Валентина Одарченко, Радіо Свобода.

"Це, по суті, був підручник. І його спалили. Бо він був написаний, як тоді висловлювались, "на южнорусском языке" - тобто українською. У 1690 році видається указ про знищення всіх книг, написаних руськими богословами.

У День слов'янської писемності віддалене від велелюдних шляхів невелике село Пересопниця на Рівненщині збирає прочан. Люди йдуть до старовинної Свято-Миколаївської церкви - ровесниці середньовічного Свято-Богородицького монастиря.

450 років тому тут народилося Пересопницьке євангеліє, на якому нині присягають українські Президенти. Якщо в минулі роки святкування організовували самі волиняни малими силами і коштами, то нині їх підтримав своїм указом президент. Кульмінація урочистостей із нагоди ювілею запланована на 29 серпня, а нині в селі, що ледве налічує сотню мешканців, розгорнуте будівництво. Тут заплановане відкриття пішохідного туристичного маршруту, який об'єднає копії старовинних будівель тисячолітньої давнини (самі будівлі не збереглися).

Пересопницьке Євангеліє

На створення культурно-археологічного центру в Пересопниці з державного бюджету надано майже вісім мільйонів гривень. Іще 20 мільйонів із державного та місцевих бюджетів підуть на спорудження 20-кілометрового шляху від траси до села. Частина цієї суми піде на створення соціальної інфраструктури та реконструкцію електромереж у селі Пересопниця, у якому досі щороку зменшувалась кількість мешканців.
Заступник голови Рівненської облдержадміністрації Олексій Губанов вважає, що після завершення будівництва Пересопниця оживе і перетвориться на туристичну Мекку. Для влади це важливий туристичний проект у рамках концепції "Західна брама".

Пітьма не здолала його...Чимало місцевих мешканців вважають, що починати потрібно було з відновлення монастиря, у стінах якого 450 років тому архімандрит Григорій та чернець Михайло вперше переклали Євангеліє зі староболгарської на українську. Нині на місці монастиря, як на козацькій могилі, - старовинний кам'яний хрест. Монастир знищили єзуїти, спорудивши з його каміння костел, розповідає автор книги "І пітьма не здолала його" Євген Шморгун.Свій роман письменник та ініціатор першого пам'ятника Першокнизі присвятив історії збереження Пересопницького євангелія: "Адже тоді в інквізиторських вогнищах горіло знаєте скільки книг? Я вираховував, хто міг би врятувати Пересопницьке євангеліє. Бо ж не потрапило воно до костелу - ті, хто його охороняв, знали йому ціну і вивезли. Я розповідаю там про Рівне, про випускників Острозької академії, які могли це зробити..."

Сторінка з іменем Мазепи. Саме Євангеліє створено на Волині (розпочато у Дворецькому монастирі князів Жеславських, продовжено - в Пересопницькому монастирі) в 1556-1561 рр. Основний писець - Михайло Василієвич із Сянока, син протопопа. Запис писця Михайла Василієвича, [1557 р.]

Як розповідає настоятель пересопницької Свято-Миколаївської церкви отець Петро, завдяки хоронителям Пересопницького євангелія його змогли оцінити Тарас Шевченко й Іван Франко. У неспокійний воєнний час гетьман Іван Мазепа передав Пересопницьке євангеліє у Переяслав, у Свято-Воскресенський собор. Уціліло воно і в часи наступних воєнних лихоліть.

Рівнянин Олександр Волощук переконаний: диво врятування Пересопницького євангелія сталося всупереч бажанню чужинців знищити на корені українську мову. У 1622 році цар Михайло, з подання патріарха Російської православної церкви Філарета, видав указ про спалення "Учительного Євангелія" Кирила Ставровецького, нагадує історію просвітянин.

"Це, по суті, був підручник. І його спалили. Бо він був написаний, як тоді висловлювались, "на южнорусском языке" - тобто українською. У 1690 році видається указ про знищення - і тут бере участь синод - і накладається анафема на адресу всіх книг, написаних Петром Могилою, Кирилом Ставровецьким та іншими богословами. Ці книги і в Росії, і в Україні переслідуються і спалюються.

1720 рік - Петро І своїм указом забороняє друк будь-яких українських книг...

