хочу сюда!
 

Ирина

49 лет, стрелец, познакомится с парнем в возрасте 50-59 лет

Заметки с меткой «волинь»

До депутатів звернулися з приводу бізнесу на хворих у Луцькій лі

До волинських народних депутатів звернулися з приводу бізнесу на хворих у Луцькій міській лікарні
koshel-i-duhnevych
Фігуранти цієї скандальної історії – головний лікар Луцької міської клінічної лікарні Лариса Духневич (з 2001 року до нині), екс-начальник Луцького міського управління охорони здоров’я (з 1983-2015) Федір Кошель та багаторічний куратор перший заступник Луцького міського голови (1999-2015) Святослав Кравчук (нині депутат Волинської облради).

Ідеться про елегантну оборудку: замість комунального підприємства “Муніципальна аптека” в Луцькій міській лікарні, як того вимагали їх посадові обов»язки, медики тихцем створили товариство з обмеженою відповідальністю «Муніципальна аптека». Відчуйте різницю! Під неї використали частину приймального відділення лікарні, ціни завищили, а директором з 2003 року став син головного лікаря Андрій Духневич. Усе це працює уже 18 років.

Елітні маєтки медиків із обмеженою відповідальністю постали саме на цій різниці.

Щоб покрити державне недофінансування все ті ж Л.Духневич, Ф.Кошель, С.Кравчук «обклали» лучан в єдиній у Луцьку міській лікарні «благодійними внесками» у так звану благодійну організацію «Муніципальну лікарняну касу» (очолює Ф.Кошель). Але і ті зникли невідомо де.

Про цю лікарню є навіть спеціальна передача на телеканалі ZIK «Лікарські таємниці. Луцька міська лікарня:благодійні внески та невдоволені пацієнти», за результатами якої порушено кримінал!!!

Родина головного лікаря Лариси Духневич і зятя прокурора володіє: 4 елітні маєтки, 7 квартир і офісів, 8 земельних ділянок, 4 авто і т.п.

budynky-duhnevych-lyshhe-2

                                                   Це одна з “хатинок” родини Лариси Духневич

Попри процвітання родини головного лікаря, ситуація в Луцькій міській лікарні залишається катастрофічною. Старі обшарпані стіни, навіть вікна неспромоглися замінити на склопакети, застаріле медичне обладнання, рентген апарат ще радянського зразка, зношений, і під виглядом державного недофінансування медицини постійні побори із хворих і робота аптеки на користь медиків з обмеженою відповідальністю.

Щоб захистити свої оборудки і бізнес, ділки прикрились волинськими народними депутатами. https://www.volyn.com.ua/news/70349-narodni-deputati-vistupili-na-zakhist-golovnogo-likarya.html.

Далі подаємо текс звернення громадського активіста Дмитра Глазунова без змін.

                                                                         Народним депутатам України

Олегу Мусію, Юрію Савчуку, Ігорю Лапіну,

Степану Івахіву, Ірині Констанкевич, Ігорю Гузю,

Сергію Мартиняку

Засоби масової інформації

Голови Волинського обласного

благодійного фонду «Рідна Волинь»,

Голови Волинської обласної громадської організації

«Волинська обласна лікарняна каса»

Глазунова Дмитра Борисовича,

м.Луцьк, вул.Шопена 12а/3,

тел/факс (0332) 24-11-02, 0504382896

                                                                     www.bfrv.volyn.ua   www.volk.volyn.ua

                                                                                        З В Е Р Н Е Н Н Я

Звертаюсь до Вас від імені майже 10 тисяч членів Волинської обласної громадської організації «Волинська обласна лікарняна каса», серед яких є родини загиблих, померлих, пропавших безвісти бійців АТО з м.Луцька з приводу кланового Муніципального бізнесу на хворих в Луцькій міській клінічній лікарні, наслідком якого є бідна і пограбована єдина міська лікарня та пацієнти на фоні непомірного збагачення головного лікаря Лариси Духневич та створення нею умов, які унеможливлюють отримання належної медичної допомоги у цьому закладі.

Причиною звернення до Вас стала публікація у 2017 році в газеті і на сайті «Нова Волинь» статті під назвою «Народні депутати виступили на захист головного лікаря» за Вашими підписами https://www.volyn.com.ua/news/70349-narodni-deputati-vistupili-na-zakhist-golovnogo-likarya.html.

Серед волинської спільноти, медиків, людей, які обізнані із ситуацією, дану статтю називають щитом, яким ділки прикрили і вважають, що захистили свій Муніципальний бізнес на хворих в лікарні.

Про головне. Клановий Муніципальний бізнес складається із ТзОВ «Муніципальна аптека» і членської благодійної організації «Муніципальна лікарняна каса» (МЛК), яка займається збором так званих «благодійних» внесків за обстеження в цій лікарні.

Товариство з обмеженою відповідальністю «Муніципальна аптека» створена у 2000 році, під яку було використано частину приймального відділення Луцької міської лікарні. ЇЇ засновниками стали тодішній головний лікар С.Костик і начальник управління охорони здоров»я Луцької міськради Федір Кошель в особі голови ЧБО «МЛК». Все це здійснювалося під патронатом куратора медицини – першого заступника Луцького міського голови Святослава Кравчука (нині депутат Волинської обради). Підмінивши поняття «Муніципальна» для окозамилювання громади, ігноруючи інтереси лікарні і лучан, в умовах тотального зубожіння населення та недофінансування медицини, по-шахрайськи вказані чиновники та інші підставні особи (сусідка Кошеля по с.Хотешів Камінь Каширського району Н.Чміль) замість підприємства комунальної форми власності створили товариство з обмеженою відповідальністю і спрямували прибуток у власні кишені, а не на потреби лікарні, як того вимагали їх посадові обов»язки. Для отримання більшого прибутку ціни на медичні засоби були завищені. За 17 років діяльності продажі склали до 200 млн. грн. Ні бюджет міста, ні лікарня не отримали жодної копійки прибутку.

Посадові обов»язки недобросовісних чиновників С.Кравчука, Ф.Кошеля, С.Костик та Статут Луцької міської клінічної лікарні передбачають організацію фінансування ввіреного державою закладу, а не створення приватних структур для власного збагачення. А відтак, право на ці кошти мали бюджет міста та Луцька міська лікарня. Таким чином, збитки держави від цієї оборудки можна оцінювати в еквіваленті недоотриманого прибутку бюджетом міста та лікарнею, а це медичне обладнання та забезпечення лікарні усіма необхідними витратними медичними матеріалами, за які наразі збирають так звані «благодійні» внески. А це, за оцінкою фахівців, сума еквівалентна декільком мільйонам доларів США. З приходом на посаду головного лікаря у 2001 році Лариси Духневич масштаби діяльності аптеки набули широкого розмаху, а директором став її син Андрій Духневич. Варто зауважити, що до цього Андрій Духневич працював юристом цієї аптеки, а отже ймовірно саме він готував усі реєстраційні та установчі документи і причетний до цієї оборудки і підміни понять. Все це працює до нині.

Приклад діяльності ЧБО «Муніципальна лікарняна каса» (очолює Ф.Кошель) викладений в матеріалах телеканалу ЗІК у програмі «Лікарські таємниці» «Луцька міська лікарня, благодійні внески та невдоволені пацієнти» від 18.06.2016 (можна переглянути на сайті телеканалу ЗІК, або на Ютубі), які журналісти передали в управління національної поліції у Волинській області. Порушено кримінальне провадження №42016030000000151 від 19.07.2016. Хід розслідування невідомий. Відомо, що воно закривалась, потім знову відкривалось через неповноту розслідування і т.п. До поданих матеріалів ЗІКу слід добавити те, що благодійні внески (готівку) збирають чоловік Лариси Духневич Віктор (за МРТ) і син Федора Кошеля Григорій (за УЗД), які вони передають Ларисі Духневич, а вона ретельно записує в зошит орієнтовно хто скільки здав (є в сюжеті)!!! Це і є чорна бухгалтерія, а її касир Лариса Духневич. Багато пацієнтів скаржаться на невидачу чеків.

У підсумку в Луцькій міській лікарні місяцями простоює дороговартісне медичне обладнання, яке дуже потрібне хворим і на ремонт якого завжди бракує коштів. У 2016 році саме через брак коштів довгий час не працював спіральний комп»ютерний томограф, апарат для дробіння каменів у нирках, в результаті чого хворі їздили лікуватися та обстежуватися в інші області! А це реально ставить під загрозу здоров»я і життя пацієнтів. В кінцевому рахунку ремонт обладнання оплачував бюджет міста, а, в свою чергу, це знову збитки держави!

Проведеним аналізом встановлено, що в результаті тіньових схем Духневич-Кошеля масштаби зловживань із благодійними внесками є колосальними. А звіти про їх використання цілковите окозамилювання. Відповідно до сайту, у 2015 році МЛК зібрала 6, 2 млн.грн. Витрати склали 5, 5 млн. грн., з них: на рахунок лікарні – 1 тис.грн, 4, 7 млн.- закупка матеріалів (частина у «своїй» Муніципальній аптеці), 0,9 млн.грн – послуги. Які матеріали, які послуги, куди перераховано нічого не вказано???

За нашими попередніми підрахунками у 2015 році повинно було надійти до 15 млнгрн. благодійних внесків. А лікарня отримала всього 6, 2 млн., але іті виведені невідомо куди. До прикладу, у листі Луцької міської ради від 18.01.2017 року йдеться про те, що протягом 2015 року на СКТ (спіральний томограф) проведено 3634 обстежень, з них 1217 (33, 5%) пільговим категоріям населення та 298 (8, 2%) за невідкладними станами. Залучено від пацієнтів 614 825 грн. В середньому 169, 19 грн. на одне обстеження. З листа свідчить, що 41, 7% обстежень на СКТ здійснюються безкоштовно, що не відповідає дійсності і є скоріше насмішкою. І хто ж ці пільгові категорії, якщо навіть бійцям АТО воно проводилось платно?

Рахуєм разом: вартість СКТ складала 300 грн , 250 робочих днів, 30 обстежень щоденно – виходить сума 2 млн. 250 тис. грн. Нехай 10-15% пільговики. Отже грошових коштів від благодійних внесків недоотримано майже втричі. При ефективному державницькому менеджменті сума в 6, 2 млн. повинна була надійти лише із СКТ, КТ та МРТ. А ще збирають кошти за УЗД, ЕХО серця, рентген, фіброгастро, біохімічні та баканалізи, за поступлення в лікарню, за операції, за палати та за багато чого іншого.Виникає питання де наші гроші?

Наші припущення і розрахунки, що велика частина благодійних внесків, які збираються МЛК у Луцькій міській лікарні знаходиться в «тіні» підтверджуються інформацією 12 каналу: «За підрахунками управління охорони здоров»я завдяки автоматизації бюджет лікарні може поповнитися вдвічі» (сюжет 12 каналу на ютубі від 25 листопада 2017 року).

Окрім того, незрозумілим є і те, куди йдуть зібрані кошти, усі звіти на сайтах і в пресі – відверте окозамилювання. А насправді – неефективний і марнотратний менеджмент, або розкрадання. Медичне обладнання в лікарні застаріле, рентген апарат зношений радянського зразка, навіть вікна не спромоглися замінити, фасад з непривабливими стінами!!! 

likarnya-1

likarnya-2

likarnya-3

          (ФОТОФАКТ) Навіть потрісканий фасад Луцької міської лікарні поїдає пліснява та грибок

Натомість за зібрані в лікарні «благодійні» внески закуповують автомобіль для начальника управління охорони здоров”я Ф.Кошеля ВАЗ АС 0024, суми еквівалентні мільйонам доларів списані на різні не медичні потреби (ремонтні, будівельні, охоронні, консультаційні і т.п.), закуповуються квіти, газети і журнали на тисячі доларів, мобільний телефон за 1 тис.у.о., меблі, проводиться свято квітів і т.п. На особливу увагу заслуговує створене ТзОВ «Шкід» (Швидка консультативна інтелектуальна допомога, ЄДРПОУ 35963626), засноване МЛК і Ф. Кошелем у 2008 році із статутним капіталом еквівалентом 10 тис. доларів (очевидно із цих же благодійних внесків) і яке очолив водій Ф.Кошеля Іван Гайовий, а номер телефону у реєстрі співпадає із номером приймальні начальника міського управління охорони здоров»я Ф.Кошеля! Десяток років водій надає їм же юридичні і аудиторські послуги за ці ж благодійні внески!!! І де та межа здорового глузду і жадібності? Окрім того, МЛК закуповує значну кількість ліків для лікарні. Куди вони йдуть і для кого, якщо навіть родини загиблих, померлих та пропавши безвісти учасників АТО та наші бійці-герої і їх сім»ї майже за всі ліки платять. Очевидно, вони йдуть для тих, хто і лобіює інтереси чиновників.

На цьому фоні родина головного лікаря Лариси Духневич і її зятя прокурора Ю.Новосада збагатилася чималими статками, які несумісні ні з доходами ні з анкетою доброчесності прокурора, яку Новосад підписав власноруч. Зокрема, вони володіють: 4 маєтки (2 в Луцьку, 2 в с.Лище), 7 квартир і офісів, 8 земельних ділянок, 4 авто, катер тощо. За оцінками фахівців, в одні лише маєтки в с. Лище вкладено до 1 млн. дол. США. Я би ніколи не звертав увагу на ці статки, якби їх походження не було пов»язане із діяльністю в лікарні «Муніципальної аптеки» і «Муніципальної лікарняної каси». Оці статки-це гарантія правдивості моїх звинувачень.

Підсумовую. Саме після того, як я підняв дане питання публічно, зробив це особисто і відкрито, в газеті і на сайті «Нова Волинь» була опублікована стаття під назвою «Народні депутати виступили на захист головного лікаря». Переконаний, що Ваша позиція, скріплена Вашими підписами у цьому листі сформована під впливом неправдиво наданої інформації Ларисою Духневич, можливо Федором Кошелем або Святославом Кравчуком, яких десятиліттями прийнято було вважати взірцевими та моральними керівниками. А вони, я вважаю, виявилися звичайними шахраями, спритниками не гідними займаних посад. Дуже прикро, що вони втягнули і Вас, як і багатьох інших людей в цю неприємну історію. Для чого? Тому що, якби правоохоронці відреагували, то до суворої відповідальності необхідно було б притягувати всю родину Духневичів-мільонерів, які фактично приватизували комунальний заклад. Сподіваюсь, вони помилково отримали тимчасове авторитетне прикриття.

Я неодноразово протягом 2017 року звертався до Генеральної прокуратури, МВС, НАБУ, НАЗК, в місцеві органи. Натомість маю декілька папок відписок, а родина Духневич за цей час встигла переоформити частину майна. В ході моєї боротьби з неприкритим шахрайством на мене чиниться шалений тискПорушені кримінальні провадження, 2 з яких вже закриті за не підтвердженням. Більше десятка ухвал суду, обшуки, перевірки, допити, вилучена на офісі вся комп’ютерна техніка, телефони співробітників, вилучена фінансова і інша документація. Через окремі ЗМІ подається неправдива і тенденційна інформація про мене і організації, які я очолюю з одночасним «відбілюванням» Духневич і МЛК. Проти кого працюють наші правоохоронці? Проти громадської організації, яка упродовж 13 років допомагає людям і забезпечує те, що не може сповна надати держава. Можна лише додати, що зяті С. Кравчука і Л.Духневич В.Хвищук та Ю.Новосад займають керівні посади в обласній прокуратурі. А представник поліцейської комісії від Волинської обласної ради член політичної партії «Свобода» Сергій Кудрявцев є директором ГО «ЛКДС», керівниками якого є ті самі С.Кравчук і Ф.Кошель і платять йому зарплату.

