Сиджу я на автобусній станції і в мене залишається ще майже 5 годин до автобусу на Куала Лумпур. Квиток мені купував чоловік, який повинен був підвезти мене до розвилки на Куала Лумпур, але він вирішив що мені мабуть буде краще купити квитка. До речі, це вже другий раз мені покупають квиток на автобус, замість того, що просто мене підвезти. Можливо, це особистість автостопу по Малайзії. До речі, що це за місто, де я чекаю на автобус, не знаю. Але приблизно десь кілометрів за 60 від Кучуана.

Так ось, гроші мають таку дурну звичку, як зменшуватися в кількості. Після відвідання національного парку Тамана Негара я вирішив ці самі гроші заощаджувати і пересуватися між містами тільки автостопом, бо міжміський транспорт в цій країні як на мене, то достатньо дорогий. В мене був короткий досвід автостопу в Малайзії, коли я проїхався десь з півсотні кілометрів після перетину кордону з Тайландом. Тому я вирішив цей самий досвід розширити, взяв квиток на потяг з Джерантуту до Куала Ліпіс (це година в дорозі та 4 MYR вартість квитка). До речі, з цієї короткої поїздки в потязі, в мене здалося що варіант, купувати квиток до найближчої станції та їхати до кінцевої в Малайзії не пройде, бо кондуктор після того, як перевірив мій квиток, щось довго записував у своєму нотатнику. Ще не сказав, що після джунглів мені страшно захотілося спокою, і тому я вирішив поїхати на море, на остров Палау Капас.

Зараз, коли пишу ці строки виливає страшна злива — тут майже кожен день їде дощ. А в грудні, січні їде без перерву. Ще прикол, жінка каже що я повинен платити за те, що підключив ноутбука 4 MYR за годину. Я відповів що мене про це не попереджували, тому я платити нічого не буду. Я був змушений перервати друкування, тому що злива стала така сильна, що скрізь в повітрі були зважені частинки води - якось стремно було за свій ноутбук.

Обмовлюсь, що все це дійство проходило на відкритому повітрі, біля кафешек на автостанції. Над кафешкам та столами влаштовані навіси від дощу, добре зроблені та достатньо високо встановленні. Але злива буда така сильна, що з цих навісів буквально як з відра текло по бокам, тому скрізь розлітались бризки води. Я подумав про свій намет — не впевнений, що він витримає таку зливу. Але, далі буде видно.

Так ось, я доїхав до Куала Ліпісу, і пішов у напрямі, котрий вважав цілком вірним. Десь через півгодини ходу, в мене закралися сумніви, бо покажчиків я ніде не бачив. Я запитав у якогось чоловіка, де дорога на Гуа Мусанг , він довго малював і показував, як мені туди дістатися, але нарешті запропонував мене підвезти в тому ж самому напрямку. Ясно, що я погодився, і за кілька хвилин вже я голосував на дорозі в потрібному напрямку. Десь хвилин через 10-15 розвертається авто, і водій питає, куди мені їхати. Я звісно подумав що то таксі і хоче грошей. Їхати до Гуа Мусанг але грошей, кажу, не має. Але то був не таксист, то був капітан малайзійської армії, хлопець 27 років і він їхав до своєї хворої тещі. Досить не погано розмовляв на англійській, розповів що англійська мова обов'язково вивчається у середній школі, тому майже всі в Малайзії якщо не говорять, то розуміють англійську.

Ще розповів, що капітан отримує разом зі всіма надбавками 2000 USD на місяць, що орендувати квартиру в Куала Лумпурі можно за 100 USD на місяць (але, думаю що він мав на увазі кімнату). Ще розповів, що в армії, після навчання, є такий фінальний тест на придатність : солдат в одних підштаниках, з ножем та сіллю висаджується в джунглях з однією метою — протриматись там місяць.

До речі, в Малайзії дороги дуже в доброму стані, тому їздити по них можна досить швидко. Також, є декілька платних автобанів.

Капітан пригостив мене вечерею, і близько 9 години вечора висадив мене біля автостанції.

Я прогулявся хвилин на 30 до виїзду з містечка і почав стопити, ну дуже вірячи, що щось з цього вийде — було вже давно темно, а зловити машину в темінь для мене було завжди складно. Але на цей раз, хвилин через 10 зупинилось авто, вийшов молодий хлопець, мовляв, тобі куди їхати? Я розповів і він, переговоривши з водієм, дав згоду мене підвезти. Але раптово, водій запропонував мені купувати квитка на автобус. Я погодився.

Так от, доїхав я на автобусі до Куала Теренганну десь на початку 12 години. Ночувати вирішив на автовокзалі, бо платити за готель була шкода. Пішов прогулятися містом. Несподівано вийшов на набережну, точніше, спочатку перейшов річку по мосту, а за річкою вже була набережна. Що мене здивувало, о пів на першу, на набережній повно народу -молодь, підлітки, сім'ї з дітьми! Я усівся на рюкзака та спостерігав, як чоловік навчав свою доньку рибалити. Донці років 12 від сили. І це майже в першій годні ночі!

Може такий двіжняк бо була п'ятниця, але все одно, у нас такого не має, щоб з дітьми тусити на вулиці до глибокою ночі.

Позаду мене тусуються якісь хлопці, подивляються в мою сторону, першими заговорити не наважуються. А я не дуже і хочу спілкуватися, тому, посидів ще трохи та забираюся геть на автовокзал. Що добре — в Малайзії вокзали працюють всю ніч, тобто там можно і поїсти, і поспати, якщо дуже треба. Але спати мені якось стремно, ще обчистять кишені, а в них грошики, жалко.

Отже, підходжу я до автовокзалу, і бачу що моя траєкторія пересікається з якоюсь європейкою, яка плететься, та колупається в носі. Я не дуже хотів спілкуватися, тому зробив вигляд що її не бачу. Але не тут то було - вона сама мене окликнула. Розповіла історію, що її подруга закрилась в кімнаті зі своїм бойфрендом, а її випровадила на вулицю, тому її робити нічого, і вона запропонувала тусити до ранку разом. Ну, я не відмовився, і ми пішли базікати на автовокзал.

Її звали Клер і вона було з Ірландії. Два роки тусила в Австралії, а зараз їздить по Азії. До речі, вона якраз провела 11 днів на острові Палау Капас, куди я збирався.

Ох і балакуча вона була. Щось розповідала, рот не закривався. Десь через годину мій мозок перестав переводити з англійської, тому я розумів половини того, що вона говорила, і то, тільки після того, я зосереджувався на її монолозі.

Я давно помітив, що цікаві речі трапляються тоді, коли перестаєш діяти шаблонно. Ось поїхав автостопом і натрапив на Клер. Зараз трудно сказати, що вона там балакала, але слухаючі росказні, час минав швидше. Підійшов якійсь полу-бомж. Молодий, товстий, заглядає в обличчя, либиться та протягує руку здоровкатися. Я здоровкаюсь, щоб відчепився, він щось бормоче на своєму, я йому теж на українській відповідаю - хай послухає. Потім підійшов ще один, по старше. Ми з Клер дивимось друг на друга, і вирішуєм пересісти в друге місце, поближче до нормальних людей. Коли рядом інші люди, такі декласовані елементи перестають вести себе нахабно, вони бояться так себе поводити, бо їх поставлять на місце місцеві.

Ми пересіли ближче до місця руху автобусів — третя година ранку, а народ тусить, автобуси їздять, кафе працює, життя триває. Полу-бомж приплентався знов, але побачивши місцевих рядом, зробив вид що ліг спати, а потім кудись зник. Я купив Клер жерстяну баночку кофе з молоком, Нескафе, продається холодним у кожному магазині. Вона після цього трохи ожила - бо була замовкла, очі закриваються і бачу, що ось-ось відрубиться.