Символ культурного відродження. Нині Пересопницьке євангеліє - більш ніж 9-кілограмовий раритет, фоліант у дубових палітурках, переплетених зеленим оксамитом, із пергаментними сторінками рукописного уставу - зберігається у київській бібліотеці імені Вернадського і потрапляє до Верховної Ради лише під час інавгурації українських Президентів.Із початку року бібліотекарі та музейники Рівненщини та Волині організовують виставки, наукові конференції і читання, присвячені Першокнизі-ювілярові. Факсимільні видання Пересопницького євангелія отримали Музей волинської ікони та Національний університет "Острозька академія".

На серпневі урочистості влада планує запросити українського, російського, білоруського, болгарського та сербського президентів.

Джерело: Радіо Свобода.

Столиці чи то 4,5 тисяч років, чи 1200.

Столичні депутати вирішили перерахувати вік Києва. Історики називають різні дати - голова комісії Київради Бригинець говорить про вік єгипетських пірамід, екс-мер Валентин Згурський - про 2700 років, Петро Толочко - про 1529.

Проект рішення про створення комісії істориків, які повинні будуть визначити реальну дату заснування міста, винесуть на найближче засідання.

Iніціатор рішення, голова комісії з культури Олександр Бригінець, вважає, що Київ може виявитися старшим єгипетських пірамід, яким більше 4,5 тисяч років. У свою чергу історики стверджують, що, якщо почати перераховувати дати, то Київ може виявитися молодше (в цьому році столиця відзначила 1529-річчя).
"Багато історичних дат, на жаль, носять" совковий "відтінок. Це стосується і дати заснування Києва, саме тому профільний інститут повинен провести відповідні археологічні роботи, а КМДА повинна виділити гроші на проведення робіт", - пояснює Бригинець.

"1529 років - це максимальний вік столиці", - сказав газеті директор Інституту археології Петро Толочко. Його підтримує і київський історик Олександр Анісімов: "Якщо ми почнемо робити капітальне дослідження, то виявиться, що місту не більше 1200 років! Це якщо рахувати за загальноприйнятою схемою, як місце з безперервним міським поселенням. Я думаю, що це спекуляція. Депутати хочуть напередодні Євро-2012 приймати гостей, як найстаріше місто в світі ".

Між тим, у Центрі археології Києва виступають за перерахунок. "Зараз жодних нових матеріалів на доказ того, що Київ є старшим свого визначеного віку, ми не маємо. Але розкопки на Старокиївській і Замковій горах проводити потрібно. Так ми б змогли докопатися до істини", - сказав директор Центру Михайло Сагайдак. Він зазначив, що такі розкопки триватимуть не менше п'яти років і обійдуться місту в мільйони гривень.

Офіційно ж, нагадаємо, столиця цього року відзначила 1529-річчя. Екс-мер столиці Валентин Згурський, за урядування якого місто вперше відзначило свій день народження - 1500 років - також підтримує ідею перерахувати вік столиці.

"Коли ми їхали на Раду ЮНЕСКО, на якому мали вирішити питання з віком Києва, ми мали дані, що Києву, Київській Русі - 2700 років ... Я багато виступав і доводив. Але вчені ЮНЕСКО весь час нас омолоджували. У якийсь момент Патон, який був зі мною, каже: "Валя, погоджуйся на 1500 років, інакше зроблять ще молодшим". І я погодився ", - розповів Згурський.

Сергій Грабовський .

Коли публічно порушуєш (у незчисленний раз!) питання про українську мову, про її реальний суспільний статус, про

забезпечення чистоти мови, з одного боку, та її органічного й динамічного розвитку, з іншого боку, то неминуче

натикаєшся на зневажливе пирхання: ну от! знову ця романтика! знову філологічні витребеньки! а тут економіку

рятувати треба, а тут владу приборкувати чи замінювати необхідно, а тут імідж країни впав нижче за плінтус...

От коли будуть розв’язані головні проблеми, коли Україна ввійде в європейську сім’ю народів, тоді можна буде

взятися й за мову.Немає нічого більш далекого від реальності, ніж подібні твердження.

