Горить свіча на столі… Так ніжно,рівно, гаряче… Від найменшого подиху здригається,майже гасне… А якщо піднести до її полум`я руку, стає тепло… потім – гаряче… а потім – зовсім пекуче… І ти прибираєш руку – щоб не обпектись… Потім думаєш: «Нащо я поліз до вогню?!!...» І гасиш свічу… Але,згасивши,ще досить довго бачиш її пекучий образ…   Це ж треба, лише з твоєю появою можу порівнювати себе з вітром, сльозою,а тепер – зі свічкою…   Зараз я палаю до тебе почуттями… Як та свічка – ніжно і рівно… а ще – гаряче… Від найменшого твого подиху я здригаюсь,майже гасну від ніжності і відданості… повторюю кожен твій рух,подих,навіть погляд беру до уваги… Якщо піднесеш руку – стане тепло я зігрію тебе своїми почуттями, своїми очима, своїми руками, своїми вустами… Я буду віддавати всю свою ніжність, любов,все те,що маю на цім світі – лише за один твій подих… І буду згорати від порожнечі, що настає коли тебе немає… А потім, мов Фенікс,відтворюсь знов одним твоїм поглядом…   Ти піднесеш руку ближче до мене-свічки… і відчуєш біль опіку – в мене в серці палає жагуче Щось – не можу пояснити Це словами… Тобі буде боляче через те,що ти не можеш віддавати мені ті почуття, що я дарую тобі…   І тоді ти згасиш мене-свічу… Щоб більше ніколи не відчувати провину перед люблячим серцем… Але у твоїй пам ` яті ще надовго лишиться те полум ` я почуттів, що я дарувала тобі щораз за один лише погляд, слово, посмішку, порух вій…   Не гаси мене!!! Я хочу бути не Самотнім полум ` ям свічки, а Феніксом почуттів… Але все залежить від Тебе…   Прийми вірне рішення,благаю!!!.... (_КоШеНяТкО_)

 