Я піднімав також дане питання на комісії Луцької міськради з питань охорони здоров»я (відео додаю), де чітко поставив два справедливі питання: 1. Яка частка від прибутку Муніципальної аптеки отримала лікарня? 2. Де розцінки на обстеження в лікарні, про які неодноразово говорилося на нарадах? Після цього Лариса Духневич розірвала в односторонньому порядку договір на обслуговування членів ВОГО «Волинська обласна лікарняна каса» в лікарні (працюємо за принципом страхової медицини) незважаючи на те, що нами були виконані усі договірні зобов»язання. В результаті, ми не можемо обслуговуватися у своїй же лікарні. Хоча за свої Статутом лікарня належить територіальній громаді. У підсумку члени ВОЛК, а їх майже 10 тисяч із різних районів області і Луцька, члени родин загиблих, померлих, пропавши безвісти бійців АТО не можуть отримати своєчасну допомогу в лікарні саме через Духневич!!! Ми ж здійснюємо відшкодування людям по чекам, замість того, щоб допомагати одразу в лікарні. Втрачає і заклад, адже ми регулярно перераховували кошти за обстеження на лікарню. Але кому цікаво, щоб кошти йшли прямо на лікарню?

Паралельно Духневич і Ко публічно та кулуарно подають неправдиві звинувачення щодо мене, починаючи від рейдерського захвату лікарні закінчуючи вбивством! Так, і Духневич і Кошель офіційно звертались в поліцію, що я їх хочу вбити! Мета дискредитувати мене в очах громадськості, «віджати» ВОЛК, про що вони заявляли публічно, а мене-під суд!

З урахуванням викладеного, прошу Вас вникнути в ситуацію та стати на захист громади Луцька і волинян, зробити свою справедливу оцінку Муніципальному бізнесу у Луцькій міській лікарні і ініціювати перевірку наведених фактів правоохоронними органами та відкликати свої підписи під статею, яка фактично стала сигналом «Стоп» для багатьох, хто хотів долучитись до викриття цих оборудок.

Що стосується мене особисто, то я завжди відповідаю – подивіться на мої справи www.bfrv.volyn.ua

Свою позицію про те, що необхідно зробити, щоб допомогти в Луцькій міській лікарні пацієнтам, які і так поставлені на межу виживання, я виклав у відео зверненні на каналі Ютуб під назвою: «Муніципальний бізнес у Луцькій міській лікарні Лариси Духневич, Ф.Кошеля, СвятославаКравчука»

  Також на каналі Ютубе Ви побачите ряд викривальних матеріалів щодо цієї теми, зокрема  

Сподіваємось на Ваше розуміння та підтримку.

   З повагою,  Д. Глазунов                                                                                                                                                                 22.03.2018

   Василь Луцький, Наша версія

Україна і Польща. Роздуми після перегляду фільму «Волинь»

Україна і Польща. Роздуми після перегляду фільму «Волинь»
11 жовтня 2016, 20:10



Кшиштоф Становський

(Рубрика «Точка зору»)

Кшиштоф Становський – президент Міжнародної фундації «Солідарність», член Комітету громадянської солідарності з Україною, колишній заступник міністра освіти Польщі (2007-2010) і екс-заступник керівника польського МЗС (2010-2012)

Варшава – Я не кінокритик і не кіноман. Мені не подобаються фільми, що викликають страх кров’ю і жорстокістю. Можливо тому, що я надто багато нещастя зустрів у житті: у слідчих камерах, у таборах для біженців, у селах, де не було чоловіків. Так багато зустрів поранених із Майдану. Так багато знайомих загинуло в Криму, не повернулось із фронту…

На прохання регіональної влади розмовляв учора у містечку Голенюв із першими глядачами фільму Смаржовського «Волинь». У місцевій спільноті є багато українців, переселених під час операції «Вісла», близько 2 тисяч мігрантів із України. Перед входом у зал – виставка, присвячена 25-й річниці Незалежності України.

Кінець фільму. Люди мовчать. Частина виходить. Як розпочати розмову?

Вічний відпочинок даруй їм, Господи… Вибачаємо і просимо вибачення.

На Волині по-звірськи замордовано 40-60 тисяч поляків. Голокост поглинув мало чи не всіх євреїв. На тих теренах під час війни загинули також десятки тисяч українців. Фільм нагадує важливу правду про націоналізм. Кожному. Польський, німецький, український, російський… Націоналізм вбиває душу. У світлі смолоскипів і вигуків веде сусідів на смерть.

Думаючи про трагедію на Волині, слід пам’ятати, що там вбивали і були вбиті громадяни Речі Посполитої. Якщо ми звикли простіше говорити про них – поляки, то необхідно послідовно казати, що поляки вбивали поляків.

Фільм Смаржовського є розповіддю однієї сторони. Він показує події на Волині польськими очима. Навіть моментами виникає враження, що це, буцімто, кіно про повстання Спартака, режисером якого є громадянин Риму. Все було надзвичайно чудово, жили ми у злагоді, а вони, з невідомої причини, збунтувалися і почали мордувати сусідів. Не було так гарно. Фільм опосередковано нагадує про соціальну нерівність. Про поляків, які займали всі посади. Знищення церков у 30-х роках польським військом. Помилково (відповідно до того, що знаю) показано поляків, які вільно володіють українською мовою (аж включно до молитви українською мовою ), численні змішані шлюби. Фільм цілковито ігнорує той факт, що єдиними союзниками Польщі у польсько-радянській війні 1919-1921 років були вояки Петлюри з Української Народної Республіки. Не згадано про генерала Марка Безручка, командира Дивізії Січових стрільців, який очолював оборону Замостя від Червоної Армії. Всі вони були зраджені Польщею мирним договором у Ризі у 1921 році, коли ми визнали Українську радянську республіку, а воїнів, які обороняли Варшаву перед радянською окупацією, замкнули в таборах для інтернованих. Значна частина цих військовослужбовців померла, знищена хворобами. Зраджені і забуті. Замість цього, Смаржовський без жодних джерельних підтверджень показує акцію освячення сокир і ножів у греко-католицькій церкві (відсутній у той час на Волині).

Окрім однієї з останніх сцен – помсти поляків українцям, у фільмі гинуть переважно тільки поляки, євреї, радянська вчителька. Смерть оминає українців. Фільм підтримує стереотип, що поляки бувають добрі, нейтральні і підлі. Але українці – лише злі, дуже злі і ті найстрашніші, які кричать «Слава Україні! Героям Слава!». Про таких українців, про таку Україну розповідає сьогодні російська пропаганда.

Масові вбивства поляків на Волині є злочином страшного часу націоналізму. Зізнавались у цьому багато разів, просячи нас, поляків, про вибачення ієрархи Української греко-католицької церкви, президент України. У моєму рідному Любліні вибачення просила Надія Савченко, українська героїня, яку не змогли зламати російські слідчі.

Під час агресії Росії проти України

Немає доброго часу для таких фільмів. Не слід забувати тодішньої трагедії. Фільм про Волинь повинен був з’явитися. Але буває час особливо поганий. Фільм Смаржовського виходить на екрани тоді, коли Україна захищається від російської агресії. Це війна за Незалежність. Також і нашу. Окупованим є Крим. Упродовж останніх двох років на фронті загинули близько 20 тисяч українських військовослужбовців, лікарів, журналістів. Саме такою є кількість населення Голенюва. Півтора мільйони людей (разом Познань, Щецін, Ґданськ і Ґдиня) змушені були залишити свої бомбардовані і окуповані будинки на Донбасі і в Криму. Переселенці є у кожному українському містечку. До українських домівок повертаються домовини, покалічені герої. Показ цього фільму сьогодні можна порівняти до підтримки ідеї про безчинства польської шляхти, зради Тарговиці під час Варшавського повстання. Тішиться лише Москва. Ох, якби знову ж так посварились.



Реклама фільму Войцеха Смажовського «Волинь» у Варшаві

Фільм є на екранах. Кінозали заповнюються молоддю. Водночас поруч нас живуть українці. Вчителі англійської, програмісти, прибиральниці, робітники. Дехто вибереться подивитись «Волинь». Більшість із них бачить рекламу на плакатах чи телебаченні. У мовчанні слухає поляків, які коментують фільм в автобусі, на роботі, вдома. Більшість не чула раніше про волинський злочин. Їхні батьки жили у Радянському Союзі, який, з одного боку, підживлював ненависть до польських панів, а з іншого, випробував Україну штучним голодом, в якому загинуло багато мільйонів жителів. Виходячи багато разів на вулиці міст, під час Революції на граніті, Помаранчевої революції, врешті Революції гідності, українці вірили, що їхня омріяна країна теж піде європейським шляхом. Можливо, не тепер, але колись доєднається до європейських спільнот. Усупереч традиції, переказаної дідами і бабусями, повірили, що найкращими сусідами, які пізнаються у біді, є поляки.

Пам’ятаємо про жертв вбивств на Волині. Вибачаємо і просимо вибачення. Знаємо, що наші предки не були святі. Здійснювали різні негідності, про які хтось в ім’я правди створить фільм. Зробімо все можливе, щоб пам’ять про минулі злочини не посіяла ненависть сьогодні. Ненависть, яка вбиває душі, а іноді й сусідів. А починається все від показаних Смаржовським написів на будинках, і нав’язування сьогодні в Польщі мови ненависті, руйнування надгробків, нападів на людей, які моляться на могилах своїх предків.

Наближається 100-річчя Варшавської битви. Битви, в якій поляки та українці солідарно встали на захист Речі Посполитої, України, Європи. Зробімо все, щоб пам’ятати водночас і добрі моменти спільної польсько-української історії. Подбаймо про цвинтарі. Помолимось спільно на могилах спільних героїв. Розповімо про них нашим онукам. У Польщі та в Україні.

Кшиштоф Становський – президент Міжнародної фундації «Солідарність», член Комітету громадянської солідарності з Україною, колишній заступник міністра освіти Польщі (2007-2010) і екс-заступник керівника польського МЗС (2010-2012)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди
http://www.radiosvoboda.org/a/28046278.html

БГ: Вдяний автору за його правдиву позицію, щиру і чесну. Найперше запитання виникає по цій темі: яка мета? Рішень Сейму про геноцид? Цей фільм? Моя думка однозначна: почнеться зворотня реакція з боку українців і їх негативи в бік поляків з полонізацією, пацифікаціями, концтабором Береза-картузька, операція "Буря" АКа тощо. Навіщо це? Безглуздо, якщо не більше: divide et impera. Авторо правильно привертає увагу на потрібне перенесення акцентів де українці і поляки бились разом проти агресора, зокрема варто згадати і про тисячі українців у Війску Польському під час трагічного вересня 1939 р., коли колаборантами-союзниками в Гітлера була сталінська СРСР, що власне і до подій на Волині в 1943-му доклала чимало зусиль провокаціями червоної партизанки - про це потрібно розповідати. Я так вважаю.

7 історій про польських депутатів (тема "Волинь-1943")


7 історій про польських депутатів, що не підтримали "геноцид на Волині"

Ігор Ісаєв, для Європейської правди _ Середа, 27 липня 2016, 13:32

Коли минулої п’ятниці спікер польського Сейму Марек Кухцінський запропонував ухвалити резолюцію про визнання геноциду на Волині одноголосно, в залі почулися вигуки незадоволення.

Кричали ті, хто в момент голосування "утримався" або вийшов з зали. Остаточно Сейм прийняв документ під бурхливі оплески, проте "присмак залишився": автори резолюції хотіли саме одноголосного схвалення. Хто ж був проти такого кроку?

Утриматися або вийти з зали — це були єдині способи висловити протест проти резолюції. Документ сконструйований таким чином, що проголосувати проти нього означало поховати свою політичну кар’єру.

Не йшлося тільки про "геноцид" — як, наприклад, проголосувати проти "солідарності з Україною, яка бореться із зовнішньою агресією за збереження територіальної цілісності" чи проти "гідного поховання всіх знайдених жертв"?

Отже, з-поміж усіх 442 депутатів ніхто не був проти, 10 депутатів утрималися від голосу і 18 не голосувало.

Ті, які утрималися, це депутати опозиції: троє від "Громадянської платформи" — Марцін Свєнціцький, Януш Ціхонь і Мар’ян Зембаля; а також 7 депутатів від партії "Новочесна" — Ева Лідер, Катажина Любнауер, Єжи Мейштович, Кшиштоф Мєшковський, Моніка Роса, Йоанна Шойрінґ-Вєльґус і Адам Шлапка.

Що стосується 18, які не голосували, то частини на сесії взагалі не було. Не голосували, наприклад, досить видні політики правлячого "Права і справедливості": міністр закордонних справ Вітольд Ващиковський і оборони Антоні Мацеревич. Обоє в той день перебували з візитом у Вашингтоні.
 
А от офіційного пояснення, чому не голосував Марек Якубяк, заступник голови фракції Кукіз’15, я не знайшов.

З-поміж усіх 72 голосувань того дня Якубяк не брав участі лише в одному, "волинському". Між тим він досить емоційно закликав парламентаріїв "не боятися українців", бо цей документ "можна просунути за два дні".

Однак наші інші історії — саме про тих польських політиків, хто був проти такого "просування". Ці історії не всі, проте вони показові.

Яцек Протасевич і Стефан Нєсьоловський

Яцек Протасевич був присутній у Сеймі 22 липня, проте у голосуванні за "волинську резолюцію" участі не взяв. Він — донедавна один із найвпливовіших політиків "Громадянської платформи" (нині опозиційної, донедавна правлячої), — три дні як був виключений зі своєї партії.
 
Офіційно його виключили за "псування іміджу", проте, за версією Протасевича, нині в "Платформі" йде боротьба "поміркованих" із "консерваторами". Одним із лакмусових папірців цієї боротьби стало голосування у справі Волинської трагедії, говорив він в одній з публіцистичних програм напередодні прийняття резолюції.

— Три роки тому ми в "Платформі" не хотіли вживати слово "геноцид", тому зійшлися на формулюванні "злочин з елементами геноциду". Щоб для блага всього регіону не загострювати відносин з Україною, — наголошував Протасевич.

Натомість нині, за версією Протасевича, теперішній керівник "Громадянської платформи" Ґжеґож Схетина чимало речей погоджує із "Правом і справедливістю". Зокрема, "волинську резолюцію".

Саме через тиск Схетини в "Платформі" проти документа не голосував ніхто, припускає Протасевич.

Черговим депутатом "Платформи", який вийшов з зали в момент голосування, був Стефан Нєсьоловський. Перед тим він виступив проти виключення Протасевича з партії. Обидва, ще раз підкреслю, — одні з найвпливовіших політиків "Платформи" часів Дональда Туска.

Якщо двоє попередніх депутатів "Платформи" просто проігнорували голосування і не брали участі в дискусії з трибуни Сейму, то Марцін Свєнціцький весь час брав слово.
 

Він підкреслював, що міцні формулювання нашкодять двостороннім взаєминам, він вказував, що резолюції варто приймати спільно з українським парламентом, він наголошував, що в Україні вшановують УПА не за вбивства поляків, а за боротьбу за незалежність.

