майбутнього, треба розглядати цю опцію, якщо ми, звісно, хочемо зберегти шанс. Тобто якщо ще колись станеться таке чудо, що в Україні знову переможуть, умовно кажучи, помаранчеві, то треба буде дати можливість Кримові й Донбасу відокремитися. Зараз вони цього не зроблять, бо сьогодні їхні сидять при владі в Києві. Але я майже не вірю в те, що помаранчеві коли-небудь прийдуть до влади. Я Б НЕ РОБИВ БИ ЦЮ КЛЯТУ ЦІЛІСНІСТЬ ЯКОЮСЬ ДОГМОЮ А чим Крим і Донбас, на вашу думку, заважають Україні розвиватися? Скажемо так, політично це інша нація. Я вже зараз етнічних моментів не чіпаю, лише політичні. Так от – політично це частина російської нації. Я не хочу сказати, що всі поголовно там такі, але тій українській меншині, яка там є, простіше запропонувати еміграцію сюди, бо вони й так там загнані в кут, постійно переслідувані, не можуть реалізувати жодного проекту. У Донецьку не проходить навіть така річ, як надання університету імені їхнього земляка Василя Стуса. Тобто там апріорі агресивно заблокований будь-який український рух. Він заблокований не внаслідок якихось репресій, а тому що справді цього не хоче тамтешнє населення. Воно чуже Україні. Україна йому чужа й нецікава, щонайменше байдужа. Написи в маршрутках на зразок «Нету денег – плати гривной» зайве свідчать, що там концентрація ментального несприйняття всього, що пов’язане з українською незалежністю. Працювати над цим Київ намагався, починаючи з 1991 року. Це принесло тільки погіршення. А остаточне погіршення принесли останні п’ять років правління Ющенка. Як на мене, ми постійно тішимо себе якоюсь ілюзією територіальної цілісності, якої і так немає. Вона існує сьогодні тільки завдяки тому, що їхній хлопець сидить у Києві на престолі. Тобто одна сьома України робить свій вирішальний внесок у те, як жити країні в цілому. Тому я б не відмовлявся від такого проекту і не робив би взагалі цю кляту цілісність якоюсь догмою. Тобто чого впиратися в те, що насправді нищить нас і губить? Можливо, ці регіони просто неправильно українізовували, чи їх апріорі не можливо українізувати? Що значить «правильно», «неправильно»?.. Жодного разу там не було, скажімо, якихось репресій, тиску. Навпаки – усе, що намагалися застосувати в цих регіонах, робилося через позитив. Але якщо в людей викликає відчуття насильництва, наприклад, український дубляж в кіно… Не те, що їх силоміць заганяють у концтабір і змушують учити українську мову, а просто запрошують у кіно подивитися фільм і заодно помалесеньку навчитися розуміти її. А це викликає в них бажання повстати… Як на мене, правильнішої українізації, ніж через кіно й телебачення, бути не може. Зрештою, тепер і це все зупинено, завдяки їхнім людям у владі і тій політиці, яку вони проводять. Узагалі є відчуття, що найкомпроміснішою постаттю в історії незалежності був Ющенко. Це і був проект на об’єднання Західної і Східної України. Бо він східняк, без радикалізму, насправді людина радянська, але водночас не чужа українськості, за природою україномовний. Та в результаті політичної боротьби з нього зробили націоналістичного монстра, а для донецьких він узагалі став якимось фашистом, нациком. Тобто навіть настільки компромісний, об’єднавчий варіант не спрацював. А Тимошенко могла б бути таким компромісним варіантом? Вона вишиванку носить, косу – теж. Могла б. Але ось програла. Та тут кого не візьми, якщо він провадитиме українську політику, буде перетворений російською пропагандою на фашиста. А взагалі-то, повертаючись до теми від’єднання: я переконую в необхідності чогось цілком неможливого, ніби втратив будь-яке відчуття реальності, правда ж? Я знаю багато людей з аналогічною точкою зору. Кажуть, якби не ці два регіони, ми були б у ЄС і жили краще... Абсолютно! Ці регіони беруть дуже вагому частку в кожному нашому голосуванні. Дві донбаські області надзвичайно густо заселені. Та справа не лише в тому, що вони густо заселені, а й у тому, що вони по-радянському одностайні в голосуванні. Наприклад, у Галичині плюралізм, голоси розкидані між трьома-чотирма політичними силами. Приблизно та сама історія в Криму, що й на Донбасі, тільки ще додаються прямі російські провокації. Ну, і присутність ЧФ до всього – його тамтешній народ дуже любить, значно більше, ніж українських моряків. Я ніколи не підраховував спеціально, але, як кажуть, на око – наш проукраїнський політикум без цих двох регіонів на кожних виборах мав би десь понад сімдесят відсотків. Тобто була б така стійка проукраїнська