Сергій Сєряков.

Хмельницький, Мазепа, Могила… Хто кому більше прислужився (орден їм чи навпаки), перетворюється на суто риторичне.        В українському суспільстві слово “єзуїтський” традиційно асоціюється зі зрадою, підступністю, нехтуванням нормами моралі для досягнення певної мети. Не дивно, що при згадці про членів цього ордену у пересічного українця виринає образ хитрого священика, який намагається затягти чергову жертву в обійми католицизму, а згодом – використати її для зміцнення позицій римської церкви. Лише в кінці XVI–першій половині XVII ст. через місцеві єзуїтські школи, за підрахунками історика Наталі Яковенко, пройшло близько 2,5 – 3 тис. юнаків. Утім певне уявлення про характер їх взаємовідносин з орденом дає аналіз життєвого шляху низки “великих українців”, долі яких виявилися пов’язаними з Товариством Ісуса.     Невдячний учень   Єзуїтське шкільництво в другій половині XVI – на початку XVII ст. цілком відповідало культурним потребам української шляхти. Добре знання латини, набуття риторичних вмінь, знайомство з письмовою спадщиною античності – усе це було необхідним для місцевої соціальної еліти, яка прагнула інтеґруватися до річпосполитського шляхетського народу. Що говорити, коли навіть відомий патріот православної церкви Василь Загоровський не обійшов увагою освітні заклади Товариства Ісуса. У своєму заповіті (1577 р.) він наполіг, щоб його діти, після засвоєння руської грамоти і початків латини, були відправлені “до Вільни до єзуїтів на науку, бо там хвалять дітям добру науку, або де їх милості признають за найвідповідніше”. Чудова репутація єзуїтської освіти спокусила й іншого представника цього роду, Ієроніма Загоровського (бл. 1582 – 1634 рр.). Навчаючись у Люблінській школі ордену, він стає католиком і вступає до Товариства Ісуса (28 червня 1599 р.). За 13 наступних років Загоровський проходить усі щаблі єзуїтської підготовки (включаючи курси філософії і теології). Проте після публічної критики існуючих в ордені порядків Ієронім Загоровський вимушений був залишити лави Товариства Ісуса. Прагнучи помститися єзуїтам, він, на замовлення князя Єжи Збаразького пише “Monita privata” (“Таємні настанови”). Цей документ-підробка, що видавав вигадані правила поведінки членів ордену за справжні, набув європейської слави. Він перевидавався безліч разів у різних країнах, увійшов до “Індексу заборонених книг” і посприяв закріпленню у свідомості європейців негативного образу єзуїта. Наприкінці життя І. Загоровський примирився з Товариством Ісуса. Зокрема, бібліотеку він заповів добре знайомому Люблінському колегіуму, а після смерті – був похований в підземеллі місцевого єзуїтського костьолу (тобто – як представник цього осередку ордену).     Платон мені друг, проте...  Відомим вихованцем єзуїтів є Богдан Зиновій Хмельницький. Його батько належав до оточення коронного гетьмана Станіслава Жолкєвського. Останній був фундатором Львівської школи ордену (1608 р.), що й визначило вибір місця навчання майбутнього гетьмана. У стінах Львівського колегіуму він провів п’ять років, подолавши усі складові нижчого щаблю єзуїтської освіти (від граматики до риторики).    Цей час не минув для Богдана дарма. За свідченням французського посла у Варшаві графа де-Брежі та венеціанського посла Віміни, він дуже добре володів латиною. Серед інших, це було заслугою о.Анджея Гонцель-Мокрського, який викладав майбутньому гетьману поетику і риторику. Можна припустити, що учень цінував свого вчителя і підтримував з ним добрі стосунки. Не випадково, саме через о.Анджея львів’яни спробували нав’язати переговори з Хмельницьким під час облоги міста восени 1648 р. За свідченням анонімного оповідача, яке наводить Михайло Грушевський в “Історії України-Руси”, гетьман при зустрічі з о.Анджеєм надзвичайно розчулився. Він обійняв свого вчителя і подякував йому за надану колись опіку і науку. Достовірність цієї сцени викликає сумніви в істориків. Проте неспростовним фактом є те, що саме після візиту ксьондза між Львовом та Хмельницьким дійсно почалися переговори, які завершилися досягненням компромісу. Можливо вдячність учня вчителю зіграла свою роль у тому, що гетьман задовольнився викупом і відмовився від заволодіння Львова. Свої симпатії до о.Анджея Богдан Хмельницький втім не поширював на Товариство Ісуса загалом. Він підтримав включення до Зборівської угоди статті про заборону перебування єзуїтів в Київському, Чернігівському і Брацлавському воєводствах.     Наслідувач освітніх традицій.   До вихованців ордену також належав син молдавського господаря Петро Могила, який відіграв ключову роль у культурно-релігійному відродженні України другої чверті XVII ст. Майбутній київський митрополит навчався у славній Паризькій єзуїтській колегії „Ля Флеш”, яку на початку XVII ст. закінчив Рене Декарт. Шкільна модель ордену справила на Могилу настільки сильне враження, що він обирає її взірцем для створення православної школи нового типу. Дійсно, Лаврська (а згодом – Києво-Могилянська) школа і єзуїтські колегіуми мали дуже подібну структуру освіти. Вона включала три граматичні класи, поезію, риторику, курси філософії та теології (останній читався у Києві з 1689 р.). Єдиною відмінністю православної школи від єзуїтської була наявність підготовчого класу. Проте в обох випадках (принаймні до 1680-х рр.) в філологічній освіті учнів домінувала латина.Читався огляд греко-римської міфології, який полегшував розуміння творів античних авторів. Останні ж, згідно з принципом “освіченого благочестя” (“pietas litterata”), подавалися у вигляді відповідно підібраних уривків, які не могли зашкодити моральності юнаків. Латинська граматика вивчалася в Києво-Могилянській школі і єзуїтських колегіумах за підручником Емануеля Альвара. Давньогрецька мова викладалася за Гретсером, риторичні знання базувалися на праці Соареза, а церковне красномовство – Мендози і Каузінуса.    Перелік новацій, запозичених Петром Могилою з єзуїтських шкіл, частково розкриває дивну схожість його освітніх дітищ з навчальними закладами Товариства Ісуса. Вона була очевидною для київського суспільства межі 1620-30-х рр., яке звикло жити в жорсткій конфесійній системі координат “свій-чужий”. Тому освітні експеременти Могили були спочатку сприйняті як наруга над православною традицією. З відкриттям Лаврської школи восени 1631 р.“від неучених попів і козаків велике обурення: нащо заводите латинську і польську школи, яких в нас дотепер не було й спасались...”. Лише з бігом часу, під враженням від послідовного відстоювання Могилою інтересів православ’я, відбувається перелом у суспільних настроях. Русь зрозуміла, що перемогти противника можна лише нейтралізувавши його сильні сторони, оскільки, як слушно зауважив Сільвестр Косів, “bez aciny paci winy”.    Талановитий учень.   Ще одним відомим вихованцем Товариства Ісуса був Іван Мазепа. Здобувши освіту у Києво-Могилянській колегії, він згодом навчався в єзуїтській школі (у Варшаві чи Полоцьку). Перебування в цих, генетично споріднених,освітніх закладах наклало відбиток на особистість майбутнього гетьмана. Тут він отримав добрий вишкіл з класичних мов, познайомився з культурно-інтелектуальною спадщиною античності, оволодів поетичними і риторичними техніками. Показовим є враження від спілкування з Мазепою французького дипломата Жана Балюза: "Загалом він дуже любить оздоблювати свою розмову латинськими цитатами й щодо перфектного й досконалого знання цієї мови може ривалізувати з найкращими нашими отцями єзуїтами". Єзуїтські корені освіченості Івана Мазепи виявлялися в багатьох інших ситуаціях, звичаях, вчинках. Скажімо, важливою складовою культурного життя шкіл ордену було урочисте влаштування учнями публічних диспутів, вистав, промов і декламацій. Будучи вже гетьманом, Мазепа неодноразово відвідував такі заходи студентів Києво-Могилянської академії, а також – виголошував перед ними промови “мовою Тита Лівія та Ціцерона”.    Досвід взаємовідносин Товариства Ісуса з “великими українцями” звичайно не обмежується цими життєвими історіями. Можна також згадати про єзуїтські корені ерудиції Сільвестра Косова і Інокентія Гізеля, вплив навчання у Віленській академії на творчість Мілетія Смотрицького, поважне ставлення до своїх вчителів Лазаря Барановича, розтяту ідентичність Яреми Вишневецького, релігійну екзальтованість відданої ордену Анни-Алоїзи Островської тощо. Не підлягає сумніву, що Товариство Ісуса вплинуло на формування ерудиції, внутрішнього світу і вчинки багатьох знакових фігур нашої історії. Втім у більшості випадків від такої взаємодії виграла саме “українська справа”. Тому питання про те, хто кому більше прислужився (орден “великим українцям” чи навпаки), перетворюється на суто риторичне.    Від блогера.    Додам до статті пару знакових коментарів.