Життя неможливе без кохання,кохання неможливе без болю,біль неможливий без рани,рана неможлива без насилля,неважливо,духовне воно чи фізичне,але воно веде за собою сльози,думки про самогубство і,невдовзі,сам акт суїциду.   Дуже часто виникає питання «Навіщо ми живем?».Я ні разу не чула гідної відповіді на нього. Ми народжуємось,ростемо,вчимося,закохуємось,одружуємось,спимо,народжуєм дітей,старієм,бачим внуків,помираємо.. Але іноді наше життя здається таким жалюгідним,пустим.. Чому все так? Зараз дуже модним є різати вени. Дуже часто зустрічаються підлітки,особливо-дівчата,які хоча б раз різали себе.. Навіщо?...   Фізичний біль - можливість приглушити душевний. Коли з порізаної вени на холодну підлогу ванної кімнати капає багряна кров…Густа,солонувата,тепла кров темно-червоного кольору…ти маєш змогу забутися. Ти вже не думаєш ні про зраду,ні про пустоту,самотність.. ти думаєш тільки про холодне залізо-лезо у твоїй руці,про звук крапель крові,що капає на підлогу. Повільно … Кап – кап – кап…   «Н і ! Стоп! Я не хот іла помирати ! Я лише намагалась забути свій душевний біль..» - думаєш ти. Швидко стаєш на ноги,біжиш до раковини,по дорозі викидаєш лезо. Миєш рану. Вона пече,кров не перестає текти. Так,саме текти,вона вже не крапає,а ллється,як і сльози із твоїх очей. Рука терпне. Ось ти вже не відчуваєш пальців – вони ніби оніміли,а коли намагаєшся поворухнути ними,в районі порізів з`являється дивне і дуже страшне відчуття – тобі лоскотно…Ти боїшся..   З ванної кімнати,не закриваючи воду,ти біжиш до аптечки,знаходиш там бинт. Хаотично перев`язуєш рану. Ти вже не просто плачеш од болю,ти кричиш од страху-що ж тепер буде. Рука заніміла. Бинт на руці став темно-кривавого кольору. Страшно…Боляче…Образливо..   Ти трохи заспокоюєшся.. Сльози потихеньку висихають,ти просто хаотично схлипуєш час од часу…Відходиш назад,натикаєшся на стіну…Повільно,наче пожовклий лист восени,ті сповзаєш по ній…Сідаєш на підлогу,схлипуєш…Декілька хвилин ти сидиш,не видаючи ніяких звуків,емоцій,навіть думок…   Чуєш цокання годинника,воно дратує,нагадує про час,реальність,життя…Ти повертаєшся в більш-менш нормальний стан,підводишся з підлоги... «Скоро прийдуть батьки…Треба прибрати.. Якщо вони це побачать,їм буде боляче..» - думаєш ти…   Йдеш на місце,де щойно намагалась покінчити з собою,прибираєш,закручуєш воду,витираєш кров з підлоги,зі стінок ванни,з холодного леза. Воно й досі приваблює тебе. Холодне,закривавлене,блискуче і неймовірно гостре залізо…Але тепер ти зупиняєш себе,витираєш його від крові,відносиш до кімнати,кладеш за улюблену іграшку – ховаєш…   Так,ти його не викинула,а саме заховала. Просто ти знаєш-фізичний біль приглушає душевний,якого в твоєму житті дуже багато.. Занадто багато для 14-ти річної дівчинки…   Тебе завжди тягнуло до гострих предметів – лезо,ніж,шматочок розбитого скла…Це все – арсенал,що супроводжує майже все твоє життя…А ще твоє життя одвічно супроводжує смуток,біль,зрада…   Сьогодні ти бачила його в обіймах своєї подруги.. Боляче.. Ти майже звикла до зради,але ця була найболючішою…Ні,вона не була твоєю кращою подругою,та й з ним ви не були офіційно разом.. Він був минулим.. Але такий ніжний,солодкий,збуджуючий спомин…   Літо. Річка. Галаслива компанія…Він трохи випив,але не був п`яним…Ви майже не були знайомі…Але були так близько…Ти й сама не помітила,як опинилась в його обіймах,ще хвилина,й він ніжно зриває з твоїх вуст солодкий поцілунок… «Ваше» дерево.. На ньому було вирізьблене сердечко…Ні,його викарбували не ві,але воно було таким рідним,знайомим. На твоїм серці напевне назавжди лишаться ці рубці – залишки серця на дереві,залишки кохання в твоїй душі…   Ви були так близько.. так ніжно…Ти нікого і ніколи не цілувала,як його…Хто знає,можливо ти ще будеш так цілуватись,як тоді…Та навряд…Тобі здавалось,що ви – це не «Ти» і «Він»,а саме «Ви»…Але тепер ти розумієш,що ні…Можливо,він чогось злякався – він боїться серйозних відносин,відповідальності…Він напевне хотів порозважатись…Защеміло серце…   Тепер його не повернути і ти це знаєш,але так болить серце,душа…Тепер ти виниш у всьому лише себе,хоч розумієш,що все набагато простіше – ти не була йому потрібна…Але ці очі,цей погляд,ці руки,губи,волосся – темне і густе.. Та посмішка навік закарбується у пам`яті…Залишаться і ті слова,що болючим лезом ріжуть тебе зсередини,щораз коли ти згадуєш…   Серце рветься на шматочки…Такі чотирикутні шматочки з пошарпаними краями,обведеними чорним маркером…десь у кутку без діла валяється скотч…Взяти б його і склеїти цих засланців до купи,але заважає пам`ять – тобі боляче навіть поворухнутись в цій клітці з колючого дроту,що обвив тебе з усіх боків спогадами…  А вона…Твоя «подруга»!...Вона чудово знала,як ти до нього відносишся.. І зрадила…посміялась.. Що ж,ти помстишся!.. Ще декілька хвилин тому ти через неї і нього хотіла покінчити з собою…Ще б трохи,і ти б це зробила…Ти дивишся на перев`язану руку…Вона болить…Бинт на ній став багряний…Ти з болем і ненавистю відвертаєш голову від руки…   Тепер в твоїх очах ненависть,бажання відомстити і лише одне питання: «…Чому саме вона?Чим я гірша?...»…Ти помстишся…Треба лише трохи почекати…   І коли ти стала такою жорстокою?...Сама не знаєш…  Кожна дівчина по суті – янгол,але коли їй відрізають крила,їй доводиться літать на мітлі…. (_КоШеНяТкО_)

