Вулиця 24 Серпня

Колишні назви – 17 Вересня, Вокзальна. Вулиця набула значення після завершення будівництва залізниці від Здолбунова до прикордонного Радзивилова (Радивилова) в 1873 році. А оскільки декілька років тривали роботи з упорядкування привокзальної території, що утруднювало рух транспорту дорогою в сторону Почаєва, набув значення переїзд перед станцією, в районі теперішнього комбікормового заводу комбінату хлібопродуктів, по ту сторону колій був хутір Гранична.

Ще до появи залізниці на місці прокладення залізничного полотна існувала дорога між населеними пунктами.

Але найбільш пожвавленою вулиця Вокзальна стала тому, що приводила людей до залізничного вокзалу, до нього можна було пройти через колії відповідно облаштованим переходом.

На майдані при вулиці Вокзальній розверталися карети, селянські підводи. Тут діяли торговельні ларки, магазинчики. Райзман торгував рибою, iкрою, Соколов, а пiсля нього Ґоворов – печивом, цукерками... Поряд iз майданом існували два двоповерхових приватних готелi, що належали єврейським сiм’ям.

Пасажирськi поїзди курсували до Здолбунова двiчi на добу. Після з’єднання цієї залізниці з тією, яка йшла від Львова до Бродів, пасажирські перевезення неабияк зросли.

Леся Українка в листi вiд 9 травня 1891 року iз села Колодяжного на Волинi, запрошуючи в гостi, писала до Львова дружинi Iвана Франка: «Хоч їхати залiзницею мусите довго, однак я мислю, що їдження не маєте брати багато, бо в Радивиловi треба чекати двi години, а за той час можна купити собi, що треба...». Отож за покупками підходили й пасажири, які мусили очікувати заміни колісних пар вагонів, адже в Австро-Угорській і Російській державах була різна ширина залізничних колій. Авжеж не оминали нагоди вийти до вулиці Вокзальної і Іван Франко, Леся Українка, Михайло Грушевський…

Нині при цьому колишньому майдані зберігся, щоправда, в добудованому вигляді двоповерховий цегляний будинок із високими стелями, якому більше сотні літ. У різні часи в ньому працювали ресторан, магазини.

Після Другої світової війни на цій вулиці був розташований штаб військової частини, яка обслуговувала аеродром за містом. Тут бували Герої війни Микола Маркелов, Андрій Демьохін та інші.

Чим ще прикметна вулиця? При ній у 1996 році вивершили церкву Різдва Пресвятої Богородиці (вхід – від вулиці Садової). Освячення відбулося за участю вищих православних архієреїв і народних депутатів України. Між іншим, на цій території наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття працював цех з оббивання великогабаритних вантажів для залізничного транспорту. Про це, спираючись на перекази, розповідали старожили міста.

А раніше, у 1980-і роки, за містом спорудили висотні будівлі комбікормового заводу комбінату хлібопродуктів – з участю чеських спеціалістів, і тепер вулиця впирається у в’їзні ворота цього підприємства.

Оскільки вулиця 24 Серпня, названа так на честь Дня незалежності України, відіграє роль і об’їзної (з вулицею Павла Стрижака) для великотоннажного транспорту зі сторони Почаєва, у 2013 - 2014 роках значні кошти було вкладено в її асфальтування. Тим паче, що при цій автодорозі розташовані деякі промислові підприємства з залізничними коліями, є магазин продовольчих товарів.

Володимир ЯЩУК.

2025 рік.

Вулиця Почаївська

Одна з перших вулиць містечка. Почаїв набув значення християнського духовного центру до середини ХYІ століття завдяки ролі настоятеля Почаївського монастиря Іова Заліза, тому одна з доріг від воєводського центру Луцьк Речі Посполитої пролягала на Почаїв через Радивилів (Радзивилов).

Із запису мандрівного дипломата Вердума відомо, що ще в ХYІІ столітті в Радивилові зберігалися залишки колишнього оборонного укріплення у вигляді земляних валів, колись увінчаних частоколом затесаних догори стовбурів дерев. З часом цей земляний вал, ймовірно, став частиною дороги на Почаїв, адже й тепер простежується підвищення вулиці Почаївської в тій частині, що виходить від майдану Незалежності в сторону залізниці. Таке підвищення було тим більше доречне, що її перетинало пониження, яке й нині буває доволі повноводним навесені і в зливи – «річка» тече від району ліцею №1 у напрямку скупчення приватних гаражів при вулиці Садовій і далі, перетинаючи Почаївську, Зелену і Тиху, до річки Слонівки. За переказами, колись саме тут була невелика її притока, яку живили джерела на сході міста.

