О сообществе

Українські народні та сучасні пісні,колядки та різдвяні пісні,класична поезія,сучасні поетичні твори.Романтична поезія про любов та життя.
Вид:
краткий
полный

Клуб української поезії

Маринка і хмаринка.


За хвилинку малинку обірвала Маринка,
за хвилинку Маринку обігнала хмаринка.
Зібрала Маринка малинку в корзинку,
загнала хмаринка Маринку в хатинку.



Та радіє собі спритненька Маринка
і смакує, ласуня, смачненьку малинку,
задивляючись, на крилаті краплинки,
що летять з дитинки хмаринки.



А пухнаста пустунка хмаринка
по даху, стукає в хатинку,
до дівчинки Маринки,
щоб поїсти малинки.



А з чепурної, білої хатинки
лине голос жартівливої Маринки
до небесної, крилатої хмаринки,
яка пускає краплинки-слинки:



– Іди, іди дощику,
  дам тобі  я борщику
  в глиняному горщику.
  Тобі каша, тобі й борщ,
  аби довше ішов дощ!
  А малинку, дощику, збирай сам
  десь далеко, десь аж там
  за широкими полями,
  за високими горами,
  за глибокими морями,
  за дрімучими лісами.


– А я ж хмарка проливна,–
дає відповіть вона,–
  і тут похарчуюся сповна,
  ще хай зачекає далека сторона.
  Зараз для малинки дам я пить
  і ягоди її дозріють в мить.
  От яка то я хитренька
  непосидниця сіренька.
  Я ж розумниця маленька,
  бо у мене дуже мудра ненька,
  хмара велика, грозова,
  що собою все небо закрива.



  Завжди помню я її слова
  бо вчать вони творить дива:
–" Треба поливати щедро все,
  що на землі оцій росте,
  тоді, згодом, велике і мале
  тобі врожай свій принесе!"


Це й Маринка, це й хмаринка,
кожна добре знає і поливає!
Тому яскрава, ягідка малинка
їх вдячно, смачно пригощає.



Маринка малинку в дома гам, гам, гам,
аж тече слинка по вустам.
Хмаринка малинку у гаю гам, гам, гам,
аж тече слинка по кущам.



І хмаринка, і Маринка
люблять ягоди оці.
І Маринка, і хмаринка
живуть дружно — молодці!

                      

Працьовиті й дружелюбні, вони добрі й щирі
і жадають жити тільки в мирі.
Працьовиті й дружелюбні, вони здорові й ситі,
бо мудрістю, цілющої любові оповиті.

Літо і зима, осінь і весна, а любов – любов одна.


Я люблю, люблю літо і зиму,
я люблю, люблю осінь і весну,
а найбільш за все люблю
свою дівчину чарівну.



Бо вона дуже схожа на весну
на цю красуню ніжну, чепурну,
на цю панну милу і привітну,
на цю кралю теплу й осяйну.




Коли в  очі, лагідно  погляне,
від любові лід душі розтане,
а як ніжно, ще й обніме,
моя душа, як квітка розцвіте.



На літо вона також схожа,
зеленоока панночка до всього пригожа.
В домі, полі і саду
в мить приведе все до ладу.




Вона і в серце привнесе, у саму душу
почуттів палких – спекотний жар,
променів любові – словесний дар,
жагучих поцілунків – п’янкий нектар. 


Кохану і жадану, найтеплішую пору
таку тендітну і незламну я Катарсинкою зову,
бо очищаючи, дарує, любові живодайні зливи
і ніжності, нестримної, пориви.



Схожа вона і на осіннюю пору,
оксамитну, зелено-жовто-багряну,
таку близьку й далеку, прозоро-неозору,
таємничу і просту, яку ніяк я не збагну.



Як осінь вона щедра і багата
на плоди своєї доброти
і головне, що зовсім не пихата
її любов крилата не боїться висоти.



Бо не земна вона, небесна
щира, чуйна серцем і душою,
і по дитячому відверта
вона завжди зі мною.



Вона схожа і на зиму,
на матусю,  акуратну  і  дбайливу,
що землю, як малесеньку дитину,
поволі, окутує в м’яку перину.




Вона чарує блиском незрівняним
і свіжим подихом морозним.
Її білосніжна усмішка  інієм  іскрить
і незбагнена мудрість в очах блистить.

,

Дівчина — Весна.


