Є один хлопець...  

Гарний, розумний, здоровий, компанійний, позитивний, люб'язний, ну і все начебто як слід, але з дівчатами у нього не складається, принаймні, в загальноприйнятому розумінні.

Коли ніхто до нього не проявляє своїх почуттів, і його власне серце не палає до якоїсь особи, він тримає нейтральну позицію - не шукає собі спеціально романтичних пригод, та іноді взагалі може забути про те, що не має "половинки" на досить тривалий проміжок часу, особливо коли зайнятий якоюсь важливою на його погляд справою (а таких він вміє собі вмить вигадати штук 10, що вистачить на місяці наперед). На всіх дівчат дивиться як на прикрасу планети, милується ними, іноді каже доречні компліменти, але зовсім трішки.

Коли хтось закохується в нього, він тримає нейтральну позицію.Завдяки ініциатіві дівчини, приділяє їй досить багато часу - практично стільки, скільки вона попросить. При цьому першим телефонує тільки якщо попередньо про це домовлялись, на компліменти не щедриться, на зустрічі не напрошується - просто не відмовляє. По настрою може і ліжко з такою дівчиною поділити, але не любить цього, бо без почуттів йому така близкість не має найголовнішого. Романтичних пригод собі не шукає. Займається зазвичай якимись важливими на його погляд справами (які він вміє, коли сумно, знайти собі штук 10, щоб на декілька місяців вичтачило чим займатись). На закохану в нього дівчину дивиться так само, як і на всіх інших - нічим її він інших не відокремлює.

І найголовніше: Коли закохується він сам! - Практично весь час займається важливими на його погляд справами... на дівчат дивиться як на прикрасу світу (не порівнює зі своєю коханою, просто радий тому, що вони є), хоча в закоханому стані майже перестає помічати інших. Романтичних пригод собі не шукає. Почувається щасливим просто від думки про те, що існує в світі така чарівна дівчина - дівчина його мрій. Ця дівчина стає Богинею його душі, найяскравішим промінцем для його очей, найсолодшою піснею для вух. Кожну хвилину проведену з нею, серце його сповнене схвильованим тремтінням, всі думки про те, яка вона неймовірна, неповторна, дивовижна, а очі чи за плинкою закоханості в цю неймовірну красу... На цьому прояви його закоханості майже і закінчуються, бо крім внутрішніх переживань він мало що видає в зовнішній світ. Звісно, намагається не втратити жодної можливості зробити комплімент (як змога більше), побажати щось приємне, запропонувати якусь допомогу чи підтримку. Але все це тільки за умови, що цим він її не потривожить, не відволіче від її справ, чи просто думок. На близкість не претендує, ні на чому не наполягає, нічого не просить....

Ось цікава думка читачів мого блогу - чи взагалі можуть у такої людини бути нормальні стосунки з дівчиною, сповнені взаємністю? 

Ну і взагалі коментари, що ви думаєте про таку людину. Дякую всім за допомогу і участь!

Приємного вам відпочинку та святкового березневого настрою! Цілунки дівчатам, рукотиск хлопцям!

Більшість людей мені хотілось би назвати трамваями. Рухаються життям ніби колією, завжди незмінним напрямком, будь-який крок ліворуч чи праворуч для них табу. Та які там кроки, коли навіть погляди в інший бік для них неможливі. Не хочуть, не можуть, не знають, що так можна, та й взагалі, що можливо…

Колії це відшліфовані установки. Заздалегідь прокладена дорога. Століттями виходжена стежина, поколіннями відполіровані задирки. Все рівно й просто. Аж настільки, що будь-який вим’яток на шляху настільки неочікуваний, що перебільшується до тера вимірів та здається бідою.

А я, так, ніби стою на узбіччі цієї крихітної колії у величезному світі і збоку споглядаю на трамваї. І бачу настільки більше і так багато, що захоплює подих, і всередині калатає від щастя та від передчуття прекрасної подорожі.

Тільки трамваї ці у відповідь мені мерзенно тріщать, аби не заважала проїзду до їхнього сірого монотонного, завжди однакового життя…

