Лінгвоцид української мови триває навіть у незалежній державі

Під прикриттям повномасштабної інформаційної війни з боку РФ та орієнтованих на неї сил в Україні, у південно-східних регіонах триває запущений ще у Російській імперії / СРСР тихий лінгвоцид української мови                                               24 червня, 2011    Олександр Крамар  

Венеціанська комісія визнала пропонований партією влади проект Закону «Про мови» таким, що суперечить Конституції України та становить загрозу державній мові. Очікуючи відповідного рішення, один зі спікерів українофобського крила ПР В. Колесніченко на тому тижні прокоментував його так: «Ми маємо дволику, лицемірну позицію Венеціанської комісії, яка за наявною у нас інформацією, готує на кінець березня негативний експертний висновок щодо законопроекту... псевдоексперти Венеціанської комісії насмілюються розповідати, що ми маємо ухвалювати закони для захисту української мови... У такому разі немає сенсу взагалі говорити про вступ до Ради Європи.., яка насаджує свою ідеологію і діє з метою дестабілізації ситуації в Україні». Щоправда, немає рівних саме цинізму «захисників російської мови», оскільки весь їх глас лише забезпечує інформаційне прикриття безперешкодному завершенню в Україні, знищення української мови, що розпочався ще у часи її перебування у складі різних модифікацій Російської імперії.

Етнолінгвістичні тенденції в незалежній Україні

По-перше, російській мові в Україні увесь цей час ніщо не загрожувало. За даними Мін’юсту, станом на серпень 2009рокув країні було зареєстровано 25,9 тис. україномовних та 21,3 тис. російсько- та «російсько-україномовних» газет і журналів. Це не рахуючи російської періодики, перелік якої у спеціалізованому каталозі для передплати в Україні займає близько 150 сторінок. У 2008/2009 навчальному році із 4438,4 тис. учнів загальноосвітніх навчальних закладів російською мовою здобували освіту 779,4 тис. Це значно перевищує частку росіян у структурі населення України.

По-друге, за 12 років, якщо порівнювати дані переписів 1989 та 2001 років, за зростання частки українців на 5,1% частка україномовних закладів в Україні збільшилася лише на 2,8%. З російською ситуація протилежна: якщо кількість росіян зменшилася на 4,8%, то частка тих, хто вважав рідною мовою російську, скоротилася всього на 3,2%. Російську мову під час останнього перепису визначили як рідну 29,6% при тому, що частка росіян становила лише 17,3%. Серед росіян «українізовані» (назвали рідною українську) були лише 3,9%, тоді як русифікованих українців виявилося аж 14,8%.

Проте за цими загальними показниками стоїть інший факт – під прикриттям повномасштабної інформаційної війни з боку РФ та орієнтованих на неї сил в Україні у південно-східних регіонах уже незалежної України фактично тривав запущений у Російській імперії / СРСР тихий лінгвоцид української мови.

Наприклад, якщо в Донецькій області частка українців зросла на 6,2% (до 56,9%), то тих, хто вважав рідною мовою українську зменшилася на 6,5% (до 24,1%). Натомість частка росіян скоротилася на 5,4% (до 38,2%), а тих, хто вважав рідною російську, збільшилася на 7,2% (до 74,9%). У Луганській області чисельність українців збільшилася на 6,1 (до 58%), а тих, хто вважав рідною українську навпаки скоротилася на 4,9% (до 30%). Частка ж росіян зменшилася на 5,8% (до 39,0%), а тих, хто вважав російську рідною, зросла на 4,9% (до 68,8%). За даними останнього перепису населення, лише 40,4% етнічних українців Криму, 41,2% Донеччини та 50,4% Луганщини вважали рідною українську, тоді як «українізованих» росіян у цих регіонах виявилося «аж» 0,2% у Криму, 1,3% – на Донеччині та 1,7% – на Луганщині.

У Запорізькій області частка українців зросла на 7,7% (до 70,8%), а тих, хто вважав українську рідною зросла лише на 0,9% (до 50,2%). Тимчасом частка росіян скоротилася на 7,3% (до 24,7%), а тих, хто вважав російську рідною, зменшилася лише на 0,6% (до 48,2%). У Одеській області частка українців зросла на 8,2% (до 62,8%), а тих, які вважали українську рідною зросла лише на 5,1% (до 46,3%). Тоді росіян поменшало на 6,7% ( до 20,7%), а тих, хто російську вважав рідною – лише на 5,2% (до 41,9%). Аналогічні тенденції спостерігаються навіть на Миколаївщині та Херсонщині, де частка етнічних українців перевищує 80%, а ті, хто все ще вважає рідною мовою українську, становлять солідну більшість у понад 70%. При тому, що лише 68,8% українців Запорізької, 71,6% Одеської, 82,4% Миколаївської, 87% Херсонської областей зберегли українську як рідну, «насильно українізованих» росіян виявилося аж 4,4%, 2,7% та 6,2% та 8,4% відповідно.

Що така тенденція за наявного стану справ лише поглиблюватиметься, свідчать дані Київського міжнародного інституту соціології, отримані 2004 року. Відповідно до них «у першу чергу використовують для спілкування російську мову» у Криму – 97%, Донецькій області – 93%, Луганській – 89%, Одеській – 85%, Запорізькій – 81%, Харківській – 74%, Дніпропетровській – 72%, Миколаївській області – 66%. А це свідчить, що частка їхніх жителів, які продовжують спілкуватися українською вдвічі – втричі менша, аніж тих, хто все ще вважає українську рідною, не кажучи вже про тих, хто визначає свою етнічну належність, як «українець». Цілком очевидно, що причиною такого стану справ може бути лише дискримінація української мови у публічній сфері, у тій чи іншій формі.

Що насправді захищають «захисники російської мови»?

Передумови формування такої ситуації відомі. Увесь час залежності України від Росії Москва провадила цілеспрямовану демографічну політику за принципом, відомим із фольклорного гасла «хай живе москаль на Україні, а хохол на Сахаліні». Українські міста, спочатку великі, стали першою мішенню русифікації. Це зрозуміло – кілька століть тому у них жила жменька людей. Наприклад, 1742 року в Києві на 20 тис. мешканців (!) було 129 росіян (0,7%) – «великороссийских торговых людей». Звісно, збільшити загальну кількість населення міста на якихось 10 тис. осіб було не надто складно. Натомість за привілейованого їхнього становища та цілеспрямованої державної підтримки цього було цілком достатньо, щоби поступово русифікувати місто. Із містами Лівобережної, Східної та особливо Південної України, які тоді мали або ще меншу кількість населення, або їх узагалі не було, не потребувало великих зусиль.

З останньої третини ХІХ століття, коли постала реальна загроза поповнення уже зрусифікованих міст сотнями тисяч, якщо не мільйонами, щойно звільнених із кріпацької залежності україномовних селян, асиміляційний тиск на українську мову довелося посилювати, а колонізацію України переселенцями із корінних російських губерній стимулювати. Для вирішення першого завдання вдалися до повної заборони української мови в публічній і освітній сферах за Валуєвським циркуляром 1876-го та Емським указом 1876 року. Складовою вирішення другого стали закони від 21 листопада 1869 року та 13 червня 1886 року, за якими «в десяти Південно-Західних губерніях особам російського походження... надаються доплати». У свою чергу російські некваліфіковані робітники заполонили новостворювані шахти та заводи промислового Придніпров'я та Донбасу, оскільки селяни-українці воліли освоювати сільськогосподарські землі, хоч би й у інших кінцях світу – в Канаді, на Далекому Сході, в Сибіру та Казахстані.

У тоталітарну радянську епоху цей процес просто був поставлений на «індустріальні рейки» – його масштаб зріс у рази. Тим більше, що саме у 20-х роках минулого століття з'явилася сумнозвісна теорія «боротьби двох культур» в Україні: російської прогресивної пролетарської та української реакційної-дрібнобуржуазної. І тоталітарна імперія ламала карк другій усіма можливими методами. Якщо 1926 року в Радянській Україні (без приєднаних пізніше західних областей) росіян було лише 3,2 млн осіб, а їх співвідношення з українцями становило 1 до 8,7, то напередодні здобуття незалежності (1989) – уже 1 до 3,3. Як бачимо, всього за шість десятиліть ситуація вражаюче змінилася, а в абсолютному вираженні кількість росіян зросла навіть більше, аніж українців (якщо не рахувати приєднані у 1939–1945 роках західні регіони) – на 8,7 млн (з 2,7 до 11,4 млн, або у 4,2 разу). Лише у 1959–1965 роках в Україну іммігрували (майже виключно росіяни) близько 3 млн осіб. Саме внаслідок цього, до речі, населення областей Подніпров’я, Донбасу, Криму, інших південних регіонів України збільшувалося набагато швидше, аніж решти УСРР, як і їхня частка в структурі населення республіки.

Враховуючи, що це здебільшого були молоді люди, які дітей народжували уже тут, то величезну роль відігравав мультиплікаційний ефект, так би мовити, метисування місцевих українців внаслідок укладення етнічно змішаних шлюбів. За наявної ситуації, коли більшість шкіл у обласних центрах та порівнюваних з ними містах навіть Центральної України були переведені на російську мову викладання, попри те що більшість їхніх мешканців під час усіх переписів не просто декларували себе українцями, а називали рідною мовою українську, та абсолютного домінування російської у суспільній сфері, майже усі ці «метиси» ставали російськомовними. А процеси урбанізації, а відтак і субурбанізації, уже здавалося б об'єктивно перемелювали українців і за межами осередків русифікації – у середніх та малих містах і навколишніх селах.

При цьому стрімке поповнення міст україномовним населенням не українізовувало їх, оскільки, вийшовши за межі власної домівки, вони переходили на російську, що тут уже домінувала. Наприклад, соціологічні дослідження серед жителів столиці і в наш час засвідчують величезний розрив між кількістю тих, хто спілкується українською в сім'ї та вдома (+/- 50%) та на роботі й у громадських місцях (+/- 20%). Крім того, у публічному спілкуванні й досі за замовчуванням вживається переважно російська мова. От хоч би такий знайомий більшості приклад: телефонуєте ви вперше до мобільного оператора, заходите до столичного магазину, закладу громадського харчування тощо і чуєте зазвичай щось на кшталт: «Кампанія ... рада прівєтствовать Вас...» І лише за вашого бажання в кращому разі оператор чи обслуговуючий персонал зробить послугу і перейде в Україні на українську.

Зрозуміло, що значна кількість людей із материнською українською мовою, особливо тих вихідців із усе ще україномовних територій, які поступово втягуються у процес урбанізації, реагує так, що «може, їх рідна мова якась не така, гірша чимось», або принаймні чужа в місті, а тому часто переходить на ту мову, яку чує. При цьому, запущений у такий цілком суб'єктивний спосіб процес русифікації для зовнішнього спостерігача може здаватися об'єктивним. Адже, мовляв, що тут дивного, міста ж російськомовні, а тому будь-хто на їх території має адаптовуватися (переходити на російську), а українська – для домашнього вжитку.

Оскільки цей розкручений на всю силу маховик веде до поступового зникнення українців як нації, принаймні на значній частині її території, то саме він і є справжнім об'єктом захисту «борців із насильницькою українізацією».


