С Рождеством!!!

Мои искренние поздравления с рождественскими праздниками!
Ваша Ева

К друзьям

Друзья! Я сильно виновата перед Вами, что долго не появлялась на сайте. В связи со 100-летием НУВГП, который обосновала и доказала в своих исследованиях, была очень большая загрузка по работе. В личной жизни всё в норме, здоровье тоже сюрпризов пока не преподносит. Вот только нервы стали ни к чёрту и каждая эмоциональная встряска выбивает из колеи надолго. За это время мои нервы на разрыв испытывались неоднократно. Хотелось уединения, тишины и поменьше раздражителей. Поймите меня: трудно тому, кто идёт первым и всегда на острие всех встреч с различными трудностями. Всем Вам благодарна за письма, поздравления и беспокойство. Я Вас всех ценю и люблю!
Ваша Ева.

„Кістяки із шафи” Гулі Корольової

Традиційно значимість людини в повній мірі визнається після її смерті. Гулю Корольову за її подвиг та героїчну загибель на Сталінградському фронті в кінці 1942 р. на ВІЧНУ висоту воздвигли письменники, публіцисти, поети, скульптори, кіномитці. Такі, як Гуля, просто були приречені на подвиг – не всі стають героями, а лише непересічні особистості, котрі здатні на жертву ціною власного життя.

Їх образ, втілений митцями в слові, формі, кінокадрі, завжди був оповитий ореолом надзвичайності, що й породжувало різноманітні міфи та легенди, в котрих герой перетворювався на осяйний ідеал. Іноді аж занадто вихолощений, наче взятий із якоїсь паралельної реальності.

Однак, людині притаманне людське. Далеке від ідеалу та досконалості. І на Сонці є плями. Що в природі – те й в народі. Такий закон світобудови.

Проте комуністична ідеологія часів Радянського Союзу визнавала і змушувала неухильно дотримуватися „всіх і вся” лише власних законів. Тому усе, що було написано про Гулю Корольову в книзі О. Ільїної „Четверта висота” та інших публікаціях, що пройшли через жорстке сито цензури, мали сприймати, як істину. Герой повинний був бути з незаплямованою біографією та бути взірцем всюди і завжди. Недоречності та „гострі кути” прибиралися, піддавалися ретуші, завуальовувалися. Це в кращому випадку. І треба віддати належне письменниці Ільїній, котра з дитинства була близькою подругою Гулі, що літературним вимислом у тексті повісті вона не зловживала. Але він є. І це відчувається, наприклад, у тих розділах, де Гуля Корольова вступає у „доросле” життя.

Дослідницька допитливість змусила перебрати масу матеріалів із різних джерел, щоб знайти не тільки відповіді на запитання, що виникли після прочитання повісті О. Ільїної „Четверта висота”, а й виявити маловідомі факти про Гулю Корольову.

Багато що про неї у свій час замовчувалося, або умисно перекручувалося.

 Переосмислення поширених відомостей про Маріонеллу Володимирівну Корольову (1922-1942), опираючись на результати власних досліджень, роблять її постать більш реальнішою і ближчою. Вона ніби сходить із постаменту і знову опиняється серед людей, де так любила бути іще при житті.

...Вперше, згідно спогадів її матері Зої Михайлівни Корольової-Козицької, у 1925 р.  фото трирічної Гулі Корольової потрапило на обкладинку журналу „Про наших дітей”, який видавав Наркомат освіти під редакцією Надії Костянтинівни Крупської – дружини Леніна. А через рік, у 1926 р., Гуля Корольова вперше знялась в епізодичній ролі у кінофільмі „Каштанка”. Отака історія дебюту в кіно.

Після розлучення батьків Гуля Корольова з десятирічного віку разом із мамою проживає на Україні: у Вінниці, на Донбасі, в Одесі та Києві. Проте зв’язок із батьком, який залишився у Москві, вона підтримувала завжди, як і зі своїми московськими друзями по дитинству.

В 1934 році на Одеській кінофабриці (кіностудії) було знято кінострічку „Донька партизана”, де Гуля Корольова виконала головну роль Василинки. Після завершення зйомок родина переїздить до Києва і в 1935 р. у Гулі з'являється вітчим – видатний український композитор Пилип Омелянович Козицький. Через нього Гуля знайомиться з поетами Максимом Рильським і Павлом Тичиною, а також із письменником Юрієм Яновським.