В дитинстві часто чув цей вислів, і завжди він звучав якось образливо. А потім я його і вживав теж деякий час, теж образливою манерою, щоб підшпільнути когось з друзів. Пізніше на тривалий час це прислів'я залишило мене, але зараз знову повертається, при чому відразу з багатьох різних життєвих ситуацій. Приблизно рік тому, читаючі книги Володимира Мегре, натрапив на позив до прислухання до себе в процесі пізнання світу. Це стосувалось вивчення та дослідження історії людства, але повною мірою можна застосовувати цей засіб будь-де. Для себе я знайшов використання в стосунках з людьми. Перед тим, як щось сказати, чи зробити, я тепер завжди прислухаюсь до себе, як би сам я відреагував на подібне? І більше не роблю іншим такого, чого б не хотів зробити сам собі. Чесно кажучи, після приміряння будь-якої дії на себе, потім вже неможливо позбутись відчуття відповідальності за неї, і робити так як вважаєш поганим просто не можеш собі дозволити. Принаймні, у мене це так. Тепер. Минулого літа познайомився з багатьма новими, цікавими людьми. В реалі. І це дуже важливо, бо перед цим я жив майже виключно віртуальним життям та спілкуванням. Після довгої перерви, проведеною за ширмою мережі Інтернет, яка надійно захищає від моральної відповідальності за вчинки, мені прийшлось практично заново вчитись розуміти людей, які живуть тільки в справжньому світі. І знов я оцінював людей по собі, при чому з часом почав усвідомлювати це досить чітко. Тільки тепер це була оцінка не власних вчинків, а чужих - при застосуванні на собі, я уявляв собі, що б могло мене спонукнути до такої дії, який життєвий досвід необхідно б мати мені, щоб робити щось подібним чином. Дуже часто мої внутрішні відчуття розбігались із тим, що розповідали люди самі про себе. Але потім підтверджувалось, що все ж серцем я отримую інформацію набагато правдивішу, ніж вухами та очима. Місяць тому мені пощастило пройти перевірку на "Поліграфі" - це "детектор кривди". Фактично, це пристрій, що вимірює тиск, пульс, дихання температуру тіла, рівень пітливості, слідкує за напрямком зору. Цих даних в купі достатньо, щоб визначити, коли людина каже правду як є, коли сумнівається у власних словах, коли не знає відповіді, і коли прямо бреше. Звісно, при певній підготовці, можна його обдурити... підсвідомість така штука, з якою легко домовитись (-: Але мова зараз не про те. Перед тим, як пройти випробування на Поліграфі, мене вчили як поводитись, для того, щоб результати були якзмога точнішими - сісти рівно, розслабитись, дивитись прямо, не ворушитись, дихати спокійно. І я був здивований тим, наскільки чітко я в цій ситуації почав відчувати самого себе - все своє тіло. Я сам відчував і пульс, і дихання, і зміну тиску... це було просто казково. Дослідження тривало близько 2 годин, за цей час я добре навчився приводити себе до стану, коли розум отримує доступ до інформації про тіло, і можна про що завгодно "судити по собі"! Якщо якась ситуація викликає сумнів, достатньо розслабитись, вирівняти дихання, зосередитись, заспокоїтись, та прокрутити в уяві ті дії, що хвилюють, і без будь-яких сумнівів точно визначиться той момент, в якому щось не гаразд, далі його можна розглянути під різними кутами, поставити себе в різні умови та знайти такий вихід, який буде прийнятий і серцем і розумом як найкращий... "По собі не судять - по собі пізнають світ" - тепер я схиляюсь саме до такого ствердження.

Навіщо людині мрії? Мрії - це мотив, натхнення, джерело волі та енергії… Мрії допомагають знайти людині її місце в житті, отримати насолоду від нього, досягнути успіху та визнання, самоствердитися та вплинути на світ. На шляху мрій людина отримує безцінні життєві уроки, створює свої власні цінності та принципи...Мрія – це те, що захоплює, дивує, змушує рухатись і задає напрямок та тон. Мрія – це розправити руки та злетіти в небо, просто так, до птахів і поринути з ними до сонця крізь небесну блакить...  

Ви знаете як розбиваються мрії? Мрії надто тендітні, щоб їх постійно розбивати, але таке стається дуже і дуже часто. Для порівняння можна привести тонкі нитки шовку... З таких ниточок складаються наші мрії. 
Кожен раз, плекаючи надію, мрію ти намагаєш щоб вона не розбилася, нікуди не зникла, не зменшилась, а тільки зростала і зростала. Правда більшість мрій,на жаль, розбиваються.
Якщо поглянути на наше життя, то воно здебільшого складається з розбитих мрій, які ми намагаємося знову склеїти, кудить припасувати найбільші кусочки. Розбиті мрії -- це і є життя.
 Добре коли залишається багато великий кусків. З них навіть можна щось знову склеїти, знову побудувати мрію. Але ця мрія, на жаль, буде вже інша... Не та яку розбили... 

Отже, нехай ваші мрії ніколи не розбиваються!

Древня церква посивіла…

Стятий хрест… "Кррра!" – чорна пані,

Лиховісниця Сивіла, -

"Каррр!" – пишається на  бані.



18.11.2011

© Copyright: Марина Степанская, 2011
Свидетельство о публикации №11111190561

На днях закінчив читати історичний роман Гюго "Собор Паризької Богоматері" (українською мовою, виданий у 1980-му році).
Початок йшов дуже важко, бувало тиждень не торкався книжки. Там багато досить монотонних описів та монологів автора, але, можливо саме через них мені захотілося поїхати в Париж, нехай і не середньовічний, а все ж таки... Хоча жити у середньовічному Парижі, та і в інших  населених пунктах 14-17 століття, я б не хотів . У ті часи панувала інквізиція, і була велика можливість бути безпідставно звинуваченим  та повішеним за один косий погляд чи "неправильне вбрання", а ще це були часи бруду, антисанітарії, епідемій, пожеж та заколотів . І це їм ще пощастило, що до них не дійшли татаро-монголи...   Я б краще побував у 11-12 столітті, тоді у архітектурі переважали замки-фортеці з кам"яних брил , які мені подобаються більше, і навіть руїни яких виглядають більш романтично, ніж покинуті палаци знаті, побудовані пізніше.

