хочу сюда!
 

Виктория

30 лет, лев, познакомится с парнем в возрасте 35-60 лет

Заметки с меткой «воля»

Вся жизнь прошла перед глазами...

Блин, минут 40 не было интернета. Так стало страшно и одиноко, и за эти 40 минут вся жизнь прошла, нет пронеслась перед глазами, но они пошли мне на пользу, наконец-то начала писать вторую часть своей очередной нетленки.
Мысль об этом меня посетила уже давно, но никак не получалось написать начало, и вот свершилось Чудо. Сдвинулось с мёртвой точки и я снова в творческом процессе. 
Но всё же, "Воле" объявляю догану... ибо пришлось пить валерьянку, чтобы успокоить нервную систему.

Що не так в історії з поверненням державі Укртелекому

Абоненти Ахметова: Що не так в історії з поверненням державі Укртелекому - https://beztabu.net/abonenti-ahmetova-shcho-ne-tak-v-istoriyi-z-povernennyam-derzhavi-ukrtelekomu_n30884

Оглядач Без Табу розповідає про підводні течії історії з поверненням компанії Укртелеком у власність держави.

Минулого тижня серед безкрайнього моря #зради несподівано з’явилася гарна новина. Наближені до правлячої еліти джерела першими повідомили про те, що Укртелеком повертається з приватних рук до державної власності. Дехто вже навіть почав надмірно радіти з приводу того, що нова влада на четвертий рік «рішучих реформ» почала виконувати обіцянки притискати до стіни не лише тих олігархів, які народилися в Дніпропетровську і звуться Ігорами. Проте перемога насправді обертається чималенькою такою зрадою.

Не варто забувати, що державне підприємство стало приватним шість років тому, коли Віктор Янукович продовжував роздавати власним спонсорам та іншому оточенню царські подарунки в знак подяки за просування в президенти. Рінат Ахметов тоді зумів прихопити Укртелеком ледве не за курсом «двадцять копійок за гривню». На папері тоді лишилося чимало обіцянок, за які зараз і вхопився Фонд держмайна, наполягаючи на розірванні угоди купівлі-продажу. Зокрема, царьок всія Донбасу зобов’язувався не просто витискати усі соки з нового активу, але й займатися його плановим післяприватизаційним розвитком.

Дмитро Тузов

Колись звичайний дисковий (потім - кнопочний) телефон у квартирі був ознакою успіху в житті. Люди стояли в довжелезних чергах, відмічалися в "Укртелекомі", шукали знайомих в цій поважній організації, аби якось пришвидшити встановлення дорогоцінного апарату. Для мене ж дротовий зв"язок закінчився дуже давно. Ініціатором, як не дивно, став сам "Укртелеком". Вони просто "відрізали" мій номер, мотивуючи це несплаченою заборгованістю. Квитанцію на яку я й в очі не бачив. Коли почав з"ясовувати ситуацію з працівниками "Укртелекому", з"ясувалось, що заборгував монополісту... 19 (дев"ятнадцять) гривень. І за це ви у мене відібрали номер? - чемно запитав я у офісних працівників. Вони мені щось пояснювали, що, мовляв, це все відбувається в автоматичному режимі, нічого особистого. І порадили почати процедуру встановлення телефону знову: написати заяву, заплатити гроші за встановлення і... чекати своєї черги. Я красно подякував, сплатив 19 гривень, міцніше стиснув мобільний телефон і вийшов із приміщення "Укртелекому". Назавжди. Монополіст просто припинив існувати для мене. Але тоді ще стояла черга бажаючих купити цю компанію. Зокрема, такі поважні компанії, як "Дойче телеком" та інші гіганти. Натомість, у часи пріснопам"ятного Віктора Януковича, заволодів "Укртелекомом" Рінат Ахметов. Нічого дивного, так часто трапляється в нашій країні. Тепер "Укртелеком" Рінату Ахметову, схоже, не потрібен. Він його хоче повернути (втюхати?) назад державі. Можливо, його надихнув приклад Приватбанку, який держава викупила з багатомільярдною дірою. А чим Ахметов та Укртелеком гірші? Покористувався, й повернув назад. Небезвозмєздно, зрозуміло. Це ніби придбати автомобіль, покористуватись ним, поки він їздить, а потім, коли машину час здавати на металобрухт, продати його державі. Під схвальні вигуки про деолігархізацію країни. Непоганий бізнес, треба сказати. Що там залишилось від того "Укртелекому", які активи числяться за компанією - це, звісно, має з"ясувати аудиторська експертиза. Бажано - міжнародна. (Коли йдеться про повернення "Укртелекому", думаю, найперше, йдеться про ту його частину, яка займається фіксованим зв"язком, прибутки від якого постійно зменшуються). Але я точно знаю, що НЕ ХОЧУ платити Рінату Ахметову за поюзаний ним "Укртелеком". Як відмовився свого часу стояти в черзі за дротовим телефоном. Я розумію, що мою думку ніхто питати не буде. Ймовірно, як і у випадку з "Приватбанком", гроші просто візьмуть з держбюджету. Бо держава Україна точно не кине у складній ситуації свого найбагатшого олігарха. Але ця "реприватизація" вже починає нагадувати багаторазове пограбування держави в інтересах окремих осіб. То що, співвітчизники, тепер скинемось Рінату Ахметову? Треба ж людині поповнювати звідкись свої мільярди...