Потім ми пішли прогулятися знову на набережну, шарились по китайському кварталу, вона мені плела про малайську архітектуру, морських черепах та ще щось. Вже світало, а світло настає в Малайзії тільки о 7 годині, і ми підкріпившись печенігами, направились знову на автовокзал, бо мій автобус, відходив о восьмій, а її у дев'ятий годині. Обмінялись контактами, і роззіхались, точніше я уїхав, а вона пішла в номер будити подругу, та забирати свої речі.

Це була перша тривала подорож автостопом по Малайзії.

Другого разу я повертався обратно з острову Капас до Куала Лумпур. Цього разу я досить швидко застопов два авто і проїхав десь 30% відстані, а потім застряг в одному місці надовго. Після години невдалого стопу, пройшов далі, перейшов міст, дійшов до автозаправки ( це при тому, що тіні по путі не було, ось в яких випадках сонцезахисний крем просто доконечно потрібний. Була четверта година і сонце жарило будь здоров. Весь цей перехід зайняв хвилин сорок.

На заправці звернувся до чоловіка, якій сідав в машину, чи не їдуть вони в потрібному мені напрямку. Вони їхали та я напросився до них, щоб підкинули мене до повороту на Куала Лумпур — це десь кілометрів за 60 їзди. Вони погодились мене підвезти, пригостили їжею та знову запропонували квитка на автобус, на цей раз до Куала Лумпура. Я не став відмовлятися. Вони потратили деякій час на пошук автостанції, таки знайшли її і купували квитка. Я подякував їм і ось сиджу на зупинці, пишу цей звіт. Злива вже закінчилася, але дощик трішки накрапає.

Захотілося кави з молоком, у жадної тітки, котра намагалася здерти з мене гроші за електроенергію, коли я підключив ноута, купувати знову не хотілося, тому став проходжуватися біля сусідніх прилавок з їжею. Мене запросив хазяїн однієї з них. Розговорилися, він запропонував мені кави, я звісно, був тільки рад. Потім ще пригостив тістечком. З його ламаного англійського я зрозумів, що хоча він і мусульманин, але ще симпатизує християнству. Він казав, що Jesus in his heart. Ще говорив, що не любить американців, на що я відповів, що їх ніхто не любить. Казав, що Штати то плохо, а Росія добре, але я заперечив, що в світі останніх подій між ними вже немає ніякої різниці.

Отже, об 11-тої вечора він зі своєю сім'єю уїхав, а я пішов чекати а свого автобуса, якій врешті спізнився на 1 годину, тобто усього я провів на зупинці 6 годин. Насправді, було навіть цікавіше, аніж екскурсія по музею.

P.s. Я дописую ці строки вже на залізничному вокзалі Джохор Бахру. Моя третя подорож автостопом з Мелаки до Джохор Бахру закінчилася опівночі, хоча я почав її о півдні. А їхати було приблизно 250 км.

З Мелаки купував квиток на автобус до найближчого селища — 2,5 MYR, звіти застопив машину до Маура. Там просидів що годину, бо водій висадив мене на автостанції, і в мене не було особливо вибору, крім того, що чекати на автобус до ближайшого селища. Бо місто було занадто велике, для того, щоб проходити його пішки.

Квиток до ближайшого селища коштував 2,2 MYR, і погаласувавши там хвилин 15 я застопив грузовика, як наша газелька, який їхав прямо до пункту мого призначення. Чоловік назвався Семом, він працював на себе, займаючись доставкою вантажу. Цього разу він віз пляшки з соєвим молоком. До речі, я ніколи раніше не пив соєве молоко, а ось у цю подорож я його розкуштував. Воно відносно дешеве, бо звичайне молоко тут у двічі дорожче за наше.

Так ось, швидкість пересування була не більш 60 км/г., але ми їхали майже 6 годин.

Він двічі зупинявся помолитися, потім відвіз частку пляшок одному чоловіку на одруження -

ми там ще чай пили потім. Потім він пригостив мене вечерею. Тобто о півночі ми доїхали до центру. Як мені розповіли в готелі, гестхаузів тут не має, а є тільки “бюджетні” готелі за 60 MYR. Звісно, я ще не зійшов з глузду платити такі кошти, тому зараз сиджу на вокзалі — тут все цивільно, охорона, є що поїсти, вокзал здоровенний. На жаль, вай-фаю тут на має, шкода.

Завтра транзитом в Сінгапур, а звідти через 4 дні в Індонезію. В Сінгапурі планую затасуватися на кемпінгу, якщо зможу, бо дуже дороге житло — ліжко коштує від 12 USD.

Оригінал статті http://welltravelling.com/malayziya/transport/avtostop-v-malayziyi

У неділю (16 жовтня 2011 р.) ми нарешті добралися до Державного Музею Авіації, що знаходиться біля аеродрому Київ-Жуляни та належить Національному Авіаційному Університету. Добиралися ми туди тролейбусом №22 до зупинки  Федора Андерса, а потім йшли пішки по вулиці Медовій, але біля неї ведеться будівнцтво, здається, нового терміналу, то ж там досить брудно... Краще добиратися туди 220-ю маршруткою, що йде від Метро Харківська через Московську і Севастопольську площі по вулиці Народного Ополчення...

Тож сам музей. Вхід коштує 15 грн, плюс дозвіл на фотографування 5 грн . Для бажаючих у Іл-62, ТУ-154 та гелікоптер Мі-26 можна потрапити в кабіну, ще по 5 грн за повітряне судно. Квитки купуються тут-же на касі. Хоч цього дня було досить холодно  (температура ледь сягала 5 градусів тепла ), відвідувачів було досить багато, навіть була весільна пара, але вони досить швидко змерзли і поїхали грітися в ресторан... 

Літаків та гелікоптерів в музеї понад 70, стоять вони досить щільно. Серед них є військові, пасажирські та вантажні... Переважна більшість повітряних суден побудована в період 1970-1990 років, радянського виробництва. Деякі моделі повторюються у різних варіантах та модифікаціях. А прямо за парконом можна спостерігати злети літаків з Аеродрому Жуляни. Зараз звідси літаює авіакомпанія ВізЕйр та Хорс, і деякі чартерні рейси... Тож можна побачити і зліт чи посадку (в залежності від напрямку вітру) Аеробуса, Боїнга, Фолкона, Цесни, Ембраєра, Ана чи Яка...

Звичайно в музеї хотілося б побачити і більш нові моделі зарубіжного виробництва... Ті ж Боїнги чи Аеробуси, цікаво було б глянути на величний Конкорд... Так само хотілося б потрапити до кабін інших повітряних суден. На приклад, мені б дуже цікаво було посидіти в кабіні винищувача чи надзвукового бомбардувальника, роздивитися кабіну Як-40, що стоять тут у досить великій кількості і досі експлуатуються у вітчизняній авіації.

Але  все одно тут є на що подивитися, чому здивуватися.Це і величезні Іли (62, транспортний 76, пасажирський 86), класичні ТУ-154 та ТУ-134, перший турбореактивний ТУ-104, винищувачі та штурмовики МіГ та СУ, гелікоптери Мі (від Мі-1 до Мі-26), Ка (24, 25, 26), морська авіація віб КБ Бериєва та багато іншого...

 Деякі фото з нашої прогулянки можна подивитися тут =>

До Підкаменю знову їхав повільний та жаркий ЛАЗ . 25 кілометрів, що лежать між Підкаменем і Бродами, ми "промчали" хвилин за 40-45. В селищі є автостанція, то ж ми спершу подивиися розклад. О 17:25 був автобус Тернопіль-Броди, о 18:10 повертався наш ЛАЗ з Жаркова. Це був крайній термін.

Далі ми пішли грунтовою звивистою дорогою в той бік де на горі виднівся монастир-фортеця... В довідниках пишуть, що камінь-велет і монастир видно з дороги, можливо ми не знали куди саме дивитися, але каменя ми не бачили, поки не дійшли до монастиря...

