хочу сюда!
 

Лена

40 лет, стрелец, познакомится с парнем в возрасте 38-45 лет

Заметки с меткой «аналітика»

Сценарії для України

Валерій Пекар

Яка Україна потрібна Росії? 
(аркуші з нормандської папки)

Напередодні нормандських переговорів було би варто зрозуміти, якою є стратегічна ціль Росії щодо України, адже суть і формат переговорів визначатимуться саме цим. Спочатку визначимо, який стратегічний інтерес складає Україна для Росії, а потім окреслимо різні сценарії та оцінимо їхню привабливість для Росії.

Які основні характеристики російської держави? По-перше, це імперія — хоча трохи пошарпана та зменшена у 1991 році, але в усіх сенсах правонаступниця всіх попередніх імперських форматів державності, від царського до радянського. По-друге, це авторитарна держава, де традиція демократії, прав людини та підзвітного урядування ніколи не була вкоріненою. Важливо, що обидві характеристики є питомими для Росії: вона народилася як держава з цими характеристиками, виросла й існувала завдяки їм (згадайте ординський вплив на формування формату державності та колоніальну політику ранньої Московії щодо навколишніх слов’янських і неслов’янських утворень, яка стала передумовою її вивищення та зростання).

Росія — остання імперія світу, як вважає багато дослідників. Майже всі подібні імперії припинили своє існування. Можна сказати, що імперії — динозаври ХХІ сторіччя, і ця метафора ілюструє не лише проблематичність існування імперій у швидкоплинній та мінливій сучасності, а й їхнє ставлення до навколишнього політичного середовища. Рептилії не мають друзів, вони розглядають всі рухомі об’єкти як потенційну їжу. Тому навколишні території та їхнє населення розглядаються імперією виключно як ресурс.

Які українські ресурси важливі для Росії?

1. Людський ресурс: слов’янське населення, яке в Росії стрімко меншає порівняно з неслов’янським. Але складає інтерес лише те слов’янське населення, яке можна приватизувати, навернути в імперську парадигму.

2. Економічний ресурс: промисловий та сільськогосподарський потенціал, в який можна інвестувати на вигідних умовах, та значний ринок, який можна контролювати.

3. Геополітичний ресурс: можливість здійснювати «проекцію сили» та залучати до геополітичних проектів, або принаймні не дати це зробити іншим.

4. Внутрішньополітичний ресурс: приклад неспроможності цінностей та політичних систем, альтернативних російській державності, для підтримки власної внутрішньої політики.

5. Семантичний ресурс: всі російські сенси (рання державність, писемність, православ’я, слов’янство, культурна ідентичність, «Третій Рим», роль в європейських справах і навіть назва країни) запозичені з давньої Русі, з київських пагорбів, а сучасну Росію придумали (і значною мірою втілили) київські інтелектуали XVII-XVIII сторіч. Звідси російське прагнення приватизувати історію, героїв, сенси та слова: без них Росія лише пізній нащадок Орди.

Розглянемо різні сценарії розвитку України з точки зору російських інтересів. Сценарії вишикувані у напрямку зниження привабливості для Росії. Привабливість визначається можливістю отримувати вищевказані ресурси на вигідних умовах.

1. Білоруський сценарій

Формально незалежна держава, але фактично абсолютно залежна і керована у політичному, економічному та безпековому вимірах. Частина одного економічного та культурного, а в перспективі і політичного простору. Ключовий партнер у торгівлі, інвестиціях, енергетичних та безпекових проектах. Політичний інструмент відновлення формального радянського федералізму, що дозволяє зростати далі за рахунок слабких сусідів. За політичною суттю, це васальна держава. Максимальна можливість легітимно експлуатувати всі види українських ресурсів, що означає найбільшу привабливість цього сценарію.

2. Багатовекторний сценарій

Україна за часів другої каденції Леоніда Кучми: формально незалежна держава, але значною мірою залежна у вищевказаних вимірах. Вплив Росії не є абсолютним, його потрібно узгоджувати та обмежувати на вимогу локальних можновладців та олігархів. Певні бар’єри існують для російського впливу в економіці та політиці. Багатовекторність зовнішньої політики на практиці стримує альтернативні геополітичні проекти (ЄС, НАТО). Існують певні механізми легітимації російської присутності (військові бази, інвестиційні проекти тощо). За політичною суттю, це протекторат. Обмежена можливість легітимно експлуатувати всі види українських ресурсів, що означає меншу, але досить високу привабливість цього сценарію.

3. Провалена держава (failed state)

Формально незалежна держава, але з надзвичайно слабкими інституціями, неефективна і неспроможна. Країна постійних внутрішніх конфронтацій, перманентної нестабільності, періодичних майданів, політичних криз, дострокових виборів, зміни урядів, збройних переворотів тощо. Реальну політичну силу являють не визначені Конституцією політичні інституції, а олігархи, силовики та регіональні барони з їхніми приватними арміями. Це ще більше обмежує можливість експлуатувати всі види українських ресурсів, але й не дає можливості це робити іншим центрам сили, а також створює певну легітимацію розширення російського впливу «задля безпеки спільного європейського дому» і таке інше.

4. Заморожений конфлікт

Незалежна Україна, в межах якої існує анклав, що не контролюється українською владою та є джерелом постійної конфронтації та напруження (як Придністров’я, але певні риси знаходимо як в Абхазії та Південній Осетії, так і в форматах російського впливу на карабахський конфлікт). Неможливість для України проводити повністю самостійну зовнішню політику. Постійна присутність російських військових формувань (наприклад, у легітимному статусі миротворців, але якщо не вдасться, то в нинішньому статусі «добровольців» та «гуманітарної допомоги»). У цьому сценарії Росія не може експлуатувати українські ресурси поза межами анклаву, але може створити проблеми для інших центрів сили (відлякувати інвесторів, відтерміновувати зовнішньополітичні ініціативи тощо).

5. Буферна зона

Незалежна Україна, яка відмовляється від своїх євроатлантичних амбіцій в обмін на багатосторонні гарантії безпеки (щось на кшталт оновленого Будапештського меморандуму). Можливі обсяги впливу Росії в економіці та культурі визначаються у Києві: певною мірою відновлюється торгівля, налагоджується співпраця в енергетиці, існує вільне транспортне сполучення. Росія якимось чином бере участь у багатосторонніх проектах відновлення Донбасу, відмовляючись від односторонньої легітимації свого статусу «старшого брата», але позбавляючи такого статусу й іншу сторону. У цьому сценарії Росія практично не має можливості експлуатувати українські ресурси на вигідних для себе умовах, але обмежує ці можливості для інших.

6. Євроатлантична Україна

Незалежна Україна, що рухається в напрямку інтеграції з Євросоюзом та НАТО. Посилення та підвищення спроможності й ефективності українських інституцій. Дуже обмежене економічне співробітництво в окремих сферах. Інтеграція України в європейський економічний, правовий, безпековий і культурний простір на європейських принципах «багатоголосся», вільного руху ідей, людей та капіталів. Мінімальний вплив Росії, найменш бажаний для Росії сценарій.

Ці шість сценаріїв вишикувані у порядку зменшення привабливості для Росії з точки зору її стратегічних інтересів — від найкращого для Росії першого до найгіршого шостого. Вони не залежать від настроїв російського керівництва та визначаються геополітичними (у широкому розумінні, включаючи геоекономіку та геокультуру) інтересами російської держави, притаманними їй протягом всієї історії (адже існують лише два типи російських правителів — «збирачі земель» на кшталт Івана Грозного, Сталіна чи Путіна та «деконструктори» на кшталт Горбачова).

Але існує і сьомий сценарій. Передумовами для нього є великі геополітичні амбіції нинішнього російського керівництва, що виходять далеко за межі стратегічних цілей експлуатації всіх видів українських ресурсів. Путін воює не з Україною — він воює із Заходом, із західними цінностями, відверто насміхаючись над лібералізмом, демократією, євроатлантичною єдністю та намагаючись ствердити їхню неспроможність і довести всьому світові переваги іншої системи цінностей. Тому його ціль — не лише Україна, а Європа. Найкращим сценарієм для нього є такий, який створює проблеми для Європи, європейської солідарності та європейських цінностей. Тому ми ставимо цьому варіанту найвищий рейтинг нуль.

0. Руїна. Територія хаосу

Сильні внутрішні конфлікти, переведені із ціннісної у географічну площину, розвалюють Україну на кілька державних утворень, що мають різну геополітичну відстань залежно від можливості та вигідності експлуатувати всі види їхніх ресурсів. Одні частини відверто анексуються Росією та інтегруються в неї (сьогодні це Крим, а в якийсь момент може бути і Донбас). Другі частини формують буферну державу зі сценарію номер 1 (кандидатами є Харків та Одеса, причому Харків вже відіграв цю роль сто років тому). Третя частина формує провалену державу за сценарієм номер три (наприклад, зі столицею в Києві, або, ймовірно, Центр + Галичина). Четверті частини, які найменше піддаються можливостям експлуатації ресурсів з боку Росії, відвалюються та інтегруються до західних сусідів, часом створюючи суперечки між ними (найбільш очевидним є Закарпаття, але в умовах розвалу таких кандидатів буде більше). Потоки українських біженців затоплюють Європу. Цей сценарій досягає всіх видів стратегічних цілей нинішнього російського керівництва, спрямованого не лише на відновлення імперської сили, але й на приниження альтернативних геополітичних проектів та ціннісних систем.