По-перше, для постколоніальної та постгеноцидної країни мовні питання – не щось другорядно-романтичне, а

важливі складові проблем самоідентифікації та самовідновлення. Як у національно-культурному, так і в соціально-

антропологічному вимірах.По-друге, мова є одним із найголовніших знарядь побудови національного інформаційного

простору Годі й казати, що в Україні такий простір донині відсутній, попри патріотичні декларації впливових

депутатів й урядовців, ба, навіть президентів як у 1990-х, так і в 2000-х роках.По-третє, мова – це виробництво:

книжкове, газетне, кінематографічне (в тому числі й дубляж), телевізійне тощо. І, звичайно, це різного роду

програмне забезпечення. Знов-таки, тут нерозв’язаних проблем вистачає.Можна, очевидно, виокремити й

"по-четверте", "по-п’яте" та "по-шосте", але я хочу зосередити увагу на ще одному суто прагматичному вимірі

мовної проблеми, який нерідко у нас залишається поза увагою.

Будь-яка державна мова – це не тільки "дім буття", як назвав рідномовний континуум Гайдеґґер, і не тільки

"співтворець національного образу світу", як писав про мову Ґачев. Державна мова – це ще й інструмент

забезпечення панування того самого сакраментального "нового й праведного закону", що його ніяк не дочекається

Україна. Власне, ідеться про виконання парламентом своїх основних функцій вищого представницького органу

держави – законотворчості і контролю за виконанням ухвалених уже законів.Законодавчий акт – це юридична

"надбудова" над розвиненою літературною мовою. В ньому максимально точно й однозначно мають бути

сформульовані всі визначення, всі поняття й терміни, описані можливі ситуації застосування положень закону та

зафіксовані типи його порушень. Це дуже непроста справа; мабуть, не випадково Конституційний Суд за час

 свого існування мусив стільки разів розтлумачувати ті чи інші положення самої Конституції, в якій мовних

неоковирностей виявилося аж занадто. Що вже говорити про поточні закони, положення яких нерідко

сформульовані так незграбно, що Верховній Раді доводиться їх переписувати по декілька разів...А цими ж законами

 повинні керуватися громадяни, вони мають регулювати діяльність економічних суб’єктів, правоохоронних органів,

 судів, місцевого самоврядування тощо – та хіба можливо узгоджувати свої дії з нечіткими, неясними, часом

відверто безграмотними приписами, в яких порушені усі можливі закони мови, хай навіть й ухваленими більшістю

народних обранців та запровадженими в правову практику завдяки автографу глави держави?

Звісно, можна пред’явити претензії до численного апарату Верховної Ради – чому ця непогано оплачувана публіка

не працює належним чином? Чому не редагуються як законопроекти так й остаточні тексти законів, з усіма

поправками (хай навіть ще раз доведеться затверджувати відредагований текст)? Недостатня кваліфікація,

злий умисел чи лінощі? Так чого ж тоді голова Верховної Ради не виконує своїх безпосередніх конституційних

обов’язків із налагодження нормальної роботи парламентського апарату?

Варіантів відповіді на ці запитання може бути чимало. Але один, мабуть, із найголовніших – це "мовна глухота"

переважної більшості депутатського корпусу, це незнання цією більшістю літературної української (власне, і

будь-якої літературної) мови, це банальна безграмотність – як граматична й стилістична, так і теоретико-

правова. Бо ж будь-яка серйозна філософія і теорія права підкреслює значення мовного оформлення юридичних

актів. Та про що це я? Яка там "філософія права"? Це про кого завгодно, проте не про 99% народних депутатів

України...

Висновок із усього цього простий: без досконалого володіння державною мовою – на загальнолітературному і

спеціально-правничому рівнях – нардепи навіть за наявності благих намірів будуть або творцями безграмотних

та недієвих законів, або банальними "кнопкодавами". Отож в інтересах усього суспільства поставити – для

початку – бодай найпростіші бар’єри, щоб раз і назавжди унеможливити проникнення до парламенту України

публіки, яка володіє хіба що "русским со словарём". Перша така спроба була здійснена 1997 року з ініціативи

Вячеслава Чорновола коли до Закону про вибори внесли пункт про обов’язкове володіння кандидатом у депутати

державною мовою – але такий собі Кучма Л.Д. наклав на цей пункт своє вето. Чим і відкрив шлях до Ради різного

роду водіям, охоронцям та секретуткам...