Що таке Укртелеком

За цей час актив не те щоб перетворився на руїну, але товарний вигляд швидше втратив, ніж зберіг. На ринку інтернет-послуг Укртелеком здебільшого лишився монополістом, оскільки дрібні та не дуже провайдери регіонального масштабу без співпраці з ним просто врізали б дуба. Але у більш очевидних деталях помітне суттєве просідання. Скажімо, протягом цих шести років штат техперсоналу у великих містах скоротився через не найкращі умови праці та нелюбов Ахметова підвищувати зарплатню багатотисячній армії підлеглих навіть в разі критичної необхідності. Погіршення рівня сервісу призвело до того, що клієнтів щонайменше серед фізичних осіб у компанії поменшало.

Ба більше, ще на початку року виявилося, що компанії Ахметова - СКМ - повністю розплатитися за таку цікаву іграшку не вдалося досі. Станом на лютий Ахметов був винний одному з кредиторів 760 мільйонів доларів, і це при тому, що ціна продажу відповідно до тодішнього курсу складала трохи більше за мільярд. Існував ризик того, що більша частина акцій телеком-оператора потрапить незрозуміло до чиїх рук. Але держава, схоже, втрутилася вчасно. Чи ні?

Поки що зрозуміти можна лиш одне: в державній власності Укртелеком навряд чи залишиться надовго. Щоб повернути його на попередній рівень ефективної віддачі хоча б у фінансовому плані, доведеться витратити чимало часу і ресурсів, причому не лише грошових. Втрачених клієнтів вже не повернути, та й не надто воно треба, оскільки без стаціонарного телефонного зв’язку в епоху високих технологій перебитися можна без проблем. Тому в ідеалі держава як повернула собі цяцьку, так і здихається її без жалю.

Кому ж пощастить знову придбати за безцінь таку безцінну річ? Деякі джерела прямо натякають на зацікавленість з боку Бориса Ложкіна, колишнього голови адміністрації президента. Ці припущення мають сенс хоча б через бажання певних осіб з Банкової та Грушевського узяти під контроль український сегмент всесвітньої мережі. Може вийти цілком зручно - ймовірні утиски та цензуру з боку держави на глобальному рівні можна буде вести під прикриттям конкретного власника, який до влади офіційно стосунку нібито не має. Ні, мова про аналог «великої китайської стіни» поки не йде, але соломку підстелити на випадок падіння завжди хочеться.

Частково цю версію підтверджує бажання колишнього власника УМХ узяти підконтрольного такого відомого провайдера, як «Воля». Можна довго говорити про сумнівну якість послуг, які надаються цим оператором, проте розгорнутися вони останнім часом зуміли дуже широко. Та й готовність виконувати накази політичної верхівки там на потрібному рівні – скажімо, ще за президентства Януковича Воля заблокувала абсолютну більшість програм та сервісів, що дозволяли блукати просторами мережі анонімно. В контексті тотального блокування російських соцмережі ця деталь виявилася дуже доречною.

Проте не варто виключати, що Укртелеком може спіткати доля блокуючого пакету акцій Донецькобленерго. Якщо раптом забули, варто нагадати, що ахметівський ДТЕК мав намір продати 25% якійсь державній структурі, але в підсумку покупцем виявилася ледве не дочірня компанія СКМ.

