хочу сюда!
 

Ксюша

36 лет, рыбы, познакомится с парнем в возрасте 35-43 лет

Заметки с меткой «релігія»

Не так важливо ходити в церкву.


Неважливо, скільки неділь ти сидиш у Церкві, чи ти думаєш, що ти врятований. Бог бачить, що ти робиш і як ти ставишся до людей. Це дійсно важливо.
Амінь

У Луганську будуть саджати у в'язницю за українські церкви

2 лютого 2018 року «Комітет Народної Ради Луганської Народної Республіки з питань охорони здоров'я, освіти, науки, культури, праці та соціальної політики, сім'ї, молоді, спорту та туризму» (є, виявляється, на території Луганської області й таке чудернацьке утворення) оголосив про прийняття «закону» «Про свободу совісті та релігійні об'єднання». З огляду на активну «законодавчу» діяльність таких «рад» в Донецькій і Луганській областях, можна було б не звернути особливої уваги на черговий правовий опус, якби він не торкався інтересів тисяч українців, які проживають на окупованій території. Йдеться про віруючих, послідовників православних, греко-католицьких, католицьких церков, протестантських і мусульманських структур.

Тож придивимось уважніше, що саме пропонує «рада» представникам усіх релігійних об'єднань: а наголошує цей Комітет на обов’язковій перереєстрації геть усіх релігійних громад за  правилами, встановленими новим «законом». І при цьому названий термін - 3 місяці (до речі, «влада ДНР» раніше вже прийняла подібний документ, але термінами перереєстрації, правда, віруючих не обмежувала). Якщо ж, вказали представники «ради ЛНР», релігійні організації не перереєстровуються в зазначені 3 місяці, їм усім загрожує кримінальне переслідування.

http://zrada.today/konflikti-i-skandali/zato/u-lugansku-budut-sadzhati-u-vyaznicyu-za-ukrayinski-cerkvi

Православ'я в Орді

Батий, починаючи з 1250 року, повелів київському митрополитові перебувати в Сараї — столиці держави. Точнісінько те саме велено було й другому митрополитові Максиму (1283-—1305). До речі, зверніть увагу: узгодження Максима на митрополичу кафедру тривало аж три роки. І цьому є достовірне пояснення. Хан Менгу-Тимур помер у 1282 році. А новий хан Туда-Менгу ухвалив рішення з цього питання тільки в 1283 році. Митрополит Максим також тримав свою кафедру при ставці хана Золотої Орди. Хоча не варто мати сумніву, що він постійно навідувався до єпархій. Північні єпархії Золотої Орди, природно, жадали від нього більшої уваги, тому що в них більша частина населення все ще жила в язичництві й дикості.

[ Читати далі ]

http://rubooks.org/book.php?book=1267&page=86


Бог. Як я це розумію.

     Це тільки моя думка. Нікому не нав'язую, але вважаю, що це ближче до істини, ніж попівська брехня.

Особисто я у Бога не вірую. Як можна вірити у щось, про що ти знаєш, що воно є? Найближча аналогія – Сонце. Воно точно є, але насправді деталі про нього, що та як там працює – невідомо. Так і Бог у мене. Він є, але що і як – можна тільки здогадуватись. Чому я так впевнений? По-перше, в мене було у житті 2 випадки абсолютно дивовижного порятунку. Нічим, ніж особистим втручанням Його я їх пояснити не можу. Про деталі не скажу, вибачайте. Та й я не збираюся нікого переконувати – живіть як бажаєте за потрібне. Але…

     По-друге. Другий закон термодинаміки. Про те, що в цілому у всесвіті ентропія наростає. Тобто збільшується хаос, впорядкованість зменшується. Так воно все і йде, поки бац! «З’явилося» життя. Процес, який йде всупереч загально вселенському процесу зростання ентропії. Дещо ускладнюється замість того, аби спрощуватися. З якого переляку? Моя думка – божа робота. А ще є ДНК – молекула складена з мільярдів складних білкових "цеглин". При чому з'єднаних по суворих законах. Одне єдине неправильне з’єднання – готово діло, організм не з’явиться, або буде ушкоджено. Це також з’явилося випадково, в результаті еволюції? Знов такі – висновки ваші.

