3. пневмонія.

коли відлічуєш час не миттєвостями
не секундами
а годинами у дні
лежачи у простирадлах строкатих на топчані -
дивишся тупо в вікно крізь грати
в якому видніється небо -
чекаєш появу птаха в польоті у волі
або ж хоча б почути спів його у вербі
яка привітно хитає вітами у вікні... -
але то марна справа,
птахи у волі така рідкість нині
...окупація бо...
то прсто лежачи на топчані
слухаєш вітер бурхливий і бунтівний -
він то сумний, у задумі
а то веселий, усміхнений
злий і грозний (як у грозу)... -
такий різмаїтий у настрої він!
весь час його бачиш рудоволосим хлопчиськом
зоводіякою
і з обличчям у ластовинках -
бодьоро кличе тебе
вчепився за грати вікна
- виходь!
я знайшов твою люльку
чекаю на тебе у двОрі, віходь
повеселимся на славу!
вип"єм вина
зацілуєм до шалу дівчат
заблукаємо з ними у полі...
досить валятися на топчані!.. -
ледь здіймешся на лікті
з великим зусиллям скинеш ноги
торкнешся ними підлоги
шукаючи ними капці
накинеш піджак
і зійдеш сходами в ніч
у двір...
тихо шепоче листя про щось
про сумне і печальне
місяць то осяє усе
то сховається раптом за хмару -
тернеш сірником (наче блискавка в тишу!)
запалиш
закахикаєшся
й викинеш геть недопал
...тихо навкруг
лише чути звуки віддалених вибухів
і стрілянину
...війна...
вертаєш до хати
під простирадла строкаті
лягаєш на топчані
а вітер... - вітер сміється
мов, як я ткбе піддурив
не вітер
зрадник за гратами у вікні...
кахикнеш
- ...та ну його... -
і заснеш
без надії на завтра...

Вітер приніс мені -
вітер, якого нема.
Вітер сказав, що у тебе
без мене - зима.

Вітер шепоче: без мене
немає сну.
Вітер признався:
ти згадуєш нашу весну.

Вітер говорить: напевно,
уже не мине.
Вітру я - пошепки:
ти вже тримаєш мене.

Ні - не в долонях
тримаєш. У серці, мов біль.
Вітру я - подумки:
так, я належу - тобі.

Знаю, так страшно -
посеред вагань і зневір...
Янгол, тримаючи: 
буде. Лиш вітру повір.

 

Холод, дощ, негода  на  дворі

останнє листя прямує до землі.

Це осінь нам показує стрептиз

свої багряні шати скидає в низ.

 

Але без похоті  ця  голизна,

кому приємна така от новизна.

Чорні і непохитні стоять всі крони,

каркають  на  них  лиш  каркарони.

 

Стебла самі по собі повсихали,

гілячки  листя собі  поскидали,

що  захотіли  те  й  зробили,

от самураї,себе на харакірі засудили.

 

А хто пташок подалі всіх послав,

всіх гарних і співучих повиганяв?

Хто хазяйнує тут? У чому справа?

Кому потрібна,така ото розправа?

 

Це ж осінь з вітром так зійшлася,

що  аж  пиль  за ними понеслася.

Не витримало небо,заплакало дощами,

щоб ця пиль не стояла перед очами.

 

Обличчя обдуває прохолодний вітерець,

танцю осені, крутого, видатний творець.

Хлопець  він  моторний, хоч  куди  козак,

гудуть від жаху електричні проводи,це так!

 

Зі стін злітають навіть дахи,

коли  він робить свої  махи.

Він  гарячкує, іде  в рознос,

коли не до вподоби йому прогноз.

 

Погляньте! Він як дитина грається тепер,

постановкою складних прем’єр

зайнятий  цей  режисер.

Осені чудовий він партнер.

 

Вона стрімко крила розправляє,

коли він з нею вихором кружляє

у  піруетах  бездоганих

по площах й вулицях прибраних.