Від стін монастиря відкривався чудовий краєвид на навколишні поля і ліси, особливо ж дивовижно виглядав Чортів камінь. За легендою, монастир заснували ченці з Київської Печерської Лаври, що втекли від монголо-татар. А ще раніше, кажуть тут було язичницьке капище. Взагалі, ця місцина овіяна багатьма легендами і є дуже незвичайною.Сам же монастир вперше згадується у 1464 році, сучасного вигляду він набрав протягом 17-18 століть - з 1612 по 1761 рік. Круглі оборонні вежі дуже мальовничо доповнюють навколишні сосни. Тут дуже гарно і затишно на душі, незважаючи на пориви вітру. За стінами монастиря монахи стригли траву газонокосилками, кілька келій забрані у риштування для ремонту фасадів. Монастир повернули церкві у 1997 році. За радянської влади тут була в"язниця, а потім лікарня для душевно хворих. Зараз поступово монастир відновлюється. У місцевих жителів ми довідалися про стежку, що йде від монастиря до Каменя. Так як не знали скільки часу ми будемо йти до нього і як на довго затримаємося там, то зайвого часу просто посидіти під стінами та помилуватися у нас не було... Хоча і хотілося невимовно...Навколо каменя-велета, що височіє над сусіднім погорбом біліють хрести, що на вигляд схожі на старі козацькі. Є припущення, що у давнину камінь використовувася як пункт спостереження. Дійсно, зі східного боку каменя є вибиті ніші для ніг, тож піднятися на вершину не треба багато зусиль. Зверху відкривається чудовий краєвид на село, поля, ліси монастир та Почаївську Лавру.

За однією з легенд, цей Чортів камінь, що стоїть практично серед поля, має у висоту понад 17 метрів, а в діаметрі понад 14 метрів чорт взяв в Карпатах і кинув на Почаївську Лавру, яка у гарну погоду виблискує своїми куполами на горизонті, але Божа Матір відбила цю глибу і він упав тут серед поля (за 20 км від Почаєва), за іншою, чорти хотіли знищити місцевий монастир, але заспівали півні і вони не встигли донести каменюку до монастриря... З геологічної ж точки зору камінь є не що інше, як частина коралового рифу Сарматського моря, що вирувало тут кілька мільйонів рокув тому. Вірте у те, що вам ближче...

Зараз, з 2007 року, на полі біля каменю проводиться щорічний етнофестиваль "Підкамінь". От і цього року ми ледве з ним розминулися. Вже почали монтувати сцену та готувати дрова для польової кухні.

По всім прилеглим містам і селам у трьох найближчих областях висіли оголошення про цьогорічний фестиваль, що має відбутися з 22 по 24-те липня. Добре, що ми приїхали сюди ще без натовпу 20-го липня... Але скоро нам вже потрібно було спішити на автобус. Їхати прийшлось стоячи у меншому, але швидшому автобусі, що їхав з Тернополя, але стояти було не дуже зручно і жарко, а ще в автобусі їхали досить шумні і непосидючі діти... Та зараз, коли пишу ці рядки, дуже незвичайні і гарні спогади про цю місцину охоплюють мене. Місце дійсно дуже вражаюче і казкове! Решта мальовничих краєвидів цього чудового місця тут =>

П.С. у Бродах, коли ми повернулися в готель, у нас ще було вдосталь часу вмитися, зібрати речі і повечеряти в піцерії "Реджина".

 Коли йшли до вокзалу, з заходу на Броди насувався холодний атмосферний фронт. Дув поривчастий теплий передфронтальний вітер, небо осяювали блискавки, час від часу чулися розкати грому... Як я писав раніше, саме в таку погоду і в цей час на головній вулиці Бродів, вперше за вась час нашого перебування, чоловіків було в кілька разів більше ніж жінок... Перші краплі дощу впали на нас метрів за 100 від Вокзалу, але ми ще прийшли туди сухі, стомлені і задоволені... Через три дні відпустка закінчувалася... Будемо чекати іншу і будувати плани поїздки в інші цікаві міста та села Західної України...

P.P.S. Всі блоги написані з власних спогадів під впливом позитивних емоцій про чудову подорож. Історичні довідки з путівника  серії "Мальовнича Україна" під редакцією Л.С. Удовіка та карт ДП "Картографія" серії "Обличчя міста" та їх путівника по Західній Україні. Деякі цікаві факти з сайту Замки і храми України.

(Попередні дні: Острог, Приїзд у Броди, Олесько, Підгірці, Золочів)

Наступний ранок теж почався з чаю, сирка та шоколаду на балконі . Щоправда сьогодні посилився вітер і постійно заважав нам смакувати, здуваючи пакети та заворачуючи полотенце-скатертину. Сьогодні ввечері ми вже мали їхати додому і потрібно було домовитися про оплату цього дня. Хазяїн взяв з нас до 22 вечора ще пів ціни за номер і ми побігли на автостанцію. Як ми вже встигли помітити, хоч вокзали і знаходяться на певній відстані від готелю, але швидким кроком туди можна дістатися за 15 хвилин, або 20 хвилин неспішним кроком... Сьогодні нашою метою було село Підкамінь, де знаходиться одна з природних пам"яток - камінь-велет та монастир-фортеця, а по поверненню, після обіду в ресторані "Европа", детальне знайомство з Бродами та його фортецею аж до смеркання. Та знову все сталося не так як гадалося...   Автобус, на який ми так спішили, виявляється, не ходить. Наступний проходить через всі прилеглі села і до Підкаменя приїздить через 1,5 години, майже одночасно з тим, що виходить об 11:30. Після наведення справок у касі та диспетчера автостанції було вирішено в Підкамінь їхати після обіду і повернутися, що найпізніше на автобусі, що виходить звідти о 18:10, бо наступний проходить транзитом о 22 з копійками... Квиток купили на рейс Броди-Жарків до Підкаменя на 14:05 за 7.25 грн.   і побігли до Бродівської фортеці.

Тож спочатку Броди... Це місто з самого початку вразило своєю строкатістю. Тут є і старі розбиті часом будинки 18-століття і ретельно відремонтовані та пофарбовані у яскраві кольори їх ровесники, і досить ще нові п"ятиповерхові будинки, на зразок гостинок. Але в основному переважає стара дво-, триповерхова забудова. А всього за 100 метрів від міськради, на протилежному боці центральної Площі Ринок, на городах дозріває капуста та огірочки. Вулиці досить вузькі і в центральній частині утворюють практично квадратні квартали. Якщо поглянути на мапу міста, то можна виявити, що вулиці, особливо на півночі і сході мають форму оборонних валів міста, тобто лежать чи на самих давніх валах, чи вздовж них... Між двома основними площами Ринок ти Майданом Свободи пролягає головна пішохідна вулиця "Золота", де зосереджено багато магазинів, навіть є невеликий (по Київським міркам) супермаркет "Колібріс", також кілька банків та аптек.

Це, мабуть, одне з улюблених місць прогулянки місцевих жителів. Точніше буде сказати жительок, бо дівчат і жінок тут зустрічається у кілька разів більше ніж хлопців. Можливо у Росії місто наречених - Іваново, а в Україні - це, скоріш за все, Броди. Дівчата тут ходять по одній, парами, групами по 5-8 чоловік, деякі з дітьми у колясках... Більшість з них молоді та привабливі. Тільки одного разу, коли ми йшли на поїзд о 22:30 і починалася гроза кількість хлопців та чоловіків значно переважала кількість жінок... Не знаю з чим це пов"язано.