Звісно, самого лише вільного володіння державною мовою для ефективної роботи депутата замало – але без

такого володіння діла просто не буде. Це та самоочевидність, яка випливає із практики минулого двадцятиліття.

  Уже 20 років поспіль триває геноцид українського кіно. Спочатку прокат занапастили дешеві американські бойовики зі Сталлоне, Ван Даммом, Шварценеґґером. Згодом, ближче до сьогоднішніх днів, подешевшало російське кіно, серіали, в основі яких – зомбування та русифікація.  Натомість талановиті українські митці змушені бути «заробітчанами» на виробництві того-таки російського «мила». А про те, що в Україні справді талановиті митці, свідчить такий

цікавий факт: Україна має вже дві «Пальмові гілки» Каннського фестивалю за найкращій короткометражний фільм, а СРСР та нинішня Росія мають лише по одній, та й до того ж не за фільми, а за анімацію.

Святим обов’язком будь-якої держави є підтримка своїх талантів. Прикро, але факт – наша держава не лише не створює правових та економічних умов для розвитку власного кінематографа, а натомість останнім часом його навіть не фінансує. Проте, хоч як дивно, вкладає кошти в російське. Зокрема, 13,45 млн грн виділено на начебто спільну російсько-українську картину «В суботу». Але якщо поглянути на групу, авторський колектив і виконавців головних ролей, стає зрозумілим, куди пішли гроші – будь-куди, лише не на українське кіно. Якщо уявити, що ці гроші держава виділила б українським кінематографістам, скільки могло б ще з’явитися лауреатів міжнародних фестивалів і який поштовх це дало б розвитку українського кіно, скільки робочих місць забезпечило б.

[ Читати далі ]

Попри всі запевнення владної еліти про тотальну налаштованість на реформи, завдання-максимум для правлячої влади – залишити державу дієздатною та не зробити непоправних помилок, які б призвели до втрати суверенітету держави. Сьогоднішні "реформи" просто ремонтують існуючу малоефективну систему та консервують ситуацію у політиці.Необхідно почекати хоча б ще 5-7 років, протягом яких неприватизовані суспільні ресурси нарешті знайдуть своїх власників, і великий бізнес побачить, як його інтереси стрімко розходяться з інтересами корумпованої номенклатури. Тоді у країни з’явиться шанс на системні зміни.

Якість життя українців на останніх позиціяхОчевидною метою усіх реформ має стати більш висока якість життя громадян. З точки зору усього світу, за великою кількістю показників, які описують цю якість життя, Україна знаходиться на останніх місцях.В Україні не найгірші у світі показники з точки зору злочинності або освіченості. Однак, маємо одну з найгірших ситуацій в царині державного управління, корупції та демократії.Україна займає четверте місце у рейтингу найгірших економік світу за версією журналу "Форбс", 134 місце з 178 за рівнем корумпованості за оцінкою "Трансперенсі Інтернешнл", 145 місце за рейтингом Світового банку з легкості ведення бізнесу. У рейтингу "Фрідом Хауз", що вимірює демократичність політичного режиму, Україна впала до рівня "частково вільних" країн. Тож реформи або модернізація країни очевидно потрібні.

[ Читати далі ]

   Конотопська перемога є дуже повчальною для усвідомлення феномену української сили та української слабкості. У світовій історії знайдеться не так уже й багато прикладів, коли володар-переможець, справжній тріумфатор безславно втрачає владу.Конотопська битва належить до числа тих визначних подій, про які варто пам'ятати з багатьох причин. Вона по праву стоїть поруч із такими військовими звитягами козацтва, як перемоги під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями 1648 року чи під Батогом 1652 року. Ця перемога здобута не масовим героїзмом, а насамперед військовою хитрістю, завдяки злагодженим діям гетьмана Івана Виговського та його союзника - кримського хана Мегмеда ІV Гірея. Однак Конотопська битва нині цікава історикам та громадськості не лише як сторінка воєнної історії, а й має важливе значення для розуміння суті політичних процесів, що протікали на українських теренах. Битва під Конотопом наочно спростовує насамперед той міф, що після Переяславської ради 1654 року Україна стала буцімто єдиним цілим із Московською державою. Історична палітра взаємин двох країн насправді була щедро насичена найрізноманітнішими подіями, зокрема й військовими протистояннями.

