Неочікуваний сюрприз від Бога

 Після Чорткова наш шлях пролягав далі і видно Богу було угодно очистити нас від дотику до назви міста. Зовсім не плануючи кудись заїзжати, окрім прямого міста призначення ми їхали собі і тут понад дорогою в глибокій улоговині ми побачили верхівки церкви і якісь печери у скелях. На карті в телефоні я побачила позначку «Печерний монастир» і звичайно вирішили зупинитись щоб оглянути що там цікавого. І яке ж було наше здивування, задоволення і радість від того, що ми побачили.

Зі скель відкриваються мальовничі краєвиди. 

Спочатку ми побачили три каплички, пройшлись до них, а потім в іншу сторону від одної з каплиць побачили в тіні дерев стежку, яка вела вниз на сонячну галявину, 

далі доріжка знову повертала, 

сонячні промені вели нас далі знову в тіньовий схил дерев і стежка привела нас до прекрасного джерела. 

Враження було таке, неначе ми потрапили в казку. Сонячний лагідний день, тиша навкруги, людей зовсім немає, лише легкий шелест листви і щебечуть пташки. З гори між травами і деревами ніжно дзюрчать струмки, які стікаються в басейн. Біля струмків скульптурки янголяток, а поряд з басейном скульптури Ісуса в роздумах, Діви Марії з маленьким Ісусом. 

А далі нам знову відкривались нові дива. В церкві святого Онуфрія, яка дійшла до наших днів, зберігається унікальна скульптура – фігура святого Онуфрія роботи видатного галицького майстра Івана Пінзеля.

Над церквою височіє грандіозна не рукотворна природна скеля з віконечком, а під нею вже рукотворні клумби і грот з відтворенням біблійних розповідей.

Йдемо далі і підіймаємось до скульптури Богородиці.

Далі знову стежки, сходи уверх до скельних гротів, печер.

З самого початку шляху, ще від перших трьох каплиць, здавалось, що то просто стежки, але через деякі відрізки були різні знаки: каплиці, струмки з басейном з водою, біблійні картини, шлях наверх, Богородиця, скульптури сумних жінок, печера. І лише коли майже піднялись наверх зрозуміли, що всі локації, які ми проходили, то Хресна дорога Ісуса Христа. Думки полетіли в роздуми про життя, буття…

Далі були печери, в яких ховались, молились, а можливо і жили монахи. 

Так як це чудове місце було неочікувано нам дароване, ми нічого про нього не знали і лише коли прибули на місто перебування ми почали читати і дізнались багато цікавого.

  Отже, порившись в інтернеті знайшла таку інформацію:

Рукомиш. Скельний монастир.

Те, заради чого в Рукомиш приїздять туристи, знаходиться відразу під знаком з назвою села. Це дивовижний печерний комплекс, церквиця з XVIII ст., столітній костел - і сучасна хресна дорога. Хоча природа-таки править бал - відірвати очі від гротів і скель неможливо.

 Травертинові скелі - ось як по-науковому називається це диво природи (геоморфне утворення) в Рукомишу. Палеонтологам тут рай: в карстових порожнинах Рукомишу було знайдено кістки дрібних голоценових тварин.

Перша документальна згадка про Рукомиш походить з 1453 р. А застигла в камені архітектурна історія в села й того молодша: найдавніша його пам'ятка, розташована під скелями мурована церква св. Онуфрія, походить з 1768 р. (начебто зводилась святиня на місці дерев'яної попередниці). Храм будувався на кошти сільського старости та жителів Рукомиша.

Безмежні краєвиди маленького села Рукомиш Бучацького району на Тернопільщині, омитого річкою Стрипою, приховують в собі давню, насичену подіями історію. В селі неподалік Бучача проживають всього близько 400 жителів, а відоме воно завдяки старовинному Скельному монастирю. Рукомиш вперше згадується, ще 28 липня 1379 року, згідно з дарчою грамотою Михайла Бучацького для римо-католицького костелу в Бучачі. За легендами назва села пішла від старослов’янського прізвища Рукомиш, розповідають, що то був дружник-богатир, якому галицький князь Лев передав ці землі за відважну службу та ратні подвиги.

Квітуча природа, повна рибою річка та джерела чистої води з давна приваблювали людей поселятись на цій родючій землі. Тому не дивно, що ченці обрали саме її для схову. За переказами, в темні, лихі часи 13 ст. рятуючись від татаро-монголів, які зруйнували Київ, два монахи з Києво-Печерської лаври облаштували в скелях печерні храм і монастир. 

Вниз попри стежку стоять 13 станцій Хресної дороги, а на горі спраглих мандрівників чекає джерело з неймовірно смачною водою. Внизу стежини, поряд з церквою знаходиться невеликий водоспад, що впадає в басейн, ця вода вважається цілющою.

А скельний храм зберігся і досі, до нього ведуть зручні сходи прикрашені високими білими фігурами. З висоти відкривається неймовірний вигляд на церкву та село. Сам печерий храм має площу біля 25 кв.м, в середині нього знаходиться кам’яний вівтар з іконами, одна стіна підмурована після обвалу. Далі сходи ведуть до невеликих печер та гротів, які напевно слугували келіями.

Атмосфера тут дуже спокійна та гармонічна, здається що ти знаходишся поза межею сучасного світу.

В цих місцях так тихо, душевно, спокійно, що не хотілось йти звідси. Ми умились кришталево чистою водою, напились смачної води і взяли з собою на дорогу. Вже пройшло два місяці з того часу, а я й досі приємно згадую чудовий сюрприз подарований Богом.

Я час від часу відповідаю поштою на запитання щодо моїх подорожей і, зокрема, щодо їх організації. Як? З чого починати? Куди бігти і що робити? Останнього разу на мене накинулося натхнення і я написав досить розлогу відповідь про те, як я планую та готуюся до подорожей зацікавленому товаришу з нашого сайту. Коли дописав - вирішив, що після незначного доведення напильником цю розповідь можна й опублікувати.