-   Я вообще считаю, что нам нужно переосмыслить историю Украины, и в частности роли в ней Католической Церкви. Иезуиты, как известно являются Орденом данной церкви.Пора наконец раз и навсегда попрощаться из российским трактованием историии Украины.

-   Корисний матеріал."І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь". Гарна ілюстрація до теми "любіть ворогів своїх". Особливо - вправних і могутніх. Вони дуже потрібні - а як інакше самому зростати, як не у протистоянні з ворогом, одночасно научаючись у нього методикам боротьби, вдосконалюваних віками. Адже отці єзуїти - блискучі бійці ідеологічного фронту.

Олеся Ісаюк.

Для підписання торішніх «харківських угод» дату вибрали мало не символічну – за 82 роки до того, 29 квітня 1918-го,

на Чорноморському флоті вперше замайоріли синьо-жовті знамена.

Похід військ УНР на Крим був несподіванкою. За два місяці на переговорах у Бресті, які передували підписанню мирного

договору з Німеччиною, Центральна Рада відмовилася від півострова. Це викликало здивування – прагматичі німці не

розуміли, якими міркуваннями може бути продиктована відмова від стратегічних територій. На що почули відповідь

цілком у соціалістичному дусі про дотримання принципу «мир без анексій і контрибуцій».

Кримська дилема.

Чорноморський флот становив потужну військову силу: три бригади лінійних кораблів, одна – крейсерів, одна –

гідрокрейсерів, а також міноносців і підводних човнів. Така армада забезпечувала власникові контроль над сполученнями

Чорного моря і можливість впливати на долю ще не закінченої війни.

9 квітня 1918 року уряд УНР наказав сформовати Запорізький корпус, командувачем якого став генерал Зураб Натієв

(Натіїв), за походженням осетин. Корпус було розділено на дві похідні групи: перша полковника Володимира Сікевича була

спрямована на Донбас, друга під командуванням підполковника Петра Болбочана отримала наказ рушити на Крим. До

складу останньої увійшли Республіканський полк (під командою самого Болбочана), полк Кінних гайдамаків ім. Костя

Гордієнка (полковника Всеволода Петріва) та кінно-гірський гарматний дивізіон полковника Олекси Алмазова. А ще

додалися допоміжні частини різного спрямування: інженерний полк, артилерія, автодивізіон. Загалом 9 тис. багнетів і

шабель. Ця сила просувалася в пониззя Дніпра, готуючись зайняти зручні для наступу позиції. Командувачам повідомили

таємний наказ уряду УНР – захопити Крим перед німцями і встановити українську

владу.

Під Мелітополем запорожці вперше за час операції зіштовхнулися з великими, підготовленими до оборони силами ворога.

Більшовики чинили запеклий опір, і бій міг би закінчитися їхньою перемогою, якби не несподіванка. Обставини склалися

так,

 що тилами більшовиків саме проходив відділ полковника Дроздовського, прямуючи на Дон, щоб там приєднатися до білих.

 Зорієнтувавшись, що червоні б’ються з кимось невідомим, росіяни вдарили більшовикам у спину. На червоних неочікувана

атака справила приголомшливе враження – панічна втеча загальмувалася аж на Сиваші. Там 20 квітня зупинилися й

запорожці, де їх застав командир німецьких частин генерал фон Кош. Його полковник Болбочан і повідомив про своє

рішення негайно розпочати здобуття Сивашу.

«Батьку, козацьке море!..»

Сиваш іще називають Гнилим морем за характерний запах стоячої води.  Він непрохідний майже цілий рік, тому є

ідеальною позицією для оборони і майже безнадійною – для наступу. Особливо коли кишить ворожими військами і усіяний

укріпленнями за останнім словом техніки. Єдиний шлях на півострів – міст на палях – було заміновано.

Німці категорично відмовилися здобувати такі укріплення, але не перешкоджали Болбочану в підготовці та здійсненні

прориву. Наступ почався зі шквального артилерійського вогню. Під його прикриттям на Перекопський перешийок рушила

дрезина з невеликим відділом сотника Зелінського. На всіх парах увірвавшись у розташування оборони, українці закидали

більшовицькі становища гранатами. Доки вороги приходили до тями, через перешийок проїхав бронепоїзд і відкрив

щільний

кулеметний вогонь. Останнім акордом стала піша атака Республіканського полку на ворожі позиції через міст, який так

і не встигли підірвати. За одним бронепоїздом рушили інші, потім піхота, а далі кіннота полковника Петріва. Відступ

більшовиків перетворився на панічну втечу. Увечері 22 квітня українські відділи були в Джанкої – вузловій станції Криму.

Звідси почали наступ на решту важливих пунктів.За лічені дні українці дісталися берегів моря. Першою туди прибула, як

і належить, кіннота. Їй випав найтяжчий шлях – через гори, правіше від Сімферополя. Його здолали з допомогою

провідників-татар і за тиждень походу вийшли до Чорного моря. Про фінал походу сповістив вигук передової сторожі

«Батьку, козацьке море!..».

Війна нервів

Похід «новітніх запорожців» тільки здається бравурною прогулянкою. Справжня перемога тут була на боці не зброї, а

військової хитрості. Сам прорив Болбочан старанно готував. Після розгрому червоних під Мелітополем кіннота Петріва

заблокувала дороги й стежки до перешийка і перехоплювала всіх, хто намагався пробратися в Крим. Одному з таких

роз’їздів потрапив до рук більшовицький телеграфіст, обізнаний із шифрами внутрішнього зв’язку між ворожими відділами.

Цінного полоненого негайно доставили в штаб, і всі дні перед наступом командування в Сімферополі отримувало

повідомлення про відхід українських сил та спокійну обстановку на всіх напрямках. Зіткнення з реальною ситуацією

загнало червоних у стан шоку.

Після появи українців у Криму «війна нервів» перетворилася на «війну всіх проти всіх». Першою пробою сил стала

проблема ієрархії. Хоча формально німецький командир генерал фон Кош був старший за званням від Болбочана, корпус

останнього ніс на собі основний тягар операції. Та й із місцевими обставинами українці були обізнані значно краще. Однак

зрештою Болбочан був змушений підкоритися німецькому генералові.

Надалі німці активно використовували цю перевагу. Не обмежуючись тільки формальними засобами, застосували проти

українських сил весь можливий набір перешкод: переривання зв’язку, блокування ешелонів на станціях, перешкоди в

постачанні, гальмування дій командування… Загостренню ситуації сприяли «труднощі перекладу» – перекладачем у

перемовинах між українським та німецьким командуванням був Отто Кірхнер, який, попри походження, симпатизував білій

Росії.