більшість у парламенті, стійка проукраїнська влада і західний вектор був би поза дискусіями. Ми взагалі зараз дивно виглядаємо у світі. Наприклад, ще рік тому я приблизно два-три рази на місяць отримував замовлення з газет, переважно німецькомовних про те, що тут відбувається. Та починаючи з лютого цього року як відрізало. Таке враження, що всім усе стало зрозуміло і більше нічого нікого не цікавить. Поляки цього року здивували мене… Я мав багато виступів з «Карбідо», часом це були ще літературні вечори. Я багато говорив про політику, нашу ситуацію. І вони були всі шоковані, а я був шокований тим, що вони шоковані, бо нічого не знають і уявляють собі, що в нас усе планомірно розвивається так, як розвивалося. Мабуть, це великий успіх на міжнародній арені сьогоднішньої влади. Вони добилися цілковитої втрати інтересу до України за кордоном. Ніхто не цікавиться і особливо ніхто не дивиться в наш бік. Як це сумно… Це сумно, а також це показник того, у яку погану часову смугу ми вступили. Тут не тільки Янукович як чинник, їх багато: протистояння Росія – США, на якому Росія за всіма статтями переграє цього ідіотичного Обаму. Слово «ідіот» я тут вживаю не як лайку, а швидше як діагноз. Звісно, і сам ЄС, який є зразком подвійних стандартів, нерішучості, лицемірства. Головне прагнення європейського політикуму – нічого не змінювати, законсервувати ситуацію такою, як вона є, тому що вона є непоганою, а може стати гіршою. Тому вони роблять усе, аби нічого не змінювалося. ТАБАЧНИКУ ДУЖЕ ХОЧЕТЬСЯ ЗАЇХАТИ В МАРМИЗУ Як, на вашу думку, могло виникнути таке явище, як Д.Табачник в українському суспільстві? Він же навіть не донецький… Очевидно, він з міркувань політичної кон’юнктури пристав до цього табору. Тобто став донецьким «за духом». Мені складно щось говорити про нього, бо особисто його, на щастя, не знаю. Як на мене, він людина психопатичного складу. Він чимось дуже сильно ображений на галичан і тепер із цього реваншу намагається витиснути максимум. Там якась очевидна травма. Це дуже цікавий об`єкт для дослідження якщо не психіатра, то принаймні психоаналітика. Інакше й не знаю, чим пояснити аж такий азарт у руйнуванні всього, що напрацьовували його попередники на цій міністерській посаді. Він був мені часом симпатичний у першій каденції Кучми. Тоді я, наївний, його шанував за те, що він уже інше політичне покоління, людина, яка чудово оволоділа українською... Ні, я не думаю, що з ним варто дискутувати й спілкуватися. Та й не хочу спілкуватися з кимсь, кому мені дуже хочеться просто заїхати в мармизу. НЕ МОЖЕ ПРЕТЕНДУВАТИ НА КРАЩУ ДОЛЮ НАРОД, ЯКИЙ ВОЛІЄ СТОЯТИ РАКОМ НА ГОРОДАХ ЗАМІСТЬ ЧИТАТИ КНИЖКИ Що повинен робити патріот у сьогоднішніх умовах? Їхати звідси. Справжній патріот України повинен відмовитися від патріотизму і спробувати зайнятися собою, стати егоїстом. Це, звичайно, я так гірко жартую. Як тоді бути з наступними поколіннями? А що, ще будуть якісь? Бо я не вірю в те, що будуть якісь наступні покоління українців. Можливо, я трохи перебільшую, не знаю. Гаразд, якщо серйозно... Що повинен робити патріот? Усвідомити, що це не програна битва, як стверджують деякі, а програна війна. Наслідком програної війни є окупація країни. Окупантові слід чинити опір – для початку ненасильницький. Бойкот і саботаж є дуже ефективним методом. Несплата податків – там, де це можливо. Невиконання їхніх розпоряджень. Ну й таке інше... Методів насправді багато. Свою життєву модель я будував ледь не півжиття, ну точно вже упродовж усіх років незалежності. Ця модель принципово зараз нічим не відрізняється від тієї, що я практикував і 10, і 15 років тому: максимальне унезалежнення від держави, звести до мінімуму будь-які контакти з нею і бути автономним у цьому сенсі. Звісно, це передбачає якусь матеріальну незалежність. Тому я не прагну бути людиною багатою. Зате незалежною. Я не кажу, що така позиція єдино правильна. Правильніше взагалі покинути цю країну і це суспільство, тоді звільнитися від усього разом: жахливого телебачення, цієї музики в публічних місцях, від усіх цих «працьовитих, гостинних і таких духовних» людей. Бо ж не може насправді претендувати на кращу долю народ, який воліє стояти раком на городах замість того, щоб читати книжки. Українці насправді жахливо мало читають. Газети наші деградували до неможливого… Куди не глянь, усюди якась гуманітарна катастрофа. І, безумовно, це все вилазить з більшою очевидністю, коли влада ворожа, окупаційна. Знову ж таки, те, що влада