хочу сюда!
 

Ирина

36 лет, весы, познакомится с парнем в возрасте 35-50 лет

Заметки с меткой «аналітика»

Причини удач і шанси невдач України напишу я

Україна-2018: причини невдач і шанси на успіх

Система вичерпала ресурси та дійшла до межі міцності. 

Всупереч млявим ознакам депресивного зростання, міжнародні рейтинги наочно демонструють, що економічна ситуація в Україні якісно не поліпшується. Сталими складовими її іміджу стали корупція, війна, борги, рейдерство. Ситуація виявилася законсервованою на десятиліття — за роки після розпаду радянського блоку Україна є єдиною серед своїх найближчих сусідів, хто не розвивається. Чому?

Країна здобула державну незалежність ще у 1991 р., тоді її економіка була однією з найбільш розвинених не лише в Європі. У складі СРСР вона також була лідером: важка промисловість, унікальне машинобудування, ядерні, ракетні та космічні технології, сільське господарство, значна частина інтелектуального потенціалу радянської імперії. В України були всі шанси швидко повернутися на шлях цивілізованого розвитку, стати однією з провідних економік світу. ЄС ще тільки формувався, Китай ще не був світовою фабрикою...

"Радянська влада" мала дві головні відмінності: заборона приватної власності на засоби виробництва та матеріалістична комуністична ідеологія. Незалежність привела до скасування першої та принаймні до формальної відмови від другої. Розпочаті реформи, ключовою серед яких стала приватизація, були покликані впровадити в пострадянську економіку ринкові інструменти створення активів і перерозподілу власності. Захід активно підтримував цей процес фінансами та знаннями. У короткий час було створено ринкову інфраструктуру, банки, біржі, регуляторів, прийнято законодавство, навчено кадри. Громадяни стали власниками мільйонів акцій. У відкриту економіку прийшли іноземні інвестори.

Однак дуже скоро розпочався рух у зворотний бік. Розпорошена власність на основні промислові активи виявилася в підсумку сконцентрованою в руках кількох фінансово-промислових груп (ФПГ) — сформованих на основі колишніх партійних номенклатур і кримінальних структур олігархічних кланів. Вони поділили між собою галузі та підприємства, обзавелися політичними партіями, телеканалами, розподілили державний бюджет, міністерства й посади. Джерелом влади замість народу став олігархічний консенсус.

Почалося вичавлювання з країни іноземних інвесторів — тих, які встигли увійти. Стали організовуватися протестні акції та виникати політичні скандали, які відлякували тих, хто увійти лише збирався. Іноземні інвестиції стали загрозою для стабільності існуючої влади, і задля самозбереження вона доклала максимум зусиль, щоб вичавити їх із країни. Єдине, на що не зважився кланово-олігархічний режим, — це знову скасувати право приватної власності. Утім, немає потреби скасовувати право власності на найважливіший український актив — землю сільськогосподарського призначення, його й так фактично немає дотепер.

Міжнародне співтовариство не змогло чи не захотіло адекватно реагувати. Зовні все було добре. Законодавство прийняте, ринкові інститути нібито створені. Усі формальні ознаки демократії наявні, навіть із надлишком. Міжнародна бюрократія вирішила, що в Україні зроблено достатньо, і процес реформ незворотний. Крім того, світ зайнявся іншою проблемою. Сталося 9/11 і розпочалася глобальна війна з тероризмом. Про Україну забули.

Олігархія не згаяла шансу і приступила до цементування своєї влади. Головною загрозою для неї в цей період стали ринкові інститути. Особливо небезпечною була спроможність фондового ринку розмивати неефективні майнові комплекси та концентрувати капітал у більш ефективних бізнесах. Олігархічний же бізнес, що спирається на ресурси держави, неефективний апріорі та не виносить конкуренції ні за ринки, ні за капітал.

Фондовий ринок знищували в кілька етапів. Спочатку з нього забрали акції найважливіших підприємств, які ввійшли в олігархічні ФПГ. Були дискредитовані інститути спільного інвестування. Потім національні регулятори "прогледіли" російську експансію, фактично байдуже спостерігаючи за переходом під "добросусідський" контроль основних біржових майданчиків. Ефективна приватизація, розміщення пенсійних коштів, залучення капіталів для розвитку та навіть для спекуляцій стали неможливими. Особливо гостро це відчувалося під час початку бойових дій у Донбасі. Виявилося, що в держави немає механізмів оперативного залучення коштів навіть на потреби оборони. Перший час армія фінансувалася за рахунок пожертвувань населення. Фондовий ринок перебуває в комі й досі. Україна не в змозі мобілізувати для потреб економіки заощадження населення, вільні кошти бізнесу, і вони залишають країну. Тим часом держава постійно шукає зовнішні позики, одержати які дедалі складніше.

Таким чином, ФПГ в Україні вийшли за рамки просто великих бізнес-систем, настільки глибоко вжившись і вкоренившись практично в усіх сферах життєдіяльності, які фактично перетворилися на неформальні, але надзвичайно впливові квазідержавні інститути. У ті, які насправді визначають стратегічні перспективи країни. А точніше, їхню відсутність… Адже головними завданнями ФПГ були та залишаються власне виживання, паразитування на державних ресурсах й усунення конкуренції. Задля самозбереження та усунення ризиків, які випливають із права власності та загрози сторонніх інвестицій в олігархічні активи, було знищено можливість інвестування в Україні взагалі. У цьому є своя логіка. Державний інститут не може бути об'єктом інвестування. Інакше кожний захоче купити собі, наприклад, акції податкової служби...

Однак кошти населення треба було якось утилізувати. Багато хто дивувався, який незрозуміло високий рівень споживання демонстрували українці ще недавно. Не могли зрозуміти, чому такі високі ціни на нерухомість у Києві. Кошти, які в розвинених країнах населення вкладає в національну економіку, українці спрямовували на споживання. Щоб підтримувати це споживання, уряд підтримував заборону на інвестиції за межі України. Капітали опинилися в капкані, де їх періодично "стригли" обваленнями валютного курсу, фінансовими та будівельними пірамідами, банкрутствами банків.

Основним видом економічної експансії та бізнес-зростання стало рейдерство. Олігархічні ФПГ розширювалися за рахунок захоплення рентабельних виробництв, що вижили, і нових підприємств, у тому числі створених іноземними інвесторами. У цивілізованих країнах діяльність M&A існує, але жорстко регулюється та використовує ринкові методи. Через відсутність ринкових методів в Україні ця функція була передана корумпованим державним судам і стала їхнім основним заняттям.

На той час було вирішене й питання з ідеологією. Зайняти місце викинутої в сміттєвий кошик зношеної комуністичної моралі український націоналізм не був готовий. За роки радянської влади було маргіналізовано релігійні концепції влади та організації суспільства. Тому державною ідеологією України стала корупція. Принципами цілісності державного апарату стали пов'язаність взаємним компроматом, загроза кримінальної відповідальності для відступників та участь у розподілі корупційного доходу. Корупційні ідеали проникли й у суспільну свідомість, сталі впливати на політичний вибір, формувати політичну еліту.

Ситуація, аналогічна з фондовим ринком, відбулася і з іншими суспільними інститутами, відродженими з допомогою міжнародного співтовариства. Була позбавлена повноважень та існує тільки на папері система альтернативного вирішення спорів — третейських судів. Вони мали взяти на себе основне навантаження з вирішення бізнес- і особистих конфліктів. У якийсь момент корумпована судова система відчула загрозу своїй монополії та виключному праву перерозподіляти власність у країні.

Був заблокований на початковій стадії розвиток саморегулівних організацій (СРО). Вони стали загрожувати підзвітним олігархії державним регуляторам. За сприяння міжнародних донорів було створено кілька таких організацій, насамперед у фінансових галузях, де найвищі вимоги до оперативності регулювання та контролю. Деякі існують і нині — як пам'ятники зростанню, що не відбулося.

До менш помітних жертв олігархічного переродження належить галузь довірчого управління, трастів. Один із найдавніших правових інститутів був відтворений і в Україні, активно використовувався в процесі приватизації, мав перспективи. Але проблемою виявилося використання трастів при концентрації активів олігархами та відмиванні коштів для цього (потрібно було ховати кінці). У підсумку інститут трастів був дискредитований і став юридичною "примарою".

Шкода від втрати трастів і досі повністю не усвідомлена. Крім виплат стипендій і утримання, найважливішим призначенням трастів є управління активами держслужбовців. Це всесвітньо визнаний механізм профілактики корупції. Чиновник втрачає можливість поєднувати державну службу та бізнес, не приховує власності, оформлюючи її на родичів і друзів, як це масово роблять українські чиновники. Його активи перебувають під загрозою швидкого блокування та конфіскації у разі злочинної поведінки. Нині в Україні тільки один державний службовець робить вигляд, що використовує траст для цих цілей. Це — президент Порошенко. Під тиском світового співтовариства відому широкій публіці частину його активів було передано в управління Ротшильд-трасту.

Як бачимо, існування багатьох ринкових інститутів в Україні не більш ніж ілюзія, яка успішно підтримувалася тривалий час олігархічним режимом. Але спроба обпертися на ілюзію дає тільки один результат — падіння. Це й відбувається з Україною.

Система вичерпала ресурси та дійшла до межі міцності. Економіка ввійшла в постійну кризу. Населення продовжує стрімко скорочуватися і внаслідок вимирання, і в результаті імміграції. Держава втратила можливість контролювати територію. Поки що це Крим і Донбас. Наступним закономірним етапом може стати розподіл країни між окремими, "заточеними" на різні регіони олігархічними кланами, кожний з яких може створити "сіру" зону та продовжити там своє угасання, що може тривати багато років.

Процес зайшов настільки далеко, що внутрішніх зусиль українського суспільства для його зупинки вже недостатньо. Нині, під загрозою виникнення в центрі Європи "чорної діри", Захід знову спрямував свої зусилля на реформування України. Створюється ціла альтернативна система антикорупційних органів, покликаних зруйнувати корупційну мережу, в якій перебуває українська держава. Вдаються до спроб відсторонити олігархів від управління державою, що призводить, утім, поки що тільки до перерозподілу сфер впливу та заміни одних олігархів на інших.