У Джанкої німці обірвали зв’язок між українськими частинами, і відтоді українські командири могли покладатися лише на

швидкість коней та доброзичливість населення. Наші відплатили тим самим: кіннотники на прощання пообривали дроти

сполучення між німецьким командуванням і підпорядкованими йому військами.

До відкритого протистояння дійшло у Сімферополі. Після захоплення міста німці заблокували українські бронепоїзди.

 Наступним кроком стала вимога вивести війська з Криму. Болбочан відмовився. Тоді вони стягнули підрозділи до

Сімферополя й розмістили їх так, щоб остаточно скувати українські відділи. Зранку 26 квітня обидві сторони почали

готуватися до бою. Командири українських сил планували роззброїти німців або оборонятися з допомогою місцевого люду.

 Попри рішучість їхніх намірів, фон Кош відкрито висунув вимогу роззброїтися і вийти з Криму. У відповідь Болбочан

наказав своїм військам зайняти бойові позиції.

Саме в цей момент із Харкова прибув генерал Натієв. Після обговорення ситуації було вирішено звернутися до

Центральної Ради. І тут бездарність та малодушність політиків цілковито зруйнувала досягнення військових. Голова

уряду УНР Голубович  обмежився виголошуванням утопічних промов. За свідченнями Бориса Монкевича, зв’язковий офіцер

під час першого раунду перемовин вдав, ніби зв’язок перервався. Причину він пояснив українським офіцерам: «Так може г

оворити хіба що дитина, але не державний діяч». Телеграфіст був німецьким унтер-офіцером, прихильно налаштованим

до українців.

Після «налагодження» зв’язку Натієв і Болбочан випередили хвилю демагогії жорсткою вимогою дати чіткі вказівки, як

поводитися в такій ситуації. Відповідь прозвучала: підкоритися вимогам німецького командування і покинути Крим.

Центральна Рада фактично дезавуювала власних захисників.

Стяги на щоглах

Найбільший успіх чекав уже під завісу подій. Через німецькі інтриги головні сили застрягли в Сімферополі разом із

Болбочаном і до Севастополя дійшли тільки кіннотники Петріва – гірськими шляхами з допомогою провідників-татар.

28 квітня Гайдамацький полк розпочав бої з більшовиками на підходах до Севастополя. У той самий час до командувача

кінноти полковника Петріва пробрався матрос-українець, який розповів про підготовку більшовиками виведення флоту із

Севастополя до Новоросійська, незважаючи на цілковиту відсутність у пункті призначення відповідних технічних умов.

У самому місті не вщухали протести – з флоту жила більшість мешканців. Окрім того, переважна частина матросів –

за походженням українці – висловилися за його передачу Україні. Після цього адмірал Саблін пішов на безпрецедентний на

той час крок – 29 квітня 1918 року наказав підняти українські прапори. Ніхто з них не знав про таємний наказ червоному

командувачу флоту Раскольнікову негайно потопити його в разі переходу до рук українців.

Чорноморський флот офіційно став флотом Української Народної Республіки. Та вся церемонія була радше «прощальним

салютом» нашій армії, яка вже покидала Крим, – останні відділи вийшли на початку травня. Вийшли суттєво поповнені

добровольцями з-поміж місцевого населення. Без військової підтримки і суші флот був для України втрачений.

Подальша доля флоту склалася драматично. Один із міноносців затопили просто в бухті, інший було так пошкоджено,

що команда викинула його на берег. Вночі з 29 на 30 квітня більшовики все ж таки вивели 14 есмінців до Новоросійська.

Наступної ночі з рейду знялися лінкори «Воля» і «Свободная Россия» та 3 міноносці. В українських руках залишилися

7 броненосців, 3 крейсери, 12 міноносців, усі гідрокрейсери, допоміжні кораблі та дивізія підводних човнів. Пізніше

до Севастополя повернулися обидва лінкори та частина міноносців. Утім, подальші події не дали Україні шансів

скористатися цим здобутком. Восени 1918 року, після поразки Німеччини в Першій світовій війні, остання була змушена

вивести свої війська з України. Після цього розпочалося антигетьманське повстання. Поки українці були зайняті

поваленням гетьманату й обороною власної державності від більшовиків, які розпочали чергову війну проти відновленої

УНР, в Криму висадилися війська Антанти, що підтримали білогвардійський рух і, зрозуміло, про якийсь український флот

чути не хотіли.  

Історичні паралелі

У світовій історії мало таких сміливих воєнних операцій. Як і таких бездарних політичних рішень. Відмовляючись від

Криму, Центральна Рада позбавляла Україну виходу до моря й залишала морські комунікації в руках або більшовиків, або

білих. Ні ті, ні інші друзями України вважатися не могли. За великим рахунком, український Крим не влаштовував нікого:

ні білу чи червону Росію, ні Антанту, тобто Англію з Францією, ні Німеччину – пропускаючи Болбочана вперед, фон Кош

плекав надію, що українці скривавляться, але не прорвуться. Затоплення флоту супроводжувалося мовчазним

схваленням усіх «великих гравців». Після офіційної відмови повернути собі Крим можна було тільки силою зброї.

Військовики блискуче впоралися із завданням, але наказ Голубовича вивести війська з Криму перекреслив увесь здобуток.

Через 82 роки Верховна Рада незалежної України офіційно санкціонувала перебування в Криму Чорноморського флоту Росії.

 

 Дмитро Вовнянко.

Радянський Союз створив чимало термінів, які не мають аналогів у світі. В країнах Європи нереально замовчати подію, в якій загинуло та було покалічено кілька десятків тисяч власних співгромадян

Сегодня в Москве проживают 10,5 миллионов человек. Именно таковы данные последней переписи. Сколько из них русских? Нигде полной статистики нет. Данные ряда государственных ведомств просто смешны и абсурдны ("в Москве, проживает всего несколько десятков тысяч азербайджанцев", - утверждают определенные чиновники. От себя добавим: выходит, что численность азербайджанцев и греков примерно одинакова. Здравый смысл отдыхает в южных морях, там же где и дети этих чиновников). Истинное число иностранцев в Москве русским знать необязательно. Что же так тщательно скрывают от русских жителей города, почему эти цифры не известны широкой общественности в полном объеме? Цифра в 30.000 нелегальных иммигрантов пусть останется на совести тех, кто ее придумал. Попробуем самостоятельно, используя доступные источники, выяснить вопрос: так сколько же в Москве иностранцев, сколько граждан России и сколько русских. Хотя бы в общих чертах эти сведения удается собрать по крупицам из разных источников. Картина, которая предстает перед нашими глазами, просто поражает своей катастрофичностью, становится ясно и понятно - почему данные о национальном составе жителей Москвы считаются нежелательными и широко не разглашаются. Этого коренным жителям знать не полагается, иначе они начнут задумываться о своей судьбе, о будущем своих детей. Со всеми возможными последствиями.

Итак, всего 10,5 млн. жителей Москвы. Из них:

 Азербайджанцы В августе 2002 г. начальником Управления вневедомственной охраны ГУВД Москвы Виктором Вохминцевым названа цифра в 1.500.000 граждан Азербайджана, осевших в Москве. До этого, такие же цифры приводило само посольство Азербайджана. Представителем МВД также было обращено внимание, что большинство из них находятся на территории Москвы нелегально.

Татары Численность данного народа в Москве, газета "АиФ Москва" (интернет-версия, #39 (377) 27/09/2000) оценивает в 900 тыс. чел. (примерно такие же цифры называют и татарские информационные источники).