Таким чином, Ахметов цілком може наважитися перекласти яйця з одного кошика до іншого за посередницької допомоги держави задля того, щоб скинути з себе боргові зобов’язання. Якщо це таки станеться, то навіть вдала спроба Коломойського скинути на плечі політичних опонентів Приватбанк з усіма його проблемами перестане вважатися ідеальною з точки зору мінімізації втрат оборудкою. А людям зі сторони подібні активи в наших краях за красиві очі не роздають. Так, навіть впливовим іноземним інвесторам, що готові вкладати чималі гроші просто зараз.

От тому й не варто радіти через те, що правляча еліта намагається видати маніпуляцію з непередбачуваним кінцем за черговий епізод своєрідного «розкуркулення». Пересічний українець у виграші не залишиться точно. Бо завдання його незмінне – підставляти лоба, коли пани чубляться. І так буде ще довго, дуже довго.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець


----------------------------

PS: надаю комментар про Укртелеком під публикацією на сайті Без Табу 

Ася Весна

Укртелеком - це в першу чергу оптоволоконна (модернізована Державою за державний кошт, як раз перед продажем підприємства) кабельна та радіорелейна мережа зв'язку (з технічним, можливо вже дещо застарілим, обладнанням). Канали зв'язку здаються всім інтернет-провайдерам в Україні. Завдяки радіорелейній мережі транслюється телебачення. Спец-зв'язок. Ще це дуже багато нерухомості по всій Україні, - адже лінійно-апаратні цехи (ЛАЦ) знаходяться в кожному обласному центрі - як правило в центрі міста, та інші супутні будівлі і підпорядковані обласній філії підприємства по всьому місту, нерухомість є в кожному районному центрі, в містечках і селах - море нерухомості, яку Ахмєтов отримав майже задарма. До речі, будівлі теж ремонтувались перед продажем (за державний, звичайно кошт). Ці будівлі вже арендуються під кафе і т. ін. Крім Укртелекомовської кабельної мережі існує ще волоконно-оптична мережа, яку збудував Київстар (Литовченко), але цю мережу і кампанію в цілому він продав росіянам. Крім цих двох кабельних мереж зв'яку в Україні немає інших. Всі інтернет-провайдери арендують канали в цих двох мережевих на цей час власників.

==========

Питання - Хто насправді володіє стратегічними ресурсами   Незалежної України: поштою, телеграфом, телефоном, соціальними мережема, фінансами, водними та енергетичними ресурсами, надрами, ЗМІ, та ін....?


100%, 3 голоса

0%, 0 голосов

0%, 0 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Розмова із попутним вітром

Доки не придумали двигунів, ми з вами були змушені жити в унісон з природою – чекати попутного вітру, зважати на погодні умови. Ми узгоджували свої бажання зі світом і не скаржилися на наслідки спроб діяти всупереч його ритмам. Та із винаходом двигунів у нас з вами з’явилася ілюзія, що саме ми – царі світу. “Куда хочу – туда лечу”, так? Ми з вами почали величатися та надиматися, невпинно намагаючись нав’язати свою волю, яка дедалі частіше починає нагадувати примхи та бзіки.

Ми настільки заякалися, що часом навіть відчуваємо втому від тверджень, вібрації яких схожі на удари кувалди по скелі “Я всього доб’юся”, “Я отримаю те, що хочу” тощо.

Та є один малю-ю-сенький нюанс.

Те, що збудоване нашим роздутим Его, ще більш-менш працює, доки у нас достатньо сил гнути своє. Але таке “джерело” швидко вичерпується і тоді ми з вами починаємо відчувати упадок, депресуху, втрачаємо відчуття сенсу діяльності. Нас накривають збудовані нами ж нереалізовані плани, пусті амбіції, штучні цілі. Ми почуваємося нещасними, скаржимося, що нас чомусь нічого не вабить.

Знайома історія, правда? Кожен з нас тією чи іншою мірою відчував подібне розчарування і доводилося якийсь час відходити, щоб відновити в собі здатність для подальшого руху. А комусь це і не вдалося і він просто імітує діяльність.

Як же бути? Адже зовсім без визначення напрямку руху теж зле – є шанс натрапити на щось цікаве, але й значна ймовірність безцільного кружляння довкола. Проте ми можемо спробувати дещо змінити підхід до постановки цілей. У нас є можливість вгамувати своє розпашіле Его та спробувати почути голосок власної Душі, який спочатку буде ледь чутним і зніяковілим – адже вона не звикла, що до неї дослухаються. І почати ставити собі питання: “Чого ж все таки прагне моя Душа? Яке її воління? Те, чого я зараз так прагну добитися, відгукується в моїй душі чи вона байдужа до цієї цілі?”