На самостійну подорож за кордон нелегко наважитися вперше, до цього звикнувши до безпечних, давно накатаних, але тому й "прісних" організованих туристичних груп. У мене "організованого" досвіду було небагато, тому на першу авантюру самостійної поїздки з товаришем ми пішли досить легко.

Першою стала єгипетська 2007 року. Поїхали ми удвох з другом без всяких планів. Точніше, план був: розберемося на місці. Для початку ми купили квитки в Каїр і назад, тоді я забронював на пару днів хостел в Каїрі, а там у них, якщо вірити опису готелю, якраз була штука під назвою travel desk. Я спочатку було подумав, що це просто консультант там у них сидить на пів-ставки, але цей travel desk виявився повноцінною турфірмою, а готель у них був, виглядало, всього лише паралельним доходом. Отже, по приїзду нас особливо не запитуючи взяв в оборот менеджер, показав першим ділом товсті зошити з відгуками вдячних туристів, ну і за чайочком, раз таке діло, ми почали з ними планувати маршрут, втискуючи щось, викидаючи щось, щоб поміститися у наші два тижні. Ну от, власне, і все. Далі у нас голова не боліла. В кожному місті нас зустрічали і проводжали з поїзда/автобуса/джипа представники їхніх партнерів. Селили в готелі, пакували в екскурсійні автобуси. Мороки мінімум, коротше кажучи, і при цьому залишається достатньо свободи і "контакту з країною". Бо тебе не возять всюди на туристичному автобусі з натовпом таких же, як і ти, підневільних туристів. Замість цього - звичайні рейсові автобуси, задрипані вагони другого класу і т.д. На перший раз - чудово, незвично, цікаво! Але далі, все ж таки, хочеться більшої самостійності.

Другою країною був Туніс, на якому я і виробив свою теперішню схему підготовки. Взагалі, Туніс - пречудова країна для початку самостійних подорожей: компактна, цікава, із зрозумілим та якісним транспортом. Тільки тепер я не знаю, як там і що, після того, як вони свого "папіка" скинули, чи достатньо спокійно для поїздки. Про Туніс я писав більш детально у фотоальбомі, там можна почитати, а тут я коротко розпишу саму послідовність планування. 

Отже, на сьогоднішній схема наступна (не вдаючись в конкретику для певної країни):
1. Збираються охочі поїхати, з ними узгоджуються дати.
2. Купляємо квитки туди і назад.
3. Вирішуємо візові питання, якщо потрібно. Це може стати значною проблемою - "вільним мандрівникам" не дуже довіряють, навіть у африканських країнах. Якщо ти в готель на пляжі, і назад - без проблем. Хочеш поїздити - на тобі проблем мішок! Але є й без заморочок країни, Туреччина, наприклад (про Єгипет не кажу, зараз туди їхати, м'яко кажучи, не варто :) ). Може так статися (наприклад, для Європи), що доведеться спочатку розробити детальний план, забронювати, або й викупити всі готелі, і лише тоді починати займатися відкриттям візи. Коротше кажучи, тут всіх можливих варіантів і не опишеш.
4. Читаю багато і довго про країну, що там можна подивитися, який там є транспорт і як працює, які звичаї, які пастки і т.д. Тримаю при цьому під рукою карту і все на ній розглядаю. Для збору корисної інформації (різного роду, транспортної зокрема) я користуюся форумом LonelyPlanet (зараз він з якоїсь радості закритий, кажуть - забагато у них повідомлень на форумі, мовляв, треба їм переробляти двіжок). Зазвичай через тиждень-два в голові оформлюється непогана картинка, з якої вже можна починати писати план.
5. Створюю у ворді табличку з двома колонками: дата та місце. Друга колонка значно ширша, бо туди вписується багато інформації.
6. Заповнюю дати, проставляю приліт, відліт і починаю вписувати місця, в які хочемо потрапити, і скільки в кожному хочемо провести днів. Для встановлення порядку, що за чим, слугує вже відкладена в голові карта і приблизне уявлення про транспортне сполучення в країні. Інколи щось доводиться викидати на цьому етапі, бо цікавого в будь-якій країні завжди більше, ніж ти в змозі побачити навіть за місяць чи два, не кажучи вже про два тижні.
7. Коли місця стають на свої місця (каламбурчик :) ), починаємо вписувати до кожної точки маршруту, чим і коли ми туди приїдемо і як звідти виїдемо. Для цього часто слугують сайти залізниць та автобусних перевізників, переважно вони релевантні і на них можна покладатися. На цьому етапі можливі певні зсуви та перестановки, наприклад, з-за того, що потрібний автобус ходить через день, або поїзд йде вранці, а не увечері, коли тобі б хотілося.
8. Починаю підбирати житло.Тут кожен вже собі сам вибирає по бюджету і ступені любові до комфорту та чистоти :) Популярним сайтом для бронювання є booking.com, але він спеціалізується на готелях "загального плану", без бюджетного ухилу. Я надаю перевагу hostelbookers.com, він розрахований більше на "бюджетників", хоча і дорогі пропозиції там теж є. На цьому етапі також доводиться детальніше працювати з планами міст, щоб підбирати собі вдале розташування житла. Карту району кожного готелю з контактами я роздруковую і потім додаю до плану.
9. По ходу планування в табличку також заношу всяку цінну інформацію, що трапляється по дорозі.
10. Все. Чекаємо своєї дати і вирушаємо назустріч пригодам! :)

Окремим списком йдуть всі цікаві місця та інформація про те, як до них дістатися. Для цього також чудово згодяться книги-путівники на зразок LonelyPlanet.