Одна з головних причин невдач — відсутність систематичної роботи з відбудови навіть тих ринкових інститутів, які були перелічені вище. А без них неможливе усунення головної причини блокування економічного розвитку країни — корупційного чиновницько-олігархічного режиму, який загрожує обваленням держави та економіки України.

І все-таки чому в України є шанс і може вийти? Світове співтовариство навряд чи бажає одержати посеред Європейського континенту неконтрольовану територію, що постійно експортує хаос. Ще один мотив починає звучати дедалі частіше, хоча поки що усвідомлюється не так явно в Європі, як в Америці. Те, що відбувається в Україні, — прев'ю, своєрідна проекція того, що може очікувати Європу вже в найближчі десять років (і не тільки її). Неефективна, уже неспроможна адекватно виконувати свої функції застаріла держава, посилення протестних настроїв і величезні маси соціально пасивного населення, зростання влади транснаціональних компаній, постійний бюджетний дефіцит на тлі зміни промислової парадигми — це загальні, не тільки українські, симптоми. Просто в України немає імунітету, і вона — один із "найважчих" пацієнтів. Але всі мають бути зацікавлені в тому, щоб вона першою видужала. Тому що на її досвіді можна буде знайти ліки та допомогти іншим.

#Олександр Ситухо
https://dt.ua/macrolevel/ukrayina-2018-prichini-nevdach-i-shansi-na-uspih-268864_.html

Ворог про ЗСУ

Світлина від Nick  Chaplin.
Nick Chaplin

По мнению противника.

Интересно наблюдать за трансформацией оценки того, как российские военные видят перспективы войны за Донбасс и главное, как они оценивают то, что ВСУ делают все эти три года. Последнее – наиболее интересно потому, что выводы российских военных, напрочь отличаются от тех помоев, которые льют наши борцуны с упоением и подвыванием.

В общем, там очень высоко оценивают сугубо тактическое решение, известное как «Минск». Российские военные трезво оценивают этот ход как механизм задержки для ВС РФ. Летом 14 года, силы ВСУ и ВС РФ были не сопоставимыми как по численности, так и по управлению войсками, и главное – по ресурсам. За три года ситуация кардинально изменилась, но что их расстраивает больше всего – продолжает меняться с нарастающими темпами.

Причем, она меняется по всем ключевым направлениям и российские военные видят в этом четкий план и последовательность действий. Первое, на что там обращают внимание – перевод ВСУ на новые образцы средств шифрованной связи. Они считают, что уже закончен этап обеспечения устойчивой закрытой связью на глубину вплоть до роты, а возможно и глубже. Особенно россиян расстраивает массированный перевод на такой уровень бронетехники ВСУ. Они считают, что большинство танков уже обеспечены новыми средствами связи, в связи с чем, незлым и тихим словом вспоминают турок, которые поставляют свои радиостанции Aselsan именно для техники.

В этой связи, там отмечают, что недореспублики не имеют ничего подобного. Намеком проходит мысль о том, что подобный уровень связи, и то – не везде, имеют лишь кадровые военные РФ. Там прямо не пишут об участии кадровых, поэтому – всячески замыливают эту тему. Но что касается недореспублик, то там точно этого нет, и не предполагается. Высокая стоимость подобных радиостанций, а как следствие – материальная ответственность в случае их утери, заставляет местных борцов за Рейкьявик, избавляться от опасного железа.

Это, в свою очередь, повлекло за собой два следствия. Первое, ВСУ выстроили систему организации войск, в разы более гибкую, в плане управления. Второе. Наличные средства РЭБ, завезенные из РФ, резко просели в плане эффективности. Напротив, противник наблюдает многократное повышение активности работы РЭБ ВСУ, что уже привело к устойчивому и постоянному перехвату всех открытых каналов связи и оперативную реакцию на снятую с них информацию. Как пример, приводятся случаи очень странной «обратки», которую все чаще демонстрируют ВСУ. Речь идет о том, что в определенных ситуациях, противник выкатывает на огневые позиции тяжелую артиллерию с целью нанесения удара по ВСУ. Раньше это проходило в автоматическом режиме, потом стало сложнее, поскольку ВСУ стали использовать комплексы контрбатарейной борьбы, полученные из США. Пришлось менять тактику и после одного – двух залпов, переходить на новую позицию, ибо на это место прилетала «плюха». Но теперь зафиксированы случаи, когда «обратка» прилетала еще до того, как противник мог дать хоть один залп. То есть, благодаря средствам РЭБ и другим способам разведки, наши военные уже знали место, куда и когда выдвинется артиллерия противника, после чего – накрывали ее только прибывшую на огневую позицию

Кстати о нашем спецназе там тоже отзываются очень настороженно. Как замечает автор такого исследования, он решительно не понимает смысла рейдовых операций наших спецов. Они заходят далеко вглубь оккупированной территории, где из засад расстреливают ПТУРами технику и личный состав, после чего – тихо уходят. Кроме того, вырезанный личный состав блокпостов или опорников.

Комментаторы отмечают, что практической надобности в этих действиях нет, ибо цель можно достичь другими средствами. Это будет важно, когда ВСУ начнут движение вперед (в чем уже нет никаких сомнений). Единственное, что им приходит на ум, так это необходимость поддержания формы, тренировка в боевых условиях. То есть, кому-то надо отжиматься от пола или подтягиваться на турнике, кому-то — стрелять по мишеням, а тут – раздолбали колонну или вырезали блок-пост просто для тренировки, чтобы не терять форму.

Кстати о форме. Подготовка профессиональной армии – достаточно долгое время и Минск дал его. Некоторое время назад, противник осознал, что ВСУ поставили на поток подготовку снайперов и на многих участках фронта, уже невозможно подурачиться или просто выйти на открытую местность. После захода крупной партии винтовок 50-го калибра, это стало совем заметно, ибо дырка от такой пули – около 70 сантиметров(именно сантиметров)). 
То есть, грустно не только тому, кому она прилетела в любую часть тела и своей энергией порвала в хлам, но и тем, кто будет собирать останки своего товарища. Это же не мина и не снаряд прилетел, а одна единственная пуля.

Самое печальное то, что там осознают количество снайперов и понимают, что речь идет не о кочующем снайпере, а о новом качестве позиционной войны. Из этого делается вывод, что ВСУ выбивают личный состав противника, как в количественном, так и в качественном выражении, просто выметая специалистов или мотивированных военных, которых очень трудно замещать даже за счет кадровых россиян. То есть, налицо два встречных процесса. ВСУ наращивает количество хорошо подготовленных и оснащенных бойцов, а противник теряет все это, не имея системы подготовки, надеясь на то, что в случае чего, удастся продержаться несколько дней до подхода ВС РФ.

Но, судя по тому, что пишут с той стороны, приходит понимание тупиковости сложившейся ситуации для РФ. То, что называет себя недореспубликами, уже очень вряд ли сможет продержаться те самые несколько дней, а чем дальше, тем военные РФ приходят к выводу о том, что влазить войсками на Донбасс уже поздно. Мало того, они что-то там подозревают, что такой их шаг уже ждут и тогда, ВСУ получат куда более веселые вещи, чем ПТРК Джавелин.

Это понимает противник, но никак не понимает наша сволочь, которая разливает помои на армию бессовестно и безнаказанно. Но мы запомним ее поименно. Каждую.

По материалам публикаций Anti-colorados
http://defence-line.org/20…/…/po-mneniyu-protivnika-chast-1/
http://defence-line.org/20…/…/po-mneniyu-protivnika-chast-2/
http://defence-line.org/20…/…/po-mneniyu-protivnika-chast-3

Хороша аналітика про минулий рік 2017-й

С наступающим Новым годом, Хунта!
30.12.17, 21:23
У нас был потрясающий год, год в котором достижений и исторических вех у нас больше, чем за все предыдущие годы независимости. 
Фундамент для очень многих событий мы заложили раньше: для чего-то - в 2014 году, для чего-то - в 2015 или 2016, для чего-то, как например Ассоциация с ЕС и сотрудничество с НАТО, ещё раньше - в конце девяностых и начале двухтысячных, но всерьез говорить о каких-то шагах, кроме заложенного тогда давным-давно фундамента, за все годы до Революции Достоинства не приходится.
При этом все наши свершения - плод напряжённой борьбы с максимальным противодействием агрессора, противодействием на всех фронтах, на всех уровнях, во всех измерениях нашей необъявленной гибридной войны - тем ценнее наши победы, коих было немало.
Объединю достижения по блокам, потому что многое пересекается и вытекает одно из другого.

ЕВРОИНТЕГРАЦИОННЫЙ БЛОК.
Каждый шажочек в сторону Европы, каждый договор, соглашение и даже меморандум позволяют нам подальше отойти от Мордора, и в этом году мы шагов сделали немало.
Конечно же, в первую очередь это вступление в силу договора об Ассоциации с ЕС и безвиз. Оба события должны быть вписаны в историю Украины золотыми буквами, не только и не столько потому, что это признание наших заслуг Западом и приглашение в свою песочницу, а в большей степени из-за того, что это принятые нами правила игры, которые не просто открывают нам двери в Цивилизацию, а строят ее у нас в стране: дорожная карта одного только безвизового режима с ЕС предполагала 144 изменения нормативной базы, без которых Европа ее открыла бы нам границы, а договор об Ассоциации с ЕС, который по своей сути является в первую очередь торговым договором, содержит целый раздел обязательств по реформированию страны.
Немного в тени этих двух хидлайнеров остались такие монументальные вещи, как присоединение Украины к энергосистеме Европы, что позволит нам выйти на рынок электроэнергии и перераспределять совместно пиковые нагрузки, и результаты саммита "Восточное партнёрство", которые для Украины открыли новые перспективы, включая открытое небо, "энергетическую Ассоциацию" и программу макрофинансовой помощи на реформы в размере 2 млрд евро, и превратились в "Восточное партнёрство плюс".

БЛОК РЕФОРМ.
Интернет, открытые границы и скоростные средства передвижения сыграли с нами злую шутку - они приблизили Цивилизацию на расстояние вытянутой руки, и очень многим украинцам стало казаться, что точно также можно за пару часов преодолеть тот исторический, цивилизационный разрыв, который отделяет нас от стран, у которых за плечами столетия построения капиталистической модели экономики и демократического устройства управления государством. Это чудовищное заблуждение заставляет людей раздражаться и терять веру в государство, власть и сами реформы, хотя на самом деле за эти три года мы проделали колоссальную работу, а в 2017 - особенно яркую.
Пенсионная, образовательная, медицинская и судебная реформы, приведение стандартов бухучета к европейской модели, шаги к появлению электронного правительства, снижение давления на бизнес - это все этот год. А ещё это продолжение реформ в полиции и армии, децентрализация и выборы территориальных общин и конечно же законодательно закреплённый курс на интеграцию в НАТО.
Все солидные международные визитёры говорили о трех вещах, приезжая в Украину: во-первых, они восторгались количеством реформ проведенных за столь короткое время, а уж тем более - в условиях интервенции и войны, во-вторых, говорили о необходимости продолжать реформы и бороться с коррупцией, а в-третьих, опасались из-за вреда, который Украине могут нанести популизм и безответственность политиков.
Невзирая на весь мой скептицизм и понимание механизма работы нынешней Рады, которая и является основным мотором реформ в нашей парламентско-президентской модели, я могу в очередной раз сказать, что эта 8 Рада - лучшая за всю историю Украины. И хочу озвучить ещё одну непопулярную мысль о неготовности общества к реформам: даже если сейчас прилетят марсиане, волшебный реформатор 70-го дня или ещё кака хрень с волшебной палочкой и сделает нам суперстрану с суперзаконами - мы же сами и утянем государство обратно в недореформированное состояние! Не верите? Посмотрите на патрульную полицию, которую нам помогли построить по своему образцу западные партнёры и отношение к ней нашего общества: селфики, пластмассовые, бездари - это минимум эпитетов, которыми награждают ребят за то, что они выполняют работу так, как общество не готово скушать.

МЕЖДУНАРОДНЫЙ БЛОК
Начать хочу со слов благодарности нашим дипломатам и тем, кто вместе с ними тянет лямку на внешнеполитическом фронте: очень продуктивно и очень качественно.
Итак, этот год нам принес: 
- Декларацию ООН о нарушении прав человека в Крыму, которая разносит вдребезги все попытки России легализовать аннексию Крыма явочным порядком;
- Решение Стокгольмского арбитража по иску Газпрома к Нафтогазу, которое помогло Украине сберечь 75 млрд юсд;
- Резолюция ПАСЕ "Восстановление суверенитета и территориальной целостности Украины", в которой заявляется - цитата - "об осуждении временной оккупации Автономной Республики Крым и города Севастополя Российской Федерацией и продолжающейся гибридной агрессии России против Украины на Донбассе";
- Промежуточное решение Международного суда ООН, которое обязывает Россию прекратить дискриминацию украинцев и кырымлы в Крыму;
- Отказ ПАСЕ возвращать право голоса России, забранное у нее за аннексию Крыма.
И это по-крупному. Были и другие вещи и достижения, вроде участия нашего Президента в совещании лидеров 30 ведущих стран мира по вопросу реформирования ООН и начала обсуждения ввода миротворцев ООН на Донбасс.

ПОМОЩЬ СОЮЗНИКОВ.
Можно считать это бонусами, няшками, приятными сюрпризами, но описывая события прошедшего года об этом нельзя не сказать, вдобавок так или иначе Украина и украинцы приложили руку к тому, чтобы стать из объекта геополитики ее субъектом, вокруг которого очень многое крутится.
Хотел бы выделить:
- Билль о санкциях, принятый подавляющим большинством голосов в Конгрессе США, не оставляющим Трампу иного выхода, кроме как подписать данный закон, который ограничивает его права по введению и снятию санкций и вводит ряд убийственных санкций в отношении России;
- Продление всех действующих санкций в отношении России от ЕС;
- Полноценное вступление США в процесс прекращения войны на Донбассе, включая организацию должности специального представителя Государственного департамента США по вопросам Украины и начало переговорного процесса вне Минского на уровне представителей президентов США и России;
- Начало обсуждения в Совбезе ООН совместного украино-американского плана мирного урегулирования на Донбассе, предполагающего введение миротворцев;
- Решение Президента США о поставках летального оборонительного вооружения, как ответ на попытку срыва переговорного процесса Россией и эскалацию боевых действий на Донбассе;
- Решение ЕС о распространении энергетической хартии на нефте и газопроводы приходящие в ЕС из третьих стран, что лишает проектируемый Северный поток-2 силы энергетического оружия, первоначально заложенного в него Россией, и запрет Дании на прокладку СП-2 по дну своей экономической зоны.
А ещё я бы хотел выделить санкции в отношении Венесуэлы, которые обвалили экономику страны и довели ее до дефолта, который случился в стране ещё в первых числах ноября, но правительство отказывается его признать. Венесуэлу я выделяю специально, как путеводную звезду для России, потому что у стран примерно одинаковая модель экономики и методы поддержания страны в жизнеспособном состоянии в условиях санкций.  А значит и умирать под санкциями Россия будет точно также.
С наступающим Новым годом, Хунта!
Мы действительно много достигли в этом году, потому что много и упорно работали, каждый - на своем месте. А теперь пришло время отдохнуть в праздники, поскольку за следующий год нам нужно будет сделать ещё больше, чем за этот, чтобы ещё дальше отгрести от России до того, как она завалится, чтобы потом мочь наслаждаться с безопасного расстояния горящими развалинами Родины Лжи сидя у камина с пол-литровой чашкой чая.

Denis Andrus

Книга про «жорстоку любов» США до України

Посол США написав про «жорстоку любов» до України
 
05.09.2017
Микола Бєлєсков 




Стівен Пайфер
  
Поява в США книги, де Україна фігурує одним із головних предметів дослідження є відносною рідкістю.

Навіть незважаючи на значне пожвавлення інтересу до України із початком російської агресії, нові книги губляться на фоні тієї кількості досліджень, які з’являються щодо КНР, військових і економічних питань. Тому книга колишнього посла США в Україні (1998-2000), а нині – директором Інституту Брукінгса - Стівена Пайфера «The Eagle and the Trident. U.S.—Ukraine Relations in Turbulent Times» є унікальною відразу із декількох причин.

По-перше, важко згадати інше дослідження, де докладно аналізуються саме українсько-американські відносини протягом більшої частини їх 25 річної історії. Тим паче, автором цього дослідження є людина, яка впродовж перших 14 років двосторонніх взаємин, була одним із відповідальних за формування і реалізацію політики США щодо України на різних посадах в американському уряді. Тому згадана книга – це в першу чергу можливість заглянути за закриті двері, за якими відбувалися важливі зустрічі і переговори.

Стівен Пайфер присвятив 7 із 8 розділів книги відносинам протягом 1991-2005 років, коли автор перебував на дипломатичній службі і безпосередньо мав справу із офіційним Києвом як представник Вашингтону. Такий підхід є логічним: він дає змогу не тільки повернутися до тих років, які давно відійшли на другий план на фоні останніх подій в Україні і навколо неї, а й зрозуміти, яким чином розвивалися відносини на одному із ключових напрямів національної зовнішньої політики.

По-друге, книга безперечно цікава своїми деталями, які важко знайти зібраними разом в одному джерелі. І в цьому плані книга буде цікава абсолютно для всіх. Однак на певних моментах, які описані в книзі можна зупинитися докладно, оскільки вони гарно контрастують із тим їх сприйняттям, яке сформувалося в Україні.

Перший такий момент стосується відомої промови Джорджа Буша-старшого у Верховній Раді УРСР на початку серпня 1991 року, в якій тодішній Президент США закликав Україну не виходити із складу СРСР. Цей факт згадують, коли критикують загалом політику Вашингтона щодо України. Стівен Пайфер переконує, що США насправді дуже цікавили події, які розгорталися в Україні в той період. Тому на початку 1991 року в Києві було відкрито консульство. Окрім того сама поява Джорджа Буша-старшого в Києві після саміту із Горбачовим була задумана США як спосіб продемонструвати, що американці починають рахуватися із окремими республіками, а не лише з союзним центром. Показовим є і те, що проти візиту Буша-старшого до столиці УРСР була Москва. А тому, виходячи із цієї ситуації, сама присутність тодішнього Президента США вже була позитивом для України, переконує автор. Щоправда, потім сам визнає, що США не були готові до дезінтеграції СРСР і займали більше вичікувальну позицію з цього питання.

Окремий розділ (Розділ №2) займають питання ядерного роззброєння. Для США питання ядерної зброї і її нерозповсюдження були і залишаються одним із головних пріоритетів. У таких умовах Вашингтон не міг допустити, що після краху СРСР кількість офіційних ядерних держав збільшилася б. І тому не дивно, що протягом 1992-1994 років приорітет Вашингтона полягав у вирішенні саме цього питання.

Показовою є деталь, яку наводить Стівен Пайфер в цьому контексті. Коли навесні 1993 року міжвідомча група уряду США розробляла стратегію щодо України, у ній було чітко визначено, що майбутнє відносин має бути поставлене в залежність від успішного ядерного роззброєння. Безперечно, в самій Україні дискусії щодо того, як Київ провів процес ядерного роззброєння, будуть тривати і надалі. Ми ж тепер маємо пояснення іншої сторони.

Не менш цікавий і інший період – 1995-1997 років, який можна назвати золотим часом українсько-американських відносин. Саме в цей час починається активний діалог, оформлений в «Хартії українсько-американського партнерства, дружби і співробітництва» (листопад 1994 року). Цей документ формує широкий порядок денний,  прописується інституціоналізація співпраці на основі створення в 1996 році Комісії Кучма-Гор, підрозділи якої займалися окремими напрямками. Показово, що Україна на той час входила в четвірку країн колишнього СРСР за обсягами фінансової допомоги. Між США і Україною в цей час ведеться активний діалог щодо архітектури безпеки в Європі, результатом чого стало підписання Хартії про особливе партнерство між Україною і НАТО і початок щорічних військових навчань.

Що попереду: політика чи економіка?Не секрет, що українсько-американські відносини стосуються перш за все стратегічних питань (європейської безпеки), при цьому економічна складова значно поступається політичній частині. Так було тоді, так залишається і сьогодні. Лише у 1998 році, як пише Пайфер, американці почали ставити питання щодо вирішення і бізнес-суперечок. Мова йшла про дискримінацію американських компаній в Україні. Однак офіційна влада не поспішала їх врегульовувати. Хоча від цього залежало отримання фінансування у рамках Freedom Support Act (1992) – Конгрес міг заблокувати цей процес, якщо Державний департамент у своїй доповіді не надавав докази успішного вирішення бізнес-суперечок.

Замість цього офіційний Київ, як згадує Стівен Пайфер, попросив у США прийняти так зване «політичне рішення» - тобто закрити очі на ситуацію, зважаючи на загалом важливість України. Це словосполучення було дивним для американського дипломата. Як і ідея що США мають закривати очі на те, що відбувається всередині країни, зважаючи на геополітичну важливість України – коли Вашингтон шантажували можливістю повороту «на Москву». Колишній посол Пайфер згадує щонайменше про два таких приклади – в 1999 році на фоні виборів Президента і під час так званого «Кольчужного скандалу» 2002 року. Хоча таких випадків було точно більше, якщо згадати зовнішньополітичні метання Віктора Януковича.

Попри те, стверджує Пайфер, Вашингтон зберігав позитивні настрої щодо України. Особливо вони були відчутними після виборів Президента в листопаді 1999 році і візиту Леоніда Кучми до США. Дані очікування лише посилилися із призначенням на посаду прем’єр-міністра України Віктора Ющенка, який на той час мав імідж реформатора і позитивно сприймався у Вашингтоні. Однак позитивні очікування США зникли менше, ніж за рік. Вже у жовтні 2000 Стівен Пайфер, залишаючи посаду посла в Україні, пише так зване заключне повідомлення «в центр». І в цьому контексті він згадує, що особливих очікувань на прорив у відносинах із Україною в нього не було аж до періоду, коли Леонід Кучма залишить свою посаду.

У контексті кризи українсько-американських відносин упродовж 2002-2004 року, якою власне і закінчується історична частина книги Стівена Пайфера, цікаво відзначити іще одну деталь. В Україні прийнято вважати, що причиною цієї кризи стало резонансне вбивство журналіста Георгія Гонгадзе і наростання авторитарних тенденцій в стилі правління тодішнього Президента України. Однак, як можна зробити висновок, для американців принциповими питаннями була невиконана обіцянка, яка була дана Кондолізі Райс під час її візиту до Києва в 2001 році, щодо припинення постачання озброєнь в Македонію. Також свою негативну роль зіграв «кольчужний скандал» - сама можливість постачання радарів до систем ППО ворожій США країні (Іраку).  Тобто, сукупність як внутрішніх, так і зовнішніх чинників викликала першу глибоку кризу українсько-американських відносин.

Аналітика і рекомендації

Однак книга «The Eagle and the Trident. U.S.—Ukraine Relations in Turbulent Times» була б неповною, якби автор не намагався запропонувати відповідні рекомендації, як США мають вибудовувати в майбутньому політику щодо України. Цьому присвячений розділ №8 «Уроки і політичні рекомендації». Саме з нього, певно, і треба починати читати книгу представникам українського політичного істеблішменту. Оскільки автор ставить доволі невтішний діагноз – в Україні і досі не було жодного керівництва, яке було б повністю готове відставити в сторону власні політичні і економічні інтереси з метою реалізації реформ, що насправді переформують структуру управління країною.

При цьому Стівен Пайфер і далі наполягає на тому, що в інтересах США сприяти трансформації України у державу із функціональною демократією і ринковою економікою. В нинішніх умовах для реалізації цієї цілі Вашингтон постає перед подвійним завданням – допомога Україні у протидії агресії РФ і сприяння внутрішніх перетворенням.

Щодо українсько-російського конфлікту американський експерт говорить про необхідність продовження політики тиску на РФ із метою змусити виконати Мінські угоди. При цьому Україна могла б активно протидіяти звинуваченням у повільній реалізації цих угод прийняттям закону про місцеві вибори в ОРДЛО із усіма відповідними умовами.

Стівен Пайфер не бачить особливого сенсу у відмові від окупованих територій, оскільки, як він дуже влучно зазначає, Кремль цікавить не контроль за Донбасом, а інструментарій постійного тиску на Київ через ці території.

Також Стівен Пайфер акцентує увагу на тому, що не можна забувати про питання окупованого і анексованого РФ Криму, а також не можна допустити визнання факту окупації. При цьому він не бачить, на відміну від Донбасу, як можна було б хоча б гіпотетично вирішити ситуацію із Кримом на основі приписів міжнародного права.

Головним інструментом посилення звязків України із заходом Стівен Пайфер називає Угоду про асоціацію. Це необхідно пам’ятати на фоні вступу в дію цієї Угоди 1 вересня 2017 року, а також необхідності імплементації відповідних норм у національному законодавстві. Цей процес щонайменше займе близько 10 років, і від того, як успішно Україна із цим завданням справиться, буде залежати її майбутнє.

У питаннях відносин Україна-НАТО посол Пайфер радить робити наголос на практичних моментах співпраці, які можуть розглядатися як посилення обороноздатності України. При цьому він нагадує, що Київ уже має аналог ПДЧ, яким є Річна національна програма. А тому питання не в назвах, а в успішній реалізації цієї програми.

Щодо реформ, Стівен Пайфер визнає, що Україна здійснила більше прогресу із 2014 року, ніж до цього часу. Але він вкотре повторює, що цього може виявитися замало. Він рекомендує Вашингтону взяти на озброєння принцип «tough love» (жорстока любов) – поєднання більших вимог щодо прогресу в реформах із готовністю надавати більшу допомогу, в тому числі фінансову. Він визнає, що для успіху необхідним буде подолання існуючих інтересів окремих гравців, а отже - одночасного тиску міжнародних партнерів, реформаторів в Верховній Раді і громадянського суспільства. При цьому для боротьби із корупцією колишній посол США радить використовувати відмову у видачі американських віз і заморозку активів спільно США і країнами ЄС. В іншому випадку він попереджає про «втому від України» - третю в історії українсько-американських відносин.

Цей розділ певною мірою натякає про втрачені можливості і певну циклічність у відносинах Україна-США – ні того, ні іншого не можна допустити в майбутньому. Але не зважаючи на всі проблеми, Стівен Пайфер залишається оптимістом, хоча і визнає, що США мають не лише підтримувати Україну, але і більше тиснути на владу, яка має продовжувати реформи в країні. 

Книгу посла Пайфера розраховано не тільки на американську аудиторію. Вона, скоріше, потрібна нам. Щоб усвідомити прорахунки, які були в минулому - і надалі їх не повторювати. І врешті-решт зруйнувати цю «негативну циклічність». 


Мир і ГМО - чи це воно?

Стратегія гібридного миру
Арсен Аваков, для УП

Четвер, 22 червня 2017

Редакция "Украинской правды" получила этот текст от министра внутренних дел Арсена Авакова. Мы публикуем его полностью без изменений, поскольку считаем, что в данном материале высказаны важные мысли, требующие дискуссии в украинском обществе.

*   *   *

"Война – всего лишь трусливое бегство от проблем мирного времени"

(Томас Манн)

2017 год. Украина. Гибридная война.

Постмайданный синдром, военная агрессия, вызванная ею тяжелая экономическая ситуация в стране…

Сегодняшнюю украинскую ситуацию – и внешнюю и внутреннюю – следует оценивать именно в терминах гибридной войны. И, совершенно очевидно, что по своей внутренней сути фактор "гибридной войны" имеет внешнее измерение.

Эта ситуация воплощается у нас в более чем непростой феномен "гибридного общества". Общества, для которого все более значимой повседневной компонентой является гибридная война. Вольно или невольно, прямо или косвенно – но это так!

Гибридная война воплощается не только в реальные боевые действия, погибших и раненых. Гибридная война входит в нашу жизнь постоянным токсичным присутствием в политико-информационном, социально-экономическом и психо-эмоциональном полях нашей действительности.

Все, конечно, наблюдали за самыми яркими за последнее время проявлениями гибридных действий. Прошлогодний "крестный ход", "бессмертный полк" этого года и десятки похожих ситуаций, оставшихся вне поля зрения широкой публики. Пограничное манипулятивное телевещание, блокады, псевдопатриоты, фейковые "народные" политические силы, управляемые извне, и мощный поток фейковых формирующих новостей… Все это имеет своей глубинной целью внести "жесткую" (силовую) составляющую фактора "гибридной войны" в украинское общество и политикум.

К счастью, у наших правоохранительных органов и спецслужб оказалось достаточно воли и профессионализма, чтобы не допустить реализацию инициированных такими внешне "богоугодными действами" сложных провокационных "многоходовок" с достаточно тяжелыми для Украины последствиями. Но потери все равно есть – наша сила созидания серьезно ослаблена ведущимися против нас гибридными действиями.

 
вадим голубьВадим Голубь

Однако, в целом успешное противодействие как гибридным пиковым попыткам дестабилизации ситуации, так и регулярным фоновым атакам – ставит всех нас перед очевидной необходимостью — "играть на опережение". A la guerre comme a la guerre. Мы просто обязаны научиться не только оперативно реагировать, не только превентивно продуманно действовать, но и – что гораздо важнее — готовиться к восприятию следующего за гибридной войной гибридного мира.

Гибридная война рано или поздно закончится. Однако уже порожденные, и все еще порождаемые ею проблемы социального плана никуда не уйдут. Скорее наоборот – они войдут в качестве значимых составляющих в специфический феномен "гибридного мира", с которым жить украинскому обществу придется еще очень долго.

Социально-административную подготовку к изнанке "гибридного мира" нужно даже не начинать, а полноценно вести уже сейчас!

Прежде всего, следует обратить внимание на порождаемый гибридной войной ФЕНОМЕН ДЕСТРУКЦИИ – как на индивидуальном/психологическом уровне, так и на уровне коллективном/социальном.

Этот общественный феномен проявляется, прежде всего, в рисках тяготения к простым решениям, основанным на упрощенных дихотомиях "хорошее-плохое", "правильное-неправильное", "выгодное-невыгодное".

Но можем ли мы в текущей ситуации позволить себе такую бескомпромиссную роскошь черно-белого зрения?

Социологи уже фиксируют в массовом сознании нашего общества стремление решать проблемы максимально простыми и силовыми способами. Эти обманчиво "простые" и быстрые способы, которые зачастую предлагают левые и правые популисты, ни в коей мере не могут дать желаемый результат.

Более того, грядущее за такими ошибочными действиями — человеческое разочарование и фрустрация по ниспадающей спирали может разрушить наше общество и нашу страну.

