хочу сюди!
 

Алиса

41 рік, діва, познайомиться з хлопцем у віці 32-52 років

Замітки з міткою «революція»

Події сьогоднішнього дня

Прогнозувати сьогодні події, справа дуже невдячна, оскільки, ситуація змінюється що години, і що хвилини, але є факти, які дають можливість, хоч і до поверхневого, але аналізу.


Янукович доводить, своїми рішеннями, що йому не потрібна підтримка Заходу, і для виборів у нього є адмін. ресурс, гроші РФ, і відповідне законодавство(особливо виборче). В горе-опозиції підтримка народу, заходу(після вчорашніх подій, вона для мене горе-опозиція).

Сьогодні день переговорів, я пишу думки в обід, а переговори будуть в вечері, тому стаття може втратити актуальність, ще до публікації.

Скоріше за все що переговори не відбудуться, або відбудеться формально, прийдуть потиснуть руки, декілька годин поговорять, в поки, що невідомому форматі і розійдуться радитися. Далі наступний день, виходять в публікацію закони «Про диктатуру», люди знову протестують, масові заворушення, знову парламентарі збираються. До речі зборів має  бути як мінімум 3, якщо не станеться нічого екстраординарного.

Далі, яка б опозиція не була слабка, але засудити за репресії нікого не повинні, бо для чого тоді опозиція, якщо влада, що хоче, те й робить?

Радикальний пакет опозиції:

 1. Негайні дострокові вибори президента та парламенту.

2. Зміни до закону про вибори президента (найболючіша норма - три члени дільничної комісії можуть підписати протокол і він стає легітимним ) та переформатування ЦВК.

3. Відставка Кабміну Азарова і формування перехідного уряду. Зміна Генпрокурора та спікера ВР.

4. Покарання Захарченка не лише відставкою.

5. Скасування усіх ручних законів та повна амністія усіх учасників революційного протистояння.

 

Зрозуміло, що вже перший пункт не задовольнить Януковича, а значить, це тільки підтверджує варіант розвитку подій з трьохденними переговорами.

Дуже шкода Київ, оскільки за цих три дні він перетвориться на поле бою, у людей увірвався терпець, жертви є, були і будуть, а значить пакет треба буде доповнювати на ходу.


Як на мене, то перший пункт, мав би бути переформатування ЦВК, бо останні довибори показали, що з грошима РФ, Янукович виграє будь-які вибори, а відтак плакали надії опозиції на президентські вибори.

Далі бажано, щоб після переформатування ЦВК провели одночасно і президентські і парламентські вибори, тоді більшість і президент будуть в «одній команді».

І ще одне дуже важливе але опозиція не має права на помилку, оскільки, тепер народ може перестати довіряти і їй також, і скоро революція буде дійсно без політиків.


Перспективы африканской революции в умеренном климате

  Предчувствие революции в Украине нарастает. Неважно, что показывают прирученные новости и говорят прикормленные социологи. Если на клетке слона прочтешь надпись «буйвол» – не верь глазам своим. Бизнесы закрываются. Поступления в казну растут. Налоговики взыскивают всё, что положено, плюс штрафы. Неважно за что – причины сами придумайте. Они ж тоже люди, им план делать надо, так что посодействуйте. Пока просят по-хорошему. И куда денешься? Содействуешь. А в это время ВНЕЗАПНО растут тарифы. И цены. И Тигипко говорит о переселении рабочей силы поближе к заводам-шахтам-карьерам (он вообще говорит много всего весёлого – очевидно, роль бывшего соперника, нынешнего попутчика и будущего козла отпущения ко многому обязывает).  [ Читати далі ]

Не той у нас Петро,

...але щось є спільного в цих... рехворматорів.

          Трохи нижче охочим до читання пропонується... Просто історичний нарис. Про суть "реформ" Петра 1 та їх наслідки для класової структури Російської імперії, розвитку російської буржуазії та й загалом ходу історії цієї держави.
           З переваг: написаний маловідомим радянським діячем ленінської доби "у стіл", тобто не виданий при житті; легко читається; доступні і наочні аргументи, цифри, приклади і порівняння.
           З недоліків: довгий (для тутешніх блогів); для фахових істориків загалом не містить концептуальної новизни, хіба що в деталях, в додатковому фактажі.
           Склалося враження, що якісь залишки духу Петровських "реформ" свого часу надихали і будівників передової соціалістичної промисловості. А ще - тим самим духом десь і досі просочена наша глибокоринкова українська "еліта", яка робить реформи так, аби нічого не робити. Взяти б тільки численні "перелицювання" - зміни форми без суттєвих змін внутрішніх пружин. Можна звісно називати прибиральницю клінінг-оператором, але чи запрацює від того завод... А чи співвідношення витрат на утримання державного апарату і, приміром, на освіту... А чи у який бік дивиться вітчизняний капітал... А чи страждання незаможного люду...