Сами мы - не местные

Ця стаття взята з московської газети *Известия*.Писали на основі досліджень Російської Академії Наук. Сами мы - не местные
 

"Чисто славянский типаж" - старая сказка. В наших предках столько понамешано

Оказывается, московское презрительное "понаехали тут" по отношению ко всем "не коренным" не выдерживает никакой научной критики. Потому как столичная земля издавна была прибежищем мигрантов. Даже восточнославянские племена вятичей, из которых в основном и вербовалось в Средневековье население древней Москвы, сами были "не местными". Такова точка зрения антропологов, буквально по косточкам собирающих историю освоения столичного региона. Изучать летописных вятичей, освоивших земли между Волгой и Окой и территорию, на которой зародилась Москва, антропологи начали еще в середине ХIХ века. Вопрос, откуда пришли и с кем смешались эти племена, долго оставался загадкой. В советские времена считалось, что славяне вообще ниоткуда не приходили: где жили прежде, там живут и поныне. Тех, кто настаивал на политически вредной миграционной версии, власти поправляли. Но когда пришло время нормального - без поправок на политику - изучения прошлого, выяснилось, что это древнее, или, как его называют, "курганное", население представляло собой "помесь" местных финно-угорских племен и пришедших с запада мигрантов-славян. Последние, приобретя несомненное сходство с аборигенами, необъяснимым образом сумели сохранить славянскую культуру и язык.

Оказывается, московское презрительное "понаехали тут" по отношению ко всем "не коренным" не выдерживает никакой научной критики. Потому как столичная земля издавна была прибежищем мигрантов. Даже восточнославянские племена вятичей, из которых в основном и вербовалось в Средневековье население древней Москвы, сами были "не местными" (кстати, пришли они из Центральной Европы). Такова точка зрения антропологов, буквально по косточкам собирающих историю освоения столичного региона.

Изучать летописных вятичей, освоивших земли между Волгой и Окой и территорию, на которой зародилась Москва, антропологи начали еще в середине ХIХ века (с тех пор в столичном регионе исследовали больше 70 групп вятичских курганов, относящихся к ХI-ХIII векам).

Вопрос, откуда пришли и с кем смешались эти племена, долго оставался загадкой. В советские времена считалось, что славяне вообще ниоткуда не приходили: где жили прежде, там живут и поныне. Тех, кто настаивал на политически вредной миграционной версии, власти поправляли.

Но когда пришло время нормального - без поправок на политику - изучения прошлого, выяснилось, что это древнее, или, как его называют, "курганное", население представляло собой "помесь" местных финно-угорских племен и пришедших с запада мигрантов-славян. Последние, приобретя несомненное сходство с аборигенами, необъяснимым образом сумели сохранить славянскую культуру и язык (подробно об этом - в интервью с антропологом академиком Татьяной Алексеевой).

Как выглядело это новое "метисное" население, сегодня можно даже увидеть - последователи Михаила Герасимова, известного всему миру автора метода восстановления лица по черепу, работающие сегодня в организованной еще при жизни учителя лаборатории антропологической реконструкции Института этнологии и антропологии РАН, создали графические и скульптурные портреты древних обитателей нынешнего Подмосковья, живших на территории сел Волково, Потапово и Шишмарево, любимого нынешней элитой подмосковного города Звенигорода и в некоторых других местах.

Нынешние антропологи знают о вятичах немало. Треть из них умирала в детском возрасте, хотя для тех времен это не удивительно. Продолжительность жизни у мужчин - впрочем, как и в других славянских племенах - почти не превышала 40 лет. Но женщины жили еще меньше, что может свидетельствовать об их более низком статусе и "уровне жизни". Впрочем, скорее всего большинство женщин умирали при родах. В принципе антропологи могли бы даже определить - по специальным зарубкам, остающимся на тазовых костях, - сколько детей рожала за свою недолгую жизнь среднестатистическая вятчанка. Но такой возможности они не имеют - в коллекциях московских вятичей, которые хранятся сегодня в НИИ и музее антропологии МГУ, тазовых костей практически нет. Еще не так давно собирались по преимуществу краниологические серии, то есть коллекции черепов.

О чем можно судить безошибочно, так это о состоянии зубов наших далеких предков, страдавших, как и мы сегодня, прежде всего от кариеса. Хуже всего зубы были у вятичей, живших в верхнем течении Москвы-реки и ее притока Истры, а также в нижнем течении Москвы-реки и бассейне реки Пахры.

Если говорить о заболеваниях, оставляющих следы на черепе и костях, то, по словам Александры Бужиловой, ведущего научного сотрудника Института археологии РАН, специалиста по палеопатологиям (то есть болезням древних людей), ничем особенным среди других славянских племен вятичи не выделялись. Страдали, но не больше других, от поражения суставов и позвоночника (начиная от остеохондрозов и заканчивая деформирующим артрозом). От доброкачественных опухолей в своде черепа и от воспаления надкостницы. От травм. Кстати, особенно "травматичной" оказалась зона среднего течения Москвы-реки, возможно, территория самых частых военных столкновений.

А, к примеру, по дырочкам на верхнем своде глазниц, которые достаточно часто встречаются в коллекциях московских вятичей (для этой аномалии есть свой медицинский термин - cribra оrbitalia), можно заключить, что средневековое население преследовала анемия, вызванная дефицитом железа, магния и цинка. Отчего это происходило - от недоедания, частых инфекционных заболеваний или стресса, - сказать трудно. Вопросов вообще остается немало.

Не исключено, что на некоторые еще удастся ответить - вятичи оставили после себя несколько тысяч курганных групп, и многие из них еще не исследованы. Если, конечно, ученых не опередят "черные археологи" - сегодня они методично "исследуют" курганы: выходят на захоронения и выворачивают кости. По сведениям Николая Макарова, директора Института археологии РАН, из 11 курганных групп в районе Одинцова часть потревожена грабительскими ямами-колодцами (добычу сбывают на московском рынке "Вернисаж в Измайлове"). От "черных археологов" пострадал и курганный могильник Семивраги-1 в Домодедовском районе Московской области: из 32 насыпей Х-ХIII вв. сегодня сохранились лишь 12.

Снежные московские зимы - непростое испытание не только для 'потомков' древних вятичей, но, возможно, и для их предков (фото: Виктор Хабаров)

Еще летописец Нестор недолюбливал народ, поселившийся на Москве-реке

О древних вятичах немало рассказали славянские летописи. К примеру, известно, что в IХ-Х веках они платили дань Хазарскому каганату. Что Илья Муромец переезжал из Мурома в Киев прямиком через территорию вятичей, и это засчитали ему как настоящий подвиг. Летописцы, к сожалению, молчат о том, откуда и когда пришли эти славянские племена в центральный район Русской равнины, что заставило их переселиться на берега Москвы-реки, Оки и их притоков. Зато нравы этого племени описаны ими подробно и нелицеприятно. Киевский монах - летописец Нестор сообщал, что вятичи - грубое племя, "яко звери, ядуще все нечисто". Да и русский мат, если верить ему, пошел гулять по Руси с легкой руки вятичей. Они этим славились - по свидетельству летописца, срамословье было у них пред отцами и снохами, браков не было, жен умыкали на плясаньях и бесовских игрищах, а некоторые имели по две и по три жены.

Впрочем, возможно, что Нестор был пристрастен к вятичам: слишком уж независимым - в том числе и от киевских князей - стремился быть лесной народ, положивший начало древнему населению Москвы. Академик РАН, антрополог Татьяна Алексеева: "Есть версия, что у древнего населения Москвы былапримесь негроидной крови"

Как антропологи составляют историю заселения территории, на которой зародилась Москва, в интервью обозревателю "Известий" Наталье Давыдовой рассказала Татьяна Алексеева, академик РАН, антрополог, главный научный сотрудник НИИ и Музея антропологии МГУ.

вопрос: Даже когда господствовала теория, что восточно-славянские племена не расселились по Восточно-Европейской равнине в эпоху раннего Средневековья, а жили здесь и прежде (теория автохтонии), вы придерживались мнения, что восточные славяне, в том числе племя вятичей, на территории которых впоследствии и образовалась Москва, - мигранты.

ответ: Да, и пришли они с запада. В этом нет никакого сомнения. Судя по археологическим данным, переселение началось в VI веке. Только антропологических материалов того времени не сохранилось, потому что умерших по языческому обряду сжигали. Но начиная с IХ века антропологи уже имеют вещественные подтверждения - черепа и скелеты, и можем представить картину этого движения с запада на восток. Одним из первых территорию, с которой пришли восточные славяне, обрисовал по археологическим материалам чешский историк и археолог Любомир Нидерле. Прародиной восточных славян была Центральная Европа.

в: В 1950-е годы вы участвовали в беспрецедентной по масштабам первой русской антропологической экспедиции Института этнографии РАН, изучавшей современное русское население - потомков и кривичей, и словен новгородских, и вятичей... Живых людей, а не древние коллекции, тоже необходимо изучать для того, чтобы прояснить вопрос о происхождении восточных славян?

о: Конечно. Руководитель нашей экспедиции Виктор Валерьянович Бунак тоже придерживался теории миграционизма. И именно ему в те времена, когда было еще много сторонников автохтонии, удалось отстоять проект изучения современного русского народа, четко связанный с колонизационными потоками. Мы исследовали тогда 17 тысяч человек из 117 районов, каждого третьего из них сфотографировали. С помощью этих фотопортретов уже в 1990-е годы методом аппликационной съемки были сделаны обобщенные портреты великоруссов из разных регионов России. Причем у жителей столичного региона они оказались самыми нечеткими и размытыми. Потому что современное подмосковное население оказалось самым разнообразным по своему физическому облику. Кстати, и от мигрантов-вятичей в нем осталось не так уж много.

в: Тогда, в 1950-е, вы утвердились в том, что восточные славяне были не коренным, а пришлым населением?

о: Конечно. Сильное сходство с исходным антропологическим славянским типом сохранили разве что современные поляки, то есть западные славяне. А что касается восточно-славянских племен, двигавшихся на север, юг и восток из центральной Европы, то они смешались с местным населением - финно-уграми и балтами. Я проанализировала каждую восточно-славянскую группу по ряду очень важных расово-диагностических признаков. Выяснилось, что антропологический тип меняется при движении с запада на восток: по мере продвижения на восток в славянском населении проявляется все больше черт, присущих финно-угорскому населению, и все меньше - западно-европейскому. Когда я впервые увидела краниологические серии, то есть коллекции черепов вятичей, мне сразу бросилось в глаза, что они в сущности не отличаются от финно-угорского населения, скажем, из древнемордовских могильников. По антропологическим признакам - это одно и то же население. И все-таки это уже славяне. Потому что их погребальный обряд, их женские украшения, которые в основном и являются для ученых этническими определителями, - вятичские, а не финно-угорские.

в: Курганы Московской области ученые начали активно раскапывать полтора века тому назад. Но, похоже, сегодня интерес к ним упал?

