хочу сюди!
 

Дария

34 роки, риби, познайомиться з хлопцем у віці 25-45 років

Замітки з міткою «собор»

Старое фото. Лучи. 2015

Армянский собор во Львове..
Служба в Рождественские дни 2015 года

.

Принадлежать

Принадлежать местам.
Портам и водам,
кораблям.

Камням и солнцу –
дикому, с когтями тени,
и островам,
что пьедесталами
служили
для моих свобод.

Каюте и постели,
впечатавшей
любви чистейшей
небосвод.

Принадлежать! 
Рукам.
Цветам и травам.
На Площади Испании –
вещам:
серёжкам и зонту.

Попутчику, что смерил шагом
маршрутов путанных
густую красоту.

Преотразившись в зеркалах –
из глубины углов, –
принадлежать
тем чувствам,
что фонят неистово,
но затихают
под флажолетами Луны.

Биению подспущенной струны
в отверстом брюхе
старого рояля.
Жемчужным клавишам
накопленных обид...

И – вместе с тем – балкону,
струящему
непогрешимый
океанский вид.

О колокол! О собор!
Воззви меня принадлежать
векам, обвившим
твои стены.
Прильнуть
к бессмертию
стоических идей...

Глазами куполов
ты провожаешь небо
в поход за звёздами,
о старый прохиндей!

И в чрево тьмы
роняешь –
словно камни в воду –
дневных прохожих
тени и грехи.

Без них становишься
как будто бы моложе,
изъяв себя
из бренной чепухи.

100%, 4 голоси

0%, 0 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Промова Його Божественної Всесвятості владики Варфоломія

Промова Його Божественної Всесвятості владики Варфоломія під час Соборної Служби Предстоятелів у Києві
22 Серпня 2021
Блаженніший Митрополите Київський і всієї України владико Епіфаніє,

Високопреосвященні, преосвященні та боголюбиві брати Архієреї,

Благословенна та христоподібна  повното Церкви православних.

Первоверховний серед Святих апостолів Петро зі своїм братом Андрієм Первозванним «відразу покинули сіті, та й пішли за [Христом]» (від Матвія 4:20).

Як мовиться у нині наведеному уривку з Євангелія, Петро, палаючи бажанням зустрітися зі своїм улюбленим Учителем, посеред моря, хвилі якого високо здіймалися, з надзвичайним завзяттям, – рисою, притаманною його характеру, –  виходить із човна та, долаючи сили природи і закони створеного світу, дивовижним чином ступає поверхнею розбурханого моря.

Та зовсім скоро, обпечений сильним бажанням, він піддається сумніву, прихованій та невидимій спокусі маловір’я, як показує Господь – Знавець сердець. І тієї ж миті подібне суходолу затверділе море тане, як поетично можна сказати, і до того надзвичайно сміливий, готовий ризикувати Учень, «бачачи велику бурю, злякався і почав потопати і закричав: Господи, врятуй мене!» (від Матвія 14:30). А Ісус «схопив його і каже до нього: «Маловірний, чому ти засумнівався?»  (від Матвія 14:31).

У цьому випадку ми розрізняємо два види віри, за словами Іоанна Златомовця, попередника нашого Смирення на Константинопольській Апостольській Кафедрі цілих 16 століть тому: «Отож віра у знаки та дива називається дієвою а віра у знання про Бога називається підготовчою до пізнання Бога». Перша – то є початкова віра Петра, яка подібно язику полум’я та пориву вітру є стрімкою, бурхливою – але дуже нетривалою – і вона спроможна змінити природну закономірніть. За словами Господа: «Бо істинно кажу вам: коли будете ви мати віру, як зерно гірчичне, і горі оцій скажете: перейди звідси туди, то перейде вона, і нічого не матимете неможливого» (від Матвія 17:20).

Проте, існує і віра спасительна, яка готує до пізнання Бога, яку ми ледь вирізняємо у зневіреному вигуку Петра: «Господи, врятуй мене!». Упевненість в тому, що Ісус, який ступає поверхнею моря, є Господом Небес і Землі, є істинною та спасительною вірою, завдяки чому Учень і рятується.

І от проваджені цією спасительною вірою усі божественні Апостоли перетворили відому тоді Ойкумену, Всесвіт на «Божу ниву» та «Божу будівлю» (1 до Коринфян 3:9). Андрій же Первозваний, дістався аж до любих у Господі дітей, що проживали на території феми Херсонес, адміністративного округу Східної Римської, Візантійської, імперії у Південному Криму.

За цим послідувала копітка місіонерська праця греків фессалонікійців Кирила та Мефодія, яких наш Святий попередник Фотій направив вести просвітницьку роботу серед мешканців ширшого балканського регіону. Однак саме стосовно Києва та прилеглих до нього територій пізніше визначальна благодійницька роль належить одній жінці. Княгиня Ольга, приваблена Істиною та полонена Духом,  прийняла християнство у Константинополі, діставши при хрещенні ім’я Єлена. І подібно до іншої Єлени, Єлени Августи, матері Костянтина Великого, справила надзвичайний вплив на свого онука Князя Володимира, який 988 року прийняв християнство та привіз сюди проповідників з Царгорода, які й займалися просвітницькою діяльністю серед місцевого Божого люду. І у такий спосіб через святе Хрещення були скріплені важливі церковні відносини між Константинополем та Києвом, відносини життя, істини та любові.

Внутрішній мир Христової віри та непорушні відносини між Матір’ю та Донькою змінив хід історії та певні події. Води Дніпра розбурхались, церковна кафедра двічі переносилась з Києва, а спроби, зумовлені мирськими мотивами, призвели до того, що Київська Єпархія не з власної волі була відірвана від Константинополя і підпорядкована північнішим країнам разом з єпархіями, які належали до неї. Однак упродовж століть велася боротьба у Києві за те, щоб він не був позбавлений духовного та канонічного захисту Константинопольської  Церкви-Матері, вагомим свідченням чого є перша стаття вашої Конституції 1710 року, написаної через 24 роки після болісних подій 1686 року.

І природньо неминуче, що все те, що послідувало з церковного боку, відрив від центру, намагання насильницьким шляхом відлучити вас від нас, привело до остаточного розділення, яке неможливо було відновити зсередини,  і це змусило нас зрештою прийняти безапеляційне рішення на власний розсуд.

Це сталося, оскільки всі діяння попередніх століть, які мали на меті церковну узурпацію Києва, відбувалися без прямої участі Константинопольської Церкви-Матері, без її охочого благословення і з її великими стражданнями, оскільки [інші] скористалися її слабкістю у той момент і неспроможністю [опиратися].