Стремление, склонность общества к такого рода "простым" решениям всегда возникает на фоне недоверия к действующей власти, к текущим ее шагам и решениям, определяющим повседневный ритм жизни страны. И тут многоствольной канонадой на сознание и без того шокированного и травмированного войной и непростой экономической ситуацией человека — обрушивается град негатива. "Зрада", "все пропало", и "ничего нет вокруг позитивного и хорошего" – вот ключевое оружие врага, разрушающего веру и терпение украинца, на очень непростом пути перемен...

С этой разрушающей атакой негатива, деструкцией, солидаризуются своими поступками и действиями немалый отряд политических негодяев. Некомпетентность и стяжательство этих субъектов, зачастую обосновавшихся в ядре власти – добавляет топлива и снарядов для деструктивных вражеских машин разрушения веры в гармоничное будущее человека в Украине…

Как бороться с этой ключевой гибридной угрозой? Чудовищной угрозой, основанной на тяге к упрощению и разрушению, через утрату веры в созидание и в возможность и существование позитивного движения к лучшему?!

Это ключевой вызов современности для каждого из тех, кто думает о будущем Украины.

Я уже говорил, и повторю еще раз:

Популизм ведущих политических сил способствует фрустрации населения – завышенные ожидания и разочарование от недостаточной их реализации в реальности – яд, который методично отравляет всех нас. Этому способствуют как политики, находящиеся при власти, так и оппозиционные силы.

Фрустрация – источник агрессии. Особенно в том случае, когда населению рассказывают, как все плохо, но не предлагают действенных вариантов решения проблем. Таких доморощенных и заезжих мессий у нас — пруд пруди. Да еще всему, что способствует разрушающему самоедству и фрустрации – активно помогает реальный наш враг, ведущий против нас войну.

В этой ситуации жизненно важны – торжество здравого смысла и диктатура реальных постулатов выживания и развития. Постулатов тяжелых, не популярных, не красивых, не ведущих тех, кто их провозглашает, к вершинам власти или богатства. Постулатов правильных. Таких, при реализации которых мы охнем от тяжести предстоящего пути, но будем точно знать, что ЭТО нас выведет к состоянию процветающего общества и мы будем жить в счастливой и успешной стране...

Нам, каждому в отдельности и всем вместе – нужно это пройти – трансформировать сознание и действия.

Надо определить свою позицию и ориентироваться на тех, кто созидает, на конкретные результаты и четкие реальные планы.

*   *   *

Отдельно хочу остановиться на одном, возможно частном, но чрезвычайно значимом и, к сожалению, масштабном факторе общей деструкции сознания в результате гибридной войны — ПОСТВОЕННОМ ВЕТЕРАНСКОМ СИНДРОМЕ.

С каждым днем идущей войны все больше появляется людей, обожженных боевыми действиями, со смещенными ценностными категориями – людей, которым легко перейти грань этических норм и применить силу, а то и оружие.

К феномену деструкции, присутствующему в обществе, вплотную примыкает, фактически переплетаясь с ним, как раньше бы сказали "вьетнамский/афганский синдром" — а теперь украинский поствоенный ветеранский синдром.

Нам, украинцам, больше знаком "афганский синдром", но не как медицинская или точнее медико-социальная проблема общества, а в виде трагичных историй жизни родных, друзей, знакомых… Советские "афганцы" зачастую не смогли найти себе достойное место, вернувшись с войны, на которую их "никто не посылал"… Наркомания, суицид, агрессивное поведение, конфликтность, разрушенные семьи, разрушенные судьбы…


По доступной, явно неточной, советской статистике, через военный конфликт в Афганистане прошло 546 255 человек – примерно 0,2 % населения СССР. Никаких программ по реабилитации и социальной адаптации тогда не проводилось.

"Афганский синдром" остался частной трагедией каждой отдельной "советской афганской семьи".

Для нас важно обратиться к опыту преодоления "вьетнамского синдрома" в США – который был признан на государственном уровне.

"Вьетнамский синдром" в США является медицинским термином, объединяющим различные нервные и психические заболевания, жертвами которых стали американские солдаты и офицеры, прошедшие войну во Вьетнаме. По наблюдениям американских ученых, большинство солдат, вернувшихся из Вьетнама, не могли найти свое место в жизни. Причем, причины были в подавляющем большинстве не материального плана, но социально-психологического. У вернувшихся солдат было ощущение, что общество отторгает от себя "вьетнамцев", которые вернулись в него "другими", не похожими на остальных.

В течение десяти лет после окончания Вьетнамской войны 62 тысячи бывших американских солдат покончили жизнь самоубийством (в мирное время), а к 1988 году эта цифра превысила 100 тысяч. (Для сравнения, по данным Пентагона, во время самой Вьетнамской войны общие боевые потери США составили 47 378 человек, небоевые потери – 10 799 человек, 153 303 человека получили ранения и увечья, а 2300 человек считаются пропавшими без вести). Таким образом, количество самоубийств (совершенных!) – почти равно половине суммарной численности ВСЕХ потерь во время боевых действий.

"Вьетнамский синдром" является характерным и, пожалуй, наиболее изученным и осмысленным прикладным примером характерного "посттравматического стрессового расстройства" (ПТРС), проявившимся в массовом масштабе (те или иные проявления посттравматического синдрома наблюдались у 30% ветеранов Вьетнамской войны во Вьетнаме) и ставшим для США полноценной социальной проблемой общегосударственного значения.

Проблема "Вьетнамского синдрома" была признана в США на государственном уровне, для ее решения разрабатывались широкие и хорошо финансируемые программы реабилитации.

Согласно открытым источникам, общий бюджет программ реабилитации людей, пострадавших от "вьетнамского синдрома" составляет $ 4 млрд. Однако до сих пор каждый военный конфликт, в котором принимают участие военнослужащие США, приносит в общество проблему посттравматического стрессового расстройства.

По официальной статистике в 2005 году покончили с собой 6256 ветеранов, в 2012 около 6,5 тысяч ветеранов, и еще 349 случаев суицида было зафиксировано среди действующих военных. (Для сравнения, боевые потери составили 295 человек) По состоянию на 2008 год на учете в Департаменте по делам ветеранов США состояло 12 тысяч бывших солдат, пытавшихся покончить с собой. Департаментом в июле 2007 года создана горячая линия для помощи тем американским ветеранам, которые задумываются о самоубийстве. Бюджет проекта составил 2,9 млн долларов. Ежедневно в телефонную службу поступает около 250 звонков. Только за первый год функционирования этой "горячей линии" психологи предотвратили 1221 самоубийство ветеранов. Согласно социологическому исследованию, проведенному американским институтом RAND в 2008 году каждый пятый солдат, отслуживший в Ираке или Афганистане, страдает от посттравматического синдрома и склонен к самоубийству. Исследователи из государственного университета Портленда установили, что ветераны иракской и афганской кампаний США совершают самоубийства в два раза чаще остальных американцев.

Как обстоит дело в Украине – спустя три года после начала войны?

По состоянию на середину июня 2017 – 280,5 тысяч человек имеют статус участников боевых действий. Это только те, кто оформил документы официально, то есть, далеко не все. Но даже так, это уже почти 0,7 % населения страны, включая младенцев и стариков.

Общепризнанный международный стандарт по военным конфликтам – 90-95% участников боевых действий впоследствии имеют медицинские (связанные с нервной системой) и социальные проблемы, а около трети диагностируется посттравматический синдром, результатом которого нередко бывают самоубийства.

По данным военной прокуратуры, на начало июня 2017 зарегистрировано около 500 случаев самоубийств участников антитеррористической операции после возвращения из зоны боевых действий.

По информации Международного правозащитного центра "Ла страда Украина", уже в 2015 году количество обращений членов семей участников АТО с жалобами на бытовое насилие увеличилось в восемь раз.

С точки зрения наличия поствоенного синдрома, необходимо учитывать сотни тысяч вынужденно перемещенных лиц и тех, кто остается на оккупированных территориях в зоне боевых действий. То есть, в группе риска находится в несколько раз больше людей!

 
Вадим Голубь

Например, по мнению психологов, после теракта 11 сентября посттравматический стрессовый синдром с большей или меньшей интенсивностью был отмечен почти у 70% жителей Нью-Йорка. Через полгода эта величина упала до 30% (не считая, конечно, членов семей погибших). До сих пор немало людей по-прежнему испытывают чувство тревоги, подавленности, плохо спят и полностью утратили радость беззаботного существования. У них это состояние сохранилось и даже закрепилось.

Симптомы постстрессового синдрома (повышенная тревожность, потеря концентрации, утрата радости жизни, депрессия вплоть до суицида) у переживших Спитакское землетрясение в 2013 году возвратились и усилились в 30% случаев через 3-5 лет. Само землетрясение длилось всего 30 секунд.

В Украине три года идет гибридная война и когда она закончится, признание и преодоление последствий военного посттравматического синдрома, как среди ветеранов, так и среди мирных жителей – станет одним из ключевых вызовов гибридного мира.

Для преодоления украинского эквивалента "вьетнамского синдрома", усугубленного национальной спецификой, разработаны и действуют программы социально-психологической и социально-экономической помощи. Однако, пока это в основном ведомственные программы, которые решают проблемы преимущественно на индивидуальном или внутриведомственном уровне, но "выносят за скобки" проблему в целом.

Требуется комплексная, целостная программа на государственном уровне, направленная на минимизацию негативных последствий "поствоенного синдрома" как социального явления. Необходимо понимание и признание, что эта проблема является глобальной проблемой Украинского общества.

Есть забытая максима, что "война заканчивается только тогда, когда похоронен ее последний солдат". Эта более чем справедливая в гуманитарно-историческом плане максима, пожалуй, имеет свое продолжение: в общественном плане война заканчивается лишь тогда, когда социально адаптируется ее последний солдат.

*   *   *

Гибридная война является фактом нашей жизни и должна быть осознана, принята и учтена всеми: каждым гражданином и государственными институтами, со всеми своими особенностями, рисками и угрозами. Осознание этого факта, противодействие факторам гибридной войны — требует мужества, отваги и бдительности каждый день и от каждого из нас.

Очень важно уже сейчас готовиться к будущему гибридному миру, который в свою очередь принесет с собой новые невиданные до сих пор вызовы и риски.

Украине и каждому из нас предстоит первыми научиться жить в этом новом мире, понять его и найти в нем свое место.