Гарантую, що спочатку наше самолюбство буде в шоці від самої ідеї посунутися і дати висловитися комусь ще. Та коли ми з вами не відступимо у власному прагненні бути чесними з собою, воно буде змушене злізти з трону і зайняти своє місце. Наше Его нам не ворог, проте не варто давати йому всім рулити – воно для цього не призначене і не впорається з не своїми обов’язками.

А потім підемо ще далі. Сама думка про те, що я зараз озвучу, викличе праведний гнів нашого Его. Ми можемо почати ставити складніші запитання. Для чого я ТУТ?.. В чому полягає моє призначення?.. Яка воля щодо мене Сили, що мене Створила?.. Те, чим я зараз займаюся, враховує цю Волю чи я просто намагаюся гнути своє?..

Давайте просто дамо відгукнутися в нас цим питанням. Не квапмося і не витискаймо негайних відповідей. Відповіді обов’язково прийдуть. Адже ми виконали свою частину роботи – поставили запитання.

Гарного всім дня)

© Катерина Когут, 2017


Россия. Україна.

доки будуть 90% новин у нашій державі на россійській мові.
зайдіть на "Укрнет"....укртипу типунет. і він просто збирае новини України...а новини ВСІ - на росс. мові..
норм...

.
доки будуть "95-ий квартал" та "Дизель-шоу" ( найкрупніші юмор. передачі) на россійській мові...
.
доки будуть при владі Більшість російських призвіщ - Аваков, Гонтарева, Севостьянова, Петухов, Воробьев ( помер, слава Богу), Лопатин, Кацапин, Кацапов, Иванов
 
и проча хуїта кацапська....

ну не смішно? Ні, це факт і ужас.

доти не буде ладу тут.

Ночка.

0.4.2.2.13. «Ночка».

1к. Где-то кто-то с кем-то там играл,
Кто-то где-то с кем-то воевал.
Те и эти по программе шли,
Не заметив, что они рабы.

Припев:
Очень, очень, очень мне смешно,
Этой ночью будем пить вино,
Этой ночью только всё для нас,
Эта ночка – самый высший класс.

2к. У меня программа то своя,
Составляю её всё время я:
Делаю я только, что хочу,
На чужие правила я вовсе не смотрю.

3к. Вы традиции чужие исполняете,
По законам чужим всегда живёте,
И религии чужой вы подчиняетесь,
А свою – её не создаёте.

4к. Волю чужую все исполняют
И ничего не понимают.
Только лишь мы собою владеем
И не позволим забрать нас злодеям.

Припев:
Очень, очень, очень не смешно,
Этой ночью понял я одно:
«Умом и мозгами своими живи,
Себя только слушай, себя лишь пойми».

Майдан


Небесна сотня полягла!

Щоб мали ми свої права!

Робили щоб свої діла!

Аби Україна цвіла!

І кров дітей щоб не лили

Дарма, привладнії чини!


У козаків існувало правило. Коли між собою козаків двоє б'ються, а в їхну бійку встряє хтось третій, то козаки мали бійку між собою припинити. Обернутися разом. Разом дати відсіч третьому. Лише потому, далі вирішувати власну справу.


Майдан — то суто українська ментальність, українська культура, що тисячоліттями накопичувалася і вилилась в українську архітектуру!

Містобудування, або Січ починалися з Майдану, на якому приймали відповідне рішення, обирали голову, суддю та інше керівництво, з будівництва громадських споруд.


Московія — власні поселення починає будувати з Кремля, для царя, чи його вассалів і лобного місця, де периодично мусили когось карати, аби решту народу в страху тримати, привчали народ радіти, що страчено не його. Оскільки там текли ріки крові, то й площу називали Червоною.


Події на Київському майдані отримали назву Майдан! Вони стали змаганням українців за власне право бути собою, за право нації дотримуватися власної культури. Українці відстояли власну гідність на тому Майдані. Чмо, що нехтувало волею народу та брехало йому, представникам Майдану, ледь не щодня, зник за обрієм. Колись воно стане перед судом!


Всі дії влади Януковича, з 1913 року направлялися з Кремля. Очевидно планувалося зламати хребта опозиції в Києві і поширити Майдани по всім містам України.


Але.

Для Світу цивілізованого. Бо в Україні є люди, що вірять в його існування.

Для більшості громадян України.

На моє переконання.

Майдан — внутрішнє українськє питання! Ми його маємо вирішити самі, потім.