В усіх сценаріях інструментами російського впливу є не лише збройні формування, економічна, дипломатична та інформаційна війна, а й українські олігархи, українська корупція, російський культурний вплив, слабкість українських інституцій та української ідентичності.

Отже, маємо сім сценаріїв, вишикуваних у рейтингу привабливості для Росії з точки зору об’єктивних можливостей експлуатувати українські ресурси: людські, економічні, геополітичні, внутрішньополітичні, семантичні. Нескладно побачити, що привабливість сценаріїв для України формує той самий рейтинг, тільки у зворотному порядку.

На основі цього рейтингу можна створити образ перемоги для України, але це вже наступна тема.

Давайте уважно дивитися, які сценарії Росія буде просувати на нормандських переговорах, а які сценарії захищатимуть українське політичне керівництво та громадянське суспільство.

Автор висловлює щиру подяку всім колегам, що брали участь у створенні цієї статті.

Євроінтеграція в урядовій програмі України

Євроінтеграція в урядовій програмі: амбітні цілі з багатьма нюансами
ФОТО ПРЕС-СЛУЖБИ КАБІНЕТУ МІНІСТРІВ

Як новий уряд сприятиме європейській та євроатлантичній інтеграції України?  Які конкретні кроки ним заплановані і що в пріоритетах?

Досі чіткої відповіді на ці питання було дати неможливо. Адже нинішня монокоаліція не потребує коаліційної угоди, де б усе це було прописано.  Тому єдиним документом, на підставі якого доводилося робити оцінки, була… програма партії "Слуга народу" на минулих парламентських виборах. 

Все це викликало побоювання, що проєвропейський курс не стане пріоритетом для уряду. І підстави були.

Наприклад, у виступі на форумі YES прем’єр Олексій Гончарук ані словом не згадав Угоду про асоціацію та євроінтеграцію. Та й питання потреби в профільному віцепрем’єрі спочатку викликало дискусію у владній команді. Справжньою бомбою стали  недавні висловлювання представниці Кабміну в парламенті Ірини Верещук про потребу нейтралітету України за зразком Фінляндії - аби не сердити Росію. 

Тепер відповіді на деякі питання стало шукати простіше. 29 вересня ухвалено Програму діяльності Кабінету міністрів, нині вона очікує на затвердження Верховною Радою.

Місце для європейської  та євроатлантичної інтеграції у програмі знайшлося. На деякі питання відповіді знайшлися. Натомість з'явилися нові питання. 

Євроінтеграція наприкінці

Невеликий розділ "Європейська та євроатлантична інтеграція" стоїть у програмі на "непочесному" останньому місці. Попри це, деякі плани досить амбітні - аж до суперечливості. Загальною метою задекларовано досягнення за 5 років критеріїв членства в Євросоюзі й НАТО.

"Вперше в історії програм урядів інтеграція України до ЄС та НАТО заслужила окремий розділ. До цього якось не складалося з цим у урядів. Найважливіша для мене цитата з розділу: "Уряд виходитиме з того, що інтеграція України до Євросоюзу остаточно визначена приналежністю України до родини європейських народів та підтверджена Революцією Гідності, а кінцевим і головним бенефіціаром інтеграції є громадянин України",- пише про урядову програму віцепрем’єр з європейської та євроатлантичної інтеграції Дмитро Кулеба.

Зокрема, протягом 5 років "у законодавство України буде впроваджено не менше 80%  актів ЄС, передбачених Угодою про асоціацію". 

Це надзвичайно висока планка, і є навіть випередженням прописаного в самій  угоді графіка.

Попри це в урядовій програмі є пункти, які відверто дивують.

Скажімо, "Копенгагенські критерії" -  виконання яких означає готовність до вступу країни до Євросоюзу -  зведено чомусь тільки до економічних. Хоча економіка є лише однією з трьох груп критеріїв, наряду з політичними  й так званими "членськими". 

Або інше. "Уряд забезпечить громадянам і бізнесу можливість повноцінного користування перевагами свободи руху людей, товарів, послуг та капіталу між Україною та ЄС", -  усі разом ці "чотири свободи" може мати лише держава-член Євросоюзу. А команда Гончарука точно не приведе туди Україну протягом 5 років, та й не обіцяє. 

Незрозуміло, як можна "у діалозі з ЄС" збільшити інвестиції його держав-членів в Україну - адже прихід європейських капіталів стримує зовсім не брак розмов українських чиновників  зі своїми колегами з Євросоюзу. Корупцію та поганий інвестиційний клімат діалогами не побореш. 

В урядовій програмі  немає термінів  подачі заявки на вступ до ЄС та отримання Плану дій на набуття членства в Північноатлантичному альянсі.

Однак, по-перше, це справа  президента. По-друге, євроінтеграційний популізм не допоміг ще ані країні, ані тим хто його практикував. 

Конкретні, спрямовані на досягнення стандартів ЄС та НАТО справи, є наскрізними для програми. Вони присутні у більшості розділів - хоча і не без нюансів.

Однозначний курс на стандарти НАТО 

Мабуть, навіть прискіпливих  "пронатовців" можуть задовольнити євроатлантичні положення урядової програми.  Хіба що за винятком тих, які вже тепер хочуть знати дату вступу до Альянсу.

Команда Гончарука постановила ціллю досягти за п’ять років відповідності "принципам та критеріям, необхідним для набуття членства в Організації Північноатлантичного договору"

"Ми впровадимо управлінські принципи НАТО в системі об’єднаного керівництва силами оборони та військового управління Збройними Силами України".

"У рамках євроатлантичної інтеграції ми почнемо поетапне нарощування кількості підрозділів, спроможних до виконання спільних завдань із відповідними підрозділами країн-партнерів".

"Програми підготовки офіцерів та сержантів передбачають вивчення доктрин, процедур і стандартів НАТО, набуття відповідного рівня знання іноземної мови та формування необхідних лідерських якостей". 

У програмі ще багато інших пунктів, які в разі їх реалізації справді суттєво наблизять Україну до Альянсу.

Річні національні програми під егідою Комісії Україна – НАТО, за задумом уряду, мають бути максимально наближеними до Плану дій з набуття членства в Альянсі. Це досить прагматично, враховуючи непевні перспективи отримання Україною  ПДЧ в осяжній перспективі. 

Угода з ЄС? Трохи є

Стосовно Євросоюзу загальна мета також амбітна: досягнення за 5 років критеріїв членства. Реалістичність такого завдання викликає великі запитання - у набагато благополучніших країн на це йшло значно більше  часу, та й готовність до вступу настає із завершенням відповідних переговорів. Ну але чому б не вірити в диво.

Головним для України  інструментом інтеграції з ЄС є Угода про асоціацію. Помітно однак, що її в програмі згадано дуже мало - навіть там, де йдеться про передбачені асоціацією реформи та зміни. Можливо, автори  не вважали  за важливе чітко акцентувати  на планах реформування різних сфер відповідно до прописаних в угоді стандартів ЄС. Хоча така відповідність дуже важлива - особливо враховуючи згадану вище амбітну мету.

Отже, в програмі є як  плани, щодо яких чітко задекларовано реформування відповідно до Угоди про асоціацію та стандартів ЄС - а є й  ті, де такої чіткості немає. Відповідно, їх реалізація може викликати запитання.

Однозначно добре

Насамперед варто згадати вкрай важливий напрямок: поводження з відходами. 

"Сміттєва" проблема для України просто кричуща. Водночас її успішно вирішують в країнах ЄС – і Угода про асоціацію містить положення щодо впровадження відповідних стандартів Євросоюзу. Україна має імплементувати тут  три директиви. 

"Уряд підготує на основі директив ЄС, що регламентують поводження з відходами, пакет законів, якими унормує приведення строків у відповідність з директивами ЄС, запровадить ієрархію операцій поводження з відходами, принцип розширеної відповідальності виробника/депозитну систему, принцип "забруднювач платить", - йдеться в програмі.

Попередня влада цей напрямок з тріском провалила.

У програмі прописано низку інших намірів, які чітко відповідають виконанню Угоди про асоціацію або просувають Україну в інших форматах співпраці з ЄС.

Наприклад, запровадження інтегрованого  управління водними ресурсами за басейновим принципом та повне впровадження  Водної рамкової директиви ЄС. Щоправда, певні добрі кроки тут було вже зроблено попередниками.

Також в уряді, зокрема, чітко обіцяють:

-забезпечити  впровадження енергетичних ринків відповідно до вимог Третього енергопакету  ЄС;

- продовжувати політику у сфері енергоефективності та енергозбереження - а це важливий євроінтеграційний напрям і важливий аспект відносин між Україною та ЄС;

- приєднатися до рамкової програми ЄС з науки і досліджень "Горизонт Європа", яка 2021 року замінить теперішню "Горизонт". 