В 1935 р. народна артистка СРСР Наталія Ужвій зробила свій вибір на користь Гулі Корольової, коли підбирали виконавицю на роль Варки – доньки Горпини (Н. Ужвій), в кінострічці „Я люблю” (1936 р.) режисера Леоніда Лукова. Знімаючись на Київській кінофабриці (тепер – кіностудія ім. О. Довженка) в тандемі з Н. Ужвій, у Гулі відбувся розвиток таланту до гри в драматичних сценах.

23 квітня 1938 року о 3-ій ночі Гуля стає свідком арешту НКВС її названого батька – Пилипа Омеляновича Козицького, про що вона описала у своєму листі до рідного батька в Москву. У повідомленні – не дитячі переживання за маму, щоб її не звільнили з роботи через арешт Козицького; про наслідки маминого потрясіння від того, що сталося – мама на якийсь час втратила здатність ходити; тривога за майбутнє усіх членів родини. Згодом Козицького відпустять і життя знову налагодиться, проте ця подія залишила глибокий слід в душі Гулі...

В бажанні захищати несправедливо скривджених і брати їх під власний захист, Гуля переоцінила власні можливості, коли в її житті з’явився  П’ятаков Олексій.

Юхим Чеповецький в книзі „Колесо вперед, колесо назад” згадує: „Якось на вечорі в школі, де навчалася Гуля, з’явився Олексій П’ятаков, племінник загальновідомого всесоюзного наркома П’ятакова, „шпіона і зрадника Батьківщини”. На запитання: „Чим зобов’язані Вашій персоні?” він відповів: „Браття, я прокажений, зі мною не церемоньтеся!” В наших головах все це погано вкладалося. Адже портрети його знаменитого дядька, П’ятакова, носили на демонстраціях, виставляли у вітринах магазинів. „У нас „прокажених” нема”, – сказала  Гуля, увійшовши до кола тих, хто обступив Олексія. Захист було забезпечено.”  https://ru.wikipedia.org/wiki/Королёва,_Марионелла_Владимировна

Олексій Олександрович П’ятаков був не тільки родичем Георгія Леонідовича П’ятакова – відомого радянського політичного діяча, репресованого у 1937 р., а і першим чоловіком Гулі Корольової. Проте цей шлюб виявився невдалим. Офіційно взятий шлюб узаконював інтимне життя і до „моральної поведінки” комсомолки Корольової суспільна думка не висувала ніяких претензій, ніякої „аморалки” – все законно!

Молоде подружжя у тому ж таки 1940 р. вступає до Київського гідромеліоративного інституту на торф’яний факультет, який було відкрито у 1939 р. в  результаті переводу цього факультету до КГМІ із Київського інституту кераміки та скла („силікатний інститут”). То ж не зрозуміло, чим керувалися в УІІВГ у 70-х рр. ХХ ст., коли М.В. Корольову чомусь „зарахували” до меліораторів, по при те, що зафіксовано чорним по білому в документах Державного архіву Рівненської області у фонді Р-1188 (опис 1, справа 95).

Студентам П’ятакову та Корольовій, як матеріально забезпеченим, стипендія не передбачалася – в списках на стипендію їх прізвищ нема. Згідно Постанови Раднаркому СРСР з 2 жовтня 1940 р. повертається плата за навчання (в старших класах середніх шкіл, технікумах, інститутах, університетах). Виплата стипендій припинялась, окрім особливих випадків. По при встановлення жорсткої дисципліни та ретельного обліку робочого часу, у вищих навчальних закладах вводиться вільне відвідування занять. Таким чином малозабезпечені студенти отримували змогу підробляти собі на життя чи навчання. На кожному курсі із переліку дисциплін визначались якихось три предмети, котрі студенти мали вивчати самостійно, а потім їх здавати на заліках чи екзаменах, не відвідуючи в інституті лекцій та практичних.

Свої враження від інститутського життя Гуля не залишила. Не знаємо ми і того, як вона влилася в студентський колектив. Одружені в колі неодружених ровесників завжди перебувають відокремлено. Адже, окрім, навчання, вони заклопотані родинними проблемами, від котрих дуже далекі ті, хто іще вільний від пут Гіменея.

