О люде злий, а може, ти не тямив?

О люде злий, а може, ти не тямив,
Не розумів, що Богу вслід плював...
Він витягнув тебе з такої ями –
Ти ж знову до старого повертав.

Тоді кричав ти: „Так Йому і треба!”
Тоді ревів: „Розпни Його, розпни!”
Народе, Він поніс гріхи за тебе,
Пройшов той шлях, який повинен ти..
.
„Звершилося!” – ледь видихнув Месія.
Звершилося... - і запал твій прочах.
Саднило болем в серці у Марії,
І навпіл розчахнулася душа.

О Бог Ісус, Великий, Вічний, Сущий...
Як Він зумів пройти нелегку путь?
Той шлях на гору – жертва невмируща,
Яку і дотепер не всім збагнуть.

Як Він зумів від Бога – Агнцем кротким?
 Не лаври, а терновий взять вінець?
 І замість трону, вибрати Голгофу,
 Де став початком Господа кінець?

Радіє нині і земля, і Небо:
„Воскрес Ісус!” – „Воістину воскрес!”
А чи готові ми іти до Тебе,
Покірно взявши нелегкий свій хрест?
                     
                       Лариса Журенкова


Пробудження

                      Насті Нікітіній присвячую


 Потомлений місяць під ранок скорився –

Завис в верховітті надгризеним сиром.

І гомін у полі увись покотився

Дзвенячим пташиним нескореним виром.

 

Вдихаю на повну пянкого повітря,

Милуюся шалом квітневої млості.

Літаю, мов голуб, купаюся в світлі

Старого, як Всесвіт, величного сонця.

 

І все це безмежжя в собі уміщаю,

Захоплююсь величчю Божого світла.

Я небо усеньке, мов книгу, читаю,

І хочеться жити! Так хочеться жити!

                                         Лариса Журенкова



Прилетіли дерева

Прилетіли дерева (справжнісінький шок!),
Тріпотіли патлатим корінням.
А кортеджі співучих веселих пташок
Сповіщали про їх воскресіння.

Поправляли дахи, розправляли листки,
Домовито скидаючи крила.
Випускали на волю медвяні квітки.
І від подиву люди застигли.

Чи те справді було, чи, напевно, мана:
Треба ж, з вирію вишні вертались...
Розсипала гротески грайлива весна,
Голосними джмелями всміхалась.

Лариса Журенкова




Уже на весну повертає...

Уже на весну повертає, 
Від себе зиму відпущу.
А провесінь з небес сотає
Тоненькі ниточки дощу.

З дахів все капле, капле, капле...
Куняють вичахлі дроти.
Довбе неквапом сірі кахлі, 
Щоб зчистить землю від сльоти.

Перетікає смуток в ніжність - 
Розтанула в душі нудьга.
Тендітні пальчики підсніжник
До неба в щасті простяга!

Літній вечір

 

Легесенькі хмарки – овечки

Губились серед сизих трав.

Нам вогкий, теплий літній вечір

На плечі руки ніжно клав.

 

Дзижчали зорі золотаві

Над банями святих церков.

Блукали коники в отаві

У пошуках земних підков.

 

Сюрчали щемно, мов музики,  -

Кружляла  стежка степова…

Ті очі, рідні аж до крику,

Сказали більше, ніж слова…



У яслах, на сіні, родився Христос

У яслах, на сіні, Христос посміхнувсь - І світ збагатився любов'ю. То потім Від нього весь світ відвернувсь, То потім заплатить Він кров'ю. А поки маленьке щасливе Дитя Лежить у сповитку в Марії. Попереду сповнене віри життя, Попереду - плани і мрії. І ті 33, що з народом пробув, Зрівнять, певно, з вічністю можна. Спасіння для людства Месія здобув - Смиренний наш Бог-Переможець. Ішов - як і жив: пеклу нас не вiддав, Ніс викуп й спасіння наш Татко.. Новий Заповiт з людством Бог пiдписав, Щоб мали життя ми в достатку. У яслах, на сіні, наш Бог народивсь, "Маленька й великих колиска". Ісусу сьогодні доземно вклонись. Живий Він... Вже поруч... Так близько...
Лариса Журенкова


Морозно, зимно…



Морозно, зимно. З сита сіє й сіє, 

Усеньке місто снігом замело.

Тихенько скімлить за вікном завія

І просить поділитися теплом.


Безжально стукає в кутку годинник,

Рахує вічність і тасує дні.

Даремні мої потуги невпинні

Зіграти на обірваній струні.