Нижче, в якості наочного прикладу - кусочок плану поїздки до Марокко через Туреччину, найдетальніше розпланованої з усіх.

02.07	Стамбул (9:30 приблизно) Купити план центру, поїхати в центр на метро до кінцевої ст. «Aksaray», пересадка на трамвай ст.«Yusufpasa», поїсти, погуляти: Yerebatan Sarnici (цистерни), Gedikpasa Hamam, ст. трамвая «Beyazt-Kapalar», Hamam Caddesi65-7, off Gedikpasa Caddesi (подумати, чим ще зайнятись) 20:00 – Karakoy ferribot (from 20:00 ferries depart every 30 minutes, on the hour and half hour,) 21:00 – Kadikoy ferribot, звідти автобусом E10 (20:25, 20:55, 21:00, 21:25, 21:55) 23:00 - Gokcen Airport http://www.turkeytravelplanner.com/go/Istanbul/Transport/ataturk2gokcen.html виліт 01-50
03.07	Casablanca (05:30 приблизно). З аеропорта доїхати поїздом (відправлення кожної години: 6:00, 7:00 etc, в дорозі 30-35 хв.). Потусити день, відпочити. Переночувати: Hotel Central, 20 Placa Ahmad al Bidaoui,  00212661162826
04.07	Casablanca->Fes поїздом зранку (8:15). Тусити день у місті,   Переночувати:  Riad Damia, 10 rue Sornas, Ziat, 00212 62 18 97 77
05.07	Fes цілий день   Fes ->Rissani  увечері нічним автобусом ONCF (20-30 відпр.)
06.07	Rissani  в 06:44 Rissani->Merzouga на таксі,або організувати там же на місці. Можна пошукати спосіб дістатися до озера, тамфламінго та інша живність. Увечері виїзд в пустелю на ніч.
07.07	Зранку повернутися в Rissani. Можливо, озеро глянути цього дня. Rissani -> Marrakesh нічним автобусом CTM в 18-00
08.07	Marrakesh в ???  Тусити весь день. Переночувати:  RiadMarrakech Rouge, Riad Zitoune Jdid, Derb Zinka Dika 40

      Думаю куди б гайнуть, щоб і не далеко і цікавенько, так собі день прогулятись і додомку. І тут натрапляю на цікаву інформацію про старовину у місті поблизу Дніпропетровська, а саме - Дніпродзержинську. В цьому місті я звичайно була і не раз, але навіть не замислювалась, що там може знайтись щось цікавеньке, що залишилось з давнини. Зібрали невеличку компашку і поїхали на екскурсію.

 I. НА ТІ Ж ГРАБЕЛЬКИ…

           Упродовж травня ми з донями до хрипоти обирали країну та готель, де б змогли зустрітися цього року. Розкидало нас життя по різних містах і країнах. Я мешкаю в Черкасах, Яна – у Полтаві, а Ярослава – у Дубаях. Оскільки останнє слово було за мною, то знову наступила на ті ж грабельки – Єгипет: і море тепле, і харчування - аll inclusive.          Чудова нагода перед поїздкою зайнятися шопінгом!  Тож мій гардероб поповнився безліччю потрібних речей: купальником, білизною, футболками й майками, білесенькими бриджами, двома парами балеток, райдужними  пляжними «мильницями», якоюсь напівпрозорою кофтинкою, адже всіма фібрами моя душа передчуває смак оновлень та змін. Із  Яни я взяла слово, що мене обов’язково навчить парі-трійці рухів, адже маю обов’язково відвідати місцеву дискотеку.

         Результати своїх абітурієнтів я дізналася тоді, коли валізи були спаковані, а в мене лишалася ще година до виїзду в “Бориспіль». Учні мене вельми потішили, адже   сподівалася на гірше. Старша донька здивовано дивилася на молоду пенсіонерку, яка то щось репетувала в слухавку,  то стукала повідомлення ВКонтакті: одних заспокоювала, інших  називала «лялечками» й «красунчиками», а комусь давала віртуального «чарівного пенделя». Збуджені «охламони» бігли з уроків додому дізнаватися свої оцінки, бо забули пароль від особистого кабінету,  й навряд чи вже поверталися до школи. І все це для того, щоб я зі спокійним сумлінням змогла вирушити до омріяного Єгипту, де чисті води, чудернацькі рибки, зелені пальми й пісок, «білий, мов крохмаль».

         -  «Мавр зробив свою справу!» - прорекла я, відкинувшись на спинку стільця й вдоволено посміхаючись. – Тепер можна й на море!

         І ось ми уже в літаку, я жую морквичку, поруч Яна чвакає норі, під нами затягнуте молочно-білою наміткою небо, над нами лише Господь Бог. І як тільки той пілот орієнтується в просторі, адже за туманом нічогісінько не видно…

         Прикриваю повіки – і в уяві постають пам’ятки давніх цивілізацій, рештки затонулих кораблів, багатий підводний світ із загадковими  рифами. Мої буденні проблеми відходять на задній план, і я думаю, що вміння насолодитися відпочинком – справжнісіньке мистецтво, яким ми з дівчатками (Ярослава приєднається через декілька днів) спробуємо оволодіти досконало.

         Відпочинок – чудова можливість «підзарядити батарейки» й хоча б ненадовго позабути про невідкладні справи. Мій телефон вимкнено, тепер друзі та знайомі не зможуть мені надзвонювати цілими днями, а я проведу незабутні дні зі своїми донями, а також наодинці з собою.

         На диво, літак приземлився вчасно. Пізнього вечора мене заколисує  зручний автобус, що наближає нас  до готелю «Макаді Бей Тіа Аквапарк». На вуха туристів  повільно опускається локшина місцевого гіда  про те, що жінок у районі Хургади й Макаді дуже мало, усього 10 відсотків, тому всі чоловіки віком від 25 до 35 років «молодиє й холостиє», бо за красиву арабську дівчину треба платити «золота побольшє», а за «страшнєнькую – поменьшє».