Добре, але...

Та найчастіше задекларовані  в угоді наміри не пов’язані з виконанням угоди  - звісно, йдеться про сфери, на які вона розповсюджується.

Інтриги в цьому сенсі додає розділ програми уряду, що стосується автомобільного транспорту. За минулої влади були очевидні спроби просунути під виглядом виконання Угоди про асоціацію певні сумнівні схеми - наприклад, які стосувалися нових водійських прав та технічного огляду автомобілів. 

Перші тижні турборежиму та євроінтеграція: що обнадіює і що насторожує

Програма уряду Гончарука містить намір змінювати сферу: "...буде удосконалено систему управління запобігання дорожньо-транспортним пригодам, підвищено рівень безпеки перевезення пасажирів та вантажів, підвищено рівень безпечності транспортних засобів та впроваджено дієву систему контролю у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху". 

Однак про стандарти ЄС чи Угоду про асоціацію - ані слова.

Те ж стосується екологічних питань. В Угоді про асоціацію їх представлено аж трьома десятками директив та регламентів ЄС. В урядовій програмі декларується багато  співзвучного з цілями угоди в цій сфері, однак чітко окреслено намір виконання Угоди про асоціацію лише в сфері поводження з відходами.

Гучна  обіцянка уряду - вдвічі збільшити експорт. Для цього в Кабміні обіцяють на 10% знизити рівень ввізних мит "для топ-100 товарних ліній на топ-20 ринках експорту".

Втім, досить складно сказати, як збираються цього досягти. "Ми досягнемо зменшення мит на українську продукцію на ключових ринках через виконання Угоди про асоціацію з ЄС, інших угод про зони вільної торгівлі, їх оновлення, використання можливостей СОТ, зняття антидемпінгових і захисних мит, які поширюються на українську продукцію",- говориться у документі. 

Більш конкретна обіцянка - усунення нетарифних бар’єрів. В уряді обіцяють усунути їх як для промислових товарів (так званий "промисловий безвіз"), що є цілком досяжною метою, так і для послуг, а найголовніше - для аграрної та харчової продукції.   

На обмеження щодо останніх на європейському ринку (так звані нетарифні квоти) постійно скаржаться українські експортери, проте в ЄС досі лише один раз погодилися на такий перегляд - і лише у контраверсійному випадку експорту курятини. 

Ще одна ініціатива - запуск у 2020 році систему добровільної сертифікації продукції тваринного походження, що виробляється без використання антибіотиків. Виглядає досить привабливо, проте ця ініціатива перевершує чинні норми ЄС по використанню антибіотиків у тваринництві, робота над впровадженням яких ще не завершена. 

Погано

Дивує, що місцями в уряді ставлять собі завданням вже досягнуті цілі.

Зокрема, в рамках мети забезпечити українським споживачам безпечні продукти та послуги. "Забезпечимо наявність та виконання вимог системи аналізу небезпечних факторів та контролю у критичних точках (НАССР) на 100% великих і середніх підприємств-виробників продуктів через 3 роки та 100% малих підприємств-виробників продуктів через 5 років" - йдеться в програмі.

Втім, згідно діючого законодавства ці норми вже є обов’язковими! Навіть для малих виробників, для яких ця норма набрала чинності минулого місяця. 

То чи не означає така обіцянка уряду плани відмінити діючий закон, перенесши впровадження НАССР ще на декілька років?

Та це не єдині "дивинки" урядової програми.

Одна з намічених урядом  Гончарука цілей  звучить  у програмі так: "Українці частіше і дешевше користуються авіатранспортом". Йдеться про здешевлення авіаквитків, розвиток мережі аеропортів,  розвиток "лоу-кост" сегменту, безпеку  і т.ін.

Все це добре, однак насторожує повна відсутність згадки про перспективи укладення з ЄС Договору про спільний авіаційний простір. І це тоді як обриси "відкритого неба" стають дедалі чіткішими – після недалекого вже Brexit підписання парафованого ще 2013 року документу може стати  реальністю.  

 "Відкрите небо" з ЄС значно посприяло би досягненню вищезгаданих урядових цілей. Це один із найважливіших напрямків галузевої інтеграції з ЄС. Сподіватимемося, що згадки про спільний авіаційний простір  немає в програмі випадково. 

****

Отже, програма нового уряду в цілому спрямована на європейську та євроатлантичну інтеграцію. Однак є чимало запитань - можливо, їх буде знято під час реалізації планів або шляхом належної комунікації від урядових структур. 

Зрештою, цей текст не є глибоким аналізом програми. Очевидно, грунтовну оцінку мають дати галузеві експерти, що відстежують відповідність дій влади тим же положенням Угоди про асоціацію або іншим євроінтеграційним зобов’язанням.   

Ми ж виокремили лише найочевидніші речі -  які як непокоять, так і вселяють оптимізм.

Автори: Анатолій Марциновський, Юрій Панченко

Правильний діагноз

Правильний діагноз

Поставити правильний діагноз хворому - одна з найважливіших речей не тільки для лікаря, а насамперед для самого хворого. Адже, поставивши неправильний діагноз, це значить не тільки згаяти час на лікування, але й внаслідок хибного лікування - лише зашкодити хворому.

Наприклад, коли у хворого температура, це не обов'язково значить грип, це може бути також малярія, і гарячий чай з лимоном хворому точно не допоможуть, але й зашкодять.

Це було замість вступу. Ідея я думаю зрозуміла. Повертаємося до суті. Не скажу, що результати президентських виборів 2019 мене дуже здивували, Україна відносно молода країна і населення, що населяє цю територію має ще навчитися достатньо базових і фундаментальних речей, які наші східні і західні сусіди знають як 2+2=4.

Мене дивує лише нерозуміння феномена Зеленського нашою українською елітою і проукраїнськими громадянами. Я ще можу зрозуміти реакцію західних ЗМІ, які намагаються пояснити це світовим трендом і неухильним зростанням популізму в політиці. Наводять приклад Трампа, Італії, Греції, Брексіт і т.д. Ці західні ЗМІ відкрили для себе Україну лише в 2014 році, тому вимагати від них чогось було б дуже оптимістично.

Але як можуть порівнювати Зеленського і Трампа самі українці? Порівнювати голос за Зеленського і голос за італійських популістів це явне нерозуміння самої суті проблеми нашого соціуму.

Популісти будь-якої країни завжди намагаються показати своїм виборцям, що вони є найкращими. Створюється такий собі культ виборця, культ простої людини, але в той же час сильної і важливої. Гітлер в 1930-х роках казав німцям, що вони є великою арійською нацією, надлюдьми, що мають керувати іншими націями. Ленін казав що все тримається на простому пролетарському трудязі, який є фундаментом всього світу. Італійські попілусти говорили про великий італійський народ, який є достойний набагато кращого фінансового статусу. Трамп обіцяв зробити великою батьківщину кожного виборця, а значить і возвеличити самого виборця (Make America Great Again) і т.д. Цей поклик до почуття гідності і самоповаги, намагання возвеличити кожного виборця, дати відчуття потрібності і цінності свому виборцю є основою будь-якої популістичної кампанії.

Чи можна було б уявити, щоб який-небудь італійський політик-популіст з Партії 5 Зірок, висміював жертв Мусоліні чи померлих італійських солдат, а потім отримав 73% на виборах як "нове обличчя в політиці"? Чи можна собі уявити, щоб кандидат на президента Ізраїлю сміявся над Голокостом і представляв ізраїльську армію як баранів, а потім його підтримали 73% євреїв як антикорупціонера і рятівника країни? А скільки б отримав відсотків на виборах Трамп якби назвав США країною-проституткою, що приймає зі всіх сторін?

Очевидно, що політична кар"єра цих "популістів" була б закінчена. Це є дуже важливий факт. Але чому там де західний політик закінчує свою кар"єру, в Україні політик має 73% підтримку? Очевидно, що справа не в популізмі.

Людина, що голосує за політичного діяча який розповідає про велику націю - насправді погоджується зі своїм правом бути частиною великої нації.

Людина, що голосує за політичного діяча який розповідає про великі зарплати - насправді погоджується зі своїм правом мати велику зарплату.

Людина, що голосує за політичного діяча який розповідає про зниженням тарифів - насправді погоджується мати низькі тарифи.

Людина, що голосує за політичного діяча який розповідає про Батьківщину-проститутку - насправді погоджується з тим, що його Батьківщина - проститутка.

Кожна людина, що голосує за політика який називає своїх виборців хохлами - свідомо чи підсвідомо з цим погоджується.

Так само цей виборець свідомо чи підсвідомо погоджується, що його Батьківщина - проститутка, армія - барани, національне гасло - підходить для вживання в туалетах, а над жертвами Голодомору можна сміятися.