          Автор очерка - Александр Петрович Спундэ (1892-1962) - активный участник Октябрьской революции, делегат II Всероссийского съезда Советов. В качестве главного комиссара Народного (государственного) банка в 1918 году входил в состав Советского правительства, был одним из организаторов нашей финансовой системы, принимал участие в разработках первого пятилетнего плана.
          Уже в двадцатых годах он со все возрастающим беспокойством вглядывается в процессы экономического развития страны в условиях, когда она уже не может рассчитывать на европейскую революцию. После глубоких раздумий он становится на точку зрения, которую в 1921-1923 гг. в разных формах настойчиво отстаивал Ленин. ("...Мы должны одержать победу медленным, постепенным - быстрым нельзя – но неуклонным повышением и движением вперед").
           Внутренняя необходимость понять происходящее и его последствия привела автора к началу работы над большим экономическим исследованием, частью которого стали "Очерки экономической истории русской буржуазии", написанные в 1948-1951 гг. (он в это время служил кассиром в Мосторге).
            Данная публикация - весьма краткие выдержки из той части "Очерков", которая посвящена эпохе Петра Первого, в последнее время ставшей объектом не только экономических, но даже и поэтических реминисценций. Несколько кратких замечаний, связанных с именами Пушкина, Лермонтова и Гоголя, носят отчетливо выраженную социальную окраску, которая, к сожалению, в свое время была в нашем литературоведении определяющей, а сейчас, тоже к сожалению, рассматривается многими (вероятно, как реакция на горькое прошлое) лишь как ограниченность.
            Полный текст "Очерков" (около 200 стр. машинописи) хранится в архиве Инстнтута истории СССР АН СССР. Я позволил себе предпослать публикации строчки известного стихотворения А. К. Толстого, которые любил повторять автор.

Я. А. СПУНДЭ, заведующий
кафедрой транспортных газотурбинных двигателей
Московского автомеханического института


— Государь ты наш, батюшка.
Государь Петр Алексеевич,
Что ты изволишь в котле варить?
— Кашицу, матушка, кашицу.
Кашицу, сударыня, кашицу.
— Государь ты наш, батюшка,
Государь Петр Алексеевич,
А чем изволишь мешать ее?
— Палкою, матушка, палкою.
Палкою, сударыня, палкою.
— Государь ты наш, батюшка,
Государь Петр Алексеевич,
А кто ж будет ее расхлебывать?
— Детушки, матушка, детушки.
Детушки, сударыня, детушки.
А. К. Толстой

           В феврале 1917 года началась русская революция, которая оказалась крутым переломом в истории человечества. По достигнутому уровню экономического и культурного развития Россия созрела только для перехода к капиталистической экономике.  Но в результате своеобразных условий исторического развития в России в 1917 году сложилось такое соотношение сил, при котором буржуазная революция должна была либо немедленно начать гнить на корню, либо немедленно перерасти в социалистическую, хотя для перехода к социалистической экономике база была ничтожно слабой.
           Это объяснялось главным образом тем, что в России, где остро назрела потребность в буржуазных преобразованиях, возглавить их было некому. Российская буржуазия родилась и умерла рахитичной, неспособной к активной политической борьбе.
[ Читати далі ]

«Бунт на кораблі»

Після вчорашніх подій, які сталися у ВРУ стає ясно, що в Україні не відбулася революція, а відбулося повстання, яке швидко придушили, і тепер влада готова, до наступних подібних реакцій з нашої сторони.


Наше повстання(уже можна його так називати) не було ефективним, в тому плані, що ми не мали планів діяльності, рухалися в більшості випадків на осліп, і мали як це не дивно пасивних лідерів, які відверто не могли правильно зробити акценти на тій чи іншій діяльності.

В більшості випадків опозиція тільки констатувала факти, але не намагалися їм протистояти, в принципі вчора це теж відбулося.

Прийняті закони вказують на те, що події, 1-го грудня вже законні, а тому люди самі винні що вийшли на майдан(трактуючи закони влади).