Через місто протікає невеличка річечка з мелодійною назвою Бовдурка... Але знайти без карти їїдосить важко, так як це зовсім невеличкий струмок, завширшки з півметра завалений будівельним та побутовим сміттям з характерним сморідом... З тих пір назва річки стала для нас "именем нарицательным".  Будь яку брудну калюжу ми називаємо "якась Бовдурка".  

А ще цікавий і не звичайний для наших країв графік роботи більшості магазинів і кафе у місті, вихідний тут "За потребою" або "По необхідності".

Броди мають давню історію. Перша літописна згадка про них у "Повчанні" Володимира Мономаха дітям - датована 1084 роком. Тут двічі зустрічався Володимир Мономах з волинським князем Ярополком Ізяславовичем. Після розпаду Галицько-Волинського князівства, територія на якій були Броди, переходить у власність польських королів, а згодом стає частиною Руського воєводства Речі Посполитої. У 1441 році польський король передав Броди у власність старості Янові Селинському, у 1511 році поселення переходить у власність подільських воєвод Кам"янецьких. У 1580 році ці землі купує белзький воєвода Станіслав Жолкевський і у 1584 році здобуває магдебурське право на заснування міста Любиче (на честь родинного герба), але ця назва не прижилася. Свого найбільшого розвитку місто зазнає за Станіслава Конецпольского, що купив Броди у 1629 році. У 1648 році в часи Визвольної війни місто руйнують війська Богдана Хмельницького. Протягом другої половини 17 - першої половини 18 століття місто змінило ряд власників, серед яких були і Собеські та Потоцькі. Після першого поділу Речі Посплитої у 1772 році Броди переходять під владу Австрійської імперії і стають прикордонним містом з Польщею, а з 1759 року - з Російською імперією. Для підтримки подальшого розвитку торгівлі, австрійська імператриця Марія-Терезія надає місту право вільного торгового міста, що зміцнило економіку міста і вже на початку 19-го століття це друге по величині місто у Галичині після Львова. У 1865 році відкрито Бродівську гімназію. У 1869 році будується залізниця, що сполучила Броди зі Львовом, Краковом та іншими містами Австро-Угорщини. З 1880 року право вільного торгового міста ліквідують і починається перепрофілювання міста з торгівельного на виробниче. У роки Першої світової війни (1914-1918рр.) місто, як прикордонний пункт три рази проходила лінія фронту, що завдало багато руйнувань та розорень... 1 листопаду 1918 року, внаслідок поразки і розпаду Австро-Угорської імперії, у Бродах було встановлено Українську владу. 23 травня 1919 року у місто увійшли передові частини польської армії, 23 червня Українська Галицька армія відбила Броди, але через пару тижнів місто знову окупували поляки. 26 липня 1920 року Броди зайняла Червона Армія під командуванням Будьонного. Радянська влада проіснувала тут до 18 вересня 1920 року, після чого владу перебрала на себе Польща. З приходом Червоної армії 21 вересня 1939 року в Бродах встановлюється Радянська влада і вже за кілька місяців починаються масові арешти "неблагонадійних" міщан, інтелігенції, духовенства. 29 червня 1941 року Броди зайняли німецькі війська. У зв"язку з проголошенням у Львові Акту відновлення Української держави, у Бродах було створене українське повітове управління... У результаті наступу 22-25 березня 1944 року Радянські війська зайняли передмістя Бродів. Чотири місяці по місту пролягала лінія фронту, в результаті місто було майже знищене. 17 липня 1944 року Броди зайняли радянські війська. У перший же післявоєнний рік у місті почали працювати школи і медичні заклади. Зараз тут діють педагогічний коледж, гімназія, три загальноосвітні школи, школа естетичного виховання, спортивна школа, музей та дві бібліотеки.

По дорозі до фортеці нам зустрілися руїни колись величної синагоги. ЇЇ східний фасад ще тримається, зверху видно барельєфи та надпис, мабуть, на івриті.

Західна ж стіна вже рухнула під тяжкістю даху та віків...

Побудована ж ця одна з найбільших синагог Галичини була у 1742 році, тут зберігалося тисячі книг, переважно релігійної тематики. Взагалі, євреї в Бродах оселилися ще за часів Станіслава Жолкевського, активно займалися торгівлею. Водночас з тим що це було одне з найбільших місць ортодоксального іудаїзму, тут же зароджується інша течія - хасидизм. Масове знищення ж євреїв почалося з приходом німецьких військ у 1941-1943 роках. На момент входу радянських військ у липні 1944 року у місті лишилося лише кілька чоловік еврейської національності.

Фортеця знаходиться на західній околиці міста. Але так як дороги тут доволі вузькі, то ми пропустили останній поворот, і прийшлося обходити фортецю навколо (кілька кілометрів для скаженої собаки не круг ). Перед самою фортецею розміщений міський ринок, за воротами теж стояли палатки і я спочатку подумав, що то сувенірна продукція... Але все виявилося значно прозаїчніше. Там продавали переважно труси, носки та рубашки... Сам же замок зараз знаходиться у руїнах.

Перше дерев"яне укріплення на цьому місці спорудив Жолкевський у кінці 16 ст. Станіслав Конецпольській у 1630-1635 роках будує тут мурований замок бастіонного типу. Його архітекторами були Г.Л.Боплан та Адре дель Аква, які майже паралельно проектують палац у Підгірцях, цікаво, що на вигляд це зовсім різні споруди. Бродівський замок був п"ятикутний, складався з п"яти бастіонів та валів, в середині яких знаходилися каземати, всередині, до 18 століття, знаходився дерев"яний будинок з каплицею в якому мешкали власники міста та коменданти фортеці. Ззовні фортеця була оточена ровом, що час від часу наповнювався водою. В"їзд до фортеці здійснювався греблею та через звідний міст.  У 1648 році фортеця два місяці витримувала облогу козацьких військ Богдана Хмельницького. Під час відомої битви під Берестечком (40 км на північ) замок відігравав роль військової бази польських військ. З 1704 року замок стає резиденцією Потоцьких. В середині 18 ст. збудовано равелін, надбрамну вежу з годинником та двоповерховий палац, де часто проводилися бали. Тут неодноразово були Польські та австрійські монархи. Зараз палац використовується як освітній заклад, але ззовні він виглядає настільки погано, що я б боявся заходити в нього без каски... У 1812 році, коли Наполеон йшов на Москву, росіяни змусили австійців зруйнувати замок. Внаслідок вибуху равелін, надбрамна вежа та каземат були зруйновані. Решту передали під склади та в"язницю. За Радянських часів тут базувалася військова частина, а зараз все руйнується і заростає кущами та травою... Сумно... У східному крилі палацу знаходяться виставкові зали Бродівського краєзнавчого музею, сам же музей, знаходиться на Майдані свободи у старому повітовому будинку Австрійської імперії.

Тут кілька залів, де розміщені експозиції починаючи з кам"яного віку. Багато експозицій присвячено війні, діяльності ОУН УПА. А також тут розміщена гарна панорама стародавніх Бродів.

Вхід коштує 2 чи 3 грн, право на фотографування 5 грн . Так вишло, що в музей ми зайшли одночасно з парою поляків, які цікавилися палацом Потоцьких і з жалем дізналися, що ота сіра будівля в аварійному стані і є палац знаменитого княжеського роду. Окрім двох служителів музею тут був і його директор. Це досить молодий чоловік, дуже заповзятий і балакучий, на кілька наших питань він прочитав цілу лекцію. Насамперед нас цікавило чому музей не перенесли в замок, що було б логічніше, і чого палац у такому жалюгідному стані... Загальна суть відповіді на 2-ге питання досить стандартна: будівля передається з балансу на баланс, грошей нема нівкого... Може я вже просто не зовсім вірю людям, але мені здалося дивним, що така енергійна і молода людина працює в музеї з мізерну плату... Хоча, з іншого боку, саме таких відданих і енергійних патріотів власної справи і потрібно для розвитку держави... Після музею ми пішли на обід в ресторан "Європа" їсти "Фляки по-варшавськи" - дуже вже нам сподобалася назва     Але фляків не було, і офіціант сказала, що вона теж не знає що це таке, бо за той не довгий час поки вона тут працює їх ще ніразу не було... А жаль!   Якщо хто знає що це, або де це можна скуштувати буду дуже вдячний за інформацію! Тож пообідали ми супом з тефтелями, занесли деякі речі в готель і поспішили на автобус до Підкаменю...