така є, - це один з наслідків катастрофи. Є щось таке, як неповторність окремо взятої людини, її єдине пришестя на цей світ, єдине життя. Ось мені перевалило за п’ятдесят, і я думаю, скільки ж можна воювати на цьому українському фронті, скільки можна підживлюватися якимось ілюзіями, що ти своїм писанням щось можеш змінити, що воно комусь потрібне?! У 2004 році все склалося начебто так, що наче справді можеш і справді потрібне, а через п’ять років усе закрилося і стало ще набагато гірше, ніж було доти. Виходить, уся ця моя практика була неправильною. Виходить, правильно буде отримати нарешті свою життєву перемогу не в сенсі проекту «Україна», а в сенсі проекту «я йду геть з України». Які зараз настрої панують в Західній Україні? Люди вступають у Партію регіонів. Мабуть, передусім у зв’язку з наближенням місцевих виборів. Самі подивіться… Захід прийняв сьогоднішню владу, усі звикли. І надалі звикатимуть. Оце звикання до окупанта – найгірше, що з нами нині коїться. Зараз триває тенденція равлика, який ховається. Невдовзі цей равлик сам казатиме, що так правильно, так і повинно бути. КРАЇНУ ЗАХОПИЛИ ОКУПАНТИ, А ЮЩЕНКО ПРО ГУСОЧОК РОЗКАЗУЄ А як ви поясните властивість західняків швидко закохуватися в політиків, а потім швидко розчаровуватися аж до ненависті? Наприклад, як це було з Ющенком. Я це пояснюю позитивно. У мешканців Західної України сам склад мислення багатогранніший. Тобто це навіть на підсвідомому рівні... Тому що сам по собі історичний досвід існування автономних суспільних структур, наприклад, як якась там селянська просвіта, тут багатший і давніший, ніж у решті України. Кажуть, є якась ідеологія Галичини і є ідеологія Донбасу, і вони розривають Україну на дві частини. Ідеологія Донбасу справді є, а ідеології Галичини немає, це така панукраїнська ідеологія, загальноукраїнська. І заради існування державності зі столицею в Києві галичани погоджуються залишатися в тіні, бо вони знають, що апріорі виходець звідси ніколи не стане президентом України. Сам факт походження з Галичини заблокує йому шлях до найвищої влади. Тому знайшли в Сумській області Ющенка. І якби треба було, то і в Донецькій знайшли. Але, як я казав раніше, це все одно не працює, з нього все одно зроблять потім галицького фашиста. Про закоханість і ненависть… Я би не сказав, що була така ненависть до Ющенка. Швидше – панувало велике розчарування і відмова вдруге голосувати за нього. Ненависть була більша в Центрі й на Сході. Як би там не було, а Ющенко в першому турі у Франківській області мав друге місце. У 2004 році голосування за Ющенка сприймалося як вибір між добром і злом. А в 2010-му я пішов у першому турі голосувати за нього, бо він був найменше зло. У другому турі меншим злом уже була Тимошенко, тому я йшов і голосував за неї. До речі, вийшло якесь непорозуміння з публічним зарахуванням мене до противсіхів. Коли давав вам коментар з цього приводу, я в другій частині, як на мене, ясно висловився, що я все одно «зламаюся» і проголосую з Юлію Володимирівну. Різка зміна мого ставлення до Ющенка відбулася між першим і другим туром, коли він ще, будучи президентом, робив усе, щоб переміг Янукович. Це було очевидно до непристойності. Потім ще його інтерв’ю після другого туру, у якому він поділився своїм людським щастям від гусочок, як він у своєму маєтку спостерігає за ними на ставку. Тоді я вже, їй-Богу, розлютився. Бо країну захопили окупанти, а він про гусочок розказує. Ваш песимізм пов`язаний лише з приходом Януковича і компанії до влади? Так, звичайно. У нормальній країні такого б не мало статися, це абсурд. МІНІСТРУ КУЛЬТУРИ ВСЕ ПО ЦИМБАЛАХ Чи знайомі ви з сьогоднішнім міністром культури і туризму? Ні. Знаю, що він колись грав на цимбалах. У мене є друзі з гурту «Гудаки» з Нижнього Селища на Закарпатті. Якось вони були з затяжними гастролями в Європі. Ми з ними перетнулися в Німеччині, вони запитали про новини в Україні. Кажу: «Ну, які новини, у нас уряд новий». Вони: «Слухай, а хто міністр культури». «Кулиняк якийсь», – кажу їм. А вони: «Боже, Міша таки став міністром. Ми ж разом на цимбалах грали»… Так що, мабуть, не помилюся, коли скажу, що сьогоднішньому міністру культури все по цимбалах. Чула багато суперечливих думок про те, повинен чи не повинен митець відчувати діяльність Мінкультури. Як вважаєте ви? Є країни, де чогось такого, як міністерство культури, взагалі не існує, а культура квітне. Проте є й країни, у яких культура квітне і є міністерство культури. Тобто якогось