Стало ясно, що влада свого не відпустить мирним шляхом, але заклики Луценка про штурм влади вважаю поспішними, і на даному етапі не допустимими. Якщо ми підемо на штурм, то влада з сьогоднішнього дня може приміняти зброю, а це значить, що необдумані вихідки можуть закінчитися криваво.


А від так, ні про який штурм не може йти мова, максимум це чергове віче, на якому має бути обговорений подальший план дій, і створення плану дій на найближчі півроку-рік, оскільки раніше змін не відбудеться. Вибори це тільки шанс, яким опозиція може і не скористатися, як це було з відставкою уряду, і іншими голосуваннями в ВРУ.

Але і це ще не все, сьогодні стало відомо що вбито регіонального керівника Уманської ПР. Як на мене, то скоро такі випадки не будуть поодинокі, якщо зробили це раз, зможуть і повторити, а тому регіонали мали б вести себе обачніше, оскільки, якщо проти людей приміняти зброю, то люди і самі можуть її примінити, а це вже громадянська війна, найгірше з усіх сценаріїв що могли бути.

Думаю, зараз необхідно шукати собі прибічників… у ПР, якщо Богословська вийшла то і інші члени ПР це зможуть. Такі міграції середині ПР, це буде локальна перемога, яка вплине на результат усієї компанії, яка вже триває дуже давно, але поки, стався тільки обмін Доній на Богословську.


Опозиція має за наступні дні зробити, щось екстраординарне, тільки для того, щоб змусити регіоналів засумніватися у своїх діях. Я не знаю, що саме, але потрібно щось робити, якщо страйк, то це має бути одночасно, і бажано щоб розпочалося з Києва і встали всі бюджетні підприємства. Тоді держава перестане виконувати свої функції, а це вже щось.

Але дивлячись на нашу трійцю, мене турбують великі сумніви, що щось станеться, скільки шансів втратити за останні 2 місяці вони за останні декілька років не мали, а тому перспективи так і залишаються у тумані.

Ірина Бекешкіна:"Поки ми живі, ніщо не вирішено остаточно"

У статті одного з найавторитетніших соціологів України поєднано аналіз і лірику.
Підписався б під кожним її словом.
http://www.pravda.com.ua/news/2009/11/22/105746.htm

Ніколи не прощу журналістам, як вони зображали Майдан – майже завжди це був вид згори, як суцільний помаранчевий загал, тобто сприйняття Майдану відбувалося за парадигмою "Вождь – маса". Не прощу й собі, що не вела записів своїх вражень.

Тому зараз хотілося б згадати закарбовані у пам’яті картинки (бо ж не оприлюднена пам’ять зникає разом із носієм), які разом і дозволяють зрозуміти, чим була Помаранчева революція, яка вже увійшла в Історію, і не лише України.

Пізній вечір. Метро "Чернігівська". Біля кіоску стоять два хлопці, добре напідпитку, на вигляд – роботяги. Розмовляють.

"Если эти … не дадут мне и в следующий раз проголосовать, я обращусь в Кон-сти-ту-цион-ный Суд. Потому что они нарушают мои кон-сти-ту-цион-ные права".

Слід сказати, що слово "кон-сти-ту-цион-ные" вже давалося молодикові важко, але він наполегливо долав труднощі й далі вів мову про свої конституційні права.

Ну скажіть мені, де, коли, у якій країні молодики напідпитку теревенять не про дівчат, гроші, автомобілі, роботу, а про Конституційний суд?

От іще картинка. Площа Незалежності. В'їжджає шикарне дорогуще авто, на бортах фарбою крупними буквами: "ЧАЙ. КОФЕ". Виходить молодик, починає роздавати те саме "чай, кофе". Питаю: – "І що? Не шкода хазяїну машину?" – "Так я і є хазяїн. Нє, не шкода. Знаєте, в мене син росте. Виросте – спитає, що папка хорошого зробив у цьому житті? Тепер буде що сину розказати".

Я припускаю, що десь у інших країнах демонстрантам теж можуть привозити чай-каву, але мені важко уявити, щоб десь хтось так плюндрував власне авто.

А от іще. Універсам на Воскресенці. До касирші, дівчинки років 18-19, підскочила така ж юнка. "Ну що, - нетерпляче спитала касирiа, - що там суд?" - "Та поки що нічого, все ще думають". "Який суд?" - питаю. "Як який, - здивувалася дівчина. Верховний, звісно. Ми ж тут на касі сидимо, нічого не знаємо. А у дівчат у підсобці, де вони товар фасують, є телевізор, от вони час від часу виходять і нам докладають, що там і як".