о: Нет, курганы продолжают изучаться. Увы, часть из них распахана, но многие сохранились. Например, в Косине. Или неподалеку от подмосковной резиденции московского мэра - там тоже сохранились типичные курганные группы вятичей, невысокие, поросшие лесом. Что же касается серьезных исследовательских работ, то НИИ и музей антропологии МГУ предлагали московской мэрии осуществить проект "Древние москвичи", изучить, как складывалось население древней Москвы. Но интереса к нашей идее мы не обнаружили. Думаю, до Юрия Лужкова наш проект вообще не дошел.

в: У антропологов имеется материал, позволяющий судить о населении города времен его основания?

о: Москву как город мы можем изучать в основном по материалам ХVII - начала ХVIII вв. О более раннем периоде судить очень сложно - нет достаточных по численности антропологических коллекций того времени. Так что для антропологов Москвы как средневекового города, можно сказать, не существует. В отличие от древнего населения региона, на территории которого она образовалась.

в: Кого же в таком случае вы предлагали изучать в качестве древнего населения города?

о: Москвичей ХVI-ХVIII веков. Чтобы можно было понять, какой была история заселения города. Об этом, правда, можно судить и по онамастике, то есть данных о фамилиях, которые имеют жесткую приуроченность к географическим территориям. Такие исследования мы уже провели: по хранящимся в бывшей Ленинке старым книгам подсчитали, каков удельный вес разных фамилий у населения Москвы, и выяснили, откуда эти фамилии пришли.

в: И что рассказала онамастика?

о: Что основу древнего населения Москвы составляли потомки вятичей, пришедших из Подмосковья. Значительный процент населения - переселенцы из Рязани, то есть те же вятичи. Довольно весомая часть - приезжие из Новгорода, где обитали уже не вятичи, а словене новгородские. Небольшую часть московского населения составляли бывшие жители Смоленска, это уже кривичи. Кстати, если судить по фамилиям, Москву недолюбливали жители соперничавшего с ней древнего Владимиро-Суздальского государства - выходцев оттуда в городе почти не было. Все эти выводы можно проверить на антропологических материалах ХVI-ХVIII вв. Их у нас достаточно.

В рамках проекта "Древние москвичи" мы предлагали изучить не только имеющиеся коллекции, но еще и материалы из захоронений при церковных приходах Москвы ХVIII века. В те времена жители разных улиц были "приписаны" к своим приходским кладбищам. Так что можно было бы узнать, как различалось население разных улиц. Этой темой занималась Татьяна Ивановна Трофимова. Первые результаты оказались чрезвычайно интересны. К примеру, Остоженка дала невероятно грацильный антропологический материал.

в: Грацильный - значит мелкий?

о: Да. Вообще-то вятичи - довольно мелкое население, и костяки у них хрупкие. Но жители Остоженки - просто малюсенькие. Было бы очень интересно разобраться, откуда шло ее заселение.

в: Последователями Михаила Герасимова сделаны антропологические реконструкции - пластические и графические - представителей разных восточно-славянских племен: полян, северян, кривичей, словен новгородских, вятичей. Если судить по ним, у вятичей из московских курганов, из которых в большой степени и сформировалось изначальное население Москвы, менее выступающий, чем у других славянских племен, нос. А также более узкое и плоское лицо.

о: Так и есть. Антропологически они очень похожи на мордву-эрзю, относящуюся к финно-угорской группе народов, в которую входят также венгры, финны, эстонцы, марийцы, удмурты... Кроме того, на некоторых графических портретах видно, как выступает верхняя губа (это хорошо просматривается и на черепе). С чего бы вдруг у вятичей проявился этот зубной прогнатизм, который обычно возникает на территориях, где проходило смешение людей разного антропологического облика? Некоторые исследователи считают, что это - явный показатель проникновения на земли вятичей на очень ранних стадиях их заселения какой-то негроидной крови.

в: Вот так поворот! А подобного рода загадки антропологам по силам разгадать?

о: Не все, но многие. Теперь, когда появились и с каждым годом совершенствуются новые методы исследования, мы можем, например, по уровню минерализации скелета и микроэлементному составу волос и ногтей древнего населения предположить, каким был в прошлом биохимический состав среды обитания. Исследуя древнюю ДНК, попытаться проследить пути миграции. Кстати, в своем московском проекте мы предлагали в том числе исследовать и ДНК древнего московского населения. Чтобы понять, кто есть кто и откуда. Результат мог оказаться очень интересным. К тому же у нас есть совместная с генетиками лаборатория, где проводятся подобные исследования. Другое дело, что это безумно дорого.

Плакати СРСР и ІІІ Рейха

Плакати СРСР и ІІІ Рейха

 






Уже многие журналы обошла подборка парная плакатов - большевитский и нацистских.
Из неё совершенно очевидно, что социалистические художники - сталинские и гитлеровские безбожно срисовывали друг у друга.
И дело тут не только в плагиате.
Советский режим был гораздо свирепее, и выкормил Гитлера "манной кашкой", что б он сокрушил "капитилистическую Европу", но родственники они не только по целям (сокрушить "западную плутократию"), но и по духу, по стилю.

Что касается плакатов - очень уж маленькие были копии в жежешках, я нашёл покрупнее, и добавил новые пары.

Продолжение тут

 


Плакатное искусство Фашистской Германии и СССР

 

Плакатное искусство Фашистской Германии и СССР

Плакатное искусство Фашистской Германии и СССР



Плакатное искусство Фашистской Германии и СССР

 

Плакатное искусство Фашистской Германии и СССР



 

Плакатное искусство Фашистской Германии и СССР

Операція «Флот для України»

Для підписання торішніх «харківських угод» дату вибрали мало не символічну – за 82 роки до того, 29 квітня 1918-го, на Чорноморському флоті вперше замайоріли синьо-жовті знамена

Похід військ УНР на Крим був несподіванкою. За два місяці на переговорах у Бресті, які передували підписанню мирного договору з Німеччиною, Центральна Рада відмовилася від півострова. Це викликало здивування – прагматичі німці не розуміли, якими міркуваннями може бути продиктована відмова від стратегічних територій. На що почули відповідь цілком у соціалістичному дусі про дотримання принципу «мир без анексій і контрибуцій».

Кримська дилема

Чорноморський флот становив потужну військову силу: три бригади лінійних кораблів, одна – крейсерів, одна – гідрокрейсерів, а також міноносців і підводних човнів. Така армада забезпечувала власникові контроль над сполученнями Чорного моря і можливість впливати на долю ще не закінченої війни.

9 квітня 1918 року уряд УНР наказав сформовати Запорізький корпус, командувачем якого став генерал Зураб Натієв (Натіїв), за походженням осетин. Корпус було розділено на дві похідні групи: перша полковника Володимира Сікевича була спрямована на Донбас, друга під командуванням підполковника Петра Болбочана отримала наказ рушити на Крим. До складу останньої увійшли Республіканський полк (під командою самого Болбочана), полк Кінних гайдамаків ім. Костя Гордієнка (полковника Всеволода Петріва) та кінно-гірський гарматний дивізіон полковника Олекси Алмазова. А ще додалися допоміжні частини різного спрямування: інженерний полк, артилерія, автодивізіон. Загалом 9 тис. багнетів і шабель. Ця сила просувалася в пониззя Дніпра, готуючись зайняти зручні для наступу позиції. Командувачам повідомили таємний наказ уряду УНР – захопити Крим перед німцями і встановити українську владу.

Під Мелітополем запорожці вперше за час операції зіштовхнулися з великими, підготовленими до оборони силами ворога. Більшовики чинили запеклий опір, і бій міг би закінчитися їхньою перемогою, якби не несподіванка. Обставини склалися так, що тилами більшовиків саме проходив відділ полковника Дроздовського, прямуючи на Дон, щоб там приєднатися до білих. Зорієнтувавшись, що червоні б’ються з кимось невідомим, росіяни вдарили більшовикам у спину. На червоних неочікувана атака справила приголомшливе враження – панічна втеча загальмувалася аж на Сиваші. Там 20 квітня зупинилися й запорожці, де їх застав командир німецьких частин генерал фон Кош. Його полковник Болбочан і повідомив про своє рішення негайно розпочати здобуття Сивашу.

«Батьку, козацьке море!..»

Сиваш іще називають Гнилим морем за характерний запах стоячої води.  Він непрохідний майже цілий рік, тому є ідеальною позицією для оборони і майже безнадійною – для наступу. Особливо коли кишить ворожими військами і усіяний укріпленнями за останнім словом техніки. Єдиний шлях на півострів – міст на палях – було заміновано.

Німці категорично відмовилися здобувати такі укріплення, але не перешкоджали Болбочану в підготовці та здійсненні прориву. Наступ почався зі шквального артилерійського вогню. Під його прикриттям на Перекопський перешийок рушила дрезина з невеликим відділом сотника Зелінського. На всіх парах увірвавшись у розташування оборони, українці закидали більшовицькі становища гранатами. Доки вороги приходили до тями, через перешийок проїхав бронепоїзд і відкрив щільний кулеметний вогонь. Останнім акордом стала піша атака Республіканського полку на ворожі позиції через міст, який так і не встигли підірвати. За одним бронепоїздом рушили інші, потім піхота, а далі кіннота полковника Петріва. Відступ більшовиків перетворився на панічну втечу. Увечері 22 квітня українські відділи були в Джанкої – вузловій станції Криму. Звідси почали наступ на решту важливих пунктів.

За лічені дні українці дісталися берегів моря. Першою туди прибула, як і належить, кіннота. Їй випав найтяжчий шлях – через гори, правіше від Сімферополя. Його здолали з допомогою провідників-татар і за тиждень походу вийшли до Чорного моря. Про фінал походу сповістив вигук передової сторожі «Батьку, козацьке море!..».

Війна нервів

Похід «новітніх запорожців» тільки здається бравурною прогулянкою. Справжня перемога тут була на боці не зброї, а військової хитрості. Сам прорив Болбочан старанно готував. Після розгрому червоних під Мелітополем кіннота Петріва заблокувала дороги й стежки до перешийка і перехоплювала всіх, хто намагався пробратися в Крим. Одному з таких роз’їздів потрапив до рук більшовицький телеграфіст, обізнаний із шифрами внутрішнього зв’язку між ворожими відділами. Цінного полоненого негайно доставили в штаб, і всі дні перед наступом командування в Сімферополі отримувало повідомлення про відхід українських сил та спокійну обстановку на всіх напрямках. Зіткнення з реальною ситуацією загнало червоних у стан шоку.

Після появи українців у Криму «війна нервів» перетворилася на «війну всіх проти всіх». Першою пробою сил стала проблема ієрархії. Хоча формально німецький командир генерал фон Кош був старший за званням від Болбочана, корпус останнього ніс на собі основний тягар операції. Та й із місцевими обставинами українці були обізнані значно краще. Однак зрештою Болбочан був змушений підкоритися німецькому генералові.

Надалі німці активно використовували цю перевагу. Не обмежуючись тільки формальними засобами, застосували проти українських сил весь можливий набір перешкод: переривання зв’язку, блокування ешелонів на станціях, перешкоди в постачанні, гальмування дій командування… Загостренню ситуації сприяли «труднощі перекладу» – перекладачем у перемовинах між українським та німецьким командуванням був Отто Кірхнер, який, попри походження, симпатизував білій Росії.