Усі ті діяння, про які йдеться, одним словом, були абсолютно чужими, несумісними з православною еклезіологією і жодним чином не викликали милості Божої,  були не любими Богові.

У зв’язку з цим Церква-Матір без підтримки, чи схвалення, чи заохочення з боку кого б то не було, як така, що єдина мала священно-канонічний обов’язок, який відповідно до священних канонів не могла проігнорувати та занедбати, – вона благочестиво зайнялася наявною церковною проблемою. Зберігаючи мовчання та у щирій молитві, вона сподівалася на відновлення стану речей.

Упродовж багатьох років вона надавала можливість усім залученим до питання сторонам без насильства і емоційного обтяження, задля уникнення крайнощів, і завдяки природній зрілості досягнути примирення між тими, хто відірваний, відновити церковне життя у єдності. Вона без галасу, не афішуючи широко, щоденно закликала правлячі уми піти святим шляхом діалогу у Христі задля того, щоб подолати братовбивче розділення, що завдавало шкоди.

Терпеливість і толерантність, брати та любі у Господі діти, для Церкви ніяким чином не ототожнюються з ігноруванням, нехтуванням, знеціненням, поступкою, відмовою, забуттям,  залишенням [без допомоги]. Очікування Великої Христової Церкви, у надії на розкаяння, повернення та вилікування болісного відхилення не може тлумачитися з докором та осудом. А навпаки,  з гордістю у Господі, бо вона постійно залишалася в межах шляху, що веде до Христа, щодо всіх своїх дітей, щоб позбавити їх тяжкої праці, великих зусиль, помилок.

Священна кафедра Константинополя ніколи не мала можливості покинути болісні проблеми, які виникали, напризволяще. Вона мала та має глибоке усвідомлення своєї успадкованої відповідальності. Вона у своїй історичній присутності ТАК вважає, ТАК проповідує, ТАК живе,  ТАК іде шляхом. Турбота та виснаження заради своїх дітей для матері є нічим іншим, як єдиним природним шляхом та розвитком. Так і для духовної Матері Православних, для Константинопольської Великої Христової Церкви, жертва заради її дітей по всьому світу є її внутрішнім єством.

Щоденно вона проживає страсті та розіп’яття Боголюдини, що є одним цілим із Воскресінням та Вознесінням. Попри підлість, зневажливе ставлення, постійні зміни державних устроїв, неприйняття та невдячність, уславлення та знеславлення, інші історичні перемінні, – вона не змінила свою мораль та не відмовилася від свого обов’язку.

Священне зібрання соборних у Святому Дусі рішень, постанов, для неї не є марнотою слави чи теорією, але практичним вирішенням питань, а історія достовірно засвідчує це. Тлумачення божественних та священних канонів довірено не кабінетним ученим, і не віддано на поталу їхніх користолюбних підтверджень та засвідчень. Божественні та священні канони, які зберігають, утримують правильність віри, чи краще сказати, показують у дії євангельське слово, їх авторитетно витлумачує життя та досвід Церкви, але зовсім не доцільність.

Так само і обов’язки та відповідальність Константинопольських Архієпископів  ніколи не були теорією,  але були і є реальним фактом, надійно та певно засвідченим. Обов’язок розсуду, розв’язання спірних питань якраз і є головним Хрестом кожного смиренного Архієрея  Константинополя, найдорогоціннішим та найсвященнішим для нас.

Але це є привілеєм не у світському розумінні. Це видимий, відчутний зв’язок церковної цінності, величі смиренності у Христі, [відданість тому вигуку] «Звершилося!»,  що обов’язково передує  Воскресінню. Тільки у такий спосіб Константинопольська Церква тлумачить та проживає свій священно-канонічний привілей від самого початку й донині. Наповнена тим, у що вірить, та набувши досвід у бурхливому та такому, що потребує зусиль історичному морі, вона вирішила, що прийшов час у Святому Дусі зайнятися священними справами Церкви в Україні.

У нас немає наміру розповідати подробиці подій так, як вони відбувалися, але виявилося необхідним висвітлити їх у загальних рисах, оскільки багато є таких, хто вважає, що Вселенський Патріарх відхиляється від дійсності і не надав однакові можливості співзалученим частинам Церковного цілого. Це є викривленням правди.

Господь знає про наш біль та про неодноразові заклики до згоди у Дусі Господа. У найближчому майбутньому історія покаже і відповідні тексти, і увесь хід цього питання. Проте, ми маємо хоча б кількома словами сказати про те, що у Церкві Христовій відчуття самодостатності, упевненості у впливовості та могутності, світовій мирській силі та чисельна перевага не становлять елементи її життя.

Відновлення у церковному євхаристійному спілкуванні церковних частин, що існували у відсутності порядку, оскільки виникли внаслідок не канонічного та здорового процесу, не було нерозсудливим, незначним, навмисним чи позбавленим церковного підґрунтя рішенням. Навпаки, воно було засноване на надійному та наріжному Камені Церкви, Господі нашому Ісусі Христі та досвіді Його Церкви.

Зайвим буде з нашого боку говорити більше, оскільки у святому житті Церкви велика кількість випадків набагато важчих за ваш. Але їх мудро, розсудливо, терпляче та з любов’ю завдяки Животворчому Духові, а не вбивчій мертвій букві, було врегульовано спасительно заради обраного Господнього народу.

Відкликання відповідної канонічної Грамоти незабутнього попередника нашого Діонісія IV не було перевищенням прав з нашого боку, як говорять супротивники миру та примирення у Христі, але батьківським обов’язком, тому що створилася негативна ситуація, зовсім не на благо місцевої християнської пастви.

Велика Церква, піклуючись про інтереси своїх дітей у Христі, вирішувала церковні питання неупереджено, мислячи широко. Тому і окреслила умови, якими на її думку керувалась би помісна Церква, щоб іти правильним шляхом.

Описи різних церковних утворень не є догматичними та незмінними,  але це рятівна рамка, ті межі, які Церква має право змінити, якщо вони не служитимуть тій меті, заради досягнення якої були надані. Поняття «автономія» чи «автокефалія» жодним чином не означають отримання автономії як відриву від церковного цілого, більше того, аж ніяк не означають самоправство та перевищення канонічних меж.

Свята Константинопольська Церква – Матір, яка надавала Автокефалії, починаючи від Церкви Росії і до нещодавньої наданої Церкві України, не робить нічого іншого, окрім того, що постійно ділить на частини, при цьому зберігаючи цілісність, єдність, весь час жертвуючи, народжує і відроджує помісні Церкви з метою, як уже було сказано, спасительного служіння на благо Народу Божого, піклуючись про особливі потреби паств.