Та жіноче щастя, наче вода крізь пальці, зрадливо втікало від Гулі. Життя із чоловіком-пияком не складалося, молода сім’я розпадалася. Гуля потребує розради, мудрої поради, моральної підтримки. Батько далеко – в Москві. В листах багато не обговориш. Мама і Пилип Омелянович багато працюють, вони сподіваються на те, що Гуля вже доросла і здатна самостійно вирішувати власні проблеми. А їх ставало все більше і більше...

 Наказом №234 по КГМІ від 3/ХІІ-1940 р. студентці першого курсу торф’яного факультету Корольовій М.В. оголошено догану за пропуск лекцій (14 год.) без поважних причин (ДАРО, ф. Р-1188, оп. 1, спр. 95, арк. 312).

Справи „амурні” не одного підвели під монастир. Але йти в монашки Гуля не збиралась. Ще в листопаді 1940 р. в одному із листів до батька Гуля заводить мову про Аркадія – „...фізорга нашого факультету...” і про взаємини між ними. Якою була відповідь батька – не відомо. На жаль, збереглися не всі листи. О. Ільїна обережно в тексті своєї  повісті зазначає, що Гуля дуже переймалася тим, як сприймуть Аркадія у московській родині батька. Про інститут батько в листах вже нічого у Гулі не запитує. Із життя Гулі інститут зникає назавжди.

Наказом №21 по КГМІ від 10/ІІ-1941 р. першокурсників торф’яного факультету М.В. Корольову та  О.О. П’ятакова відраховують зі складу студентів, „...як ледарей і прогульників, що не з'явилися на іспити” (ДАРО, ф. Р-1188, оп. 1, спр 108, арк. 23).

Даний документ раз і назавжди заперечує усі ті твердження, котрі з чиєїсь подачі довго побутували, нібито Гуля пішла на фронт другокурсницею. Більше ніяких згадок про М.В. Корольову та О.О. П’ятакова в архівних документах інституту нема. Вона не поновлювалась на навчання. Студенти, відраховані з першого курсу, повинні були знову здавати вступні іспити на рівні з іншими абітурієнтами, які вперше поступали у ВИШ. Навіть у картках обліку успішності (термін зберігання – довічний!), куди занотовувалися результати екзаменів за кожну сесію, карток Корольової і П’ятакова нема. Перша сесія ними не здана.

У матеріалах ДАРО, фонд Р-1188, опис 1-л, справа 50 „Матеріали академуспішності студентів І-ІV курсів (екзаменаційні листи) Торфомеханічного факультету КГМІ за 1940-1941 рр.” є змога прослідкувати, як відзначилися під час зимової сесії першокурсники першої групи ТМФ П’ятаков і Корольова:

1. На екзамен із вищої математики 5/І-41 вони не з'явилися (Арк. 54);

2. З нарисної геометрії відміток про здачу ними заліку і екзамену 18/І-41 – нема (Арк. 59);

3. З фізики, яку здавали 13/1-41, у Корольової залік є. П’ятаков залік не здав і до екзамену допущений не був, Гуля на іспит просто не прийшла (Арк. 47);

4. Із дисципліни „Торф’яні родовища” Гуля залік здала 27/ХІІ-40, та на екзамен 23/І-41 вона не з’явилась. П’ятаков ні заліку, ні екзамену не здав (Арк.50);

5. До іспитів з хімії пара допущеною не була: Гуля не відпрацювала 4 лабораторні роботи, П’ятаков – 5 (Арк. 62);

6. Залік з іноземної мови 28/ХІІ-40 ними не складено (Арк. 66);

7. Заліку з основ марксизму-ленінізму ніким із них також не отримано. Дата у відомості не зазначена (Арк. 67);

8. Залік з фізкультури Гуля отримала і навіть здала екзамен на „5” 29/ХІІ-40 р. Проти прізвища П’ятакова всюди прочерки (Арк.75)...

На рахунок Аркадія Казанського, з яким Гуля нібито побралась в жовтні 1940 р. і від якого народила в листопаді 1941 р. сина Олександра Аркадійовича Корольова-Казанського, поки ніякої інформації. Батько Гулі стверджує, що внук народився в серпні місяці. Одне точно відомо, що в Уфі...

