Профиль

aendek

aendek

Украина, Алчевск

Рейтинг в разделе:

а на місто спадає дощ...

а на місто спадає дощ
і полоще простори площ
і будинки, завулки теж... -
і немає цій зливі меж.

очі вирячені вітрин
сяють полисками сльозин -
їх в далекі несуть краї
невгамовані ручаї.

в дощ уплетений срібний сніг
тане, падаючи до ніг.
мерзнуть в крапельках ліхтарі
в цій зимово-осінній грі... -

там у променях безліч фар
злива в райдузі суперстар,
у лелітки вдяглись авта,
пада усмішка на уста;

і не віють вітри від віт,
парасолевий різноцвіт
прикрашає дощу печаль
у осінніх в зимі прощань;

і стікає вода зі стріх,
із дворів і із вулиць всіх,
легко зстрибує з парасоль
і пірнає у море доль... -

так на місто спадає дощ
і полоще простори площ
і будинки, завулки теж...
і немає цій зливі меж.

братишка-воришка

  • 20.12.15, 13:21
вірш створено з приводу лугандонського проекту під слоганом "Спасибо, Росия!"...

                                                                                                           
                                                                                                                 

              а у світі проблеми інші,
                                                                                                                      а у світі проблеми більші                                                                   

                                                                                                                      ніж к нас тут, на цій землі,
                                                                                                                      мародерствують де москалі...



і збирає, рахує
 дзвінко
час розкладує у капшук
комуфляжне і щось безлике
поміж люди блукає що
і шепоче, і шкірить посміх
- ...долі всі ваші тут...отут!
пом"ятайте про шкірне в шкірі
що в руці моїй шурхотить... -
і ховається тінню в тіні
і з"являється нізвідкіль
вмить обернеться білим дідом
з новорічним із лантухом
і пускає із трубки бульки
в бік жіноцтва і дітям вслід
щедро дарить усім дарунки
і дипломи, і туш промов
про велике якесь майбутнє
в розграбованій ним землі
і всі вірять йому, радіють
до спортивних стають змагань -
рейсингують і мотовелять
у арм-реслінгу руки жмуть
і вистукують ритми в теніс
і ганяють веселі м"яч -
баскетболять його, футболять
наче ворогу мніть бокИ! -
молодь впевнена, свято вірить
їм повідав про все комуфляж:
захід - ворог, хохли - фашисти
їхній друг і братан - рашист...
і вдоволено те, безлике
розчиняється у думках
волю вкрадену кида дзвінко
із хихиканням в капшука.

зимове кафе (з минулого)...

...ройяль і саксафон...
у спогад лине сутність -
ми бУли тут удвох,
в кафе твоя присутність.

вечірній пізній час,
букетик із трьох лілій -
кохання поміж нас
тут раптом оселилось.

і саксафона спів
в мелодії неспішній -
я погляд твій зустрів,
не сполохнути б ніжність.

сплелися пальці рук
і поцілунок довгий,
і млость солодких мук
у порухах і слові -

ми були в самоті
побачень і прощання...
а вже мела метіль
на вулицях кохання.

і танув сніг на склі
прозоро і барвисто...
у суєтній імлі
передсвяткове місто...

іду крізь парк...

іду крізь парк немов крізь злам у часі
між днем оцим й минулим по межі -
самотно тут, печально в одночасі,
тут обрис твій за краплями імжі.
вагомо листя жовкле з віт спадає,
сковзає тихо у веселі дні -
минулі дні...вже й спогаду немає,
як наче ти наснилася мені.
а серце в грудях так щемить і ниє!
з чого? чому?...і звідки ця печаль?!
чи то вже дощ такий журливий нині,
у прохолодний у вечірній час,
в осінній час, у невимовний смуток...
я смуток цей у спогади візьму.

вирішуються долі...

вирішуються долі всі без нас
і зустріч кожна оповідь прощання...
а я про тебе думаю весь час -
на терезах розлук моє кохання.
між нами відстань, відстань наче крик!
печальних дум не зміряти ніколи.
до болю в серці я давно вже звик,
але не звикну до душі без волі.
відчуджено стою серед стихій
марнот і днин на зламі існування.
крізь пил і дим я бачу погляд твій,
привітний жест і усмішку вітання -
та знаю я на терезах надій
лише самотність і вага чекання...

віршування в окупації.

47. самотний сталкер.

а час іде, життя триває...
біда схитнула метроном,
трима на ниточці, хитає
твій світ, в якому злам і злом.

віднині ти самотний сталкер -
шукаєш стежку між руїн,
каміння де, прути з металу
стирчать в іржі з бетонних стін.

з"їдає очі дим ядучий,
що від згасаючих вогнів... -
прямуєш вперто і рішучо
в таємний схрон від ворогів.

а в завтра знов ввійдеш понуро
шляхом, який і пил, і прах -
не озираючись в минуле! 
зола і мор зворотний шлях.

ідеш спираючись на костур
крізь дим і попіл безнадій,
брудне обличчя миють сльози,
що озов жалібний од мрій.