Армяне На пресс-конференции "Как противостоять неонацистам?" (проходила в Институте развития прессы, в рамках европейской недели против расизма, которая проходила с 16 по 23 марта 2002 года) выступавший директор Центра межнационального сотрудничества Ашот Айрапетян отметил, что "большой всплеск расистских настроений в России, также как и в странах Европы, связан с увеличением потока мигрантов. Если в 1989 году в Москве было всего 40 тысяч армян, то сейчас их около 500 тысяч человек. За десять лет почти на порядок возросло и число представителей других этнических меньшинств". "АиФ Москва" (интернет-версия, #39 (377), 27/09/2000) приводит данные о 600 тыс. армян.

Евреи10-го марта 2002 г. синагога на 6-ом Брайтоне была заполнена иммигрантами из стран СНГ. Сюда для встречи с главным раввином России Берлом Лазаром пришли те, кто оставил, но не забыл своей родины, чтобы узнать из первых рук о еврействе России, его настоящем и будущем. Сегодня в России проживают около 1 млн. евреев, в том числе в Москве 200 тысяч. Эти цифры назвал президент Федерации еврейских общин Михаил Глуз. Газета "АиФ Москва" (интернет-версия, #39 (377) 27/09/2000) приводит цифру в 500 тыс. человек, что вполне реально, учитывая подсчет евреев, происходящих не только от матери-еврейки (именно такие евреи считаются "полноценными евреями" в этнической среде), но и от отца-еврея.

Грузины19 августа 2002, на вопросы радиослушателей радио "Маяк", в авторской программе Юлия Семенова, первый заместитель министра иностранных дел РФ Валерий Лощинин заявил: "Вообще, в России, действительно, к грузинам, к грузинскому народу относятся с большой теплотой. Это обаятельные люди, симпатичные. Достаточно сказать, что в Москве проживает и работает более 300 тысяч грузин. По существу, деньги, которые они зарабатывают, и в значительной степени обеспечивает и часть бюджета Грузии". "АиФ Москва" (интернет-версия, #39 (377), 27/09/2000) приводит данные о 350 тыс. грузин, проживающих в Москве.

Цыгане Численность цыган в Москве газета "АиФ Москва" (интернет-версия, #39 (377) 27/09/2000) оценивает приблизительно в 300 тыс.

Молдаване Процитируем Информационный бюллетень Уполномоченного по правам человека в Российской Федерации (№17(29), 16-30 сентября 2002 г.). "По итогам официального визита в РФ Парламентских адвокатов Республики Молдова в аппарате Уполномоченного по правам человека в Российской Федерации состоялась пресс-конференция. На ней также присутствовал Уполномоченный по правам человека в РФ Олег Миронов….Только на стройках Москвы работают сегодня около 300 тысяч молдавских мигрантов, а сколько их всего находится на территории России сказать невозможно, - отметил Алексей Потынга (Директор Центра по правам человека Республики Молдова) - так как пребывают они в страну нелегально".

Чеченцы Радио Свобода, 16 октября 2002 г. Рассказывает корреспондент Радио Свобода на Северном Кавказе Муса Хасанов. "Если следовать статистике, то в одном лишь городе Москве, не считая других регионов России и стран дальнего зарубежья, зафиксированы более 250-ти тысяч чеченцев (по разным источникам цифра может доходить до 300 тыс. человек)".

Вьетнамцы "Московская правда" от16.03.2002 сообщает приятное известие: "Чуть больше уважают российские законы наши гости из братского Вьетнама - из 240 тысяч вьетнамцев, проживающих в Москве, пожелали нанести визит в налоговую инспекцию около 200 человек".

Таджики 21 июня 2001 года, передача "Радио Свобода". Тенгиз Гудава, ведущий программы "Кавказ и Центральная Азия", беседует с основателем, издателем и главным редактором газеты "Чароги Руз", таджикским журналистом Дододжоном Атовулло, который поясняет следующее: "Москва для меня, несмотря на гонения милиции, жизнь в унижении и без всяческих прав, была городом моей молодости, городом моего студенчества, там легче было получать информацию, легче делать газету, легче распространять ее, потому что в Москве живут 200 тысяч таджиков".

Китайцы "Вести.ру" от 02.02.2002 поместили следующую информацию: "Заместитель главы администрации президента Виктор Иванов, выступая в пятницу на коллегии Минюста, назвал пресечение нелегальной миграции одной из основных задач правоохранительных органов…Из 200 тысяч китайцев, находящихся в Москве, на учете состоят только 350. Сколько из них платят налоги, науке неизвестно. Согласитесь, что цифры впечатляющие. Но это - диагноз".

Узбеки Казахская интернет-газета "Навигатор"от 12 июля 2001 г.: "Узбеков ныне в Москве свыше 150 тысяч. Казахи же вот уже полтора десятка лет никак не перешагнут десятитысячный рубеж".

Афганцы "Московская правда" от 5 апреля 2002 года сообщает: "Афганцев только официально зарегистрировано в Москве свыше 60 тысяч чел. Из объятого войной региона они движутся через таджикскую, киргизскую и узбекскую границы. Там их опекают местные преступные группировки, которые имеют давние и отлаженные каналы переправки нелегалов в Россию, в основном по железной дороге. Журнал "Континент" (№17(55) 12 - 25 сентября 2001 г.) приводит следующие цифры: "только в Москве находится до 100 тысяч афганцев"

Башкиры "Сельская жизнь" (№ 51 (22763), 11 июля 2002 года) в статье "Многоцветье сабантуя - 2002" приводит данные о 100 тыс. чел.

Дагестанцы Интернет-газета "Правое сопротивление" в номере от 20 октября 2000 г. пишет: "О "кавказском факторе" известно всем, но не все в курсе об истинных масштабах. Вот хотя бы один пример - в Москве проживает 500 тысяч дагестанцев". На сайте Московского Дома национальностей приводятся другие данные: "Дагестанская община насчитывает более 50 тыс. человек". Истинное число представителей народов Дагестана в Москве скорее всего не превышает 100 тыс. человек.

Чуваши Журнал Российского Университета Дружбы народов в №2 за 1998 года рассказывает об чувашах-жителях Москвы: "Гурий Зиновьевич проводит большую общественную работу, являясь председателем Правления Московского общества чувашской культуры, в которое объединено более 60 тысяч чувашей, проживающих в Москве."

Ингуши "Известия" от 13 июля 1999 года. "Некоторые московские кавказские общины настолько многолюдны по отношению к общей численности народа, что удивляешься: кто же остался на родине? Например, по неофициальным подсчетам, в Москве постоянно находятся до 50 тысяч ингушей, почти пятая часть всего народа"

Африканцы Исследователь В.Стельмах в бюллетене "Конфликт - диалог - сотрудничество" (март-май 2001, №7, издание Центра стратегических и политических исследований) оценивает примерную численность представителей африканской диаспоры, находящихся в г.Москве нелегально в 30 тыс. чел. В журнале "Факты, события, комментарии" (Москва, июнь 2002 г.), в большом и подробном исследовании российской преступности, приводятся следующие данные: "Всего в России проживает около 100.000 африканцев". Таким образом, можно сделать вывод, что их общая численность в столице составляет никак не менее 50 тыс. человек.

Турки Исследователь В.Стельмах в бюллетене "Конфликт - диалог - сотрудничество" (март-май 2001, №7, издание Центра стратегических и политических исследований) приводит официальную статистику о численности турецких строителей в Москве - 11622 чел. Общая численность турок в Моске может доходить до 15-20 тыс. чел.

Курды"АиФ Москва" (интернет-версия, #39 (377) 27/09/2000) говорит о 20 тыс. курдов, проживающих в Москве.

Греки На сайте Московского дома национальностей можно узнать, что "По современным оценкам, в Московском регионе проживает 20 тыс. греков."