Почаївська дорога з середньовічних часів використовувалася для перевезення солі з Криму, що підтверджується і таким записом:  21 серпня 1564 року війт Радивилова скаржився, що зем'янин (землевласник) Олехно Бєлостоцький заарештував міщанина радивилівського під тим приводом, ніби в нього виявився крадений кінь, і хоча той заперечував, Бєлостоцький змусив його віддати коня, а також віз із сіллю. Сіль через Радивилів, Крупець, Теслугів везли далі на Волинь, у тому числі в Луцьк, центр Волинського воєводства.

З центру Радивилова Почаївська дорога виводила до розгалуження, одна з віток якого спрямовувала мандрівника на Лев’ятин і далі – на Бродівський шлях. На цьому розгалуженні в 1715 році була споруджена каплиця Марії Магдалини – на знак сумлінного моління й покути за гріхи перед Богом, у час великої епідемії холери. Тоді в Радивилові було всього 140 будинків. У 1962 році, за умов радянського войовничого атеїзму, каплицю зруйнували. У 1990-му її відновлено, точніше – збудовано наново. У той же час напроти одну з хат освятили під Українську автокефальну православну церкву, яка припинила існування з освяченням  у 1996 році новоспорудженої церкви Різдва Богородиці на вул. Садовій.

Можна передбачити, що після переїзду через кордон і митний пост, який діяв у Бродівському лісі там, де на залізничній лінії існує умовна межа між Рівненщиною і Львівщиною, французький письменник Оноре Бальзак у 1847 році на запрошення начальника тутешньої митниці Павла Гаккеля в’їхав у місто дорогою біля каплиці і прослідував вулицею Почаївською до будинку начальника. Запис письменника в дорожніх нотатках: «…Жодного метра бруку, всі вулиці з утоптаної землі…»

У серпні 1854 року внаслідок пожежі чимало будівель постраждало, адже майже всі вони були дерев’яні, криті гонтою. У гасінні вогню брала участь і прикордонна варта на чолі з полковником Петром Каверіним, колишнім приятелем Пушкіна, а також 6-а сотня 847-го Донського козацього полку (військовий старшина Назар'єв) і місцева етапна команда (прапорщик Тушинський).

Після відкриття залізничного сполучення між Здолбуновом і Радивиловом у 1873 році, а особливо у зв’язку з роботами щодо з’єднання державної залізниці Російської імперії з приватною мережею Австро-Угорщини ця дорога була перекрита, натомість відкрили переїзд у районі теперішнього комбікормового заводу комбінату хлібопродуктів. Згодом поновилий й переїзд на Почаївській, тим паче, що так було зручніше жителям розташованого по той бік залізниці хутора Цибухів (нині в складі міста). При самій вулиці довгий час діяла розворотна платформа для паровозів (там багато років залишалася напівзасипана яма, яка влітку заростала травою).

Вулиця Почаївська відома корпусами лікарні, перші її будівлі з’явилися тут ще в ХІХ столітті і були зведені на кошти мецената, комерційного радника Мойсея Гінсбурга. У 1930-і роки лікарні присвоїли його ім’я, про що свідчила велика вивіска над входом на територію закладу. У цій лікарні працював відомий у нашому краї хірург, просвітятнин Петро Шепченко.

За часів Польщі вулиця Почаївська носила інші назви – Костельна (частина вулиці біля котелу, який діяв із ХYІІ століття, спочатку дерев’яний, а в 30-і роки ХХ ст. був вивершений мурований) та імені Юзефа Пілсудського, за часів СРСР була названа ім’ям Леніна.

У центральній частині міста вулиця Почаївська багато десятків років була відома дрібними крамницями, здебільшого єврейськими (до Другої світової війни), ремісничими майстернями. У 1930-і роки тут спорудили молитовний дім іудеїв – синагогу (на тому місці тепер кінотеатр). На в’їзді в місто зі сторони Бродів діяв клуб, у якому виступали самодіяльні артисти, заїжджі театральні і циркові групи. Письменник Улас Самчук згадував, що в юності, коли навчався у Кременці, виступав тут із танцювальним колективом.