Ну скажіть мені, де, коли, у якій країні дівчата у підсобці супермаркету дивляться не мильні серіали, а засідання Верховного Суду?

Я до чого веду? Люди, звичайні, пересічні люди відчули свою причетність до долі країни.

Наведу ще одну картинку, щоб показати, що Помаранчева революція стала подією світового масштабу.

Мої колеги під час тих подій були у Берліні. І розповідали, що у пивних барах, де є телевізор і де збираються, щоб за кухлем пива разом подивитися футбол, бокс та щось подібне, на екранах була одна картинка – наш Майдан. Там нічого не відбувалося, але німецькі бюргери як зачаровані дивилися на помаранчеву площу, на радісних людей.

На останок наведу ще одну картинку, з іншої, так би мовити, сторони. Цього хлопця, років 24-25, я зустріла на Інститутській вулиці. Він спитав мене, як пройти до Лаври. Я сказала, що найпростіше доїхати на автобусі, але навряд чи він зараз ходить. А можна пішки, але це хвилин 30-40. –"Ничего, пройдусь, времени у меня много" – відповів хлопець. – "Звідки Ви?" – спитала. – "Я? Я донецкий, вернее из Енакиево. Вот тут у вас говорят, что нас чуть ли не насильно в Киев пригнали. Неправда это. Ехали кто хотел. А я вот в Киеве никогда не был. В Крыму был, а в Киеве – никогда". – "Ну и как Вам у нас?" –"Ой, очень нравится. Город такой красивый, и люди замечательные, душевные". –"А за кого же Вы голосовали?" – спитала здивовано. – "За Януковича, конечно. У нас все за него голосовали. Он же наш, донецкий".

Помовчали. "Ну и что теперь делать?" – питаю. – "Как что? Ведь понятно, переголосовывать надо. Только чтобы все по-честному, по десять наблюдателей на каждый участок, чтобы никакого мухлежа". – "А если победит Ющенко?" – "Значит, будет Ющенко".

І далі він сказав таке, що я назавжди запам’ятаю: "Только теперь уже неважно, кто станет президентом" – "?" – "А Вы посмотрите, – він показав рукою на вируючий Майдан. – Теперь, кто бы ни стал президентом, они должны будут с народом считаться".

Можна сказати, що цей хлопець помилився, як помилилися у своїх сподіваннях мільйони людей, що стояли на Майдані у Києві і на численних майданах по усіх країні. Але чи справді Майдан у кінцевому підсумку не дав країні нічого, окрім розчарувань?

Зараз багато сперечаються про те, чи можна вважати події, що отримали назву "Помаранчева революція" справді революцією? От і в експертному опитуванні, проведеному Фондом "Демократичні ініціативи", більшість експертів зійшлися на тому, що це були "масові виступи протесту проти режиму фальсифікацій та режиму Кучми, але не революція".

Я з такою класифікацією категорично не згодна.

По-перше, за даними опитування, що було проведене Фондом "Демократичні ініціативи", у тих подіях брали участь понад 15% дорослого населення (за даними Інституту соціології – 18%), з них 13% - на "помаранчевих" майданах, більше 2% - на "біло-блакитних".

У абсолютному вимірі це десь п’ять з половиною мільйонів людей. Це такі "масові виступи" - чисельність більша, ніж усе населення деяких країн - коли кількість переходить у якість.

По-друге, ми чомусь узяли за аксіому марксистське розуміння революції, як докорінну зміну політичного устрою. Проте смисл поняття "революція" - у його протиставленні "еволюції" - як швидких, радикальних змін на противагу змінам поступовим. Це зрозуміло, якщо згадати "науково-технічну революцію" - який "устрій" вона змінювала?

Отже, щоб визначити, чи була Помаранчева революція справді революцією, треба відповісти на запитання - чи відбулися у суспільстві внаслідок тих полій справді швидкі радикальні зміни? І тут треба сказати, що у нас виявилася коротка пам’ять, і ми вже забули, що являла собою Україна напередодні Помаранчевої революції.

Загалом в Україні ніколи не було "чисто" авторитарного режиму. Вона відносилася до так званих "змішаних", "гібридних" режимів, напів-авторитарних, а, отже - напів-демократичних. Принаймні Україна класифікувалася як "електоральна демократія". У країні відбувалися справді змагальні вибори, на яких і у 1994, і у 1998, і у 2002 році перемагала опозиція - принаймні, за партійними списками.