Але чому ж ці 73% голосували за людину, що ображала їх Батьківщину і їх самих. Насправді, 73% голосували за обіцянки боротьби з корупцією, за обіцянку "кінця епохи бідності", за обіцянку зниження тарифів, за обіцянку проведення реформ і закінчення війни. Тобто, ці 73% погоджувалися бути хохлами, аби б їм тільки знизили тарифи. Вони погодилися б в жити в країні-проститутці, аби без корупції. Вони б дозволяли називати свою релігію "термосом" і висміювати їх національні символи, аби тільки підвищили зарплати і пенсії.

Це є дуже важливий факт, який і відрізняє українців (чи правильно б було сказати хохлів?), від вже сформованних націй. Ні поляки, ні італійці, ні греки, ні американці ніколи б в житті не погодилися з тим, що їх Батьківщина - проститутка, а вони самі "хахли" в обмін на зниження комуналки. Вони б ніколи не наплювали на свою культуру і пам"ять про своїх предків в обмін на дешевшу цибулю чи помідори.

Кожному з цих 73% насправді немає різниці чи його Батьківщина називається Україна, чи "Малоросія", чи "Російська Імперія", да хоч "Квартал95", "какая вобще разніца?" аби були низькі ціни на газ.

Мова? Віра? "Какая разніца на каком язіке". "Томас на хлеб не намажеш" - аби цибуля в магазині була дешевша.

Основні цінності нації і держави для 73% не мають жодного значення. Навіть не так. Якесь значення вони мають звичайно, але явно не є в приорітеті. В приорітеті – власний шлунок. Але не слід плутати це з простим обивателем, людиною, що живе лише своїми інтересами. Будь-який обиватель-американець, чи обиватель-італієць любить свою Батьківщину і ніколи б не проголосував за когось, хто його Батьківщину ображав чи висміював.

Кожний з голосувавших за Зеленського страждає на важку хворобу недержавності. Для цих 73% цінності держави - це такий собі баласт, який можна викинути під час шторму за борт. Це така собі диковинна річ, привезена з-за океану, а що робити з нею невідомо – на хліб же не намастиш і не з”їси. Навіщо нам ця держава, якщо в ній малі пенсії? Кому потрібна українська культура і мова, якщо в нас корупція велика? Для чого ця незалежність, якщо її на хліб не намастиш? Може краще продати цю незалежність? Погодитися з тим, що ця держава – проститутка, посміятися над мільйонами заморених голодом, назвати себе хохлом в обмін на боротьбу з корупцією, гарні дороги і низькі тарифи? І там де вже сформована нація з самоповагою і почуттям гідності з відразою віднеслася б до цієї «пропозиції», наш простак опустив очі і погодився, що він хохол і його Батьківщина – проститутка, в обмін на обіцянку боротьби з корупцією. Можете сміятися з Голодоморів, з майданів, показувати мене як рагуля-хохла, але знизьте тарифи і ціни в магазинах!

Замість висновків:

Кожна людина, що проголосувала за Зеленського свідомо чи підсвідомо погодилася бути хохлом і жити в країні-проститутці в обмін на зниження комуналки і цін в магазинах. Кожна людина з цих 73% перетнула дуже важливу психологічну границю і свідомо чи підсвідомо відмовилася від державних цінностей.

Як показує історія, нації що роблять такий вибір ніхто не поважає і з їх правами ніхто не рахується. Такі «держави» з часом втрачають свою державність і незалежність, а потім і сам хліб, на який цю незалежність так і не змогли намазати.

Коли Зеленський не зможе понизити тарифи і ціни в магазинах, тобто не зможе дати того, що люди хотіли отримати в обмін на державні цінності, кожний виборець Зеленського стане перед новим вибором – або піти ще далі і відмовитися від доцільності існування вже самої держави Україна в обмін на нові обіцянки (Кримський і Донбаський сценарій в 2014), або повернутися на крок назад – до тимчасового визнання державних цінностей.

Рано чи пізно, але в Україні виникне новий конфлікт про доцільність існування вже самої держави в якій є високі тарифи і ціни в магазинах. Частина людей, розчарувавшись в українській політиці і в самій Україні буде намагатися знайти нову державу на заміну тієї, яку не змогли намазати на хліб.

Трохи про сРашку. Свіжозкомунізжене.

Наверное, надо написать это псто, думала я. На часах было почти три часа ночи. Самое подходящее время для офигительных сториз в фейсбуке.

Я сразу заранее согласна с тем, что я - лапотная расовая рабыня с мокшанских болот (на самом деле, нет у нас на ДВ болот - их давно тайфуны посмывали, разве что в сахалинских чигирях остались). Но мне, в силу моего рабского расово-лапотного происхождения - экзистенциально доступны вещи, которые не доступны нерабам, ибо зрят извне, а не изнутри.

[ Читать дальше ]

Сценарії дестабілізації України з боку Рефії

НЕ ТІЛЬКИ ВИБОРИ.

Все більше чомусь мені здається, що кремль не зміг виставити реально прохідних кандидатів на вибори Президента-2019. І що кремлівські кандидати програють. Чи не в першому турі. Є чомусь таке внутрішнє відчуття.
Але також переконаний, що на такий випадок у кремля є запасні варіанти. І головний з них – зрив виборів. Або хоча б делегітимізація виборів, зниження їх законності та легітимності в очах народу та світової спільноти.
Бачимо, що про наміри стати кандидатом у Президенти заявляють все більше персонажів. Це так звані технічні кандидати. Вони можуть вирішувати комплексні завдання. Завдання деяких (всіляких Дарт Вейдерів, Бобулів чи Зеленських) – принизити саму ідею виборів, зробити для обивателя буквальною фразу «та не піду я за тих клоунів голосувати». Знизити тим самим явку. Завдання інших – відтягнути голоси у кандидата, який категорично не влаштовує кремль. Треті можуть подавати масові позови щодо порушень, справжніх чи спровокованих. А провокувати буде кому – не дарма вирощують тилові парамілітарні організації, псевдо патріотів С14, Нацдружини та їм подібні. Не дарма піднімають їм рейтинги.
Але це ще м’які методи, так би мовити, в рамках карного кодексу.
Судячи з останніх подій, кремль настроєний не зупинятися ні перед чим. Це й зрозуміло. Тому що кремль програЄ Україну. А програш в Україні означає кінець імперії. Кінець РФ в сьогоднішньому її форматі.
Тому, в світлі останніх подій цілком вірогідними будуть напередодні виборів:
- Резонансні замовні вбивства опозиціонерів «режиму Порошенко» (що ми вже й бачимо);
- Навіть вбивство якогось із зареєстрованих кандидатів у Президенти (для того їх і плодять так багато). Того ж Онотолє,наприклад, на якого СК РФ завів сміхотворну справу, щоб розпіарити його в Україні, як «лічного врага Путіна». Пожертвувати можуть будь-ким, це для гебні не питання;
- Замах на вбивство діючого Президента. Отруєння як Ющенко, авіакатастрофа як Качинського, постріл упоротого фанатика з правих радикалів (кремль дуже любить робити такі речі руками «украінскіх націоналістов», і казати «ето ви самі, миніпрічьом»);
- Масовий кривавий теракт під час виборів;
- Провокування масових сутичок під будь-яким, навіть найпатріотичнішим приводом (знову ж таки руками С14, ПС чи Нацдружин – інструмент надзвичайно зручний);
- Штурм та погром виборчих дільниць (тими ж виконавцями. Не дарма кремль їх фінансує і продумано, виважено піарить);
- Жорстке загострення на фронті, щось типу Іловайська чи Дебальцево – із звинуваченням в цьому Порошенко.
Якщо в кремлі відчують, що програють вибори в Україні, вони можуть зважитись на відчайдушну атаку, в якій не шкодуватимуть ніяких фінансових чи людських ресурсів. Тому що ще одного президентського терміну Порошенко Росія не переживе.

Причини удач і шанси невдач України напишу я

Україна-2018: причини невдач і шанси на успіх

Система вичерпала ресурси та дійшла до межі міцності. 

Всупереч млявим ознакам депресивного зростання, міжнародні рейтинги наочно демонструють, що економічна ситуація в Україні якісно не поліпшується. Сталими складовими її іміджу стали корупція, війна, борги, рейдерство. Ситуація виявилася законсервованою на десятиліття — за роки після розпаду радянського блоку Україна є єдиною серед своїх найближчих сусідів, хто не розвивається. Чому?

Країна здобула державну незалежність ще у 1991 р., тоді її економіка була однією з найбільш розвинених не лише в Європі. У складі СРСР вона також була лідером: важка промисловість, унікальне машинобудування, ядерні, ракетні та космічні технології, сільське господарство, значна частина інтелектуального потенціалу радянської імперії. В України були всі шанси швидко повернутися на шлях цивілізованого розвитку, стати однією з провідних економік світу. ЄС ще тільки формувався, Китай ще не був світовою фабрикою...