У Джанкої німці обірвали зв’язок між українськими частинами, і відтоді українські командири могли покладатися лише на швидкість коней та доброзичливість населення. Наші відплатили тим самим: кіннотники на прощання пообривали дроти сполучення між німецьким командуванням і підпорядкованими йому військами.

До відкритого протистояння дійшло у Сімферополі. Після захоплення міста німці заблокували українські бронепоїзди. Наступним кроком стала вимога вивести війська з Криму. Болбочан відмовився. Тоді вони стягнули підрозділи до Сімферополя й розмістили їх так, щоб остаточно скувати українські відділи. Зранку 26 квітня обидві сторони почали готуватися до бою. Командири українських сил планували роззброїти німців або оборонятися з допомогою місцевого люду. Попри рішучість їхніх намірів, фон Кош відкрито висунув вимогу роззброїтися і вийти з Криму. У відповідь Болбочан наказав своїм військам зайняти бойові позиції.

Саме в цей момент із Харкова прибув генерал Натієв. Після обговорення ситуації було вирішено звернутися до Центральної Ради. І тут бездарність та малодушність політиків цілковито зруйнувала досягнення військових. Голова уряду УНР Голубович  обмежився виголошуванням утопічних промов. За свідченнями Бориса Монкевича, зв’язковий офіцер під час першого раунду перемовин вдав, ніби зв’язок перервався. Причину він пояснив українським офіцерам: «Так може говорити хіба що дитина, але не державний діяч». Телеграфіст був німецьким унтер-офіцером, прихильно налаштованим до українців.

Після «налагодження» зв’язку Натієв і Болбочан випередили хвилю демагогії жорсткою вимогою дати чіткі вказівки, як поводитися в такій ситуації. Відповідь прозвучала: підкоритися вимогам німецького командування і покинути Крим. Центральна Рада фактично дезавуювала власних захисників.

Стяги на щоглах

Найбільший успіх чекав уже під завісу подій. Через німецькі інтриги головні сили застрягли в Сімферополі разом із Болбочаном і до Севастополя дійшли тільки кіннотники Петріва – гірськими шляхами з допомогою провідників-татар. 28 квітня Гайдамацький полк розпочав бої з більшовиками на підходах до Севастополя. У той самий час до командувача кінноти полковника Петріва пробрався матрос-українець, який розповів про підготовку більшовиками виведення флоту із Севастополя до Новоросійська, незважаючи на цілковиту відсутність у пункті призначення відповідних технічних умов. У самому місті не вщухали протести – з флоту жила більшість мешканців. Окрім того, переважна частина матросів – за походженням українці – висловилися за його передачу Україні. Після цього адмірал Саблін пішов на безпрецедентний на той час крок – 29 квітня 1918 року наказав підняти українські прапори. Ніхто з них не знав про таємний наказ червоному командувачу флоту Раскольнікову негайно потопити його в разі переходу до рук українців.

Чорноморський флот офіційно став флотом Української Народної Республіки. Та вся церемонія була радше «прощальним салютом» нашій армії, яка вже покидала Крим, – останні відділи вийшли на початку травня. Вийшли суттєво поповнені добровольцями з-поміж місцевого населення. Без військової підтримки і суші флот був для України втрачений.

Подальша доля флоту склалася драматично. Один із міноносців затопили просто в бухті, інший було так пошкоджено, що команда викинула його на берег. Вночі з 29 на 30 квітня більшовики все ж таки вивели 14 есмінців до Новоросійська. Наступної ночі з рейду знялися лінкори «Воля» і «Свободная Россия» та 3 міноносці. В українських руках залишилися 7 броненосців, 3 крейсери, 12 міноносців, усі гідрокрейсери, допоміжні кораблі та дивізія підводних човнів. Пізніше до Севастополя повернулися обидва лінкори та частина міноносців. Утім, подальші події не дали Україні шансів скористатися цим здобутком. Восени 1918 року, після поразки Німеччини в Першій світовій війні, остання була змушена вивести свої війська з України. Після цього розпочалося антигетьманське повстання. Поки українці були зайняті поваленням гетьманату й обороною власної державності від більшовиків, які розпочали чергову війну проти відновленої УНР, в Криму висадилися війська Антанти, що підтримали білогвардійський рух і, зрозуміло, про якийсь український флот чути не хотіли.  

Історичні паралелі

У світовій історії мало таких сміливих воєнних операцій. Як і таких бездарних політичних рішень. Відмовляючись від Криму, Центральна Рада позбавляла Україну виходу до моря й залишала морські комунікації в руках або більшовиків, або білих. Ні ті, ні інші друзями України вважатися не могли. За великим рахунком, український Крим не влаштовував нікого: ні білу чи червону Росію, ні Антанту, тобто Англію з Францією, ні Німеччину – пропускаючи Болбочана вперед, фон Кош плекав надію, що українці скривавляться, але не прорвуться. Затоплення флоту супроводжувалося мовчазним схваленням усіх «великих гравців». Після офіційної відмови повернути собі Крим можна було тільки силою зброї. Військовики блискуче впоралися із завданням, але наказ Голубовича вивести війська з Криму перекреслив увесь здобуток.

Через 82 роки Верховна Рада незалежної України офіційно санкціонувала перебування в Криму Чорноморського флоту Росії.

Забуті битви 41-го

Радянський Союз створив чимало термінів, які не мають аналогів у світі. В країнах Європи нереально замовчати подію, в якій загинуло та було покалічено кілька десятків тисяч власних співгромадян

Оцінки події можуть бути різними. Не про всі події нащадкам загиблих буде хотітися згадувати у майбутньому. Але подія все одне буде відома широкому загалу. Незалежно від волі і задумів командування, пам’ять про солдат які загинули у бою за свою батьківщину зі зброєю в руках, мусить бути вшановані. Це – норма.

Інша річ -  Радянський Союз. Радянська пропаганда, яка постійно мусила демонструвати переваги соціалістичної системи над усіма іншими, концентрувалася виключно на успішних битвах. На тих, де було здобуто перемогу, або принаймні завдано відчутних втрат противникові. Саме тому в Радянському Союзі появилися такі терміни як «непопулярна війна» та «непопулярна битва». У 1941-1942 роках Червона армія зазнала низки шалених поразок, цілком порівняних з поразкою німців під Сталінградом. Характер і втрати у тих битвах ставили перед радянським урядом аж надто багато запитань. І тому їх було вирішено забути – не писати про них у пресі, не знімати у фільмах, не змальовувати в художній літературі. 40 років СРСР з помпою святкував День Перемоги, а в той час в далеких лісових хащах тихо гнили залишки радянських солдат, які на своє горе чесно й сумлінно виконали свій обов’язок у «непопулярній битві». Про «забуті битви» знало тільки вузьке коло фахівців та окремі ентузіасти-добровольці.  Тиждень підготував добірку таких «забутих битв» на території України у 1941-1942 р.

Харків український

Про Харків часів Громадянської війни здебільшого згадують як про цілком червоне місто, щонайменше – білогвардійське. Харків був місцем виникнення Червоного козацтва, столицею Донецько-Криворізької Радянської Республіки. Він радо вітав прихід Добровольчої армії генерала Денікіна. Все це, звісно, було. Проте були й інші приклади, які свідчать про прихильність значної частини населення Слобожанщини саме до української справи

Мазепинське училище

Чугуївське військове училище вважалося в Росії рекордсменом за кількістю Георгіївських кавалерів серед своїх випускників. Менш відомий інший бік цього навчального закладу – офіцери царської армії називали його «розсадником мазепинства». Серед викладачів училища було чимало патріотів України, які, попри опір керівництва, виховували у курсантів-українців національну свідомість. Про це писав герой бою під Крутами капітан Гончаренко: «Хочу підкреслити заслуги ґенерала Астафієва, що зумів ширити ще задовго до революції національну свідомість серед нас («малограмотних» українців). На це у російськім війську до революції було дуже мало відважних одиниць серед вищої військової ґенераліції».

Училище підготувало чимало талановитих командирів для армії України часів визвольних змагань. Його випускниками були перший командувач Запорізької бригади (майбутнього Запорізького корпусу армії УНР) генерал Прісовський, командувач Запорізького корпусу полковник Болбочан, командувач Подільської групи полковник Шаповал, вже згаданий капітан Гончаренко, командувач повітряними силами Української держави полковник Павленко, командир Сірожупанної дивізії полковник Ніконів і ще багато інших.

Маріонетковий секретаріат

Восени 1917 року ситуація в місті була вкрай непростою. З одного боку, саме в Харкові Миколою Міхновським була утворена Українська народна партія. З іншого – Харків фактично був містом космополітичним та російськомовним. Українців нараховувалося лише 26% населення (у Харківській губернії загалом – 81%). Крім того, із 382 тис. мешканців міста 50 тис. становили біженці, переважно латиші. На харківських заводах працювали багато кваліфікованих робітників (росіян та латишів), направлених у попередні роки для підвищення якості виконання військових замовлень. До цього в місті працювало чимало іноземців – здебільшого полонених угорців, румунів та німців. Біженці, іноземні робочі, переміщені особи, працівники залізниць та заводський люмпен російського походження були базою, на яку спиралися харківські більшовики.

Щодо військового питання Харківщина підпорядковувалася командуванню не Київського, а Московського військового округу. Отже, навіть українізовані військові частини мусили узгоджувати свої дії з Києвом виключно через Москву. На осінь 1917 року більшовикам вдалося перетягнути на свій бік чимало солдатів українізованих полків. Це було нескладно – гасла Центральної Ради практично ідеально повторювали гасла червоних, тож пересічним солдатам інколи складно було розібратися, де хто? Більшовики заявляли: «Національні вимоги українців, самостійність їхньої народної республіки… визнаються Радою народних комісарів повністю та ніяких заперечень не викликають». Центральній Раді офіційно закидали не сепаратизм, а те, що вона пропускала через свою територію загони царської армії на Дон, до війська генерала Каледіна, а отже – була союзником «поміщиків і капіталістів».

Проте навіть за таких умов оголосити червону владу своїми силами харківські більшовики не наважувалися. Їхній Раднарком діяв паралельно із губернським старостою від Центральної Ради Яковом Довбищенком. Влада останнього спиралася на чотири українізованих полки, два з яких: 2-й Український штабс-капітана Волоха і Чигиринський полковника Савіцького стояли в самому місті.

Все змінилося після сутички на Всеукраїнському з’їзді рад, коли вся більшовицька фракція – 125 осіб –залишила з’їзд. А 7 грудня 1917 року близько сотні членів цієї фракції приїхали до Харкова. Вже наступного дня голова Раднаркому Ленін призначив Антонова-Овсієнка командувачем радянськими військами для дій проти донських білогвардійських формувань. І перше, що зробив командувач, – це надіслав військові залоги до Харкова. У ніч проти 9 грудня до міста прибули загони московських червоногвардійців Сіверса (1165 багнетів та 97 шабель) і пітерських робочих Ховріна (300 багнетів). Попервах ці загони не йшли на прямий конфлікт з комісаром Центральної Ради і додержувалися нейтралітету. Проте під прикриттям «московських й пітерських товаришів» були розгорнуті загони харківської червоної гвардії та захоплені всі чотири панцирні авто, що були в місті.