В Україні було досить сильне громадянське суспільство, велика кількість НДО, на які інколи влада наїжджала, але серйозних репресій таки не було. Правда,ЗМІ таки душили, але все ж острівки свободи слова таки були, насамперед у пресі, та й 5 канал якось таки з’явився.

Але напередодні президентських виборів усе почало різко мінятися. Дуже добре суть режиму Кучми зобразила свого часу Юлія Мостова – у вигляді Сонячної системи, де у центрі "світило" - Кучма, а навколо нього на різних орбітах перебуває українська політична "еліта". І от настав час, коли "сонце" мало зникнути, а разом з ним могли піти у небуття, а враховуючи обіцянку "Бандитам – тюрми", іще далі.

І от уся ця "система" почала відчайдушно боротися за збереження Системи, а воно ніяк не виходило, бо до жовтня 2004 року, згідно з усіма опитуваннями, Віктор Ющенко істотно випереджав кандидата від влади. Тому влада робила усе, абсолютно безпардонно і нагло, аби зашкодити перемозі опозиційного кандидата.

У нас коротка пам’ять. Згадаймо ту абсолютно брутальну виборчу кампанію.

Влада робила усе, щоб не допустити перемоги Ющенка. Згадаймо, як влада перешкоджала виборчій кампанії Ющенка, як влада абсолютно безсоромно використовувала бюджетників, як телебачення на очах перетворювалося на геббелівське, як міліція "знаходила" якісь гранати у офісах "Пори", згадаймо комісію Мишури, яка мала "розібратися" з громадськими організаціями. Багато що можна згадати.

Мукачевські вибори знаменували радикальну зміну режиму в Україні, коли вона вже перестала бути електоральною демократією. На виборах у Мукачевому переміг з великим відривом (у 15%) кандидат від "Нашої України" - це засвідчив і екзит-пол, які провели три (!) провідні соціологічні служби, це засвідчив і паралельний підрахунок голосів. Але виборча комісія записала, що переміг кандидат від СДПУ(о). А потім виявилося, що ані протоколів, ані бюлетенів нема – вкрали

Я була у Мукачевому, на власні очі бачила молодиків у чорних кожанках, які оточували усі виборчі дільниці, бачила побитих хлопців з "Пори". Це було страшно і нагадувало знайомі з фільмів кадри про Німеччину 30-х років (про Мукачеве я писала у статті "Мукачеве: Оруел-2004", для нагадування почитайте ще статтю Ар’єва у "Дзеркалі тижня" - "Розмови про Мукачеве").

Мукачеве було, власне, репетицією майбутніх президентських виборів – тестом на реакцію суспільства, реакцію міжнародної спільноти. Нічого, з’їли, не поперхнулися.

Далі влада діяла ще більш нагло і брутально, інколи здавалося, що людей просто провокують на протест - може, так воно й було, просто масштабів цього протесту автори сценарію не передбачили.

І коли у другому турі переміг Ющенко (а він таки переміг – це засвідчили усі екзит-поли, це показували усі опитування, які проводилися протягом кількох років після виборів, вже коли виборці встигли розчаруватися у Ющенку), а ЦВК, як і очікувалося, проголосила переможцем Януковича, люди вийшли на Майдан.

Зізнаюся – я не прихильник революцій. Але я вивела формулу: революції виникають там і тоді, де і коли не працюють механізми демократії.

В Україні зник останній механізм демократії, через який громадяни ще могли якось впливати на владу – вибори. Люди вийшли на Майдан, бо зрозуміли, скоріше, відчули, що якщо вони дозволять себе згвалтувати зараз, то цей режим - назавжди, що ніколи не буде ані чесних виборів, ані прав та свобод. Ті, хто вийшов першими, пішли на Майдан радще з відчаю, не надто сподіваючись на успіх, і готові на усе. А потім виявилося, що таких багато, і коли вони разом, тоді їх не здолати.

Що реально вдалося Майдану?

Вдалося зламати той авторитарний режим, який вже встановився напередодні президентських виборів, Україна знову стала електоральною демократією, про що свідчать вибори 2006 та 2007 років.

Україна зробила різкий ривок на шляху демократії, завоювавши політичні і громадянські свободи, ставши, перейшовши, за класифікацією "Freedom House", у розряд вільних країн. Це були різкі радикальні зміни, тому Помаранчева революція може по праву вважатися революцією.

Проте Україна так і не стала демократичною країною. Свого часу Адам Міхник дуже влучно написав: "Демократія не тотожна свободі: демократія – це свобода, "вписана" у верховенство закону. Свобода сама о собі – без обмежень, накладених законом і традицією, - це дорога до анархії та хаосу, де править закон сили".