         Мої повіки злипаються, а Махамед чи Мамед продовжує: «Образованіє в Єгіптє бєсплатноє. Здєсь, на Юге, всєго один унівєрсітєт, а на Сєвєрє – 13». Виходить, освіта відіграє значну роль і в цій країні: араб із вищою освітою служить рік солдатом, два – офіцером у цивілізованих місцях, без освіти – три роки солдатом у пустелі. А пустеля в Єгипті займає 96% усієї території. «Треба говорити про це своїм «студентам», може, за розум візьмуться», - думаю я й поринаю в сон.

         - Мамусю, прокидайся, приїхали, - каже Яна.

         Дивно, пасажири дорогою розсмокталися, а ми вдвох із донею останніми покидаємо  порожній автобус.

 

 

II. «НЄ ПЄСОК  -  КРАХМАЛ!»

         - Ну здрастуй, улюблене! – це я вранці до моря.

         А воно так і голубить мене ніжним полиском своїх зволожено-блакитних очей, манить теплими хвилечками й звабно зове зануритися в нього, а потім довго  гойдатися на його лагідних водах.

         Дев’ята ранку, а на пляжі, окрім нас, немає нікого. Я думала, натовп спраглих до відпочинку туристів займатиме черги до лежаків і ми о такій порі потрапимо десь на задвірки, а тут будь ласка –увесь пляж належить лише нам. Це мене злякало: учора нас висадили лише двох, у ресторані снідало декілька осіб та ще й тут  на диво пусто.

         - Яно, а де люди? – здивовано звернулася до  малої.

         - Мамо, тобі не догодиш: багато людей – що за натовп? І мало – де люди? - бурмотіла доня. – Розслабся й отримай задоволення!

         А й справді, чи не цього я прагнула впродовж року? Чи не я хотіла інтермецо й бурчала, що  стомилася від людей? Це ж справжнісіньке щастя:  тільки ми та  море!

         Ой, як же ми потім кайфували: і жабками стрибали, і на одній ніжці, і на двох, і пірнали, і анекдотилися,  і реготали, і репетували, як дурні. Хто скаже, що люди ми не інтелігентні? А ніхто, адже свідків немає!

         Нарешті почали з’являтися поодинокі туристи. Мабуть, порядні люди так рано не встають. Берегом неквапом проходила якась пара, занурюючи ноги по кісточки у воду.

         - Котра година? – звернулася я.

         Відповіді так і не почула, жінка знизала плечима, жестами показуючи, не розуміє сказаного. І я знову  відчула, як мене переповнює блаженство. Слава тобі, великий Боже, за відсутність юрми!

         Покидаючи пляж, ми здали хрумтячі махрові рушники, а я плюхнулася в плетений сітчастий гамак, прив’язаний до двох пальм.

         - Ти мене, Яночко, певно, додому не чекай: я лишаюся тут ночувати! – мовила доні. – Розгойдай мене!

         Я гойдалася й згадувала, як ми з дівчатками валялися по черзі  на гамачку в бабусиному садочку. Коли це було? Коли ще дівчатка були маленькими, я молодою, дерева великими,  яблуні плодоносними. А бабуся живою… І щось таке щемно-ностальгійне залоскотало десь біля серця й розворушило спогади.

         Моя улюблена бабусенько, ти, мабуть, сьогодні б за нас пораділа, адже чи думали ми колись, що відпочиватимемо далеко від дому, в Африці, біля самого екватора… Та й сама ти так любила море, але рідко мала змогу відпочити на курортах: робота, робота й робота…

         Мої спомини обірвала розмова двох хлопчаків: російською малі щось з’ясовували між собою.

         Я швидко скотилася з гамака й підбігла до них, поцікавившись, де можна роздобути води, чи далеко від готелю аквапарк, скільки там гірок, чи є на території безкоштовний Wi Fi, рибний ресторан тощо. Мовою «агресора» старший почав детально пояснювати, що, де і як. Аж раптом спіткнувся об слово «ступеньки», вимовивши «сходи». Це був бальзам на мою просочену українським патріотизмом душу.

         - Як тебе зовуть?

         - Віталік!

         - А ви звідки?

         - З Хмельницького.

         - Віталику, говори українською! – попросила я. І продовжила допитуватися: - Чому ж людей на пляжі так мало?

         - Та то так, - поважно мовив малий. – Наших тут не густо. Зате учора скільки тієї чорноти понаїхало! (Це він про місцевих).

         Ми дізналися, що наш готель заповнений туристами відсотків на 12. І, щоб підтримати місцевий туризм, на відпочинок стали масово запрошувати арабські сім’ї. Ось і зараз повз нас поважно пройшов глава сімейства в майці  та шортах, за ним сунула дружина,  у довгій до п’ят сукні із закритими до зап’ястків  руками та в чадрі. Навіть ноги заховала в прозорі шкарпетки, що дивно виглядали з в’єтнамок. А поруч з батьками галасувало  п’ятірко  кучерявих гарненьких дітей різного віку.

         Перед обідом ми ще маємо зустрітися із нашим гідом – Іматом. І хоча знаємо, про що він говоритиме й чим ця розмова закінчиться (не вперше в Єгипті), змушені грати за місцевими правилами.