У списках студентів другого і третього курсу, яких перевели із „силікатного інституту” до КГМІ Аркадій Казанський не зустрічається – наказ №137 від 19/ІХ-1939 р. (ДАРО, ф. Р-1188, оп. 1, спр 83, арк. 190). Нема його і серед першокурсників, яких екстрено набрали на торфак додатковим набором. В числі претендентів на стипендію – також. І у переводних наказах на наступний курс у 1940-41 рр. – теж ніякої інформації.

Не зустрічається прізвище А.Н. Казанського і серед викладачів фізкультури КГМІ. Очевидно, фізоргом факультету (спортивним інструктором) призначали фахівця від якогось спортивного товариства, котре і оплачувало через власну бухгалтерію роботу своїх кадрів, посланих на підприємства і в навчальні заклади. Фізичному гарту молоді в передвоєнні роки в СРСР надавалось винятково пріоритетне значення. Тому навчальна дисципліна „Фізкультура” в КГМІ підпорядковувалась військовій кафедрі, починаючи з осені 1930 р...

 За рік до початку війни в СРСР вільні переїзди громадян по території країни були обмежені. Залізниця, наприклад, обслуговувала переважно кадрових військових та членів їх сімей, які добувалися у свою частину; цивільних, які мали на руках відрядження; студентів, які їхали з керівником на місце практики; хворих, які пред’являли путівки у санаторії чи на реабілітацію у будинки відпочинку. На вокзалах патрулі у всіх прискіпливо перевіряли документи і сісти запросто у поїзд та гайнути, куди заманеться, було проблематично.

  В книзі П. Євстратова „Її звали Гуля” (Волгоград, 1973 р.) на ст. 92-94 є спогад Еріка Буріна – московського товариша Гулі по дитинству, в якому пригадується остання зустріч з Гулею в червні 1941 р., і як  її проводжали з Київського вокзалу в Москві. Окрім родичів та друзів там були і брати Олексій та Семен Висоцькі. З Олексієм Висоцьким Гуля навчалася в одній і тій же київській школі. Його батьки також у свій час  розлучилися і він залишився в Києві з матір’ю, а старший брат Семен (батько Володимира Семеновича Висоцького) – з батьком у Москві. https://ru.wikipedia.org/wiki/Высоцкий,_Алексей_Владимирович

Побачитися з батьком та друзями дитинства Гуля приїжджала одна. На вокзалі під час проводів вона увесь час підтримувала веселий настрій в товаристві, так, ніби ніяких турбот у неї не було і бути не могло... Про вагітність Гулі Ерік Бурін змовчав.

Враження від приїзду Гулі в Москву ще не встигли втратити свою яскравість, як через декілька днів розпочалася війна і мирне життя закінчилося...

Родина Гулі евакуювалася з Києва в поїзді, призначеним для членів Української Академії наук.

В Уфі композитору Козицькому і його родині було виділено окреме помешкання, щоб ніщо не заважало його творчій роботі... В одній із кімнат після народження сина проживала Гуля. Про життя в евакуації подробиць нема. Не відома і категорія пайків, яку отримував П.О. Козицький – головний годувальник сім'ї. Однак, у Гулі молока для малюка вистачало. Це показник, що родина харчувалася відносно задовільно. Значить, немовля можна було спокійно залишати на рідних і йти на фронт – бабуся і дідусь його вигодують...  

Лука Миколайович Седура – парторг 789 стрілецького полку 214 стрілецької дивізії пригадує, як складалася військова кар’єра Гулі, починаючи з лютого 1942 р. Спочатку її зарахували в агітбригаду в складі 8 чоловік при дивізійному клубі. В травні 1942 р. Гуля відбула на фронт в якості санінструктора.

Бойове хрещення відбулося 22 липня 1942 р. у бою на захід від станції Нижня-Чирська. Гуля займалася евакуацією поранених з передової. В районі Верхньо-Рубіжного при повній відсутності плавзасобів Гуля на собі, вплав через Дон, переправляла поранених на східний берег. Випадковим свідком цієї картини став поет Євген Долматовський, який залишив про це власні спогади.  http://gulya1922-1942.narod.ru/index/0-44

22 серпня 1942 р. Гулю Корольову з госпіталю перевели в полк (І-й батальйон 789 стрілецького полку). Завдяки цьому переводу, як писала Гуля батькові в листі з фронту, вона позбулася осоружних домагань одного командира, який у неї пристрасно закохався...