Корейцы Русский Журнал (www.russ.ru) в публикации "Корейцы СНГ, или Необыкновенные приключения конфуцианцев в России" от 9 Января 2002 г. утверждает: "Наибольшее количество корейцев оказалось на территории Узбекистана (примерно 200 тысяч), Казахстана (100 тысяч), Киргизии (20 тысяч) и, конечно, России (130 тысяч)…В результате корейское население Москвы, которое в советские времена измерялось несколькими тысячами, к концу 1990-х годов составило 15 тысяч человек. По-видимому, это только начало, переселение в Россию будет продолжаться и дальше."

Ассирийцы "Лига наций" ("Газета с акцентом" - такое у нее подназвание) в материале ""Круглый стол" по проблемам российских общин" (http://www.liga-n.ru/cgi/site.exe?Get=Project1-22) приводит цифры по этому народу: "Анатолий Битхамов: Мы разговариваем на ассирийском языке. У нас есть различия в диалектах, может быть, такие же, как из белорусов и россиян, но мы друг друга всегда понимаем. В Союзе в свое время было где-то 20 - 25 тысяч ассирийцев. В теперешней Москве в где-то около 7 - 10 тысяч. Ну, естественно, после развала Советского Союза многие из ближнего зарубежья переехали в Россию.".

Казахи Журналист Яна Амелина на страницах журнала Континент (28.05.2002, с. 5) пишет: "При этом в России насчитывается около миллиона казахов, сосредоточенных главным образом в прилегающих к Казахстану областях, в частности в Оренбуржье. Там, а также в Москве, где живут около 10 тысяч казахов, уже давно зарегистрированы региональные казахские национально-культурные автономии."

Другие народы В Москве проживают и представители многих других народов, в т.ч. мордва, осетины, поляки, немцы, латыши, литовцы, киргизы, удмурты, марийцы, туркмены, эстонцы, буряты, таты, абхазы, кабардинцы, арабы, карелы, испанцы, кубинцы (9 тыс. чел.), коми, болгары, сербы (вместе с хорватами более 50 тыс. чел.), хорваты, калмыки, карачаевцы, адыгейцы, балкарцы, финны, абазины, татары крымские (1000 чел.), гагаузы, турки-месхетинцы, румыны, венгры, чехи и др. Общая численность указанных народов не превышает 200.000 человек.

 Итак, в итоге мы имеем общее число иностранцев и граждан России нерусской национальности в количестве приблизительно 6.300.000 человек.   Вспомним, что всего в Москве проживает 10,5 млн. человек.

Вычтем 6.3 млн. иностранцев и нерусских граждан России из 10,5 млн. - и узнаем, что великороссов, украинцев и белорусов в Москве: 4 миллиона 200 тысяч или 40% от общего числа жителей города. Украинцев в Москве, по заявлению А.А. Григоровича, председателя Московского отделения Объединения украинцев в России, 600-800.000 чел. Белорусов, по словам Франтишека Ковриго, председателя автономии "Белорусы России", более 100.000 чел.

Учитывая, что украинцы и белорусы, называются отдельными от русских (великороссов), народами (сегодня общество в этом вопросе расколото и не имеет единого мнения), вычтем братские народы и выясним приблизительное число жителей Москвы - русских (великороссов): 3 миллиона 300 тысяч человек или 31%.

Сколько в Москве иностранцев, граждан других государств? Большинство иностранцев находится в Москве незаконно, т.е. являются преступниками, которые нарушают законы России (в т.ч. и принятый недавно "Закон о пребывании иностранных граждан") и соответственно подлежат депортации. Только в 2001 г. таковых было обнаружено более 500 тыс. человек. Это только те, кто попали в поле зрения правоохранительных органов.

Приведем перечень и численность национальных диаспор (общая численность которых превышает 50 тыс. чел.), большинство представителей которых прибыли в Москву в последние 10 лет из иностранных государств (для выявления количества коренных жителей Москвы данной национальности - тут же приведем их численность в Москве в 1989 г.). Также приведем численность легально работающих иностранцев (данные газеты "Известия" от 31.01.2000).

Азербайджанцы - 1.500.000 (1989 г. - 20.727). Легально работает: 124

Армяне - 600.000 (1989 г. - 43.989). Легально работает: 1.551

Грузины - 350.000 (1989 г. - 19.608). Легально работает: 3.200

Цыгане - 300.000 (1989 г. - 1.284). Легально работает: нет данных

Молдаване - 300.000 (1989 г. - 6.997). Легально работает: 3.722

Таджики - 200.000. (1989 г. - 2.893). Легально работает: 163

Вьетнамцы - 240.000 (1989 г. - 1.052). Легально работает: нет данных

Китайцы - 200.000 (1989 г. - менее 1 тыс.). Легально работает: нет данных

Узбеки - 150.000 (1989 г. - 9.183). Легально работает: 197

Афганцы - 100.000 (1989 г. - менее 1 тыс.). Легально работает: нет данных

Африканцы - 50.000. Из них во всех ВУЗах Москвы учится не более 10.000 чел. Еще несколько тысяч находятся в городе на законных основаниях (посольства, работа, наличие гражданства). Соответственно 30-35.000 африканцев - нелегалы.

Выходцы из других стран - не более 150.000 чел.

Всего в Москве около 4.000.000 иностранцев, которые подлежать депортации в соответствии с законами Российской Федерации.

И последний вопрос. Сколько граждан России, нерусской национальности, проживает в Москве. Вычтем из 10,5 млн. 4.2 млн. великороссов, украинцев, белорусов и 4 млн. иностранцев. Получим цифру в 2 млн. 300 тыс. человек. Большинство (1.900.000. В 1989 г. эти же народы - 350.000 человек) из них составляют татары (900.000. В 1989 г. - 157.376), евреи (500.000. В 1989 г. - 174.728), чеченцы (300.000. В 1989 г. - 2.101), башкиры (100.000. В 1989 г. - 5.417), дагестанцы (100.000. В 1989 г. - менее 10.000). Все остальные (чуваши, мордва, осетины, марийцы, коми и др.) - 400.000 чел.

Большинство из вышеперечисленных народов увеличили свою численность за счет переезда в столицу в последние 10 лет из других регионов России. И здесь, конечно, не может быть никаких возражений. Граждане России имеют право менять свое место жительства. Другое дело, что часть этнических сообществ, в массовом порядке переселяясь в столицу, вступает в жесткое противостояние с коренными жителями города во всех сферах общественной жизни, что в свою очередь приводит к нарастанию напряженности и межэтническим конфликтам. Это касается представителей народов, которые имеют серьезные отличия в менталитете и образе жизни от коренного населения города (дагестанцы, ингуши, чеченцы).