         Представник «Анекс-туру» сидить навпроти нас у холі готелю й витирає спітнілу лисину: упродовж години впарює нам дорогі екскурсії. Слина летить, рот перекривило: красиво жити хочеться, а фізично працювати - ні, тому й старається, як може. «Для пущєй важності», як сказала б моя співвітчизниця Вєра Сєрдючка, гід витягає з кишені спочатку айфон 6S, поруч кладе  айфон 5, видно, десь вичитав про те, що аксесуари відіграють  важливу роль у житті ділового чоловіка (а він вважає себе саме таким). Я косо подивляюся на його руді черевики з гострими носами, що вийшли з моди десяток років тому, й думаю про те, що з психологією в Імата не дуже й капусти зрубати із нас йому не вдасться, бо її ми садили не для нього.     

         Приставучий араб  усе ж не здається, тому Яна витягає з колоди аргументів туза:

         - Післязавтра приїздить до готелю наша сестра. Вона наш спонсор, тому всі питання до неї.

         - А можєт, на остров? - робить останню спробу засмучений бідолага. – Там не пєсок – крахмал. Єщо і лєчєбній. Артріт, бронхіт, простатіт – всьо  пройдєт!

         Але, спіткнувшись об наші порожні, зголоднілі очі (був час обіду, а ми ще сиділи в холі), він махнув рукою, збагнувши, що діло програне, і порисив до інших готелів шукати нових жертв, адже нездійснених бажань у хтивого араба лишилося багато, а ці кляті українці такі непоступливі!

 

 Як після першої викуреної цигарки, так і після першого походу в гори існує два можливих варіанти розвитку ситуації: або ти розумієш, що це не твоє і твій організм цього не сприймає, або виникає залежність і це буде з тобою на протязі значного шматка твого життя.
Похід в гори…
На погляд ОДНИХ людей це лише витрачена значна купка чесно зароблених грошенят на спорядження та квитки заради того, щоб переносити на собі значні вантажі на значну дистанцію, відчуття дискомфорту від життя в тісних палатках, не дуже різноманітний раціон, антисанітарія та ін.
На погляд ІНШИХ людей немає нічого кращого від солодких відчуттів подоланих труднощів, командної роботи заради спільної цілі, відчуття дружньої підтримки, вечорів біля вогнища під карпатським небом, величного відчуття споглядання світу з вершини…
Кожен робить свій вибір: або гріти дупу на сонці заливаючи в себе щодня літри пива на пляжі або вирушити у незвідані далі, заради відчуття свободи, заради відчуття самого життя…

Після гір певний час відчуваєш себе трошки зайвим. Знову необхідно призвичаюватися до асфальтного життя, штовханини у метрополітені та маршрутному таксі, вихлопних газів та постійного процесу заробляння грошей, світової кризи, світу краваток та пузатих «володарів» цього «життя». Лишається тільки чекати часу, коли можна буде знову кинути рюкзака на плечі та податись у світ інших людей, людей без телевізорів, інтернету та мобільного зв’язку, світ смерек, чистого повітря та гірських річок, світ труднощів та примхливої погоди…

Найкращим відпочинком для мене є подорожі Україною на автомобілі і, років за 15 таких подорожей, стосовно багатьох місць і міст нашої країни в мене склалось певні враження, частиною яких й захотілось поділитись. Зазначу відразу, що це мої особисті СУБ’ЄКТИВНІ враження, тому попрошу на них не ображатись і активно не мінусувати і не закльовувати в коментах. Отже, враження від деяких міст України.

Львів. Це місто для мене особливе. Місто – чудової архітектури, особливої оригінальної філософії; місто, де український дух є невід’ємною частиною європейського... Прогулявшись вулицями цього міста, відразу хочеш намалювати картину, написати музику чи вірші...Ні, звичайно, наш, далеко не найкращий час, відклав на Львові свій відбиток, символом якого для мене є скляна потвора Укрсоцбанку павпроти пам’ятника Міцкевичу, що нагадує синець під оком статного інтелігентного університетського професора...

Київ. В певному сенсі це рідне для мене місто, адже тут пройшли студентські роки, залишились друзі і спогади молодості. Це місто, яке свого часу, мабуть, ні в чому не поступалось Львову за інтелігентністю і європейськістю. Зараз – це випещений та самовдоволений  бізнесмен на БМВ останньої моделі в дорогому костюмі і в годиннику від «бріоні». І, коли ти починаєш бормотати йому щось про студентські роки і спогади молодості, він поблажливо і неуважно слухає, думаючи в цей час про свої бізнесові справи і час від часу відповідаючи по своєму «верту». Він не такий пихатий як москвичі і завжди відповідає на дзвінки родичів з провінції, питає про їх справи і здоров’я,  але жодною копійкою їм не допоможе, бо родичі родичами, а бізнес бінесом... 

Дніпропетровськ. – франт, який в молодості пішов працювати на завод, але тільки заради того, щоб просунутись по номенклатурній драбині. В смутні часи він, «правильно» зорієнтувавшись, «нарубав бабла», сів у «лексус», купив круту квартиру, та в погоні за грошима вчасно так і не зміг зупинитись і весь час він десь поспішає, заробляючи гроші. Але в ресторані цей респектабельний громадянини запросто може посадити пляму на брюки від дорого костюма і, не звертаючи на це жодної уваги, запросити даму на танець. Цьому франту, звичайно, далеченько до крутого київського бізнесмена, але при нагоді він завжди покаже, що теж не ликом шитий, хоча останнім часом він зазнає болючих ударів від необтяжених моральними законами вихідців шахтарського краю і йому приходиься терпіти, зціпивши зуби, чекаючи свого часу...

Кривий Ріг. Ну, звичайно, в першу чергу – це найдовше місто і ГОКи з «Криворіжсталлю» («Арселорміттал»), які зробили це місто найбільш забрудненим містом України 2010 року. Якщо не зважати на інтриги навколо гігантів індустрії, місто живе нехитрим життям пролетарія.  На відміну від дніпропетровського франта, цьому парню повезло менше... Він, також, пішов працювати на завод, але став тільки кваліфікованим робітником, який живе на свої 4-5 тис. на місяць і цілком задоволений життям. Ні, час від часу він бормоче щось на адресу більш удачливого Дніпропетровська, але це несерйозно. Якщо ж ви почнете з ним розмову про політику чи мисецтва, то почуєте відповідь накшталт: «Ми в університетах не обучались» або «Начальству видніше».