     Багато хто, дивлячись на несправедливість, іноді жахливу, іноді таку, що стосується вас самих або ваших близьких, задається запитанням: «Якщо Бог існує, як Він може таке терпіти та дозволяти?» Насмілюся сказати – в мене є відповідь. Коли ви ставите таке запитання, ви вважаєте, що Бог – це йобнутуй ляльковод. Який створив собі живі іграшки. Впевнений, що це не так. Господь дарував нам вільну волю, яку ставить вище своєї. Саме тому Єва з’їла те яблуко. Завдяки цьому й відбувається все лихо. Хвороби також. Можливо, хвороби – це аби наслідок дій самої людини, або якась карма. А він майже не втручається. Принаймні масово. Так, зрідка може комусь допомогти особисто виходячи з якихось власних міркувань.

     Навіщо ми Йому – не здогадуюсь. Може це експеримент якісь, ще щось – невідомо. Але Він точно не хоче, аби всі, масово були впевнені у його існуванні. Тому що це суттєво обмежить нашу власну волю. А наша воля – пріоритет №1.

     Стосовно різних релігій. Думаю, Бог один. А ось ці різні релігії – іудаїзм, християнство, мусульманство, буддизм, тощо – це прояви одного й того самого. Можливо, у деякі історичні періоди Бог бажав здійснити вплив на цивілізацію та посилав нам просвітлених людей. Але це були всього-на-всього люди. Божий посил переломлювався у їх свідомості згідно їх власного менталітету та загальної культурної традиції тих часів та тих народів. До речі, сильно не впевнений, що ми знаємо хоч більшість божих посланців. Христос, Магомет, - а скількох люди знищили ще на ранніх проявах їх божої місії? Невідомо. А судячи з того, як обійшлися з Ісусом – люди у масі не люблять Божих посланців.

     Приходжу до висновку, що Бог бажає від нас, «аби ти не був чмом і стукачом» - чоловіки зрозуміють. А ось всі ці зовнішні прояви нібито віри – освячення куличів, носіння хіджабу, тощо – це обрядовіра. Дійство, яке нмд не має нічого загального з вірою у Бога та є язичництвом. Але сам хрест ношу. Але що це за хрест? Хрест хрестоносця, хрест паломника. Ось такий.

 

Але, він був у Храмі Гроба Господня де я його власноруч освятив на плиті миропомазання. Тому місці, де знятого з хреста Ісуса помазали міром та завернули тіло у плащаницю. А Ісус був! Така особистість існувала! Чи був він сином Бога? Так! Але тією ж мірою, якою й ми всі. Можу помилятися, але здається мені, що він сам про це каже в одному з Євангеліє. Тре було собі це занотувати, бо я читав не тільки канонічні Євангелія. Чи воскресав він? Чесно кажучи, тут в мене великі сумніви. Так, для сили проповіді Ісуса Господь міг і воскресити, але це якось не у Його стилі, я перепрошую. Знов наша воля – пам'ятаєте? Але мій хрест – то інша справа. Можна навіть і у Бога не вірити.  Але жодна розумна людина не буде заперечувати, що місце, де 2 000 років мільйони (а може й мільярди) людей моляться, є особливим. Там змінена загальна енергетика, і відчуваєш це просто своєю шкірою.

     Приблизно так. Чи є я християнином? Скоріше так, чим ні. Але некласичним християнином точно. До того ж я вважаю, що й інші релігії, що вірують в одного бога мають таке саме право на існування і є близькими до істини не менше за християнство. А ось попи, імами та інші посередники між Богом і людьми – ні! Це цілком людська конструкція, яка не має з богом нічого спільного. Їх цілі протилежні Божественним. У всіх. В кого більшою мірою, як то МП, в кого меншою, але у всіх. Ну хіба що буддистам тут пощастило. Можливо.

     Ось з такими поглядами існую. Нікому їх не нав'язую, але й мене переконати, що я не правий, майже неможливо. Тут знадобляться тільки вогняні письмена у небіpodmig


Заповіт

Дякую одному чудовому айюашнику, 
землякові, патріотові та просто хорошому дядькові 
за те, що надихнув на цю замітку. 