Написано у 1997 році, але начебто спеціально про пост-помаранчеву Україну.

Суспільство зробило свою частину роботи – воно відвоювало свободу. Далі "вписувати" її у верховенство Закону мали політики, які прийшли до влади, тим більше що на Майдані було обіцяно: "Закон один для всіх". Замість цього нова влада стала займатися улюбленою справою – ділити і наново, знов і знов ділити владу.

Президент не став Царем, не став відтворювати Сонячну систему аля-Кучма, хоча мав безбережні повноваження принаймні до кінця року. Тому бал почали правити "бояри", які почали шматувати владу, маючи за головне завдання посадити усюди, на усі місця якомога більше "своїх" людей.

Опозиція в умовах свободи теж долучилася до цього змагання – хто відірве більший шматок влади, а, отже, й бізнесових преференцій.

Що в результаті? Зараз Україна є унікальний кентавр, де високий рівень свободи сполучається з високим рівнем корупції і беззаконня. "Унікальний", бо серед вільних країн немає жодної з високим рівнем корупції, а серед корумпованих країн разом з Україною (на 146 місці) - Зімбабве, Сьерра-Леоне, Кенія, Камерун, Еквадор, Росія, і поруч – жодної навіть напів-вільної країни, суціль автократії та диктатури.

Вийшло повністю, як і передбачав Міхник: за умов свободи без верховенства Закону у суспільстві панує анархія й хаос і править закон сили – себто, ті, хто має владу й гроші. Зрештою, це одні й ті ж.

Звісно, такий "кентавр" не життєздатний. Людям хочеться, зрештою, порядку. Але от питання – якого?

За режиму Кучми справді був порядок – чітко ієрархізоване суспільство, з суворим вертикальним підпорядкуванням.

Але коли кажуть, що тоді корупції було менше, мені смішно. Бо коли ж було "приватизоване" усе державне майно, причому розподілено при гробовій тиші, без будь-якого шуму? Інша річ, що корупція тоді була впорядкована, було зрозуміло, кому і скільки треба давати, а зараз державними посадами торгують без усякої системи.

То якого "порядку" ми хочемо?

Зараз Україна – це плюс свобода, мінус закон. Це – кентавр нежиттєздатний. Далі можливі два шляхи: додати до свободи закон і стати демократичної країною чи відняти у країни свободу і стати авторитарною державою.

Яким шляхом піде Україна?

Наміри принаймні двох найбільш впливових політичних сил очевидні – під гаслами "порядку" різко звузити сферу свободи. Чи буде краще житися людям у суспільстві, де вони вже не матимуть важелів впливати на владу – питання риторичне. Усі заможні країни – демократичні.

Що ж робити громадянам, особливо – тим активним, небайдужим, які п’ять років тому стояли на майданах різних кольорів?

Зрозуміло, що ці вибори не стануть вирішальними, усе головне відбуватиметься потім. У суспільства на цих виборах завдання мінімум і є завданням максимум – не дати відібрати у себе так важко завойовану свободу, аби мати механізми хоч якось впливати на владу.

А для цього знов загадати Майдан і навчитися з його помилок.

Головна помилка Майдану – це персоніфікація політики, уособлення своїх прагнень у якійсь постаті, поділ політиків на "наших" і "не наших". І коли "наші" перемогли, то й суспільство демобілізувалося і розслабилося. Люди виявилися готовими до благородного пориву, навіть до ризику, але не готові до повсякденної важкої роботи.

Друга помилка – це віра у слова та гасла. Чи питав хтось Ющенка, а що конкретно значить "Бандитам – тюрми", "Багаті поділяться з бідними"? Чи вимагав хтось у Ющенка реальної програми, реального плану реформування суспільства?

Отже, цього треба вимагати у нинішніх політиків. На будь-які солодкі обіцянки щось дати, дати більше, дати ще більше, треба ставити чіткі питання: а ЯК саме, ЯК конкретно ви це зробите, коли саме можна очікувати результату? "ЯК?" і "КОЛИ?" має стати центром виборчої кампанії.

Якщо кандидат обіцяє "зробити медицину доступною" - то який саме план реформування медицини?

Якщо кандидат обіцяє, що через 10 років нас буде 50 мільйонів – то як саме він це обіцяє зробити? Скільки мільйонів нас буде наступного року, через рік, через два роки?