Запоріжжя.  На перший погляд це копія бізнесмена-Дніпропетровська, тільки менш удачлива – та ж показна розкіш, той же поспіх в погоні за грошима, правда, в дещо менших масштабах. Але є два моменти, які суттєво різнять це місто.

Перший момент – це ДніпроГЕС – велична споруда, яку неможливо не помітити, будучи в Запоріжжі, і яка викликає  захват своєю величчю і повагу до міста, в якому розташована. Саме ДніпроГЕС дозволяє Запоріжжю на рівних розмовляти з більш удачливими бізнесменами – Одесою, Дніпропетровськом, Харковом, бо він (ДніпроГЕС) є «екслюзивною» річчю, що в цих кругах дуже ціниться.

Іншим, більш значущим моментом є, звичайно, Хортиця, що робить це місто взагалі особливим містом України. Проблема лише в тому, що процес замовчування Хортиці протягом значного періоду і активне перетворення Запоріжжя в індустріальне місто особисто мені нагадує  переучування в кращих традиціях радянської школи шульги на правшу. І місто майже навчилось бути правшою, тобто бути схожим на інші індустріальні міста, але з набуттям незалежності воно почало згадувати минуле і почався зворотній процес. І тепер це роздвоєння особистості доводить Запоріжжя до нервових зривів на зразок пам’ятників сталіну.

Одеса.  Місто, що, мабуть, розчаровує найбільше. Раніше це було місто гармонійного союзу дотепного та інтелігентного єврея Мішьі та бойкої і практичної рибачки Соні.Але в буремні 90-ті Мішьа спакував чемодани і подався шукати кращої долі, залишивши на причалі розгублену Соню. Ні, звичайно, практична Соня не пропала – вона бойко торгує на 7-му кілометрі і зовсім не бідує.Але, щойно справа стосується мистецтва та політики, освіта та характер рибачки відразу даються взнаки.

Миколаїв та Херсон.  Затишні міста півдня. Схожі своєю історією, інфраструктурою, архітектурою, населенням. Беззастережно віддавши пальму першості півдня України Одесі, може саме через цю схожість, вони запекло конкурують між собою. В радянські часи навіть ходила легенда, не знаю наскільки правдива, що, оскільки відстань між цими містами 50 км, хотіли побудувати спільний на два міста аеропорт, але миколаївське і херсонське керівництво не змогло вирішити, хто з них буде головний і тоді збудували два маленьких. Особисто я, як людина, що виросла під Миколаєвом відчував беззаперечну перевагу Миколаєва з трьох причин: в Миколаєві більша кількість населення, миколаївський футбольний клуб «Суднобудівник» мав більші успіхи , ніж херсонський «Кристал» і, нарешті, в Миколаєві був трамвай, тоді як Херсону такий вид транспорту і не снився.

Севастополь. Перше, чим зустріло місто – це відсутністю готелів. Тобто, на карті-схемі вони були, але на місці виявлялись чим завгодно, але не готелями. Коли з 4-ї чи 5-ї спроби знайшли справжній готель, адміністратор, критично окинувши мій туристично-курортний прикид та радісно-відпускну фізіономію, раптом заявила, що Севастополь це не курортне місто і я, згадавши своє радянське минуле, з жахом чекав її чергової заяви проте, що місць нема, або, що в зв’язку з розміщенням на території міста військової бази, воно закрите для туристів, але, на щастя, все обійшлось.

           Що ще кинулось у вічі - майже в самому центрі міста між багатоповерхівками вітер носив газети, целофанові пакети та інше сміття у великій кількості. При цьому, за столиком під пиво рубались в доміно не старі ще дядьки, скоріш за все військові пенсіонери...

            Ну й ще запам’ятався Севастополь чудовою природою – морем, бухтами... Мабуть, все-таки, недарма його називають містом російської слави – чудова природа і бруд скрізь, де з’являються люди.

Черкаси та Полтава.  Чимось схожі міста. Надзвичайно привітні та затишні. Навіть, коли до них попадаєш вперше таке відчуття, що знаєш їх давно. Так, неначе потрапляєш  у стандартну двокімнатну квартиру до простих небагатих людей, за простотою побуту яких криється щось більш духовне. Тільки господар квартири, поглядаючи на козацьку шаблю на стіні, мучається головними болями, намагаючись згадати щось давно втрачене, надзвичайно важливе, але це йому не вдається – дуже вже сильно гамселили його по голові більшовики.

Кіровоград. Хай пробачають мене кіровоградці, але саме це місто є для мене символом глибокої провінційності в усьому – починаючи з назви, закінчуючи архітектурою. Чомусь, коли його згадуєш, в пам’яті вспливають літаки праворуч на в’їзді і все... Хоча, звичайно, не все так погано- Кіровоград - батьківщина Винниченка, виші цього міста досить високо котируються в національних рейтингах.

Вінниця.  Напрочуд толерантне і якесь неспішне місто. На жаль, в цьому місті був недовго – через справи довелось швидко повернутись додому. Та все ж звернув увагу на те, що люди в місті розмовляють досить чистою українською та російською мовами. При чому, в одній і тій же компанії одні розмовляють українською, інші – російською. Якби така толерантність була хоча б у Дніпропетровську чи Харкові, сказав би, що Україна в цьому відношенні розвивається у правильному напрямку.

Ще місто запам’яталось - присутністю групи «ТІК» буквально скрізь – в кіосках у вигляді плакатів, на рекламних щитах у вигляді анонсів, просто на вулиці в динаміках. 