узагальнення тут немає. У моїй голові вже давно не вкладається і ніколи не вкладалося, як одне й те саме відомство може займатися, скажімо, письменниками, балетом, кінематографом, сільськими клубами, народними ремеслами, туризмом. Виходить, якийсь горох з капустою. Та все це було б нічого, якби це була принципово інша культура менеджменту, яка схоплює все на рівні тенденцій і надає їм якийсь рух, динаміку. У нашому ж випадку це не що інше як якась бюрократична, неповоротка машина, що працює лише на власне самовідтворення. Не те, що я вкрай негативно ставлюся до цього міністерства, я просто його не бачу і не знаю, чи можливі якісь відносини з ним… Хоча, ой, даруйте, мушу вкуситися за язик, бо ми з агенцією «АртПоле» подавалися на грант нашого мінкульту в цьому році на підтримку нашого з «Карбідо» туру «Цинамон». Але це ще було при попередньому уряді. При цьому уряді я був би категорично проти… Подавалися ми ще восени, позитивне рішення було прийняте в січні-лютому. Але не було бюджету, лише позитивне рішення. Прийшов новий уряд і це рішення скасував. Тобто така типова риса спадковості української влади. Ще й так сформулювали, мовляв, цей проект не є для нас пріоритетним, усі наші сили спрямовано на святкування Дня Перемоги. Власне, це єдиний у моєму житті контакт з мінкультом, який закінчився так печально-повчально. І слава Богу – я їм, значить, нічого не винен. УСЯ СФЕРА МОЇХ НЕВДАЧ І КЛОПОТІВ – ЦЕ МОЯ РІДНА БАТЬКІВЩИНА: КРАЇНА, НАРОД, ПОЛІТИКА Банальне запитання – що вас надихає сьогодні? Ви якраз пишете нову книжку. Звісно, паралельно з фактором влади існують ще й фактори радості. У житті в мене взагалі дуже багато радості. Я про свої радощі забагато говорю, мабуть, якщо вірити українським забобонам, накликаю на себе щось негативне. Дозвольте, я постукаю по чомусь дерев’яному… Насправді вся сфера моїх невдач і клопотів – це моя рідна батьківщина: країна, народ, політика. Якби я був від цього цілком незалежний, то був би стовідсотково щасливим. А так моя країна на відсотків двадцять усе псує. Чому, власне, я і розмріявся про проект перемоги над нею: видерти її геть із себе й стати стовідсотково щасливим. Книжка про 111 міст, яку я зараз пишу, прийшла мені як задум п’ять років тому. Її каркасом є абетка, а це вже й відповідна структура. Найцікавіше – це водночас і дотримуватись, і порушувати її. Це якраз завдання, яке й надихає, бо кожен день починаю з того, що дивлюся на цей список міст і в довільному порядку обираю місто, про яке мені хочеться писати саме сьогодні. Тобто абетка абеткою, а мої примхи теж важать. Скільки там ще залишається? На цей момент залишається ще 14 міст. Але яких! Львів, Нью-Йорк, Прага… Міста, про які пишете, ви в них обов’язково мусили побувати, пожити? Так. Але не обов’язково пожити. У цій книжці будуть і зовсім коротесенькі тексти, що з’являються як наслідок кількагодинного перебування. Скажімо, я був проїздом у якомусь місті, звідкись кудись пройшовся, і щось трапилося в цей момент. Мабуть, у кінці буде класифікація цього всього: міста, у яких жив, у яких був, у яких бував, у яких побував. Чому саме 111? Коли я вперше сів за підрахунок і склав для себе такий первісний список, він коливався від 107 до 120. Тоді я вибрав 111, як графічно найсимпатичніше число. Інтрига цієї книжки полягає в тому, що я до останнього не знатиму, яка вона вийшла в цілому. МЕНІ СНИТЬСЯ ОДИН СОН – ЩО Я В ЗАСІДЦІ НА ЯНУКОВИЧА Що вас найбільше дратує в людях? Не знаю… Часто собі самому дорікаю якоюсь надмірною м’якістю, нездатністю по-справжньому ненавидіти. Не можу віднайти в собі ресурси, як би я не намагався. Був такий період після виборів президента цього року, коли мені почало снитися одне й те саме, що я снайпер у засідці, який має застрелити президента. І в мене все чудово складається: зручна позиція, усе дуже добре видно, зручна мішень, але я навіть уві сні не знаходив потрібного ресурсу ненависті, аби його застрелити. Яка ваша улюблена патріотична пісня? На першому місці, звичайно, гімн України, а далі – «Червона калина». Мені подобається наш гімн. Оці всі ідіотизми щодо його зміни – це від такого колосального невігластва, яке проявляється буквально в усьому. Хай просто трішки читають історію. До речі, про свого улюбленого Богдана Хмельницького, «Ще не вмерла козацькая мати!» – це бойовий клич, переможний клич, один з улюблених його, Хмельницького, висловів. І це не нагадування про смерть, а якраз її заперечення. Розмовляла Оксана Климончук