А ти  так  схожа  на  весну
на дуже ніжну та тендітну,
на дуже сильну та привітну,
на кралю цю гарну, чепурну,
на панну  цю теплу і  ясну,
на красуню цю всесвітню,
тобі  я  правду  говорю,
що ти так схожа на весну.


Коли весна до нас приходить
тепло завжди усім приносить,
коли танок любові свій заводить
на  нього  всіх  вона  запросить.



Усіх, усіх і ти зможеш підкорить,
сумних – щебетом своїм розвеселить,
замерзлих – теплом своїм зігріть,
тобі раз плюнуть це зробить,
бо ти так схожа  на  весну.


Навколо тебе все оживає,
навколо тебе все росте,
навколо тебе все співає,
навколо тебе все  цвіте,
тому так схожа ти на весну.



Усі, усі завжди до тебе чуйні,
добрі,  щирі  і  привітні,
бо розмаї  несеш  ти  буйні,
які усім серцям так необхідні.
І  я, коли з тобою рядом  йду,
стаю так само схожий на весну.



І все, що цінне є в моїй  душі
дарую  я  лише   тобі,
і все що маю, те тобі несу,
бо ти так схожа  на  весну.
В ночі я вибиваюся зі сну,
коли у ньому голосно кричу:
"Люблю, люблю я цю дівчину,
яка  так  схожа  на  весну!"



І в день я теж спокою не маю,
ні я не кричу, я в собі це все тримаю
із цим,  як у раю, себе я  відчуваю,
напевно, тому що  палко я  кохаю,
цю Катерину, що так схожа на весну,
на  зеленооку  фею,  чарівну.


І  лиш  одного, я до тями,
ніяк  чомусь  не  доберу,
чому, закоханий я до безтями
в таку  дівчину,  в таку весну?

Рідне  село

РІДНЕ  СЕЛО  
 
Люблю в село я приїжджати,
Щоб цій  землі віддати звіт,
Де перший раз сповила мати,
Де я з’явивсь на білий світ.

Туди, де вперше босі ноги
Ступили кроком ще малі,
Туди, де сходяться дороги,
Моєї рідної  землі.

Туди, де в ріднім краю небо,
Де часу зовсім інший біг,
Де виникає в душі потреба
Ступить на батьківський поріг.

Де жовті верби над ярами,
Заліза шмаття по війні,
І на руках мозолі в мами 
Про все нагадують мені.

Там люд простий веде розмову
Про хліб, про мову, про життя, 
Коріння  там і просить слово
Якогось, може, каяття.

За те, мабуть, що забуваємо,
Де ми родилися людьми,
За ті слова, якими граємось,
Які народжені з пітьми.

Я там завжди усім прощаю
Образи і потоки сліз,
І яничарам, що штовхають
Мій потяг чесний під укіс.

Лише собі я не прощаю,
Що щось не встиг, не до любив,
Що рідко був у своїм краї,
А може, дещо й розгубив.

Та все ж, коли я приїжджаю
У те село, у ті гаї,
Я певен, що десь тут, я знаю,
Коріння вкопані  мої.             

Автор: Віктор Бойко 1984 Р.

Весняний цвіт

   ВЕСНЯНИЙ  ЦВІТ

Сьогодні алича в нас зацвіла,
Як та весна, квітучою порою,
А на скроні сивина лягла,
Ти пам’ятаєш? – Ми були з тобою.
 
Як і тепер цвіли для нас сади,
Ми були юні і відверто щирі.
То де ж ті краплі Божої води?..
Все потонуло у якомусь вирі.
 
Життя пірнає в глибину часу,
Летять пелюстки кожну мою весну
А я пригадую твою святу красу,
Що  квітом  білим  в  пам’яті воскресла.
 
Солодкий щем у серці постає,
Лиш  трохи  часу  порохом затертий –  
Воно  моє, воно у мене є,
За  те  я  ладен, хоч  тепер померти.
         
                      *****
На долоню пелюстка упала:
Така ніжна, тендітна краса.
Вітер дунув. Пелюстки не стало – 
Швидкоплинні  життя чудеса.

Дивлюсь: Дівчинка квітку ладнає,
Ту. Вишневу…  До свого чола – 
То вона так весну зустрічає
І сама як весна зацвіла.

Зовсім мало нам треба для радощів
Тільки б вишня в саду зацвіла.
Щоб жилося нам завжди без заздрощів,
Щоб та дівчинка в світі жила.

Автор: Віктор Бойко

МИ ДІТИ ЗЕМЛІ

      МИ  ДІТИ  ЗЕМЛІ

Не відомо хто нас народив:
Може Бог, може вибух космічний
І хто нашу свічку колись засвітив,
Сотворив нас простих, пересічних?..