"Радянська влада" мала дві головні відмінності: заборона приватної власності на засоби виробництва та матеріалістична комуністична ідеологія. Незалежність привела до скасування першої та принаймні до формальної відмови від другої. Розпочаті реформи, ключовою серед яких стала приватизація, були покликані впровадити в пострадянську економіку ринкові інструменти створення активів і перерозподілу власності. Захід активно підтримував цей процес фінансами та знаннями. У короткий час було створено ринкову інфраструктуру, банки, біржі, регуляторів, прийнято законодавство, навчено кадри. Громадяни стали власниками мільйонів акцій. У відкриту економіку прийшли іноземні інвестори.

Однак дуже скоро розпочався рух у зворотний бік. Розпорошена власність на основні промислові активи виявилася в підсумку сконцентрованою в руках кількох фінансово-промислових груп (ФПГ) — сформованих на основі колишніх партійних номенклатур і кримінальних структур олігархічних кланів. Вони поділили між собою галузі та підприємства, обзавелися політичними партіями, телеканалами, розподілили державний бюджет, міністерства й посади. Джерелом влади замість народу став олігархічний консенсус.

Почалося вичавлювання з країни іноземних інвесторів — тих, які встигли увійти. Стали організовуватися протестні акції та виникати політичні скандали, які відлякували тих, хто увійти лише збирався. Іноземні інвестиції стали загрозою для стабільності існуючої влади, і задля самозбереження вона доклала максимум зусиль, щоб вичавити їх із країни. Єдине, на що не зважився кланово-олігархічний режим, — це знову скасувати право приватної власності. Утім, немає потреби скасовувати право власності на найважливіший український актив — землю сільськогосподарського призначення, його й так фактично немає дотепер.

Міжнародне співтовариство не змогло чи не захотіло адекватно реагувати. Зовні все було добре. Законодавство прийняте, ринкові інститути нібито створені. Усі формальні ознаки демократії наявні, навіть із надлишком. Міжнародна бюрократія вирішила, що в Україні зроблено достатньо, і процес реформ незворотний. Крім того, світ зайнявся іншою проблемою. Сталося 9/11 і розпочалася глобальна війна з тероризмом. Про Україну забули.

Олігархія не згаяла шансу і приступила до цементування своєї влади. Головною загрозою для неї в цей період стали ринкові інститути. Особливо небезпечною була спроможність фондового ринку розмивати неефективні майнові комплекси та концентрувати капітал у більш ефективних бізнесах. Олігархічний же бізнес, що спирається на ресурси держави, неефективний апріорі та не виносить конкуренції ні за ринки, ні за капітал.

Фондовий ринок знищували в кілька етапів. Спочатку з нього забрали акції найважливіших підприємств, які ввійшли в олігархічні ФПГ. Були дискредитовані інститути спільного інвестування. Потім національні регулятори "прогледіли" російську експансію, фактично байдуже спостерігаючи за переходом під "добросусідський" контроль основних біржових майданчиків. Ефективна приватизація, розміщення пенсійних коштів, залучення капіталів для розвитку та навіть для спекуляцій стали неможливими. Особливо гостро це відчувалося під час початку бойових дій у Донбасі. Виявилося, що в держави немає механізмів оперативного залучення коштів навіть на потреби оборони. Перший час армія фінансувалася за рахунок пожертвувань населення. Фондовий ринок перебуває в комі й досі. Україна не в змозі мобілізувати для потреб економіки заощадження населення, вільні кошти бізнесу, і вони залишають країну. Тим часом держава постійно шукає зовнішні позики, одержати які дедалі складніше.

Таким чином, ФПГ в Україні вийшли за рамки просто великих бізнес-систем, настільки глибоко вжившись і вкоренившись практично в усіх сферах життєдіяльності, які фактично перетворилися на неформальні, але надзвичайно впливові квазідержавні інститути. У ті, які насправді визначають стратегічні перспективи країни. А точніше, їхню відсутність… Адже головними завданнями ФПГ були та залишаються власне виживання, паразитування на державних ресурсах й усунення конкуренції. Задля самозбереження та усунення ризиків, які випливають із права власності та загрози сторонніх інвестицій в олігархічні активи, було знищено можливість інвестування в Україні взагалі. У цьому є своя логіка. Державний інститут не може бути об'єктом інвестування. Інакше кожний захоче купити собі, наприклад, акції податкової служби...

Однак кошти населення треба було якось утилізувати. Багато хто дивувався, який незрозуміло високий рівень споживання демонстрували українці ще недавно. Не могли зрозуміти, чому такі високі ціни на нерухомість у Києві. Кошти, які в розвинених країнах населення вкладає в національну економіку, українці спрямовували на споживання. Щоб підтримувати це споживання, уряд підтримував заборону на інвестиції за межі України. Капітали опинилися в капкані, де їх періодично "стригли" обваленнями валютного курсу, фінансовими та будівельними пірамідами, банкрутствами банків.

Основним видом економічної експансії та бізнес-зростання стало рейдерство. Олігархічні ФПГ розширювалися за рахунок захоплення рентабельних виробництв, що вижили, і нових підприємств, у тому числі створених іноземними інвесторами. У цивілізованих країнах діяльність M&A існує, але жорстко регулюється та використовує ринкові методи. Через відсутність ринкових методів в Україні ця функція була передана корумпованим державним судам і стала їхнім основним заняттям.

На той час було вирішене й питання з ідеологією. Зайняти місце викинутої в сміттєвий кошик зношеної комуністичної моралі український націоналізм не був готовий. За роки радянської влади було маргіналізовано релігійні концепції влади та організації суспільства. Тому державною ідеологією України стала корупція. Принципами цілісності державного апарату стали пов'язаність взаємним компроматом, загроза кримінальної відповідальності для відступників та участь у розподілі корупційного доходу. Корупційні ідеали проникли й у суспільну свідомість, сталі впливати на політичний вибір, формувати політичну еліту.

Ситуація, аналогічна з фондовим ринком, відбулася і з іншими суспільними інститутами, відродженими з допомогою міжнародного співтовариства. Була позбавлена повноважень та існує тільки на папері система альтернативного вирішення спорів — третейських судів. Вони мали взяти на себе основне навантаження з вирішення бізнес- і особистих конфліктів. У якийсь момент корумпована судова система відчула загрозу своїй монополії та виключному праву перерозподіляти власність у країні.

Був заблокований на початковій стадії розвиток саморегулівних організацій (СРО). Вони стали загрожувати підзвітним олігархії державним регуляторам. За сприяння міжнародних донорів було створено кілька таких організацій, насамперед у фінансових галузях, де найвищі вимоги до оперативності регулювання та контролю. Деякі існують і нині — як пам'ятники зростанню, що не відбулося.

До менш помітних жертв олігархічного переродження належить галузь довірчого управління, трастів. Один із найдавніших правових інститутів був відтворений і в Україні, активно використовувався в процесі приватизації, мав перспективи. Але проблемою виявилося використання трастів при концентрації активів олігархами та відмиванні коштів для цього (потрібно було ховати кінці). У підсумку інститут трастів був дискредитований і став юридичною "примарою".

Шкода від втрати трастів і досі повністю не усвідомлена. Крім виплат стипендій і утримання, найважливішим призначенням трастів є управління активами держслужбовців. Це всесвітньо визнаний механізм профілактики корупції. Чиновник втрачає можливість поєднувати державну службу та бізнес, не приховує власності, оформлюючи її на родичів і друзів, як це масово роблять українські чиновники. Його активи перебувають під загрозою швидкого блокування та конфіскації у разі злочинної поведінки. Нині в Україні тільки один державний службовець робить вигляд, що використовує траст для цих цілей. Це — президент Порошенко. Під тиском світового співтовариства відому широкій публіці частину його активів було передано в управління Ротшильд-трасту.

Як бачимо, існування багатьох ринкових інститутів в Україні не більш ніж ілюзія, яка успішно підтримувалася тривалий час олігархічним режимом. Але спроба обпертися на ілюзію дає тільки один результат — падіння. Це й відбувається з Україною.

Система вичерпала ресурси та дійшла до межі міцності. Економіка ввійшла в постійну кризу. Населення продовжує стрімко скорочуватися і внаслідок вимирання, і в результаті імміграції. Держава втратила можливість контролювати територію. Поки що це Крим і Донбас. Наступним закономірним етапом може стати розподіл країни між окремими, "заточеними" на різні регіони олігархічними кланами, кожний з яких може створити "сіру" зону та продовжити там своє угасання, що може тривати багато років.

Процес зайшов настільки далеко, що внутрішніх зусиль українського суспільства для його зупинки вже недостатньо. Нині, під загрозою виникнення в центрі Європи "чорної діри", Захід знову спрямував свої зусилля на реформування України. Створюється ціла альтернативна система антикорупційних органів, покликаних зруйнувати корупційну мережу, в якій перебуває українська держава. Вдаються до спроб відсторонити олігархів від управління державою, що призводить, утім, поки що тільки до перерозподілу сфер впливу та заміни одних олігархів на інших.

Одна з головних причин невдач — відсутність систематичної роботи з відбудови навіть тих ринкових інститутів, які були перелічені вище. А без них неможливе усунення головної причини блокування економічного розвитку країни — корупційного чиновницько-олігархічного режиму, який загрожує обваленням держави та економіки України.