Конотопська перемога є надзвичайно повчальною для усвідомлення феномену української сили та української слабкості. Адже у світовій історії знайдеться не так уже й багато прикладів, коли володар-переможець, справжній тріумфатор (маю на увазі гетьмана Виговського) через два місяці після тріумфу безславно втрачає владу, до того ж під тиском найближчого оточення, своїх підлеглих.

У російській історіографії закріпився особливий погляд на тогочасні взаємини між Гетьманатом та Московією: там ідеться не про війну, а про самовільну акцію Виговського. Але ж Виговський був легітимно обраним гетьманом, його визнав і московський цар! Тож об'єктивно слід говорити про першу українсько-московську війну, що не обмежувалася битвою під Конотопом.Українсько-московська війна 1658-1659 років розгорталася на тлі однієї із найбільших гуманітарних катастроф, що її будь-коли зазнавала Україна - Руїни другої половини ХVІІ ст. Однією з причин Руїни була довготривала виснажлива громадянська війна, яка саме за гетьманування Виговського розпалюється з небаченою досі силою.

У тій війні "насолити" своєму вчорашньому побратиму, навіть на шкоду Україні, вважалося цілком прийнятним заняттям. Отож не було нічого дивного, що якраз у розпал Конотопської кампанії добре відомий читачам запорозький отаман Іван Сірко, аби не допустити зміцнення влади гетьмана Виговського, здійснює похід на Кримський півострів. Такі дії Сірка спровокували й черговий українсько-кримський розрив, і спустошливий набіг татар на лівобережні міста й села, і повернення московського війська назад в Україну.Не менш істотними були й власні прорахунки гетьмана Виговського. Задумавши загалом перспективний політичний проект з долучення на партнерській основі до федерації двох (Литви й Польщі) козацької України, Виговський не зумів належним чином відстояти українські інтереси при ратифікації Гадяцької угоди. Як компенсацію гетьман, його рідня та наближені прийняли щедроти польського короля, але в умовах війни така поведінка Виговського була рівноцінною винесенню собі смертного вироку. На Лівобережжі, пошарпаному татарами, вибухнуло антигетьманське повстання, а найближче оточення Виговського швиденько знайшло йому заміну - Юрія Хмельницького.

Зважаючи на юний вік гетьманича та його не вельми рішучий характер, старшині такий вибір здавався найоптимальнішим: вона всіляко прагнула зберегти за собою повновладдя на місцях. Що з того вийшло - радше не згадувати.У військовому відношенні Український гетьманат у часи свого піднесення (1648-1649 роки) був набагато сильнішим за деяких своїх сусідів, що мали власні держави, - Молдавське, Волоське чи Трансільванське князівство.

Однак не все вирішував військовий потенціал - державу потрібно було легітимізувати у спосіб, прийнятий на той час, наприклад, через авторитет одного зі членів своєрідного "монархічного клубу", влада якого мала сакральний характер. Не даремно Богдан Хмельницький так наполегливо впроваджував у життя шлюбний проект, пов'язаний із одруженням старшого сина Тимоша на доньці молдавського господаря Василе Лупу.Як виняток тут можна згадати хіба що Голландію та Швейцарію, яким удалося тоді подолати іноземне правління й утвердитися без протекції когось із монархів. Якщо оцінювати об'єктивно, то Козацька держава не мала шансів доповнити цей короткий список, не визнавши сторонньої опіки.До того ж багаторічні, практично безперервні, війни не могли не позначитися на боєздатності козацького війська. Його специфіка полягала в тому, що козаки були не лише воїнами ("жовнірами" за тогочасною термінологією), а й працювали на землі. Тривала відсутність козака призводила до занепаду господарства, а відтак - і втрати ним спроможності належно підготуватися до походу. Тому після важкої поразки під Берестечком 1651 року зовнішня допомога - чи турецького султана, чи московського царя - насправді важила дуже багато.

Богдан Хмельницький неодноразово вдавався до спроб залучити на свій бік представників знатних родів. Збереглося кілька гетьманських універсалів, що містили суворі заборони козакам вступати у володіння князів Заславського та Вишневецького, або чинити якісь зачіпки їхнім слугам й адміністраторам. І, знаючи характер Хмельницького, можна з упевненістю стверджувати, що такі його дії не були випадковими.Після вельми загадкового й швидкого згасання роду некоронованих володарів України князів Острозьких (подейкували, що руку до цього доклали всюдисущі єзуїти, прибравши зі свого шляху найпереконіших захисників православної Церкви) саме Заславський і Вишневецький були найавторитетнішими представниками родової аристократії й могли претендувати на роль основоположників української правлячої династії. Однак вони не мислили себе поза контекстом Речі Посполитої, обоє вже перейшли з віри предків у католицтво, а сама логіка козацького повстання суперечила інтересам князів, що володіли величезними магнатськими господарствами, нещадно визискуючи підданих. Отож князя Заславського невдовзі після козацького виступу бачимо серед очільників польського коронного війська, а князь Ярема Вишневецький увійшов в історію як найнепримиренніший супротивник козацтва. Тож потрібно було втілювати в життя іншу модель, шукаючи протекції іноземного правителя. Спочатку Хмельницький мислив у цій ролі турецького султана. А Єрусалимський патріарх Паїсій, у 1649 році мандруючи з Близького Сходу до Москви, підказав гетьману кандидатуру православного московського царя. Втім, попри шалений спротив Москви, активно розвивалися взаємини й зі шведським королем Карлом Х Густавом.

Київ ніколи не був гетьманською столицею. Навіть полковий центр Київського полку знаходився не в Києві, а в Козельці або в Гоголеві. Однак Хмельницький неодноразово говорив про Київ як духовну столицю України, що уособлює славу Давньокиївської держави. Інші гетьмани у своїх універсалах також наголошували, що "Київ - наше місто столечне".Проте у Києві на відміну від Чигирина, Переяслава чи Черкас козацьке населення ніколи не мало кількісної переваги над міщанами та підданими церкви. Крім того, у військово-стратегічному та мобілізаційному плані він не видавався надто привабливим у порівнянні з тим-таки Чигирином. Останній був ліпше захищений, до нього швидше можна було стягнути війська з традиційних козацьких регіонів, ліпше організувати сполучення із союзниками з Криму та Північного Причорномор'я.

Не варто забувати й про те, що за Переяславською угодою 1654 року в Києві перебував гарнізон московських військ на чолі з воєводою, і, зрозуміло, жоден із гетьманів не бажав добровільно ставати під контроль царської адміністрації.

Розмовляв і записав: Юрій ПОТАШНІЙ

Віктор Горобець
Доктор історичних наук.
Завідувач Центру соціальної історії Інституту історії України НАН України.
Професор кафедри історії Росії КНУ імені Шевченка

Напередодні свого дня народження президент сварився з журналістами, наче Ющенко, і жалів спецназ під судом Тимошенко.
  Напередодні свого 61-річчя президент України Віктор Янукович дав прес-конференцію.
Це була його друга прес-конференція за термін президентства.Як повідомила пізніше президентська прес-служба, на захід акредитувалися 440 журналістів, які встигли поставити близько 20 запитань; здебільшого це дозволили регіональним ЗМІ, бо вони «не так часто» мають подібну можливість; у підсумку журналісти «отримали відповіді на всі актуальні та гострі запитання».Із цих трьох тверджень перше є чистою правдою, друге – маніпуляцією, а третє – брехнею, такою ж невибагливою, як архітектурний план терикону. Нікому, скажімо, не вдалося поцікавитись у пана Януковича, чи знав він про нюанси створення масовки,зібраної на його честь під «Українським домом».
Помилка перша, організаційна.   Серед сотень громадян – киян і мешканців області – неважко було знайти тих, що чесно зізнавалися журналістам, почім платятьза годинку під прапором Партії регіонів (від 60 – 70 грн. для «постійних» учасників проплачених мітингів, і до 100 грн).Щоправда, стояти під сонячним промінням їм довелось не одну годину. Але, на щастя, у них було агітпродукція, включаючи навіть спеціальні парасольки з партійною символікою. Тоді як громадянам, яким у приватних чи робочих справах потрібно було пройти через Європейську площу, було гірше. Доли міліція зганяла мітингувальників за спеціальні паркани, переходи було перекрито.Жодного пояснення такому ідіотизмові знайти не можна.
[ Читати далі ]