Щоб ввести в оману військову цензуру, Гуля в листах використовувала друге своє дитяче ім'я – Дотька. Про власне місцезнаходження на фронті сповіщати своїх  рідних – заборонялося. Гуля описувала новини від Дотьки, отриманих нібито від неї самої. Так родина дізнавалася, де зараз Гуля і як вона там. Не все дозволялося писати бійцю з фронту, особливо про реальний стан речей у військовій частині та на передовій...

  В музеї історії НУВГП серед матеріалів про г. Корольову є лист капітана Семена Михайловича Зеніна – помічника начальника політвідділу дивізії по комсомолу. В ньому зазначено, що Гулі Корольовій дуже подобався командир першого батальйону Іван Плотніков. Він також не залишався байдужим до Гулі. Екстремальні ситуації фронтових буднів сприяли з’яві приязних почуттів між чоловіком та жінкою.  Проте їхнє кохання так і не розцвіло.

В бою за висоту 56,8 м, яку згодом назвуть висотою Плотнікова, вони були разом. Перед боєм Гуля свідомо опинилася в батальйоні Плотнікова. Отримавши поранення в ногу, вона поля бою не покинула. Коли комбата скосила куля, Гуля кинулася в саме пекло бою, щоб перев’язати його. Більше того, у найкритичніший момент баталії, коли бійці почали відступати через шквальний вогонь ворога, Гуля зупинила відступаючих і повела їх у наступ. На вістрі атаки життя Гулі Корольової було обірване...

Власне про те, як загинула Гуля 24 листопада 1942 р., є багато спогадів очевидців і кілька версій того, як  це сталося. Одне достеменно істинно – місце на полі бою, де її знайшли помираючою від рани в грудях...

М.В. Корольову поховали біля хутора Паньшино поруч із побратимами капітаном Іваном Антоновичем Плотніковим і майором Топліним, які героїчно загинули в тому ж бою, що і Гуля...

В 1945 р. режисер Московського Державного камерного театру – Володимир Данилович Корольов, батько Гулі, ініціював створення в Паньшино бібліотеки ім. Г. Корольової. Перші книги для цієї бібліотеки були зібрані артистами цього ж театру.

В 1945 р. Олена Ільїна написала повість про Гулю „Четверта висота”.https://ru.wikipedia.org/wiki/Елена_Ильина,      http://www.livelib.ru/author/14865

 

В повісті описано двадцятилітній шлях Гулі Корольової до подвигу. В останньому листі до батька вона більш, ніж критично, висловила власне ставлення до того, як виглядає на тому фото, що надсилає. Згідно її підрахунків, вона за півроку на фронті прожила 18 років – місяць на фронті прирівнювався до трьох років життя в тилу. Коли батько читав цього листа, Гулі уже не було. Вона 20-річною пішла у вічність з вантажем життєвого досвіду, як на 38 років...

За зібрані кошти студентів та працівників УІІВГ 4 листопада 1977 року на розі сучасних вулиць Чорновола і Приходька було відкрито пам’ятник Гулі Корольовій. Авторами його були скульптор М. Йориш і архітектор Ситніков В.В. На цю подію прибули син М.В. Корольової – Олександр Аркадійович Корольов-Казанський, Лука Миколайович Седура – секретар парторганізації 780 стрілецького полку 214 стрілецької дивізії, Ерік Давидович Бурін – товариш по дитинству Гулі.

Один рік скульптурне зображення Г. Корольової простояло у бетонному виконанні. За рік „водникам” вдалося зібрати гроші на бронзу. Заміну бетонного погруддя на бронзове здійснили таємно – вночі. „Гуля в бетоні” і до сьогодні зберігається на складі НУВГП.

У 1983 р. в УІІВГ відбулася зустріч студентів і викладачів з Народною артисткою СРСР Наталею Ужвій.

Кількість лауреатів премії ім. Г. Корольової на кращу студентську наукову роботу встановити не вдалося, як і скільки разів проводився волейбольний турнір імені Гулі Корольової.

В радянські часи Г. Корольову вважали ровесницею Рівненського „водника”. Проте це не так. „Водник” старший за Гулю на 7 років. В 2015 році „воднику” буде 100 років.

 

Фотоальбом про Г. Корольову із наявних фондів музею історії НУВГП:

 https://www.facebook.com/media/set/?set=a.343645432478006.1073741891.269875189855031&type=1

 

Єва Філіпович –

завідувач музею історії НУВГП

 

Паргелий над городом!