«Як будете в церкві на 12 євангеліях, слухатимите Слово Боже про Страсті Христові, - як будуть носити святу Плащаницю біля церкви, - як співатимуть радісне «Христос Воскрес», - згадайтє про мучеників України. Згадайтє про всіх, кого розстріляли большевики; згадайте й про тих, хто з зброєю в руках боронив нашу рідну Землю від московських катів й своїх юд-запроданців; згадайте и помоліться за них!

Не за горами кари час? Воскресне наша Україна, скине з себе московсько-большевицьке ярмо!

Не забувайте про мучеників і праведників наших!

Не забувайте про невинну кров і готуйтесь до помсти над ворогами, що не дають жити нам по людському!»

Симон Васильович Петлюра
Страсний Тиждень, 1926 р.





Гарних свят і смачних пасочок! kiss

Пріоритет...

Цікава річ. Нині мимохідь почув, як наші обранці приймали закон із обговоренням.
Про ... душпастирську діяльність в державних та інших закладах look  
omg
Виникає логічне запитання: у них що,  уже всі нагальні болючі проблеми вирішено і більше нема важливих тем? angry

Відповідь, очевидно, також логічна
Ця тема для них дійсно надважлива umnik

Бо, як і всі попередники, замість формувати дійсно свідоме, високоінтелектуальне та освічене громадянське суспільство, вони цілеспрямовано продовжують формування тупої, фанатичної, легкокерованої маси bazar

Бо вона за закликом побіжить на будь-які вибори і завше забезпечить необхідний прОцент
(навіть до 60%podmig)

Не так вже і важливо , чиїм передовим досвідом вони при тім керуються, але просто цікаво, хто як гадає. 
Тож традиційна голосувалка, прошу:

67%, 2 голоса

33%, 1 голос

0%, 0 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

9 жовтня 1596 р. було укладено Берестейську Унію

420 років тому 9 жовтня 1596 р. було укладено Берестейську Унію

 2016-10-09 11:45:10 __Юрій Малашевич
   
420 років тому 9 жовтня 1596 р. було укладено Берестейську Унію. Народження Української Греко-Католицької Церкви. Як це було?!

9 жовтня 1596 року на соборі в Бересті (нині Брест, Білорусія) проголошено приєднання ряду єпархій православної Київської митрополії на чолі з митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі Михайлом Рогозою до Апостольської Столиці за умов підлеглості православних Папі Римському.

Потреба в Унії постала після розколу християнства у 1054 році на західну католицьку і східну православну церкви. Між візантійською і латинською Церквами першу Унію укладено на соборі в Ліоні (1274), другу — на Флорентійському соборі (1439), проте ні одна, ані друга не довели до повної єдності християн. Невдачею закінчилась і спроба Данила I Галицького утворити унію з Римом (1253): незважаючи на те, що Данило отримав королівську корону, допомога так і не надійшла і під тиском татар Данило розірвав стосунки з Римом. В 1439 році на Флорентійському соборі київський митрополит Ісидор підписав Унію від імені Київської митрополії, та через вороже ставлення Москви й польської ієрархії покинув київську митрополію.

Ідея унії - злуки Православної і Католицької Церкви ніколи не зникала. Уже в XI ст. було кілька спроб поєднати Церкви, що розділилися в 1054 році. В XII ст. Петро Клюнійський та Ансельм Кентерберійський шукали шляхів для їх поєднання

Але обопільна ворожнеча, фанатичні ексцеси збільшували відчуженість. Взаємну неприязнь розпалювала літературна полеміка поміж греками та католиками, яка «копала прірву між обома Церквами», - пише митрополит Іларіон.

Тяжкий стан Візантійської імперії, якій загрожували вороги з усіх боків, викликав спробу цісаря Михаїла VIII шукати допомоги у папи Григорія X, якому він обіцяв за це прийняти унію. В 1274 р. був скликаний у Ліоні собор, на якому ухвалено, що Грецька Церква, зберігаючи свої догмати та обряди, має лише визнати примат папи, але унію не прийняло ні духовенство Греції, ні народ.