Ми плем’я одне на землі, 
З’явились для Божої  цілі: 
Великі, дорослі і зовсім малі
І Чорні, і Жовті, і Білі.

На нашій планеті істоти живі,
Як в полі засіяні квіти.
З червоної вроджені завжди крові,
Одного походження діти.

Такі ми космічно, мікронно-малі.
Живемо, щоб світ пізнавати,
Пливемо в зеленім, своїм кораблі
Щоб мрію свою наздогнати.

І байдуже нам, що нема вороття,
І ким би хотіли ми стати?..
Лишень пам’ятаймо, 
                           що нас для життя
Завжди народжує мати!

Автор: Віктор Бойко

Так воно є


   ТАК  ВОНО Є

Який неперевершений наш світ.
Його не зрозуміти й ніколи не збагнути.
Десь він пливе вже нескінченно літ,
Його назад не можна повернути.

Такий він є, безмежний і строкатий,
Що день – то нова зморшка на чоло.
Ніхто не знає, ким ми можем стати,
Як дзвін: раз  вдарив, а віки гуло.

Так воно є від сотворіння світу:
Один з мечем торує дикий шлях,
Другий сумує, що голодні діти,
А третій б’ється в скло, як в клітці птах.

А десь в пустелі, посеред барханів,
Хтось пальму із бурдюка поливає,
Хоча хто знає?.. Чи виросте ця пані,
А вік пройшов й оаза вас стрічає.

Лиш час би був цим світом дивуватись,
Лиш добре б слово людям дарувати
І вірити, і світ цей шанувати,
І з чистим серцем день свій зустрічати.

Автор: Віктор Бойко

Іванівка


   ІВАНІВКА 

Десь зозуля кувала
У гаю на світанку,
Текли сльози річками:
Проводжали Іванка.

На війну проводжали,
Та просили: «Вернися!
Будь родини достойним,
Довго там не барися.

Нехай кулі гарячі
Твоє серце минають:
Дома діточки плачуть
І додому чекають.

Не забудь про зозулю,
Що тобі кукувала,
Про дружину вірненьку,
Що тебе покохала».

Не вернувся! Не стало!
У бою десь загинув.
Усіх тих, що чекали,
Він назавжди покинув.

Та не зник він назавжди,
Добру пам’ять залишив,
Його правнуки вправні
Все листи йому пишуть:

«Повертайся, дідусю!
На Землі Вас чекають.
Вас візьмемо за руки
І підемо до гаю.

Будем слухать зозулю,
Що колись кукувала.
Хай розбудить бабусю:
Вона так Вас чекала».

У Іванівці люди
Прокидаються рано.
Як хтось вродиться новий –
Називають Іваном.

Автор: Віктор Бойко


БЕРЕЗИ


   БЕРЕЗИ

 Берези плакали весною
 У тихий вечір у гаю
 І витікав з них сік сльозою
 На душу вражену мою.

 Неначе кров, прозора, чиста,
 Стікали соки по корі,
 Краплини капали намистом,
 Стогнали вітри угорі.

 Хтось гострим лезом рів накреслив
 По цій незайманій красі,
 І кров стікала кожну весну,
 І сік пили прохожі всі.

 Й ніхто ніколи не подумав,
 Що у Берези є душа,
 І хтось ціну за сік десь тлумив,
 Мораль продавши за гроша.

 Берези плакали весною,
 Люди байдужими були,
 Не переймаючись сльозою,
 З берези сік, як кров, пили.

 Автор: Віктор Бойко

12.03.2015

ВЕСНА


    ВЕСНА

                  Весна ходила по землі                
І зиму проводжала.
Весна ходила по ріллі
І літо зустрічала.

У ніжній вранішній імлі
Любов’ю землю чарувала,
Всьому живому усміхалась 
І всім кохання дарувала:

Тобі Любов – мені Любов
І всім, хто любить, квіти.
Тобі Любов – мені Любов,
І слала всім привіти.

Весна ходила  по землі,
Всім сонце дарувала.
Весна ходила по ріллі,
Туманом теплим парувала.

Весна ішла за сівачем,
Бажала: «Хліб хай родить
І, як ніхто світ не врече,
То жито буде сходить».

Пісні співала про Любов,
Без заздрощів і згуби
І обіцяла: «Прийду знов» –
Все шепотіли весни губи.

Автор: Віктор Бойко

Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
21
предыдущая
следующая