— Тому я вас закликаю, нехай польські прапори на Майдані не будуть забуті! — говорив Свєнціцький під час дискусії щодо проекту на парламентському комітеті.

— Чи ви взагалі вірите в те, що говорите? — відповідав йому Пйотр Зґожельський з Польської селянської партії. — Адже ми маємо стільки доказів того, що вся українська самосвідомість будується на злочинах УПА! Це ж знають учні початкових класів.

Загалом Свєнціцький почув у свій бік чимало колкостей від колег.

Варто додати, що він 20 червня вніс проект "резолюції Сейму в справі польсько-українського примирення". У ньому є заклик про "продовження примирення і діалогу, розпочатого політичними лідерами і духовенством", а також прохання до Верховної Ради України прийняти такий же заклик.

Проект не вийшов за межі парламентської комісії.

Досить активний загалом депутат партії "Новочесна". Це він висловив спротив на пропозицію спікера Сейму прийняти "волинську резолюцію" одноголосно — процедурою акламації.

— Європа переживає різкий поворот у своїй новітній історії, — наголошував він під час парламентської дискусії. — У мільйонів людей руйнується почуття безпеки і впевненості в майбутньому. Тому зростає страх перед незнайомим, ксенофобія і націоналізм. З тривогою ми спостерігаємо за подібними явищами в нашій країні.

Черговий депутат від партії "Новочесна", який утримався від голосування і брав участь у парламентській дискусії щодо проекту. В його випадку просто наведу виступ з трибуни Сейму з урахуванням реакції зали.
 

Шлапка: Давайте разом (з українцями. — Ред.) будувати консенсус і переконувати, що це був злочин.

Голос із залу: Геноцид!!!

Шлапка: ...бо ціль така, щоб і українці також це визнали. Тому закликаю всіх депутатів не використовувати цей жахливий злочин...

Голос із залу: Геноцид!!!

Шлапка: ...а прагнути вшанувати пам’ять жертв і шукати рішення в дусі примирення, тому що суттю нашого державного інтересу є добрі відносини з Україною. А ви про це часто забуваєте і граєте саме так, як хоче Владімір Путін.

Зала: сміх, оплески.

Богдан Борусевич
 

Сенатор, колишній спікер Сейму, один із найвідоміших діячів антикомуністичної опозиції.

Нагадаю, ще перед резолюцією Сейму польський Сенат, верхня палата парламенту, закликав назвати події 1943 р. "геноцидом". Борусевич під час дискусії в Сенаті вказував на те, що проект невідомо звідки взявся на порядку денному (це правда, "волинське питання" в обох палатах потрапляло на розгляд у більшості випадків в останній момент), а також на те, що проект несправедливий щодо української сторони.

— Тоді загинули кільканадцять тисяч українців! — наголошував Борусевич під час дискусії в Сенаті. — Дії поляків мали менший масштаб, але вони були такі ж жорстокі, як і дії другої сторони. Дискусія необхідна, але тільки спільна дискусія поляків і українців. Нам не можна бити палкою по голові Україну тому, що та нині слабша від нас!

Теж сенатор і, напевне, найбільш неочікувана історія.

Перед голосуванням Сейму він надіслав листа, в якому протестував проти одноголосного прийняття парламентом "волинської резолюції". Пікантність ситуації в тому, що за тиждень до голосування Єжи Вцісла приїхав до Одеси на запрошення "Опозиційного блоку", щоб зустрітися з "Радою матерів 2 травня".

Зустріч не відбулася, бо сенатора з колегами заблокував у готелі Автомайдан.

"Цей жест ("волинська резолюція Сейму". — Ред.) закриє двері політичного діалогу з Україною", — так Вцісла закликав своїх однопартійців не приймати резолюцію одноголосно. — "Я це зрозумів, коли під час мого драматичного перебування в Одесі один із активістів Автомайдану сказав мені: "Ми знаємо, що ви друг України, бо голосували проти „геноциду"".

Інші, які утрималися

Я не написав окремих історій про депутатів "Громадянської платформи" Януша Ціхоня і Мар’яна Зембаля, а також депутатів партії "Новочесна" Еву Лідер, Катажину Любнауер, Моніку Росу, Йоанну Шойрінґ-Вєльґус і Кшиштофа Мєшковського.

За винятком останнього, вони не брали участі в обговоренні "волинської резолюції", проте утрималися під час голосування.

Загалом це депутати-ліберали, які критикували такі рішення Сейму, як-от загострення аборційного законодавства чи реформа шкільної освіти.

Кшиштоф Мєшковський перед самим голосуванням за "волинську резолюцію" риторично питав:

— Чи словом "геноцид" — адже таке визначення має давати Гаазький суд, а не ми, політики, — хочемо довести до балканізації польсько-українських взаємин?..

* * * * *

Відразу після "волинського голосування" в польському інтернеті з’явилися фото "10 зрадників", які утрималися.

"Ганьба в Сеймі! Ці депутати хотіли заблокувати пам’ять жертв геноциду на Волині. І програли", — таким був заголовок на популярному польському порталі.

Не буду судити, в чому була зрада, а в чому піррова перемога — проте парламентська дискусія про Волинь на вістря польських політичних дебатів поставила добре знані в Україні хештеги: #поразка, #зрада, #ганьба, #перемога.

Автор: Ігор Ісаєв, журналіст, головний редактор

Мультимедійного порталу українців Польщі PROstir.pl
http://www.eurointegration.com.ua/articles/2016/07/27/7052659/

Українці і поляки. За «Волинь» асиметрична відповідь?



Українці і поляки. За «Волинь» асиметрична відповідь?
04 серпня 2016, 22:41

    Петро Кралюк

Відразу хочу попередити, що не збираюся писати рецензію на фільм Войцеха Смажовського «Волинь». Тим паче, що цей кінотвір з’явиться на екранах не раніше жовтня цього року. Однак у Польщі (і не тільки) навколо нього створено чимало медійного галасу. Власне, про цей галас і варто поговорити. Він, як, зрештою, й поява самого фільму, свідчить, що проблема волинських подій 1943 року не зникне з польського політичного дискурсу.

Розкручування теми «волинської різанини» у Польщі зараз із медійного рівня переноситься на якісно новий рівень – мистецький, що стає доволі небезпечним. Свідченням цього і є фільм «Волинь».

Значення мистецького впливу чудово розуміє Смажовський, який в одному зі своїх інтерв’ю сказав таке: мовляв, книжки читає небагато людей, а фільми дивляться. Тобто фільм здатний серйозно вплинути на публіку. І цей вплив, ймовірно, буде на шкоду України.

Розкрутка фільму здійснюється фахово. Уже з’явився його рекламний ролик, де, зокрема, маємо сцени «звірств українців». Режисер роздає інтерв’ю. Про фільм говорять мас-медіа. Що ще потрібно? Зацікавлений глядач з нетерпіння чекає на цей «кіношедевр».

Сумнівна «мистецька правда»

Польський соціолог і дипломат Маріуш Машкєвіч, переглянувши робочу версію фільму «Волинь», доволі критично відгукнувся про цей твір. Зокрема, написав таке: «Нам пропонують порцію дешевої пропаганди, від якої жодна зі сторін, яка дивитиметься фільм, не буде почуватиметься комфортно. Є Зося, яка допомагає євреям, є надумані євреї, які (в одній сцені) вітають Червону армію, є погані поляки (теж надумані), є жорстокі і бездумні українці, які вбивають, підбурювані греко-католицьким проповідником. Позитивним є лише православний священик…»

Машкєвіч (і, схоже, не безпідставно) проводить паралелі між цим фільмом та антиукраїнськими мистецькими творами, що продукувалися в «народній Польщі». Вказує він також на історичні невідповідності, яких вистачає в фільмі. Наприклад, представляти типовим явищем греко-католицького проповідника, який закликає до «волинської різні» на православній (!) Волині, це справді «кіно абсурду». І такого, судячи зі слів Машкєвіча, вистачає. Дивним у цьому фільмі виглядає позитивний образ православного священика. Адже чимало таких священиків на Волині були пов’язані з українськими партизанами-бандерівцями – а це, з точки зору режисера, злочин.

Смажовський же у своїх інтерв’ю «доводить», що «волинська різанина» – це чи не найбільша трагедія поляків разом із Катинню й придушенням Варшавського повстання. Такі неадекватні історичним реаліям речі сприймаються цілком нормально в польському суспільстві. Адже, за даними соціологічних досліджень, проведених у 2009 році польським Музеєм Другої світової війни спільно з дослідницьким центром Pentor Research International, поляки вважають, що найбільше вони постраждали під час Другої світової від рук… українців. На другому місці йшли німці, на третьому – росіяни. При цьому лише 14% опитаних заявили, що мали контакти з українцями. А з тих, хто контактував, тільки 10,7% сказали, що їхні родичі зазнали кривд від українців у роки війни. Здавалося, в цій ситуації мала б політична й культурна еліта Польщі попрацювати над виправленням такого вкрай викривленого погляду на минуле. Але, схоже, робиться все навпаки. І «Волинь» Смажовського може цей погляд ще більше спотворити. До речі, згаданий фільм частково фінансувався з урядової казни. Отака зараз у Польщі політика пам’яті!

При цьому Смажовський в інтерв’ю іноді намагається постати в ролі «друга України». Він, мовляв, хоче українцям принести «правду». При цьому навіть запросив українських акторів зіграти в фільмі. Деякі з них відмовились, побачивши антиукраїнську спрямованість цього кінотвору. Але деякі погодились. «Культурних» колаборантів у нас завжди вистачало.

Асиметрична відповідь?

Згадуваний Машкєвіч передбачає таку відповідь з нашого боку на фільм «Волинь»: «Українці дістануть урази. Не на довго. Оскільки у відповідь одразу створять кілька ще гірших і дидактично безнадійних стрічок про поляків, що гноблять український народ і мордують невинних селян на Холмщині. А після того (можливо, за допомогою російських спонсорів) буде знято фільм про операцію «Вісла» або колонізацію Кресів. І так далі і тому подібне».

Якщо ми справді діятимемо таким чином, то це не зробить нам честі. Хіба що породить ще більше непорозумінь між нами й поляками. Як на мене, відповідь мала би бути асиметричною.

По-перше, не акцентувати увагу в літературі, мас-медіа на кривдах українців, які вони зазнали від рук поляків у ХХ столітті. Таких кривд справді було чимало – принаймні українці були більше скривджені поляками, ніж поляки українцями. Українці мали б продемонструвати, що саме вони дотримуються заповіді Єжи Гедройца, котрий закликав два наші народи відійти від примар минулого. Зрештою, треба мати на увазі, що поляків наші кривди, вчинені з їхнього боку, «не дістають». Поляки їх просто намагаються проігнорувати. Зате варто було б постійно показувати полякам фальшування історії щодо волинських подій 1943 року, яке здійснюється їхніми істориками на догоду політикам. Це, зрештою, не так складно зробити. Тим паче, що ці фальшування лежать на поверхні й відбуваються на різних рівнях – у мас-медіа, політичних заявах, зрештою, мистецьких творах. Слід також говорити, що проблема «волинської різні» – це не історична проблема, а проблема передусім політична, яка руйнує польсько-українські стосунки – часто на догоду росіянам. Тим паче, що це справді так. І саме такий підхід викликає певне розуміння в польському середовищі.

По-друге, сумнівній формулі «поєднання через тяжку пам’ять», яку нав’язує нам польська сторона, запропонувати свою – «поєднання через спільні перемоги» (або щось у цьому сенсі). Таких спільних перемог насправді є чимало. Це і Грюнвальдська битва, і битва під Оршею 1514 року, і Хотинська битва 1621 року, і Віденська 1683 року… Список можна продовжувати. А ще не завадило б нагадувати полякам: їхні першорядні національні герої Тадеуш Костюшко, Гуго Коллонтай, Юліуш Словацький мали українські корені – як, зрештою, багато діячів польської політики й культури.

А коли вже говорити про фільми, то я би зняв фільм про українця Михайла Чайковського, чудового письменника, одного з відомих діячів польської політичної еміграції середини ХІХ століття, який діяв на Балканах, в Туреччині, котрий зі зброєю в руках боровся за незалежність України й на руках в якого помер Адам Міцкевич. Ще би зняв фільми про спільну оборону поляками й українцями Замостя від більшовиків у 1920 році, героєм якої був українець Марко Безручко, а також про спільне визволення містечка Грубешова воїнами Армії крайової та Української повстанської армії в 1946 році.

Може, Україна спроможеться зняти такі фільми? Їх поляки точно подивляться.

Петро Кралюк – проректор Острозької академії
http://www.radiosvoboda.org/a/27899932.html

Волинська резолюція та польсько-українські стосунки

Волинська резолюція та польсько-українські стосунки
(тема "Волинь-1943")

Ольга Попович, 4 серпня, 2016 р.

Найбільшою помилкою з українського боку буде симетрична відповідь

Два тижні тому польський Сейм прийняв резолюцію про вшанування жертв геноциду, вчиненого українськими націоналістами у 1943-45 роках. Таким чином, Сейм встановив 11 липня офіційним днем пам'яті за жертвами, а самі події назвав геноцидом громадян ІІ Речі Посполитої. Резолюцію приймали з емоційним обговоренням у парламенті, передувала їй попередньо прийнята фактично така ж резолюція Сенату.

Резолюція пропольська чи антиукраїнська?

В Україні сеймове голосування за резолюцію здебільшого сприйняли негативно. Часто виникало нерозуміння та розчарування: як така братня та підтримуюча нас Польща змогла прийняти антиукраїнську резолюцію? І взагалі, багато хто з українських коментаторів підхопив визначення «антиукраїнська резолюція». Більш емоційні трактували це так: «польські політики – агенти Кремля». Такий погляд також підсилює реакція на згадану резолюцію в Росії, яка вітає та радіє їй, а також доволі активно розкручує цю тему в різних медіа. Якщо ж розглядати польську політику з позиції проукраїнська/антиукраїнська, то такі визначення та пояснення здаються простими та зрозумілими. Вони не потребують глибшої рефлексії, але часто провокують емоційні висновки та поглиблюють відчуття «нас зрадили». Ці висновки не пояснюють для українського читача/глядача, чому ж за резолюцію в Сеймі свої голоси віддали аж 432 депутати та не було жодного голосу проти.

Тим, хто хоч трохи знайомий з польськими реаліями, відомо, що тема волинських злочинів – це один з міцних елементів історичної пам'яті в Польщі. Часто ця пам'ять переростала в міфи, у яких образ українських націоналістів, або ж просто українців, був набагато гіршим та страшнішим від образу нацистів чи більшовиків. До середини 2000-х питання волинських злочинів переважно лежало у площині історичних досліджень та історичної пам'яті «кресових середовищ». З активним входженням на польську сцену політичної партії Право і Справедливість (ПіС) це питання почало поволі переростати у політично активне.