Не торкаючись давніх часів історії України, нагадаємо деякі події останніх двох з половиною століть. У 1396 році говорили про можливість сполучення Православної та Католицької Церкви на нараді Яґайла з митрополитом Кипріяном Цамблаком; поділяючи бажання об'єднати Церкви, митрополит вважав за конечне скликати для цього собор, про що сповістив патріарха. На тому справа й закінчилася.

Року 1418 питання унії було порушене на Констанцькому Соборі, але знову в площині скликання собору з участю з обох сторін знавців канонічного права.

Найактуальніше постало питання унії на Флорентійському Соборі в 1439 році, коли митрополит Ісидор, грецький патріот, приєднався до унії, розуміючи її, як творення Єдиної Церкви. В Україні, крім невеликого числа магнатів, широкі маси залишилися при своїй вірі, хоч не виявляли ворожості до унії. Проте, латинське польське духовенство виявляло до неї ворожість.

З середини XVI ст. появляються палкі полемісти, які ведуть боротьбу проти Православної Церкви. Серед них визначалися Бенедикт Герберст, галичанин з Перемищини, та Петро Скарга (Павензський), єзуїт. У своїй книзі «Про єдність костьолу Божого» (1577) p.) Скарга гостро засуджував православну віру і доводив конечну потребу злуки з Римом, посилаючись при тому на перспективи розвитку освіти та культури і на матеріальні вигоди для української шляхти, які дала б їй унія, а ще більше для православного духовенства, яке вийшло б із приниженого стану. Він вважав, що справу злуки повинен вирішити Собор із православних та като­ликів. Цю блискуче написану книжку присвячено князеві Костянтинові Острозькому.

Справу унії підтримували - папський леґат Антоній Поссевінс. який їздив у цій справі до Москви, та другий леґат Нунцій Бальонетто, який мав у тій справі конференції з кн. К. Острозьким та його синами.

Костянтин Острозький (1527-1608), «некоронований король України», був одним із наймогутніших маґнатів, власником значної частини Волині і великих поселень в Галичині. Він був патроном понад 1000 церков у своїх маєтках, бачив занепад Православної Церкви і прагнув її об'єднання з Католицькою Церквою, але не в формі підкорення одної другій. Острозький мав однодумців і великий авторитет в колах української шляхти, міщан, вищого духовенства.

Наприкінці XVI ст. поновилися заходи в справі унії, при чому її ініціаторами, несподівано, були православні владики. Значною мірою спричинилася до цього політика двох патріархів - Йоакима і, особливо, Єремії - під час подорожування їх по Україні: вони стали на бік братств, дозволивши собі зневажливо поставитися до владик. Незадоволення владик викликали позбавлення сану митро­полита Онисифора за двоєженство (був двічі одружений), висвята на митрополита Михаїла Рогози, обраного лише світськими особами, і призначення єпископа Луцького, Кирила Терлецького, екзархом патріарха, нібито контролером над митрополитом, - сан, якого не було раніше. Наслідком всіх цих умов поволі в різних колах православних стала ширитися думка про унію, в надії, що вона оздоровить церковну атмосферу.

Наприкінці 1589-го або на початку 1590-го року єпископ Львівський Гедеон Балабан перший порушив питання про унію. До нього приєдналися - Кирило Терлецький, Леонтій Пельчицький, єпископ Пинський і Туровський, Діонісій Збируйський, єпископ Холмський та Белзький. Наслідком таємної конференції в Белзі у 1590 році був лист до короля, в якому єпископи заявляли про свою згоду визнати владу папи.

Справу тримали у великій таємниці, і навіть не всі єпископи знали про переговори з королем.

Число спільників серед єпископів зростало. Року 1591 на Перемиську кафедру по смерті єпископа король номінував шляхтича Михайла Копистенського, що мав жінку. Патріарх заборонив висвячувати його, але грамота спізнилася. Року 1593 на звільнену Володимирську кафедру висвячено сенатора та каштеляна Адама (Іпатія) Потія, який приєднався до прихильників унії.