Автобус привіз на якусь площу і водій сказав, що далі він не їде. Прочитавши ім"я під пам"ятником на площі і звірившись з картою, ми зорієнтувалися, що це пам"ятник Маркіяну Шашкевичу, а ми на Вічевій Площі - практично в центрі міста. Звідси до всіх пам"ятників архітектури було зовсім близько. В принципі, це твердження справедливе для більшості міст та містецок західних областей. Через кілька кварталів була і основна мета нашого приїзду - Золочівський замок.

Золочів займав важливе положення на підступах до Львова зі сходу. Одна з версій назви міста "Злочев" - що з польської "Зло чув". Перша письмова згадка датується 1423 роком, тоді Золочів перейшов від відомого на Галичині роду Кердеїв до Яна Менжика. Але ще за часів Русі на цьому місці існувало поселення Радече, що було зруйновано під час монголо-татарської навали у 13 сторіччі. У 1523 році місто отримує Магдебурське право, росте і розвивається. Золотими часами для розвитку міста були 16-17 століття за родини Собеських.

Спочатку ми вирішили прогулятися містом, щоб потім до самого від"їзду милуватися замком. Від Вічевої площі ми пройшли по вулиці Григорія Сковороди  повз костел Успіння Пресвятої Богородиці, це пам"ятка архітектури, побудований у 1731-1763 роках у стилі барокко. Вулиця впирається у високі сірі стіни церкви Воскресіння Господнього, що побудована у 1624 році у ститилі ренесансу.

Обігнули її праворуч, з фасаду вона має правильну форму  будинку з трикутним дахом, над входом ліпний портик. Навколо на колонах стоять скульптури святих. Обидва ці храми будувалися як римські костели, а потім, за правління Австрійської імперїї один з них віддають греко-католикам, а інший, після скасування ордену піарів, дістався римо-католикам. Навпроти церкви площа з пам"ятником В.Чорноволу та будинок, схожий на ратушу з годинником на невисокій вежі та гербами міста та України, але в довіднику за цією адресою (Шашкевича, 22) написано про палацовий комплекс 19-го сторіччя. Цілком ймовірно. Зараз там Виконавчий комітет району та відділення банку. Практично поруч, через дорогу, ще одна пам"ятка архітектури - Золочівський двір, мурований з каменю. В одному з путівників вказується, що це арсенал побудований у 15 столітті, а зараз обнесений будівельними лісами для реконструкції. Звірившись з картою, виявили, що ми вже поряд з Замком, тож візит до Михайлівської церкви-фортеці, що була в протилежному боці на старих оборонних валах, вирішили перенести на вечір... Але так і не судилося...   Церква веде свою історію ще з 16-го сторіччя, але кілька разів докорінно перебудовувалась. А за Радянських часів тут був облаштований музей атеїзму (зовсім з глузду з"їхали...)Ми повернули ліворуч, до замку... Вийшли ми не до центрального входу, а трохи збоку. Нашу увагу привернули скульптури Ісуса та Марії-Магдалени з кувшином,  біля них було джерело і кілька людей набирали воду у пластикові пляшки. Ми теж вирішили освіжитися та вмитися у цьому джерелі...

Неприступний Золочівський замок побудував у 1634 році батько майбутнього короля Польщі Яна ІІІ Собеського. Він має прямокутну форму, оточений по периметру глибоким ровом, по кутах фортеці містяться п"ятикутні земляні бастіони з декоративними сторожовими вежами та гарматами направленими в різні боки, що дозволяло вести перехресний вогонь по ворогу під стінами замку. Вхід до замку захищав равелін (фортифікаційна споруда трикутної форми, розташована перед ровом фортеці між бастіонами, служив для прикриття фортечних мурів від артилерії та атак супротивника (Вікіпедія)), підйомний міст та надбрамний корпус.

В равеліні зараз знаходиться ресторан, сувенірна крамниця та туалет. Перше, що впадає у очі, як заходиш у двір Палацу - це Китайський палац, що стоїть якраз напроти воріт.  Такі палаци були рідкисними для Європи. Його побудував польський король Ян ІІІ Собеський для своєї дружини - француженки Марії-Казимири де Аркуйон. Зараз тут музей східного мистецтва (квитки по 6 грн,  беруться окремо на касі при вході в замок). Цікавим було різблене панно та фігурки різних східних богів... Як виявилося через кілька хвилин, квиток на фотографування тут не діє, і наглядачка попросила зтерти фотографії, але я тільки сховав фотоапарат у чохол, ми були вже в передостанньму залі... Ліворуч від палацу альтанка, теж зроблена в китайському стилі. Гарний також і парк у дворі замку розбитий у французькому стилі з прямокутними газонами між доріжками та скульптурами-алегоріями: ліворуч - бородатий дядько, схожий на Посейдона - символізує Західний Буг , праворуч - пишнотіла дівчина, що є символом річки Золочівка . Посередині двору фонтан з хлопчиком на рибі (зараз не працює) та скульптура трьох ангелів-купідонів перед фонтаном. Праворуч від брами головний двоповерховий палац. Тут розміщені основні виставкові зали (квиток 10 грн, + 20 грн за фотозйомку ), що відображають основні вподобання та елементи побуту тогочасних вельмож, а також розкривають сторінки непростої історії замку.

 Річ у тому, що після смерті Яна ІІІ Собеського у кінці 17 ст., замок переходить у власність родини Радзивіллів і занепадає. Його викуповує австрійський уряд і у 1872 році  влаштовує тут в"язницю, що потім функціонувала при польській і при Радянській владі. Тут розстріляно і закатовано тисячі жертв Сталінських та Гітлерівських репресій , а також жертви "Еврейського погрому", влаштованому у липні 1941 року загоном "Української самооборони" . В замку є кілька залів експозицій, що розповідають про ті жахливі часи, у дворі стоїть невеликий пам"ятник усім репресованим.

Але і сам замок є цікавим об"єктом в архітектурному плані. Побудований він у стилі італійського Ренесансу, тут була передова на той час система опалення та унікальна, у інженерному плані,система вбиралень. Слід зауважити, що у Версалі тоді ще користувалися нічними горщиками. З експозицій палацу найбільше запам"яталися тронний червоний зал та спальні з дерев"яними ліжками. Багато в палаці камінів з різним оздобленням.

Після взяття двох палаців за день ми трохи зголодніли, і вирішили зайти в ресторан, що розміщений у равеліні, перед входом у замок. Меню ресторану не містить якихось автентичних страв, все стандартно-банально, на смак теж . Цікавим і досить приємним на смак виявився лише Буський квас. Обслуговування досить повільне, можливо із-за того, що накривали столи для екскурсійних груп. Але із-за цього ми запізнилися на останній, про який ми знали, автобус до Бродів о 18:10. Довелося нервувати , виглядати назви всіх маршруток , що проходили через Вічеву площу в бік Бродів, розпитувати людей , поки одна жінка-кондуктор не розказала, що за рогом знаходиться невеличка автостанція, звідки можуть іти потрібні нам автобуси... Жіночка-касир на автостанції направила нас знову на зупинку, де по її словам зараз має зупинитися автобус Івано-Франківськ - Броди. Так і сталося, врешті-решт. До Бродів ми доїхали за 10 грн .