Вулиця пам’ятає велику трагедію місцевого єврейського населення у роки фашистської окупації України. Значну його частину гітлерівці зігнали в обгороджене колючим дротом гето, яке прилягало до вулиці Почаївської і займало квартал від міського ринку до лікарні (друге гето було на території теперішнього парку імені Тараса Шевченка, третє – на місці теперішнього комбінату хлібопродуктів). У 1942 році євреїв колонами повели вулицею Почаївською на розстріл через село Лев’ятин до хутора Пороховня. До речі, німецька управа працювала на цій же вулиці, в будинку, який після війни займало відділення радянського НКВС (тепер це приміщення напроти відділення Песійного фонду, поряд із пам’ятником жертвам політичних репресій).

Після 1944 року тут на кілька днів на вулиці виставляли трупи вбитих підпільників-бандерівців «для упізнання», насправді – для виявлення їхніх родичів з метою репресувати.

У 1944 році, під час боїв за вигнання німецьких фашистів із Червоноармійська, вулиця зазнала руйнувань від гарматних обстрілів і авіабомбардувань. Наприкінці березня коло костелу стояла гарматна батарея 134-го артполку 20-річного лейтенанта Семена Чепчуріна, який тут загинув і був похований. Урочисте перезахоронення його останків на братське кладовище відбулося наприкінці квітня 1980 року.

У 1944 – 1947 роках у сквері майже напроти костелу були поховані Герої Радянського Союзу Павло Стрижак (загинув у бою з фашистами біля Опарипсів), Опанас Волковенко (вбитий біля Радивилова при проїзді автотрасою), Андрій Демьохін, Микола Маркелов (як бойові льотчики загинули за небойових обставин на аеродромі поблизу міста). У 80-і роки, із завершенням спорудження за містом меморіалу Слави, їх останки пересено туди.

Радянська влада приміщення колишнього костелу прилаштувала під будинок культури, тут відбувалися багатолюдні політичні і розважальні заходи. Один із резонансних – судовий процес 1958 року над групою колишніх членів ОУН-УПА, який транслювався через динаміки на вулицю.

Прилеглі будівлі католицької плебанії віддали райсільгоспуправлінню.

У 1960 – 70-і роки центральний квартал поступово розчищено під площу. На вулиці Леніна діяло відділення Держбанку, стояв пам’ятник Леніна (на тому місці тепер 5-поверховий будинок).

Нині вулиця Почаївська простягається від Цибухова до виїзду з міста на Броди. Колись тут, біля річки Слонівки, діяв приватний млин. У 80-і роки, з реконструкції напівзруйнованої будівлі, почалося спорудження заводу радіоелектронної апаратури.

Вулиця Почаївська сьогодні асоціюється і з Свято-Вознесенською церквою (колишній костел), відділенням поліції (на місці приміщення, яке займає райвідділ, за Польщі був поліцейський постерунок), відділенням Пенсійного фонду, санітарно-епідемічною службою. Тут діють ресторан, кілька кафе, аптек, магазинів. Вулицею курсує міський автобус до району електромереж. Неподалік залізничного переїзду є пам’ятний хрест на вшанування жертв Голодомору у Великій Україні. У 2024 році біля стику вулиць Почаївської, Кременецької і Паркової освячено новоспоруджену фігуру Божої Матері.

Володимир ЯЩУК.

2025 рік.

Вулиця Лев’ятинська

З середньовіччя існувала тут дорога з Дубна на Броди і Львів. Лев'ятин як поселення такий же давній, як Радивилів, адже ця місцевість славилася джерельною водою. Коли в історичних матеріалах говориться, що при прокладанні в 1860 – 1870-і роки залізниці до Радивилова в районі міста було використано давню в’їжджену дорогу, то мається на увазі, вочевидь, що така дорога на місці теперішніх колій була тільки в напрямі Дубна. У сторону Бродів вона робила вигин біля великої болотистої заплави і через міст на річці Слонівці (Солонівці, Словні) виводила до високих піщаних пагорбів, занурюючись у сосново-ялиновий ліс.

Недалеко за Лев’ятином з кінця ХYІІІ століття діяла митниця. Мандрівники звертали увагу на те, що кордон позначали завали дерев, звернених гілками в сторону сусідньої держави, і що прямо на величезній  галявині серед лісу стояли митні та прикордонні будівлі. Цією дорогою зі сторони Бродів у серпні 1847 р. і жовтні 1848 р. приїздив у Радивилів французький письменник Оноре де Бальзак, а місцевий начальник митниці Павло Гаккель, перш ніж посприяти в його подальшій поїздці, влаштовував з тієї нагоди пишну гостину. 