 

Вони мають вигляд – карнавальних,

сяють розмаїттям кольорів натуральних,

яскравих, барвистих, полум’яних,

від зелених, аж до багряних.

Це  па-де-де  чарує  все  живе,

все що ворушиться в танок іде.

І пташки з ними весело кружляють,

так потихеньку у вирій  відлітають.

 

Плоди  вже  зібрані  давно,

відкрите  навстіж  моє  вікно,

а за вікном, летять ключом, журавлі,

небесні кораблі,їм мало місця на землі.

 

От і летять собі за небокрай,

курличуть,мене кличуть:

- “Давай,  злітай, злітай,

курли,курли,ходи,ходи”- мені кажуть.

 

“Ти  повір  у  чудеса,

поглянь лиш у небеса

води тут, мегатони  блукають,

атмосферний тиск собою понижають.”

 

Повіривши у ці дива

за  ними  я  майнув.

Віра мені тайну цю відкрила

і у небо,безмежне я полинув.

 

Тому  що  ми така  є нація

не страшна нам левітація

і притаманна телепортація,

в раю вже буде реінкарнація.

 

Європа,Азія у ній Китай,

чудес тут,хоч відбавляй.

Америка,Атлантика,Європа.

Опа! Я вже в Україні, в дома.

 

Отакий миттєвий мій вояж,

неймовірний,як осені пейзаж,

в якому,свій,вона веде танок,

скидає  за  листком  листок.

 

Осінь  навмисно все  оголяє,

це вона так землю підготовляє,

до  сну  глибокого,  зимового

і сорому у цьому,нема ніякого.

 

У сні, ми сорому  не  відчуваємо,

а проснувшись,щось там одягаємо.

І  робиться  це все навмисно,

але кажуть,що воно корисно.

 

Справа зими – покрити теплою ковдрою,

а весни – прикрасити чарівною обновою,

а справа людини – не робити шкоди

для  цієї  ніжної, чарівної  природи!

 

Влада Луганську клянеться, що баннер Партії Регіонів * відірвало вітром *. Природа в опозиції ?

Заместитель мэра Луганска Александр Ткаченко утверждает, что баннер с надписью "Партия регионов" не убирали по требованию музыканта Святослава Вакарчука – его оторвало ветром.

"На День города произошел отрыв баннера ветром. Дабы избежать его дальнейшего падения, были приняты  срочные меры, чтобы его снять. Его сняли скалолазы", - отметил Ткаченко.

Как известно, во время празднования Дня города в Луганске с баннера над праздничной сценой отрезали надпись "Партия регионов" по требования Святослава Вакарчука.

Не гуде вже вітер - заспокоївся.
Ти не кличеш мене - згомонів
Я не мчу - нехай рана загоїться
Аби тільки снився ти мені.

Все минає - то одвічна істина
А весна-то потайки іде:
Ще морозно,ще зимова сивина
Переможна
                     і весну тим б’є

Але весна знає свою силу
Притаїлась, значить, мить - і все!
Ще я називаю теби милим...
Вітер в серце і - нема тебе ніде!

Лютий надимає щоки,
Люто дме, шибками грюка,
Знахабніло в двері стука...
Космос чорний і високий

Зоревітром срібним дмуха,
ЗореПросо сипле з міху.
Оріон потужно диха...
Лютий дме.
                     Я небо слуха.

11.02.2011
© Stepans’ka Marina (SMG)

На засніжених алеях...