 

Як хочеться устигнути зібрати

На пазлики розкремсане життя,

Найкращу пісню все-таки зіграти, 

Вернутися у край невороття…



Єгипет 2016. IV. Іще один день в Макаді

         Уранці о п’ятій в Макаді благодать: весело цвірінькають горобці, ліниво каркають ворони (і де вони тут узялися?), снують біля води швидкі чи то скорпіони, чи краби, шугають у пляжних туалетах ящірки, схожі на чудернацькі бісерні брошки. Натомлена пекучим африканським сонцем обслуга ще спить. Мило підсапує десь у номері  й бачить солодкі сни Яненя. Тільки ми з Ярославкою вийшли на полювання, адже дні відпочинку дуже швидко пролітають, а нам хочеться лишити світлини на пам’ять.  Тож ми зробили фотки під пальменятами, погризли яблучка-бонус і, катаючись у гамачку, міркували: чим же сьогодні нас пригощатимуть у ресторані, до якого отримали персональні запрошення від старшого менежера готелю.

         Потім енергійно рушили до води, яка була чиста й прозора, як сльоза безнадійно закоханої молодої дівчини. Водицю ще ніхто не скаламутив, і мені  навіть шкода  було в неї заходити. Прогулянкові катери сумирно куняли неподалік, мов білі  королівські альбатроси. А на пляжі раділи життю лише сонце,  ранкове  щадне сонце, Ярославка та я!

Простору
простору
простору
і щоб ніяких травм

і чогось такого простого

як проростання трав, - мимоволі згадалось Лінине.  

         Улюблене моє море! Коли Господь Бог накаже  збиратися в краї потойбічні, я попрошу Його виконати моє останнє бажання на цій Землі: побачитися зі своїми донями і з ним – морем. Та що це я таке мінорне? Адже зараз  ми на морі!

         Удень мої дівулиська зовсім мене замучили в Аквапарку. Каталися з гірок самі, як малі діти, і мене за собою водили, наче  кізку на мотузочку.  Правда, чого там, я й сама радо вихвицювала копитцями-бувальцями…   У дитинстві Яна цілувала мене примовляючи: «Ой, падаю, нацьомалась!»  Так от і я тепер уже так душу відвела на тих гірках! Спочатку мчала на блакитній з Яною, потім на білій зі Славою. Оскільки жіночка я чималенька, то застрягла на одному з поворотів  гірки, але потім собі ногами допомогла, та ще й доня підштовхнула – і помчали з нею униз, мов вітер, на шаленій швидкості!  Так  з донечками гицали, що незчулися, як нас розшукав красень медбрат-араб з мигдалево-карими очима. Ми щиро здивувалися, адже були живі, здорові й напрочуд вдоволені. Але він пояснив, що з нами хоче поспілкуватися місцевий лікар з приводу медичного страхування. До закриття Аквапарку лишалася година, й ніхто з нашої сімейки не хотів повертатися до іншого корпусу. Здогадайтеся, кого обрали жертвою? Звичайно ж, стару матір, яка  сумно почалапала до медпункту.

         Днями дівчатка-медсестри слізно просили звертатися до них, якщо є опіки (а в кого ж їх немає на 45-градусній спеці?), нежить та всілякі дрібні негаразди, бо туристів мало, а їм потрібні клієнти. То ми й подали заявку.

         Ліків я не отримала, бо з «ВУСО» готель не співпрацює, а місцеві медики вручили мені презент – спрей від опіків. Просто так. А ще запропонували за низькою ціною придбати у них будь-які ліки. «Аферисти», - бурчала я, поспішаючи до своїх дівулиськ. І не помітила, як здобула травму: порізалася об гострий пластмасовий лежачок. Прибіг хлопчик-араб, оборобив мені ніженьку, подмухав на копитце й запитав: «Кізонько моя мила, чи все в тебе добре?» - «Ще й як!» - гиготіли дівчиська. Допоки вони тішилися, я  надолужила згаяне: встигла промчати ще на двох гірках.

         Рівно о сімнадцятій нас культурно кишнули з Аквапарку, й ми порисили на пляж,  бо з 18.30  купатися в морі суворо заборонено.  І це правильно, адже з настанням сумерків усілякі чисті й нечисті морські істоти  підпливають до берега: і ядовиті їжаки, і краби, і  безліч ядовитих створінь.  Хтозна, може здуру і якусь чамренну акулу-каракулу занесе до берега, як у тому Шармі, де такій, як я, бідоласі-пенсіонерці з Москви чудовисько відгризло кінцівки.  А виною  тому наші ж туристи, які підгодовують «рибок» із  прогулянкових катерів, а потім і самі потерпають від хижаків.