тобі вже сонце не зорею -
мов в оценкованій труні
воно холодне над землею,
бліде, ледь світиться у дні.

...то все в уяві малювалось
в непевний день тривожним сном,
коли людське нівелювалось,
у скронях клацав метроном.

віршування в окупації

9. шлях у падінні (двовірш).

вЕсна рання так схожа на осінь стару у дощах
вітер зниділий шепче жалі-протиріччя гілкам,
слота сивою падає сіткою вод по дахах
і калюж каламуть дріж в уламках дзеркал хідникам.
і розхитує місто у холоді подихом бриж,
що заблуканий сплутаний сіткою крапель сльоти.
і у небі овальний іржею покоцаний спиж
ледь висвітлює шлях від самотності до самоти
крізь лінивощедротний нудотний з небес водоспад
весь скорючений йду...і бездумновнікуди мій рух.
а цей вітер з дощем у весні наче безлад у лад
ворохобні силкуються викрасти мій капелюх.
раптом вщухло усе - ні дощу, ані вітру нема -
освітився мій шлях у маячний манливий оман...

2.

...камнепадінням в хаосі бруківкою шлях у нікуди.
і під літаврою спеки, що сонце в пустелі безлюдній -
накри палаючи шумно у день у весні не весінній
і надокучні фанфари гучнії у камнепадіння.
кроки мої на шляху що крихкий ненадійний і згубний
і над безоднею - звідти мелодії лірні і трубні.
звуки відлунні ті наче лілеї лілеючий локон
і легкодимні в стрічках серпантинних - по ним мої кроки...
куди і навіщо знадливий цей шлях у захмарені далі,
обрисом де мерехтію ілюзія пилу скрижалей
й в долі попелом тінь по камінню ніхто у нікуди?..
згорблений скрючений мерзло неспішно у млінні
тану в заобрії - й гине мій шлях у падінні каміння!...



осінній сон.

цей світ яскравий -
звідки він?..
чи стало що?..
чи то хмаркИ поспішно так
у тінь ховаються у нОчі?
чи то лиш вітер
полоще інеєм
волося, вкрите сивиною,
й жбурляє в очі зорі всі?..
але у тьмі цій баезпросвітній
настирне світло
в серце б"є
і переплутує з нудьгою
нестерпний біль
і жаль за втраченим,
згортає
усе минуле
у вогняну сліпучу дзигу,
яка гудить, летить і пада
мов куля в омахах з небес,
подібна місяцю
на мене...
і в мить оцю я прокидаюся,
від жаху
мені обличчя захололо... -
а то лише на мене
дивився місяць
і дощем
мов попіл листя обпадало,
сковзало,
билося у скло -
неначе пальчиками осінь
стучала тихо у вікно...

віршування в окупації.

46. в осінній оповіді біль...

так кажуть, все йде по спіралі...
куди ж нас виведе крива?..
у смерть і злидні зараз граєм,
золою мокрою слова.

ця у вибоїнах дорога -
куди веде? ніхто не зна.
іржаво-чорна від порога
зникає в темряві вона.

і хмарне небо із землею
зійшлися обрієм на згуб.
уздовж дороги, понад нею
дими палаців і халуп.

і брязкалами жовкле листя
гримить на розі всіх стихій,
з гілля злітає наче з вістря
як фатум, сполох в долі злій.

і дощ спаде холодний мжею,
з вітрами сіє на окіл.
а за туманною межею
в осінній оповіді біль

і сум важкий, жалі, печалі...
краси вже в осені нема.
о, так! усе йде по спіралі.
за заворотом,
там -
зима...


віршування в окупації.

45. буденне.

1.
вітер бавиться барвистим листям
раз по раз виблискує промінь сліпучий
заполоненого хмарами сонця
обіцяючи день без дощу
пташиного співу не чути
а чути гармати за містом
то одиночні
то залпи... -
війна.

зрадники
ряжені козачки
зайди-москалики
і бандюки
граються у визволителів
захисників
і діячів
грають в державність
і наче у карти
в республіки -
звичайне знущання над Україною
ця вітчизняна війна
розпочата
паранойїком і ксенофобом з кремля.
жорстока буденність
і проза буття
повсякденність -
злидні
депресії
апофеоз глупоти
що радіє полону
байдужа до вбивств
до знищення міст
і людей України

...дихає холодом осінь
красиво
і плавно
граційно
опадають дерева
й одразу старіють
і старцями завмирають
печальні
в роздУмі
тримають крихкими гілкАми
хмари і сонце
і
до людей осудні
хитаються кронами
зі скрипом дряпають небо...

2.
коли дерева опадають - сумно
коли квітка ронить пожовклі пелюстки - боляче
коли сонце затуляють хмари - плаче небо
коли вбивають кохання - гинуть світи
і немов світлячки
сліпі душі
штовхаються
б"ються відлунням битого скла
і гаснуть
зникаючи у небутті
...коли вмирає кохання - панує темрява...

Страницы:
1
2
3
4
5
6
8
предыдущая
следующая