Якби мені довелося знімати кіно по цьому роману, то я б скоріш за все зняв би його у чорно-білому варіанті, яскраво-оранжевим би виділив тільки вогні смолоскипів та темно-червоним кров (як було знято "Місто Гріха"), хіба що Есмеральду, як символ незрозумілої любові, краси та жаги до життя та щастя, теж виділив би кольорами, але приглушеними... І навряд чи мені самому захотілося б переглянути цей фільм вдруге...

А ще я помітив, що книги, які прийнято вважати класикою і які написані у 17-19 столітті, написані якось більш повільно, чи що... Можливо вони більше підходять як сценарії для безкінечних серіалів, ніж для пригодницьких блокбастерів...

При прочитанні історичних романів, я часто звертаю увагу на соціальне становище та спосіб мислення сучасників героїв роману та провожу паралелі між ними та нами... Так от, хоч соціальне становище людини дещо покращилося з того часу, але прірва між знаттю та простолюдином практично так само неосяжна. І ще, люди, у своїй переважній масі, нічому не навчилися хоч за 300 років, хоч за 700 років. Це все таке ж стадо, яке можна примусити виконувати будь-які забаганки маніпуляторів. Людство, ще з тих часів ніяк не второпає , що найголовніше, це життя кожної окремої людини, яке є єдине і безцінне, та навколишнє середовище в якому живемо ми і хотілося б щоб тут вистачило місця для і нащадків. Окрім життя і сприятливого середовища ми мусимо передати нащадкам ті культурно-мистецькі та архітектурні витвори, які зробили ми і які дійшли до наших часів з сивої давнини... Не треба нічого перекроювати, руйнувати та перероблювати... Просто підтримувати ці шедеври у первозданному варіанті, це ж так просто...

Безперечно у романі висвітлюються і інші грані людських поглядів та взаємовідносин. Це і безмежна любов Матері до дитини, і кохання до чарівної жінки у різних її проявах, і безроссудливість дівочого кохання... Цікавим і показовим є образ скупого короля-самодура Людовіка ХІ, що бажає економити на всьому, окрім знаряддя для тортур... А чи не такі люди зараз?

    Я вийшов з метро. Передімною вийло небагато людей - була вже пізня година і більшість з них вже була вдома з рідними, чи просто друлями.
    Подув легкий вітерець. На небі не було зірок - воно було затянуто хмарами, та навкруги було багато світла: вітрини магазинів і ларьків, гірлянди у виді сердець і великі надписи казино. В навушниках грала легка музика і настрій в мене був дуже добрий, та все одно я хотів трохи спати.
    Я йшов нікуди непоспішаючи. Повз мене проходили люди: хлопець з дівчною, які тримались за куки, пробіг палий хлопець, група людей різного віку, явно після якогось свята. Вони були мені незнайомі, та їх посмішки, вогнику у очах говорили про них дуже багато, мрожливо навіть більше ніж вони могли розказати про себе самі.
    Я звернув у двори - тихі, з, поки, голими деревами. Горіло багато вікон: яркі, завішані шторами, беякі були темні, але в них, час від часу, були помітні блакитні сполохи - там дивиль телевізор. За кожним з цих світлих прямокутників було своє життя, свій всесвіт - там розігрувалися сцени спектаклів, бушували бурі, зароджувалося нове життя.
    Я підійшов до свого будинку. В квартирі горіло вікно - мої рідні були на кухні. І вся прогулянка для мене була неважлива, бо я знав, що в кінці шляху мене чекають люди для яких я щось означаю - не з вигодою, а від того що я є. Це гріло серце, наповнювало його щястям.
    Кінець дня, проведений у шаленій круговерті, закінчувався тут - в колі найцініших мені людей....

Давно хотів написати замітку на цю тему, та якось не писалось. Надихнула ця пісня.

Якогось дня я прийшов до висновку що Бога не існує.Я просто зіставив події в світі, якись особисті моменти життя і так прийшов до цього висновку! Я став атеїстом! Десь в підсвідомості я все таки боявся що Бог (якщо він є), розгнівається на мене і в мені стане важче жити, проте моє життя абсолютно не змінилося. Тільки немає накого спихати свої невдачі, ніби це воля Божа. Про те ні в що не вірити, морально дуже важко! Людина просто повинна в щось вірити, при цьому не важливо що це буде: Бог, тварнина, чи якась річ!
А ще я дійшов висновку що будь-яка релігія, це тупо обмеження! На скільки я розумію, людина має жити собі в кайф (в межах закону звичайно). А релігія, при чому будь-яка, це забороняє! Більшість речей які любить людина, важається гріхом, це якись нонсенс! Навіть релігія Растафарі, на чолі з Богом Джа, яка пропаганує забити на всі проблеми і бути щасливим, має досить жорсткі обмеження!
Тартак в одній з своїх пісень співає "І кожен має власне розуміння Бога". Я з ним цілком погоджуюсь!

Я вірю в Джа!