         Трішки поніжившись на березі, йдемо здавати пляжні рушники й,  минаючи «наш»  ресторан, чуємо:

         - Прівєт! Как дєла?

         Це, білозубо  посміхаючись, звертається до нас офіціант, що вибачався за погане обслуговування.

         Ми трішки не в формі, адже, стомлені й підсмажені,  ледь пересуваємо свої клешники, мов печені раки.

         - У нас добре, а у вас? – у відповідь Янця.

         - І у нас добре! Відішь, новіє скатерті стєлєм? Вас ждем? Ві прідьотє?

         - Прийдемо! – обіцяю я.

         - Готуйтеся! – з погордою додає йому Ярка, що вже обганяє нас. Нижню губу відкопилила, мов у дитинстві, а верхньою дістає вибіленого червневою спекою арабського неба. От хто не згорів! Загартовану еміратським сонцем,  Славку не обдуриш: у блакитному топі й білій кофтині з рукавами та капюшоном, вона  мчить   на вечерю.  Тільки мелькає червоний блайзер "Calvin Klein" на її голівонці поверх білого каптура. Зараз вона схожа на місцевих локалів, яких ми бачили в Дубайях на кожному кроці. Ось самодостатнє  моє дитя порівнялося з нашим офіціантом. Підійшло до нього, він їй щось говорить, говорить, але не перестає займатися своєю справою - допомагає стелити білі з блакитною мережкою скатертини.  «Святкові, - відзначаю я, - а вчора були буденні, в червону  клітинку. Ти бачиш, який хвацький…» І стало якось тепліше на душі. Це так добре, коли людина по-справжньому залюблена в те, що робить, навіть коли просто застеляє столи!
         - Що він тобі сказав? – допитуюсь, коли Яра стишила ходу, щоб нас зачекати.
         - Та запитував, чи буду сьогодні на вечері.
         - А ти?          - Відповіла ствердно. Жарко, мам, - відмазується Славка.
         До сих пір лишилося загадкою, хто ж то до нас у номер учора заніс фруктовий  комплімент. Певно, отой офіціант, який  уперто задивляється на нашу Ярку.            

Оптимістичне

Коли від болю стиснуться вуста, 
Обпалиться душа від світу, 
Я і  тоді горітиму до тла, 
Бо не бажаю просто тліти.

Коли спаде із мене білий цвіт, 
І старість підійде зрадливо, 
Я все одно любитиму цей світ
І буду все одно щаслива.

Коли ж мене тихенько позове
В краї далекі потойбіччя, 
Тоді побачиш в розчерках небес
Моє усміхнене обличчя!


Повернення в минуле

             На танцювальному майданчику їх було лише двоє: він - у вишневого кольору сорочці, вона – у чорній футболці; обоє в джинсах. «Одягнена по-європейськи», - кинув хтось із однокурсників. «Авжеж!» - подумала Аліса. Удома переміряла весь гардероб, а потім плюнула на все й сказала: «А ну його! Піду пішки!»  - і одягнула щоденний прикид.  До нього додала сумочку, привезену з Єгипту, в тон джинсам – блакитну, та й пішла на зустріч з однокурсниками.

            Давай помолчим, мы так долго не виделись,

            Какие прекрасные сумерки выдались,

            И все позабылось, что помнить не хочется:

            Обиды твои и мое одиночество, - слова забутої пісні ворохобили душу.

            Це був екскурс у вісімдесяті – роки її юності…  Завжди поміркована,  Аліска струсила з себе років тридцять і, утративши  відчуття часу, з головою пірнула в повільний танок пристрасті, молодечого оптимізму й забила на все й на всіх.  Тремтіли вуста, перехоплювало дихання, а два зранених часом серця   в унісон вибивали  якусь шалену чечітку…

            «О Боже, - сполошилася Аліса, - тільки не це! Я уже немолода жінка, і такі стреси шкідливі для моєї нервової системи…»

             - Як твій благовірний?  - обірвав мовчанку він.

            - Видала нарешті заміж, - посміхнулася. – Тепер він від мене відліпився.

            - Знаєш, а я все життя кохав лише тільки тебе! – прошепотів однокурсник.

            - Що? – Аліска  рвучко  випірнула зі свого стану ейфорії. – Що??  І чому ж ти впродовж    тридцяти  років про це мовчав?