Автокефалії, попри те, що часто ставалося  перевищення повноважень та зміни з боку облагодіяних, не надаються за націоналістичним критерієм, ні в якому разі (!), але за критерієм доцільності для пастви і лише із сотеріологічною та есхатологічною переспективою.

Окрім того, статус Автокефалії надається за двох абсолютних та непохитних умов: Автокефалія не надається з метою подрібнення  та розділення, але заради спілкування у відмінності, і по-друге, Автокефалія надається у заданих межах, відповідно до правил та за певних умов.

Відповідно до встановленого  Халкидонським Собором, дві природи Господа поєднуються в одній Іпостасі Слова Божого «незмінно, незлитно, нероздільно, нерозлучно». Подібним чином Автокефалія надається «незмінно, нероздільно».

Один сучасний Канонознавець говорить: «Онтологічне співіснування цих двох реальностей, які «парадоксальним чином» є невідділимими, тобто реальності “незмінно” – яка гарантує відмінність – та реальності “нероздільно” – яка гарантує спілкування, єдність – створює подвійний парадокс, «особисте» та «спільне у спілкуванні» Автокефалії.  У церковному житті, отже, цей парадокс виражається через факт «спілкування нероздільно» незмішаних помісних Церков»…  І тоді, як оте «незмінно» зберігає відмінність, «нероздільно» зберігає спілкування».

Честь та цінність Автокефалії не надається якійсь помісній Церкві без передумов та неканонічно. Навпаки!  Патріарші та синодальні Томоси якраз і засвідчують правду речей. До прикладу у відповідному тексті про Патріаршу гідність до Церкви Росії мовиться таке: «головою та началом для нього (Патріарха Московського тобто) є Апостольський Престол міста Константинополя, як і для інших Патріархів». Те саме повторює свята Велика Христова Церква і у своєму Томосі вашої Церкви України: «Автокефальна Церква України  визнає головою Святійший Апостольський та Патріарший Вселенський Престол, як і інші Патріархи та Предстоятелі». І не тому, що Велика Церква прагне зайняти так чи інакше дане їй, її місце з великою відповідальністю, але тому, що  відміна, анулювання з її боку того, що дали Святі Вселенські Собори та загалом вся Канонічна Традиція та Діяння Церкви,  було б падінням для Церкви, та блюзнірством щодо Всесвятого Духа.

Вселенському Патріархату не притаманна дискримінація, як видно із двох наведених прикладів. Він приносить себе в жертву задля усіх, любить і поважає всіх без винятків та обмежень. Та, перш за все, він не спроможний відмовитися від свого жертовного служіння, бо має охороняти церковний порядок та мир і стан помісних Православних Церков.

Ми шкодуємо, але не зневіряємося, у зв’язку з рішучими  та наполегливими впертими намаганнями останнім часом викривити історичну та священно-канонічну правду. З’являються неологізми, нові формулювання, висловлюються небезпечні еклезіологічні погляди, щодо того, що  запроваджене Святими та Вселенськими Соборами є [нібито] неактуальним, анахронізмом, неавторитетним, та одним словом мертвим. Проголошується  приниження значущості Константинопольського Архієпископа до [стану] музейного експонату.  Здійснюються спроби перевороту церковних настанов з боку Церков, які своїм існуванням завдячують провидінню та жертві Великої Христової Церкви-Матері. На щастя, проте, життєдайний Святий Дух не залишає Свою Церкву без турботи   і тому ганьблення, насміхання, образи, спричинені доцільністю різного роду, не витримують та зникають.

Блаженнійший Митрополите Київський, владико Епіфаніє, вельми любий у Христі брате,

Я ще раз наголошую, що сьогодні Константинопольська Церква-Матір, як і Патріарх, радіє та тішиться поступу та добробуту Православної Церкви України. Не бійтеся проблем та труднощів, оскільки Велика Церква будує на непорушному та непохитному  фундаменті «а він є Ісус Христос».

Існування та структура очолюваної Вами Церкви є данністю і будь-які сумніви є марними та даремними, оскільки «Камінь, що його будівничі відкинули, той наріжним став каменем» (Від Матвія 21:42).

Запрошуємо у цей священний час та закликаємо від щирого серця  братів у Христі, ієрархів у цій країні, їхній клір та вірян, які не спілкуються церковно з нами, переглянути цю свою позицію та сприяти мирному співіснуванню та взаєморозумінню тут людей та православних християн, ділячись з любов’ю самобутністю задля  примирення та встановлення терпимості, толерантності, яких усі ми потребуємо.

Ми, як Церква – Матір, готові вислухати проблеми, розвіяти думки, зцілити занепокоєння, загоїти травми, милістю Божою, усіх наших дітей, завжди, проте, у межах освяченого Церковного Передання. Ми твердо віримо, що милість Спасителя нашого Ісуса Христа, як і завжди, простягнеться щедро над усіма нами і ми радітимемо відчутним і до того ж таким, що приносять мир, плодам Святого Духа.

На завершення слова, бажаю Вашому боголюбивому Блаженству, Митрополиту Київському, та Вашому Собору преосвященних Архієреїв, ієрархам місцевої церковної присутності Московського Патріархату, благочестивому кліру та усьому благословенному Народові України без винятків та обмежень – благословення, [від] ніжної материнської та турботливої любові Церкви-Матері.

І велика сердечна вдячність нашого Смирення за щиру  повагу та вияви вашої шани та любові.

Нехай Бог благословляє усіх!

(22 серпня 2021)

Послання Митрополита Київського і всієї України Епіфанія








Послання Митрополита Київського і всієї України Епіфанія з нагоди святкування 30-ліття відновлення Незалежності України та візиту Вселенського Патріарха Варфоломія
22 Серпня 2021

Преосвященні владики, всечесні отці, дорогі брати і сестри, український народе!

Належачи до творіння Божого і як все створіння існуючи в часі, всі ми звикли до його плину. Ввечері заходить сонце і ранком сходить воно, один день переходить в інший, мить нинішня невпинно стає минулим, складаючись у місяці, роки, десятиліття й століття.

Але як і за всяким творінням Божим, якщо уважно і не лише тілесними очима, однак також серцем і поглядом духовним будемо спостерігати – за завісою звичного для нас часу ми неодмінно побачимо Творця всього, Бога.

Як мудрість архітектора і старанність будівничого, як талант митця і дар художника ми пізнаємо через споглядання плодів їхньої праці – так через споглядання премудрості, гармонії, краси і величі сотвореного світу ми неодмінно маємо побачити «Творця неба і землі, всього видимого і невидимого».