Даже, если в расчетах есть ошибка на миллион человек, все вышеизложенное свидетельствует фактически о настоящей катастрофе для коренного населения города. В 1989 г. русских было 7.963.246 человек, 89%, а осталось 3.300.000, 31%. Сколько останется к 2020 году? На наших глазах происходит трагедия, которую не замечают или не захотят замечать. Миллионы людей исчезли из жизни, умерли или превратились в бомжей, а их место заняли пришельцы из других государств. Без всякой войны, без бомбежек и артобстрелов. Экспансия продолжается, и никто реально не ставит задачу остановить происходящее. На наших глазах идет увеличение числа новых жителей Москвы за счет иностранцев. И такая ситуация по всей стране. В городах и селениях повторяется тот же сценарий. Коренное населения выжимается и исчезает. А орды пришельцев обживают все новые и новые регионы. Сербское Косово повторяется на русской земле. Ученые прогнозируют пик переселений на 2011-2016 гг. Что делать в такой ужасной ситуации, в которой мы оказались? Надеется на власти, которые депортируют по 200 нелегалов в две недели? Такими темпами последний нелегал будет выслан через тысячу лет (подсчитайте сами). Президент России и глава МВД говорят о необходимости жесточайшей борьбы с нелегальной иммиграцией. Сегодня принят "Закон об иностранцах", более-менее жесткий. Но что мы видим кругом? Саботаж и равнодушие. Никто и не думает его выполнять. А если что-то и делается, то только для показухи, для отчета перед ТВ ("Мы делаем, мы выполняем поручение Президента…"). Ждать от чиновников, которые сидят в больших креслах, которые и допустили (если сознательно не устроили) такую катастрофу, реальных действий против массовой иммиграции, не приходится. Многие из этих людей связаны с представителями мафиозных диаспор, финансовыми отношениями, и порывать с ними, ради коренного населения, они не будут. В этой ситуации есть только один выход. Менять зарвавшихся национал-предателей от чиновничества, на людей, которым небезразлична судьба нации и Отечества, принимать местные и федеральные законы, еще более строгие и жесткие, наказывать за саботаж и бездействие. Как возможно это сделать, и что для этого нужно? Уже сегодня есть люди, которые говорят и делают. Губернатор Краснодарского Края Ткачев тому пример, но таких - единицы. Есть национальные организации, которые пытаются говорить об этом. Но одних действий немногочисленных энтузиастов мало. Необходима организация и всемерная поддержка массового, всенародного Движения против нелегальной иммиграции, отделения которого уже стали появляться во многих регионах России. Нужно создавать такие отделения повсеместно и проводить своих представителей во все органы власти, во все государственные структуры, которые могут повлиять на решение проблемы. Необходима действительно всенародная инициатива. Выдвигать на выборах в органы власти (губернаторы, мэры городов, законодательные органы) только тех, кто говорит о проблеме иммиграции и готов работать на решение насущных задач. Другого пути нет. Только объединившись, представители коренных народов России, смогут противостоять экспансии иноземцев. Иначе гибель и небытие. Воплощение в реальность целей и задач Движения против нелегальной иммиграции позволит остановить национальную катастрофу и не допустить такого трагического финала для наших народов. Сегодня от вклада каждого зависит, что будет завтра. Великая Россия или территория, которая называлась раньше Россией, и на которой проживали неизвестные народы. Только когда утвердим свое право на нашу землю, завещанную нам предками, мы сможем быть уверенными в будущем наших детей.

Москва, 13 декабря 2002 г.   Велесова слобода

Хто  і як *опікується* національною безпекою України.

Сергій Лещенко, УП.

Одного разу автор цих рядків був присутній на зустрічі зі статс-секретарем Міністерства закордонних справ Німеччини Вольф-Рутгартом Борном.Коли мова зайшла про антикорупційні обмеження для чиновників, німецький урядовець розповів свою історію."Я купив невелику земельну ділянку з будинком. Одразу після цього я отримав запит з податкової, яка хотіла дізнатися, де я взяв кошти на цю нерухомість. І я мусив показувати їм всі документи, включно з позикою, отриманою в банку", - поділився пережитим пан Борн.

Маєтки, якими розживаються злиденні українські чиновники на кошти невідомого походження, майже миттєво у Німеччині зробили би їх клієнтами прокуратури.

Героїня сьогоднішньої публікації - Раїса Богатирьова. Отже, секретар Радбезу здійснює грандіозне будівництво на території будинку відпочинку "Конча Заспа", який знаходиться у сфері відання Державного управління справами адміністрації президента.

За часів президента Ющенка Богатирьовій виділили майже готовий будинок по сусідству з Володимиром Литвином. Це була споруда метрів на 400 квадратних, коробка з дахом і балконами була вже зроблена, залишалося здійснити лише внутрішні роботи. Однак Богатирова знесла цей об'єкт і на його місці почала будувати палац своєї мрії.

Далі дивіться відео зняте на закритій території державного комплексу відпочинку "Конча-Заспи", який, втім, утримується за кошти платників податків:"Українська правда" інкогніто побувала на будівельному майданчику Богатирьової та може стверджувати, що вона зводить там щось неймовірне.

[ Читати далі ]

Сей креативный слоган некогда украшал проходнуюодного из предприятий Виктора Пинчука. Завода по изготовлению труб, какнесложно догадаться. Сегодня он бы вполне уместно смотрелся над фасадом Печерского суда.«Труба» народу - лучшая характеристика происходящего в его стенах. Лучшая, поскольку народу, которыйподобное терпит, действительно «труба». В кавычках, разумеется. А стране– без кавычек. Точнее, верховным ее представителям. Желающих «впаять» срок Юлии Тимошенко не потому, что они ее не любят; непотому, что боятся, потому, что только вынесение ей обвинительного приговора – относительно приемлемый предлог для расторжения газовых контрактов. Стоимость актива подназванием "труба"- не менее 150 миллиардов долларов (по оценкам весьма скромным), за такой куш стоитпобороться. И если для этого потребуется кого-то посадить – посадят. Безвсяких колебаний. Причем не только Тимошенко. Не сомневайтесь.Один из главных принципов военной тактики гласит: нельзя недооценивать врага.

[ Читати далі ]

 Ні, навіть не силкуйтеся мене переконати: виконання на жалюгідну трієчку. Завдання яке було? Тільки не кажіть, що жодного. Стверджувати таке – себе не поважати.

[ Читати далі ]

Сергій Грабовський _ Четвер, 07 липня 2011, 12:12

Нацизм у будь-якому вигляді – це погано. Це дуже погано і небезпечно, тим більше, що практика нацистської влади у 1930-х довела, що ця влада здатна дати цілій нації, за винятком, ясна річ, інородців та "внутрішніх ворогів", непоганий добробут, доступ до класичної культури і почуття впевненості у майбутньому.Щоправда, в обмін на такі "дрібнички", як свобода і совість. І це, в кінцевому підсумку, і призвело ту спільноту, що повірила "рятівникам", до національної катастрофи.

Але ще більш небезпечною є боротьба з нацизмом, яка ведеться номінально – заради "визволення світу від коричневої чуми", реально – в ім’я світового панування іншої тоталітарної чуми, яка за своїми методами мало чим відрізняється від свого конкурента…А от у вмінні вводити в оману наче й розумних людей виграє сто очок у доктора Геббельса та його послідовників.Цей різновид політичної чуми живий донині, і дуже непогано почувається, у дещо видозміненому вигляді крокуючи планетою, тоді як ті, кого зазвичай звуть неонацистами, перебувають на маргінесі суспільного життя.

І що цікаво: на демократичному Заході чимало інтелектуалів та політиків впритул не помічають небезпеки з боку другого варіанту політичної чуми, попри те, що знищила вона людей значно більше, ніж нацизм і фашизм у всіх їхніх різновидах разом узяті.Ба більше: певна частина професури американських університетів ще й називає свою країну "фашистською" і вчить студентів шанувати й підтримувати все антиамериканське (а потім у Штатах чогось дивувалися, коли настало 11 вересня...).Одне слово, "борців із фашизмом", котрі чи не помічають інших різновидів неототалітаризму, чи відверто зачудовані ними, у західному світі вистачає.

Чим і користуються різного роду неототалітарні сили, які цьому світові заздрять і ненавидять його. Причому не класовою ненавистю, а расово-цивілізаційною, тобто такою, яка лежала в основі класичного нацизму.Хоча і звуть себе ці сили, ясна річ, що бовдури клюють на таку наживку, "антифашистами".До чого всі ці теоретичні міркування? А до того, що автору добрі люди, імена яких розголошувати він не має права, надіслали неймовірно цікавий документ у формі розгорнутого листа-запрошення. http://www.pravda.com.ua/columns/2011/07/7/6364540/  Цей документ, якщо в нього уважно вчитатися, дає змогу дуже багато що оцінити та багато про що вести мову. І стосуватиметься це не лише України.