І все-таки чому в України є шанс і може вийти? Світове співтовариство навряд чи бажає одержати посеред Європейського континенту неконтрольовану територію, що постійно експортує хаос. Ще один мотив починає звучати дедалі частіше, хоча поки що усвідомлюється не так явно в Європі, як в Америці. Те, що відбувається в Україні, — прев'ю, своєрідна проекція того, що може очікувати Європу вже в найближчі десять років (і не тільки її). Неефективна, уже неспроможна адекватно виконувати свої функції застаріла держава, посилення протестних настроїв і величезні маси соціально пасивного населення, зростання влади транснаціональних компаній, постійний бюджетний дефіцит на тлі зміни промислової парадигми — це загальні, не тільки українські, симптоми. Просто в України немає імунітету, і вона — один із "найважчих" пацієнтів. Але всі мають бути зацікавлені в тому, щоб вона першою видужала. Тому що на її досвіді можна буде знайти ліки та допомогти іншим.

#Олександр Ситухо
https://dt.ua/macrolevel/ukrayina-2018-prichini-nevdach-i-shansi-na-uspih-268864_.html

Ворог про ЗСУ

Світлина від Nick  Chaplin.
Nick Chaplin

По мнению противника.

Интересно наблюдать за трансформацией оценки того, как российские военные видят перспективы войны за Донбасс и главное, как они оценивают то, что ВСУ делают все эти три года. Последнее – наиболее интересно потому, что выводы российских военных, напрочь отличаются от тех помоев, которые льют наши борцуны с упоением и подвыванием.

В общем, там очень высоко оценивают сугубо тактическое решение, известное как «Минск». Российские военные трезво оценивают этот ход как механизм задержки для ВС РФ. Летом 14 года, силы ВСУ и ВС РФ были не сопоставимыми как по численности, так и по управлению войсками, и главное – по ресурсам. За три года ситуация кардинально изменилась, но что их расстраивает больше всего – продолжает меняться с нарастающими темпами.

Причем, она меняется по всем ключевым направлениям и российские военные видят в этом четкий план и последовательность действий. Первое, на что там обращают внимание – перевод ВСУ на новые образцы средств шифрованной связи. Они считают, что уже закончен этап обеспечения устойчивой закрытой связью на глубину вплоть до роты, а возможно и глубже. Особенно россиян расстраивает массированный перевод на такой уровень бронетехники ВСУ. Они считают, что большинство танков уже обеспечены новыми средствами связи, в связи с чем, незлым и тихим словом вспоминают турок, которые поставляют свои радиостанции Aselsan именно для техники.

В этой связи, там отмечают, что недореспублики не имеют ничего подобного. Намеком проходит мысль о том, что подобный уровень связи, и то – не везде, имеют лишь кадровые военные РФ. Там прямо не пишут об участии кадровых, поэтому – всячески замыливают эту тему. Но что касается недореспублик, то там точно этого нет, и не предполагается. Высокая стоимость подобных радиостанций, а как следствие – материальная ответственность в случае их утери, заставляет местных борцов за Рейкьявик, избавляться от опасного железа.

Это, в свою очередь, повлекло за собой два следствия. Первое, ВСУ выстроили систему организации войск, в разы более гибкую, в плане управления. Второе. Наличные средства РЭБ, завезенные из РФ, резко просели в плане эффективности. Напротив, противник наблюдает многократное повышение активности работы РЭБ ВСУ, что уже привело к устойчивому и постоянному перехвату всех открытых каналов связи и оперативную реакцию на снятую с них информацию. Как пример, приводятся случаи очень странной «обратки», которую все чаще демонстрируют ВСУ. Речь идет о том, что в определенных ситуациях, противник выкатывает на огневые позиции тяжелую артиллерию с целью нанесения удара по ВСУ. Раньше это проходило в автоматическом режиме, потом стало сложнее, поскольку ВСУ стали использовать комплексы контрбатарейной борьбы, полученные из США. Пришлось менять тактику и после одного – двух залпов, переходить на новую позицию, ибо на это место прилетала «плюха». Но теперь зафиксированы случаи, когда «обратка» прилетала еще до того, как противник мог дать хоть один залп. То есть, благодаря средствам РЭБ и другим способам разведки, наши военные уже знали место, куда и когда выдвинется артиллерия противника, после чего – накрывали ее только прибывшую на огневую позицию

Кстати о нашем спецназе там тоже отзываются очень настороженно. Как замечает автор такого исследования, он решительно не понимает смысла рейдовых операций наших спецов. Они заходят далеко вглубь оккупированной территории, где из засад расстреливают ПТУРами технику и личный состав, после чего – тихо уходят. Кроме того, вырезанный личный состав блокпостов или опорников.

Комментаторы отмечают, что практической надобности в этих действиях нет, ибо цель можно достичь другими средствами. Это будет важно, когда ВСУ начнут движение вперед (в чем уже нет никаких сомнений). Единственное, что им приходит на ум, так это необходимость поддержания формы, тренировка в боевых условиях. То есть, кому-то надо отжиматься от пола или подтягиваться на турнике, кому-то — стрелять по мишеням, а тут – раздолбали колонну или вырезали блок-пост просто для тренировки, чтобы не терять форму.

Кстати о форме. Подготовка профессиональной армии – достаточно долгое время и Минск дал его. Некоторое время назад, противник осознал, что ВСУ поставили на поток подготовку снайперов и на многих участках фронта, уже невозможно подурачиться или просто выйти на открытую местность. После захода крупной партии винтовок 50-го калибра, это стало совем заметно, ибо дырка от такой пули – около 70 сантиметров(именно сантиметров)). 
То есть, грустно не только тому, кому она прилетела в любую часть тела и своей энергией порвала в хлам, но и тем, кто будет собирать останки своего товарища. Это же не мина и не снаряд прилетел, а одна единственная пуля.

Самое печальное то, что там осознают количество снайперов и понимают, что речь идет не о кочующем снайпере, а о новом качестве позиционной войны. Из этого делается вывод, что ВСУ выбивают личный состав противника, как в количественном, так и в качественном выражении, просто выметая специалистов или мотивированных военных, которых очень трудно замещать даже за счет кадровых россиян. То есть, налицо два встречных процесса. ВСУ наращивает количество хорошо подготовленных и оснащенных бойцов, а противник теряет все это, не имея системы подготовки, надеясь на то, что в случае чего, удастся продержаться несколько дней до подхода ВС РФ.

Но, судя по тому, что пишут с той стороны, приходит понимание тупиковости сложившейся ситуации для РФ. То, что называет себя недореспубликами, уже очень вряд ли сможет продержаться те самые несколько дней, а чем дальше, тем военные РФ приходят к выводу о том, что влазить войсками на Донбасс уже поздно. Мало того, они что-то там подозревают, что такой их шаг уже ждут и тогда, ВСУ получат куда более веселые вещи, чем ПТРК Джавелин.

Это понимает противник, но никак не понимает наша сволочь, которая разливает помои на армию бессовестно и безнаказанно. Но мы запомним ее поименно. Каждую.

По материалам публикаций Anti-colorados
http://defence-line.org/20…/…/po-mneniyu-protivnika-chast-1/
http://defence-line.org/20…/…/po-mneniyu-protivnika-chast-2/
http://defence-line.org/20…/…/po-mneniyu-protivnika-chast-3

Хороша аналітика про минулий рік 2017-й

С наступающим Новым годом, Хунта!
30.12.17, 21:23
У нас был потрясающий год, год в котором достижений и исторических вех у нас больше, чем за все предыдущие годы независимости. 
Фундамент для очень многих событий мы заложили раньше: для чего-то - в 2014 году, для чего-то - в 2015 или 2016, для чего-то, как например Ассоциация с ЕС и сотрудничество с НАТО, ещё раньше - в конце девяностых и начале двухтысячных, но всерьез говорить о каких-то шагах, кроме заложенного тогда давным-давно фундамента, за все годы до Революции Достоинства не приходится.
При этом все наши свершения - плод напряжённой борьбы с максимальным противодействием агрессора, противодействием на всех фронтах, на всех уровнях, во всех измерениях нашей необъявленной гибридной войны - тем ценнее наши победы, коих было немало.
Объединю достижения по блокам, потому что многое пересекается и вытекает одно из другого.