«Небеса повідають славу Божу, творіння ж рук Його сповіщає твердь» (Пс. 18:2) – вигукує у захопленні Псалмоспівець. А премудрий Соломон говорить: «Дійсно суєтні за природою усі люди, у яких не було відання про Бога, які через видимі досконалості не могли пізнати Сущого і, дивлячись на діла, не пізнали Винуватця» (Прем. 13:1). Святитель Василій Великий в бесіді на Шестиднів стверджує, що «не пізнати Творця через споглядання світу – все одно що нічого не бачити в ясний полудень».

З миттєвостей, днів та років сплітається тканина історії. Але як і кожна тканина, вона не виникає сама собою, бо має Єдиного Того, Хто творить її, хоча і включає в себе незліченну кількість справ і подій, що є плодом праці та волі окремих особистостей або взаємодії стихій.

Кожен з нас, людей, є унікальною особистістю, наділеною Творцем свободою волі й вибору. Плодом цього дару є можливість і свобода для кожного з нас бути не підлеглим плину історії, не заручником стихій чи обставин, але за образом Божим ставати малим творцем. Кажемо «малим» тому, що Єдиний Творець, наш Господь і Вседержитель світу, творить усе існуюче з нічого, одним Своїм словом. Людина ж, як частина творіння, хоча і є досконалим вінцем його, здатна творити лише з вже існуючого.

Ось нині перед поглядом нашим велично красується Собор Святої Софії у Києві, священне місце для всього українського народу та історична кафедра православних Київських митрополитів. Але від початку ці прекрасні склепіння й куполи, мозаїки та розписи були нічим іншим, ніж камінням та піском, або іншим таким самим простим матеріалом, що сам собою ані виглядом своїм, ані якістю не схожий на цей величний храм. Лише творчі дар і премудрість, пізнання та праця тисяч людей з каміння й піску, дерева й металу, з барвників та інших простих речей, сполучаючи і єднаючи їх, піднесли від землі у височину небес цей храм.

Такі роздуми і приклади, явні та наочні, спонукають нас нині, у дні, коли український народ відзначає 30-ліття відновлення Незалежності нашої держави, духовними очима поглянути на історію, зазирнути за її тканину в глибини сутності й вічних сенсів. Як підкидаючи в хаотичному порядку різні матеріали ніколи ніхто не досягне того, щоби вони силою випадкового збігу стали величним і гармонійним храмом – бо з хаосу силою випадку можна отримати лише хаос, і ніколи – порядок, – так неможливим є лише хаосом і випадком пояснити плин історії. Бо насправді вона – жива і неперервна тканина, в якій за премудрим задумом Бога-Творця з безлічі ниток окремих справ унікальних особистостей сплітається цілісне полотно.

Безперечно, кожен з нас є свобідний у своїй волі, маючи вибір. Однак і ця свобода теж премудрим Промислом Божим вплітається у загальний задум Творця. Відтак всякому добру Бог допомагає, а зло, яке є віддаленням від добра, – зупиняє і спрямовує до добрих наслідків. Тому хоча і маємо ми, як особистості, свободу, однак при розмаїтті вибору насправді маємо лише дві можливості: або збирати з Богом, або розкидати без Нього, або будувати з Творцем як Його співробітники і працівники, або руйнувати, відступаючи від Нього. Адже саме так говорить Спаситель наш і Син Божий Господь Ісус Христос: «Хто не зі Мною, той проти Мене; і хто не збирає зі Мною, той розкидає» (Лк. 11:23).

Протягом багатьох століть наш народ не мав власної держави, втративши її через розбрат і чвари, підкоряючись добровільно чи бувши примушений силою, владі інших. Тому для численних поколінь українців сама можливість мати власну незалежну державу стала метою і прагненням. Важким був шлях до здійснення цієї мети, незліченні жертви склав наш народ у боротьбі за свободу. Цій жертовній праці та подвигу самозречення сотень тисяч і мільйонів наших попередників ми завдячуємо, маючи нині благо Незалежності. Але розмірковуючи над цим, ми неодмінно прийдемо до висновку, що Незалежність є засіб, а не тільки і не лише мета. Незалежність є потенціал і передумова, але від кожного з нас та від народу, як спільноти особистостей, залежить – як ми скористаємося цим потенціалом і цими можливостями.

Тридцять років тому український народ з Божою допомогою досягнув здійснення мрії багатьох поколінь – відновив Незалежну державу, коріння якої заглиблене в тисячолітній історії, сягаючи княжих часів та навіть глибше. Але нам, як християнам і патріотам, особливо належить розуміти, що досягнення мрії – це лише початок, лише нова точка відліку, лише фундамент. Що і як з’явиться на цьому фундаменті – величний собор чи велика руїна – залежить від кожного з нас. Нам дано матеріал для будівництва, дано мудрість пізнання і сили творити – але лише від нас самих залежить, чи збудуємо ми справді щось прекрасне і спрямоване у вічність, подібне до Собору Святої Софії, тисячолітнього видимого символу єднання Бога і людей. Собору, як вияву тимчасового, яке здане до вічності, окремого, яке сполучаючись, творить велич цілісності.

Без всякого сумніву кожна людина особисто має таланти і мудрість, має ті чи інші дари, отримані від Бога. І часто, а особливо у нинішньому віці, усвідомлення талантів та можливостей для людини стає такою ж спокусою, перед якою не встояв Денниця, який захотів стати богом без Бога. Серед людей багато хто теж думає: «я – премудра і свобідна людина, мені не потрібні ані Бог, ані інші». Цю безумну і погибельну думку слід відкидати. Бо як не може одна цеглина бути усім храмом, одна нитка – всією тканиною, одна, навіть найбільш талановита людина, збудувати собор – так кожен з нас окремо, відсторонившись від Бога та інших людей, не може досягти добрих плодів.

Лише єднаючись і сполучаючи сили та знання, здібності та можливості, всі разом ми можемо досягати блага – блага загального і блага для кожного зокрема, добробуту віку цього і скарбів нетлінних, які зберігаються у вічності.

В сьогоднішній особливий і знаковий для історії українського народу і його Помісної Автокефальної Православної Церкви день, вшановуючи 30-ліття відновлення незалежної Української держави, ми маємо видиме і наочне підтвердження всього, дотепер сказаного. Тисячі зібраних на молитву в цей недільний день у Святій Софії Київській, як і безліч тих, хто молитвою і думкою єднаються з нами цієї миті – всі разом ми є свідками сили любові та єднання.