Отже, виявляється, 7 липня з 10.00 до 13.30, воістину стаханівські темпи (!), у столичному готелі "Інтерконтиненталь Київ" (губа не дура), вулиця Велика Житомирська 2А, відбудеться установча конференція та з’їзд такого собі Всеукраїнського правозахисного руху "Україна без нацизму".Рух цей має стати складовою Міжнародного правозахисного руху "Світ без нацизму", створеного торік. Цілі цього руху, до якого сьогодні, згідно із твердженням авторів листа-запрошення, входять організації з 47 країн, на перший погляд є благородними та демократичними.

Декларується, зокрема, "налагодження взаємодії із національними, європейськими, міжнародними правоохоронними та судовими структурами для припинення будь-яких проявів неонацизму, расизму та ксенофобії, в тому числі, героїзації нацистів і їх пособників, заперечення Голокосту".А ще – "впровадження в систему освіти країн – членів Ради Європи (а згодом і інших держав) – обов’язкових програм з викладання історії Другої світової війни та Голокосту" та "увічнення пам’яті жертв Другої світової війни та Голокосту, героїв Опору і воїнів-визволителів".Що ж стосується практичних дій, то, скажімо, "в жовтні у Страсбурзі пройде масштабна Генеральна асамблея "Світ без нацизму", в рамках осінньої сесії Парламентської асамблеї Ради Європи."Генеральна Асамблея прийме об’єднаний устав найбільших антифашистських структур і створить спільний план з протидії розповсюдженню неонацизму в сучасному світі". І так далі, і таке інше.

Але варто вчитатися в текст – і запона благородства та демократичності зникає, як туман від променів сонця. Бо ж, виявляється, основи руху "Світ без нацизму" були закладені на міжнародних конференціях, "присвячених 65-літтю Перемоги у Великій Вітчизняній війні".В останні роки прийнято цнотливо каструвати повну сталінську назву німецько-совєтської війни. А звучить вона – мовою оригіналу – так: "Великая Отечественная война Советского Союза".Цікаво, а де були всі інші Об’єднані Нації під час цієї війни? Вони що, тут ні при чому? Тим більше, що СССР ганебно програв свою війну з Німеччиною, що визнавав у підслуханих КҐБ розмовах з друзями маршал Жуков.

І тільки масоване постачання союзниками зброї, різного роду техніки, харчів, засобів зв’язку, виробничого устаткування, сировини та передача новітніх технологій дали змогу кремлівській владі та Червоній армії оговтатися і продовжити бойові дії, завалюючи ворога трупами власних солдат.Отож відзначати можна тільки спільну перемогу Об’єднаних Націй над нацизмом і фашизмом у Європі. Все інше – відверта наруга над історичною правдою у неосталіністському стилі.

Ну, а далі "Світ без нацизму" повністю й остаточно оголює своє єство. "Цей рух, – говориться у листі-запрошенні, – у своїх привітаннях, підтримали Президент Російської Федерації Дмитро Медведєв, Патріарх Московський і всієї Русі Кирил, Президент Республіки Білорусь Олександр Лукашенко, Президент Держави Ізраїль Шимон Перес, Канцлер ФРН Анґела Меркель, Держсекретар США Хілларі Клінтон та інші".   Браво! Лукашенко стоїть на третьому місці – перед якимись там різними Меркель, Пересом і Клінтон. Той самий Лукашенко, який на момент написання і розсилки листа-запрошення проводив і проводить нині! масові репресії проти опозиціонерів задля збереження своєї відверто неототалітарної диктатури.Той самий Лукашенко, якому Європа й Америка відмовили у всьому, у чім тільки можна відмовити.

Ні, звісно, когось потішить, що Меркель, Перес і Клінтон потрапили в дуже гарну компанію з Лукашенком, але до таких казусів вже варто було би звикнути. Недаремно ж колись такий собі Володимир Ульянов-Ленін писав про "корисних ідіотів", яких вистачає на Заході і які своїми діями немалою мірою сприяють політиці Кремля.Та значно більш важливим тут є інше – підтримкою з боку Лукашенка щиросердо хваляться організатори "антинацистського руху". Цим вони якнайкраще розкривають своє істинне обличчя.Як і тим, що у них на першому місці з усіх світових лідерів, ясна річ, – президент Росії...Отож маємо те, що мажмо – класичний взірець антинацизму, який прикриває та легалізує інший різновид червонопрапорного тоталітаризму – більшовизм.Не випадково слово "тоталітаризм" жодного разу не фігурує в документі, навіть там, де воно просто-таки проситься до вжитку.

Як-от: "27 січня 2011 року, в Нью-Йорку в Міжнародний День пам'яті жертв Голокосту, МПР "Світ без нацизму" спільно з Американським Форумом російськомовного єврейства та Постійним представництвом Росії при ООН провели у штаб-квартирі Організації об'єднаних націй Круглий стіл "Світ без нацизму – глобальне завдання людства на сучасному етапі і 65-річчя Нюрнберзького процесу".Насправді глобальним завданням людства є світ без тоталітаризму. Тим більше, що комуністи вбили значно більше людей, ніж нацисти. Що, ХАМАС і "Хизболла" – не небезпека? А суданський, північнокорейський, іранський і венесуельський режими – не небезпека?

Наскільки відомо, наразі реальна ядерна загроза світу йде тільки від Північної Кореї, влада якої здатна на будь-які безумні дії як проти власного, так і проти інших народів.За реальних сучасних обставин вести мову лише про нацизм, який, у його класичних варіантах давно вже знищений і скомпрометований, – значить свідомо чи здуру підігравати іншим, більш живучим й успішним різновидам тоталітарної ідеології та практики.Замовчування ж того факту, що у першій половині ХХ століття існувало два різновиди червонопрапорного тоталітаризму – нацизм і більшовизм, що на світовій арені діяли дві потужні "злочинні держави – Німеччина і Совєтський Союз", як стверджував Карл Ясперс, призводить до відверто брутальних наслідків щодо оцінки фактів геноциду тих чи інших народів під час Другої світової війни.Ясна річ, жодна притомна людина не стане заперечувати факт Голокосту як геноциду європейського єврейства. Але чому поза увагою тоді залишається нищення нацистами ромів (циган) як "нижчої раси"?

А як же сталінські депортації? Як бути з геноцидом кримських татар?Голокост – це нищення приблизно половини європейського єврейства, це страхітливий злочин, якому немає прощення. А нищення приблизно половини кримських татар більшовиками під час тієї ж війни?Невже ж кримські татари – це унтерменші? Чи російські більшовики поза зоною критики? Навіть тоді, коли вони знищували – під час тієї ж війни, з 1939 по 1945 роки – мільйони українців?Це не геноцид? А от автор самого терміну "геноцид" та один із головних ідеологів Нюрнберзького процесу, як суду над тоталітарною ідеологією та практикою, на жаль, реально цей процес виявився далеко не таким ґрунтовним, як його задумували поважні інтелектуали) Рафаель Лемкін вважав злочини російського більшовизму проти України, в тому числі, і скоєні під час війни, "класичним зразком геноциду".

Але як можуть ті, для кого сонце сходить у Москві, де Медвєдєв і Кирил, наважитися навіть згадати подібні оцінки?Кремлівсько-чекістські вуха стирчать і з іншої сентенції листа-запрошення: "Виходячи з того, що Рада Європи також серйозно стурбована ростом націоналістичних настроїв, міжетнічною напругою і спробами перегляду підсумків Другої світової війни..." – і таке інше.Але ж підсумки війни вже переглянуті, і, між іншим, незворотно – внаслідок краху Ялтинсько-Потсдамської системи, розпаду СССР та об’єднання Німеччини.Так, одним із цих підсумків було падіння нацизму і фашизму – але ж іншим стало ствердження комунізму у Східній та Центральній Європі, символом чого стало перетворення нацистського концтабору Бухенвальд на комуністичний.