Чорна кава З вершками… І сльоза на щоці…   Кава стає солонуватою… Смак сліз І вершків… Гіркувато-солоний… Але слiз ти більше не відчуваєш… Вони стали з кавою одним цілим… Як біль і ти – нероздільні…   А щастя,здається,так близько… Достатньо лише простягнути руку… Але ти це собі забороняєш… Бо воно не твоє…   І,нехай,та інша не буде так Його кохати,так дорожити Ним,так за Ним сумувати, як ти… Але ж Він Поруч саме з нею… Отже,це щастя належить їй…   Цікаво,де він зараз? Береш в руки мобільний… «Може,хоч поговорю з Ним… Мені стане краще… Хоча… ні… він,певне, зараз з нею..» Вмикаєш сумну музику… Поглиблюєшся в свою самотність…   плакати через відсутність Нього стає традицією…   Скажіть,це параноя???!! (_КоШеНяТкО_)

Подаруй мені літо!... Я не знаю, кому і навіщо пишу.. Просто так безкінечно хочеться тепла, турботи,ніжності… Просто мої очі продовжують з надією шукати в очах інших розуміння… Просто вони втомились його не знаходити… Мої руки втомилися бути самотньо-холодними… Їм просто хочеться щоб їх зігріли.. Просто, дивлячись на цей казково-багряний захід сонця, хочеться чогось справжнього,щирого, теплого…

...як Літо…

Тож, подаруй мені його!

(_КоШеНяТкО_)

Як завжди,сиджу уночі Перед аркушем паперу (обов ` язково, вирваним зі щоденника – така вже традиція) На столі тремтить свічка, У плеєрі грає меланхолійна пісенька, пишу… Кому?... Куди?... А головне: Навіщо?... Та,яка різниця?! Хтось,можливо,і прочитає… А може і ні…  

Комусь хочеться стати найкращим, Комусь – першим… Хтось бажає віллу і авто, А хтось – спокійну і затишну хатину в селі…   А я хочу бути вітром… Він вільний, Він самотній серед натовпу, Він сумний і одинокий, Але такий швидкий…   Якби я була вітром, Певне, була б холодним, Пронизуючим наскрізь.. …Осіннім… Від якого завжди всі так Невпинно ховаються… Зав ` язуються шарфом, Вдягають капюшон і рукавиці… І тікають… В кремезні будинки, В затишні кав ` ярні, До когось в обійми…   Або була б теплим І ніжним подихом вітерцю влітку, десь на вечірньому пляжі… А десь на пісочку,біля моря, Сидів би самотній Ти… А я би огортала Тебе Теплом, Ніжним заходом сонця… Торкалася б Твоїх плечей, тихесенько дихала б Тобі на вушко морем…і ніжністю… Я б сиділа ось так,поруч, Забувши про те,що я – Вітер… А Ти б мовчав, слухав прибій, пропускав би крізь пальці пісок, як час.. А я б заздрила тому піску – він в Твоїх руках, ти його торкаєшся, а до мене торкнутись не можеш… Знов забуваю,що я – вітер… Торкаюсь Твого лиця, дивлюсь у задумливі очі, цілую вуста… Чи може стихія цілувати?! Так!Якщо зуміла покохати,то цілувати теж може – теплим подихом прощальних променів сонця торкаюсь їх – Твоїх губ, Твоїх очей… Легко і ніжно торкаюсь Твого волосся… …Вперше… Я божеволію від ніжності… Я згораю в Тебе на вустах, в Тебе на плечах, в Тебе на руках… Але я – Вітер… всього лише стихія… І Ти не знаєш про мою любов… Божеволію від того, що Ти поруч, але не зі мною… Востаннє торкаюсь волосся… І лечу за горизонт – аби знов божеволіти від думки про Тебе… про Твоє волосся… про Твої плечі… про Твої вуста… про Твої очі…   Невже так буде вічно?!....   Більше не хочу бути вітром!!!.... (_КоШеНяТкО_)