Наступний день був більш продуктивний і вдалий. (Попередні дні: Острог, Приїзд у Броди, Олесько ). Ми вже знали коли відчиняються кафе, місцеположення і час роботи супермаркету та, головне, у нас був розклад автобусів у якому ми трохи навчилися відокремлювати потрібні нам напрямки. Снідати ми вирішили вдома чаєм, сирками та цукерками з супермаркету, купленими звечора. Чай кип"ятили незмінним у дорозі кип"ятильничком, сирки тримали у загальному холодильнику в коридорі, снідали на балконі. Мушу зазначити, що це був єдиний готель в Бродах з балконами і тільки на нашому балконі стояв стіл! А балкон виходив на місцевий стадіон Юність, то ж якби там проходила якась першість району, то у нас була б практично ВІП-ложа, але стадіон стояв пустий, тільки пара дівчат бігали по колу цього ранку.
О 10:30 ми сіли у автобус Броди-Золочів до Підгірців. Квиток коштував 7,50грн.  У нас було 2 години на взяття замку, бо на наступному автобусі ми мали їхати з Підгірців до Золочева. Більше ніж пів години ми пхалися у душному витворі Львівського АвтоЗаводу післяпенсійного віку, і, здається, цілу вічність видиралися на ньому на гору в самих Підгірцях.
Підгірці досить велике село, знаходиться у 24 км від Бродів, відоме з 1432-го року, як володіння Івана Підгорецького. В селі 2 зупинки автобуса, виходити треба на другій, якщо їхати від Бродів. Вона якраз знаходиться біля палацу. Перше, що вражає - це припалацовий костел-ротонда, що стоїть якраз понад дорогою...

Насилу відірвавши погляд і розвернувшись спиною до костелу, через кілька сот метрів липової алеї, ми можемо милуватися красенем-палацом. Він збудований на місці старих укріплень у 1635-1640 роках коронним гетьманом Станіславом Конецпольским, що купив ці землі у 1633 році. Для будівництва він запросив венеціанського архітектора Андреа дель Аква, а укріплення проектував французький інженер Гійом де Боплан. Їм вдалося блискуче поєднати пишноту парадного палацу з надійністю бастіонних укріплень. З тьох сторін він був оточений сухими ровами, а на північному боці був розбитий парк. Палац фортеця неодноразово витримував набіги татар та турків. З 1728 року власником палацу став польський шляхтич Жевуцький. Він зробив кардинальну реконструкцію і додав палацу більш світського характеру. У 1752-1766 роках будується на відстані 300 метрів вже згаданий нами костел святого Йосипа і Вознесіння. Обабіч алеї на високих колонах стоять скульптури Богоматері та св. Йосипа.

Зараз навколо них пасуться кози та гуси, поруч палатки з сувенірною продукцією.

Згодом новими власниками замку став рід Сангушків, які жили в палаці до початку Другої світової війни, з початком якої всі цінності були вивезені до Бразилії де і зараз зберігаються в родових фондах. Після війни в замку був влаштований туберкульозний диспансер, в 1956 році пожежа знищила високохудожні паркетні настили, різблення та дах. У 1996-му році палац передано Львівській галереї мистецтв для організації тут музею. З тих пір ведеться повільна реконструкція замку. Зараз відкрито фотовиставку в одному крилі замку, 3 зали в підвалах палацу та права терраса. Кажуть у замку є привиди, тут знімалася одна з передач "Битви екстрасенсів" та кілька днів працювали американські дослідники аномальних явищ. В основному цій тематиці і присвячені виставкові зали: в одній фото та описи досліджень аномальних явищ, в іншій кімнаті підвалу облаштовано алхімічну лабораторію ,

 а в останній залі живе привид "жінки у білому". За переказами один з власників замку закатував тут свою дружину, з тих пір вона часто з"являється в палаці.
До речі, тут знімали і відомих Мушкетерів. Саме сюди, у Підгірці-"Версаль" віз підвіски молодий та гарячий гасконець-Боярський з Олесько-"Бекінгемського" палацу. Палац дійсно заслуговує на визнання так само як і Версаль у Франції, він вражає своєю вишуканістю та краєвидами. У минулому чудовими інтер"єрами палацу захоплювалися навіть вельможні особи Європи. Просторі зали були оформлені в різних стилях і мали відповідні назви: Золотий, Китайський, Дзеркальний, Лицарський, Зелений, Мозаїчний... Вони були прикрашені цінними порадами дерева, мармуром, кришталем, золотом... Єдине, що погано, що реконструкція ведеться дуже повільно, а ціна на квитки смішна навіть по міркам Львівської області. Всього 4 грн, та по 3 грн за вхід у підземелля, а на вході чогось навіть не повісили ящик "Пожертви на розвитток"...

Екскурсій сюди приїздить багатенько. За ті 2 години, що ми були в палаці, крім окремих груп на авто приїхало 2 екскурсійних автобуси з поляками та німцями, потім і наші підтяглися. Враження вцілому лишилися дуже сильні і позитивні, але хочеться дожити до тих пір, поки палац приведуть у повний порядок. Через кілька хвилин під"їхав автобус і ми помчали далі, у Золочів...

Олесько - селище міського типу в Буському районі Львівської області. Знамените своїм замком, що є окрасою "Золотої підкови Львівщини". Відомо, що на одинокостоячому 40-метровому пагорбі серед боліт, один з синів галицько-волинського князя Юрія І Львовича спорудив замок. Письмова згадка про нього датується 1327 роком. Певний час замок був ласим шматком, бо стояв на кордоні Литовського князівства та Польського королівства і лише в кінці 15 сторіччя він втратив своє прикордонне значення, але ще час від часу зазнавав набігів татар з півдня. У 1605 році володарем замку став Іван Данилович. Він добудовує корпуси, надбрамну вежу, закладає італійськи парк на схилах пагорба. Тут малим хлопчиком бігав Богдан Хмельницький (його батько працював у Даниловича), а 1648 року його війська захопили замок під час визвольної війни... В Олеському замку народилося два польські королі: Ян ІІІ Собєський (1629р.) (його мати була дочкою Івана Даниловича), та Корибут Вишневецький (1639р.).  У 1725 році замок купив Станіслав Жевуцький, його син Северин багато зробив для прикраси та оздоблення замку... Потім замок перейшов до Австрії та занепав. В 1965-1975 роках його реставрують і створюють музей "Олеський замок" - філіал Львівської галереї мистецтв. Напроти замку споруди давнього монастиря капуцинів побудованого 1739 року, в яких зараз теж зберігаються численні твори мистецтва. Зберігся в селищі і Троїцький костел 1545 року, дещо відозмінений після реставрації 1927-го року, зараз належить українській автокефальній церкві.
Добре, що замок видно ще з дороги на під"їзді до Олеська... Ми швидко зорінтувалися, до того ж по дорозі стоять кілька знаків, що вказують вірний шлях. Першим нам зустрівся Троїцький костел, на який ми подумали що це монастир капуцинів, але через кілька сот мертів ми побачили і замок і монастир. 

На жаль, нас тут ніхто не чекав...   Сьогодні був понеділок і музей був зачинений, біля воріт сидів охоронець і продавець сувенірів... Ми дуже засмутилися, але охоронець виявив співчуття і по ціні вхідного квитка (по 10 грн ) впустив нас на територію парку, що оточує замок. Спочатку ми знайшли альтанку на болоті і вирішили зібратися тут з думками.  Напроти альтанки були сходи зі скульптурами добродушних левів з випученими очима.  Вони нам дуже сподобалися і підняли настрій. Далі гуляли парком, де по алеї виставлені сучасні скульптури, які чесно кажучи, не вразили. Пізніше в парку наштовхнулися ще на одну пару та групу з 4 дорослих та 2 дітей. Мабуть такі ж невдахи як і ми сьогодні...