І чи не головне, з погляду суті проблеми. У тексті націоналізм і нацизм якщо не прямо ототожнюються, то виступають як явища одного ряду. І жодного разу не розшифроване поняття "нацизм". А це – націонал-СОЦІАЛІЗМ, це різновид тоталітарного соціалізму (як і більшовизм, маоїзм, кастризм тощо).Досить чесно назвати нацизм його повним іменем, як із гуркотом руйнується вся брехлива і політично небезпечна конструкція організаторів усього цього неосталіністського "антинацистського" дійства.

Не забуваймо: товариш Сталін з 22 червня 1941 року був головним антифашистом, а от у жовтні 1939 року його alter ego товариш Молотов проголосив на весь світ від імені совєтського уряду війну за знищення гітлеризму війною злочинною...).Тоді доведеться визнати, що Червона армія була знаряддям тоталітарного режиму і діяла відповідно до своєї сутності; що російські більшовики вбили у 100 разів більше червоноармійців, ніж українські націоналісти…

Що без СССР Друга світова війна або б не почалася взагалі, або Гітлер протримався б рік-два, а потім Німеччина змушена була би капітулювати, удушена блокадою західних альянсів.Що ідейних нащадків нацистів слід шукати не в правому, а в лівому, в радикально-соціалістичному таборі.Хто там підтримує ХАМАС, що ставить на меті успішне завершення справи Гітлера і знищення Ізраїлю? Різноманітні "антифашисти" з Європи та Америки... – і так далі.А оскільки всі ці речі не артикулюються авторами листа-запрошення, то їхні розмови щодо "вивчення Голокосту" є порожніми і небезпечними балачками.Чому порожніми – гадаю, зрозуміло. А небезпечними тому, що реально всі ці заходи новітніх "антинацистів" можуть перетворитися на одне із джерел посилення ксенофобії та антисемітизму в українському суспільстві, і не лише в ньому.

Адже фактичне ототожнення націоналізму і нацизму, чи, принаймні, їхнє позиціонування в одному смисловому ряді, надає зайвий інструмент тим, для кого все українське – це нацистське, кожен свідомий чи, як говорили сто років тому, щирий українець – це нацист, а вся українська нація – це звірі-виродки і головні помагачі.Іншими словами, під машкарою антинацизму, вкотре вже у повоєнній історії, буде виступати російський імперський неосталінізм, а вістря гонінь спрямовуватиметься проти всього українського, білоруського, литовського, естонського, грузинського...

А наклеїти на будь-який прояв національної свідомості ярлик "неонацизму" публіка певного ґатунку вміє добре завдяки вишколу в КПСС/КҐБ. Ясна річ, що цього всього в жодному разі не можна допустити. Ким і чим би не прикривалися ті, хто гендлює антинацизмом і самим іменем правозахисту.

P.S. Ледь не забув: головою оргкомітету "України без нацизму" є колишній секретар ЦК КПУ з ідеології Леонід Макарович Кравчук.

Сергій Грабовський, для УП

Сводка сведений о злодеяниях и беззакониях большевиков.

Харьков. Во время пребывания большевиков в Харькове [...] царил такой террор, что многие сходили с ума от всех переживаемых кошмаров. Особенным зверством отличался комиссар Саенко, к счастью, пойманный
добровольцами. Расстреливали беспощадно, не исключая женщин и детей.На двух улицах и в подвалах некоторых домов были вырыты коридоры, к концу которых ставили расстреливаемых и, когда они падали, их присыпали землей. [...] На другой день на том же месте расстреливали следующих, затем опять присыпали землей и так до верху. Потом начинался следующий ряд этого же коридора. [...] В одном из таких коридоров лежало до 2 000 расстрелянных. Некоторые женщины расстреляны только потому, что не принимали ухаживаний комиссаров. В подвалах находили распятых на полу людей и привинченных к полу винтами. У многих женщин была снята кожа на руках и ногах в виде перчаток и чулок и вся кожа спереди.
........
Всюду на Украине большевики занимаются грабежом и насилиями. Так, к одному богатому мужику явились красноармейцы и потребовали от него 40 000 рублей. Тот мог дать только 4 000. Не удовлетворившись этим,
красноармейцы связали мужика и его жену и принялись свечою жечь им пятки.
.......
Одесса. [...] В подвалах одесской "Чрезвычайки" найдены орудия пыток, много трупов замученных. Среди орудий пыток обращают внимание особые приспособления цепей для растягивания конечностей. Английское
командование привело в застенки "Чрезвычайки" команды своих кораблей.Орудия пыток произвели на английских матросов тяжелое впечатление.

Херсон. Население с ужасом вспоминает зверства большевистской Чрезвычайки, свирепствовавшей с приездом в Херсон двух китайцев, специалистов пыток, препарировавших живых людей, снимавших кожу с ног и рук, втыкавших булавки под ногти. В последние дни большевиками было убито много общественных деятелей с целью парализовать общественную жизнь после ухода большевиков из Херсона.

Николаев. К коменданту являются беспрестанно для регистрации офицеры, укрывавшиеся в окрестных селах и деревнях от большевиков. Они рассказывают ужасы. Пылают деревни, зажженные большевиками. Матросы
уничтожают крестьянское добро, сжигают весь хлеб за невозможностью унести его с собой. Расстреливается домашний скот; разрушаются сельскохозяйственные машины. Там, где раньше крестьяне восставали против
большевистских властей, большевики, не встречая мужчин в деревнях, переносят злобу на женщин и детей. Например, в одной деревне, где население перебило отряд коммунистов, большевики раздевали донага женщин
и с издевательствами заставляли их идти перед пьяной толпой. Найдено много трупов детей с отрезанными конечностями.

Кременчуг. В Кременчуге продолжаются раскопки расстрелянных и замученныхбольшевиками. Число убитых [...] доходит до 2 500 человек. Выкопана группа расстрелянных телеграфных служащих: 5 мужчин, 1 женщина.
Расстрелы производились большей частью матросами. Приговоренного сажали на край могилы и стреляли в затылок. Когда могила наполнялась телами убитых, начинали заполнять следующую.

Киев. В известиях Киевского исполнительного комитета Совета рабочих депутатов, напечатан список расстрелянных в Киеве местной Чрезвычайкой: проф. Армашевский, Башин И. А., Бедуиневич А. М., служащий Юго-Восточнойжелезной дороги; Бох Н. С., преподаватель гимназии; Бебирь А. П., заведующий бухгалтерскими курсами; Бубнов Г. К., купец; Буравкин А. Я., бывший содержатель "Большой национальной гостиницы"; Бочаров Е. А., статский советник; де Векки Н. Е., домовладелица; Дембицкий И. М., купец; Данилов Г. К., купец; Калкин Н. Д., служащий Юго-Восточной железной дороги; Григорьев Аркадий Моисеевич, присяжный поверенный, поручик артиллерии; Иванов Н. Ф., бывший окружной инспектор Киевского учебного округа; Коноклин Б. В., купец; Купянский Н. Ф., инженер домовладелец; Манинков М. Т., присяжный поверенный; Можаловский П. М.,
товарищ прокурора; Молодовский Г. Г., домовладелец; Неклюдов И. И., бывший вице-губернатор; Новиков А. Ф., директор Третьей гимназии, член Государственной думы; Приступа Г. И., присяжный поверенный; Печенов К.
Г., служащий железной дороги; Раич Н. И., товарищ председателя окружногосуда; Рудаков П. Г., домовладелец; Садовский Ф. Г., служащий железной дороги; Слинко А. Т., 80 лет; Станков В. В., купец; Стахов; Суковкин Н.
И., бывший киевский губернатор; Тихонов К. В., домовладелец; Тоболин А. А., бывший директор Государственного банка; Цитович А. Л., домовладелец;Щеголев С. Н., публицист.

Від блогера.Ці жахливі факти і ще більше жахливих фото,що свідчать про нелюдську сутність ленінського більшовизму ,можна дивитись тут  http://www.gulag.ipvnews.org/article20070225.php.