Православні, знеохочені непорядками в Церкві, приймали чутки про унію в значній мірі індиферентне. Пішов за унією Тишкевич, один із стовпів Православної Церкви. Інакше поставився до тієї справи князь Костянтин Острозький. На -Собор, що відбувся 1593 року, він надіслав «артикула-умови, на яких Українська Церква може об'єднатися з Католицькою:

збереження обряду;

заборона католикам забирати православні церкви;

заборона переходити на латинський обряд;

зрівняння православного духовенства в правах з католицьким;

повідомлення в справі унії патріархів;

повідомлення про те Москви і Молдавії;

поліпшення внутрішніх справ Православної Церкви;

відкриття шкіл для право­славного духовенства. Ці «артикули» князя К. Острозького не проголошено на Соборі.

Князеві Костянтинові Острозькому довго не розкривали конспірації переговорів, а коли нарешті він про них довідався, то був дуже обурений, що таку велику, всенародну справу робилося потайки. Володимирський єпископ Іпатій Потій, що був його приятелем з давніх часів, з сльозами, на колінах благав князя приєднатися до унії, але князь залишився непохитним і попередив, що буде боротися проти унії, проведеної в такий спосіб. Вимогу князя Острозького скликати собор, щоб обговорити справу унії. Потій та Терлецький передали королеві, але він, не рахуючись з соборноправністю Православної Церкви, рішуче відмовив, мотивуючи тим, що лише владики без мирян можуть рішати справу злуки. Король боявся, що на соборі виявиться сильна опозиція, і наказав делегатам їхати негайно до Риму.

Не діставши згоди на скликання собору, кн. Острозький видав «Окружник» проти унії, особливо проти тактики владик. «Окружник» справив велике враження. В той же час кн. Острозький вирядив посланців на з'їзд протестантів, який зібрався в Торуні, запрошуючи їх взяти участь в протиунійному соборі.

Наприкінці 1595 року делегати владик - єпископи Іпатій Потій та Кирило Терлецький - прибули до Риму і на аудієнції у папи Климента VIII склали визнання віри й визнали його примат. Папа урочисто прийняв Українську Православну Церкву із збереженням її обрядів.

Вістки про те, що єпископи пристали на унію, викликали в Україні хвилювання. На сеймиках воєводств Волинського, Київського, Брацлавського, Руського шляхта доручила депутатам заявити протест проти самовільного вчинку владик, які не мали уповноважень та згоди на прийняття унії.

Внаслідок прохань православних, виїхав до Литви протосінкел Царгородського патріарха Никифор, видатна особа в патріархаті: він був ректором еллінських наук в Падуанському університеті і деякий час був намісником кількох патріархів. По дорозі до Литви протосінкел був заарештований, але втік із в'язниці, треба гадати, завдяки допомозі кн. К. Острозького.

На 6 жовтня 1596 року був призначений Собор у Бересті. Никифор запросив на нього Кирила Люкаріса, протосінкела Александрійського патріарха, кількох грецьких єпископів, митрополита Білгородського.

З українськими владиками, з яких не прибуло лише двоє, з'явились католицькі єпископи: Львівський - Осніковський, Луцький - Мацейовський та Холмський - Гомолицький, четверо видніших єзуїтських проповідників: крім того воєводи: Троцький - Микола Радзівілл-Сирітка. канцлер Сапіга, Берестейський староста Халецький.

На боці православних були: два єпископи - Гедеон Львівський та Михаїл Перемиський, які розірвали з унією, протосінкели Царгородський та Александрійський, Сербський митрополит Лука, архимандрити, ігумени, понад 200 осіб білого духовенства; воєводи:

Київський - князь Костянтин Острозький, Волинський - князь Олександр Острозький, каштелян Новгородський - Полубенський, депутати шляхти воєводств: Київського - 3, Руського - 3, Перемиської землі - 2. воєводства Волинського - 10, Брацлавського -- 2, Пинського повіту - 1, трибуналу Литовського -2, багато без мандатів шляхти, міщан. Князь Острозький привіз з собою військо. що охороняло будинок Райського, де засідав Православний Собор. Прихильники унії зібралися в церкві св. Миколая.