Тернопіль.  Перше, що кидається в очі – це бідність. Вона старанно маскується, та все ж проступає в муніципальному транспорті, приватних авто, крамницях.  При цьому місто намагається тримати марку, будучи чистим та якимсь підтягнутим. Місто нагадує такого собі галицького інтелігента в поношеному, але чистому і старанно випрасуваному костюмі. Він залюбки підтримає з вами розмову на будь-яку тему від погоди до театру, але жодним словом не обмовиться про свою матеріальну скруту.

Ще запам’ятались бездомні тварини з бірками у вухах, що значить, що вони стерилізовані. Це вам не Київ.

Чернівці.  Першого разу я побував в цьому місті ще за радянських часів і тоді, окрім чудової архітектури, місто запам’яталось двома особливостями. Перша, - якщо перейти вулицю зібралось троє та більше пішоходів, то гори світлофор не те, що червоним – фіолетовим, народ преспокійнісінько з почуттям власної гідності і правоти вирушав переходити проїжджу частину, не звертаючи жодної уваги на авто, яким волею-неволею приходилось зупинятись. 

            Іншу особливість я помітив на автостанції. Біля мене на заднє сидіння автобуса до Сторожинця присіло дві звичайнісінькі сільські бабусі, які між собою розмовляли українською. Через деякий час підійшла і сіла третя, звернувшись до них російською і всі троє продовжили розмову російською. Ще через деякий час підсіла четверта і заговорила чи то молдавською, чи то румунською (я не зрозумів) і всі підтримали розмову цією ж мовою.

2009 року я знову їздив у Чернівці. Місто справило враження провінційного родича, який свого часу вів активне життя, а потім вийшов на пенсію і його забули більш заклопотані родичі. Ні, вони про нього згадують, але тричі на рік, - щоб послати листівку з  поздоровленнями на Новий рік, Різдво та День народження. А той неспішно займається своїм нехитим господарством, у вільний час дивлячись на величну споруду Чернівецького університету, з гордістю та сумом згадує своє минуле, з тривогою чекаючи майбутнє. 

Вот случился диалог в комментариях и нахлынули на меня воспоминания. Я таки сравнительно немало попутешествовала по просторам тогдашнего СССР.
[ Читати далі ]

        Звичайно, що наше життя складається не лише з приємних і радісних сторінок. Є в житті і горе, і страждання. Так і наша подорож була не лише приємними місцями, а і сумними місцями пам"яті. Тому що у кого немає пам"яті про минуле, у того не буде і майбутнього. Ми ціленаправлено йшли в ці місця, щоб побачити, зрозуміти трагедію людей, які жили менше як сто років тому на цій землі.
        Від костелу йдемо вгору і натрапляємо на цвинтар, на якому є і старі склепи, і старі кам’яні  хрести, і сучасні захоронення. На території цього ж цвинтаря є захоронення солдат, які загинули під час другої світової війни. І тут хочеться сказати: не вірте в те, що на Західній Україні паплюжать ту пам'ять, що там забули загиблих в тій війні. Це не правда! Там пам’ятають і другу світову війну, і біду, яку спричинили НКВДисти, і чорнобильську трагедію, і загиблих в Афганістані…. Люди, які зазнали переслідувань і страждань від всіх влад, які ходили по їхній землі і намагались підкорити, принижуючи, вбиваючи, знищуючи їх, не втратили здатності пам’ятати, співчувати і чтити пам'ять.
        До того ж люди досить привітні і чуйні. Жодна людина, в якої ми уточнювали дорогу нам не відповіла грубо і не відмахнулась від нас. Всі в подробицях розповідали шлях і додавали: як буде не зрозуміло, запитаєте, вас там далі скерують. Відчуття  на душі  від цієї місцевості і людей залишились дуже приємні.











      Далі по цвинтарю ми йти не стали. Ну може якось моторошно трішки було, там була така тиша, лише вітер шелестів то  тихенько, то збільшував свій подих. Відчулась там глибина віків, років...
   
          І от йдемо до сумного трагічного місця – урочище Саліна, яке розташоване в селі Солянуватка, поблизу Добромиля.
Трагедія, яка трапилась в Саліні наприкінці червня 1941 року. Протягом кількох днів в урочищі Саліна загони НКВС замордували і вкинули до шахт понад 3500 людей, здебільшого українців. Очевидці розповідають, що колона арештантів простягалась не на один кілометр. Всіх їх було зігнано в Саліну, і практично ніхто звідти не повернувся. Кілька днів в урочищі на повну потужність працювали двигуни, які приглушували постріли і крики замордованих. Коли катам почало бракувати набоїв, то людей били до смерті дерев"яними молотками, а потім напівживими скидали у шахту. Серед вбитих були місцеві жителі, колишні в’язні перемишльської тюрми, в якій відбували покарання, переважно українські патріоти. Вбитими були й робітники солеварні, які в цей день отримували зарплату і були свідками кривавої розправи НКВС. В навколишніх селах кілька днів було чути стогін і крики людей. На місці трагедії розмішений хрест і пам’ятна табличка в пам’ять про загиблих українців.
          26 червня 1941 року, коли нквс-ники покинули Добромиль, місцеві жителі в Саліні відкрили ями повні трупів, більшість з яких були настільки понівечені, що опізнати їх було практично неможливо. У липні 1941 року місцеві жителі спорудили в лісі братську могилу, де було поховано замордованих.
         Нацисти теж не оминули Саліну своєю увагою, і в липні 1941 року влаштовували тут розстріли євреїв.
          Сьогодні на місці загибелі тисячів людей встановлено меморіальний пам"ятник, капличку, а також відкритий меморіальний комплекс, який має нагадувати сучасникам про трагедію 1941 року - трагедію, яку радянська влада приховувала десятиліттями, але стерти її з пам"яті людей так і не змогла...