Но еще до этого нам предстоит пережить сложнейший переходный период, выстоять на труднейшем этапе восстановления страны и души, всем вместе преодолеть постстрессовый синдром этой войны.

Я отметил два главных деструктивных фактора, которые, по моему мнению, обществу и каждому из нас следует преодолеть: деструкция, порождающая фрустрацию и военный посттравматический синдром.

Однако, наверное, можно сказать и так: это один и тот же деструктивный посттравматический синдром, только выражается он по-разному.

Если мы думаем о будущем, если ответственны перед грядущим поколением украинцев – нам сегодняшним, находящимся в состоянии гибридной войны – нужно думать о СТРАТЕГИИ ГИБРИДНОГО МИРА.

Она шире того, что упомянуто в этом тексте – и нам надлежит ее сформулировать, выписать и принять (если хотите – общественным договором) уже сейчас, опираясь на весь интеллект страны.

Будущее должно быть заложено в настоящем!

Арсен Аваков, для УП


Вибухові аргументи ядерного арсеналу в Світі

Вибухові аргументи

 
      
Як змінилася диспозиція Заходу й Росії в питанні ядерної зброї
    
15 липня, 2017      Едвард Лукас      автор The Economist, старший віце-президент аналітич­ного центру CEPA, Лондон 

Аргументи на користь погано прихованого ядерного пацифізму в кампанії Джеремі Корбіна скидалися на рішучий гол у власні ворота. Але, як виявилося, в оцінках громадських настроїв у цьому питанні прорахувалися якраз критики лідера лейбористів. Попри позицію унілатералізму Корбіна, на якій він стоїть уже десятки років, нині він має рейтинги вищі за Терезу Мей. І думка про те, що понад 30 млрд фунтів, призначених для оновлення британської системи сил ядерного стримування «Трайдент», можна витратити краще, панує не тільки серед ідеалістів-корбіністів. Навіть пересічний консерватор у приватних розмовах гадає, чи може країна в позиції, у якій зараз Велика Британія, дозволити собі утримувати арсенал на рівні світової потуги?

Може, ядерна зброя дійсно виходить із моди в Британії. Але аж ніяк не деінде. Західних військових стратегів особливо непокоїть дедалі більший російський арсенал засобів доставки малої дальності з боєзарядами невеликої потужності (їх називають тактичною ядерною зброєю).

Це не «стратегічна» зброя, як у доктора Стрейн­дж­лава (і як у британському «Трайденті»), що допомагала утримувати воєнний баланс під час холодної війни. Ці боєголовки установлюються на ракети класу повітря-земля, балістичні ракети малої дальності, гравітаційні бомби, глибинні бомби й торпеди, а також ракети, що можуть збивати кораблі, субмарини й літаки. Активний арсенал такої зброї в Росії, за даними аналітичного звіту, який минулого тижня опублікувало Розвідувальне управління Міністерства оборони США, налічує близько 2 тис. одиниць. Це щонайменше в чотири рази більше за аналогічний американський арсенал у Європі.

У минулому це вважалося відображенням слабкості, не сили. НАТО більше, багатше й сильніше за Росію. На випадок традиційного нападу російські військові стратеги скористалися б ядерним арсеналом нижчого класу для (як вважають вони) «деескалації» конфлікту.

Такий підхід відомий із холодної війни. Тоді військові стратеги НАТО розуміли, що без використання ядерної зброї протистояти нападу блоку Варшавського договору не змогли б. Їхня ядерна зброя противажила величезній радянській перевазі в традиційних силах, а ще компенсувала затримки, які могли б виникнути під час транспортування американських сил підкріплення через Атлантичний океан. У Радянському Союзі добре знали про це вразливе місце й могли говорити, що ніколи не застосують ядерну зброю першими: це був пропагандистський кульбіт, у якому Захід змальовувався необачним розпалювачем війни.

Із днів розвалу Радянського Союзу диспозиція змінилася. Кремль без своєї імперії став слабшою стороною й у листопаді 1993 року відмовився від обіцянки «не використовувати першим» ядерну зброю.

Це створило хоча крихку, але стабільність. НАТО не тільки не мало наміру нападати на Росію (і всі люди, які ухвалювали рішення в Москві, здається, це розуміли), а й Росія мала серйозний оборонний арсенал, реагувати на який західним союзникам було непросто.

Утім, у червневому дослідженні Шведської агенції з досліджень у сфері оборони (FOI), висновки якого відлунюють і в інших аналітиків, що спеціалізуються на безпеці та розвідці, йдеться про те, що ця картина змінюється. По-перше, у Росії росте параноя з приводу зовнішнього втручання. У звіті Розвідувального управління Міністерства оборони США чітко вказано, що кремлівські провідники вірять: Захід зациклений на зміні режиму в Росії.

Понад те, вражаюча модернізація російського війська передбачає нові озброєння (як-от крилаті ракети, що запускаються із землі й можуть нести ядерний заряд). Простої відповіді на такий розвиток подій у НАТО немає. Найгірше, що Кремль більше не вважає власний тактичний ядерний арсенал просто силою стримування, а бачить його таким, який цілком можна використовувати. Торік колишній керівник Російського федерального ядерного центру Віктор Міхайлов говорив про майбутнє, коли російську зброю невеликої потужності можна буде використовувати як «ядерний скальпель». Інші російські військові мислителі, схоже, розглядають таку ядерну зброю просто як потужний вид артилерії.

Російські дипломати так говорять про використання ядерної зброї з політичних міркувань (для зміни оборонної політики інших країн, наприклад), що в їхніх західних співрозмовників відбирає мову. А на російських військових навчаннях відпрацьовується застосування ядерних боєголовок.

Усе це становить серйозні труднощі для Заходу. Дорівнюватися до російського арсеналу своїм — це вкрай дорого й непопулярно. Якщо важко зберегти громадську підтримку навіть оновлення британського «Трайдента», що є головною опорою нашої обороноздатності, і коли оборонний бюджет під величезним тиском через модернізацію авіаносців, спроби відстояти пропозиції про іншу ядерну зброю здаються марними.

Тому реагувати на розвиток російської зброї, з одного боку, можна через відновлення контролю над озброєннями та інші форми діалогу. Навіть якщо Росія зациклилася на вірі у власну пропаганду про вигадану загрозу із Заходу, їй усе-таки вигідна прозорість, можливість перевірок й обмеження кількості та дислокації зброї. Низькі ціни на нафту змушують Москву робити болісний вибір у власних оборонних пріоритетах: нам слід заохочувати Кремль до того, щоби він схилявся до безпечнішого, а не ризикованішого життя.

Зокрема, непоганим початком було би збереження в дії Договору про ліквідацію ракет середньої та малої дальності, яким заборонялися найнебезпечніші ядерні ракети середньої дальності в Європі. Також варто спробувати відновити дію Договору про звичайні збройні сили в Європі. Дислокувавши додаткові сили для захисту Естонії, Латвії, Литви, Норвегії, Польщі та Румунії (хоч запізно та в обмеженому обсязі), НАТО тепер може вести переговори з позиції сили.

Але в дослідженні шведського FOI також йдеться про те, що у відповідь на пониження Росією порогу застосування ядерної зброї нам слід переосмислити все: від громадянської оборони та воєнної готовності до планування на випадок надзвичайних обставин.

Якщо не хочемо нової ядерної зброї в Європі, треба знайти якусь іншу відповідь: можливо, непомітні ракети зі звичайними боєголовками великої дальності, які могли би закрити прогалину в нашій системі стримувань. Фінляндія та Польща вже придбали такі ракети. Те саме можуть зробити й інші держави. А ще нам слід розглянути інші форми стримування, як-от оперативну конфіскацію та замороження російських активів на Заході. Такий інструмент можна було б використовувати для зупинки конфлікту до застосування будь-якої сили.

Найбільші питання тут лежать у політичній, не військовій площині. Росія компенсує власну слабкість залізною рішучістю. Але вихваляння ядерною зброєю з боку слабкої країни, як Росія, працює тільки тоді, коли ним удається залякати противників. А наскільки боїмося ми?
http://tyzhden.ua/World/195966

Гумористи РФ говорять правду для розумних людей


Дуже гарна аналітична думка Виктора Шендеровича на смішному матеріалі анекдотів



Виктор Шендерович и народ. Анекдоты про Ельцина, Путина и Медведева. И немного о происхождении видов. Фрагменты лекции о месте сатиры в русской истории и литературе. Полная версия - на два часа. Начиная от Гоголя и Грибоедова и заканчивая Булгаковым, Шварцем и Эрдманом. Будете смотреть?


- Как бы вы могли охарактеризовать Путина одним словом?
- Заебал.
До чего богат русский матерной язык: для ответа друзьям это значит неприязнь ибо "наебал", а в суде вроде как бы удовольствиє получил, радуешся и благодаришь: ебал-ебал и заебал вконец наконец.


© Богдан Гордасевич

Трикутник "україна, рф та сша"

 06.02.2017
ПОЛІТОЛОГ ПРО "ГЕОПОЛІТИЧНИХ МАЧО" ПУТІНА ТА ЕРДОГАНА, СТРАТЕГІЮ ТРАМПА ТА ТРИКУТНИК "УКРАЇНА, РФ ТА США"
Політичний експерт, кандидат політичних наук, координатор Бюро протидії гібридній війні Євген Магда в інтерв'ю журналістам 5.UA розповів про взаємодію Путіна із Трампом та іншими світовими лідерами, про російську агресію на сході та про підтримку України з боку сусідніх держав
 


МІФ ПРО ПРОРОСІЙСЬКОГО ТРАМПА ПРИДУМАЛИ ПОЛІТТЕХНОЛОГИ ГІЛЛАРІ КЛІНТОН

Як може вплинути проросійська налаштованість Трампа на долю України і на ситуацію у світі в цілому?

Перш за все, Трамп не може бути проросійським, він може бути проамериканським. Будь-який президент США може бути виключно проамериканським. Міф про проросійського Трампа придумали політтехнологи Гілларі Клінтон, а наша політична еліта, яка бере інформацію в кращому випадку із західних медіа, теж на це зважала і вважала, що Трамп – це горе.

Можна сперечатися про те, чи Трамп горе, чи ні, але хто сказав, що Гілларі Клінтон була б радість? Незрозуміло, звідки така ілюзія, що якийсь американський президент прийде до влади, кине все та буде займатися виключно покращенням ситуації в Україні.