2013 року польський Сейм вже приймав «волинську» резолюцію, але, на відміну від теперішньої, не було ані встановлено офіційно дня пам'яті, ані сам злочин не отримав чіткого визначення геноцид. Ба більше, тоді серед перерахованих формацій, які брали участь у етнічних чистках поляків на колишніх землях ІІ Речі Посполитої, було згадано тільки дві – ОУН та УПА. Нова ж резолюція до ОУН та УПА додає ще сформовану з українців німецьку дивізію СС Галичина та «інші українські формації, які співпрацювали з німцями», а також говорить про «понад 100 тисяч замордованих», тоді як резолюція 2013 року містила окреслення «близько 100 тисяч». Тоді «за» проголосувало 263 парламентарі з таких партій, як коаліційна Громадянська Платформа (ГП), Польська селянська партія (ПСП) та Союз демократичних лівих сил посткомуніста Лєшека Міллера. Утрималось 128 депутатів опозиційної партії ПіС Ярослава Качинського та 14 Солідарної Польщі (на виборах 2015 року кандидати Солідарної Польщі стартували за списками ПіС), а проти проголосувало 33 депутати від ліво-ліберальної партії Рух Палікота. Одразу ж після голосування депутати партії ПіС обурювалися такою резолюцією, адже їхньою вимогою було формулювання «геноцид», і саме це визначення відкинула парламентська більшість, очолюваною Громадянською Платформою. Обурювався разом з Ярославом Качинським і теперішній міністр закордонних справ Вітольд Ващиковський, який у момент цьогорічного голосування був поза межами Варшави.

Ще 2008 року, у 65-ту річницю волинських злочинів, Лех Качинський був сильно критикований одіозним ксьондзом Ісаковичем-Залеським за те, що не з'явився на урочистостях із вшанування жертв, які організовували «кресові середовища». Сам Лех Качинський у своїй зовнішній політиці та відносинах з Україною намагався уникати конфронтації в історичних питаннях. А от голос одіозного ксьондза з кожним роком ставав дедалі гучнішим. Тепер він не тільки частий гість різних теле- та радіоефірів, але й має своїх репрезентантів у польському парламенті. Його погляди – це часто також погляди праворадикалів і неофашистів у Польщі, різних «патріотичних» рухів, які з кожним роком стають все агресивнішими у своїх акціях. То чи саме до такої політики, часто агресивної щодо інакодумаючих, націоцентричної, шовіністичної та антидемократичної «дозріло» польське суспільство? Не думаю, але підігрування таким поглядам та рухам і політизація історичних питань нестиме загрозу демократичному розвиткові Польщі та її безпеці. Вогонь розпалити завжди легше, ніж потім погасити пожежу.

Резолюція Сейму, яку підтримала абсолютна більшість депутатів, була сприйнята ними як пропольський і патріотичний документ. За неї голосували і симпатики праворадикального крила, і ліберали. Зрештою, те, що в цій резолюції не йшлося про засудження «українців» як таких, а про конкретні формації, теж варто пам'ятати, оцінюючи її з точки зору «антиукраїнськості». А ще у ній знайшлося місце на «Sejm Rzeczypospolitej Polskiej wyraa szacunek i wdziczno Ukraicom, ktrzy naraajc wasne ycie, ratowali Polakw» («Сейм Республіки Польща висловлює повагу і вдячність Українцям, які, піддаючи небезпеці власне життя, рятували Поляків») та «Sejm Rzeczypospolitej Polskiej wyraa solidarno z Ukrain walczc z zewntrzn agresj o zachowanie integralnoci terytorialnej» («Сейм Республіки Польща проголошує солідарність з Україною, яка воює із зовнішнім агресором за збереження своєї територіальної цілісності»). Можливо, що саме через ці формулювання й не знайшлося голосів проти? А може, колишні противники формулювання «геноцид», будучи тепер у меншості в парламенті, побоялися політичних атак опонентів і звинувачень у непатріотичності?

Оскільки польська сторона відкинула пропозицію українських парламентарів прийняти спільний документ, то цей факт, можливо, дещо на виріст, можна прийняти як аргумент, що резолюцію радше прийнято для польського громадянина і основний акцент робився на польську внутрішню політику. Однак прийняття саме такого тексту резолюції, де офіційно закріплюється поняття «відплатні акції» («akcje odwetowe»), хоч і засуджується їх, певним чином створює подвійний стандарт в оцінці жорстокого вбивства. Виходячи з моралі демократичної держави, для якої людське життя є найбільшою цінністю, а жорстоке вбивство не має виправдання, то на рівні злочинів, вчинених представниками українських націоналістів мали б бути однаково засуджені і так звані «відплатні акції» з боку польських формацій. І мова не йде про порівняння жертв з обох боків, а про цінність людського життя як основну вартість для розвитку здорового суспільства. Але цього в резолюції нема.

Разом з питанням Єдвабного, погромів у Кельцях та офіційним вшануванням героїчності Проклятих Солдатів (офіційно день вшанування запровадив 2011 року попередній парламент, в якому більшість становила коаліція ГП-ПСП) резолюція про «Волинь» започатковує новий етап в історичній політиці офіційної Варшави. А те, що вона може мати антиєврейський, антиукраїнський чи антибілоруський вимір, уже буде наслідком, а не умовою такої політики. З українського боку варто оцінювати таку політику і прораховувати ризики для двосторонніх відносин. Проте засуджувати чи схвалювати таку політику – мають вирішити самі громадяни Польщі, і тільки вони можуть висловити протест та вплинути на її зміну.

Особисто мені бракувало тверезих оцінок можливих наслідків цієї резолюції не від української сторони, а від представників польських консерваторів. І якщо вони таких загроз не бачать, то це справді може бути загрозливим сигналом для подальшого українсько-польського діалогу. Не менше непокоїть те, що часом представники консервативного крила хочуть продовження діалогу з українською стороною, бачачи в ній малодосвідченого «молодшого брата». Російська агресія та окупація українських територій сильно вплинули на українське суспільство, і формула «старший-молодший брат» за жодних обставин не може бути прийнятна для повноцінного діалогу між сусідами. Болючий досвід «старшого брата» в Україні вже засвоїли і нема потреби в пошуках нового.

Чи можна було уникнути такої резолюції?

Щонайменше з 2013 року, коли тодішню «волинську» резолюцію лідери ПіС називали «резолюцією-потворою», було зрозуміло, що після виграних парламентських виборів відбудеться її зміна та впровадження у неї поняття «геноцид». Чи завинили цим попередні польсько-українські дискусії, які проводились за формулою «вибачаємо і просимо вибачення», яку зараз консерватори називають «хованням проблеми під килим»? Не певна, бо саме така формула допомагала багатьом в Україні спокійніше та з усвідомленням всього жаху сприйняти факт етнічних чисток проти поляків, здійснених українськими націоналістами. А приклад того, що в самій Польщі відбуваються дискусії, в яких відверто говорять про злочини поляків проти євреїв у часи Другої світової війни та пробують оцінки «відплатні акції» як не менше зло, ніж злочини українських націоналістів, давав аргументи у дискусіях тим, хто намагався переконати у критичних оцінках захисників діяльності ОУН та УПА. Тепер цих аргументів стає менше, а внесення до пантеону героїв контроверсійних Проклятих Солдатів у Польщі зміцнює в українських середовищах, для яких ОУН та УПА виключно герої, правильність такого мислення – «герої можуть чинити злочин, але попри це вони і надалі залишаються для нас героями».

Офіційній владі в Україні, за винятком 2010 року, коли Віктор Ющенко своїм указом визнав героєм України Степана Бандеру, до 2015 року не можна було закинути героїзацію ОУН та УПА, при цьому без належної оцінки їхньої ролі в етнічних чистках. Після ж прийнятого закону «Про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України у ХХ столітті» у польської сторони таки з'явилися поважні аргументи. Звісно, не обійшлося тут без демонізації значення та ролі голови Українського інституту національної пам'яті Володимира В'ятровича у творенні нової історичної політики. Вплив Володимира В'ятровича часто сильно перебільшувався, але критика має свої підстави. Варто лишень глянути на сторінку УІНП, з якої видно, як справді підбираються факти, щоб показати виключно героїчний бік діяльності діячів ОУН та боротьбу УПА.

Беззаперечно, УПА боролася за незалежність України, але так само й конкретні відділи та конкретні керівники несуть відповідальність за етнічні чистки поляків у 1943-45 роках. Відокремлення в УПА тих, хто справді не пішов на колаборацію з нацистами та боровся з двома тоталітаризмами за незалежність, від тих, хто вибрав шлях злочину, має відбутися на офіційному рівні, як із прийняттям закону «Про правовий статус». І маємо ми це зробити не так для польської сторони, як для самих себе. Належна оцінка історичного минулого, без надмірної та однобокої героїзації, допоможе нам плекати здорове суспільство, в якому людське життя буде основною цінністю. ОУН поставило собі мету здобути незалежність, але методи, якими досягалося цієї мети, мають знайти свою об'єктивну оцінку і розуміння. Тільки в тоталітарних країнах є прийнятною модель – мета виправдовує засоби. Але ж ми будуємо країну демократичну, тож маємо розуміти, що є головною цінністю такої держави.

Що далі?

Найбільшою помилкою та недозрілістю з українського боку буде приймання так званої симетричної відповіді на резолюцію Сейму. Те, в якому напрямку заповідається розвиток історичної політики Польщі, для України може бути прикладом, чого варто уникати і не повторювати. Здорова дистанція та адекватна критика складних питань минулого допоможе уникнути помилок в майбутньому. Для України, як і для Польщі, важливо утримати і розвивати добросусідські відносини. Про те, що від ворожнечі між Польщею й Україною виграє однозначно Росія, говорять впливові політики, експерти, інтелектуали. Враховуючи незгасиму агресивну енергію Кремля, тільки міцна співпраця та підтримка один одного допомагатимуть протистояти цій агресії.

Чи буде успіх у новому форматі польсько-українського історичного діалогу? Питання відкрите. Якщо діалог відбуватиметься на підставі «правди», яку кожна зі сторін може мати свою, то результати успіху примарні. Бо, говорячи мовою «правди», часто сторони діалогу чують тільки себе і не здатні до самокритики. Поки не бачу міцних аргументів, що варто змінювати формулу діалогу. Резолюція Сейму – рішення політичне, натомість мудрістю в продовженні польсько-українського діалогу буде спроба абстрагуватися від цього рішення і повернутись до формули «почути один одного». На жаль, поки не маю міцного переконання, що це можна успішно реалізувати, враховуючи те, що історична політика у Польщі змінює основні акценти та гамує принцип критицизму, а особливо, якщо й українська історична політика остаточно відмовиться від цього принципу.

http://zaxid.net/news/showNews.do?volinska_rezolyutsiya_ta_polskoukrayinski_stosunki&objectId=1399733

«Геноцид» – лише початок (тема "Волинь-1943")

«Геноцид» – лише початок (тема "Волинь-1943")

Юрій Опока, 24 липня

Резолюція Сейму РП як початок нового періоду міждержавних стосунків

Українсько-польський процес порозуміння і примирення останнім часом набув нових, загрозливих для добросусідства ознак. Європейська «криза біженців» сприяє популярності правих сил. Безпрецедентне падіння прихильності до українців, безкарні напади на українські меншини, заборона на в’їзд музичному гурту, визнання «Волинського геноциду» – це тільки частина фактів, котрі промовисто свідчать: українсько-польський «медовий місяць» закінчився.

І медовий місяць, і його закінчення мали свої раціональні причини. Вони криються у внутрішніх суспільно-політичних процесах обох країн, а також у міжнародній кон’юнктурі. Більше року тому ZAXID.NET один із перших пояснював, чому Україна програє вибори в Польщі. Тоді багато українських експертів будували мітичний «союз Міжмор’я», очікували поставок летальної зброї з Варшави і «на ура» сприймали перемогу правого президента. Тоді ж новий тренд тільки вимальовувався, щоб сьогодні набути чіткіших рис...

Педагогіка сорому

Фактично, вся політична влада у Польщі належить одній правій партії – «Право і Справедливість». Особливе місце в структурі польської політики – з ексклюзивним впливом на парламент, міністрів і президента – займає лідер партії Ярослав Качинський. Він формує головні вектори розвитку. Качинський – євроскептик за переконаннями. Часто говорить про потребу реформувати унію. Хотів би забрати в ЄС частину польського суверенітету і повернути до Варшави. Можливо, нестримна пристрасть до реформ політики пам’яті є видом політичної сублімації. Втрачені атрибути економічного і політичного суверенітету компенсуються через історичну політику. Важко сказати напевно. Так чи інакше, на початку року Ярослав Качинський сформулював нове завдання для польських правлячих еліт: потрібно подолати «педагогіку сорому», адже вона ослаблює поляків. Підважує «національну гордість» і «сили суспільства». Головними «підручниками» педагогіки сорому є лівацькі й ліберальні медіа та їхні ідеї.

Оскільки більшість нинішньої політичної еліти ІІІ Речі Посполитої прямо орієнтується на пана Качинського, то йому двічі не довелося повторювати. Ревізія та реінтерпретація вже усталених історичних наративів відбувається безперервно і по всіх фронтах. Ще донедавна інтелектуали в Україні дуже любили посилатися на польський досвід болісного прийняття «темних» сторін національної історії. Зокрема, це стосується погрому в Єдвабному і дискусій довкола нього. Боюся, доведеться шукати інший приклад. Окремі міністри і працівники Інституту національної пам’яті публічно підважують усталені тези про вину поляків перед вбитими євреями. З’явилися навіть голоси про ексгумацію замучених тіл для нових досліджень і перерахунку. Схожа ситуація – з підходом до погрому в Кельце. Триває жорсткий конфлікт довкола Музею Другої Світової у Гданську. Там експозиція, що розроблялася на підходах до війни як гуманітарної, соціальної і персональної катастрофи, потрапила в немилість, оскільки мало акцентує увагу на «патріотизмі» й правильному національному вихованні. Інший конфлікт: влада, в особі міністра оборони Антонія Мацеревича, сперечається з ветеранами Повстання Варшавського. Першого серпня річниця культового повстання, але військові хочуть під час урочистостей зачитати також і «апель смоленський» – згадати загиблих трагічної катастрофи 2010 року. Це обурює повстанців, котрі пригрозили відмовитися від участі військових у поминаннях. Масова культура не відстає від політики. Після проголошення 2011 року національного дня пам’яті «Проклятих Солдатів» (onierze wyklci) про їхню боротьбу з’являється щораз більше книг і фільмів. А один із виробників безалкогольних напоїв готує серію енергетиків, де на бляшанках розмістить зображення «Проклятих». В таких умовах у Польщі відбувалися останні дебати про Волинський геноцид.

Перегорнута сторінка

Від апологетів геноцидної природи Волинської різанини часто можна було почути: потрібно врешті визнати правду, вголос назвати злочин злочином, поставити крапку і перегорнути сторінку. На жаль, такий розвиток подій малоймовірний. Сторінку ми й справді перегорнемо, але сага не закінчиться. Натомість розпочнеться новий розділ. Про це свідчить інтенсивна міфологізація та інструменталізація Волинського геноциду.

Міфологізація «Волинської різанини» почалася відразу після самої трагедії. У комуністичній Польщі військові ветерани описували Волинську різню в контексті війни. Очевидно, згідно з лінією партії. Не відставала й еміграція. Наприклад, професор Ришард Шавловський розробив окремий спеціальний концепт «геноциду жахливого» (Genocidum atrox) – найгіршої форми зі всіх можливих геноцидів. Люди, що безпосередньо потерпіли на Волині, переселенці, вигнані зі Східних земель ІІ Речі Посполитої, організовувалися в середовища кресов’ян і систематично нагадували про жахіття війни. Багато з них присвятили життя, щоб донести власну правду чи популяризувати ті події. Прямі нащадки солдатів, які воювали з «бандами УПА», часто займали однозначну антиукраїнську позицію, продовжуючи «священну війну» батьків уже в інформаційному полі. Історики-аматори, не маючи ані методологічної підготовки, ані доступу до архівів, збирали усні свідчення, де йшлося головно про нелюдську жорстокість українців.