Наступні тижні були, мабуть, найганебнішою сторінкою в історії Центральної Ради. Несподіваними ударами більшовики роззброїли Чугуївське військове училище і військові гарнізони Лозової та Катеринослава. Київ та Харків цього майже не помітили. А в той самий час у Харкові 11 грудня розпочався Всеукраїнський з’їзд рад робітничих та солдатських депутатів за участю селянських депутатів. 12 грудня з’їзд сформував зі своїх же учасників уряд так званої Української Радянської Республіки – Народний Секретаріат.

І лише 27 грудня Антонов-Овсієнко зважився роззброїти українські частини в самому Харкові. Провести цю операцію мали загони харківської Червоної гвардії. До її складу увійшли солдати-більшовики з 29-го, 30-го та 232-го запасних піхотних полків, 1-го саперного запасного полку, загін харківських анархістів Аарона Барона, робочі заводів, залізничники та працівники трамвайного депо. До гвардії увійшли, серед іншого, 300 робітників-іноземців та 200 латишів. Загальна чисельність харківської Червоної гвардії сягала 3000 осіб. Яка кількість із них були мешканцями 300-тисячного Харкова – історія замовчує.

У ніч проти 29 грудня більшовики підтягли під казарми 2-го Українського полку два бронепотяги та дали сигнал до повстання своїм прибічникам в середині полку. Полк був захоплений зненацька. Наступного дня так само без жертв було роззброєно Чигиринський полк. Група офіцерів та солдатів, які лишилися вірними Україні, на чолі зі штабс-капітаном Волохом виїхали до Полтави, де разом з курсантами Чугуївського військового училища утворили славетний курінь Червоних гайдамаків.

29 грудня з 300 добровольців зі складу 2-го українського полку та з 400 харківських робочих було сформовано полк Червоного козацтва. Того самого дня з Петрограда прибуло поповнення – тисячний загін Полякова. Антонов-Овсієнко звітував Леніну про створення українського радянського уряду, альтернативного Центральній Раді.

Мешканці Харкова до зміни влади поставилися байдуже.

Запорожці зі Слобожанщини

Зовсім інші настрої панували серед харків’ян у квітні 1918 року, коли до околиць міста наблизилися вояки 2-го Запорізького полку підполковника Петра Болбочана (зі складу Окремої запорізької дивізії). За три місяці влади більшовиків Слобожанщина наїлася досхочу. «Це армія, яка здатна лише наступати. Як тільки вона зупиниться, так зразу й почне розкладатися, реквізувати, грабувати та вбивати», – так лагідно охрестив своїх підлеглих більшовицький командарм Муравйов. І мав рацію.

4 квітня вояки-запорожці взяли Харків практично без бою. Відома теза більшовицької й нинішньої російської пропаганди, мовляв, українське військо «приїхало у німецькому обозі» не має нічогісінько спільного з реальністю. Полк Болбочана підійшов до Харкова набагато раніше за німців – запорожці встигли реквізувати на складах тканину та пошити собі нові однострої замість старих російських. Це було б неможливо за наявності в місті німців, які реквізували геть усі трофеї. Байку про «німецький обоз» було вигадано з очевидною метою –приховати панічну втечу зі Слобожанщини та Донбасу 10-тисячної Першої донецької армії. Давши драла від самих лише запорожців, що відірвалися далеко уперед від німців, більшовики, тим не менш, не можуть похвалитися «Крутами навпаки».

Слобожанці масово вступали до лав Запорізької дивізії. За місяць з дивізії неповного складу запорізька формація перетворилася на дводивізійний корпус. Харківська група у складі Республіканського полку, полку Кінних гайдамаків ім. Костя Гордієнка, Інженерного полку, кінно-гірської батареї та кількох допоміжних частин на Харківщину прибула у загальній кількості в 4000 осіб. На Крим же вона вирушила, маючи 9 000 багнетів та шабель.

За часів Української держави гетьмана Скоропадського Запорізька дивізія був частково демобілізована. Її чисельність (4 піші й один гарматний полки) було зменшено до 3800 багнетів. Дивізія стояла на Слобожанщині та Донбасі на кордоні, де регулярно відбивала атаки більшовицьких банд, що приходили з боку червоної Росії.

В період Гетьманщини під захистом німецьких та українських багнетів в Харкові підняла голову російська еміграція. З голодної Росії від репресій Надзвичайного комітету до України тікали тисячі людей. «Харків, де у ті дні життя вирувало, разюче контрастував з конаючою Москвою. Впадала в очі ряснота офіцерів всіх рангів та всіх видів зброї, що фланкували у блискучих формах вулицями та наповнювали кав’ярні та ресторани»,– пригадував очевидець. Улітку 1918 року у Харкові перебувало близько 12 тис. офіцерів царської армії. Організації шанувальників «єдиної та неділимої», що виникли у Харкові, очолювали такі одіозні особи, як полковник Штейфон та граф Келлер. Сутички між офіцерами українцями та білогвардійцями спалахували постійно, останні всіляко намагалися принизити мазепинців та сепаратистів. Саме вони й штовхнули запорожців приєднатися до антигетьманського повстання Директорії.

«Чую, хтось глумливо крикнув: «Вот і хохлацькій черкас!» (Я був у сірій черкесці). Дивиться в очі нахабно підпитий штабс-капітан… Нахабу штабс-капітана відпустили останнім. Гидко було дивитися на його пониження і сльози»,– згадував сотник Авраменко зі штабу Запорізького корпусу. 18 листопада бійці 2-го Республіканського полку Окремої запорізької дивізії та кінна сотня Чорних Шликів заарештувала громадянську адміністрацію Харківщини та командування 7-го Харківського корпусу гетьманської армії. На Харківщині, Сумщині, Донбасі, Полтавщині та Катеринославщині було встановлено владу Директорії. Російське офіцерство, що роїлося в Харкові дотого часу, не чинило запорожцям жодного опору.

І знову повторилася історія квітня 1918 року. До запорожців потяглися добровольці. Запорізька дивізія невдовзі була доведена до повного штату, а потім розгорнута у корпус у складі двох дивізій (Запорізької та Республіканської) по чотири піхотні полки кожна. Паралельно із Запорізьким корпусом харківське вільне козацтво сформувало Харківський слобідський кіш (дивізію) на чолі з отаманом Кобзою. У Харкові робочі-українці утворили робочу дружину в складі 800 осіб. Почалася робота із розгортання до повного штату 7-го Харківського корпусу гетьманської армії. Проблемою бувбрак зброї та потрібної кількості офіцерів. Владнати ці негаразди завадив наступ Червоної армії.

Від німців з любов’ю

Є багато причин, чому українське військо зазнало поразки у грудні 1918 – лютому 1919 років. Керманичі Директорії виявилися абсолютно негідними та некомпетентними для керівництва державою в умовах війни. Більшовики вчинили нападсаме під час зміни влади в країні, тобто повної анархії на місцях. Воякам-запорожцям довелося воювати з червоними, маючи за спиною веселих хлопців отаманів-анархістів Чередняка, Сахарова, Ковтуна, Шинкаря та батька Махна.

Але навіть за таких умов штаб Червоної армії не наважувався атакувати Харків – більшовики боялися загрузнути в позиційних боях з запорожцями. Проте червоний главком Антонов-Овсієнко віддав наказ наступати. Він знав, щойно червоні вступлять в бій, в Харкові повстання проти українців мав підняти німецький гарнізон.

Після революції в Німеччині в німецьких частинах утворилися солдатські комітети, з якими швидко налагодили контакти посланці червоної Москви. Їм було, що запропонувати німцям. У щойно створеній Польщі, через яку німецькі частини поверталися на батьківщину, їхні ешелони масово роззброювали та грабували поляки. Більшовики ж запропонували німцям евакуюватися через свою територію –Балтику та порт Данциг. За це червоні зажадали від німців певних послуг.

Порозумітися з німцями командуванню запорожців не дали. Директорія була проти будь-яких переговорів з німцями, і запорожцям довелося додержуватися нейтралітетуй уникати конфліктів. Маючи вісті про посилення більшовицьких залог по той бік кордону, командувач корпусу полковник Болбочан намагався не втягнути своїх підлеглих у війну ще й із німцями.

11 грудня червона Рада робочих і солдатських депутатів спробувала здійснити в місті переворот – вона оголосила себе єдиною владою на Харківщині. Командування запорожців у відповідь запровадилов місті воєнний стан. Запорожці розігнали більшовицький мітинг в театрі «Міссурі», демонстрацію на вулицях та губернський з’їзд селянських рад. Маючи ворога на кордоні, запорожці просто не мали часу гратися в зайву демократію. Більшовики ж використовували репресії запорожців, щоби сильнішепідбурити робітничу масу. Місто постійно страйкувало й жило без світла та транспорту.

30 грудня більшовики атакували станцію Козача Лопань. Українці вдало відбивали всі атаки, але 2 січня до штабу червоних надійшло повідомлення: «ЦК українських комуністів повідомляє з Харкова. 1 січня починаємо виступ… Німці беруться затримати українські війська, зайнявши спільно з нами вокзал». Німецький гарнізон лишався грізною силою в 1600 багнетів та 300 шабель, маючи 10 гармат.

Повстання більшовицького підпілля та німецького гарнізону в Харкові поставило Запорізьку дивізію на межу катастрофи. Захоплення німцями харківського залізничного вузла означало втрату українцями військових ешелонів з майном та боєприпасами. Ба більше, кілька українських полків в цьому разі потрапляли в оточення. Усвідомлюючи весь жах становища, бійці Слобідського кошу та робоча дружина харків’ян обороняли вокзал, не зважаючи на втрати.

Командувач Запорізької дивізії підполковник Загродський у цих умовах прийняв єдине правильне рішення – полки, що перебували на передовій, розвернули зброю і вдарили по німцях та більшовиках в середині Харкова. Їм вдалося відкинути ворога від залізничного вузла, але німці продовжували гарматний обстріл. Зовні ж на місто насідали більшовики. 3 січня запорожці залишили Харків.

Директорія вимагала повернути місто за всяку ціну. Більшовики ж рвалися до Катеринослава,щоби з’єднатися із загонами батьки Махна. Отаман Болбочан доручив Запорізькій дивізії Загродського тримати оборону біля Чугуєва, Мерефи та Лозової. Республіканську ж дивізію 4 січня він кинув у наступ на північ від Харкова, розраховуючи зайти у тил до угруповання червоних. Антонов-Овсієнко згадував: «Болбочану вдалося потіснити частини 2-ї дивізії під Харковом. Переполох охопив порученців штабу фронту – «потрапили в пляшечку». Ситуація коливалася, мов на терезах, – «або-або». Аж тут на допомогу більшовикам знову прийшли німці. «Німецькі частини, хоч і не додержали свогослова затримати петлюрівців у місті, проте надали нам величезну послугу, продовжуючи нести караульну службу у місті. Цим вони дозволили направити основні сили на розвиток бойових операцій під Харковом», – свідчив Антонов-Овсієнко.

Водночас банди лівого есера Шинкаря зайняли Полтаву та перерізали залізницю – довелолося кидати війська ще й туди. Це поклало край всій справі – наступ запорожців захлинувся. Харків було втрачено.

