Згадаймо тих, хто на нас чекає...

Так вийшло, що в мене зараз практично немає місця, де я міг би побути сам-один. Я не зовсім інтроверт, але лише наодинці, в повній тиші можу повністю розслабитись і відпочити. Головна умова - щоби в ареалі метрів 10 (можна навіть більше) не було жодної живої душі. Пишіть в коментах, що я егоїст.
Куди не кинь, скрізь люди, звуки, шум, гам. На роботі періодично дурка - Валентина Семенівна кричить в телефон, заходять відвідувачі і щось говорять, противно дзеленчить місцевий стаціонарний телефон. На зйомній квартирі - бабуся одночасно дивиться телевізор і слухає радіо, паралельно проговорюючи свій текст. Віднедавна в квартирі живе син бабусі, любитель відстійного українського року ввечері і на повну. У батьків, у селі, все той же телевізор, але там обширі простори, поля і ліси, де так тихо, що аж у вусі дзвенить, яку хіба порушує якась пташка на дереві…. Жаль, я там буваю нечасто.

Місто ж зараз гамірне, місце моє в самій його гущавині. Тиша і відпочинок на самоті стають привілеєм, короткочасними опадами вранці, коли господарі сплять, або коли Валентина Семенівна, нарешті відклавши телефона, йде пудрити мізки і носик в якесь інше місце. Але я знайшов вихід. Є місця і можливості без зайвих очей, шумів і тому подібного.

Перше – прогулянка. Парадокс — ти чимчикуєш крізь юрми народу величезного мегаполісу, гудять авто, з магазинів кричить музика, але ти відчуваєш себе відособлено. Чому так — не знаю, але цю фішку просік і стараюсь гуляти якомога більше. І не поспішаю «додому».

Друге — туалет. Так, так. Може хто б і хотів позудіти на вухом, але не можна. Не можна! Обожнюю це слово. Туалет — особиста фортеця, яку ніхто і ніколи не візьме. Не те, що я зациклений на цій темі, але це місце віднедавна стало для мене подвійно корисним — і всі справи робиш, і в тишині буваєш.

Звісно, люди це загалом норм і нічого погано не роблять, шум же — просто фізична величина. Інколи просто — передоз…

Кризовий центр “Хоспіс для літніх людей”.

Це одночасно й воєнна, й соціальна ініціатива. Раніше волонтери вивозили літніх людей з зони війни. Ці люди не мають дому, родичів — хоспіс є центром їхнього життя. А сам хоспіс утримується виключно коштами волонтерів.
Центр заснували в 1998 році в Луганській області, а з початку війни стареньким і їх опікунам довелося виїхати. Складний переїзд зайняв майже півроку, але, врешті-решт, усі переселилися в просторий будинок у Київській області.
Зараз волонтери допомагають тим 26 літнім людям, які опинилися в кризовій ситуації – без житла та рідних. Окрім грошової допомоги, в центрі завжди чекають гостей — стареньким є, про що розказати.
https://www.facebook.com/hospisdopomoga/

У недалекому майбутньому в Україні створять ціле окреме місто Форевер Алоунськ. Це буде особливе місто, у якому житимуть гіки, відлюдкуваті хіпстери, тридцятилітні незайманці, мемофіли, летсплеєри, ельфи 50-го рівня та ті люди, які знімають реакції на Ютубі, одним словом всі ті, які уникають суспільства, компаній через багато причин. Ззовні місто нічим не відрізнятиметься від інших міст України, але там не буде супермаркетів та магазинів, бо мешканці все купуватимуть через Інтернет і замовлятимуть кур`єром. Тут буде найкращий Інтернет в країні, адже без нього в цьому місті не вижити - окрім замовлення їжі та всього іншого, Всесвітня Мережа буде місцем роботи.

Хочеться спілкування. Щоб у твоїх соцмережах була активність. А сам акаунт не висів без діла. Хочеться зайти, а там - повідомлення. Просте повідомлення - "Як справи?". Без всякого.