            - Я завжди про це говорив, - відповів він. – Тільки ти не чула…

            Здавалося, вони танцювали вічність, або ж смаглявому мулату-співаку із білозубою сліпучою посмішкою й злегка хриплуватим голосом теж подобались ностальгійні пісні 80-х… Тож повільні мелодії змінювали одна одну. Перевернуте небо енергійно випльовувало зорі, які райдужно іскрилися в їхніх очах. Зараз їм обом було не за п’ятдесят, а, як тоді, максимум  по двадцять.

            «Як я могла чути, коли ти поводив себе зовсім не так, як закохані: міняв жінок, мов  домашні капці, зраджував їм усім, а потім гнівався,  коли йшли від тебе геть», - хаотично міркувала  вона. Але її тіло тієї ночі навідріз відмовлялося слухати застороги поміркованого розуму.  Пульс зашкалював, а кожна клітинка просилася на волю.

            - Ти знаєш,  я зараз сварюся, як п’яний вантажник, попадає всім: курям, козі, собаці,  молодій співмешканці, навіть  її трьом дітям… Не знаю, чому, адже коли працював у школі, за мною такого не водилося…

            - Де  ти працюєш зараз?

            - Підсобним на будівництві.

            - А класти плитку чи клеїти шпалери  вже навчився?

            - Навіщо? Не хочу нічого міняти…

            - Певно,  спосіб життя  тебе не влаштовує, тому й лаєшся,  - мовила.

            - Можливо…

            Він замовив лише для неї «Ах, какая женщина». Аліса прикрила повіки. Пригадала, якими ж вони колись були молодими й  красивими… У тому житті, де вона була юною й довірливою, відкритою до стосунків, таких, що на все життя, по максимуму, а  він - схожим на її улюбленого співака Глизіна, тільки кращим: чистим і зворушливим.

            - Коли ти вийшла за свого Болівара (а я ж просив тебе: «Не виходь!»)…

            - Але ж ти не говорив, що любиш, - перебила. -  А потім одружився зі своєю Валею…

            - Хіба й так не було зрозуміло? Так от, коли ти за нього вийшла, я зопалу  зробив їй пропозицію…

            «Які безглузді вчинки ми робимо в юності,  а потім розплачуємося своїм щастям», - думала Аліска  й відразу ж уявила зруйноване попелище на тому місці, де  гніздилося оте її нездійснене щастя. Вона навіть відчула запах горілого і крадькома   витерла уявний попіл зі своєї щоки.

            - Господи, як ти гарно пахнеш, - застогнав він.

            Його уста були зовсім поруч, а дихання таким важким, що вона відсахнулася, мов Пізанська вежа.

            - Не треба, - попросила.

            - Чому?

            - Боляче падати…

            І знову повільний танок. Здавалося, час зупинився тут, на екваторі їхніх стосунків. Він завис здивованим місяцем, що з цікавістю слухав продовження сповіді немолодої пари. Розлогі здивовані дерева й ті принишкли, а спекотна серпнева ніч додавала шалу. Душі двох давніх  друзів нуртували, як молоде невигране вино.. Вони ж  повільно куштували свій танець, цідили його, мов тягучий вишневий лікер, по крапельці смакували й крізь  келих сповнених почуттів дивилися одне одному в вічі, щоб закарбувати цю серпневу ніч назавжди. А потім зробити закладинкою,  і холодними зимовими вечорами діставати книгу пам’яті,  обережно гортаючи її раритетні сторінки.

            - Не притискайся так близько ( їй здалося, що він проник у неї ввесь).

            - Чому? – прошепотів.

            - Бо тоді ми станемо одним цілим, - видихнула вона.

            - Знаєш, ти тільки мене позови, я обов’язково приїду й залишусь уже назавжди…

            -  І ми  оформимо наші стосунки?   

            -Так.

            - І повінчаємося в церкві?

            - Так!

            І житимемо до кінця життя? І помремо в один день?

            - Так.

           Якесь дежавю. Вона пригадала: щось подібне вже колись було: він  зателефонував: «Я хочу тебе». Тоді вона теж запитала, чи в нього це просто хімія, а чи щось серйозне. Але тоді він промовчав. І вона відмовила: «Тільки через шлюб». А  ось зараз наполягав сам:

            - Ти подумай над моєю пропозицією…

            - Добре, подумаю…

            Аліска знала, що скоро, зовсім скоро, годинник проб’є дванадцяту і вона, як та  Попелюшка, замість карети залишиться з гарбузом, замість крилатих коней  - з двома щурами, а замість феєричної Жар-птиці  в руках триматиме облизня.  Тому їй так стисло в грудях, що здалося, ось-ось рвоне другий потужний Чорнобиль. Їй стало жаль і себе, і його,  і своїх однокурсників, які  нишком слідкували за ними.