Наостанок зазначимо. 12 січня в Харкові урочисто поховали «жертв петлюрівського терору» –як ініціаторів страйків та провокацій у прифронтовій зоні, запорожцями було розстріляно21 робочого. Антонов-Овсієно згадував: «Представники німецького командування виступали услід за нами із закликами протесту проти злочинів петлюрівців та вітаннями радянській владі. Німці невдовзі евакуювалися через Брянськ– Гомель». Більшовики виявилися нешанобливими союзниками. Жодного пам’ятника «німецьким інтернаціоналістам» в Харкові ніколи не з’явилося.

А невдовзі у харківській «надзвичайці», керованій легендарним Степаном Саєнком, щодня розстрілювали по 40–50 харків’ян і до приходу Добровольчої армії довели рахунок до тисячі. У концтаборі, створеному в самому центрі міста, утримували представників «ворожого елемента» і «неблагонадійних». Влаштовувати страйки чи демонстрації проти чинної влади в Харкові більше не наважувався ніхто.

Спроби переробити сусідів

Попри всю внутрішню суперечливість та розмитість концепції «Русского міра», в ній є принаймні одна чітка риса: народи, які населяють території, що їх російське керівництво вважає «своїми», упродовж останніх століть зазнали системної та всеохоплюючої русифікації. У її основі лежала русифікація мовна й культурна, але вона була лише засобом зміни світогляду, способу життя та психології підкорених народів. А кінцевою метою було використання підготовленого в такий спосіб «біологічного матеріалу» для реалізації амбіцій керівництва російської держави. Проте історія русифікації засвідчила її різну «ефективність» у випадку різних народів. І ті, хто зміг опиратися цьому явищу, опинились у більш виграшному становищі щодо добробуту й свого місця у світі.

ПОГЛИНАЙ І ВОЛОДАРЮЙ

З народження Московської держави відбувається постійне прирощення нею сусідніх земель Русі. До того ж і монголи подали залежній од них у всьому Московії приклад поводження із сусідами.

Першою жертвою асиміляції стала Новгородська республіка, яка після завоювання феодально-абсолютистською Москвою в 1478 році з процвітаючого торговельно-економічного центру міжрегіонального значення перетворилася на депресивний регіон російської держави. Після цього жертвами асиміляційної політики стали народи Поволжя та Сибіру.

У період існування Російської імперії (1721–1917) політика примусової асиміляції спрямовувалася на народи, що в культурному сенсі були значно розвиненішими за саму метрополію. Першою жертвою стала українська Гетьманщина. Українську мову, традиції та спосіб життя витісняють у позбавлене прав селянське середовище, а повноправну частину суспільства методом «батога та пряника» примушують до перетворення на «нормальних русскіх». В обмін на це її представники одержували доступ до найвищих державних посад, про що, зокрема, свідчить постать імператорського канцлера кінця ХVІІІ століття Безбородька, який у полеміці з росіянами заявляв, що «немає більших росіян як малороси».

Наступними жертвами стали поляки, білоруси та українці, приєднані внаслідок поділів Речі Посполитої та Віденського конгресу земель. 16 вересня 1831 року було створено спеціальний «Західний комітет», завдання якого полягало в започаткуванні масштабної програми русифікації українських та білоруських земель, що раніше перебували під контролем поляків, аби «зрівняти Західний край у всіх відношеннях із внутрішніми губерніями», а тогочасний «голова російського МВС» Пьотр Валуєв підготував спеціальний «Нарис про засоби обрусіння Західного краю». 25 червня 1840-го Ніколай I видав указ, згідно з яким усі справи як по урядовій, так і по судовій частині, не виключаючи справ дворянських і депутатських зборів, а також взагалі всі акти, хоч якого роду й найменування вони були, треба було писати лише російською мовою, а 18 липня заборонив використовувати назви Білорусь і Литва, які відтепер іменувалися «Північно-Західний край». Було заборонено Греко-католицьку церкву, закриті уніатські і василіянські школи, що сприяли раніше бодай якомусь збереженню білоруської й української культури. Натомість посилився контроль за освітою на цих територіях з боку РПЦ.

З 1860-х років, після розгрому чергового польського повстання, відбулася наступна, цього разу на порядок потужніша хвиля русифікації Польщі. Як висловився тогочасний Віленський губернатор Муравьйов: «Что не доделал русский штык – доделает русская школа». Посилилася русифікація й українців та білорусів. Валуєвський циркуляр 1863 року майже повністю заборонив використання української мови. Зусиллями РПЦ в білоруських та українських селах створюються початкові церковно-приходські школи, освіта в яких мала підкреслено релігійно-русифікаторську спрямованість. Семінаристам заборонялося розмовляти рідною мовою. 1876 року було видано Емський указ, який доповнив Валуєвський циркуляр і призвів до остаточної заборони використання української мови.

При Алєксандрє III вістря русифікації було спрямоване проти польської, оскільки українська та білоруська мови уже були заборонені: продовжувалося її витіснення із сфер адміністрації, суду та шкільної освіти, у гімназіях було не дозволялося навіть розмовляти польською. Шкільні програми з історії складалися в проросійському дусі. У 1885 році російська стала єдиною мовою викладання і в початкових школах. Одночасно скорочувалася кількість навчальних закладів, унаслідок чого до кінця XIX століття за рівнем письменності Польща виявилася на одному з найостанніших місць у Російській імперії. Фактично щодо поляків застосовувалися ті ж самі методи, що в попередньому столітті були апробовані щодо українців автономної лівобережної Гетьманщини.

Наприкінці 1890-х років із посиленням процесів централізації почався новий виток русифікації «національних околиць», метою якої було визначено «ліквідацію сепаратистських устремлінь» неросійських народів, їх розчинення в «російській культурній спільності». Тепер її жертвою мала стати й Фінляндія, де раніше русифікація здійснювалася переважно в адміністративно-правовій сфері й практично не торкнулася культури й освіти, обмежуючись перейменуванням на російський копил населених пунктів. Хвиля планомірної русифікації була пов’язана з ім’ям призначеного наприкінці 1898 року генерал-губернатором Фінляндії Ніколая Бобрікова. Уже 1900 року було видано Маніфест про мову, який оголосив російську третьою офіційною мовою фінської адміністрації після шведської та фінської. Наступного року було ухвалено закон про призов до війська, який ліквідував окремі фінські збройні сили й уключив їх до складу російської армії. Лише брак часу, якого до моменту розпаду імперії залишилося менше ніж два десятиліття, та згуртований опір політиці русифікації з боку фінської громадськості, що збирала багатотисячні демонстрації протесту, урятував Фінляндію від тих наслідків, які ця політика мала в інших регіонах імперії, зокрема і в Україні.

ОПІР РІЗНОЇ ЕФЕКТИВНОСТІ

Русифікація була спільною бідою народів імперії. Після включення до її складу народів Кавказу та Середньої Азії вони також зазнали її впливу. Однак опір асиміляції в окремих народів був різний і приніс якісно відмінні результати. Головним захисним механізмом народів Кавказу та Середньої Азії у цей час була їх значна відмінність од росіян як у мовному, так і релігійному сенсі, замкненість способу життя та віддаленість від метрополії. Хоч та частина їхніх еліт, яка прагнула інтегруватися в російське середовище, досить швидко втратила свою ідентичність.

Натомість у випадку європейських народів ефективність опору цілком залежала від їхньої рішучості та організованості. Адже потенційні можливості для цього були: від напівлегальних до радикальних. Окрім кривавих повстань проти імперії 1830 та 1863 років, Польщі для протидії русифікації у 1880–1890-х роках активно створювалися таємні навчальні заклади, у яких викладали польську мову, історію й культуру. Був навіть створений таємний Університет у Варшаві, що постійно мігрував, змінюючи місце проведення занять. Величезну роль у вихованні патріотичної свідомості молодих поляків відіграли жінки: термін matka Polka досі означає сильну відважну особу, готову до спротиву в умовах заслання чи навіть смерті чоловіка. До 1901 року система таємної освіти охопила майже третину населення країни. Водночас під час російсько-японської війни 1904–1905 років Юзеф Пілсудський відвідав Японію, де домовився про фінансування повстання в Польщі й організації польських легіонів для участі у війні проти Росії, і створив Бойову організацію Польської соціалістичної партії, яка лише 1906 року знищила 336 чиновників російської окупаційної адміністрації та військовослужбовців.

У Фінляндії відбувалися масові страйки та демонстрації, активно вживалася тактика «пасивного опору». Наприклад, 1902 року на призовні пункти до російської армії з’явилася лише половина фінських призовників. Урешті-решт, після низки прикрих прецедентів російський уряд дійшов висновку про «ненадійність фінських солдатів» і зменшив квоту їхнього призову, замінивши податком на звільнення від військової служби. 16 червня 1904 року було вбито генерал-губернатора Бобрікова, який проводив політику русифікації, а після початку російсько-японської війни фіни, як і поляки, зуміли домовитися про фінансову допомогу від японського уряду. Врешті-решт маніфестом од 17 жовтня 1905 року російський імператор змушений був припинити дію русифікаційних законів та позбавити нового генерал-губернатора надзвичайних повноважень.

У підсумку національна дискримінація неросійських народів стала одним із визначальних чинників розпаду імперії Романових. Польща й Фінляндія, які пізнали всі принади співіснування з російським керівництвом у межах однієї держави, одразу категорично відмовилися від ідеї її перетворення на федеративних засадах, а відтак створили власні національні держави, які до початку Другої світової війни фактично нівелювали результати попередньої русифікації. Натомість українці, білоруси, народи Кавказу та Середньої Азії змушені були відчути всі принади співжиття ще й у межах «рівноправного» Союзу.

РАДЯНСЬКА ДОБА: «НОВА ІСТОРИЧНА СПІЛЬНОТА»

Більшовицька русифікація радянської доби була поставлена на «індустріальні рейки», здійснювалася з розмахом та глибиною, притаманною лише тоталітарним режимам. Успіхам русифікації в нових умовах сприяла нова ідеологічна основа, адже вона в цей час подавалася не як поглинання одним народом інших, а всього лише як участь у формуванні нібито єдиної для всіх «нової історичної спільноти – радянський народ». А російська мова стала платформою такого злиття, «мовою міжнаціонального спілкування».

Процес асиміляції підсилювався масштабним переміщенням населення із одних кінців імперії до інших, з традиційно національно самобутньої сільської місцевості (не тільки сіл, а й малих міст, що відігравали роль адміністративних, культурно-освітніх та економічних центрів) до великих міст, спосіб життя в яких уніфікувався в процесі реалізації комуністичних економічних експериментів. Уже в 1958–1959 роках в українських великих містах рідною мовою навчалася абсолютна меншість дітей: Івано-Франківськ – 39,4%, Київ – 26,8%, Дніпропетровськ – 17,4%, Одеса – 8,1%, Луганськ – 6,5%, Харків – 4,1%, Донецьк – 1,2%. У результаті якщо російською в містах УРСР 1970 року не володіли лише 7,4% жителів, то українською – 30,6%. Частка людей, що вважали рідною російську, у містах перевищувала в півтора рази частку росіян (45,1% та 30,2% відповідно).