Православні засідали за грецьким звичаєм: миряни та духовні окремо. Три прохання Православного Собору до владик - насамперед до митрополита Михаїла Рогози прибути на Собор - залишилися без відповіді. Справа була тяжка: об'єднати ці дві частини Собору було неможливо - насамперед через участь протосінкела Никифора та інших греків, яких король наказав арештувати і яких охороняв князь К. Острозький. Не погодилися приєднатися й православні до католицької частини Собору, не зважаючи на намовляння королівських послів. Так постало два Собори.

9-го жовтня 1596 року Никифор з хрестом і Євангелією в руках проголосив, як екзарх патріарха, декрет, яким позбавляв митропо­лита Михаїла Рогозу та п'ять єпископів - Володимирського, Луць­кого, Полоцького, Холмського та Пинського - їх сану за самовільне піддання папі. Цей декрет підписали духовні члени Собору і надіслали митрополитові Рогозі. Світська частина Собору звернулася до короля з проханням позбавити владик-уніатів церковних дібр, якими володіти могли тільки православні.

Уніатський Собор проголосив публічно унію, а на владик Гедеона Балабана та Михаїла Копистенського і все духовенство, що брало участь у Православному Соборі, кинув клятьбу.

На проголошення унії Православний Собор відповів протестом, бо, мовляв, вчинили її без відома православних кілька владик. Але міські суди, крім Володимирського, відмовилися вписувати протестацію. Акти переслано до патріархату, і патріарх Мелетій Пігас затвердив усі постанови Собору. Управління Церквою, до обрання нових єпископів, він доручив екзархам: Гедеонові Балабанові, протосінкелові Кирилові Люкарісові та князеві К. Острозькому.

Король затвердив ухвали Уніатського Собору, а ухвали Православного визнав неправильними.

Так Україна розділилася на дві частини. По одному боці став увесь православний загал і два владики, по другому - уніати: митрополит, п'ять владик і купка прихожан. Який же Собор право-сильний? Почалася полеміка.

Уряд вважав правосильним Уніатський Собор, не рахуючись з тим, що владики, над якими була влада патріарха, самовільно вирішили приєднатись до іншої Церкви і змінити канони. В практиці православних участь мирян у Соборі була цілком правильна. З погляду православних Уніатський Собор був неканонічний.

У Православному Соборі брали участь іновірні. Хоч вини Никифора не можна було довести, його замкнено до в'язниці, де він і помер.

Ідеї і практиці патронату протиставлено владу короля, в справі номінації. Православна Церква наче не існувала. Прохання не давати дібр уніатам уряд відкинув, бо, мовляв, уніати - грецького обряду.

Берестейська унія не внесла спокою і не поєднала Церкви. Навпаки, крім двох - православної і католицької - з'явилася третя, уніатська. На боці уніатської були: митрополит, п'ять єпископів, визнання польським урядом, а головне - могутня рука папи. На боці православних: два єпископи, багато чорного та білого духовенства і - народ, їх зверхник, Царгородський патріарх, не був у стані боронити їх. Спроби православних звернутися до короля за посередництвом сеймиків та сеймів нічого не дали. Уніатська Церква залишалася в очах уряду єдиною правною Українською Церквою.

Тяжкий стан Православної Церкви погіршував внутрішній двоподіл: владики, частина шляхти та міщан пішли за унією, але більшість духовенства, шляхти з кн. К. Острозьким, більшість міщан та братств, селяни, а головне та нова сила, що організувалася за Дніпровими порогами - козацтво - залишилися при вірі батьків.

Менші чисельно прихильники унії розгортали колосальну енергію, зміцнюючи свої позиції та приєднуючи нових прихильників.

Слабого митрополита Михаїла Рогозу замінив у 1600 році єпископ Володимирський, талановитий Іпатій Потій, що був до того Володимирським старостою, людина з великими зв'язками, добрий промовець і дипломат. Роки 1595-1613 - це «Потієва доба», характеризує його роль О.Б. Курилас. Твердою рукою взяв він керівництво митрополією і провадив справу до своєї смерті в 1613 році. «Не з Рогозою, а зо мною маєте діло», - писав Потій у 1600 році до слуцького кліру, який не слухав його.