Тваринна жорстокість справді була присутня у тих подіях. Причин, на жаль, було багато : цілеспрямована тактика жахання цивільних, відбиток божевільного часу, ненависть до іншого, психічні патології. Варто згадати, що десять років перед тим за 300-400 км східніше матері їли власних дітей. І про ці химери було відомо у поліських селах. Згодом почався Голокост, в якому місцеві українці та поляки допомагали німцям методично знищувати євреїв. Людське життя не вартувало ламаного гроша. В тих умовах важко було не збожеволіти.

Дослідження ж часто були упереджені. Збиралося все, щоб підкреслити власну правоту. Ілюстрацією некритичності досліджень є неправдива історія світлини вбитих дітей божевільної Маріани Долинської. Світлина стала доказом легенд про «бандерівський шлях до самостійної України» обвішаний замученими немовлятами. А може, і джерелом цих легенд. Неправдиве фото стало несучою стіною міфу. Цікаво, що вже після відкриття фактичних маніпуляцій шовіністичні середовища далі використовують цю фотографію як приклад тваринної жорстокості бандерівців. Та й зараз в Інтернеті легше знайти це фото як ілюстрацію геноциду, аніж як ілюстрацію несвідомих помилок (дуже сподіваюся) його дослідження. Особливо в російськомовному Інтернеті.

Тімоті Снайдер вважає, що ми живемо у добу пам’яті, а не історії. Емоційна пам'ять про Волинський геноцид сформувалася давно й не істориками. Відповідно, жодні спростовані факти не порушують вже сформованого концепту. Ані упереджені свідчення, ані фейкові фото, ані завищені цифри жертв. Міф опечатаний.

Інструменталізація «Волині» набувала виразних рис синхронно з міфологізацією. Спочатку пам’яттю про «Волинь» воювали українські та польські політичні еміграції. Одні намагалися її стерти, інші використовували як інформаційну зброю. Після 1991-го пам'ять частково приносили в жертву політиці примирення. Президенти наших держав вели так звану дворівневу гру – на міждержавних зустрічах кути і риторику згладжували, щоб загострити вдома. Врешті вже сконструйована пам'ять про Волинський геноцид, дякуючи новим медіа й здатності до емоційної мобілізації, «завоювала» польське суспільство. Історична реконструкція Волинської різні 2013 року та штучне спалення «українськими бандами» бутафорного села на Підкарпатті можна вважати символом перемоги радикального наративу.

Середовища кресов’ян під лідерством сумнозвісного священика Тадеуша Ісаковіча-Залеського зорганізували активну групу тиску – неформальну політичну партію. Сам лідер невпинно коментує зовнішню і внутрішню політику України та Польщі. Оцінює міністрів. Одним політикам обіцяє підтримку на виборах, іншим погрожує бойкотом, якщо його умови не будуть виконані. Часто використовується «морально-етичний шантаж». За принципом: не визнаєте нашої правди – зрікаєтеся сотень тисяч невинно-закатованих жертв, і загублені будуть ваші душі.

В Україні «Волинь» теж використовували технологічно, поляризуючи й мобілізуючи електорат. За президентства Віктора Януковича свідомо культивувалися війни історичних пам’ятей. Вадим Колесніченко плідно працював з лідером середовища кресов’ян. Уже після Януковича «переможний» націоналістичний історичний наратив свідомо вписав «Волинь» у широкий контекст непростих українсько-польських стосунків, захищаючи героїчний міф УПА, який з 2014 року відродився у новій війні з Москвою.

Зовсім недавній приклад інструменталізації стосується поминальної дати замучених кресов’ян. Традиційно це 11 липня – так звана «Кривава неділя». Цікаво, що на початку літа Ярослав Качинський казав, що не варто виокремлювати поминальну дату 11 липня, адже є 17 вересня – день пам’яті всіх польських жертв на сході. «Волинь», мовляв, наслідок великої війни. Відтоді багато наближених політиків пояснювали, що саме так і треба зробити. Геноцид – геноцидом, а дати окремої не потрібно. Міністр оборони Польщі навіть встиг звинуватити Росію у геноциді. Але коли дійшло до голосування, пункт про окремий день – 11 липня – повернувся без пояснень. Тут варто додати, що 10 липня поляки офіційно поминають жертв погрому в Єдвабному. Немає жодних доказів, що упорядкування календаря мартирології стало жертвою кампанії з подолання «педагогіки сорому», проте причини віражів навколо пам’ятних дат досі невідомі.

Новий період

Одна з красномовних ознак початку нового періоду українсько-польських стосунків – процес обговорення й голосування резолюції про геноцид в Сеймі. Фактично відсутні проукраїнські сентименти. Запальні прокурорські промови. Мало бракувало, щоб резолюцію прийняли без голосування – за загальною згодою. Після голосування депутати бурхливо аплодували стоячи. Незначна групка проукраїнських депутатів або вийшла зі зали, або утрималася. За це вони одразу отримали тавро «зрадників» польського народу. Тепер уже вони перетворилися на символічних «українських кресов’ян», тільки не про землі йдеться, а про маргінальний характер проукраїнських сил у Сеймі. У 2003 році Сейм і Верховна Рада одночасно приймали постанову про примирення. У 2016 році Сейм вже засуджував «український націоналізм» без будь-яких консультацій з Радою. 432 голоси – за проект, 0 – проти, 10 – утрималося. Ще декотрі вийшли.

Такій кардинальній метаморфозі польського політикуму щодо «українського питання» є пояснення. Серед іншого – це зміна, а навіть деконструкція засадничої стратегії українсько-польських відносин, так званої «доктрини Ґедройця» – багатолітнього камертону східної політики Польщі. На жаль, немає змоги занурюватися у творчість культового редактора й розбирати ідейні засади «доктрини УБЛ» (Україна-Білорусь-Литва). Коротко нагадаємо, що Єжи Ґедройць був редактором польського еміграційного видання «Культура», на сторінках якого десятиліттями пропагував українсько-польське примирення. Саме він найбільше постарався, щоб поляки розумом і серцем відмовилися від східних земель, Львова та Вільнюса. Адже це було не так просто, як може здаватися тепер, особливо дивлячись з сучасної України. Фундаментальні пласти польської культури розрубали по живому, і те, що 1991 року не було жодної політичної сили, котра б захотіла ревізії кордонів, – заслуга Ґедройця. Саме він вдихнув життя у тезу: нема незалежної Польщі без незалежної України. Беззаперечності цій тезі надав авторитет Ґедройця, вона не є сама по собі очевидна. Сформулювавши доктрину про необхідність існування незалежної України, Ґедройць зумів вкласти її безальтернативність у голови діячів легендарного «Комітету захисту робітників» і «Солідарності». А оскільки фактично вся політична та інтелектуальна еліта Польщі вийшла з антикомуністичної опозиції й тільки потім розсварилася – основні меседжі «Культури» засіяли увесь політичний спектр. Авторитет доктрини був беззаперечний, і навіть колишній комуніст Александр Квасневський її перейняв. На позір романтична, українофільська доктрина була в засаді дуже прагматична й раціональна. Недарма схожі ідеї повторював один з авторів «Культури», впливовий у США Збігнєв Бжезінський. Та роки йшли, Польща вступила до НАТО. Згодом у ЄС. Відходили і відходять авторитетні «хрещені батьки» українсько-польського примирення, найвідоміший приклад – Яцек Куронь.

Відбувається закономірна зміна покоління політичного класу. Скоро вже не буде людей, які тримали в руках номер «Культури». Згаданий вище радикальний лідер кресов’ян пан Ісаковіч-Залевскі називає, як не дивно, Ярослава Качинського останнім впливовим політиком школи Ґедройця. Після нього, мовляв, з Україною вже не будуть панькатися. Крок за кроком Ґедройць втрачає актуальність, а слідом за цим іде невпинний процес десакралізації України у зовнішньополітичному баченні Варшави. Прометеїзм закінчився.

Крім того, Польща стає щораз більш європейською країною в сучасному розумінні «європейськості». З активним пропутінським «правим інтернаціоналом» та політичними елітами, які не ведуть виборців, а йдуть за ними, догоджаючи.

Пост-Волинь

Українська позиція складна. Традиційно, ми самі себе завели в лабіринт. Замість проводити широкомасштабні дослідження на Поліссі й опитувати живих свідків: українців, білорусів, поляків та євреїв, Київ дочекався, коли свідчити будуть вже їхні діти, котрі переказуватимуть почуті колись легенди про бандитів/героїв, поляків/українців, жертв/катів.

Водночас «волинський міф» у Польщі вже сконструйований, живий і постійно живиться від масової культури та історичних реконструкцій. Він не піддаватиметься модифікації і не йтиме на користь міждержавним стосункам, оскільки в його основі лежить глибока людська кривда й агресія. Проте Україна за жодних умов не може дозволити псувати стосунки з найближчим сусідом. Якщо для Польщі «доктрина Ґедройця» тепер суто консультативна, то для України це імператив. Вона актуальна як ніколи. Якщо в п’ятницю Варшава заявила: «Ґедройць помер!», то в понеділок Київ має відповісти «хай живе Ґедройць!». Історія свідчить: коли і на Сході, і на Заході пожежа – Київ неспроможний втримати державність. Уже давно прийшов час впорядкувати західний напрямок.

Потрібно додати, що «доктрина Ґедройця» не передбачає жодних автоматичних зобов’язань Польщі перед Україною. Тому не варто тлумачити полякам слова Єжи Ґедройця, Івана Павла ІІ чи Ісуса Христа, як це дозволяє собі публічно робити Голова Комітету ВР у закордонних справах пані Ганна Гопко. Ні надривистий емоційний тон, ані апеляція до святих авторитетів і праведників, ані некоректні слова про «кілька мізерних особистостей» (на фоні майже одноголосної (!) підтримки резолюції в Сеймі та Сенаті) не зарадять в українсько-польських відносинах. А саме їх покращення, а не погіршення є прямим обов’язком пані Гопко. Саме за вирішення проблем, а не їх створення вона отримує зарплату. Цікаво було б почути хоч коротенький звіт, як спеціалісти від зовнішньої політики Верховної Ради працювали, щоб запобігти цьому голосуванню. Скільки разів Голова комітету відвідала Варшаву, коли там буяли волинські страсті? Парламентська дипломатія все ж здатна на більше, ніж кинути Володимира В’ятровича на фейсбук-амбразуру і лайкати його статуси. Парадоксально, але владолюбство Петра Порошенка, котре заставило його закрити на собі більшість зовнішньої політики, показує себе в кращому світлі, аніж емоційні істерики депутатів.

Україна серйозно заборгувала Єжи Ґедройцю. І мова не лише про промоцію антології «Розстріляного відродження», якою той займався особисто в Парижі. Мова про 27 років безумовної «варшавської адвокатури» і стратегічного партнерства. Мова про надійний тил. І для того, щоб віддати борг, замало просто пам’ятати і цитувати. Потрібно діяти у стилі Редактора. «Ґедройць» – не людина, а інститут. Щоденні газети, інтелектуальні тижневики, видавництва, дослідницькі центри, ціла плеяда провідних політиків, публіцистів, професорів і журналістів Польщі – усе це «Ґедройць». Майже три десятиліття він формував грані «східної політики» Польщі.

В Україні ж ситуація драматично інша. Польщею займаються одинокі інтелектуали й перекладачі. Для підрахунку аналітичних центрів, що досліджують проблематику Центрально-Східної Європи, достатньо пальців однієї руки. Але якщо ми виходимо з пост-радянського простору, то неодмінно потрапимо у регіон Центрально-Східної Європи. Більше варіантів нема. І критично необхідно знати, як там поводитися, щоб бути вдома, а не в гостях.

Що стосується геноциду. Тут давно важливо напрацювати стратегію поведінки. Передусім треба врешті усвідомити, що абсолютна більшість поляків сприймає Волинську різанину як геноцид. Друге – обережніше з формулюваннями, гострими деклараціями та істерикою. Українцям не варто вступати в польські політичні конфлікти на якомусь боці. По-факту ліберали польського Сейму штовхали правих до радикальніших формулювань. Політична влада колись зміниться, але навряд чи з умовною ліберальною партією «Громадянська Платформа» можна буде добиватися пом’якшень у формулюваннях. Вони просто знімуть це з найгарячішої повістки, оскільки менше зациклені на історії.

Безумовно, потрібно визнати злочини УПА на Волині. Безумовно, потрібно засудити діяльність Клима Савура. Зрештою, Володимир В’ятрович сам не раз наводив свідчення, що Клячківський займався злочинною самодіяльністю. То чому не відділити очевидних військових злочинців і їхні фактичні злочини від філософських дискусій про рівень ідеологічної фашизації українського націоналізму. Міфологія про визвольну боротьбу проти НКВС не надщербиться, натомість це буде значним кроком до відділення зерна від полови. Тут, до речі, теж можна прислухатися до редактора Ґедройця і його поради відмовитися від того, що вважаєш своїм і цінним заради спільного безпечного майбутнього.

Окрім того, потрібно врешті подолати «національні наративи» у підході до схожих мультирівневих трагедій. Неможливо написати прийнятну для всіх «українську» чи «польську» історію «Волині». Світ уже дано напрацював нові методологічні підходи до вивчення і пояснення масових убивств. Згадайте тільки про теорії «коммеморативної зумовленості» чи «подвійної окупації» Тімоті Снайдера. А були ще Ганна Аренд, Тоні Джадт і багато-багато інших світових умів, яких так потребує «Волинь». Натомість польські історики цитують пропаганду польського підпілля, українські відповідають пропагандою ОУН, а збоку ще росіяни, котрі, як завжди, цитують доповідні записки НКВС. Як наслідок, маємо періодичні епізоди боротьби і нову війну за Волинь 2.0 – Армія Крайова vs УПА vs НКВС. Тільки тепер стріляють рафінованими цитатами власної пропаганди. Все це виглядає, перефразовуючи класика, як дідусі на дискотеці, котрі ще й сваряться про молоді літа.

Це щодо філософії порозуміння. Однак є ще й практика порозуміння, і вона відмінна від спільного бачення історії. Польща й Україна мають чимало точок наявної і потенційної співпраці, котрі виходять за межі історії чи військової безпеки. Різкий дефіцит робочої сили, зумовлений масовою міграцією поляків на захід, відкрив польський ринок праці. Це зручний для України ринок, оскільки географічно близький. Відтак люди не покидатимуть Україну назавжди, а повертатимуться витрачати зароблені кошти. Це добре місце дочекатися кращих часів в Україні. Історики та політики не змогли домовитися. Вже давно час спробувати бізнесу. Всі інші, якщо не можуть допомогти, то хоч не заважайте.
http://zaxid.net/news/showNews.do?genotsid__lishe_pochatok&objectId=1398612

Волинь: парадокси інтерпретації (тема "Волинь-1943")

Волинь: парадокси інтерпретації (тема "Волинь-1943")

Юрій Опока, 22 червня, 2016

Чому визнання етнічних чисток посилить позицію України в українсько-польському примиренні

Відділи УПА чинили злочинні етнічні чистки польського цивільного населення на Волині під час Другої світової. Такі злочини мали ознаки геноциду, і людей, котрі їх скоїли, потрібно визнати військовими злочинцями. Приблизно так звучить засаднича теза польської сторони у нашій міждержавній дискусії про історію. Натомість українська сторона пропонує розглядати «Волинь» у ширшому контексті польсько-українського військового конфлікту, де кричущі злочини чинили обидва учасники. Ці тези часто подаються як взаємно суперечливі, але це не так. Якщо українці насміляться прийняти польську пропозицію, це посилить позицію України в діалозі примирення і розширить простір для маневрів. Парадоксально, але позиція поляків потрібна українцям.