Сегодня, 05.06.2014 г., утреннее небо было в дымке. Гало порадовало! 
Хвала небесам за красивое и приятное шоу!






Шторку на объективе заклинило. Получилось типа экспериментального фото...


Нижняя часть гало...












Почти полукруг...
*** 
И вечерний сеанс
(совсем неожиданно - в качестве бонуса)














Облако, находящееся рядом с областью паргелия. Красава! Пускай будет за компанию...podmig



Пора и честь знать. Пока! Не скучайте! До следующих атмосферных явлений!

Магія надвечір'я

Яке ж то блаженство, коли захід Сонця супроводжується тишею.
 Відпочиваєш душею і тілом після спекотного дня.

Притча


http://pintosevich.com/
Один купец приобрел в Африке большой алмаз, величиной с голубиное яйцо. Но внутри камня была трещина. Ювелир, которому владелец камня показал алмаз, восхищённо покачал головой, и сказал:

— Этот камень можно расколоть на две части, из которых получатся два великолепных бриллианта, каждый из которых будет во много раз дороже алмаза. Но неосторожный удар может разбить это чудо природы на горсть мельчайших камушков, которые будут стоить копейки. Я не берусь так рисковать...

Так же отзывались и другие. Но однажды ему посоветовали обратиться к старому ювелиру из Лондона, мастеру с золотыми руками. Тот рассмотрел камень и снова рассказал о рисках. Купец сказал, что эту историю он уже знает наизусть. Тогда ювелир согласился помочь, назвав хорошую цену за работу.

Когда купец согласился, ювелир вызвал своего молодого подмастерье. Паренек положил камень на ладонь и один раз ударил по алмазу молоточком, разбив его на две равные части. Потрясённый хозяин бриллианта спросил:

— Как давно он у вас работает?

— Всего третий день. Он не знает настоящей цены этого камня, и поэтому его рука была твердой.

Мораль: Чем дольше мы размышляем над вопросом, тем сложнее нам принять решение. А иногда все, что нужно - это 10 секунд. 10 секунд необычной смелости. 10 секунд неловкой храбрости. Задумайтесь, в большинстве случаев смелости нужно лишь на время жизни одного мыльного пузыря.

Закат - не просто себе закат

Порой картина заката - олицетворение какой-то жизненной ситуации. Глянешь и убедишься, что никакие тучи-обстоятельств не в состоянии "закатать" некоторые планы или идеи... Чему-то всё-таки суждено прорваться!











Весна. життя. перемога.

Переможці іноді заслуговують на перемогу. Це закінчення усім відомого висловлювання про те, що історію пишуть переможці, в якій місця переможеним нема.

Випадкова зустріч з переможцями у другій світовій війні, ветеранами Великої Вітчизняної війни, коротенька розмова з ними не похитнула моїх переконань в тому, що ці переможці заслуговують на Перемогу. Свято Великої Перемоги не матиме „терміну придатності” навіть після того, як  віддадуть останні почесті останньому ветерану.

 Свято відзначатимуть, поки іще житимуть внуки учасників ВВВ, котрим їх діди розповідали про свою юність, обпалену війною. Ота війна смертоносним вихором пройшлася по кожній українській родині і не обійшла жодної хати...

Мій дядько Магера Михайло Дмитрович, батьків старший брат, згорів у танку на Курській дузі. З осколками в ногах і під серцем повернувся з війни мій дід Дмитро. Моя баба Катерина, мамина мама, надірвалася на польових роботах в колгоспі після звільнення Вінниччини від окупантів. Весною 1944 р. потрібно було засіяти поля, щоб дати хліб фронту. Вдень вона на оранці тягнула разом з коровою плуг у шлеї, а вечором доїла ту ж корівку, щоб нагодувати дітей молоком, наполовину із кровю. Одного дня і баба, і корова впали на ріллі і більше не піднялися. Діда Олексу після Перемоги чекали в землянці 5 сиріт, які жили там після спалення села фашистами в ході каральної операції за зв’язок з партизанами...

Мої ровесники – внуки переможців також можуть розповісти щось із того, що їм переповідали зі своїх спогадів про війну їх діди.