Треба не піддаватися на маніпулятивні заклики голосувати за принципом "меншого зла" - за кандидата "Х", щоб не переміг кандидат "У" чи за кандидата "У", щоб не переміг кандидат "Х", бо тоді у нас у політиці завжди пануватиме зло.

Якщо політик не дає конкретного плану дій, такого, який піддається чіткому контролю – не голосувати за нього, і крапка. Якщо такого плану не має ніхто – то не голосувати ні за кого.

Тут мені зауважать – "Так все рівно збрешуть, пообіцяють і не виконають!" Тим більше, що зараз особливо модним стає гасло "не змінюють свою думку дурні", а дурнів нема, пообіцяв – потім "змінив свою думку". Як протидія брехні та нездійсненим обіцянках і існує механізм виборів.

Мені дуже подобається вислів американського політолога Кея, який казав, що "на виборах виборець виступає у ролі Бога покарання і нагороди". А щоб у виборця була така можливість нагороджувати і карати, треба вже зараз протидіяти "ідеям" політиків проводити геть усі вибори одночасно, раз на 5 років. Бо це означатиме повну безкарність і сваволю протягом 5 років.

Щоб суспільство мало можливість оновлення політичних сил, слід відчайдушно опиратися й спробам підвищення виборчого бар’єру,

А головне – не треба нам, громадянам, впадати у смуток (російське слово "уныние" мені видається більш точним), згадаймо, що у християнстві смуток є смертним гріхом, який нищить душу.

Якось, наприкінці 2003 року мені довелося писати статтю про стан демократії в Україні для одного академічного видання.

Стаття вийшла дуже сумна, і наостанок я, несподівано для себе, написала: "Поки ми живі, ніщо не вирішено остаточно". Це повністю випадало з академічного стилю викладу, і редактор замість цього написав: "Демократичний проект в Україні ще не закінчений", що зовсім суперечило тексту статті.

Кінець кінцем, виявилося, що ми обидва – і редактор, і я – виявилися праві. Через рік сталася Помаранчева революція і Майдан.

Тож будемо більше вірити у себе. У житті країни, як і людини, не все вдається відразу. Усе справді гідне досягається важкою роботою. І поки ми живі, ніщо не вирішено остаточно.

Ірина Бекешкіна

Україна очима росіян

Вирішив переглянути статистику, оскільки, вважаю, що в Україні є хоч декілька джерел незалежної інформації, які дають суспільству інформацію, для роздумів, вважаю, що в РФ, таких джерел значно менше.

Статистика сайту політика і культура, про сприйняття ситуації росіянами.


43% росіян, які чули про останні події в Києві, вважають, що в Україні відбувається спроба насильницького державного перевороту.

Ще 23% вважають, що в сусідній країні точиться громадянська війна, і 16 – що це протест проти корумпованого режиму Януковича.

Висновки, робіть, самі, але ми то знаємо, проти кого ми стояли, а там показують геть інші картинки. І крім, того майже всі мої друзі, кажуть, що ми збираємося вступати в ЄС, але всі при цьому геть забувають, що ми навіть асоціацію не підписали.

Більшість опитаних (41%) також вважають, що людей вивів на акції протесту вплив Заходу, який прагне втягнути Україну в орбіту своїх політичних інтересів. Ще 27% кажуть про націоналістичні настрої мітингарів і лише 9% думають, що українці обурені корумпованим режимом Януковича.

Якщо коротко, то свідомих людей які не дивляться телевізор в РФ, дуже мало. Та що говорити, мені, здається, що і в Україні набагато краще не дивитися телевізор, так і нерви будуть в порядку, і відпочивати буде простіше.

Головна емоція, яку викликають у росіян події в Києві – це обурення (36%). 16% – співчувають, трохи менше – відчувають страх, 14% байдужі і 12% – роздратовані. Водночас переважна більшість – 65% – опитаних відзначили, що не мають симпатій ні до однієї, ні до іншої сторони.


Більшість моїх друзів з РФ, переконана, що у нас революція виникла через те, що захід вирішив відділитися, і Україну ділять пополам. Також, я багато чув, про те, що у нас революцію проводять бандерівці, які хочуть заборонити російську мову, а також напасти на Москву, я не сильно уявляю, як 200 чоловік з бітами може це зробити, але мої друзі в це вірять, що для мене є найвищим показником пропаганди.

А що, якщо, завтра війна?

Сьогодні радикальні угрупування, такі як Тризуб, Правий сектор, футбольні фани і інші, активно втручаються у політичне життя країни, за короткий період, їх чисельність збільшилася більше ніж у 10 разів. Але сьогодні вони вже поступово починаються самостійну гру. А що ж буде, якщо спільна справа, тризуб і Правий сектор почнуть самостійну діяльність?