Головний український артист і художній керівник Національного театру імені Івана Франка Богдан Ступка вже тиждень перебуває в Севастополі в рамках великих гастролей Національного театру імені Івана Франка в цьому південному місті.
Як повідомили ZN.UA
в адміністрації театру, нинішні гастролі франківців проходять з несподівано-глобальним успіхом, незважаючи на складні погодні умови і не найбільший наплив відпочивальників у Севастополі. Тимне менш, зали на всіх спектаклях, які йдуть тільки українською мовою, заповнені «під зав'язку», а акторам влаштовуються 20-хвилинні овації.На думку адміністрації, «це свідчить про те, що не політики об'єднують країну, а тільки мистецтво, яке і стає головним « агітатором» в боротьбі за розум і душі людей».
У гастрольному репертуарі франківців — порівнюючи нові вистави: «Буря» В. Шекспіра, «Одруження» М. Гоголя, «Весілля Фігаро» П. Бомарше, «У неділю рано зілля копала» О. Кобилянської, а також спектакль-ревю «Романс. Ностальгія».
Після кожної вистави на сцену Севастопольського театру імені Луначарського (де і проходять гастролі) піднімається особисто Богдан Ступка — і вітає російськомовну публіку, яка приходить на українські вистави. Серед публіки, за словами адміністрації, дуже багато моряків Чорноморського флоту, який базується в Севастополі.
У гастрольних виставах франківців грають провідні актори:Богдан Бенюк, Олексій Богданович, Остап Ступка, Олександр Форманчук, Ірина Дорошенко, Лариса Руснак, Петро Панчук та багато інших.
Тим часом, як повідомили ZN.UAв Міністерстві культури України, подібні великі гастролі українського театру імені Івана Франка в російськомовному регіоні нинішнього літа — швидше виняток, ніж правило. Оскільки в складних економічних умовах гастрольна практика українських театрів — предмет мрій, а не реальність. Для багатьох театрів катастрофічно не вистачає фінансування — не тільки на іногородні гастролі, а й на внутрішньотеатральну життєдіяльність у рідних містах.

Екс-президент Віктор Ющенко піде на вибори в одному з мажоритарних округів на Львівщині.
Про це повідомило газеті "Сегодня" джерело в "Нашій Україні".
За його словами, це буде один з трьох округів у Львівській області - з центрами у Яворові, Пустомитах або Стрию.

Сергій Грабовський . Телебачення від свого народження полюбляє різноманітні конкурси. Це стосується всіх континентів і всіх країн, винятків тут, мабуть, немає. Інавіть у таких специфічних державах, як Північна Корея, є свої телеконкурси – теж вельми специфічні. Загалом же усюди по світу змагаються найкмітливіші, найвродливіші, найсильніші, найосвіченіші, найголосистіші, найтовстіші... Аматори та професіонали, зірки шоу-бізнесу та домогосподарки. Одне слово, змагаються всі і вся. Й Україна в цьому конкурсному рейваху не виняток. З кожним роком телевізійних конкурсів більшає, вони стають складнішими й різноманітнішими, хоча ніде правду діти – від деяких за кілометр тхне вульгарністю. Та нічого не поробиш – плебейства вистачає і в реальному житті, отож на кожен товар існує покупець. Навіть попри те, що цей товар може завдати певну шкоду суспільству. Але ж – ринок... Утім, телебачення – це специфічний ринок. Тут не стільки покупець вимагає той чи інший товар, скільки виробники та власники товарів формують смаки й потреби масового покупця. Специфіку цю добре розумів щедоктор Йозеф Геббельс, творець першої загальнонаціональної системи пропагандистського телебачення (так, саме тоді, у другій половині 1930-х, й почали вироблятися ті прийоми, які перейняло і розвинуло радянське телебачення). Розуміють її і спадкоємці російсько-радянського більшовизму – «кремлівські чекісти» – та їхні надійні пахолки в Україні –давні й новітні. [ Читати далі ]