Можна сперечатися про те, чи Трамп горе, чи ні, але хто сказав, що Гілларі Клінтон була б радість?
Трамп насамперед проамериканський, дуже ексцентричний. Він – людина без досвіду державного управління, і це зараз дуже відчувається. Вони вичистили Держдепартамент настільки, що на третю добу після того, як почались жорстокі бої в Авдіївці, Держдеп "розродився"  заявою із глибоким занепокоєнням. А це для США є дивним і дає для України негативний сигнал, а з іншого боку – все-таки примушує нас мобілізуватись та розраховувати на власні сили. І в цьому є своя логіка. Українці, українська політична еліта за 25 років незалежності настільки багато сказали про унікальний потенціал, унікальні можливості та унікальних людей, що вже треба почати щось робити. Якщо ми не робимо, то ми опиняємось у практичному світі, де такі люди, як Трамп, будуть задавати тренд . А очікувати, що там буде імпічмент, то така версія буде спрацьовувати для таких людей, які подивились багато разів "Картковий будиночок". Але для тих, хто хоч опосередковано погортав  хоча б якусь книжку про американську історію та американську політичну систему, така версія не спрацює.

РОСІЯ ПРЕ, ТОМУ ЩО ХОЧЕ ДОВЕСТИ, ЩО ВОНА В ОДНІЙ ВАГОВІЙ КАТЕГОРІЇ ЗІ СПОЛУЧЕНИМИ ШТАТАМИ

Розглядаючи ланцюжок послідовностей: нещодавні переговори Трампа зі світовими лідерами Меркель, Олландом, Путіним, після чого почались активні обстріли Авдіївки, слідом за якими Президент Порошенко вирушив на зустріч із Ангелою Меркель. Це все якось взаємопов’язано?

Так, зв’язок звичайно є. Давайте згадаємо про те, що Трамп говорив телефоном з Меркель, Олландом, Путіним. Але перед тим він особисто проводив зустріч із Терезою Мей, прем’єром Великої Британії.

Я певен, що українське питання так чи інакше звучало, але воно не звучало настільки голосно. Це взагалі одна з проблем України, що в нас є відчуття того, що наші проблеми є в центрі всесвіту. Але це не так. Географічно вони в центрі Європи. Так, ми одна з найбільших країн Європи, і це природно привертає увагу, але це не означає, що всі навколо нас будуть витанцьовувати та говорити, що вони за нас переживають.

Прагнення Путіна при цьому зрозуміло – він хоче розхитати Мінські домовленості.
За нас ніхто проблему не вирішить, тому питання звучало, але прагнення Путіна при цьому зрозуміло – він хоче розхитати Мінські домовленості в такий спосіб, щоб переукласти їх на власних умовах. Вони насправді про це зараз забули. Домовленості були продовжені наприкінці 2015 року ще на рік, а вже наприкінці 2016 року їх ніхто не продовжував.

До речі, дослідники за деякий час будуть вивчати цей документ, як документ класики гібридної дипломатії.

Документ, під яким немає жодного підпису керівника держави, але який схвалений Радою безпеки ООН.

Росія пре, тому що хоче довести, що вона в одній ваговій категорії зі Сполученими Штатами.

Уявіть собі, що на зустрічі із людьми до Володимира або Віталія Кличка підходить якась людина та намагається його вдарити, це означає, що така людина в такий спосіб хоче показати, що знаходиться із опонентом в одній ваговій категорії.

Отак і Росія поводиться, тільки вона б’є не свого противника, а того, кого вважає, що може вдарити ефективніше, в даному випадку Україну.

ЩО НАТО, ЩО ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СОЮЗ – ЦЕ КЛУБ З ДОСТАТНЬО ЖОРСТКИМИ ВИМОГАМИ

Ми знаходимося в центрі Європи, в частині країни ідуть бої, Росія наступає. Які країни в такій ситуації нам дійсно можуть надати підтримку та для яких країн питання миру в Україні є стратегічно важливим з точки зору подальших наслідків для їх функціонування?

Я скажу так. Складно перефразовувати відому фразу про те, що у країни немає постійних союзників – є постійні інтереси, тому що у нас немає союзників, а інтереси не виписані. У нас немає стратегічного чітко визначеного інтересу. Він лише зараз вибудовується та й то під зовнішнім впливом, що ось ми маємо з іншими державами знайти спільну мову щодо вступу до Європейського Союзу та НАТО. Тобто такий шлях країни Центральної Європи та Балтії пройшли в 90-х роках, у них ця ідея європейської, євроатлантичної інтеграції була ідефікс, що ми з цим біжимо, а на все інше не звертаємо уваги. Хоча у них теж були корупційні скандали, і різні партійні розбірки, і все що завгодно було – ніхто там теж не живе в ідеальному суспільстві. Просто вони щось робили. А в нас представники нашої еліти фактично проїдали залишки Радянського Союзу, Радянської України – найбагатшої республіки Радянського Союзу. І коли вже все, коли дочерпались та кілька разів "лопатою по дну пошкребли", тоді вже почали рухатися далі. І проблема виявилася в тому, що нас з одного боку офіційно більше 20 стратегічних партнерів, яких президенти, здебільшого Кучма та Ющенко, оголосили стратегічними партнерами, а з іншого боку – у нас немає держави, з якою у нас є договір про допомогу у випадку нападу. Мало того, що країна-стратегічний партнер проти нас здійснює агресію, та ще й у нас є всі ці проблеми.

Наприклад, ситуація з Польщею у такому випадку є показовою. Польща – країна, яка першою визнала Україну. Польські експерти, дипломати говорять, що без вільної України немає вільної Польщі. Але при цьому Качинський, лідер країни, говорить про те, що вони вважають, що українці повинні відмовитись від "бандеризації". Але незрозуміло одне – де вони побачили "бандеризацію".

Україна дійсно і зараз має одну з найбільших армій у Європі, але треба розуміти, що це дуже дорого та складно для економіки.
Що НАТО, що Європейський Союз – це клуб з достатньо жорсткими вимогами: фінансовими, вимогами поведінки внутрішньої політики, якою вона має бути. Тому до них усіх треба прислухатися, адже ми туди вступаємо, а не вони до нас. Тому нам на це доведеться зважати. Якщо ми не готові це брати до уваги, то тоді буде складно.

Україна дійсно і зараз має одну з найбільших армій у Європі, але треба розуміти, що це дуже дорого та складно для економіки. У нас зараз немає іншого виходу – ми змушені шукати собі шляхи для захисту.

Тут теж треба розуміти, наприклад, питання летальної зброї, про яке у нас багато говорять. Це – символ. Постачання летальної зброї оборонної, нам може дати тільки оборону, наступальної ж зброї нам ніхто не продасть в нинішній ситуації, бо ніхто не захоче сваритися з Російською Федерацією, яка є ядерною державою. Але постачання оборонної зброї – це символ. Символ того, що ми бачимо, що відбувається, ми допомагаємо слабшим та готові десь підтримувати Україну. За це і треба боротися, просто у нас система комунікації "влада-суспільство" дуже часто дає збій. Але якщо наша держава не буде показувати, що вона буде боротися, що вона готова себе відстоювати, то нам ніхто не буде допомагати. У світі слабких не люблять, у світі своїх проблем вистачає і без України.

Але якщо ми говоримо про вступ України до світових організацій, то ми бачимо, що для цього Україна старається проводити реформи та боротися з корупцією. На скільки за 5-бальною системою в даний момент можна оцінити підготовку країни до вступу в міжнародні організації?

Ситуацію можна оцінити на "задовільно", на "трієчку". Не можна сказати, що нічого не робиться, але й сказати, що у нас все проходить активними темпами, теж не можна.

Є ще одна проблема. Зміни здійснюються, але складно, по-перше, усвідомлювати зміни в критичній ситуації, бо навколо нас дуже багато чого негативного, і це важко пережити. А по-друге, ми перебуваємо всередині цього процесу, і нам важко його оцінювати. Тому цьому треба теж вчити, громадян теж треба вчити скепсису, громадян теж треба вчити критичному мисленню.

Просто ніхто нам не допоможе без нас самих, бо вважати, що весь світ молиться на Україну – це перебільшення. Весь світ навіть не молиться за Україну. Світ живе своїм життям і нам весь час потрібно доводити : ми тут, ми вам потрібні, ми одні з вас, ми – простір для можливостей, ми – справді унікальна країна, ми змінюємось.

Ніхто нам не допоможе без нас самих, бо вважати, що весь світ молиться на Україну – це перебільшення.
Так, ми переживаємо складний період, але в наc можуть бути якісь інші рухи вперед. Україна стикається з тим, що в оточуючому світі нашу країну намагаються подати в якомусь образі, наприклад, моста. Міст – між Заходом та Росією. Але питання в тому, як може бути мостом країна, яка знаходиться посередині континенту? Де ви бачили міст, який просто лежить на березі, як нікому непотрібна річ. Мости зазвичай підривають, якщо іде війна. Якщо це міст, то він не може інтегруватися в якійсь одній частині, він не може стати її складовою.

Нам потрібен образ України, на який можна звернути увагу, який привертає до себе увагу. От я бачу такий образ як образ будинку. Тому що будинок може розвиватися, якась еклектика, суміш стилів, він може бути самодостатньою цінністю. Багато людей хоче жити у власному будинку, тому цінність повинна бути універсальною та зрозумілою.

Є, наприклад, такий момент, що Тарас Шевченко, геніальний поет, у світі відомий набагато менше, ніж його російські сучасники.

Тому для популяризації треба вибрати мову, якою можна говорити з оточуючим світом, якесь універсальне есперанто, на якому ми можемо розповісти про елементарні речі. Необов'язково шаровари, горілка, сало та гопак. У нас так було протягом тривалого часу, але на це народ не ведеться.

У кожної події є свої жанрові особливості, але не можна це абсолютизувати.

Наприклад, не можна абсолютизувати перемоги України в ПАРЄ, тому що ПАРЄ не має механізму втілення своїх рішень. Не варто сидіти та чекати, щоб Рада безпеки ООН засудила ситуацію на Донбасі.  Засудження – це звичайно крок вперед, але від дипломатичного документу ми не отримуємо якогось зовнішньополітичного профіту, тобто він не перетворюється на кулемети, патрони, танки. Ми маємо покладатися на себе.

Ми, як би це жорстоко та цинічно не звучало, зараз змушені проводити роботу над помилками та працювати над тими речами, які були не здійснені раніше,  від початку української незалежності.

В НИНІШНІЙ СИТУАЦІЇ ФЕДЕРАЛІЗАЦІЯ ДЛЯ УКРАЇНИ – ЦЕ СМЕРТЬ

Чому воєнні дії відбуваються саме на території Донбасу?

Насправді низка причин, чому саме Донбас. По-перше, можна говорити про те, що Донбас – це територія, де вплив української держави був більшим, ніж у Криму, бо в Криму взагалі не було української політики державної, на жаль.  А по-друге, там дуже близько кордон із Росією, тому дуже легко транслювати меседжі і в прямому, і в переносному сенсі.

Росія розраховувала в 2014 році провернути такий фокус – створити низку народних республік і відрізати основну частину України від морських портів. І в такий спосіб Україна втратила б можливості для експорту. За таких умов яким би був тепер курс гривні, просто навіть ніхто не візьметься прогнозувати, якщо б ми не змогли вивозити хліб, метал, олію та все, що складає основні статті нашого експорту.

Варто також звернути увагу, що Донбас і в етнічному сенсі складний та перемішаний, багато людей з кримінальним минулим, багато людей, які не відчувають якоїсь етнічної ідентичності.

А у нас політики чіткої щодо того, що ми маємо будувати незалежну Україну, не було. Ми світові, насправді, тільки останні роки доводимо, що ми не Росія, а до того такої боротьби переконливої не було.

Зважаючи на те, що на Донбасі ідуть військові дії, і частина населення стверджує, що для чого нам потрібен цей регіон, то в таких умовах можна говорити про федералізацію?

В нинішній ситуації федералізація для України – це смерть.

А Путін може її добитися?

Путін хоче її добитися і він показує дві моделі: з одного боку Боснію, а з іншого боку Молдову. І це стає чимдалі очевиднішим, тому на це треба звертати увагу. Цьому треба протидіяти, причому конкретними кроками. Чи ми готові до цього? Це вже серйозне питання, і на нього треба давати відповідь якомога швидше та якомога чіткіше.

Децентралізація – це відповідь, просто треба розуміти, що децентралізація не означає безвладдя. І це абсолютно очевидна річ.
Якщо продовжувати тему Молдови, то у зв'язку з перемогою ярого прихильника Путіна Ігора Додона чи може Путін його брати собі в соратники та яким чином це може вилитися? Чи про їхню дружбу та спільну шкоду для України говорити не варто?

Дружити вони будуть, і на Молдові можуть обкатати якийсь сценарій для України, але є кілька речей, які заважають Путіну в цьому питання. По-перше, немає спільного кордону між Молдовою та Росією, тому велику кількість людей туди важко перекинути.

По-друге, Молдова – все-таки парламентська республіка. В цілому президент багато говорить, але в нього немає реальних повноважень це все зробити. Тому до цього треба ставитись уважно, але розуміти, що його ініціативи мають під собою подвійне дно і десь спрямовані на те, щоб зачепити Україну. Але, все-таки, не варто шукати повного драматизму.

Україна не повинна говорити з Молдовою крізь зуби.
Додон наголосив, що ніхто в Молдові не визнає Крим російським, бо там хочуть будувати з Україною добросусідські відносини.

Між Україною та Молдовою є комплекс різних проблем, тому Україна не повинна говорити з Молдовою крізь зуби. Не треба забувати, що зовсім недавно Євросоюз ставив Молдову у приклад у проведенні реформ.

Якщо говорити про світових лідерів та їх ставлення до України, то яку позицію щодо України сьогодні займає Олланд, чи не послабив він свою позицію стосовно Росії?

Він не ослабив своєї позиції, ось буквально зовсім недавно він піддав Трампа критиці, ну це така критика. В зовнішній політиці він виявився достатньо ефективним, а у внутрішній політиці недостатньо ефективним для французів, тому вони знімають його з перегонів, він навіть не балотується у президенти. Це, до речі, ознака політичної відповідальності – людина, яка розуміє, що у неї низький рейтинг і що вона є тільки тягарем, не йде боротися за президентство.

Щодо проросійського прем'єр міністра Італії. Чого можна очікувати Україні від нового прем'єра?

Людина проросійська Паоло Джентілоні  став прем'єр міністром Італії. Я думаю, що тут є не те що велика загроза, просто ситуація складається таким чином, що доки канцлер Німеччини Меркель стоїть на своїх позиціях, то Україна почувається більш впевнено, проте у Франції не варто чекати на проукраїнського президента.

Контакт Туреччини та Росії? Чи несе для України загрозу їхня дружба?

Туреччина та Росія – це два геополітичні мачо. У них обох є свій інтерес. Тільки вони хочуть стабілізації в Сирії різними способами – Ердоган хоче Асада знищити, а Путін його хоче зберегти. І це питання між ними є конфліктним, але сказати, що вони все кинуть і одна з одною будуть змагатися, то такого не буде. Зараз Туреччина та Росія є прикладом прагматичної співпраці.

Туреччина – член НАТО, і вона не визнаватиме анексію Криму.
Чим закінчиться? Вже ж раз був, коли вони між собою посварилися, а потім пішли на примирення, тобто вони між собою достатньо взаємозалежні. Проте Туреччина – член НАТО, і вона не визнаватиме анексію Криму, бо це фактор кримських татар, яких на території Туреччини проживає набагато більше, ніж у Криму.

Росія боїться НАТО?

Я б сказав, що Росія боїться гонки озброєнь зі Сполученими Штатами, тому що заявити про те, що вони не збільшують арсенал ядерної зброї, Росія не зможе, а якщо вона у це втягнеться, то у неї дуже швидко розв'яжеться пупок і це стане очевидним усьому світові.

http://www.5.ua/suspilstvo/mahda-137710.html

100%, 2 голоса

0%, 0 голосов

0%, 0 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Три світи України і боротьба між ними


Результати дослідження Українського Інститута Майбутнього громадської думки з класичних ліберальних питань показали, що сучасна Україна – країна з переважаючим лівацько-соціалістичним, аграрним, патерналістським дискурсом і цінностями.

Ось результати по кільком ключовим питанням:



 Украинский Институт Будущего

 
Висновки однозначні:

– сучасна Україна – країна з переважаючим лівацько-соціалістичним, аграрним, патерналістським дискурсом і цінностями.

Тобто рівно така, якою її малювала радянська пропаганда, в повоєнний типу у фільмі «Максим Перепелиця» і все таке інше.

Дві спроби революції і війна, разюче мало вплинули на неомарксистські вподобання суспільства.

Ось цей стан речей – найбільша українська проблема.

Проблема, тим більша, що зав’язана на національний аграрно-лубочний міф, де симпатія до «садка вишневого кола хати», виступає основним розрізненням у системі «свій – чужий», і вподобання тем космосу та фундаментальної науки відносить суб’єкта до «чужого».

Процеси, що відбуваються в колективному несвідомому мозку, настільки проблемні і, при цьому, загальмовані, що панівна ідеологія примудряється «не помічати» ні шести атомних станцій, ні бюро Антонова, ні цілого субкласса програмістів світового рівня, ні української наукової станції в Антарктиді – вони існують в окремому, паралельному лівацької, агроельфійський Україні, просторі.

Міське населення, що тяжіє до індустріального міфу, має відчувати і відчуває себе в такій країні, вкрай незручно – бо причавлюється більшістю і не може уявити, захистити і просунути свої права, свободи та інтереси.

Ситуація тим складніше, через належність індустріального міфу, переважно російськомовному середовищу і його генетичним походженням з СРСР.

Аграрний миф плекає україномовність і тяжіє до періоду націогенезу, який співпав з розкладанням традиційної фази хазяйнування.

Є ще (англомовний, переважно) тонюсенький постіндустріальний прошарок, люди Третьої хвилі (по Тоффлеру), публіка інформаційної фази.

Цей стан речей і є – головною загрозою національній безпеці.

І справа не в сумі протиріч між класами трьох різних історичних фаз, і навіть не в тотальному домінуванні людей традиційної фази, які відстають від загальноісторичного такту на два (!) кроки.

При вмілому використанні, і з таким ресурсом можна добре працювати для досягнення модернізаційних цілей.

Проблема – в надзвичайній загальмованості процесів ( «болото») в національному колективному підсвідомому, за 25 років незалежності практично не зсунулись з місця un masse ( в масі - Б.Г.), і, одночасно – сильно форсованому у груп модернізаційного дискурсу.

У суспільстві створені (і розбіжність посилюється) ножиці між людьми трьох історичних фаз, трьох світів, які, якщо не принципово ворожі одна одній, то принципово погано розуміють одна одну. І «хочуть розуміти» – додамо.

Таке протиріччя має знайти вихід і – знаходить.

Найбільш очевидний – міграція індустріально-актуалізованого і пост-індустріального (інформаційного) населення за кордон, в простір, де вони можуть себе реалізувати.

Інший вихід – агрегація модерністських груп, усвідомлення ними себе, своїх завдань і загальних інтересів, становлення в якості суспільно-політичних суб’єктів і початок боротьби за своє представництво і вплив / отримання влади, з завданням проведення в життя рішень, що забезпечують їх інтереси.

Тобто – втеча від проблеми, або спроба вирішити проблему.

Особисто я бачу вихід в трансцеденції проблеми:

– розвитку пост-індустріальних / інформаційних технологій, з тим, щоб вирішити проблему конфлікту «сільських» та «міських», шляхом її деактуалізації.

Слід зазначити, що конфлікт на Донбасі можна розглядати, як певний випадок цього загального конфлікту – «традиційників» та «індустріальників».

Іншими способами (переворотом, реформами і ін.) ця суперечність в даних умовах, на мій погляд, не вирішується.

Насамперед, це створення філософських передумов для формування когнітивного світогляду та нових технологій освіти, яки мають створити в Україні свідомість нового історичного типу.

Але, це вже зовсім специфічна розмова.

Олексій Арестович

 http://hvylya.net/analytics/society/oleksiy-arestovich-tri-sviti-ukrayini-i-borotba-mizh-nimi.html
Страницы:
1
2
4
предыдущая
следующая