      Одразу при вході у ворота стоїть закинута сторожка


Далі двигаємось по довгій дорозі, яка веде в глиб і вглиб. Тиша тут стоїть ще більша ніж на цвинтарі. І було моторошно йти, але ми йшли. Було таке враження, наче все навколо пам"ятає ту страшну трагедію і сумує, скорбить за невинно і кровожадно загинувшими людьми. Дивишся вперед і здається, що там йдуть ті бідолашні люди.... Так і хочеться назвати цю дорогу - дорогою муки і смерті



Дорога дійшла до кінця і перед нами відкрились сходи до меморіалу пам"яті





       Затамувавши подих, ми тихо, наче навшпиньках, щоб не потревожити душі померлих, йдемо по сходам.
       Коли ми сюди потрапили біля пам’ятника було покладено вінки і квіти. І з’ясувалось, що нещодавно, 26 червня, як раз були роковини трагедії…. Навіть лавочки збоку стоять.





       Пройшовши ще далі вглиб, знаходиться та сама братська могила. Вона стоїть одиноко в глибині і тиші



А поряд з меморіалом росте яблунька, яка наче каже, що життя продовжується

        
         Відчуття в цьому місці дуже моторошні… Тиша і вітерець, який шелестить верхівками дерев, будоражать всередині і навіюють сумні думки… Перед очима наче вспливають події тих страшних днів… Довго тут залишатись неможливо! Наче земля стогне від болю людей, які тут отримали страшну мученичиську смерть… https://paschen.livejournal.com/20535.html
         Повертались ми звідти з тяжким серцем
         І щоб відволіктись від тягаря, вже на зворотному шляху обійшли старі розрушені і закинуті будівлі соляного заводу.
         З ХV століття впродовж віків тут видобували сіль, що приносило неабиякий зиск місту. Соляна шахта Саліна була відома далеко поза межами Галичини, а тутешня сіль була знаною не в одній європейській країні. У 1622 році Саліною заволоділи магнати Конєцпольські, а з 1772 року солеварні стали власністю Австро-Угорської імперії.
        На кінець ХІХ століття в Саліні нараховувалось чотири шахти - Францішка, Кароля, Коритовського та безіменна. Тут був свій окремий магістрат, костел, житлові будинки і т.д. Одним словом, промисловий об"єкт був практично таким собі окремим містечком.
       Відомо, що у 1938 році на шахтах працювало близько 300 людей, які щодня виварювали 14 тон солі. В часи Другої світової війни соляний завод на короткий час було закрито, проте вже у 1945 році виробництво відновилось. Сіль з Саліни експортувалась навіть до балканських країн.         
       У 1950 році шахти було закрито через нерентабельність.
        На сьогоднішній день на території урочища збереглось чимало будівель, проте всі вони перебувають у зруйнованому стані. Найбільше в очі кидається колишня адміністративна будівля. Кажуть, що ще на початку 1990-х років годинник на цій будівлі перебував у цілком робочому стані, але сьогодні, на жаль, немає навіть шпиля, на якому розташовувався годинник.
Архівні фото. Комусь пощастило застати цей будиночок ще в такому стані




А нам дістались ось такі руїни. Добре хоч небо трішки розігнало чорні хмари.

















Навпроти є ще залишки однієї будівлі, яка теж може зацікавити







Балки попадали, протрухлявіли і з них стирчать чотиригранні ковані гвіздки



А це нам в очі попались слої фарби



     Фото тут   http://photo.i.ua/user/729788/514921/
      Оглянувши місто Добромиль і його  околиці, час йти далі. Ноги гудуть, йдемо приморені, бо все ж таки ніч в потязі, раннє просинання і проходження вже добрих 25 кілометрів даються взнаки. Хочеться вже хоч десь розкинути палаточку, випити гаряченького чаю і скоріше заснути. Але ж до запланованого місця ночівлі ще треба дійти, приблизно зо 3 кілометри. Йдемо з Добромиля до села Тернава, в якому і знаходиться Замок.
Далі буде....

Все що не трапляється то на краще, або ж дуже хочеться у це вірити...  Подорож була хоч і не зовсім у тому варіанті, що заплановано спочатку, але теж цікава та насичена. В Україні ще безліч цікавих місць,   хоч багато з них у занедбаному стані . Ще треба якось вибратися і на схід, але у мене вже є кілька ідей цікавих подорожей по Тернопільщині та Поділлю ... І ще, здається, все-таки треба зменшити темпи... Робити "розгрузочні" дні з прокиданням після 10-ї, а не о 8-й ранку , більшу уваги приділити музеям, особливо краєзнавчим. Або ж зменшити кількість днів, бо на 5-й день прокидатися і відпочивати  вже важко... Але ж... навколо стільки цікавого ... Хочеться особливу подяку висловити Светі, що майже "безропотно" розділила "всі тяготи та невзгоди" нашого відпочинку, а подарунок до Дня Народження отримала аж у Києві, ДНВП "Картографія" за картографічні та історичні матеріали (хоч і є певні зауваження до точності), та серії путівників Мальовнича Україна під редакцією С.Л. Удовіка видавництва "Ваклер" за історичну та архітектурну довідку.

Подяка також і Кузьмі Скрябіну та групі "Поющіе труси" за пісню "Пластіческий хірург", яку ми почули вперше в ресторані Дубно, і наспівували всю дорогу . Унікальність цієї пісні у тому, що у приспіві можна змінбвати назви органів і дії з ними, що абсолютно не впливає на риму і зміст! Також хочу подякувати пивзаводу "Рівень", за справжне непастеризоване пиво! Тепер я знаю, яке пиво має бути!

Для тих, хто щось упустив повна збірка "Літо 2009 - Подорож на Волинь: