Я недавно думал о том, куда бы свалить в скором времени. Просто я устал любить цивилизованных людей. Народ наш стал злым и жадным, менталитет на пике деградации. Безумие заполоняет все социальные слои, изгоя все больше. Граница обеспеченных и не обеспеченных, стала похожа на китайскую стену. Люди стали кусать за руку помощи, требуя еще, держа нож у горла. Алчность разлагает города миллионники, превращая в огромную кучу гнилья, в братскую могилу того, что мы раньше называли, честь, доброта, бескорыстие. Цены на еду растут, а на человеческую жизнь падают. Люди просто умирают от того, что им не по карману бесплатное лечение. Животные стали человечней людей. Я не удивлюсь, если человек скоро опять упадет на четвереньки, и руки превратятся в лапы. Потому что именно эта роль человечеству больше к лицу.

Пора убегать, убегать от монстра, который нас просто пожирает. Этот монстр цивилизация, сколько же она погубила. Она тот наркотик, от которого невозможно отказаться, она садит на все более мощные вещи, без которых потом просто коробит. Мобильный телефон – без него будто лишаешься речи, и слуха. Интернет – без него, будто в стеклянном колпаке, будто на необитаемом острове, за тысячи километров от всего живого. Телевизор – домашний гипноз без которого невозможно уснуть. Это список наркотиков бесконечен, наркотиков которые плавят наш мозг.

Я хочу одичать, хочу уйти от всего, но смогу ли, не погибну ли от ломки. Не одолеет ли меня самый громкий шум, который мы называем тишина, сможет ли выжить мой мозг без постоянной информации, ведь наш мозг привык обрабатывать более сотни тысяч мыслей в день, более половины этих мыслей навязаны кем-то, около трети мыслей, это информационный шум, который пытается отчаянно нас свести с ума. Мысли настолько въедаются, что просто не возможно ночью сомкнуть глаза.

Упершись мертвым взглядом в окно, выгоняешь мысли, и встречаешь рассвет. Утро пришло, а ты уже, или еще уставший. Каждое утро, это восстание зомби, уже не можешь не о чем думать, голова как один большой синяк. Но после выпитого противоядия которое убивает частично сон. Можно поддать себя очередному засорению мозга, и посмотреть ТВ. Ведущий новостей, опять просыпает у нас негативные чувства. Политические новости скорей бы я назвал гомосексуальной порнографией, в которой бегаю веселым хороводом, и к власти прыгают голышом чехардой, ударяя интересными местами по лбу своих оппозиционных коллег.

Походы по утренним улицам в будние дни, напоминают мне ферму с овцами, все бегут кучкой в одном направлении, и потом делятся на несколько кучек, каждая на свой маршрут, на свою станцию, Для полной картины не хватает задорных овчарок, хотя вроде есть в метро, толкачами называют. Походы в метро веселят и смешат до коликов в животе. Люди, которые идут в очереди к эскалатору, мне напоминают либо кучку зомби из комедии с черным юмором. Или стаю пингвинов топающих на юг.

Тяжело злится на людей, потому что они часто глупые, и не редко смешные, тем более я не меньше человек, чем все остальные. Мне вот интересно, если бы мы были не одни во вселенной, и знали бы другие расы, а они знали бы нас. Наверняка у них бы были очень смешные анекдоты про нас человеков..

Всё в мире изменил прогресс. Как быть? Меняется и бес. (Мефистофель)

To Be continue... PS: Это винегрет моих мыслей, которым решил угостить Вас. Может Вы найдете для себя интересную мысль. Спасибо, что позволили загадить Ваш мозг.) Вечно себе преданный Евгений Душкин

 

Вот идёшь ты, весь в сиянии любви,

И встречаешься вдруг с чёрной вспышкой зла:

Тьма, как чёрный камень, встала на пути,

Как огромная колючка, на дороге «расцвела».

 

Ты стоишь, в бессильи руки опустив,

Лишь глаза с тоской глядят на деятеля зла,

Ты стоишь, в одно мгновенье всё забыв:

Что ты можешь, что ты знаешь, и куда любовь звала.

 

Что сковало тебя льдом недоумённой немоты,

Что заставило уйти в бессильи и тоске:

Страх, что можешь злом быть ранен ты?

Иль иллюзия, что зло уж тает, словно след в песке?

 

                                +

 

Те мгновенья не вернуть и не понять,

Что за сила унесла от злобы прочь,

Но пронзает сердце, как стрелой, опять,

Когда вспомню, что могла, но не решилась я помочь.

 

Как мне возродить в душе своей огонь,

Неужели всё сгорело в ней дотла?!

Где Ты, помоги, Учитель мой,

Чтобы мимо я пройти, как прежде, не могла.

 

 

P.S. Я Запомню этот урок,

        Он останется вечно со мной,

        Я не буду стремиться в полёт,

        Пока где-то рядом со мной

        В Мире зло по дороге идёт.   

 

Олесь Олексійович Бузина (1969-2015) – вважав себе письменником. Він написав 6 книжок („Вурдулак Тарас Шевченко”, „Поверніть жінкам гареми”, „Таємна історія України- Русі”,  „Революція на болоті”, „Вурдулак Тарас Шевченко, або Підроблений Кобзар”, „Ангел Тарас Шевченко”).

Усі книжки російською, судячи з назв, одна книжка ображає українських жінок, а три, є намаганням очорнити українського живописця-маляра, філософа, поета і вчителя, навіть царем визнаного академіка гравюри – Тараса Шевченка.

 

Олесь героїчно і нахабно здійснив замах на все найсвятіше, що залишилося в Україні, що існувало в офіціозі навіть рабовласницького Есересеру.

Тому його залюбки кришували як російські спецслужби, так і українські сракоохоронні органи. Останні сподівалися виловити на нього екстремістів з українських радикальних партій.

Російські спецслужби високо оцінили талант Олеся паплюжити українські стрижалі і, через агентів в українській владі, добре оплатили його працю, що критично відгукнулося на самооцінці „письменника”.

Він перестав чути оточуючих, які по-дружньому намагалися повернути його на землю, закликаючи „писати книжки. Не займатися критикою Путіна з Обамою”. Про що його, просто у прямому ефірі, просять по телефону в останньому інтерв’ю!

Чим Олесь зачепив ВВП, закликом відпустити, знайшовши будь-який привід, Надію Савченко, інших полонених, чи намаганням довести українофобам, що Україна Є?!

Про то, дізнаємось з мемуарів прислуги Путіна по його смерті. Як вони, звернуть увагу на цей випадок.

Ще з сімнадцятого століття стало зрозуміло завдання загарбника-ворога. Використати українця, по можливості на повну і знищити.

Його доля – наука! Українцю, не допомогай ворогові! Не паплюж своє! Не будуй власне ім’я  на паплюженні великих українців! 

 

Последнее интервью Олеся Бузини 13 апреля 2015 года https://www.youtube.com/watch?v=erSD2W3OJn4

Радио „Вести”

/* Style Definitions */ table.MsoNormalTable {mso-style-name:"Обычная таблица"; mso-tstyle-rowband-size:0; mso-tstyle-colband-size:0; mso-style-noshow:yes; mso-style-parent:""; mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt; mso-para-margin:0cm; mso-para-margin-bottom:.0001pt; mso-pagination:widow-orphan; font-size:10.0pt; font-family:"Times New Roman";}

Про що співають душі аборигенів

 

Сила силенна розпочали своє нікчемне й ганебне полювання на Бога

Ми ж не обернемся до них й не пристанемо до шляху крові й цього лайна

«Ми» пишу – бо нас не мало

Якщо й не бачились ніколи, й навіть коли хтось вже помер – все рівно «ми»

 

Чоло схиливши суворо триматимемо удар та що завгодно

Навіть ціною життя. Адже який сенс тоді жити, коли це існує й відбувається скрізь.

Усе це гниле полювання на Бога й зневага святих істин.

Адже все святе вже майже знищене. І от який тоді сенс бути присутнім в цьому.

 

Хіба що боротьба.

Та бій без крові й меча повинен бути.

Цей німий бій, сенс якого – схиливши очі суворо витримати все.

По тому – наснитися комусь, й вмовити вкласти прах до землі й виростити з того дерево.

 

У сподіванні перемоги природи над цим самознищенням всього живого.

---

Пам’ятаю, у краю моїх предків, колись давно, сильно впала моральна свідомість й гідність, коли мальовничі обрії спотворив чорний завод з потворним смогом у небо. Можна сказати, що той мальовничий обрій за ставками, левадами й полями був іконою для села, а завод, що з’явився – скалкою в око, блювотинням на лик святого ікони. З тим чорним заводом почорніли ніби самі люди. Зсередини. Все змінилося. Зникли світлі солом’яні дахи й світлі люди. З’явилися п’яниці й пофігісти. А старі все нарікали, що все вже не так, сумували за красою обрію, своєю гордістю, згадували розкуркулену колись панну, яка тримала у культурі всю місцину, й поволі помирали.

Молоді ж, - роз’їздили село колесами, розпили мізки горілкою, знесилили тіла наркотиками, занехаяли все довкола себе, - пофігісти. Переїздили до міста, й перетворили батьківщину на куточок для сараю й погребу.

 

---

Загнані в певні умови прекрасні голуби – перетворилися на жадібних щурів, що не можуть бачити нічого окрім їжі і кидаються під колеса за крихтами.

Те саме нагадують люди перед телеками у квартирах. Вони не здатні бачити нічого поперед себе іншого -  тільки жерти, розважатися, й працювати щоб жерти й розважатися. Більше нічого. Або майже нічого. Далі за межі стін свого житла і робочого місця. Дехто навіть сонця не бачить через свій режим, а на повітрі буває рівно ті кілька хвилин на день, під час яких долає шлях від роботи до транспорту і від транспорту до домівлі.

---

Біжиш, буває, біговою доріжкою у спорт-залі, і аж мало не наступаєш на її бампер – так сильно намагаєшся уявити себе там, за вікном, на справжньому повітрі. Як раніше. Наодинці з природою, сам-на-сам. Навипередки з вірним друзякою чотирилапим й веселим собацюрою. З промоченими ногами й одягом, якщо дощ, але чомусь радісною. А в красивій залі, в модних лосинах – з невідомих причин не радісно. Всі одне перед одним пантуються й вигадують собі якісь моральні поживи. Намагаються одне одного не помічати, щоб не заважати. Або продати за гроші поради й пестощі.

І розумієш, що так не можна. Скоро не можна буде вже взагалі. І згадуєш, як у дитинстві гралися малими у калюжі грунтових доріг села влітку у бабусі. Через село вже проклали асфальтовану рівненьку дорогу до райцентру, а на вулицю бабусі ще не проклали, але заклали початок. Тому ми малими просуваючись калюжами дороги в бік траси через якийсь час опинилися у райдужно-забарвлених калюжах. Почали роздивлятися незакінчену ділянку дороги, розбирати камінці зі смоли, та досліджувати калюжки зі смоли. В яких декілька горобців загинули намагаючись випити води – так блищала та смола. І нічим вже їм не допоможеш – смолу з пір’я не вимити вже ніяк, а тим більш не вийняти з рота, з горла, з ніздрів. Деякі були ще живі, ще дихали. Довелося лишити їх на самоті зі своєю проблемою помирати далі у смолі під палючим сонцем.

Нам було років по п’ять.

А трохи раніше ми всією родиною з кількох сімей у хаті бабусі милувалися й молилися піснями на лелек, що оселилися біля хати на стовпі з кругляка. Пам’ятаю, то був прекрасний вечір, багряний захід сонця, прекрасний вид з бабусиної хати на садок і городи за якими далі поле. Лелеки вмостилися вже спати, покормили й пригріли діточок, а ми з мамами й іншими дітьми біля вікна те спостерігали й раділи. Дорослі те обговорювали за вечерею і теж раділи, що біля хати на стовпі лелеча сім’я вирощує діточок.

Лелеки були для нас святими.

Ми всі раділи й вірили в щось вище за теперішній світ. Теперішній світ чорствий і байдужий. А небайдужим бути теж неможливо – можна захворіти якщо переживати все, що бачиш, і загинути намагаючись все вирішити й запобігти.

Знаю, наприклад, людей, що хотіли допомогти бездомним бідолагам, але заражалися від них глистами та туберкульозом, і починали самі чахнути. І якщо ці історії не перевірені мною і я не знаю правда чи ні, то жива історія - підхопила шлункову бактерію хелікобактер. Не доказано де саме я її підхопила, але саме у той час мала нагоду навідуватись до декотрих бідолашних. Добре, що помітили і пролікували.

 

 

Можна з впевненістю сказати, що всі ті старовинні забуті святі речі робили життя світлішим. Бо то не відсутність громовідводу палила блискавкою хату вбиваючи жителів вогнем, а всього лише гнів одного з богів за якусь провину – і люди вмирали спокійно, розуміючи що грішні, і що прийшла розплата; й ховали з чітким розумінням кому й за що піддали з гори жару. І онкологія була всього лише прокляттям злої відьмачки, і всі розуміли, що цього можна уникнути, якщо обходити стороною відьом. На все було своє рішення, безвихідь не існувала. А померлі предки відроджувалися у деревах, тож завжди була можливість піти поспілкуватися з померлим. Чи прилітав птах – померлий родич. І теж було спокійніше.

 

Казки не тому з’являються, що комусь робити нічого. А тому, що вони рятують від безвиході.

Я би теж, з задоволенням би пострибала навколо ідола коли хрєново на душі і розумієш, що нічого не змінити. Чесно.

І мабуть із задоволенням би позбулася всіх знань і думок на користь казок, аби тільки повірити у щось прекрасне і позбавитися тягарів розуміння реальності.

 

         Наче квітка цвіла

Доброю і ніжною була

Багато про інших дбала

Смертним часто допомагала

І нічого взамін не вимагала

Доки хлопця не покохала

Багато чого не знала

Що на демона запала

Кохання очі її затуляло

І коли смерть їх наздогнала

Його у пекло запроторила

А її крила янгола дарувала

Але до раю не схотіла

Кинула вниз і об землю розбила

Свої янгольські крила

І демона коханого звільнила

Проте кохання його не змінило

І зло що у ньому цей жест не оцінило

І служити добру не зволіло

                                                                                 P.S(Ангелы такие наивные,любовь победит) )

Что-то происходит с массовым сознанием. То свинку Пеппу насилует Челопук, то Маша жарит медведя... А китайцы массово клепают на продажу вот такие игрушечки:

Танцуют демоны на моих грехах В танце поминают души Много крови на моих руках Боль мою никто не слышит Мой удел лишь в том Обрывать дороги жизни Шагая за руку со злом Нет конца моей резни Где же час забвенья? Когда придет тот день? И падет на жизнь затмение И тело укроет тень Пусть тьма меня уносит Подальше от невинных душ Пусть она меня забросит В чашу зла, подальше в глушь Я там выступлю с войной Все равно, кого убивать Зато обрету удел иной

Не добро, а зло побеждать

(Евгений Душкин)

но сколько не говорят, сколько уже понимают и знают, все равно находится некое говно, которое випригивает из-за угла, и начинает,-
да ми же братья!!! да руцких все любяттт, ми руцкие- хорошие...
https://youtu.be/8Q91iIgu_w8 . я уже пишу с украинской клавиатури. Русской нет - и не будет! . Руцкие "добролюбивие" убийци миллионов людей ( и своей нации и других за собой тянут),- идите нахуй. закройтесь в своей странишке и никого не трогайте. Всех не русских - распустите по домам! поднимайте свою економику. Не пропадете без Украини...справитесь сами. И еди ваша земля слабенькая, но тоже может дать не мало... Действуйте!

Американский инвестор Уоррен Баффетт признан журналом Forbes самым богатым человеком планеты с состоянием в $62 млрд. В первую двадцатку богачей попало четверо россиян: Олег Дерипаска (глава холдинга «Базовый элемент»), Роман Абрамович (губернатор Чукотки), Алексей Мордашов (глава ОАО «Северсталь») и Михаил Фридман (глава консорциума «Альфа-групп»).

В списке самых богатых людей по версии журнала Forbes верхнюю строчку занял американский миллиардер Уоррен Баффет, возглавляющий инвестиционную компанию Berkshire Hathaway Inc. Forbes оценил состояние Баффета в $62 млрд. Мексиканский телекоммуникационный магнат Карлос Слим оказался на втором месте с состоянием в $60 млрд. Замыкает тройку лидеров глава Microsoft Билл Гейтс, который до этого возглавлял рейтинг Forbes на протяжении 13 лет. Богатство Гейтса исчисляется в $58 млрд.

Единственный россиянин в первой десятке самых состоятельных людей мира - глава холдинга «Базовый элемент» Олег Дерипаска, владелец капитала в $28 млрд. (9-е место).

Остальные места среди самых богатых заняли живущий в Великобритании сталелитейный магнат, уроженец Индии Лакшми Миттал (4-е место, $45 млрд), братья-предприниматели из Индии Мукеш и Анил Амбани (5-е и 6-е места, $43 млрд и $42 млрд соответственно), основатель сети магазинов IKEA швед Ингвар Кампрад (7-е место, $31 млрд), владелец крупнейшей в Индии компании в сфере недвижимости Кушал Пал Сингх, (8-е место, $30 млрд) и совладелец сети супермаркетов Aldi немец Карл Альбрехт (10-е место, $27 млрд).

Помимо девятого богача планеты Олега Дерипаски и пятнадцатого Романа Абрамовича, в «двадцатку» входят Алексей Мордашов ($21,2 млрд) и Михаил Фридман ($20,8 млрд).

По количеству богачей Россия теперь уступает лишь США, а Германию, в которой проживает 59 миллиардеров, и которая многие годы удерживала почетное второе место, обогнала на 28 богачей. Суммарное же состояние российских «денежных мешков» составило по итогам 2007 года $282 млрд.

Общее число миллиардеров в мире в прошлом году достигло рекорда - 1125 человек, а в сумме их состояние доходит до $4,4 трлн.

http://www.annews.ru/news/detail.php?ID=155790