            Пізньої ночі  швидке таксі  доставило жінку додому, а його -  до кіз, котів, собак,  курей та енної дружини.

            …Уночі Аліса спала погано, час від часу їй снилася якась нісенітниця, і рано-вранці вона почалапала на кухню заварити філіжанку кави. Ні живильний напій, ні яблучний штрудель, який вона машинально ковтнула, як удав кролика, ситуації не змінили. Аліска впала в глибоку депресію. Як з Ніагарського водоспаду,  з її очей хлинули сльози. Вони були солоними й болючими, ці краплі каяття, роздумів, спогадів та пошуку алгоритму дії. Алгоритм не складався, адже шукати логіки в стосунках двох людей, що даремно боролися один проти одного, проти своїх почуттів, проти всього світу заради того, щоб збагнути, що цей двобій був, у першу чергу, проти самих себе, це все одно, що шукати голки в копиці сіна.

            Годинник показував п’яту ранку. Для неї – рекордний час, адже,  чого гріха таїти, Аліска любила довгенько поніжитися в ліжку. «Передзвони мені»,   - набрала СМС-ку й послала йому на мобільний.

            Ніагар лився потоком ще два дні, а дзвінка не було. Аліса встигла обговорити ситуацію з емансипованою подругою Катрею (а з ким же ще?) Та порадила діяти рішуче й брати ініціативу в свої руки, хоча й застерегла, що в минуле не повертаються.

            Увечері другого дня подзвонила доня, поцікавившись, як минула зустріч. Аліска думала, що дотепне дівулисько її не зрозуміє й почне кепкувати: «Мама під старість попала». Але слово за слово – і  жінка незчулася, як розповіла Аніті все. Навіть про хімію. На диво, Анка почала верещати: «Клас, мам! А  чого це ти плачеш? Радіти треба!»

            - Чому тут радіти? Дебіл…

            - Просто нерішучий. До тебе ж підійти страшно.

            - Невже я така стара й страшна? – загула, як ієрихонська труба, у слухавку Аліска.

            - Ні, матусю, ти красива, мов квітка, я так Владику (чоловіку) й сказала: «Поглянь, на фотках випускників наша мама – як троянда!» Правда-правда!

             Ох,  ці жінки! І скільки їм для щастя треба? Пару компліментів у їхні чарівні вушка – і все! Сльози Аліси вмить висохли, і вона почала весело сміятися з донечкою над своєю банальною  ситуацією.

            - Не парся, мам, ми вам ще таке весілля забалабахаєм! Я своїх музикантів підтягну! Ех, даремно тато мене на своє весілля не запросив! Та в тебе, мамо, знаєш скільки людей гулятиме: і з Черкас, і з Полтави, і з Дубай! Відправимо вас у весільну подорож кудись за кордон.

            - Ну якщо за кордон, то добре, - мовила повеселіла Аліска.

            Весь наступний день вона прислухалася до кожного звуку й чекала на його дзвінок. Надвечір  не витримала й набрала призабутий номер.

            - Ти пам’ятаєш слова, що говорив мені  при зустрічі?

            На тім боці відчула довгу паузу. Занадто довгу, щоб відчути хеппі енд.

            -  Ти ще можеш  забрати свої слова назад… Іще не пізно. Але обов’язково зателефонуй мені, якщо пригадаєш, про що говорив. Чуєш?

            - Добре, - видавив він.

            «Ну що ж, знову злякався, - гірко  думала Аліска. - І так ще на 5 років. За цей час ми станемо зовсім старими, а коли хтось із нас першим помре, інший принесе на могилку червону троянду й поставить за упокой свічечку в церкві…  Дурня…» Вона не хотіла такого енду. І тому вирішила діяти.

            Одного разу біля воріт його будинку зупинилася автівка. Він нікого не чекав, а його невінчана дружина десь повіялася у своїх дружинячих справах. Із салону вийшла Аліска й мовила:

            - Ну, що, Казанова? Готовий жити зі мною до старості й померти в один день? Тоді збирайся.

            Так вона раз і назавжди вирішила проблему.  Адже із двох люблячих сторін хтось один має бути сміливішим.

 

Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
83
предыдущая
следующая