На той час православне духовенство не мало рівного митрополитові Потієві, але мало князя Костянтина Острозького, який останні роки свого життя присвятив боротьбі з унією та обороні Православної Церкви. Шукаючи підтримки, князь К. Острозький зблизився з кальвіністами. В 1599 році у Вільні відбулася Генеральна Конференція, на якій він заступав православну шляхту, а князь М. Радзівілл - кальвіністичну. Але співпраця двох конфесій не наладналась, бо духовні кола вороже поставилися до кальвіністів і вимагали благословення патріарха. Благословення патріарх не дав, і Віденська Генеральна Конференція фактично на тому й скінчилася.

Найбільше значення п справі оборони Православної Церкви мала релігійна полеміка, участь в якій взяло чимало видатних, талановитих авторів. Ця полеміка велася з завзяттям, твори поширювалося переважно в рукописах, і вони викликали захоплення читачів." Тим часом православні втрачали свої храми, церковні маєтки, які переходили до уніатських владик.

Справу православних та уніатів розглядалося майже щороку на сеймі, в сенаті." Важливим було те, що нарешті король примушений був визнати, що український народ поділився на дві частини, і що уніати не можуть репрезентувати всього народу.

Року 1603-1605 польський уряд пішов на поступки: з митрополії уніатського митрополита вилучено Києво-Печерський монастир і дозволено обрати там православного архимандрита - Єлісея Плетенецького; визнано права братств і вилучено їх з-під юрисдикції митрополита-уніата.

Безоглядна політика Сігізмунда III викликала незадоволення протестантів та православних, до яких приєдналося чимало дисидентів католиків, і 1606 p. проти короля вибухло повстання («рокош») на чолі з Краківським воєводою Зебжидовським. Хоч це повстання було придушене польським військом, але в ньому чітко висловили свої вимоги православні, зокрема – деградувати

уніатських владик, роздавати церковні добра тільки православним припинити всі судові процеси проти духовенства.

Після смерті Кирила Терлецького король поспішив надати луцьку кафедру уніатові Остафієві Єловичу-Малинському.

На тлі цих подій поглиблювалася денаціоналізація української шляхти: нащадки знатних родів переходили на католицтво або унію. Року 1608 помер князь К. Острозький, і серед української шляхти вже не було нікого, хто міг би заступити його. бо й діти князя перейшли на католицтво.

У перший час після Берестейської унії уніати відчули глибоке розчарування: вони сподівалися на допомогу і співпрацю латинського духовенства Польщі, на що нібито вказувало його ставлення до Собору в Бересті, насправді ж зустріли відкриту ворожість. Вже в королівському універсалі 15 грудня 1596 року немає згадки про право уніатських єпископів засідати в Сенаті, не зважаючи на те, що в цьому питанні папа звертався до короля. Релігійна боротьба підкопувала силу народу; полемічна література роз'ятрювала пристрасті. Після Берестейської унії виявився трагізм Української Уніатської Церкви, - пише Вінтер: православні ненавиділи уніатів за зраду, а Римо-Католицька (Польська) Церква не вважала їх за повноцінних громадян, бо вирішальним для неї було питання національності. Поляки прагнули такого об'єднання Церков, щоб православні цілковито відмовилися від своїх догматів, історичної традиції, обрядів. Уніатська Церква стала тільки «терпимою» в Польщі, як терпимою була Православна. Польський історик, єпископ Ліковський, пише, що польське духовенство, замість притягати до себе уніатів, їх тільки принижувало. Але внаслідок цього Українська Католицька Церква не зв'язалася з польським урядом «стала головним заборолом української народности проти польонізації», - писав Д. Дорошенко.

http://blogs.zhitomir.info/index.php?task=show_blog_detail&id=2377

Джерела:
Історія України. Освіта UA  http://osvita.ua/vnz/reports/history/3820/

http://www.jnsm.com.ua/cgi-bin/m/tm.pl?Month=10&Day=09

Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
9
предыдущая
следующая