ЕВРОИНТЕГРАЦИОННЫЙ БЛОК.
Каждый шажочек в сторону Европы, каждый договор, соглашение и даже меморандум позволяют нам подальше отойти от Мордора, и в этом году мы шагов сделали немало.
Конечно же, в первую очередь это вступление в силу договора об Ассоциации с ЕС и безвиз. Оба события должны быть вписаны в историю Украины золотыми буквами, не только и не столько потому, что это признание наших заслуг Западом и приглашение в свою песочницу, а в большей степени из-за того, что это принятые нами правила игры, которые не просто открывают нам двери в Цивилизацию, а строят ее у нас в стране: дорожная карта одного только безвизового режима с ЕС предполагала 144 изменения нормативной базы, без которых Европа ее открыла бы нам границы, а договор об Ассоциации с ЕС, который по своей сути является в первую очередь торговым договором, содержит целый раздел обязательств по реформированию страны.
Немного в тени этих двух хидлайнеров остались такие монументальные вещи, как присоединение Украины к энергосистеме Европы, что позволит нам выйти на рынок электроэнергии и перераспределять совместно пиковые нагрузки, и результаты саммита "Восточное партнёрство", которые для Украины открыли новые перспективы, включая открытое небо, "энергетическую Ассоциацию" и программу макрофинансовой помощи на реформы в размере 2 млрд евро, и превратились в "Восточное партнёрство плюс".

БЛОК РЕФОРМ.
Интернет, открытые границы и скоростные средства передвижения сыграли с нами злую шутку - они приблизили Цивилизацию на расстояние вытянутой руки, и очень многим украинцам стало казаться, что точно также можно за пару часов преодолеть тот исторический, цивилизационный разрыв, который отделяет нас от стран, у которых за плечами столетия построения капиталистической модели экономики и демократического устройства управления государством. Это чудовищное заблуждение заставляет людей раздражаться и терять веру в государство, власть и сами реформы, хотя на самом деле за эти три года мы проделали колоссальную работу, а в 2017 - особенно яркую.
Пенсионная, образовательная, медицинская и судебная реформы, приведение стандартов бухучета к европейской модели, шаги к появлению электронного правительства, снижение давления на бизнес - это все этот год. А ещё это продолжение реформ в полиции и армии, децентрализация и выборы территориальных общин и конечно же законодательно закреплённый курс на интеграцию в НАТО.
Все солидные международные визитёры говорили о трех вещах, приезжая в Украину: во-первых, они восторгались количеством реформ проведенных за столь короткое время, а уж тем более - в условиях интервенции и войны, во-вторых, говорили о необходимости продолжать реформы и бороться с коррупцией, а в-третьих, опасались из-за вреда, который Украине могут нанести популизм и безответственность политиков.
Невзирая на весь мой скептицизм и понимание механизма работы нынешней Рады, которая и является основным мотором реформ в нашей парламентско-президентской модели, я могу в очередной раз сказать, что эта 8 Рада - лучшая за всю историю Украины. И хочу озвучить ещё одну непопулярную мысль о неготовности общества к реформам: даже если сейчас прилетят марсиане, волшебный реформатор 70-го дня или ещё кака хрень с волшебной палочкой и сделает нам суперстрану с суперзаконами - мы же сами и утянем государство обратно в недореформированное состояние! Не верите? Посмотрите на патрульную полицию, которую нам помогли построить по своему образцу западные партнёры и отношение к ней нашего общества: селфики, пластмассовые, бездари - это минимум эпитетов, которыми награждают ребят за то, что они выполняют работу так, как общество не готово скушать.

МЕЖДУНАРОДНЫЙ БЛОК
Начать хочу со слов благодарности нашим дипломатам и тем, кто вместе с ними тянет лямку на внешнеполитическом фронте: очень продуктивно и очень качественно.
Итак, этот год нам принес: 
- Декларацию ООН о нарушении прав человека в Крыму, которая разносит вдребезги все попытки России легализовать аннексию Крыма явочным порядком;
- Решение Стокгольмского арбитража по иску Газпрома к Нафтогазу, которое помогло Украине сберечь 75 млрд юсд;
- Резолюция ПАСЕ "Восстановление суверенитета и территориальной целостности Украины", в которой заявляется - цитата - "об осуждении временной оккупации Автономной Республики Крым и города Севастополя Российской Федерацией и продолжающейся гибридной агрессии России против Украины на Донбассе";
- Промежуточное решение Международного суда ООН, которое обязывает Россию прекратить дискриминацию украинцев и кырымлы в Крыму;
- Отказ ПАСЕ возвращать право голоса России, забранное у нее за аннексию Крыма.
И это по-крупному. Были и другие вещи и достижения, вроде участия нашего Президента в совещании лидеров 30 ведущих стран мира по вопросу реформирования ООН и начала обсуждения ввода миротворцев ООН на Донбасс.

ПОМОЩЬ СОЮЗНИКОВ.
Можно считать это бонусами, няшками, приятными сюрпризами, но описывая события прошедшего года об этом нельзя не сказать, вдобавок так или иначе Украина и украинцы приложили руку к тому, чтобы стать из объекта геополитики ее субъектом, вокруг которого очень многое крутится.
Хотел бы выделить:
- Билль о санкциях, принятый подавляющим большинством голосов в Конгрессе США, не оставляющим Трампу иного выхода, кроме как подписать данный закон, который ограничивает его права по введению и снятию санкций и вводит ряд убийственных санкций в отношении России;
- Продление всех действующих санкций в отношении России от ЕС;
- Полноценное вступление США в процесс прекращения войны на Донбассе, включая организацию должности специального представителя Государственного департамента США по вопросам Украины и начало переговорного процесса вне Минского на уровне представителей президентов США и России;
- Начало обсуждения в Совбезе ООН совместного украино-американского плана мирного урегулирования на Донбассе, предполагающего введение миротворцев;
- Решение Президента США о поставках летального оборонительного вооружения, как ответ на попытку срыва переговорного процесса Россией и эскалацию боевых действий на Донбассе;
- Решение ЕС о распространении энергетической хартии на нефте и газопроводы приходящие в ЕС из третьих стран, что лишает проектируемый Северный поток-2 силы энергетического оружия, первоначально заложенного в него Россией, и запрет Дании на прокладку СП-2 по дну своей экономической зоны.
А ещё я бы хотел выделить санкции в отношении Венесуэлы, которые обвалили экономику страны и довели ее до дефолта, который случился в стране ещё в первых числах ноября, но правительство отказывается его признать. Венесуэлу я выделяю специально, как путеводную звезду для России, потому что у стран примерно одинаковая модель экономики и методы поддержания страны в жизнеспособном состоянии в условиях санкций.  А значит и умирать под санкциями Россия будет точно также.
С наступающим Новым годом, Хунта!
Мы действительно много достигли в этом году, потому что много и упорно работали, каждый - на своем месте. А теперь пришло время отдохнуть в праздники, поскольку за следующий год нам нужно будет сделать ещё больше, чем за этот, чтобы ещё дальше отгрести от России до того, как она завалится, чтобы потом мочь наслаждаться с безопасного расстояния горящими развалинами Родины Лжи сидя у камина с пол-литровой чашкой чая.

Denis Andrus

Книга про «жорстоку любов» США до України

Посол США написав про «жорстоку любов» до України
 
05.09.2017
Микола Бєлєсков 




Стівен Пайфер
  
Поява в США книги, де Україна фігурує одним із головних предметів дослідження є відносною рідкістю.

Навіть незважаючи на значне пожвавлення інтересу до України із початком російської агресії, нові книги губляться на фоні тієї кількості досліджень, які з’являються щодо КНР, військових і економічних питань. Тому книга колишнього посла США в Україні (1998-2000), а нині – директором Інституту Брукінгса - Стівена Пайфера «The Eagle and the Trident. U.S.—Ukraine Relations in Turbulent Times» є унікальною відразу із декількох причин.

По-перше, важко згадати інше дослідження, де докладно аналізуються саме українсько-американські відносини протягом більшої частини їх 25 річної історії. Тим паче, автором цього дослідження є людина, яка впродовж перших 14 років двосторонніх взаємин, була одним із відповідальних за формування і реалізацію політики США щодо України на різних посадах в американському уряді. Тому згадана книга – це в першу чергу можливість заглянути за закриті двері, за якими відбувалися важливі зустрічі і переговори.

Стівен Пайфер присвятив 7 із 8 розділів книги відносинам протягом 1991-2005 років, коли автор перебував на дипломатичній службі і безпосередньо мав справу із офіційним Києвом як представник Вашингтону. Такий підхід є логічним: він дає змогу не тільки повернутися до тих років, які давно відійшли на другий план на фоні останніх подій в Україні і навколо неї, а й зрозуміти, яким чином розвивалися відносини на одному із ключових напрямів національної зовнішньої політики.

По-друге, книга безперечно цікава своїми деталями, які важко знайти зібраними разом в одному джерелі. І в цьому плані книга буде цікава абсолютно для всіх. Однак на певних моментах, які описані в книзі можна зупинитися докладно, оскільки вони гарно контрастують із тим їх сприйняттям, яке сформувалося в Україні.

Перший такий момент стосується відомої промови Джорджа Буша-старшого у Верховній Раді УРСР на початку серпня 1991 року, в якій тодішній Президент США закликав Україну не виходити із складу СРСР. Цей факт згадують, коли критикують загалом політику Вашингтона щодо України. Стівен Пайфер переконує, що США насправді дуже цікавили події, які розгорталися в Україні в той період. Тому на початку 1991 року в Києві було відкрито консульство. Окрім того сама поява Джорджа Буша-старшого в Києві після саміту із Горбачовим була задумана США як спосіб продемонструвати, що американці починають рахуватися із окремими республіками, а не лише з союзним центром. Показовим є і те, що проти візиту Буша-старшого до столиці УРСР була Москва. А тому, виходячи із цієї ситуації, сама присутність тодішнього Президента США вже була позитивом для України, переконує автор. Щоправда, потім сам визнає, що США не були готові до дезінтеграції СРСР і займали більше вичікувальну позицію з цього питання.