Окупація Криму і Донбасу — це плювок в обличчя всій українській нації! Фактично, Кремль підленько скористався ним же створеним бардачком і прикриваючись гаслами антимайдану зламав життя його носіям. З того часу всі українці, майдануті і не майдануті разом мають боронити себе, державу, територію, мову, права, незалежність.


Степан Бандера вчив українців захищати своє перед всіма ворогами. За визнанням світових лідерів, УПА була краща Армія Світу. Такої віддачи від кожного, такої самопожертви, такої свідомості, такої культури серед командирів і рядових по інших арміях годі було знайти. Але воювати партизанкою проти Сересерії мало сенс лише ментальний, хоча іншого шляху не було, хоча б тому, що слово не горобець. Маємо сприймати той час як славну історію.


Сьогодні, маючи українську армію, опускатися до партизанки, то збільшувати власні втрати, у десятки раз. Українська влада має розуміти, що ціна її шкури висока, поки є Україна. Її походження, її достатки, її життя мають сенс, поки існує Україна. Поступатися навіть метрами території — злочин. Відступити, аби організувати підпілля — теж злочин. Таких випадків, аби окупант прийшов і залишив в живих владу, що була до окупації в історії нема, хіба у вигляді казки для безпросвітних дебілів.


Мене обурює, хоч і дивує, та поведінка “української” верхівки, що розкошує під час війни. Бабульки останнє одіяло віддають українським воякам! А депутати, маючи в кишені мільярди, якоїсь сотні мільйонів не здатні знайти для виробництва патронного заводу. Богдан Хмельницький у сімнадцятому столітті починаючи війну з ляхами, організував виробництво пороху. Тому і створив державу Україну.


Аби перемогти у війні з РФ треба націлити на то націю. Тобто всім дати роботу і зарплату припинити затримувати. Коли на то клепки нема, можна, прибрати тіньову економіку шляхом зменшення податків, зробивши їх однаковими для всіх. Закон має бути один, для депутата і сантехніка. Хоча для депутата відповідальність має бути вища. Піти на якийсь НЕП сучасний.


Але не варто збурювати народ все новішими і новішими тарифами. Тим більше, коли сумнівно, що вони йдуть на перемогу.


Опитування

Майдан для Вас, то







0%, 0 голосов

0%, 0 голосов

0%, 0 голосов

100%, 2 голоса

0%, 0 голосов

0%, 0 голосов

0%, 0 голосов

0%, 0 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Український соціальний націоналізм та олігархічний

Тяжко розібратися українцям в сучасному океані інформації. Тим, хто зрозумів, що майбутнє не за тими, хто вважає головним скарбом України золото, а за тими, хто вважає головним скарбом України націю допоможе розібратися в націоналізмах стаття Юрія Ботнара " p { margin-bottom: 0.25cm; line-height: 120%; }a:link { }

"Український соціальний націоналізм та олігархічний псевдонаціоналізм"

http://svoboda.org.ua/news/articles/00111604/

 
p { margin-bottom: 0.25cm; line-height: 120%; }a:link { }

Славної памяти друг Берест Володимир Герасимчук 1921 рн., с. Побужани Буського району Львівщини


Українських патріотів і націоналістов вітаю!

Укранської писемності та мови сьогодні день!!!
Українська пісня і мова завжди звучить в прямому етері Всеукраїнського радіо “Голос Свободи”. Знайти його просто. Зайти на офіційну сторінку Всеукраїнського об’єднання “Свобода” і біля знаку “Воля”, у верхньому лівому кутку сторінки активувати курсором напис “Голос Свободи”. Гарного дня)))

http://blog.i.ua/community/662/1974438/

О двух РАЗНЫХ народах

Все-таки в отношении русских к украинцам, к Украине таится что-то ключевое, судьбоносное – для нас, русских. Для украинцев Россия тоже значима, но только как точка отталкивания, помогающая осознанию своей, украинской, инаковости. Для русских же Украина, напротив, точка постоянного притяжения, ревнивого внимания, объект поглощения как чего-то «исконно своего» и переделки по собственному образу и подобию. Ничто так не раздражает русских, как очевидные различия с украинцами в языке, менталитете, культуре, историческом опыте. Если русские и признают эти различия, то лишь на уровне различий, скажем, между Владимирщиной и Рязаньщиной, но никак не на уровне отношений двух разных народов.