Морально-етичний вимір Волинської різні, а особливо українське покаяння за неї теж має елементи парадоксальності у тому сенсі, що вибачення передусім потрібні не жертвам, а винуватцям. Каяття та примирення – важливі максими в житті християн, а українське суспільство (як і польське) часто декларує глибоку релігійність. Отже, українцям потрібне християнське покаяння, і добре, що це усвідомлюють найвищі церковні архієреї, котрі вже не раз зверталися до польських духівників. Та морально-етичні аспекти «Волині» – предмет окремої широкої дискусії і водночас інтимного персонального розважання кожного. Адже навряд чи каяття може бути масовим та всезагальним. Натомість текст пропонує зосередитися на більш прагматичних аспектах українсько-польського діалогу про історію. Зрештою каяття і співпереживання приходять лише після усвідомлення та розуміння, котрі, своєю чергою, зароджуються в діалозі.  

Листування

Нещодавній лист українських громадських, духовних та політичних діячів до поляків вкотре підтвердив: процес примирення поміж двома народами якщо не зупинився, то рухається надто повільно. А в час активної суспільно-політичної турбулентності в ЄС, Польщі та Україні надто млявий рух може з легкістю перейти в регрес. Докази цьому помітні вже зараз. Наприклад, березневе опитування громадської думки у Польщі (CBOS) показало вражаючі дані. Кількість поляків, що з симпатією ставляться до українців, впала з 36% у 2015 до 27% у 2016. Такого драматичного падіння за всю новітню історію наших держав ще не було. Фактично, ми відкотилися на 10 років назад. І це не лише реакція на постійне збільшення українських заробітчан у Польщі. Невирішені питання спільної історії з року в рік підточують діалог поєднання.

Першими український лист опублікували в «Газеті Виборчій». З’явилися окремі блоги  та поодинокі реакції представників католицького духівництва, та все ж широкого резонансу звернення не викликало, принаймні позитивного резонансу – праві середовища розкритикували цей лист ущент. Вже як хвиля спала, польські депутати з партії «Право і Справедливість» все ж відповіли власним листом, але нічого принципово нового там не сказано. Пропозицій щодо спільного дня пам’яті польські політики не прийняли, натомість по-менторськи вказали українцям на контроверсійність історичної політики.   

Формула примирення «Пробачаємо та просимо вибачення», запропонована колись польськими єпископами для польсько-німецького порозуміння, не знаходить широкого відгомону в серцях поляків. Вкотре складається враження, що ми переконуємо переконаних. Активні симпатики України відомі, і вони вже давно пробачили. Активні противники – теж, і вони вже навряд чи вибачать. Проблема, щоправда, полягає в іншому. Про трагедію на Волині в Польщі відомо не всім. У комуністичній Польщі ця тема була заборонена й більшість людей про неї не знали. Проте ситуація змінюється. У 2008 році 41% поляків взагалі нічого не знали про трагедію. Вже 2013 року частка тих, хто нічого не знає, скоротилася на 10%. Щоправда, велика кількість тих поляків, котрі знають дуже мало. Очевидно, що польське суспільство з року в рік наново відкриває «Волинь». Ще рано говорити про кореляцію між інтерпретацією «Волині» і ставленням поляків до українців, проте логічно припустити залежність цих тем. Відтак офіційному Києву варто напрацювати раціональну, а головне, ефективну позицію. Погіршення українсько-польських стосунків зовсім невигідне, а зараз навіть загрозливе для України.     

Багатоголосся однієї розмови  

Упродовж багатьох років однією з найпопулярніших стратегій подолання українсько-польських історичних суперечок вважалася політика «історичної амнезії». Мовляв, історію варто залишити історикам, а двом сучасним народам потрібно будувати майбутнє і не порушувати дражливих тем.  Історики свою справу зробили – знайшли документи, описали жертви, пояснили причини. Але  суперечки лише наростають. Досвід показав, що будь-які спроби політики «амнезії» в українсько-польському діалозі не працюють. На це є кілька причин.

Перша причина – це відчутна політизація питання в обох країнах. Теоретично, побудувати діалог на рівні політичних еліт й оминути найпроблемніші питання можна. Це, наприклад, намагалися робити Александр Квасневський і Леонід Кучма. Правда, ефективність процесу напряму залежатиме від персональних взаємин політиків. Квасневський і Кучма були друзями, мали схожі політичні погляди й полюбляли разом випивати. Та, попри дружбу, логіка фактів дозволяла польському президентові називати Волинську різню «геноцидом».  Їхні наступники – Віктор Ющенко та Лех Качинський – теж були близькими друзями й теж зробили чимало у процесі історичного примирення. Проте історія все ж і їх посварила: після присвоєння Ющенком статусу героя України Бандері та Шухевичу Качинський фактично припинив з ним спілкуватися. Відтоді політичний діалог почав буксувати. Віктор Янукович уже не шукав дружби з Броніславом Коморовським – вони з інших світів. Попри те, що країни зуміли спільно провести Чемпіонат Європи з футболу, питання історичних взаємин з поляками почали використовувати у внутрішньополітичних іграх. Чого вартий тільки лист «регіоналів» і комуністів до польських депутатів 2013 року, де українці закликають визнати, геноцид  вчинений «бандерівцями» на Волині. Петро Порошенко опинився у делікатнішій ситуації, аніж всі його попередники. Революція і війна відчутно підштовхнули українське суспільство  «вправо». Водночас у Польщі до влади прийшли праві політичні сили. Тепер дискурси: «вічні жертви – вічні герої» стали невід’ємною частиною політичної риторики і в Польщі, і в Україні.

Друга, не менш важлива причина неефективності «амнезії» – це «усуспільнення» чи то пак «соціалізація» процесу міждержавних перемовин. Зі вступом Польщі у ЄС та бурхливим розвитком громадянського суспільства міждержавні ініціативи ставали щораз помітнішими. Розмови ведуться на рівні організацій, наукових інститутів та медій. В Україні наразі зміцнився середній клас із виразною ліберальною орієнтацією. Поступово процес примирення та діалогу з політичного перетворюється на громадсько-політичний. Десятки міждержавних акцій, ініційованих «знизу», регулярно порушують незручні питання. Глобалізація й поширення Інтернету теж вплинули. Українці з поляками можуть спілкуватися напряму, часто оминаючи традиційні медіа як посередників. Хоча важко сказати, чи пішло це на користь процесу примирення: якість коментарів і блогів часто є низькою і деструктивною. Мова ненависті, як і фейкові фото «вбитих бандерівцями дітей», поширюються мережею блискавично. Що можна ствердити напевно, то це те, що процес діалогу став значно динамічніший, відколи до нього заангажувалися широкі верстви користувачів Інтернету.

Отже, амнезія не мирить, а може і нашкодити. На політичному рівні еліти погоджуються мовчати залежно від кон’юнктури, і щойно вона змінюється – починаються історичні спекуляції. На виході ми отримуємо неможливість замовчування проблеми, непоступливість сторін, чергові неприйняті вимоги щодо вибачення і обмін давно озвученими аргументами.  Контури кризи українсько-польського діалогу примирення стають щораз чіткішими.             

Стратегія подолання кризи

Однин із канонів кризової комунікації каже: запорука ефективної розмови – чіткі меседжі й правильні адресати. Для того, щоб рухатися далі, мусимо хоч приблизно розуміти, з ким і про що говорити.     

Аудиторія. Визначати цільову аудиторію у справі міжнаціонального примирення – річ непроста. В ідеалі обидва народи є адресатами. Але політична стратифікація визначає реальність. Дуже умовно в питанні ставлення до «Волині» можна виокремити три основні суспільні групи поляків.

Перша – ті, хто знає про «Волинь», пробачив і ставиться до українців радше позитивно. Часто це люди з українським корінням або ті, хто контактує з Україною безпосередньо. У політичному плані це адепти ідей Яцека Куроня, чиє середовище, на жаль, невпинно зменшується.   

Друга група –  хто знає про «Волинь», не пробачив і вирізняється характерною антиукраїнською позицією. Найчастіше це вихідці з так званих «кресів», тобто земель ІІ Речі Посполитої, які сьогодні є українськими. Серед них багато людей, що особисто потерпіли під час антипольських акцій УПА, тому навряд чи вони колись примиряться з українцями.

Третя група – найчисельніша. Люди, котрі не мають чіткого ставлення до «Волині», оскільки не дуже знайомі з тематикою. Особливістю цієї групи є те, що вона постійно зменшується. Соціологія показує щораз більшу кількість обізнаних. А далі все просто: людина дізнається про «Волинь», формує власне бачення й обирає між першою та другою групою.  

У дискусіях доводилося чути думку, нібито історія перестане бути важливою і болючою тоді, коли помруть живі свідки та люди, що безпосередньо постраждали. Проте практика спростовує цю тезу. Приклад українсько-російських відносин показує, що вага міфів про Велику Вітчизняну війну обернено-пропорційна кількості живих свідків. Цифрові суспільства множать емоції. Тож даремно сподіватися, що радикальне середовище кресов’яків зменшуватиметься. Найближчим часом у Польщі вийде художній фільм «Волинь», де українці, м’яко кажучи, висвітлені негативно. Антиукраїнська група, очевидно, поповниться новими прихильниками.

Українській стороні варто працювати з «центристами». Оскільки відмовчатися не вдасться, потрібно активніше формулювати власну позицію і переконувати людей. Специфіка сучасних європейських демократій має особливість: політичні еліти перестають задавати тон, вони прислуховуються до мас. Якщо Україна «програє» на рівні польського суспільства, годі буде сподіватися близьких стосунків на політичному рівні. Тоді концепт «адвокат в Європі» перейде у розряд історії. А оскільки наша держава не може похвалитися великою кількістю друзів, найближчих варто оберігати.      

Меседжі. Якщо з цільовою аудиторією більш-менш зрозуміло, то зі змістом повідомлень все набагато складніше. Власне, на цьому рівні й точаться найбільші суперечки, які нагадують замкнуте коло. Тому саме цей аспект діалогу примирення потребує прагматики.

Після схвалення парламентом Польщі резолюції 2013 року, що Волинська різня – це етнічні чистки з ознаками геноциду, польська сторона сформулювала власну позицію. Насправді це найкоректніше формулювання, на яке могла сподіватися Україна. За схожу стриманість варто дякувати тогочасній правлячій партії – Громадянській Платформі. Ймовірно, «Право і Справедливість» поведеться радикальніше й прямо пропише визначення «геноцид» у документі.

Для України найкраще було б прийняти термін «етнічні чистки» ще тоді, у 2013-му, і пробувати закрити питання термінології. Якби в нещодавньому листі від українців конкретно вказувалося, що пробачення ми просимо за злочинні етнічні чистки, вчинені конкретними злочинцями, що воювали в лавах УПА, – можливо тоді, відповідь була б теплішою.

Потрібно розуміти: термін «Волинська трагедія» у багатьох поляків викликає оскому. Реакція дуже схожа на українську, коли ми чуємо принципове «на Україні», а не «в Україні». Мовляв, так вчить російська граматика. Ще одна аналогія, що допоможе зрозуміти контекст, – це модний тепер підхід до «Волині» як до рядового епізоду українсько-польської війни. Тут відразу згадується виправдання Голодомору неврожаєм. І контрольна теза: а на Поволжі теж був голод!  Можливо, так буде зрозуміліше, як українців чують поляки. Продуктивний діалог потребує компромісної стилістики. Українцям варто взяти на озброєння позицію польських лібералів. Така центристська позиція буде міцним ґрунтом для офіційного Києва, дипломатів і для симпатиків України у Польщі.  Фактично, позиція однієї Польщі 2013-го захистить від позиції іншої Польщі 2016-го року.
 
Зрештою, марно також заперечувати очевидне. Про злочинний характер дій окремих підрозділів УПА на Волині 1943 року написали більшість поважних істориків України, Польщі та світу. Непоступливість української сторони у визнанні злочинів підпілля базується на принципі «своїх не здаємо!». Цей принцип зрозумілий, особливо зараз, коли Україна вкотре воює за право бути. Але на позір зрозумілий принцип є помилковим за своєю суттю. Парадокс полягає в тому, що для порятунку своєї більшості потрібно відректися від злочинної меншості. Серед різних бойових одиниць УПА були мародери та злочинці. Були убивці цивільного населення.  Зрештою, відомі безпосередні організатори й виконавці «антипольських акцій».  І неважливо, що особливо жорстокі етнічні чистки польського населення були в часі українсько-польського конфлікту. Злочин має бути засуджений, а злочинці – названі. Формулювання  «окремі частини УПА чинили етнічні чистки поляків з ознаками геноциду» жодним чином не кидає тінь ані на всю УПА та її війну за незалежність, ані на ідею української незалежності, ані на українців.  Натомість визнання конкретних злочинів, що чинилися конкретними людьми, відкриває можливість захисту від огульних обвинувачень. Назвати злочинців злочинцями повинні не поляки, в цьому мають бути зацікавлені самі українці.

Такий крок може відчутно збільшити «проукраїнську» частину польського суспільства. Прийняття очевидних істин розширить поле для маневрів. Після визнання, засудження і каяття за конкретні злочини можна спробувати напрацювати спільні методологічні підходи. Наприклад, і в польському, і в українському підпіллях були окремі групи злочинців, але це не є підставою до огульних звинувачень. Досвід подвійної окупації і деконструкція держави, каже Тімоті Снайдер, провокує найгірші людські інстинкти.  

Наївно було б сподіватися, що суперечки, щодо драматичних сторінок українсько-польської історії можна вирішити остаточно. Завжди будуть ті, хто вимагатиме повної та безумовної капітуляції опонентів. Практика показує, що процес примирення має бути постійним, і навіть тоді він ризикує відкотитися назад. Добре, що в обох суспільствах є люди, котрі це розуміють і регулярно підтримують діалог. Добре, що українські лідери написали лист, але, здається, прийшов час насмілитися на ще один крок вперед. Не буває народів-героїв чи народів-злочинців. І не може весь народ бути заручником окремих груп, навіть якщо вони воювали і гинули за Україну. Вибачення й засудження власних злочинців не свідчить про слабкість, зовсім навпаки. Тільки зрілі та сильні нації приймають відповідальність і зізнаються в помилках.
http://zaxid.net/news/showNews.do?volin_paradoksi_interpretatsiyi&objectId=1395609

Звернення без відповіді (тема "Волинь-1943")

Звернення без відповіді

Анджей Шептицький, 15 червня, 2016 р.

Лист українських інтелектуалів з приводу Волинської трагедії

Група українських інтелектуалів, політиків і духовних осіб минулого тижня надіслала лист полякам, пов'язаний з непростою історією двох народів. Він містив таку культову фразу: «Ми просимо вибачення і так само пробачаємо злочини і кривди, заподіяні нам».

Лист був підписаний людьми, котрі упродовж багатьох років щиро анґажувалися в польсько-український діалог (перший ректор університету Києво-Могилянська академія В'ячеслав Брюховецький, колишній посол України в Польщі Дмитро Павличко), представники політичних і релігійних кіл (перший президент України Леонід Кравчук і герой Помаранчевої революції Віктор Ющенко, глави Української православної церкви Київського патріархату та Української греко-католицької церкви). Цей документ є важливим кроком у наших відносинах. Бо ще у 2003 році, під час церемонії в Павлівці, тодішній український президент Леонід Кучма не забажав просити вибачення у поляків за волинський злочин. Потім були спільні заяви церков 2005 і 2013 років і, нарешті, цей це лист.