Більше від України русифікація торкнулася лише Білорусі, де, ймовірно, було пройдено критичну точку неповернення, коли в 1995 році 83,3% білорусів на референдумі проголосували за російську як державну. Фактично відбулося зросійщення найближчої до Москви неросійської країни, чого Кремль домагався століттями. Пасивність білорусів стосовно власної державності призвела, зокрема, й до нинішньої економічної катастрофи, яка, на думку багатьох економістів, набуде ще помітніших масштабів.

НАЦІОНАЛЬНИЙ ІМУНІТЕТ

Натомість у решті республік СРСР, за винятком Казахстану (людські втрати якого під час голодомору 1932–1933 років оцінюються в 1,5–2 млн людей) та Киргизії (де індустріалізація супроводжувалася жорсткою русифікацією, у якій взяла участь частина місцевої еліти), частка носіїв російської мови, культури та ідентифікації чітко узгоджувалася із часткою росіян та асимільованих ними переселенців з інших республік. Частка тих, хто вважає російську рідною, серед титульних народів цих країн найбільшою є в молдаван – 2,5%, у решти вона не перевищує 1%. Ці дані важливі тому, що відбивають самоусвідомлення людей: відмовляючись зректися своєї мови й культури, вони залишалися й менш сприятливими до інших рівнів русифікації: звичаєвого, ціннісного тощо. Окремим чинником стало переміщення російського населення як носія русифікації до тих регіонів СРСР, де воно масово не жило. Українські Крим і Донбас, країни Балтії (насамперед, Латвія) отримали викривлену структуру суспільства, наслідки чого відчутно й досі.

Після Другої світової війни русифікації більшою чи меншою мірою зазнали й країни соцтабору, особливо ті, які входили до інтеграційних утворень, що їх контролював Кремль, як-то Організація Варшавського договору (ОВД) та Рада економічної взаємодопомоги (РЕВ). У більшості з них російську мову було введено як обов’язкову до вивчення; державний, партійний та економічний менеджмент, особливо в перші десятиліття після Другої світової, проходив підготовку в СРСР; радники, різні категорії «фахівців» та дислоковані тут військові збройних сил СРСР доповнювали справу.

Найуспішнішим такий процес «зближення соціалістичних націй» був у Польщі та Болгарії. У результаті чого в наші дні за оціночними даними російською мовою в Болгарії певною мірою володіє до 5 млн осіб, а кількість тих, хто вивчав російську перед розпадом комуністичного блоку, досягла 1 млн осіб. У Польщі за даними Євростату російська – теж мова, яку дорослі поляки знають краще за будь-яку іншу іноземну, хоча ситуація серед молодшого покоління змінюється. Варто водночас зазначити, що під час «комуни» в Польщі збереглося дві більш-менш вільні інституції, не подолані радянщиною: католицька церква та селяни, котрих неможливо було схилити до колгоспної системи (лише 21% землі належав державі). В Угорщині, Чехії, Румунії вона значно поступається англійській та німецькій.

Історичний виклик для народів окресленого нами регіону полягає в тому, що процеси творення «новой исторической общности – советский народ» і «зближення соціалістичних націй» було перервано після розпаду СРСР,  однак нині їм знаходиться замінник. Ще 1999 року було ухвалено спеціальний закон, що встановлював форми підтримки «співвітчизників» – шляхи розширення «Русского міра» (від втручання у програми вивчення історії в країнах-сусідках до сприяння проросійським організаціям – Ред). Сьогодні реалізація проекту «Русскій мір» покликана продовжити його в умовах наявності формальних політичних кордонів. Україна зазнавала спроб русифікації упродовж трьох століть. Попри це, завдяки відмінностям у структурі та психології суспільства, спротиву активних і небайдужих, збройним повстанням проти окупації, вдалося зберегти національну ідентичність. Нинішні русифікаторські спроби спрямовані якраз на нейтралізацію цих чинників, які визначили ефективність опору в минулому. Тож, аби не повторити сумного досвіду Білорусі, українцям слід рішуче захищати свій економічний, інформаційний та культурний простір.

Право бути собою

Коли лускають імперії, на їхніх руїнах завжди виникають держави, на появу яких ніхто не розраховував

Згадаймо розпад Австро-Угорщини чи хоча б Югославії. Так сталося 20 років тому і з СРСР. Однак чи справді набуття Україною власної державності було лише примхою долі, капризом, наслідком збігу геополітичних обставин, побічним продуктом боротьби за владу Ґорбачова і Єльцина? Чи, навпаки, реалізацією внутрішньої логіки розвитку нації, тієї генеральної лінії, яка часами губилася під тиском зовнішніх сил, але врешті-решт не могла не вийти на поверхню історичного процесу?

Щоб погодитися з першим поглядом, доведеться не помітити, забути невдалий досвід визвольних змагань, зусилля поколінь українських дисидентів у складі різних країн, збройний спротив радянському монстрові, врешті-решт, мрію без перебільшення мільйонів, відверту чи приховану, що «Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці».

До того ж, згадуючи про сприятливий розклад, не слід забувати й не менш серйозні перешкоди. А саме: геть не ілюзорну потугу всього Радянського Союзу, побудованого на силі й насильстві, з його армією, міліцією й таємною поліцією. Байдужість, якщо не ворожість, ключових гравців на міжнародній арені, які страшенно боялися появи незалежної й непередбачуваної України. Численну «п’яту колону» носіїв певного типу свідомості, які сприймають себе як носіїв цивілізації, а своїх опонентів – як варварів. Нарешті, силу звички величезної кількості людей, які не воліли й не уявляли іншого життя, окрім як за колючим дротом.

Незалежна Україна будувалася силами кількох категорій діячів, різноспрямованих, ба навіть протилежних за своїми пріоритетами, цілями, переконаннями, життєвим досвідом.

Група перша: ідеалісти, які здобуття власної держави сприймали як кінцеву мету, що ж до решти завдань, то вони мали «вирішуватися самі собою». Ентузіасти, фахівці та інтелектуали, які донедавна були далекі від спротиву системі, проте щиро її не любили й так само щиро прийняли гасла національного відродження.

Група друга: вчорашні радянські функціонери, що швидко побачили перспективи кадрового просування. Так звані червоні директори – міцні (й не дуже міцні) господарники, які найкраще були обізнані з «реальним сектором» життя й сподівалися підлаштувати його під свої потреби. Бізнесмени-початківці, нещодавні «кооператори» з необмеженими амбіціями та апетитами. Представники кримінального світу, що сунули в бізнес зі специфічними уявленнями про способи його ведення. Усі вони виявилися тісно пов’язаними спільними інтересами, а згодом і спільними проектами.

А ще була маса простих українців, які, попри безлад і злидні, повірили в щирі наміри новостворених еліт й задовольнялися обтічними зразками красномовності першого президента. Це було простіше, ніж вибудувати реальну демократію на засадах реального поділу влади, рівних можливостей і конкуренції ідей, ніж трансформувати економіку, яка зводилася до купи заводів-гігантів, що гнали нікому не потрібну «оборонку» й непридатний для вживання ширвжиток.

І ніхто або майже ніхто навіть не замислювався над тим, що проголошення незалежності – не кінець довгого шляху, а лише його початок. Ніхто або майже ніхто не згадував крилатого вислову: «Ми створили Італію, тепер залишилося створити італійців». Ніхто або майже ніхто не розставив крапок над «і»: спільна держава, спільна мова, спільна культура – не кінцева мета, а інструмент для вирощування політичної нації з метою утвердження таких засад суспільства, як чесність, гідність, освіченість, відкритість новому і, вже як наслідок, добробут.

Романтизм завжди має на споді відтінок безвідповідальності. А новим відповідальним, компетентним елітам не було звідки взятися. Порочне коло: їх треба було вирощувати, спираючись на потенціал усієї країни, але керівники держави саме в цьому й не були зацікавлені.

Розумів він це чи ні, правлячий клас старанно опирався появі діячів нової генерації й, головне, нового типу і, навпаки, займався селекцією тих, хто приймав новостворені правила гри. Частково він толерував зовнішні вияви патріотизму й національної свідомості, насправді ж від самого початку, згідно зі своєю внутрішньою логікою, витискав усі змістовні вияви українськості на маргінеси суспільного життя.

Правовий нігілізм, дискредитація надій, формування типового для третього світу корпоративного капіталізму, що базується на корупції та особистих стосунках (і, навпаки, гальмування вкрай необхідних економічних реформ), відсутність гуманітарної та мовної політики – до всіх цих гріхів ідея незалежної України не має жодного стосунку.

Можна скільки завгодно перераховувати згаяні можливості, згадувати змарнований час. Можна шукати й знаходити винних у тому, що на двадцятому році самостійного існування країна так само далека від ідеалів свободи й демократії, як і наприкінці вісімдесятих. І все ж, тверезо усвідомлюючи всі гріхи і поразки, слід так само тверезо сказати: шанси не втрачено. Незалежність (доки нинішня влада остаточно її не здала) – не порожній звук. Незалежність – це збереження можливості перезавантаження. Це, врешті-решт, відчуття відповідальності за країну загалом, а не окрему провінцію імперії.

Кожному, хто нині констатуватиме поразку українського проекту, можна порадити один мислений експеримент: хай уявить на хвилинку, що Україна досі залишилася в СРСР... Того, старого – з ЦК, Афганістаном, таборами... Чи нового – з вертикаллю влади, Чечнею, міжетнічними сутичками... Уявили?

Від русифікації до бідності

Нав’язування російської мови – лише один з аспектів експорту Росією свого способу життя

Термін, здається, добре знайомий. Нині навіть  шкільнийпідручник жваво пояснить вам його сутність: русифікацією, мовляв, єполітика, спрямована на утвердження та зміцнення російської національно-політичної переваги в Україні або інших країнах за допомогою переходу чи  переводу осіб неросійської національності на російську мову й російську культуру та їх ню подальшу асиміляцію. Популярне трактування цього явища веде свій родовід іще від рубежу ХІХ–ХХ століть, коли політичне крило національно-визвольного руху боролося проти різного роду обмежень у царині українського слова й друку. Згодом, уже за радянських часів, це трактування видозмінилося у викривальне бичування культурно-освітньої політики СРСР. Утім, русифікаторство від свого початку стосується не лише «солов'їної мови» та вишиванки.

Економічна русифікація: снаряди замість масла

Здебільшого під русифікацією розуміють насадження й культивування російського, яке має витісняти й нівелювати щось питомо своє, автентичне. Насправді утиски та асиміляція були і є лише частиною русифікаційних заходів. Іншою їхньою функцією є збереження та розвиток тих складових місцевої культури чи соціальних практик, які за визначенням були корисні для метрополії, обіцяючи зміцнювати її вплив на місцях.