Окремий розділ (Розділ №2) займають питання ядерного роззброєння. Для США питання ядерної зброї і її нерозповсюдження були і залишаються одним із головних пріоритетів. У таких умовах Вашингтон не міг допустити, що після краху СРСР кількість офіційних ядерних держав збільшилася б. І тому не дивно, що протягом 1992-1994 років приорітет Вашингтона полягав у вирішенні саме цього питання.

Показовою є деталь, яку наводить Стівен Пайфер в цьому контексті. Коли навесні 1993 року міжвідомча група уряду США розробляла стратегію щодо України, у ній було чітко визначено, що майбутнє відносин має бути поставлене в залежність від успішного ядерного роззброєння. Безперечно, в самій Україні дискусії щодо того, як Київ провів процес ядерного роззброєння, будуть тривати і надалі. Ми ж тепер маємо пояснення іншої сторони.

Не менш цікавий і інший період – 1995-1997 років, який можна назвати золотим часом українсько-американських відносин. Саме в цей час починається активний діалог, оформлений в «Хартії українсько-американського партнерства, дружби і співробітництва» (листопад 1994 року). Цей документ формує широкий порядок денний,  прописується інституціоналізація співпраці на основі створення в 1996 році Комісії Кучма-Гор, підрозділи якої займалися окремими напрямками. Показово, що Україна на той час входила в четвірку країн колишнього СРСР за обсягами фінансової допомоги. Між США і Україною в цей час ведеться активний діалог щодо архітектури безпеки в Європі, результатом чого стало підписання Хартії про особливе партнерство між Україною і НАТО і початок щорічних військових навчань.

Що попереду: політика чи економіка?Не секрет, що українсько-американські відносини стосуються перш за все стратегічних питань (європейської безпеки), при цьому економічна складова значно поступається політичній частині. Так було тоді, так залишається і сьогодні. Лише у 1998 році, як пише Пайфер, американці почали ставити питання щодо вирішення і бізнес-суперечок. Мова йшла про дискримінацію американських компаній в Україні. Однак офіційна влада не поспішала їх врегульовувати. Хоча від цього залежало отримання фінансування у рамках Freedom Support Act (1992) – Конгрес міг заблокувати цей процес, якщо Державний департамент у своїй доповіді не надавав докази успішного вирішення бізнес-суперечок.

Замість цього офіційний Київ, як згадує Стівен Пайфер, попросив у США прийняти так зване «політичне рішення» - тобто закрити очі на ситуацію, зважаючи на загалом важливість України. Це словосполучення було дивним для американського дипломата. Як і ідея що США мають закривати очі на те, що відбувається всередині країни, зважаючи на геополітичну важливість України – коли Вашингтон шантажували можливістю повороту «на Москву». Колишній посол Пайфер згадує щонайменше про два таких приклади – в 1999 році на фоні виборів Президента і під час так званого «Кольчужного скандалу» 2002 року. Хоча таких випадків було точно більше, якщо згадати зовнішньополітичні метання Віктора Януковича.

Попри те, стверджує Пайфер, Вашингтон зберігав позитивні настрої щодо України. Особливо вони були відчутними після виборів Президента в листопаді 1999 році і візиту Леоніда Кучми до США. Дані очікування лише посилилися із призначенням на посаду прем’єр-міністра України Віктора Ющенка, який на той час мав імідж реформатора і позитивно сприймався у Вашингтоні. Однак позитивні очікування США зникли менше, ніж за рік. Вже у жовтні 2000 Стівен Пайфер, залишаючи посаду посла в Україні, пише так зване заключне повідомлення «в центр». І в цьому контексті він згадує, що особливих очікувань на прорив у відносинах із Україною в нього не було аж до періоду, коли Леонід Кучма залишить свою посаду.

У контексті кризи українсько-американських відносин упродовж 2002-2004 року, якою власне і закінчується історична частина книги Стівена Пайфера, цікаво відзначити іще одну деталь. В Україні прийнято вважати, що причиною цієї кризи стало резонансне вбивство журналіста Георгія Гонгадзе і наростання авторитарних тенденцій в стилі правління тодішнього Президента України. Однак, як можна зробити висновок, для американців принциповими питаннями була невиконана обіцянка, яка була дана Кондолізі Райс під час її візиту до Києва в 2001 році, щодо припинення постачання озброєнь в Македонію. Також свою негативну роль зіграв «кольчужний скандал» - сама можливість постачання радарів до систем ППО ворожій США країні (Іраку).  Тобто, сукупність як внутрішніх, так і зовнішніх чинників викликала першу глибоку кризу українсько-американських відносин.

Аналітика і рекомендації

Однак книга «The Eagle and the Trident. U.S.—Ukraine Relations in Turbulent Times» була б неповною, якби автор не намагався запропонувати відповідні рекомендації, як США мають вибудовувати в майбутньому політику щодо України. Цьому присвячений розділ №8 «Уроки і політичні рекомендації». Саме з нього, певно, і треба починати читати книгу представникам українського політичного істеблішменту. Оскільки автор ставить доволі невтішний діагноз – в Україні і досі не було жодного керівництва, яке було б повністю готове відставити в сторону власні політичні і економічні інтереси з метою реалізації реформ, що насправді переформують структуру управління країною.

При цьому Стівен Пайфер і далі наполягає на тому, що в інтересах США сприяти трансформації України у державу із функціональною демократією і ринковою економікою. В нинішніх умовах для реалізації цієї цілі Вашингтон постає перед подвійним завданням – допомога Україні у протидії агресії РФ і сприяння внутрішніх перетворенням.

Щодо українсько-російського конфлікту американський експерт говорить про необхідність продовження політики тиску на РФ із метою змусити виконати Мінські угоди. При цьому Україна могла б активно протидіяти звинуваченням у повільній реалізації цих угод прийняттям закону про місцеві вибори в ОРДЛО із усіма відповідними умовами.

Стівен Пайфер не бачить особливого сенсу у відмові від окупованих територій, оскільки, як він дуже влучно зазначає, Кремль цікавить не контроль за Донбасом, а інструментарій постійного тиску на Київ через ці території.

Також Стівен Пайфер акцентує увагу на тому, що не можна забувати про питання окупованого і анексованого РФ Криму, а також не можна допустити визнання факту окупації. При цьому він не бачить, на відміну від Донбасу, як можна було б хоча б гіпотетично вирішити ситуацію із Кримом на основі приписів міжнародного права.

Головним інструментом посилення звязків України із заходом Стівен Пайфер називає Угоду про асоціацію. Це необхідно пам’ятати на фоні вступу в дію цієї Угоди 1 вересня 2017 року, а також необхідності імплементації відповідних норм у національному законодавстві. Цей процес щонайменше займе близько 10 років, і від того, як успішно Україна із цим завданням справиться, буде залежати її майбутнє.

У питаннях відносин Україна-НАТО посол Пайфер радить робити наголос на практичних моментах співпраці, які можуть розглядатися як посилення обороноздатності України. При цьому він нагадує, що Київ уже має аналог ПДЧ, яким є Річна національна програма. А тому питання не в назвах, а в успішній реалізації цієї програми.

Щодо реформ, Стівен Пайфер визнає, що Україна здійснила більше прогресу із 2014 року, ніж до цього часу. Але він вкотре повторює, що цього може виявитися замало. Він рекомендує Вашингтону взяти на озброєння принцип «tough love» (жорстока любов) – поєднання більших вимог щодо прогресу в реформах із готовністю надавати більшу допомогу, в тому числі фінансову. Він визнає, що для успіху необхідним буде подолання існуючих інтересів окремих гравців, а отже - одночасного тиску міжнародних партнерів, реформаторів в Верховній Раді і громадянського суспільства. При цьому для боротьби із корупцією колишній посол США радить використовувати відмову у видачі американських віз і заморозку активів спільно США і країнами ЄС. В іншому випадку він попереджає про «втому від України» - третю в історії українсько-американських відносин.

Цей розділ певною мірою натякає про втрачені можливості і певну циклічність у відносинах Україна-США – ні того, ні іншого не можна допустити в майбутньому. Але не зважаючи на всі проблеми, Стівен Пайфер залишається оптимістом, хоча і визнає, що США мають не лише підтримувати Україну, але і більше тиснути на владу, яка має продовжувати реформи в країні. 

Книгу посла Пайфера розраховано не тільки на американську аудиторію. Вона, скоріше, потрібна нам. Щоб усвідомити прорахунки, які були в минулому - і надалі їх не повторювати. І врешті-решт зруйнувати цю «негативну циклічність». 


Страницы:
1
2
3
предыдущая
следующая