Те, що донедавна здавалося лише мрією – нині стало реальністю. Те, що було лише задумом – втілилося в життя. Те, чого прагнули покоління – стало для нас можливістю. Ми маємо незалежну державу, ми маємо Помісну Автокефальну Православну Церкву. Ми маємо благословення нашої Матері, Церкви Константинопольської, Вселенського Патріархату, зберігаючи непорушно єдність Святої Церкви, самостійно, як Автокефальна і незалежно керована Церква, розбудовувати її заради створення кращих можливостей для пізнання нами та нашими співвітчизниками істини і досягнення спасіння.

Видимою ознакою, символом і втіленням цієї єдності в спільноті є Божественна літургія, яку ми звершуємо нині. В Таїнстві Євхаристії ми єднаємося з Богом через Причастя Тіла і Крові Христових, а також єднаємося одне з одним як таємниче, містичне Боголюдське тіло Церкви. Кожен з нас залишається особистістю, але всі разом ми набуваємо нової якості буття, стаючи єдиним цілим, переходячи від тимчасового і обмеженого до вічного. Як каміння та інші матеріали цього величного Собору Святої Софії в сутності своїй залишаючись тим, чим вони були від віку, через складання генієм будівничих всі разом стали величним храмом, домом Божим, дверима до вічності – так і кожен з нас, залишаючись сам собою, у єднанні Церкви та через усвідомлення єдності суспільства, народу, людства – здатен досягати більшого і кращого.

Дорогі брати і сестри!

Справді нині є історична мить, бо вперше Вселенський Патріарх, Перший серед Предстоятелів Церков, прибув до України, до нашої Помісної Церкви вже як до Автокефальної, дозрілої, належно самостійної Церкви-Дочки. Своєю молитвою і благословенням, цією соборною літургією Вселенський Патріарх Варфоломій стверджує і благословляє наші досягнення, надихаючи нас самостійно, але не егоїстично, розбудовувати своє життя – як батьки благословляють і надихають на добрі справи своїх дорослих і самостійних дітей.
Ми від серця вдячні Його Всесвітості Вселенському Патріарху Варфоломію та нашій Матері-Церкві за дари і благодіяння, які протягом століть історії були нашими предками і нами отримані – від дару пізнання істини та спасительної Православної Віри, прийнятого в княжі часи через Хрещення Руси-України, до дарування Томосу про автокефалію, яким перегорнуто сторінку минулих розділень і духовного поневолення, та стверджена наша свобода бути Помісною Церквою.

Крізь сплетення тканини історії ми бачимо премудрий задум Творця, бачимо Його благословення, допомогу і натхнення кожному зокрема і всім нам разом рухатися вперед шляхом правди до кращого, що спасіння й вічного блаженного буття. Тож у ці особливі дні духовного піднесення, святкуючи як Церква і як народ, складаємо подяку Богові за всі Його благодіяння для наших предків і для нас.

І просімо Творця в час грядущий надихати нас любов’ю, мудрістю та зміцнювати наші сили, щоби ми могли належним чином бути і надалі співпрацівниками Божими, щоби будували ми дім нашої держави і нашої Помісної Церкви на камені правди, насолоджуючись добрими плодами праці та у спадок наступним поколінням передавши найкраще з можливого.
Боже Великий, Єдиний, нам Україну храни!

Епіфаній,
Митрополит Київський і всієї України

22 серпня 2021 р.,
Собор Святої Софії,
м. Київ

Свято -Михайлівський Собор

Свято - Михайлівський Золотоверхий чоловічий монастир

Сьогодні, в день другої річниці Об’єднавчого Собору






Сьогодні, в день другої річниці Об’єднавчого Собору та постання єдиної помісної Православної Церкви України, під головуванням Блаженнійшого Митрополита Епіфанія вдруге відбувся Архієрейський Собор. Участь у Соборі взяла повнота архієреїв нашої Церкви, які засвідчили прагнення й надалі утверджувати духовну незалежність для українського народу.
Після спільної молитви архієреї заслухали привітання від очільників помісних Церков-Сестер, зокрема, від Олександрійського Патріарха Феодора, Предстоятеля Православної Церкви Кіпру Хризостома, Предстоятеля Елладської Православної Церкви Ієроніма, а також від Вселенського Патріарха Варфоломія, який наголосив на тому, що українська автокефалія є доконаним фактом, який не можна змінити.
Виступаючи з доповіддю перед архієреями, Блаженнійший Митрополит Епіфаній зазначив, що наша Церква за усіма показниками надалі належить до числа найбільших Помісних Православних Церков, а також залишається найбільшою за чисельністю та підтримкою релігійною організацією в Україні. Станом на сьогодні помісна Українська Православна Церква складається з 44 єпархій, які в Україні об’єднують понад 7 тисяч парафій, близько 80 чоловічих та жіночих монастирів, а також 9 вищих духовних навчальних закладів. Служіння в нашій Церкві здійснюють понад 4,5 тисячі кліриків, зокрема 60 архієреїв, з них 47 – єпархіальних.
Тим часом активно діє і наш духовний фронт: військове духовенство продовжує свою боротьбу за справедливий мир в умовах неоголошеної, але триваючої війни Росії проти України. Майже 600 наших військових капеланів пройшли АТО й ООС, і цієї миті займаються душпастирською діяльністю серед військових по всій території України, а також підтримують їхніх рідних і дітей.
Митрополит Епіфаній підкреслив, що збереження міжконфесійного миру, недопущення розпалення ворожнечі та протистояння на релігійному ґрунті – важливе завдання для нашої Церкви, яка, будучи найбільшим релігійним об’єднанням в Україні, має і відповідний обов’язок перед суспільством. З повним текстом доповіді Предстоятеля можна ознайомитися за посиланням: bitly.su/lomNAh
Після обговорення широкого кола питань із життя Церкви, Архієрейський Собор ухвалив відповідні постанови. А згодом, у тисячолітній святині – Соборі святої Софії Київської – Блаженнійший Митрополит Епіфаній очолив подячний молебень. У своєму слові Предстоятель зауважив, що Церква має робити все для того, щоби суспільство передусім єдналося духовно, особливо на тлі різних випробувань, зокрема війни, пандемії тощо. Однак випробування покликані зробити нас кращими та духовно сильнішими. І лише спільними зусиллями – священнослужителів та вірних – ми можемо продовжувати творити благополучне майбутнє. Адже без духовної основи – Церкви – ми ніколи не збудуємо ту державу, про яку так мріємо.
Повнота Православної Церкви України щиро вдячна Милосердному Господу за ще один рік плідного буття нашої Церкви, який був багатий на різні здобутки і досягнення. В молитві просимо в Небесного Отця усіх ласк і щедрот для розвитку нашої Церкви, щоби ми і надалі звершувати плідне служіння на благо українського народу.

