хочу сюда!
 

Лиля

35 лет, рак, познакомится с парнем в возрасте 30-40 лет

Заметки с меткой «кіборги»

Дивитись всім фільм "Кіборги"!

Назва «Кіборги» стала синонімом мужності, стійкості і патріотизму українського воїна – Петро Порошенко під час прем’єри однойменного художнього фільму

6 грудня 2017 року - 19:46

Назва «Кіборги» стала синонімом мужності, стійкості і патріотизму українського воїна – Петро Порошенко під час прем’єри однойменного художнього фільму

Президент Петро Порошенко відвідав прем’єрний показ художнього фільму «Кіборги». Глава держави подякував творчому колективу, який створював фільм, та привітав присутніх із Днем Збройних Сил України. Петро Порошенко також вручив орден «За заслуги» ІІІ ступеня режисеру-постановнику фільму «Кіборги» Ахтему Сеітаблаєву.

Глава держави подякував творчій групі за те, що для прем’єри був обраний саме День Збройних Сил України. Він підкреслив, що завдяки спільним зусиллям всього українського народу вдалося створити «одну з найбільш сильних армій на європейському континенті». «Армії, яка має бойовий досвід, за навчання якої заплачена найбільша ціна. Більше 2750 українських воїнів, в тому числі майже 2400 зі складу Збройних Сил України віддали своє життя за те, щоби Україна була збережена. За кожен клаптик рідної землі», - наголосив Президент.

«Важко переоцінити унікальність тієї роботи, яка була зроблена. Фільм базується на абсолютно точному документальному матеріалі і зроблений в тісній співпраці з нашими героями АТО. І велика кількість фраз і епізодів взята з реального життя. Назва «Кіборги», якими наші вороги – агресори, хотіли нас образити, навпаки стала синонімом мужності, стійкості і патріотизму українського воїна», - сказав Петро Порошенко. «Це слово назавжди увійде в історію українського війська, так само як і Донецький аеропорт, з чим безпосередньо пов’язані «кіборги», - додав він.

Президент також підкреслив, що «поява цього фільму пов’язана з відродженням українського кінематографа» та наголосив на важливості зростання популярності українського кіно.

Він подякував українським митцям за ті теми, які вони обирають: «Не «жовті», не «бульварні», хоча, напевно вони могли бути більш касовими. А – патріотичне виховання».

«Я, безумовно, хотів би подякувати за це і Ахтему, і всім, хто до цього долучився», - сказав він.

Петро Порошенко нагадав про нещодавню зустріч з кіновиробниками, під час якої він підписав новий Закон, що дає додаткові стимули, можливості для виробництва українського кіно. «Я  переконаний, що цей процес буде обов’язково розвиватись», - додав він.

Президент зауважив, що щойно повернувся з Яворівського полігону, де разом із американськими партнерами передавали новітнє озброєння, новітні технології Збройним Силам України. «Мені надзвичайно приємно було почути слова американського генерала, який сказав: пане Президенте, я хотів би, щоб ви знали – у Яворові ми більше навчаємось від вас, ну принаймні точно не менше, ніж ви від нас», - зазначив Глава держави.

«Це є ще одне визнання професійності наших Збройних Сил», - підкреслив Президент.

Він також додав, що сьогоднішня прем’єра фільма про українських воїнів – це один із найкращих способів привітати наші Збройні Сили.

«Сьогодні ми вже точно знаємо, що гарантом незалежності, гарантом суверенітету, територіальної цілісності нашої держави є українські Збройні Сили, український воїн. Український солдат, який так яскраво продемонстрований у сьогоднішньому фільмі», - переконаний Президент.

В свою чергу, режисер фільму «Кіборги», директор державного підприємства «Кримський дім» Ахтем Сеітаблаєв привітав присутніх з Днем Збройних Сил України. «Те, що ми маємо можливість кожного ранку просинатися, бачити своїх дітей, пити свою каву, обіймати своїх батьків, це все завдяки вам (українські захисники – ред.). Бережи вас Всевишній», - сказав він.

Режисер представив частину знімальної команди, акторів і всіх, хто працював над фільмом, в тому числі військових.