На це наштовхує думка, після того, як опозиція і Янукович відмовилися приймати їх третьою стороною в переговорах. А тому можні сміливо очікувати, від правого сектору, якихось дій.

Як діють ці організації, вже всім відомо, якби не вони то на Грушевського напевне не було б сутичок, і не загинули б люди, разом з тим революція тривала б до президентських виборів. Після того як на сцену вступили вони, одразу додалося динаміки, і таким чином президенту довелося йти на переговори з опозицієї.

Але якщо дати волю цим організаціям, то на Грушевського дійсно завяжуться криваві бої, і це не гіпербола. Вибити Беркут з їх позицій за допомогою коктейлю Молотова дуже легко, проблема в тому, що Беркут буде відстрілюватися, а тому будуть жертви, і набагато більше ніж є зараз.

Навіть якщо будуть захоплені будівлі ВРУ і апарат Президента, то що далі, депутатів там немає, президент у себе в Межигірї(а якщо там не буде то в Криму), тому тільки пусті будівлі, це все що отримають радикально настроєні партії, але ціною громадянської війни, яка тоді вже точно розгорнеться в Україні(хоч вона і не буде між олігархами і бідними, але громадянська).

По факту після такого розвитку подій, Правий сектор, Тризуб, і Спільну справу, можна судити за те, що вони розпочали війну, і думаю, що реакція ЄС, і США уже буде, хоч і не сильною, оскільки капіталів ці організації не мають, а тому відбирати у них немає що.


Значить подальший розвиток ситуації, це повністю розбитий урядовий квартал, безліч затриманих, багато смертей, і безкінечні суди, за спробу скоєння державного перевороту.

Єдиним виходом, який я зараз бачу, це для опозиції вступити з переговори і з Правим сектором, щоб уникнути подібного розвитку подій, і отримати собі міцного союзника, а не третю сторону в загальнонаціональному конфлікті. 

Кращих ганятимуть ленінським проспектом

"Першотравень консолідує громадськість" / сприятиме "підвищенню патріотичних настроїв у запоріжців" та "принесе позитиві емоції і гарний настрій запоріжцям" / вважає Голова Запорізької обласної державної адміністрації Борис Петров, т.т. нехай все буде як при окупантах /http://www.zoda.gov.ua/

50%, 2 голоси

25%, 1 голос

25%, 1 голос
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Ленін. Гроші. Революція...

«Темні» сторінки діяльності більшовиків


Сюжети, пов’язані із темою «Ленін, гроші та революція», — невичерпні і для історика, і для психолога, і для сатирика.
Та зараз мова не про ці самі собою цікаві сюжети, а про інше. Про те, звідки діставав Володимир Ілліч шалені кошти на партійну діяльність напередодні революції і на її початку.

За останні десятиліття опубліковані цікаві матеріали на цю тему, проте й досі багато що залишається незрозумілим. Наприклад, на початку ХХ століття на підпільну газету «Іскру» гроші давав таємничий доброзичливець (індивідуальний чи колективний), зашифрований у документах РСДРП як «Каліфорнійські золоті копальні». На думку деяких дослідників, ідеться про підтримку радикальних російських революціонерів американськими банкірами-євреями, здебільшого вихідцями з Російської імперії, та їхніми нащадками, які ненавиділи царський уряд за його офіційний антисемітизм. Під час революції 1905—1907 років більшовиків спонсорували американські нафтові корпорації з метою усунути зі світового ринку конкурентів (а саме — нафтовий картель Нобеля з Баку). У ці ж роки, за його власним визнанням, більшовикам давав гроші американський банкір Яків Шифф. А ще — сизранський фабрикант Єрмасов та підмосковний купець і промисловець Морозов. Потім одним із фінансистів більшовицької партії став Шміт, господар меблевої фабрики у Москві. Цікаво, що і Савва Морозов, і Микола Шміт врешті-решт вкоротили собі віку, а значна частина їхнього спадку дісталася більшовикам. І, звичайно, чималі кошти (сотні тисяч тодішніх рублів, або десятки мільйонів гривень, за теперішньою купівельною спроможністю) діставалися внаслідок так званих ексів — а простіше, грабунків банків, поштових відділень, вокзальних кас. На чолі цих акцій стояли двоє персонажів зі злодійськими прізвиськами Камо і Коба — себто Тер-Петросян і Джугашвілі.