Постанови Архієрейського Собору від 14 грудня 2019 р.

14 Грудня 2019
Постанови Архієрейського Собору від 14 грудня 2019 р.


ПОСТАНОВИ

Архієрейського Собору

Української Православної Церкви (Православної Церкви України)

у розширеному складі

під головуванням Блаженнійшого Епіфанія, Митрополита Київського і всієї України,

від 14 грудня 2019 р.

Місто Київ,

Митрополичі палати при Соборі Святої Софії

Зібравшись згідно рішення Священного Синоду на своє засідання у складі єпископату Української Православної Церкви (Православної Церкви України), Архієрейський Собор підносить подяку Богові за Його численні милості та благодіяння для Православної Церкви України.

Заслухавши та обговоривши доповідь Предстоятеля, Митрополита Київського і всієї України Епіфанія, Архієрейський Собор постановляє:

1. Схвалити роботу Предстоятеля, Митрополита Київського і всієї України Епіфанія за період від Об’єднавчого Собору (15 грудня 2018 р.) та Київської Митрополії УПЦ (ПЦУ). Засвідчити повну підтримку Предстоятелю, Блаженнійшому Епіфанію, Митрополиту Київському і всієї України.

У своїх житті та діяльності Помісна Українська Православна Церква (Православна Церква України) керується Священним Писанням та Переданням, канонами Православної Церкви, власним Статутом, ухваленим Об’єднавчим Собором 15 грудня 2018 р. та відповідно зареєстрованим державою, Патріаршим та Синодальним Томосом про автокефалію від 6 січня 2019 р., рішеннями власних статутних органів.

Помісна УПЦ зберігає внутрішню єдність та закликає єпископат, духовенство і вірних усі питання, які виникають, обговорювати та вирішувати в дусі заповіданої Господом нашим Ісусом Христом братньої любові, уникаючи розпалення ворожнечі, протистоянь та розділення.

2. Затвердити прийняті Священним Синодом УПЦ (ПЦУ) протягом 2019 р. рішення, відображені у Журналах його восьми засідань (№№1-72).

3. Закликати Почесного Патріарха Філарета та його оточення до примирення і припинення самоізоляції, ствердивши гарантії положення Почесного Патріарха Філарета і забезпечення умов його життя та діяльності у зв’язку із завершенням процедури ліквідації релігійної організації «Київська Патріархія УПЦ КП», як про це зазначено у рішенні Священного Синоду (Журнал № 72 засідання від 05 грудня 2019 року).

4. Ухвалити Рішення (додається), про викладення та затвердження Статуту Київської Митрополії Української Православної Церкви (Православної Церкви України) в новій редакції, чим зафіксувати правонаступництво, в тому числі щодо назв УПЦ КП та УАПЦ.

5. Висловити подяку всім Помісним Церквам, які вже встановили з нашою Церквою повне спілкування. Задекларувати бажання та готовність Помісної УПЦ вести діалог з іншими Помісними Православними Церквами, метою якого ми бачимо визнання доконаного факту автокефалії Української Православної Церкви і створення умов для мирного співіснування.

6. Доручити Предстоятелю від імені Собору звернутися до української держави та міжнародної спільноти у справі захисту свободи совісті та віросповідання в цілому в Україні та зокрема на окупованих територіях Криму і Донбасу.

Закликаємо державу і надалі виконувати свій обов’язок захищати релігійну спільноту і все суспільство від ворожого іноземного впливу, від намагань з-закордону під виглядом релігійної діяльності втручатися у внутрішні справи України, руйнувати її через нав’язування неоімперськоїідеології.

7. Підтримати викладені у Доповіді Митрополита Київського і всієї України Епіфанія на Соборі оцінки та пропозиції і взяти їх до уваги у подальшій праці з розбудови Помісної Церкви.

Архієрейський Собор підносить свої молитви за Помісну Українську Православну Церкву, за перемогу і справедливий мир в Україні, та закликає Боже благословення на духовенство і вірних та на весь український народ.


Архієрейський собор ПЦУ відбувс 14 грудня

Собор ПЦУ закликав державу захищати суспільство від іноземного впливу

Субота, 14 грудня 2019, 19:15
ФОТО ЕЛЬДАРА САРАХМАНА, УП

Архієрейський собор ПЦУ закликає державу і надалі захищати суспільство від намагань з-закордону під виглядом релігійної діяльності втручатися у внутрішні справи України.

Джерело: постанови Архієрейського собору від 14 грудня, оприлюднені на сайті ПЦУ

Дослівно: "Закликаємо державу і надалі виконувати свій обов’язок захищати релігійну спільноту і все суспільство від ворожого іноземного впливу, від намагань з-закордону під виглядом релігійної діяльності втручатися у внутрішні справи України, руйнувати її через нав’язування неоімперської ідеології".

Деталі: Також собор ПЦУ закликає почесного патріарха Філарета до примирення.

Дослівно: "Закликати почесного патріарха Філарета та його оточення до примирення і припинення самоізоляції, ствердивши гарантії положення почесного патріарха Філарета і забезпечення умов його життя та діяльності у зв’язку із завершенням процедури ліквідації релігійної організації "Київська Патріархія УПЦ КП"".

Що було раніше: 14 грудня Православна церква України провела розширений архієрейський Собор з нагоди річниці створення єдиної помісної церкви. На ньому митрополит ПЦУ Епіфаній повідомив про юридичне припинення релігійних організацій "Київська Патріархія УПЦ КП" та "Патріярхія УАПЦ".

Виступ Президента за результатами Об’єднавчого Собору

Виступ Президента за результатами Всеукраїнського Православного Об’єднавчого Собору

15 грудня 2018 року - 18:15

Виступ Президента за результатами Всеукраїнського Православного Об’єднавчого Собору

Слава Україні!
Вітаю всіх зі створенням Української Помісної Автокефальної Православної Церкви, яке щойно відбулося в Святій Софії!

Ваше Високопреосвященство і Ваші преосвященства, представники Його Всесвятості Вселенського Патріарха Варфоломія!
Ваша Святосте!
Ваші блаженства!
Дорогі українці!
Шановна і високодостойна громадо, яка зібралася на цій площі у Святій Софії, котра є свідком найважливіших рядків літопису України!

Cаме така велична подія відбувається і сьогодні.

На вулиці, кажуть, дуже зимно. Але кожного з вас протягом кількох  годин напруженого очікування... десять годин не втомлюючись чекав український народ повідомлення яке щойно буде оголошено... Це очікування гріли тепло ваших сердець і трепетне очікування  великого державного чину епохального масштабу.