На памяті, коли ветеранів ВВВ було більше, вже за кілька днів до 9 травня на вулицях можна було зустріти людей з численними нагородами на грудях. Їм чемно поступалися в чергах, їх запрошували на зустрічі з учнівською молоддю та в трудові колективи, вшановували у вітаннях по радіо та на телебаченні...

Кілька років поспіль ветеранів при нагородах взагалі не зустрічала в місті.

Яким же було моє здивування, коли вранці на лаві біля міськради побачила самотню постать ветерана „при параді” з газетою на колінах. Підійшла, познайомились і почали розмовляти.

Калачов Віктор Андрійович, народився в Уфі в 1926 р. До війни встиг закінчити 8 класів. В 1944 р. - мобілізація на фронт. Пройшов підготовку снайпера. Проте під Полоцьком він поповнив ряди піхотинців. Там же, під Полоцьком, відбулося бойове хрещення у першому бою.

За 260 днів на Білоруському фронті Калачов Віктор Андрійович приймав участь в операції „Багратіон”, звільняв Прибалтику від ворогів. Мав поранення. 60 днів лікувався в госпіталях. День Перемоги зустрів у Східній Пруссії.

Після війни відслужив у війську 8 років. Зумів за цей час здобути середню освіту. Це допомогло після армії поступити у військове училище зв’язку в рідній Уфі. Найтривалішою була служба в Румунії, хоча за роки кар’єри військового довелось побувати в різних куточках СРСР. Останнім місцем служби перед виходом на пенсію стало Рівне.

Та відпочивати не довелось. 17 років присвятив роботі інженера на заводі „Газотрон”. Зараз Віктор Андрійович для душі займається садівництвом та городництвом на дачі. Просто не звик сидіти без діла...

Більш детальніше про війну ми так і не змогли поговорити. До нас почали підходити інші ветерани. Проте, Віктор Андрійович встиг додати, що виживання піхотинця на фронті дуже важке. На фронтах війни найбільше загинуло бійців 1922-1926 рр. народження. „Цариця полів” найчастіше була тим гарматним м’ясом, яке кидалося в м’ясорубку війни в першу чергу.





Наступним моїм співрозмовником став Нечипорук Андрій Йосипович, котрий народився в м. Славута у 1924 р. В свій перший бій пішов зимою 1942 р. під Москвою. А за три дні до Перемоги йому дали путівку в санаторій. Отак для нього і закінчилася війна. Найбільшим подвигом було взяття в полон 3 німців. Один серед них виявився сином німецького посла в Москві. Дуже добре говорив російською, адже до війни навчався в радянській школі, а потім – в університеті. Полонений так хотів жити, що іще по дорозі до штабу „злив” своїм конвоїрам усю інформацію, яку тільки знав...




Між Віктором Андрійовичем та Андрієм Йосиповичем зав’язався діалог на рахунок заслужених нагород. Останній вирішив, що краще заспівати, аніж через щось посперечатися. І над майданом Магдебурзького права залунали жартівливі частівки у виконанні ветерана.

Навколо нас почали юрмитися інші ветерани, яких запросили на відзначення Дня Перемоги. Ніякої розмови про війну вже не могло й бути мови. Військовий, який представився, як заступник голови ради ветеранів, не дуже приязно поставився до моєї присутності на місці збору ветеранів. Довелось показувати посвідчення журналіста і пояснювати мету моїх інтерв’ю та де вони будуть опубліковані. До речі, жодного журналіста, як не дивно, поруч на той час я так і не побачила...

Мені прозоро натякнули, що моя присутність тут не бажана. Наостанок зробила іще кілька знімків, щоб мати якесь логічне завершення події 8 травня, свідком якої я несподівано стала. На прощання запросила ветеранів відвідати музей історії Національного університету водного господарства та природокористування. У експозиційній вітрині про ВВВ виставлено раритетні експонати, про унікальність яких рік тому було відзначено військовими істориками, котрі відвідали наш музей... 





Андрій Йосипович і далі створював святковий настрій своїми співами. В атмосфері піднесеності у ветеранів з’являвся молодечий запал, жага життя, відчуття своєї значимості та впевненості в ній.

А ветерани дійсно душею не старіють! Свято Дня Перемоги защораз їх повертає в травень 1945 року. В ньому – вони молоді! А навколо – ВЕСНА!

Символ ЖИТТЯ. Символ ПЕРЕМОГИ. Символ Миру.

Страницы:
1
2
4
предыдущая
следующая