Потім піднялися до замку, помилувалися краєвидом ,

позаглядали у щілини,

кілька разів обійшли замок, сфотографували внутрішній дворик через бійницю,

але в середину так і не потрапили, хоча там і був охоронець, але на всі наші лязгання він не звертав уваги. Колись у цьому замку знімали знаменитих Мушкетерів, тут був Бекінгемський палац, а за 6 кілометрів звідси по прямій у палаці в Підгірцях знімали сцени в Версалі, але нам так не вдалося за день пройти весь шлях знаменитого гасконця.   І хоч ми і взяли замок в облогу на кілька годин, але він так і не здався...

Прийдеться повертатися сюди ще раз... Пізніше Света зізналася, що колись, коли була тут з екскурсією, вона загадала бажання приїхати сюди ще раз, коли не буде людей. Правду кажуть: бійтеся своїх бажань, вони можуть виповнитися!

Потім купили традиційні магніти на холодильник і пішли шукати кафе, бо ресторан, що знаходиться у замку сьогодні теж був зачинений..

23:45, ми на вокзалі в незнайомому, поки що, містечку Броди, що на Львівщині. Є карта міста і назва готелю де маємо оселитися. Вирішили взяти таксі, бо блукати опівночі містом не було ніяких сил. Таксист на жигулях запросив від вокзалу до готелю лише 15 грн , а ми думали торгуватися за 25-30 грн   (Ох ці столичні звички).

 Готель "Фільварки", вірніше повна назва "Кімнати готельного типу Фільварки" нам порекомендувала моя знайома, що вже кілька років живе в Бродах. Тут не так дорого, як у самому фешенебельному готелі "Європа",

 так само не далеко від центру, а на першому поверсі піцерія де готують найсмачнішу піцу в Бродах.

Ну, спочатку все було не настільки райдужно... Виявляється, вільними на цю ніч були лише номери блочного типу з одним сан вузлом на 2 кімнати, але по 150 грн/номер. Не радувала перспектива зустрітися з незнайомою людиною в туалеті чи душі... Але нам пообіцяли, що завтра звільняться окремі кімнати (по 200 грн/номер), то ж ми прийняли душ і завалилися спати "без задніх ніг"   після прогулянки Острогом...
Зранку у нас були грандіозні плани, і ми побігли снідати, щоб встигнути як найбільше. До того ж, виявилося, що Света забула пакунок з білизною і носками вдома, тож нам ще потрібен був магазин одягу.  Спустившись вниз, ми дізналися, що піцерія працює з 11-ї, то ж в ній ми зможемо хіба що повечеряти. Нам порекомендували піти в "Європу". Так ми і зробили, хоча там теж ще всі були сонні, зате по дорозі знайшли чудовий магазинчик жіночого одягу , напроти готелю "Європа".

 В кафе замовили дві порції грибної юшки та деруни, Света зі сметаною, я з м"ясом. Юшку нам принесли в піалках, але без ложок. Спочатку ми це списали на недосип офіціантки, але нам сказали, що юшка просто п"ється, та все ж ми настояли на своєму... Потім принесли деруни... Мені 4 з фаршем всередині, а Светі 16(!!!!) акуратно укладені навколо гірки сметани...   Прийшлося їй ділитися  

Після сніданку, заради цікавості попросилися подивитися номери. Двомісні тут коштували по 300-320 грн, люкс 450 грн , у всіх було двоспальне ліжко і дзеркало в повний ріст, що тут же підкорило мою дружину   Мені теж сподобалися двоспальні ліжка...

Потрібно було повертатися у свій готель і вирішувати питання про переселення, або в окремий номер, або в "Європу". Номери у Фільварках вже звільнилися, вони мало чим відрізнялися від попередніх, такі самі чисті та охайні, з двома ліжками, тільки в кожному був душ і туалет...

Після певних сперечань переселилися на 2-й поверх у цьому ж готелі і побрели на вокзал. Припхалися туди аж о 13:40, коли більшість автобусів вже поїхали. Залізничний і автовокзал у Бродах знаходяться поруч, через дорогу. Автобусне сполучення, на відміну від залізничного, тут досить жваве, але розклад написаний дуже не зручно і 2 віконця каси продають квитки на різні рейси, хоча й одного напрямку... Мені це не зрозуміло досі...   А от із-за розкладу,  що написаний по якійсь своїй логіці, ми не помітили автобус, що відправляється о 14:08 і проходить через село Підкамінь. Виявили ми це вже коли намагалися розібратися з розкладом, який ми сфотографували, сидячі в автобусі Броди-Львів, що від"їжджав о 14:15. Квиток обійшовся по 8,75 грн, і вже за 20-25 хвилин ми прибули в Олесько...

Далі буде...

Цього року часу на поїздку було мало, а побачити хотілося, як завжди, багато чого. Взявши карту палаців, фортець та інших архітектурних пам"яток, зупинили свій вибір на "Золотій підкові Львівщини" та її околицях... На всю "підкову" часу треба на багато більше, тож ми вирішили оглянути найвидатнішу її частину, до того ж концентрація пам"яток у цих місцях настільки значна, що можна оглядати їх по дві за день... Але дружина вже була в цих місцях кілька років тому з екскурсією, тож щоб урізноманітнити її враження, а також закрити позаминулий борг по замкам Волині, вирішили по дорозі заїхати в Острог (навіть не знаю, чого ми це місто пропустили у 2009 році).

Їхати вирішили на електричці підвищеного комфорту Київ-Рівне, що о 7:40 вирушає з Києва. Взяли квитки у 2 клас по 40 грн. Чим відрізняється 2-й клас від першого?   У першому класі крісла розташовані "купейно" по 2 з обох сторін столика, у 2-му ж крісла знаходяся одне за одним, як у автобусі, але місця для ніг набагато більше, ніж у маршрутках. Що цікаво, що правий ряд розміщувався спиною до напрямку руху, а лівий лицем. Тож спочатку прийшлося їхати спиною до руху поїзда, але в Козятині ситуація змінилася на протилежну.  Через 6 годин поїздки, можливо не так швидко, але досить комфортно, ми прибули в Острог. Вірніше сказати на станцію "Острог", що знаходиться в селі Оженін за 8 кілометрів від самого міста. Але між ними є практично постійне автобусне сполучення. Вже через 15 хвилин поїздки маршруткою по селам ми були в центрі Острога.

Слово "Острог" означає "укріплення". Назва міста вперше згадується у Іпатіївському літописі 1100 року , але, як свідчать археологічні дані, місто на кілька віків старше. З середини 14 ст. місто стає резиденцією Острозьких. Данило Острозький на місці давньоруського укріплення на пагорбі біля річки Вілія будує замок, основу якого складала мурована вежа, яка слугувала і для оборони і проживання князя. Згодом Василь Острозький розширює замок і будує на подвір"ї богоявленський собор, який теж мав оборонну функцію. Але найвідоміший Василь-Констянтин Острозький, що довершив замковий ансамбль "Круглою Вежею". А найбільшою його заслугою було заснування в 1576 році в Острозі слов"яно-греко-латинської академії. Випускниками її пізніше стали відомі козацькі ватажки Северин Наливайко та Петро Конашевич-Сагайдачний. При академіїї відкривається друкарня, в якій Іван Федоров видає у 1578 році "Буквар" , а 1581-го "Острозьку Біблію" - перше повне видання Біблії на східнослов"янській мові. Взагалі, з роду Острозьких вийшло чимало визначних полководців, захісників церкви, меценатів та просвітників. Зі згасанням роду князів Острозьких занепало і саме місто після руйнування його у 1626 році військами Богдана Хмельницького під час визвольної війни. З 1793 року  Острог - повітове містечко Волинської губернії Російської імперії, пізніше - прикордонне місто Польщі.