Дорогі друзі, Ви не є свідки. Ви – творці історії, яка зараз твориться. Ви - безпосередні учасники цього величного таїнства, яке щойно сталося всередині Софійського собору. Собору, що тисячу років тому на честь перемоги над східною ордою спорудив Ярослав Мудрий, син рівноапостольного князя Володимира Хрестителя. І тому ваша присутність тут, така ваша масова підтримка були надзвичайно важливими для всіх учасників Собору. Скажу чесно, я її  відчував, будучи серед делегатів на запрошення Його Всесвятості Патріарха Варфоломія.

Отже, звершилося!

Сьогодні 15 грудня. Прошу всіх, хто зараз нас дивиться: всередині України, по всьому світу - запам’ятайте дуже добре. Цей день увійде, або вже увійшов в історію України як священний  день, день створення Автокефальної Помісної Православної Церкви України. День остаточного здобуття нашої української незалежності від Росії. І Україна тепер вже не буде пити, кажучи словами Тараса Шевченка, «з московської чаші московську отруту».

Це день створення Церкви, визнаної світовим православ’ям у якості незалежної структури – як у переважній більшості країн, які належать до православної християнської традиції.

Щойно всі представники, помісний собор УПЦ Київського Патріархату, собор і всі ієрархи УАПЦ, група єпископів УПЦ Московського Патріархату заснували об’єднану Церкву.

Це диво стало можливим завдяки непохитній позиції Його Всесвятості Вселенського Патріарха Варфоломія, нашої Константинопольської Церкви-Матері. Це вона скористалася своїм беззаперечним канонічним правом зцілити ті рани, які завдано українському православ’ю кількома століттями московського панування.

Наші переговори тривали довго. Але протягом цього року Його Всесвятість та Синод крок за кроком ухвалили рішення про надання автокефалії. Це по-перше. По-друге, затвердили проект Томосу, грамоти про незалежність. По-третє, зняли всі неправедні московські кари з українських єпископів, які ще на світанку незалежності вийшли із-під порядкування РПЦ і почали розбудовувати структури незалежної церкви. І по-четверте, підтвердили незаконність анексії Київської митрополії Москвою, здійсненої ще у 17 столітті. Вони, як і ми, не визнають жодних претензій РПЦ на Україну.

Отож, внаслідок рішень Церкви-Матері, твердої політичної волі світської влади, Президента, Парламенту, який підтримав  звернення Президента, і головне - українського народу, відповідальної позиції ієрархів трьох православних юрисдикцій сьогодні і народилася нова об’єднана і незалежна українська православна церква.

Що це за церква? Це – церква без Путіна. Що це за церква? Це церква – без Кирила. Що це за церква? Це – церква без молитви за російську владу та російське військо. Бо російська влада і російське військо вбивають українців. Але це - церква з Богом. Це церква - з Україною.

Буквально вчора в соціальних мережах вичитав вельми цікаву думку: «Церква не тільки співає й молиться. Церква виховує справжнього українського громадянина». І тут же пригадав фразу, яку традиційно приписують Отто фон Бісмарку: «Війни виграють не генерали. Війни виграють шкільні вчителі та парафіяльні священики». Звичайно, її не слід розуміти буквально. Йдеться про унікальну роль духівництва та вчителів у становленні нації та в процесі державотворення.

Ми з вами зараз творимо незалежну Україну. І ця подія така сама важлива, як і референдум про нашу незалежність, який був прийнятий більше 27 років тому.

І от центр управління церкви, якщо він знаходиться в чужій державі, та яка ще є країна-агресор, то якого ж громадянина вона виховає? Точно, що не громадянина України. Кремль і не приховує, що розглядає РПЦ як один із головних інструментів впливу на Україну. Ситуацію в українському православ’ї обговорюють на раді безпеки Росії під головуванням її президента. Натомість від української держави вимагають не втручатися у її ж власні українські справи!

А коли в Москві говорять про Україну як про нібито їх канонічну територію, хіба це не є зазіханням на нашу територіальну цілісність? І хіба ми не зобов’язані в таких умовах захистити і українську землю і український дух?

 І ми, як ніхто інший добре знаємо: там де сьогодні махають російським кадилом, завтра б’ють російськими градами. Спочатку патріарх Кирило колесив Україною з пропагандою «Русского мира» та єдиної купелі, а потім поїхали їхні танки!Очевидно, що питання автокефалії виходить далеко за межі церковної огорожі. Це – питання нашої національної безпеки. Це – питання нашої державності. Це – питання світової політики. Недарма всі лідери держав, з якими я зустрічався останні пів року питали мене: «Як з вашою церквою?». І ми маємо шалену і важливу підтримку від всього світу.

І коли російський президент сказав, що розпад СРСР став для Росії головною геополітичною катастрофою двадцятого століття. «Для Путіна», – як дуже добре написав Мирослав Маринович, – «Надання автокефалії українському православ’ю є другою геополітичною катастрофою». Тільки, дозвольте мені поправити, цього разу – вже масштабом не століття, а тисячоліття. Нехай знають.

Дорогі українці!

Ми ще раз довели, що для нас нема нічого неможливого. Бо ще декілька років тому дуже багато казали, що нехай Порошенко займається, нехай ми робимо все, але це неможливо. Можливо. Нема для нас нічого неможливого. Головне вірити у велику ціль і не відступати від задуманого. За таким принципом ми здобули Угоду про асоціацію. За таким принципом ми здобули безвіз. За таким принципом ми рухаємось далі до ЄС. І надзвичайно важливо для нас, що всі перемоги будуть з Україною. Хочу окремо наголосити, що сьогодні у нас великий день. Ми не відступимо ані на крок з того шляху, яким рухаємося вперед ще від 2014 року.

Сьогодні – спільне свято православних, греко-католиків, римо-католиків, протестантів, іудеїв, мусульман. Словом, всіх, для кого цінністю є свобода України. Для кого цінністю є наша незалежність. Жоден патріот не сумнівається у важливості мати в незалежній українській державі незалежну православну церкву. Така церква – духовний гарант нашого суверенітету. В грудні 1991 року на референдумі ми підтвердили Акт проголошення незалежності. В грудні 2018 - заснували незалежну православну українську Церкву, якій Вселенський Патріарх вручить Томос.

Автокефалія – частина нашої державницької проєвропейської та проукраїнської стратегії, яку ми послідовно втілюємо в життя протягом майже п’яти років. Все це – основа нашого власного шляху розвитку, розвитку держави Україна і розвитку нашої української нації.