Известно мнение, что Россия без Украины в имперском плане ущербна. Что-то в этом же духе говорил Бжезинский, да и не только он. Эта мысль верна. Но дело даже не столько в экономическом и геополитическом значении Украины для Москвы. Дело прежде всего в том, что на традиционном русском отношении к Украине, по сути, держится русское имперское сознание, благодаря которому российская империя, пусть и в урезанном виде, все еще существует. Подчеркиваю: именно отношение к Украине – не к Балтии, не к Кавказу – является определяющим для русского имперского сознания. Как только русские откроют для себя, что украинцы это ДЕЙСТВИТЕЛЬНО другой народ – российский имперский миф рухнет, а с ним неизбежно кончится и империя.

Надо сказать, что на словах русские всегда готовы признать, что украинцы – народ, но – внимание! – «братский народ». За этой лукавой формулой кроется твердое убеждение, что мы – русские и украинцы – ОДИН народ, призванный жить в одном государстве со столицей в Москве. Говоря о «братском украинском народе», большинство русских воспринимают украинский язык и само украинство как досадное историческое недоразумение, исторический вывих, возникший благодаря зловредному влиянию Литвы и Польши. И при этом русские не задаются вопросом: а может, вывихом-то являются они сами?

Исторически вывихнуты как раз-то мы, русские. Нас вывихнула татарщина. Еще в ХIII веке наметились два противоположных исторических вектора, определивших дальнейшее формирование украинского и русского народов. Первый вектор – борьба с Ордой в союзе с Европой, второй – борьба с Европой в союзе с Ордой. Персонифицировались они соответственно в личностях Даниила Галицкого и Александра Невского. Первый вектор – естественен и логичен в культурно-историческом плане. Второй вектор – глубочайшее извращение с далеко идущими последствиями: культурными, государственными, историческими, психологическими, нравственными. И если король Даниил – знаковая фигура Украины, то приемный ханский сын Александр Невский – знаковая фигура России, ее «имя». Таков исток нынешних русско-украинских отношений. Уже после этого говорить о «двух братских народах» не приходится. Цивилизационная вражда предопределена уже этими двумя историческими личностями.

Их можно назвать народообразующими. Насколько Даниил Галицкий непохож на Александра Невского, настолько украинцы непохожи на русских – в своем отношении к праву, свободе, собственности. Если украинское самосознание исторически тяготеет к Европе, то традиционное русское самосознание воспринимает Европу с большей или меньшей степенью враждебности, недоверья и зависти, оборотной стороной которой выступает мессианская кичливость и обличительный пафос в отношении «прогнившего Запада». Европа для русских – это «потерянный рай», откуда их вырвали татарским арканом. Именно конфликт между изначальной европейской природой и навязанным азиатизмом истории и государственности определил русский психотип, все его комплексы и фобии. Все русские неврозы – от пьянства до большевизма – отсюда. Утратив Европу, русские захотели ее не просто забыть – они решили ее возненавидеть, возлюбив при этом свое историческое несчастье, весь этот навязанный им судьбой азиатизм. Это психологическое и умственное извращение называется русским патриотизмом. Украина же, благодаря Литве и – да, да! - Речи Посполитой, сохранила в себе причастность к Европе, сохранилась как Русь в подлинном смысле этого понятия. А мы переродились в Московию, утратив исконную цивилизационную идентичность. И вот это-то и является предметом нашей русской, точнее московитской ревности, определяющей наше отношение к Украине.

Еще на Переяславской раде (1654), на пресловутом «воссоединении», надо сказать, весьма вынужденном со стороны казаков, встретились два разных народа, говорившие на языках разных культур. Мало кто знает, что в Переяславле казаки, соглашаясь дать присягу московскому царю, настаивали, чтобы и он, в свою очередь, присягнул казакам в соблюдении их вольностей. То есть казаки заявляли себя носителями типично ЗАПАДНОЙ правовой культуры. Разумеется, это вызвало негодование московской стороны, заявившей, что «у нас не повелось, чтобы цари давали подданным присягу, а вольности ваши Государем соблюдены будут». Видать, веры Москве у казаков особой не было: четыре полка царю в Переяславле так и не присягнули…

Как Россия «соблюла» казачьи вольности, хорошо известно: всеми силами она старалась устранить украинское «историческое недоразумение». Уже вскоре после Переяславской рады началась московизация Украины: насаждение воевод, сворачивание городского самоуправления, притеснение казачества, поощрение доносительства и т.д. В 1662 году был создан Малороссийский приказ, находившийся в непосредственном подчинении у царя. Через него царь утверждал претендентов на гетманство, сажал воевод по украинским городам, строил крепости в Украине, направлял действия московских и казацких войск. Кроме того, это ведомство надзирало за деятельностью гетмана и контролировало все контакты украинцев с Московией. О Переяславских соглашениях в кремле уже и не вспоминали.

Потом был показательный геноцид в Батурине (1708) – ответ Петра Первого на попытку гетмана Мазепы отстоять остатки суверенитета Украины. Потом последовали два уничтожения Запорожской Сечи – Петром и, окончательное, Екатериной. Потом было превращение Украины в набор типовых губерний, царская политика русификации и, наконец, сталинский Голодомор как средство подавления украинского национально-освободительного сопротивления. А совсем недавно, во времена Виктора Ющенко, мы видели, как Москва боролась с украинским «историческим недоразумением» путем манипуляций с газпромовскими заглушками.

Конечно, казакам в ХVII веке не стоило вступать в столь острую конфронтацию с поляками, которые в цивилизационном плане были гораздо ближе казачеству, чем московиты, несмотря на их православие. В свою очередь и гордым полякам надо было понимать, что от их конфликта с казачеством выиграет только Москва. Конечно, требовалась федеративная и правовая реформа Речи Посполитой, состоявшей лишь из двух субъектов – Польши и Литвы. Требовалось признать третий субъект – Украину (Русь). Так и произошло при заключении Гадячской унии (1658). Но, увы, поздно: ненависть казаков к «ляхам» была уже слишком велика, и проект провалился. Возникни он пораньше – и у Украины были бы все шансы существовать сегодня в качестве полноценного европейского государства. Да и наша, русская, судьба сложилась бы иначе, поскольку без Украины Россия вряд ли превратилась бы в монструозную империю, в конце концов разродившуюся большевизмом. Московия неизбежно вошла бы в состав более цивилизованного и сильного соседа. И мы, русские, жили бы сейчас в Европе, не имея за спиной ГУЛАГа и прочего гнусного исторического опыта. И сама история Европы была бы иной…

Итак, «два братских народа». Но, как видим, в конечном счете культурно-исторические генезисы русских и украинцев совершенно различны, даже противоположны. Мы, русские, конечно, братья украинцам, но братья, подвергшиеся некой неприятной мутации. Мы опасны, как будто несем в себе какую-то разрушительную заразу, и потому нас инстинктивно сторонятся все, кто живет западнее: украинцы, прибалты, а теперь и белорусы. Зато Китай приваливается к нам все плотнее…

Наряду с идеей «двух братских народа», существует уж совсем оголтелая ура-патриотическая «концепция» «триединого русского народа», якобы состоящего из великороссов, малороссов и белорусов. Эта мифологема рассыпается при первом же внимательном рассмотрении. Языковая близость? Уверен, что большинство из адептов идеи «триединого русского народа» не смогут понять большую часть разговорных фраз на украинском языке. Языковые различия между русскими и украинцами очевидны и значительны. Языки у них, конечно, родственные, но, скажем, сербский язык тоже весьма родствен русскому, однако никому из нормальных людей не приходит в голову считать сербов и русских одним народом. Кстати, у сербов и хорватов язык вообще один и тот же, но народы эти, несмотря на общий славянский корень, отнюдь не братские, а цивилизационно разнонаправленные. Скажут: их разделила религия. Хорошо, возьмем сербов и черногорцев – один язык, одна вера. Различий между ними в сотни раз меньше, чем между русскими и украинцами. Тем не менее, несмотря на великодержавное стремление Сербии рассматривать Черногорию как свое продолжение – не более! – черногорцы считают себя отдельным народом с собственной историей и культурой. Не буду здесь вдаваться в подробности, но, вероятно, мало кто знает, что примерно в 1920-26 гг. черногорцы вели партизанскую национально-освободительную войну против сербской армии, оккупировавшей Черногорию под предлогом братской помощи. И если уж такие «близнецы-братья» как Сербия и Черногория в конце концов расселились по отдельным квартирам, то что говорить о России и Украине?!