Детальніше читайте на УНІАН: https://www.unian.ua/politics/382762-andruhovich-yakscho-peremojut-pomaranchevi-to-krimu-y-donbasu-treba-dati-mojlivist-vidokremitisya.html

Чому дітям вчитись нецікаво? (ч.1)

Міністерство освіти і суспільство, педагоги і батьки бурхливо обговорюють зміни, що відбуваються в середній школі, нову реформу освіти, нові освітні перспективи, що витікають з цієї реформи.

У той же час багато дітей вже до кінця першого класу категорично заявляють, що не хочуть вчитися зовсім, не люблять школу.

Причому це не тільки в нашій країні!

Хто винний? Сім’я? Школа? Суспільство? Держава?

В чому причина такого феномену?

Нові фактори впливу – доступність знань, багато розваг та інших відволікаючих видів діяльності, швидкі зміни всіх дискурсів?
Щось не те в інституті сім'ї – відсутність прикладу для наслідування в сім'ї, батьки проектують на своїх дітей свої негативні очікування по відношенню до школи?
У суспільстві немає такої цінності – відсутність в громадській думці зв'язки Вчення – Успіх – Щастя?
Криза системи освіти?
Загальна цивілізаційна, тобто мотиваційна криза в світі?
Щось ще?
Для з’ясування причин цього явища "Українська правда. Життя" поставила шести експертам, що мають відношення до освіти, декілька запитань:

Як ви вважаєте, в чому причина такого феномену?
Може бути, неправильна сама постановка питання – чому діти не хочуть вчитися?
Що з цим потрібно робити?
Чи знаєте ви, як це вирішується в інших країнах?
Чи знаєте приклади системного вирішення цієї проблеми в Україні?
Яке ще запитання було б потрібно поставити для найкращого розкриття теми?

[ Читати далі ]
Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
12
предыдущая
следующая