«Товариш москаль, на Украину шуток не скаль!» – цитував я колись Маяковського ще в серпні 2016 року на параді на честь двадцять п’ятої річниці Незалежності. І наші Збройні сили що не день, то міцніше тримають оборону. І це не жарт!

«Прощай, немытая Россия»», – сказав я на Європейській площі, коли ми вибороли безвіз, згадував Лермонтова. І таки прощавай!

«До свиданья, наш ласковый миша, возвращайся в свой сказочный лес», – це слова, адресовані Москві вже восени цього року. І таки до побачення!

«Геть від Москви!»… «Дайош Європу!». Тепер ці крилаті фрази українського письменника початку минулого століття Миколи Хвильового стали частиною нашого політичного словника. І вони дуже влучно передають суть нашої державницької стратегії, нашого впевненого курсу на Європейський Союз та НАТО.

Шановна громадо!

Дозвольте мені від всього нашого загалу, від всієї України та українського народу подякувати Вселенському Патріарху Варфоломію за його неймовірну турботу про Україну.

Хочу подякувати всім українцям, які з самого початку вірили в автокефалію, підтримували Президента, Голову Верховної Ради і Парламент, підтримували наших ієрархів, боролися за автокефалію ще тоді, коли навіть сама ідея видавалася примарною.

Насамперед також хочу подякувати нашим ієрархам і предстоятелям наших православних церков. Його Святості Філарету. Ваша Святосте, чуєте цю реакцію людей на площі?... Ваша Святосте, не придумано ще тієї міри, якою можна виміряти внесок Патріарха Філарета в боротьбу за власну помісну Церкву. Ви були, є і залишаєтеся духовним лідером української церкви, духовним лідером українського народу.

Хочу подякувати Предстоятелю УАПЦ Митрополиту Макарію і всьому єпископату за тверду позицію і непересічну роль в цьому історичному процесі.

А ще хочу дякувати тим ієрархам УПЦ Московського Патріархату, які, попри тиск, погрози і прокльони Москви та її п’ятої колони прийняли мужнє рішення і прийшли сьогодні на Собор. Все дуже просто – вони між Україною та Росією вибрали Україну. І ми вітаємо цей вибір.

У нас не було, нема і не буде державної церкви. Держава не буде втручатися в діяльність церкви. І в освячену Томосом православну церкву теж ніхто нікого не «запрошуватиме» силоміць. Ще раз наголошую, це – питання вільного вибору для кожного віруючого. Гарантую, що влада поважатиме вибір тих, хто з тих чи інших обставин вирішить залишитися в тій церковній структурі, яка буде зберігати єдність з РПЦ. Але так само гарантую, що держава захистить права священиків і мирян УПЦ Московського Патріархату, які добровільно вирішать вийти з-під Москви, щоб разом з іншими православними творити Єдину Українську Православну Помісну Церкву.

Така Церква сьогодні заснована. Вона потребує певного часу на становлення, мирне розширення і зміцнення. Дозвольте зараз представити вам її новообраного предстоятеля, Митрополита Київського та всієї України Епіфанія. Саме йому випаде почесна місія разом з українським Президентом поїхати до Константинополя на початку січня та отримати довгоочікуваний Томос. Владику Єпіфанія, представника молодого покоління єпископів, висунула УПЦ Київського Патріархату та підтримали представники інших церков. Але тепер вже немає того розподілу. Той розподіл не має жодного значення, бо твориться і створена об’єднана церква.

В єдності сила нашого народу, Боже, нам єдність подай! Є в нас така молитва, яка дуже доречна до сьогоднішньої події і яку ми щиро возносимо.

Єдність – це те, що забезпечить нам перемогу.

Дорогі співвітчизники!

Я щиро вітаю вас з автокефалією і здобуттям нашої духовної незалежності.

Ми зупинили агресора. Ми зберегли державу. Ми збудували боєздатну армію. Ми утверджуємо українську мову – складову сили та успіху нашого народу.

Ми за цей рік ще більше переконалися, що Помісна Церква – запорука незалежності. Державна мова – запорука єдності. А сильна армія – запорука миру.

Ми точно переможемо!

Слава Богу і Слава Україні!

А тепер із задоволенням надаю слово Предстоятелю об’єднаної Церкви, Митрополиту Київському та всієї України Епіфанію. Прошу, владико!

Президент до учасників Об’єднавчого Собору

Президент до учасників Об’єднавчого Собору: Держава зробила все, що могла - тепер від вас залежить майбутнє і духовна незалежність України

15 грудня 2018 року - 16:07

Президент до учасників Об’єднавчого Собору: Держава зробила все, що могла - тепер від вас залежить майбутнє і духовна незалежність України

Президент Петро Порошенко подякував Вселенському Патріарху Варфоломію, учасникам Всеукраїнського Православного Об’єднавчого Собору та всім вірянам, які зібралися на площі перед Софійським Собором, за підтримку створення української автокефальної православної церкви.

«Ще раз дякую усім, хто вірив у те, що це можливо, і усім, хто за це боровся, усім, хто не побоявся. Усім, хто відкинув власні амбіції для того, щоб цей день відбувся і церква була створена», - сказав Петро Порошенко.

«Нас об’єднує розуміння, що нині вирішується велике державотворче питання. І я хочу сказати тим, хто зібрався: ви безпосередні учасники становлення української незалежної церкви. Це ви, які сьогодні прийшли на площу, які є в Храмі Святої Софії, творите українську історію, прямо тут і прямо зараз», - наголосив Глава держави. За його словами, саме учасники цієї події понесуть по Україні добру звістку про утворення автокефальної Української православної церкви.

Президент звернувся до всіх учасників Собору: «Це є колосальна відповідальність, яка в ці години лежить на вас. Держава, наголошую, зробила все, що могла. Тепер саме від вас і лише від вас залежить майбутнє України, майбутнє нашої великої нації, наша свобода, наша державна і духовна незалежність. Вам належить ухвалити Статут. Вам належить обрати Предстоятеля, а Томос вже чекає Предстоятеля на Фанарі. Отже, все залежить від вашої здатності домовитися, від вашої здатності почути один одного, почути заради України».

Глава держави процитував слова святого апостола Петра: «Бог противиться гордим, а смиренним дає благодать!».

«Тож заради Господа і України прийміть ваші найрозумніші зважені рішення. Вірю, що ви – правильні люди, у правильний час і у правильному місці. Бажаю Об’єднавчому Собору успішної роботи», - наголосив Президент.

Сторінки:
1
2
3
4
6
попередня
наступна