Русифікацію традиційно й цілком справедливо ототожнюють із поширенням на Україну політичного впливу Росії, коли після Козацької революції ХVII століття та низки воєн із Польщею й Туреччиною дедалі більше українських теренів потрапляли під владу «білого православного царя». Утім, початки русифікаторства попервах стосувалися зовсім не культурно-освітньої сфери, а радше соціальної та економічної. Ревно обстоюючи позитив, що його буцімто привнесли російські завоювання імперської доби в економічне життя України, казкарі ідеологічного фронту повсякчас наголошували на доступності для України зарубіжних ринків збуту продукції (в першу чергу сільськогосподарської), перетворення Півдня та Лівобережжя на житницю Європи тощо. Гірка правда полягала в тому, що всі ці зміни скоріше сприяли консервації економічного аутсайдерства України, яке намітилося вже у ХVIII столітті, аніж виходу з нього. Не секрет, що «доступ» до західних ринків українських купців відбувався не рентабельно виправданими шляхами, як було ще від часів Середньовіччя, а за російським посередництвом і через контрольовані метрополією транзитні центри. Ідеологія російської зовнішньої торгівлі не мала нічого спільного з філософією вільного обміну, притаманного західному світу й була орієнтована винятково на потреби встановлення економічного, а відтак і політичного панування. Шляхом запровадження поступових обмежень на вивіз стратегічно важливих товарів та спрямування торговельних потоків у власні транзитні пункти Росія швидко встановила цілком нові для українців правила гри, де бізнес міг бути успішним лише для «своїх». У недалекому майбутньому в ньому лишилися переважно ті, хто заручився підтримкою та протекцією впливових вельмож або царських фаворитів.

Іншим гірким плодом стало входження українських виробників до загальноросійського ринку, оспіване багатьма істориками імперської та радянської доби. Сільське господарство в Україні мало орієнтований на експорт характер. Псевдо-патріотів страшенно тішив статус України як годувальниці Європи, при цьому скромно замовчувалося те, що за кордон продавали переважно фуражне збіжжя, яке йшло не до європейських споживачів, а для реекспорту в колонії. Динамічний розвиток цукроваріння в Правобережній Україні, що так пестив містечкове марнославство, теж став таким собі маленьким «економічним дивом», з тим лише застереженням, що умови роботи на цукроварнях були вкрай важкими, а мережа підприємств аж ніяк не вирішувала проблеми безробіття та низького рівня життя. Попри те що Україну вважали мало не столицею європейського цукроваріння, її середньостатистичний мешканець споживав цукру в рік найменше з-поміж інших сусідів по Європі!

Промислове піднесення другої половини XIX століття було чистої води «русскім» проектом, через те що всю інвестиційну сферу контролював уряд, прагнучи використати її не для поліпшення добробуту країни, а заради розбудови стратегічно важливих галузей, орієнтованих на потреби армії та флоту. Бісмарківський принцип «снаряди замість масла» приваблював закордонних інвесторів гарантованим збутом виробленої продукції (гармат, пароплавів, прокату, рейок, вагонів, промислового устаткування), споживачем якого виступала держава. Імперська промислова революція, а згодом радянська індустріалізація сповідували практично однакові економічні пріоритети: переважання видобутку сировини та важкої промисловості над харчовою та легкою. Напередодні Першої світової війни в структурі українського експорту на готову продукцію припадало менш як 20%, решту становили сировина та напівфабрикати.

Неоптимальний розвиток промисловості та сільського господарства, запроектований та стимульований в інтересах меншості суспільства, гальмував розвиток внутрішнього споживання. Відсталість імперської моделі економіки фактично законсервувала застарілі форми харчування та побутової культури українців. Надмірне споживання хліба й злаків, які компенсували брак у раціоні білків та жирів, високий рівень споживання алкоголю, що його неявно стимулювала державна монополія, – усі ці рудименти архаїчного повсякдення успішно пережили імперську цивілізацію, ставши одним з основних кодів цивілізації радянської.

Відсталість сфери комунікацій, про яку ще Гоголь писав, як про хронічну хворобу Росії, стала для України усталеним фактом. Ірраціональне й мляве будівництво доріг, а згодом залізниць, відсталість технологій та розкрадання коштів назавжди стали виразно російським брендом у цій сфері. Транспортні проекти часто перетворювалися на іміджеві ширми, що прикривали справжню безпорадність держави: сцени закладення Транссибірської залізниці, де майбутній імператор Ніколай ІІ з тачкою в руках, увійшли до всіх гімназійних підручників з історії, а за деякий час реінкарнувалися в пропагандистські плакати іншого потьомкінського проекту імперії, тепер уже радянської, – БАМу. Спільними нотками резонують із ними і теперішні інфраструктурні проекти Євро-2012 пострадянської України

Соціальна русифікація: черги замість барикад

Найяскравіший вияв соціальної русифікації – участь українських еліт у розбудові російської та радянської імперій – часто використовується як аргумент на користь близькості цих утворень і їхньої ідеології українському менталітетові. Заради точності відзначимо: «хохли»-будівничі імперії – це не лише Розумовські, Безбородьки, Трощинські та Кочубеї, але й сотні тисяч українських селян та козаків, якими Петербург «обрусения ради» заселяв Кубань, Крим, Східний Сибір і Казахстан. Прикметний факт соціальної політики метрополії: усі регулятивні заходи щодо українського суспільства вона спрямовувала тільки на дві соціальні верстви – дворянство й селян. Перші отримували кар'єрні та матеріальні перспективи на імперській службі, втрачаючи натомість соціально-політичну самодостатність (а згодом і ідентичність), других то батогом, то пряником манили до міфічних селянських «землі й волі». Водночас політика імперського та радянського урядів послідовно ігнорувала й маргіналізувала третій стан – середній клас. Права власності в законодавстві імперій для непривілейованих верств завжди лишалися примарними, а політичні свободи були геть відсутні, що взагалі не давало можливості для розвитку буржуазії як носія принципово іншої громадянської релігії, заснованої на індивідуалізмі, незалежності, відповідальності та підприємливості.

Натомість соціальна русифікація повсякчас дбала про збереження в суспільстві ієрархічної структури. Верхівку традиційно посідали «обрані» та протеговані політичним режимом чиновники й офіцери, до яких могли долучатися інші категорії «слуг народу». В умовах хронічної неефективності управлінського апарату та економіки, ці категорії мали окрім владного впливу ще й додаткові пільги-преференції – від доступу до західних благ цивілізації до якісного лікування та харчових пайків у спецрозподільниках. Решта суспільства поставала аморфною знеособленою масою, головними моральними цінностями якої були безоглядна покірливість та віра в сильну державу (царя, вождя). Соціальні прагнення скеровувалися не на самореалізацію та самовдосконалення, а на пошук шляхів потрапляння до числа «обраних» і відтак оволодіння дарованими їм пільгами. Особиста свобода в колективістських структурах сільської громади або стаханівської бригади завжди була аномалією й викликом традиційним цінностям. Патерналістські орієнтири й очікування завжди мали своїм наслідком пасивність і добру керованість – найцінніший суспільний результат русифікаційних проектів. Саме вони давали можливість метрополії ліпити нові спільноти не тільки на рівні ідентичностей, але й фізичних людських мас – саме так став можливим феномен «радянського народу», популяції якого лишилися практично в усіх колишніх радянських республіках і понині.

Утім, соціальні успіхи русифікації були й лишаються чи не найбільш сумнівними та обмеженими. Причин цьому досить багато – від напрочуд тривкої соціальної пам'яті українців (як-от селян, у яких, як доводять соціальні психологи, інтуїтивна й підсвідома недовіра до влади, спричинена травматичним досвідом голодоморів і колективізації, живе та працює протягом щонайменше 4–5 поколінь) до елементарної незграбності та поверхневості реалізації конкретних заходів. Поклавши чимало часу та коштів на нівеляцію соціальних та етнічних відмінностей поміж «братніми радянськими республіками», небіжчик СРСР, зрештою, зіткнувся наприкінці свого існування з вибухом притлумлених до того «націоналізмів» та відродженням соціально-побутових традицій, які він безуспішно намагався викорінити. Системною вадою русифікації була її неконструктивність. Оглядаючи наслідки русифікації Криму, яка в очах російського суспільства була аналогом цивілізаторства дикунів, російський публіцист Євґєній Марков із невтішною відвертістю зазначав: «Питання про народну вигоду мусить бути вирішене з цілком безсторонньою логічністю й щирістю... Погляньмо справі прямо в очі й, поклавши руку на серце, скажімо відверто, чи справді дали ми кримському татарину краще життя?»

Культурна русифікація: «бідні, бо дурні, а дурні, бо бідні!»

Культурна площина русифікації здається найбільш видимою. Утім, вона набагато ширша й загрозливіша, аніж валуєвська заборона українських друків 1863 року чи то тріумфальна хода російської попси українським телеефіром.

Глобальний результат культурної русифікації – це прищеплення нової системи цінностей і мотивів, передусім у повсякденному житті. Це ті соціальні звички й судження, які промовляють до нас вустами персонажів Сковороди та Нечуя-Левицького: «начальник завжди правий», «не висовуйся», «а мені воно треба?» тощо.

Соціальна байдужість та духовна летаргія насправді страшніші за примітивність смаків, що їх плекає маскульт «русского міра». У цьому сенсі наслідки русифікації зараз даються взнаки навіть там, де замість російської лунає українська, але в лікарнях і судах до людини ставляться залежно від її соціальної «сортності» й товщини гаманця.

Ще одна, так би мовити, цивілізаційна травма, заподіяна русифікацією, – поява в нашому культурному лексиконі понять «провінція» та «столиця». У дорусифікаційну добу культурний ландшафт на знав такого поділу через питомо європейську гомогенність України – великі міста й містечка творили основний економічний та культурний субстрат регіонального життя, у якому освітні центри та потужні торговельні осередки не конче збігалися з адміністративними столицями й осідками можновладців. Переформатування імперської доби натягнуло над країною нову координатну сітку, у якій ця гомогенність швидко зникла разом зі старими осередками культури й економіки (навряд чи хтось зараз упізнає в Кам'янці-Подільському, Білій Церкві, Коропі чи Новгороді-Сіверському колишні «зіркові» міста). Центри ваги перемістилися в значною мірою штучно визначені новою владою осередки, які так і не спромоглися на самодостатній розвиток, а з’ясування можливостей і перспективності стало визначатися не природними здатностями регіону чи місцевості, а властивим імперії ієрархічним поділом між «центром» і «окраїнами». Тож провінційність стала категорією не географічною, а радше сутнісною, якісною.

Імунітет від русифікації

Русифікаційні моделі були і є конче необхідними для збереження цілісності та впливу імперії. Але чи є вони такими всесильними та ефективними? Ахіллесовою п’ятою русифікаторства є тотальна байдужість до будь-якої ідентичності, в основу якої покладено суто громадянські цінності (примат прав особи, індивідуалізм, терпимість, соціальна конструктивність тощо). Через те навіть русифіковані громадяни не завжди уживаються із цінностями та умовами «русского міра», навіть якщо вони є етнічними росіянами. Русифікована модель суспільного й культурного устрою пропонує неефективну державу, матеріальну нестабільність і соціальну пасивність, позбаляючи натомість можливості вибору та перезавантаження суспільного розвитку. Ця неприродна модель поступу є перешкодою для повноцінного розвитку не лише Львова, Коломиї чи Луцька, але рівною мірою й Луганська, Джанкоя чи то Херсона. Русифікація та її новітній римейк совок ніколи не матимуть шансів там, де люди воліють бути громадянами, а не підданими.

Продовження читайте у журналі «Український тиждень» №23(188)

Страницы:
1
33
34
35
36
37
38
39
40
предыдущая
следующая