Із дорожній нотаток Бальзака: «…ми прибули на величезний майдан… де з одного боку знаходилась велетенська клуня, що ховала в своїх нетрях австрійську митницю, а з другого була дерев’яна застава. Оскільки я не знав мови і нічогісінько не міг сказати моєму фурманові, то він спинився перед другою клунею, котра, поза сумнівом, слугувала за постоялий двір. Погода стояла гарна, і я пішки подався через це безкрає поле до застави; на російському боці виднілися дві халабуди. Я вирішив, що там розміщаються гауптвахта й митний пост, – і не помилився».

Залізничний насип через велику заплаву річки, а також залізничний міст через неї з’явилися лише в 70-і роки ХІХ століття, коли Росія і Австро-Угорщина вирішили налагодити залізничне сполучення між двома країнами у районі Радивилів – Броди. Тоді й зникли великі піщані горби при дорозі – ґрунт необхідний був для залізничного насипу. А заодно припинила існування піщана дорога на Броди, – залізниця вийшла на неї біля лев’ятинського кладовища, відрізавши від села коліями давні захоронення. Хіба що митні склади біля вулиці Лев’ятинської, в районі теперішньої ветлікарні, продовжували використовувати до Першої світової війни.

При виїзді з Лев’ятинського (Бродівського) шляху на вулицю Почаївську в Радивилові ще з 1715 року стояла каплиця Марії Магдалини, що зайвий раз підтверджує давню важливість цього розгалуження доріг. Каплиця відбудована в 1990 році з ініціативи православних віруючих – активістів і симпатиків Народного Руху України.

В історії вулиці Лев’ятинської траплялися й неспокійні, криваві події. Зокрема, тут у 1863 році відбулися сутички  польських загонів – учасників національно-визвольного повстання – проти царського війська. Братські могили жертв протистояння збереглися на міському кладовищі – утім, місце польського захоронення вже мало хто пам’ятає.

У роки Першої світової війни вулиця Лев’ятинська, як така, що мала міст через Слонівку, використовувалася для переміщення військових. Тут точилися бої в ході відомого прориву 1916 року, організованого під командуванням 63-річного російського генерала  Олексія Брусилова.

І в роки Другої світової війни вулиця, хоч і втратила своє комунікаційне значення, не залишилася осторонь артилерійських обстрілів, танкових маневрів. Неспроста в 2009 році біля села Лев’ятина було організовано пошуки затонулого німецького танка, через що напівзабута міська вулиця Лев’ятинська враз стала доволі пожвавленою від руху різного транспорту.

Утім, забути цю вулицю попросту неможливо, адже вона виводить до мальовничого Лев’ятинського ставу – улюбленого місця відпочинку багатьох городян. Став облаштовано в 50-і роки ХХ ст. Тут не раз багатолюдні церемонії хрещення проводили віруючі протестантських християнських громад. Виводить ця вулиця й до Бродівського лісу (на старих картах звався Фільварський), багатого на ягоди та гриби. До 90-х років грибники натикалися на межі Рівненщини і Львівщини на високу загорожу з колючих дротів – далі була військова база ракет стратегічного призначення з ядерними боєголовками.

Під час повеней потоки не раз заливали вулицю Лев’ятинську, завдаючи шкоди приватним обійстям.

Тривалий час вулиця носила ім’я командира 1-ї бригади 11 дивізії Василя Вільмута, який у складі 1-ї кінної армії С.Будьонного воював тут у 1920 році і загинув. 

Саме за цією адресою зверталися свого часу численні гості міста до відомих тутешніх травознавців і цілителів Андрія Заболотного (1900 – 1988) і Север'яна Боровика (1932 – 2018).

Лев’ятинська могла стати однією з важливих вулиць міста у зв’язку широко розрекламованою ідеєю спорудження поблизу Лев'ятина сталепрокатного заводу, однак світова економічна криза, а потім російсько-українська війна змусили потенційних інвесторів зупинити здійснення своїх планів.

Нині ця асфальтована вулиця стала свого роду об'їзною для Радивилова, адже через села Лев'ятин і Опарипси виводить на автотрасу до Львова.

Володимир ЯЩУК.

2025 рік.