Зупинка автобуса була неподалік від ресторану-піцерії "Маестро",куди ми з задоволенням зайшли збадьоритися кавою. До кави замовили ще й млинців, але їх довго готували, то ж спочатку випили каву, а потім їли млинці з чаєм  . Згодом, сповнені сил, з рюкзаками за плечима і картою міста в руках пішли вивчати місто. Перше, на що ми натрапили, був музей нумізматики, але в середину заходити ми не стали. Через дорогу був невеликий парк з пам"ятником засновникам міста, судячи з карти, ми рухалися вірним шляхом до Острозького замку... По дорозі нам ще зустрівся пам"ятник Шевченку, дещо дивного виду та пам"ятна стелла на честь 400-річчя заснування Академії та друкарні.

І ось за деревами відкрився вхід до замку (надбрамна вежа була побудована у 1905 році), з машинами весільного кортежу.

Забув сказати, що це була неділя, час гуляння весіль і багато пасажирів маршрутки питали чи не їде вона до РаГСу. На руїнах "Круглої Вежі" тривала фотосесія та відеозйомка молодят,

то ж поки вони займали вежу ми пішли до самого донжону, де розміщується краєзнавчий музей.

Цікаво, що вхід у музей знаходиться в підвальному приміщенні, але вказівних знаків де є каса музею ніяких не знайшли. Виявилося, що каса теж знаходиться в підвалі за рогом... Квиток коштував лише 5 грн, але потім ще доплатили 5 за фотозйомку. Знімати тут було що. Найбільше мені сподобалася панорама середньовічного Острогу в центрі великої зали. Музей розміщений на всіх трьох чи чотирьох поверхах замку. В окремих кімнатах є виставки присвячені війні, пожежникам, окрема кімната присвячена космонавту Каденюку. Поступово піднімаючись і проходячи всі зали ми вийшли на верх замку, звідки відкривається чудовий краєвид на луки в заплаві річки Вілія. Потім була невелика фотосесія навколо Круглої Вежі.

І далі, з мапою в руках, ми пішли шукати руїни синагоги... Це теж пам"ятка архітектури, про що свідчить позолочена табличка, але вона має досить жалюгідний вигляд...

По дорозі, в одному з комплексів відпочинку, молодята вже запрошували гостей до столу під попурі з народних українських та еврейських танцювальних мелодій... Часу у нас ще було вдосталь, так як автобус до станції "Острог" відправлявся о 20:35, і о 21:05. По плану ми мали  б виїхати до Бродів - основного пункту нашого базування - сьогодні ж о 21:54 поїздом Київ-Ужгород, але ми не спитали квитки на касі, бо не були певні що будемо їхати саме поїздом. Але, як виявилося, про прямі автобуси, навіть транзитні, між Острогом і Бродами ніхто нічого не знав, а автостанція знаходилася на краю міста... Через центр частенько курсували автобуси до Рівного, а вже звідти можна було б потрапити до Бродів, але тільки в понеділок зранку... То ж при не сприятливому розкладі нам прийшлося б ночувати чи в Острозі чи в Рівному, а зранку їхати в Броди і поселятися в готелі. При такому розвитку подій ми б втратили пів дорогоцінного дня. Виходить, що часу у нас було ще кілька годин і зовсім ніякої визначеності у майбутньому... Тож ми пішли подивитися на річку Вілія і по можливості вмитися її водами... На гравюрах 18-19 століть річка зображена як повноводне місце риболовлі,  

зараз же це невеликий струмок шириною у 2-3 метри і глибиною до коліна, але з чистою водою. .

Ми там не тільки вмилися, але й походили по воді і трохи відпочили на березі. Звідси відкривається чудова нанорама на весь замок. 

Далі ми пішли шукати стародавні брами міста. Збереглося їх дві. Татарська брама - колись головні ворота міста - зараз знаходиться у напівзруйнованому стані, стоїть практично в городах, з одного боку засаджена кукурудзою, з іншої-сливами.

Від брами ми повернули ліворуч і пішли в гору до Острозького парку, що його намагалися будувати на місці старого кладовища... Головні ворота парку були зачинені, та і парк не виглядав таким, що його часто відвідують... 

Звідси відкривається вид на Хмельницьку Атомну Електростанцію, що біля Нетішина, за кілька кілометрів від  Острога.

По вулиці від головних зачинених воріт парку ми спустилися вниз до центральної площі, де стоїть інша брама - Луцька. Вона в значно кращому стані (повністю сфотографувати її не вдалося - вона оточена будинками та деревами).

В брамі знаходиться музей друкарства, але вже було початок сьомої години вечора і він був зачинений. Полювання за іншими пам"ятниками та пам"ятками архітектури привело нас вздовж проспекту Незалежності знову до піцерії "Маестро". По дорозі нам ще зустрівся оригінальний пам"ятник загиблим у 2-й світовій війні. Трохи далі, за піцерією, у пошуках давнього монастиря капуцинів та древніх оборонних земляних валів, ми вийшли до пам"ятного знаку на честь відродження Острозької Академії (яке, до-речі, було у 1994 році). 

Як виявилося, сучасна академія, а точніше Національний Університет "Острозька Академія", розміщені в корпусах давнього монастиря, а під глядацькими кріслами на тенісному корті при академії ми розгледіли оборонні вали (Якщо це не так, дайте знати). Взагалі, територія Академії виглядає так, як і мають виглядати ВУЗи.

Все чисто, акуратно, в парку стоять лавки, статуї.

Спеціалізується цей заклад на педагогічних та економічних спеціальностях, розцінки на контрактне навчання висять при вході на дошці оголошень: від 9 тис. грн. для істориків до 15 тис. для економістів. Прохідний бал - від 124.

До автобуса на станцію лишалася ще година, і ми вирішили поїсти піцу в піцерії, та відмітити "взяття міста" келихом пива  . Цього разу нам і піцу (яка, то речі, тут печеться у печі на дровах) і пиво принесли швиденько, тож автобус ми ще кілька хвилин чекали на зупинці. Чим цікавий цей маршрут автобуса, що він повертає на вулицю Князів Острозьких і їде повз давній прикордонний стовп у село Межиріч, там розвертається. При цьому відкривається чудова панорама на Свято-Троїцький монастир-фортецю, що теж є пам"яткою архітектури 15-17 сторіччя.  Він дещо схожий на фортецю Острозьких, що спочатку мене дещо спантеличило і я втратив оріентування в просторі, але потім з усім розібрався, та пізно, тому фотографій нема... (фото з сайту http://castles.com.ua) Далі автобус повертається до центра Острога і прямує на північ до залізничної станції...

Решта фото, що не увійшла до замітки тут.

Квитків на станції не було, останній автобус у місто вирушає о 21:20, а поїзд прибуває о 21:53... Ця невелика розбіжність у часі змусила понервувати  , але все ж таки вирішили прориватися вперед: проситися у провідників доїхати до Бродів, бо повертатися втретє в "Маестро" (де є і готель) на таксі за 50 грн не хотілося. Досвіду розмови з провідниками у нас не було (квитки зазвичай купуємо зарані в касі, або їдемо автобусом при їх відсутності), стоянка поїзда 2 хвилини!!!! На щастя вже 2-га провідниця впустила нас, бо їхати нам було менше 2-х годин. На радостях заплатили їй 100 грн, лишили речі, і пішли в вагон-кафе. Добре, що воно зачинялося о 24-й, а ми прибували о 23:45. За ці 1,5 години ми випили чаю з цукерками, запили це соком і були свідками розмов 3-х різних компаній, від підлітків, яких везли на екскурсію, до п"яних мужиків, що пили пиво та намагалися протрезвіти за допомогою кави... (Нічого у них не вийшло, тільки каву порозливали по столу) О 23:45 ночі ми вийшли на залізничному вокзалі в незнайомому місті Броди...

Далі буде...

Як ми в Броди забрели...