Як завжди,сиджу уночі Перед аркушем паперу (обов ` язково, вирваним зі щоденника – така вже традиція) На столі тремтить свічка, У плеєрі грає меланхолійна пісенька, пишу… Кому?... Куди?... А головне: Навіщо?... Та,яка різниця?! Хтось,можливо,і прочитає… А може і ні…  

Комусь хочеться стати найкращим, Комусь – першим… Хтось бажає віллу і авто, А хтось – спокійну і затишну хатину в селі…   А я хочу бути вітром… Він вільний, Він самотній серед натовпу, Він сумний і одинокий, Але такий швидкий…   Якби я була вітром, Певне, була б холодним, Пронизуючим наскрізь.. …Осіннім… Від якого завжди всі так Невпинно ховаються… Зав ` язуються шарфом, Вдягають капюшон і рукавиці… І тікають… В кремезні будинки, В затишні кав ` ярні, До когось в обійми…   Або була б теплим І ніжним подихом вітерцю влітку, десь на вечірньому пляжі… А десь на пісочку,біля моря, Сидів би самотній Ти… А я би огортала Тебе Теплом, Ніжним заходом сонця… Торкалася б Твоїх плечей, тихесенько дихала б Тобі на вушко морем…і ніжністю… Я б сиділа ось так,поруч, Забувши про те,що я – Вітер… А Ти б мовчав, слухав прибій, пропускав би крізь пальці пісок, як час.. А я б заздрила тому піску – він в Твоїх руках, ти його торкаєшся, а до мене торкнутись не можеш… Знов забуваю,що я – вітер… Торкаюсь Твого лиця, дивлюсь у задумливі очі, цілую вуста… Чи може стихія цілувати?! Так!Якщо зуміла покохати,то цілувати теж може – теплим подихом прощальних променів сонця торкаюсь їх – Твоїх губ, Твоїх очей… Легко і ніжно торкаюсь Твого волосся… …Вперше… Я божеволію від ніжності… Я згораю в Тебе на вустах, в Тебе на плечах, в Тебе на руках… Але я – Вітер… всього лише стихія… І Ти не знаєш про мою любов… Божеволію від того, що Ти поруч, але не зі мною… Востаннє торкаюсь волосся… І лечу за горизонт – аби знов божеволіти від думки про Тебе… про Твоє волосся… про Твої плечі… про Твої вуста… про Твої очі…   Невже так буде вічно?!....   Більше не хочу бути вітром!!!.... (_КоШеНяТкО_)

---

Ти озирнись на мить довкола...

Поглянь у світ із надсуцвіття

І замість крапки знову кома,

І знов спіральне словоліття.

---

Пробуджена промінням сила

З весни ввібрала ноти літер.

Душа втомитись не посміла,

В обіймах зустрічає вітер...

---

Ти зупинись на мить поволі

Спитай питанням без обману,

Чого це над тобою зорі

Живильним світлом гоять рану?

---

Чого птахи співають ніжно,

Чого пелюстки мріють світлом?

Невже в питаннях сенси світу?

А в серці вже... любові вітер

вітер… подув легенький вітер… хитнув гілкою і зірвав з неї пелюсток цвіту… ніжно-білий, може не білий, сніжно-рожевий… підняв в повітря і опустив… а цвіт не падав, а як хмарка в небі, я кораблик посеред океану плив собі… один, нікому не потрібний, самотній… а тоді відчув земне тяжіння і почав повільно опускатись… як сніжинка з неба опускається на землю… пролетіла бджілка… пелюсток закружляв в повітрі, а потім… легко опустився у твої простягнуті долоні… ми дивились на нього, як на дорогоцінний каміньчик, ні це було щось дорожче… знову подув вітерець… і нахабно викрав з твоїх ніжних рук пелюсток… але це вже було не важливо… я дивився в твої очі, такі глибокі, як океани… я хотів… хотів купатися в них…хотів втопитися в них… хотів жити в них!!!… та ти не дозволяла… і знову вітер, але вже сильніший... розкуйовдив твоє волосся… таке шовкове… довге… грайливе… воно виблискувало сонячним промінням… засліпило мене… але це була приєна сліпучість… аромат вишні… а може це твій аромат… твої уста… вони тремтіли… ні я не бачив, цього ніхто не міг бачити… я щось відчув… а потім… між нами залишилось кілька сантиметрів… твої уста… солодкі… ніжні… м’які… ВІТЕР!!! І ми стояли обійнявшись під дощем… вишневих квітів…