Вибачення тут і вже

Звернення українських інтелектуалів зустріло в Польщі поміркований відгук: у кращому випадку – невелике зацікавлення (важко знайти його загалом у мережі, хіба що на сторінках Gazety Wyborczej), частіше – критику. Міністр закордонних справ Вітольд Ващиковскі заявив, що не повністю погоджується з тезами послання. На його думку, обидві сторони мусять вжити заходів щодо Волинської трагедії, але зараз ініціатива лежить на українському боці –  подає українське агентство УНН з посиланням на польське радіо.

Чому ж з польського боку присутній такий скептицизм? Можна визначити чотири засадничі причини: еволюція історичної політики обох країн, специфіка взаємного сприйняття, зміст листа і дії інших гравців, котрі мають на меті домогтися розколу між двома народами.

Історична політика Польщі й України протягом останніх десяти-дванадцяти років зазнала значної еволюції. У Польщі ці зміни пов'язані передусім з діяльністю партії «Право і Справедливість» в 2005-2007 роках і після 2015 року. За президентства Леха Качинського політика Польщі не була скерована проти України, проте свою справу зробило зростання інтересу до історії, і в результаті – різниця історичних ресентиментів, певних національних традицій: іноді ендецьких (мова йде про Національно-демократичну партію Польщі, котрій були близькі ідеї фашизму й націонал-соціалізму – ZAXID.NET) або навіть націоналістичних.

Чинний уряд, нехтуючи досягненням останніх двадцяти шести років і критично ставлячись до більшості закордонних партнерів, не може вже дозволити собі мати амбітної, сталої політики примирення з Україною, за яку виступав Лех Качинський. У розрахунок йде кількість жертв і вимога вибачень «тут і вже».

Політика нової української влади не сприяє спрощенню завдання «Права і Справедливість». Польща хотіла б, щоб Україна ментально вийшла з посткомунізму, щоб припинила дрейфувати (зокрема й у царині історичної політики) між Росією і Заходом. Певні кроки у цьому напрямі здійснив Віктор Ющенко, але реальний перелом вчинила Революція гідності. Над Віслою радісно спостерігали за падінням пам’ятників Леніна в Україні. Проблема ж виникла тоді, коли замість них з'явилися червоно-чорні прапори Української повстанської армії, коли були ухвалені закони, котрі забороняють історичну критику УПА тощо. УПА вбила на Волині і Східній Галичині до 100 тисяч поляків, тож у Польщі вона асоціюється передовсім з цим злочином. Для українців же, особливо після Майдану, УПА стала символом боротьби за незалежність.

Ще однією проблемою є асиметрія взаємного сприйняття. Польща і Україна – найбільші країни Центральної та Східної Європи, і це сприймається по-різному. Для українців Польща була в минулому одним з ворогів державності, тепер є символом успішної трансформації та адвокатом Києва в західних структурах. Для поляків Україна є колишніми «кресами», бідною пострадянською державою, чиї громадяни запруджують польський ринок праці, і, водночас, важливим партнером, який заслуговує на підтримку, але на польських умовах.

І тут ми підходимо до суті проблеми: з точки зору Варшави, ключовою умовою для примирення є акцептація польської інтерпретації історії, особливо коли справа стосується Другої світової війни. Українці ж, своєю чергою, охоче приймають польську допомогу, але ретельно уникають всього, що могло би вказувати на залежності від польського партнера. Особливо важко їм погодитися на те, щоб колишній ворог формував український історичний дискурс.

«Трагедія» – цього замало

Третє питання – це зміст листа. Я вірю в добру волю його авторів (принаймні, декого з них – наприклад, Кравчук вже три десятиліття є розумним політичним гравцем), але з самого початку було очевидно, що деякі твердження наразяться на незадоволення певних середовищ у Польщі.

Ключова теза звучить так: «Серед них особливо болісними епізодами і для України, і для Польщі залишається Волинська трагедія і польсько-український конфлікт у роки Другої світової війни, внаслідок яких загинули тисячі невинних братів і сестер». Це зрівнює становище обох країн (був конфлікт, страждали і одні, і другі), тоді як поляки вважають, що саме вони були безневинними жертвами організованої бійні. Крім того, об'єктивні дані (кількість польських жертв значно вища, ніж українських) показують асиметрію втрат двох народів.

Українські автори листа все ж зауважують, що становище поляків та українців не було однаковим, але, на їхню думку, українці виявилися в гіршій ситуації: «Найбільшим лихом у наших відносинах була нерівність, спричинена відсутністю української держави».

Що більше, частина польських середовищ (особливо правих і «патріотичних») протягом багатьох років воює з формулюванням «Волинська трагедія», вважаючи його занадто м'яким. Вони віддають перевагу терміну «різанина» або просто (не заглиблююсь у юридичну кваліфікацію) «геноцид».

Зрештою, можна припустити, що подальші суперечки навколо Волинської трагедії напередодні її сімдесят третьої річниці, як і навколо саміту НАТО у Варшаві, грають на руку Росії, котра протягом багатьох років намагається вбити клин між Польщею та Україною – зокрема й через історію. У цьому контексті заслуговує уваги різкий коментар «Пробачили... самі собі», опублікований на прихильному до Росії порталі Kresy.pl. Автор коментаря стверджує: «Не заперечуючи права підписантів звернення  на благі наміри, не можна все ж одночасно замовчати його очевидні вади, ані тим більше завуальованого в листі – називаймо речі своїми іменами – шантажу». Публіцист також закликає, аби Польща об'єктивно оцінила Волинську різанину, як, приміром, Німеччина оцінила турецький геноцид вірмен, не побоюючись негативних наслідків такого кроку для польсько-українських відносин.
 
Текст опубліковано у межах проекту співпраці між ZAXID.NET  і польським  часописом  Nowa Europa Wschodnia. Попередні статті проекту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів, Україна – втеча від вибору, Східне партнерство після арабських революцій, У кривому дзеркалі, Зневажені, Лукашенко йде на війну з Путіним, Між Москвою й Києвом, Ковбаса є ковбаса, Мій Львів, Путін на галерах, Півострів страху, Україну придумали на Сході, Нове старе відкриття, А мало бути так красиво, Новорічний подарунок для Росії, Чи дискутувати про історію.
 Оригінальна назва статті:  Apel bez odpowiedzi

 („Nowa Europa Wschodnia”)
http://zaxid.net/news/showNews.do?zvernennya_bez_vidpovidi&objectId=1395003

Концентраційний табір “Береза Картузька”

Лука Костелина: Концентраційний табір “Береза Картузька”

додано: 26-10-2007

В неділю, 21 жовтня 2007 року, в авдиторії собору свв. Володимира й Ольги в Чикаґо, відбулася прем'єра фільму “Береза Картузька”. Режисер фільму - Юрій Луговий з Монтреалю, Канада (він же режисер фільму “Свобода має ціну”, співавтор фільму “Жнива розпачу” та інших коротших стрічок). Музичне озвучення до фільму підставив Роман Луговий, родом з Тернополя, тепер проживає в Києві, а розповідний голос у стрічці належить акторові Богданові Бенюку, телеведучому в Україні. Технічно - фільм бездоганний.

Подавши технічні дані про нього, треба відповісти ще на питання: Що спонукало Юрія Лугового випустити у світ фільмову стрічку про цей концтабір? Ми ніби чули щось про нього тут і там, але знаємо небагато, мабуть тому, що не було достатньо споминів про цей концтабір в нашій пресі. А він поставив демократичну Польщу, ще й до того суперкатолицьку, на третє місце після Совєтського Союзу (Росії) та Німеччини у списку тих держав, що утримували в своїх країнах концентраційні табори.

В'язнем концентраційного табору “Береза Картузька” був Ярослав Луговий, батько Юрія, якого арештувала польська влада на початку 1939 року й без жодних звинувачень, а тим більше без суду, кинула його до цього жорстокого концтабору. Розповіді батька про жахіття, які доводилося переносити в'язням у “Березі Картузькій”, про ті знущання над виснаженими від важких робіт людьми, про безпричинні побиття, спонукали сина зробити документальний фільм, щоб висвітлити те, якою була польська окупація Галичини в 20-30 роках 20-го століття.

Фільм “Береза Картузька” - документальний. В ньому домінують два аспекти. Перший - висвітлення політичного, суспільного та економічного тла на західньо-українських землях під окупацією Польщі між Першою і Другою Світовими війнами та історія створення крнцтабору. Другий аспект - свідчення в'язнів про ті умови, в яких їм доводилося перебувати.

Коментарі про історичне тло періоду подали українські вчені-історики: Тарас Гунчак, Роман Висоцький та Ярослав Розумний - професори американських та канадійських університетів. Ось коротка описна картина того періоду, зафіксована у фільмі.

29 червня 1919 року новостворена польська держава одержує від Мирової Конференції у Парижі мандат на окупацію Галичини, яка по певному часі мала би дістати автономію. Але польський уряд з самого початку починає колонізувати українські землі, що протирічило Версальському мировому договорові. Це не турбувало Польщу. Вже в серпні 1919 року польський сейм уводить закон, який унеможливлює українським селянам купувати землю в поміщиків. Водночас, польський уряд почав поселювати в Галичині своїх колишніх військових, які майже даром отримували великі земельні ділянки. Внаслідок цього на західніх українських землях появилося велике число польських колонізаторів.

21 липня 1924 року польський уряд вилучує з ужитку українську мову в урядових установах, закладах, документації й веде політику ліквідації українських шкіл та церков. Згадаймо: в 1911 році в Галичині було 2420 українських шкіл, а в 1937 році тільки 352; на Волині й Холмщині із 540 українських церков залишилося тільки 60, при чому 150 було переіменовано на римокатолицькі, а решту - знищено. Починаючи з 1924 року, польський уряд застосовує в Галичині стан пацифікації, тобто “втихомирення” чи приборкання українського населення, за що відповідав міністер внутрішніх справ Польщі Броніслав Перацький. І ще одна деталь згадана в фільмі. Полякам хотілося показати перед світом, що поляки є найчисленнішою етнічною групою в Галичині, численнішою за українців. Це робилося за рахунок подавання українців за русинів, щоб чисельність українців була занижена.

На ці всі заходи польського уряду “відізвалася” Організація Українських Націоналістів (ОУН). 15 червня 1934 року в столиці Польщі, у Варшаві, вона виконала атентат на міністра внутрішних справ Перацького, який був архітектом пацифікації. Атентат виконав бойовик ОУН Григорій Мацейко. Метою атентату було звернути увагу світу на жалюгідний стан українців в Галичині. У два дні після атентату польський президент прийняв рішення про створення на Поліссі концтабору “Береза Картузька”, сьогодні це територія Білорусі.

В’язнями концтабору були вбільшості українці, члени ОУН, особи підозрювані в приналежності до ОУН, священники, українська інтеліґенція - свідомий прошарок українського суспільства. В перших роках, у концтаборі нараховувалося 250-300 в'язнів, а під кінець 1938 року - їх було 7112. Згадаймо, що в’язнями були такі відомі постаті, як: Дмитро Донцов, Евген Коновалець, Роман Шухевич, Тарас Бульба-Боровець, Богдан Кравців та його брат Михайло, Володимир Янів, Григорій Климів, Омелян Матла та багато інших. У Чикаґо ще живе колишній в’язень концтабору Орест Казанівський. Із тих, що жили в Чикаґо, але вже відійшли на вічний спочинок, були: Богдан Старух, П. Гуцал та Павло Клим. Дочка останнього пані Марія Клим-Пакош, переглядаючи архів батька, знайшла детальний рисунок концтабору зроблений її батьком, який включений, як документ у фільмі. До речі, пані Марія Клим-Пакош разом з інж. Левом Боднаром переводили в Чикаґо збірку на видання фільму. Збірка незакінченна, бо продуценти фільму мають намір видати фільм в англійській мові.

Про обставини перебування в крнцтаборі “Береза Картузька” розказують в’язні, які вижили. Слухаючи їх розповіді, вас проймає жах. Дивуєтеся, як вони могли витримати ті психологічні та фізичні знущання, які їм доводилося переносити.

По-перше, в'язням у концтаборі було заборонено між собою говорити. До малих камер концтабору заганяли багато в'язнів. Цементову підлогу в камерах часто зливали холодною водою, щоб в'язні не сідали. Всі в'язні носили полотняний одяг із круглими шапочками на голові, а взуттям - їм служили дерев'яники. По-друге, в'язнів постійно виганяли на важкі роботи. Все відбувлося бігом. Їх підганяла сторожа, б’ючи ґумовими нагайками. За будь-що адміністрація табору кидала в’язнів до карцерів, в яких умови були нелюдяні. По-третє, пайок харчування заледве дозволяв вижити, щоб не вмерти від голодової смерті.
У фільмі в’язні-очевидці називають сторожів, що були садистами, розказують про іхню жорстоку й нелюдяну поведінку. Розповіді ґрафічні. Ви довідуєтеся, що в’язням доводилося переносити не тільки фізичне знущання над ними, але й садистську поведінку, понижуючу, ніби в’язні - це худоба. Важко вірити, що якась людина може допускатися до таких брутальних, при тому садиських, знущань над іншою людиною.

Треба бути вдячним Юрієві Луговому, що він створив документальний фільм про “Березу Картузьку”. Адже фільм чітко демонструє, якою була польська окупація на українських землях і пригадує ті знущання, які окупант застосовував безпощадно проти автохтонного українського населення на його рідних землях.

Нещодавно Президент Віктор Ющенко в рамках поїздки на Харківщину поклав квіти до Пам’ятного Хреста жертвам Голодомору-ґеноциду 1932-33 років у селі Покотилівка. Він там заявив, що “Час вимагає від нас вшанування історичної правди - вшанування без гніву, але в скорботі”. Тут треба додати, що час вимагає щось більше. По-перше, ми мусимо пригадали собі всі кривди, яких зазнали від кожного окупанта, починаючи від царської, а потім комуністичної Росії, Польщі, Німеччини і інших, що посягали по нашу землю. По-друге, мусимо усвідомити собі, що ми зазнавали знущань і понижень тільки тому, що не мали своєї державної незалежності. Тому, здобувши її великою ціною, ми сьогодні мусимо її берегти понад усе, щоб вже більше ніхто не знущався над нами. Бажання не знати вже ніколи поневолення повинно стати складовим компонентом нашої національної ідеї на шляху до нашого національного самоутвердження як нації. То ж не тільки співаймо пісню “Вже досить мук, наруги і знущання” - поступаймо так, щоб вже більше ніхто не панував на нашій Батьківщині, тільки ми!

http://maidan.org.ua/static/lvivmai/1193387226.html

Волинь: чого чекати від поляків?

Нещодавно в інернеті активно почали розповсюджувати інформацію про прийняття Польським Сеймом рішення щодо визнання Волинської трагедії геноцидом польського народу. Що таке Волинська трагедія для поляків? Як реагувати на ці закони? Спробуємо розібратись.

 Звідки взявся конфлікт?

