вітер...

вітер… подув легенький вітер… хитнув гілкою і зірвав з неї пелюсток цвіту… ніжно-білий, може не білий, сніжно-рожевий… підняв в повітря і опустив… а цвіт не падав, а як хмарка в небі, я кораблик посеред океану плив собі… один, нікому не потрібний, самотній… а тоді відчув земне тяжіння і почав повільно опускатись… як сніжинка з неба опускається на землю… пролетіла бджілка… пелюсток закружляв в повітрі, а потім… легко опустився у твої простягнуті долоні… ми дивились на нього, як на дорогоцінний каміньчик, ні це було щось дорожче… знову подув вітерець… і нахабно викрав з твоїх ніжних рук пелюсток… але це вже було не важливо… я дивився в твої очі, такі глибокі, як океани… я хотів… хотів купатися в них…хотів втопитися в них… хотів жити в них!!!… та ти не дозволяла… і знову вітер, але вже сильніший... розкуйовдив твоє волосся… таке шовкове… довге… грайливе… воно виблискувало сонячним промінням… засліпило мене… але це була приєна сліпучість… аромат вишні… а може це твій аромат… твої уста… вони тремтіли… ні я не бачив, цього ніхто не міг бачити… я щось відчув… а потім… між нами залишилось кілька сантиметрів… твої уста… солодкі… ніжні… м’які… ВІТЕР!!! І ми стояли обійнявшись під дощем… вишневих квітів…