В заключение нельзя не затронуть еще один момент. Жаркий русско-украинский спор разворачивается на историософском, экономическом, политическом полях. Это большой спор об Украине как таковой, о ее суверенитете и состоятельности. Идет он и на поле культуры. Здесь, пожалуй, главной стратегической «высоткой», за которую борются русские, является имя и наследие Гоголя. Аргументация русских ура-патриотов такова: Гоголь писал на русском языке, называл себя русским – значит, никакой особой украинской идентичности не существует, можно говорить лишь о неком «областном» малоросском своеобразии, эдаком этнографическом оттенке. Разумеется, это обычная уловка, призванная оправдать имперскую политику в отношении Украины и само существование империи. Пора, наконец, сказать правду: Гоголь типологически (я уж не говорю о происхождении) чисто украинский писатель, имевший еще и польские корни, да, писавший на русском языке – в силу исторических и политических обстоятельств. Судьбу Гоголя предопределила судьба Украины в империи. Как еще мог сделать литературную карьеру талант, родившийся в колониальной провинции? Разумеется, надо было ехать в имперский центр, в Питер, писать по-русски, причем идеологически выдержанно. Скажем, на «Тарасе Бульбе» – козырной карте наших ура-патриотов – лежит явная печать политического приспособленчества. Как известно, было два варианта повести, и патетические слова о «русском царе» в предсмертном монологе Тараса появились лишь во второй редакции – по сути, Гоголь создал яркий, поэтичный псевдоисторический лубок, внеся весомый вклад в имперскую мифологему «воссоединения Украины с Россией». Но душевного комфорта Гоголю это не принесло. В России он мучился, изнывал. Его «Вечера на хуторе близ Диканьки» – это бегство в уже несуществующую Украину. По сути это плач об Украине, упрятанный в смех, в яркие южные краски, в сказочность, в полет стиля. Вспомним, как кузнец Вакула попал на прием к Екатерине II в составе делегации запорожцев, которые, предчувствуя свой скорый конец, прибыли в Петербург в надежде умилостивить «матушку государыню». Далеко не случайно Николай Васильевич свел вместе эти противоположные начала: ледяной имперский Петербург и огненных посланцев Сечи. В рождественскую пастораль Гоголь упрятал свою скорбь о погибшей казачьей вольности, об Украине…

Россия душила Гоголя, он рвался из нее, но куда ему было податься? В Украину, превращенную в Малороссию? Там он был обречен на убогое провинциальное прозябание. И тогда новой, идеальной Украиной для Гоголя стала Италия. В Италии он воскресал духовно, оттуда он писал откровенные письма, в которых «Россия, Петербург, снега, подлецы» шли в одну строку, через запятую. В Италии он «просыпался на родине». И чем все кончилось? Россия в лице попа-мракобеса Матвея задушила-таки Гоголя. Вот и вся его история вкратце.

Гоголь не смог или побоялся разобраться в себе, и это его сгубило. Жившее в нем украинско-польское самосознание (характерны его откровенные беседы с поляками в Италии) он старательно, но тщетно давил надстроечным русским самосознанием. Россию, ее холода, обывателей, чиновников, странную, безысходную историю Гоголь не любил, хоть и боялся в этом себе признаться. Отсюда и «Мертвые души» – эта фантасмагорическая фреска становится понятной именно в таком ракурсе. Создав ее, Гоголь испугался самого себя и шарахнулся в покаяние, к попам, в морализаторство, стал проповедником и убил в себе художника. Гоголь – это жертва России, она сожрала его. Украинский писатель, запутавшийся в своей русской судьбе, как птица в силках…

Что ж, подытожим. Нам, русским, пора осознать, что обретение Украиной независимости глубоко закономерно. Это историческая справедливость, с которой необходимо не просто смириться – нам надо ее понять и принять. Понимание, что Украина действительно другая страна, настоящая заграница – вот ключ к нашему самопознанию, самокритике и самоосвобождению, предпосылка зарождения новой русской ментальности без имперских и антизападных стереотипов. Если это произойдет, все наше видение истории и мира изменится. Украина как бы ставит перед нами, русскими, зеркало. Надо честно и бесстрашно вглядеться в него. И, как сказано в нашей же, русской, поговорке, «на зеркало неча пенять…».

Ноябрь 2010 г.

http://shiropaev.livejournal.com/57101.html

З днем незалежності, Україно!!!

Хай буде незалежна Україна назавжди!
Є на то всі шанси!
Вітаю все шановне панство, всіх друзів України, всіх українців, навіть тих, хто ще не зрозумів, що то їхнє рідне свято!!!
Як зарплата дається за роботу, за певну працю, так і незалежність дається в боротьбі. Боротьба, то життя!
Хай сповниться шевченкове пророцтво, що будуть українці панувати на своїй богом даній землі.

Слава Україні!
Героям слава!
Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
12
предыдущая
следующая