Отже, Волинська трагедія це конфлікт між польським та українським населенням колишньої (довоєнної) Польської Республіки. В міжвоєнний період (1920х - 1939) Польща була багатонаціональною країною з дуже великими національними меншинами. Однією з найбільших і активних нацменшин була українська. Історія польсько-українського конфлікту дуже стара, та якщо обмежитись рамками найближчої історії то можна підсумувати деякі аспекти. До Перщої Світової війни ані Польщі ані України не існувало. Після війни і розпаду імперій (особливо Австрійської), численні національні меншини почали засновувати свої національні країни на тих територіях де переважало їх населення.

Чіткої межі між територією де переважало етнічно польське чи українське населення не існувало. Щоб краще собі уявити, межі виглядали більш-менш як межа між Донбасом і Слобожанщиною в наші дні, тобто важко сказати де в селах закінчується переважання російськомовного населення а де починається переважання суржико- чи українськомовного. В містах поділ більш відчутний - переважна більшість міст Галичини і волині була здомінована поляками, або польськомовними громадянами. То ж коли імперії розпались і прийшла черга створювати свої національні держави - на одну й ту ж територію претендували і поляки і українці. Поляки бо жили в містах і займали ключові позиції в суспільстві, а українці - бо за винятком місського польського населення переважна більшість загального населення регіону складалась з українців, хоч вони й були менш впливовими в суспільстві але вже були на стільки політично свідомі що мали серйозні шанси на створення своєї маленької країни. 

Все це обернулось низкою польсько-західноукраїнських збройних конфліктів, війною і дипломатичними інтригами. Світова спільнота вирішила конфлікт на користь Польщі. Вважалось, що краще мати одну сильнішу країну на сході Європи, ніж кілька ворогуючих. Ця країна мала в разі чого допомогти стримати наступ радянського союзу, як згодом і сталось в 1920 році. Проте нас найбільше цікавить доля (західно)українського населення. Після перемоги над Радянським Союзом Польща укріпилась. Українці котрі вимушені були жити в Польщі радикалізувались і пішли у підпілля. Почали виникати українські підпільні організації, котрі польською владою сприймались як сепаратистичні і терористичні. З одного боку ці організації фактично з точки зору Польської влади були терористичними... з іншого боку, для українців це були герої, такі собі "Че Геварри" (хоч до Че було ще далеко).

Польська влада дуже серйозно взялась за цю проблему і намагалась жорстоко придушувати всілякі ініціативи щодо прав нацменшин і їх протистояння владі. Стосунки особливо загострились після терористичного акту в організації котрого приняв участь Степан Бандера - вбивство польського міністра внутрішніх справ - Броніслава Пірацького. Бандера з подільниками був заарештований і засуджений. Для західноукраїнських патріотичних, сепаратистичних організацій, як і для народу вцілому це був героїчний вчинок. Для польської влади і для суспільства - терористичний акт, варварство і брутальний злочин.

Волинь. Що сталось?

Багато західних українців зраділи коли на Польщу в 1939 році напали з обох боків - Німеччина і Радянський Союз. Але в цьому хаосі, переміщенні кордонів, фронту, напад Німеччини на СРСР, підстрікання німецьких і радянських спецслужб в боротьбі поляків і українців один проти одного... серед всього цього божевілля поляки втрачали адміністративну перевагу над українцями і починались самосуди, бійки між польськими та українськими підпільними військовими загонами (з точки зору формальних адміністрацій - бандформуваннями), а також цивільним населенням. Так як українців на землях Волині було більше, і налаштовані вони були можливо більш радикальніше за поляків - під проводом Української Повстанської Армії почались масові примусові виселення і вбивства польського цивільного населення. Там, де більше було поляків - у відповідь були вчинені симметричні операції. Загинуло багато тисяч цивільного населення, дітей, жінок і старих. Більші втрати були з польського боку. Сутички були дуже криваві і жорстокі, часто просто садистичні.

 

Наслідки Волинської таргедії. Демонізація УПА та Бандери.

 Після того як Радянський Союз всіх переміг і забрав собі більшу частину земель заселених західними українцями, залишаючи Польщі лише невеличку територію з Українцями - УПА по обидва боки радянсько-польського кордону все ще пручалась і протистояла совєтизації "нового регіону" великої Радянської України. Радянським Союзом було розгорнуто широку пропагандистську кампанію проти українського націоналізму, сепаратизму, мови, Бандери ітд. Одночасно в умовах тотальної цензури і замовчування, СРСР дозволила Польщі проводити антиукраїнські пропагандистьскі кампанії і використовувати факти Волинської трагедії проти українських рухів, щоб "з обох боків" добити залишки українських націоналістів.. Польща освоюючи свою "нову післявоєнну реальність" і переосмислюючи помилки минулого дуже завзято взялась за українське питання. З одного боку Волинська різня дійсно мала місце, люди котрим вдалось вціліти повертались в Польщу і розповідали про жахіття котрі їм довелось пережити... з іншого боку, це був гарний привід щоб остаточно налаштувати польське суспільство проти Українців як таких, що давало б право владі діяти проти української нацменшини найбрутальнішими методами. 

Ту, порівняно нечисленну, групу українських селян що залишились на території Польщі визнали винною у всіх гріхах ОУН і УПА, а особливо у кривавій бійні на Волині. Як наслідок українців, часто через концтабори, депортували до інших регіонів Польщі і розпорошено розселили. Українці змушені були підписувати "лояльні зобов'язання", не виступати за свої права, не розголошувати фактів через що вони пройшли, не культивувати українську культуру ітд. Звичайних поляків все більше "мотивували" до зниження толерантності до українців, так, що вже в першому поколінні переважна більшість дітей депортованих асимілювалась. 

Колись в гуртожитку в Познані я зустрів дівчину котру звали Моніка Онисько. Я жартував, що вона теж є українкою, та вона завжди відмахувалась. І дійсно окрім прізвища нічого українського в ній не було, вона ані слова українською не розуміла. І лише через кілька місяців вона ненароком зізналась, що її дідусь був переселеним українцем... і що він був на стільки заляканий польською владою, що з рідним сином (її татом) розмовляв виключно польською мовою. Вона розповіла, що навіть її тато майже нічого не знає про дідуся, і ані слова не знає і ніколи від батьків не чув українською. Пізніше я зустрів багато людей з українськими прізвищами та віддалено схожими історіями, або навпаки - таких котрі вдома до сьогодні розмовляють українською.

Важко оцінювати те, як культивувалась пам'ять про польсько-українські конфлікти за часів пізнього Радянського Союзу і пізньої Польської Народної Республіки. Багато років по тому я поїхав провідником-перекладачем до Тернополя з однією польською родиною. Польський дідусь - сивий пенсіонер, вперше їхав на історичну батьківщину свого батька. Мене дуже здивувала його підозрілість, а тим більше його паніка коли ми під'їхали до кордону з Україною. Лише коли ми повертались з-під Тернополя він зізнався, що дуже боявся їхати, бо його так навчили, що в Україні не люблять поляків, що була різня і що поляки втікали рятуючи життя. Але сам він переконався що зараз часи змінились і що подорожувати на Західну Україну цілком безпечно. Тим не менш його поведінка і страх дають підстави для роздумів.

Сучасність. Польський націоналізм.

 Відразу після розпаду Союзу, а може й трошки раніше нова демократична влада Польщі засудила дії керівників операції по переселенню і примусовій асиміляції українців. Пройшло заледве 40 років від кінця тих подій. 

Польська держава і суспільство дуже стрімко почало розвиватись у всіх аспектах. Більшість освічених, прогресивних людей а також молодь почали усвідомлювати на скільки маніпулятивна була політика попереднього режиму і на скільки важливе є порозуміння з сусідами. Нажаль, напротивагу з розвитком польської інтелігенції стрімко почав розвиватись новий польський націоналізм. 

Самі поляки жартують, що Польша ділиться на "Польщу А" і "Польщу Б". До першої відноситься Західна польща, особливо ті території котрі на котрих люди не переселялись, а також найбільші міста. На цих територіях традиційно більшу симпатію отримують ліберальні політичні партії, тут досить толерантно ставляться до сексуальних меншин, люди менш релігійні (фанатичні), і дуже добре ведуть бізнес. До "Польщі Б" відносять Східну і Центральну Польщу, передусім сільську місцевість, малі містечка і східні прикордонні території. Тут сповідують дуже традиційне ставлення до сексуальних меншин, люди дуже релігійні, голосують за радикальні і соціалістичні партії правої спрямованості, не дуже добре радять собі з бізнесом і фінансами. 

Після столітть невдалих спроб створити валсну державу їм щойно вдалось створити досить сильну і денамічну, моноетнічну країну. В такій ситуації важко стримати гордість а навіть пиху. В Польщі майже немає нацменшин. Але як кажуть самі поляки - ми є однією з найбільш атисемістьских країн. Економічний розвиток рівно протилежно впливав на дві групи людей - одні ставали все більш працьовитими, толерантними і байдужими до політики. Інші все більш зосереджувались на економічній несправедливості, релігійному радикалізмі і націоналізмі.

Врешті решт в 2015 році партія котра представляла націоналістично-релігійну, традиційну частину населення перемогла на виборах до парламенту і почала методично підкорювати собі всі державні інституції. Медіа, служби, культурні установи... Можна сказати, що до влади в Польщі прийшов ткйи-собі Ляшко-Тимошенко-Тягнибок в одні особі. 

Як це сталось? Однією з головних причин, на мою думку, є те, що ліберальна частина суспільства проігнорувала вибори. Всім здавалось, що Польща досягла такого рівня розвитку суспільства, при котрому буде лише рух вперед і подальша демократизація і вестернізація країни. Їх все влаштовувало, нічого не хотілось змінювати. Ліберали просто не пішли на вибори, а ті що пішли - проголосували за якісь маленькі лібертаріанські партії. На противагу їм централізована і сильна радикально-традиційна партія Право і Справедливість (ПіС) проводила агресивну передвиборчу кампанію і змобілізувала своїх виборців до голосування. 

В історії немало прикладів трагічних наслідків нехтування виборами. Згадаємо хочаб Білорусь - коли в президенти обирався Лукашенко, всі сміялись і думали що це вдалий жарт. Проте через понад 20 років правління все ще сміється Лукашенко, а білоруси плачуть.  Приблизно така ж ситуація була в Польщі після виборів 2015 року. Нова влада почала "закручувати гайки" - вводити нові податки, виплачувати високі соціальні виплати багатодітним родинам, що вдарило по бюджету країни і спричинило зріст продажів алкоголю в районах де проживають неблагополучні багатодітні родини. До парламенту внесено ряд диктаторських законів, а теж продиктованих духовенством законів, таких як заборона абортів, продаж презервативів і антиконцепції на рецепт ітд. 

Власне нещодавно справа дійшла до історії. Нова влада, будучи дуже націоналістично і ксенофобічно налаштованою, перед річницею Волинської трагедії проголосувала за визнання її актом геноциду польського народу. І без того зростаючі (переважно через напливи українських заробітчан) націоналістичні кола в Польщі зустріли цей закон оваціями. Мало хто з них є в стані відповісти на просте питання - чому українці почали вбивати поляків? Найчастіша відповідь  - бо українські націоналісти це звірі, кровопивці і хворі виродки. В мене часом складається враження, що в Польщі починає панувати націоналістична істерія.

Добрим прикладом налаштуваннь польських націоналістів є ось цей фільм:

https://youtu.be/dCM12UBFJ8k

Нещодавно в прикордонному з Україною місті Перемишль, українська громада зібралась для проведення релігійних урочистостей, а саме проведення ходи, здається від церкви до кладовища. Влади міста видали дозвіл на проведення урочистості, серед учасників колони були звичайні українці, старі і молоді. Всередині колони був оркестр і духовенство, позаду і попереду - люди. Люди несли українські та польські прапори, жодних гасел.
Звичайні поляки зустріли цю мирну ходу бурхливим супротивом, трнаспарантами з антибандерівськими гаслами. На відео видно, як протестувальники нападають на людину з натовпу, ніби-то помітивши на чоловікові червоно-чорну футболку. Після того напис свідчить що футболку з чоловіка здерли. Позаду за колоною йшла зграя молодиків у чорних футболках з перекресленим зображенням Степана Бандери. В певний момент вони почали дуже агресивно скандувати образливо-застережливі гасла проти бандерівців. На відео теж видно, як звичайні люди викрикують антиукраїнські гасла типу: це наша земля, тут немає місця правому сектору і бандерівцям. Щоправда, кільканадцятьох поляків поліція всеж затримала, а проти кількох навіть почали судові справи. 

Щиро кажучи я злякався побаченого. Ще більше я злякався коментарів під відео. Переважна більшість з коментаторів навіть не розібралась ким були ті українці, чим була їх хода ітд. В коментарях були заклики дізнатись хто з адміністрації міста видав дозвіл на проведення бандерівської акції... чому дозволили грати гімн УПА (це не був жоден гімн УПА) ітд. 

Просто істерія і щира ненависть. Люди не розуміють різниці між звичайними громадянами України і представниками право-радикальних сил. Для них той хто говорить українською - терорист і вбивця.  

Важко оцінити, скільки насправді прихильників націоналізму є серед народу. Полякам так довго і так переконливо вмовляли, прищеплювали ненависть до Бандери, УПА, взагалі українців.. що зараз більша частина поляків просто нездатна адекватно звірити факти, дослідити історію і підстави конфлікту. Ще дуже багато часу мине до того як українці зможуть дійти згоди. 

З одного боку приємно,що з'вляються ось такі ролики в інтернеті:

https://youtu.be/x3unWJsdOxE

З іншого боку, у нас, а особливо у українців з-поза Західної України, неправильне сприйняття Волинської трагедії. Для нас це щось забуте,романтично-трагічне, щось що може ще більше поєднати нас з поляками, щось на чому можна попіаритись політикам і порозкручувати свій ютуб канал. Для домінуючих на сьогодні політичних сил в Польщі, як і для величезної кількості їхніх виборців це живе, болюче питання. Воно час від часу підігрівається, а польські націоналістичні історики при кожній нагоді домальовують нулі до числа жертв конфлікту. Вони не можуть збагнути за що вони мають вибачатись перед українцями. Представники цих кіл, навіть деякі з моїх знайомих скоментували це звернення так: "в ду*у собі всадіть ці вибачення!". З їх слів, єдине що могло б спонукати їх до діалогу це зречення Україною Бандери, ОУН-УПА, та їх символіки. Перейменування всіх вулиць названих діячами укарїнського антипольського визвольного руху і знесення всіх пам'ятників цим діячам. Звичайно Україна ніколи не погодиться на такі умови, тому питання буде відкрите ще дуже довго. 

Чи є можливість поєднання?

Я впевнений, що можливість поєднання є. Проте зараз справа лише за поляками. Українці давно позбулись комплексу пригнобленого Польщею народу, частково нам в цьому допоміг СРСР, затьмарюючи своїми злочинами всю попередню історію. Далеко не всі поляки схильні до націоналізму. Майже у всіх моїх знайомих здоровий підхід до розуміння історії і вони не зациклюються на історичних ворожнечах. Нещодавне визнання Волинської трагедії геноцидом це всього лиш прояв внутрішньопольської політичної пертурбації. Настане день, влада в Польщі зміниться... зміниться покоління, і лише тоді ми запропонуємо їм написання спільного підручника історії.


З оригіналом статті можна познайомитись за посиланням - http://mytko.eu/index.php/other-languages/ukrainian/21-volyn-choho-chekaty-vid-poliakiv

Страницы:
1
2
3
4
6
предыдущая
следующая