«Ми намагалися зняти чесне кіно. Кіно про те, що ми є свідками народження нових людей, нової країни. Бо ми щиро в це віримо. Ми намагалися зняти кіно про те, що ми є свідками народження нової української політичної нації. І незважаючи на те, що це доволі драматична і трагічна історія, але я певен, що після перегляду фільма, у вас залишиться відчуття, що кожен з вас переможець і від кожного з нас залежить те, в якій країні ми будемо жити. А саме головне – в якій країні будуть жити наші діти», - зазначив Ахтем Сеітаблаєв.

Стрічку "Кіборги" можна подивидись від сьогодні всім




Ода захисникам Донецького аеропорту

6 грудня 2017
"Після такого фільму хочеться мовчки випити 50 грам чогось міцного та посидіти, подумати", – такий пост написала я у себе в Facebook, коли вийшла із зали кінотеатру, де відбувся допрем’єрний показ стрічки "Кіборги".

Я плакала. Так само, як і більша частина глядачів у залі. Під час показу було так людно, що довелося сидіти на сходах.

Фільм режисера Ахтема Сеїтаблаєва присвячений обороні Донецького аеропорту: 2014-й рік, війна у розпалі, шестеро героїв із позивними "Серпень", "Субота", "Мажор", "Гід", "Марс" та "Старий" опиняються у терміналі ДАПу та воюють із сепаратистами, які намагаються захопити території українського Донбасу заради створення так званої держави "Новоросія", ідею якої тоді активно пропагували у проросійських ЗМІ.

Прототипами персонажів фільму, а також консультантами знімальної групи стали реальні бійці, які пройшли бої в ДАПі.

Всеураїнська прем'єра запланована на 6 грудня та приурочена до Дня Збройних Сил України.

Фільм, який глядач побачить в українських кінотеатрах – лише частина відзнятого матеріалу. За словами авторки сценарію Наталі Ворожбит, всього було написано чотири серії "Кіборгів".

В основі сюжету – реальні історії справжніх українських військових. Повну версію можна буде побачити після Нового року на каналі "1+1", який став одним із партнерів фільму.

Поки ж можна подивитися майже двогодинну версію у кінотеатрах – 5 грн з кожного придбаного квитка підуть на допомогу сім'ям загиблих бійців через фонд "Повернись живим".

"Хлопці, ви не люди. Ви просто кіборги", – цією легендарною фразою відкривається кінострічка, який покаже глядачам, як виглядає справжня війна.

На екрані – стрілянина, вибухи та кулі, проте це – не американський бойовик і не фантастика. Це українські реалії.

Стрічка "Кіборги" – це про жагу до життя, та, водночас, про спроби побороти власні страхи.

Стрічка про помсту та прощення, про дружбу та командний дух, про взаємодопомогу і про силу духу.

"Кіборги" – це про мотивацію. Про неї говоритимуть чимало: кожен з героїв намагатиметься знайти правильні слова, аби пояснити іншим, та, в першу чергу, собі, навіщо він тут – серед уламків величезного летовища, із автоматом у руках, ховається від ворожих куль замість того, аби тримати на руках доньку, няньчити онуків, цілувати дружину або присвячувати себе улюбленій справі.

Комусь може здатися, що ці діалоги – надто пафосні та не реалістичні. Можливо. Проте саме це – поштовх до роздумів для глядача, зачіпка для того, аби зробити свої власні висновки.

Лейтмотив стрічки – лірична українська пісня "Гуцулка Ксеня", закарпатське танго, як висловився режисер Ахтем Сеїтаблаєв, або ж стильний саундтрек, як назвав мелодію виконавець однієї з головних ролей, актор В'ячеслав Довженко.

"Гуцулка Ксеня" грає у веселі моменти, коли герої жартують один до одного, вона ж підкреслює трагічність сюжету наприкінці фільму. Певна, що після перегляду цієї стрічки ви почнете чути та розуміти цю пісню якось по-іншому.

У "Кіборгах" – вдосталь філософських діалогів, через які розкриваються характери героїв, їхні прагнення та те, чим вони живуть. Це розмови про війну та мир, які обертаються навколо двох найголовніших запитань: "Хто винен?" та "Що робити?" Проте питання ці – риторичні, й кожен має знайти на них власну відповідь.

Цю стрічку треба дивитися, якщо вам здається, що ви уже звикли до поганих новин та невтішної щоденної статистики з фронту, й почали сприймати це, як буденність.

Якщо здається, що війна триває так давно, що до неї навіть трошки звикаєш.

Якщо здається, що війна – далеко, на іншому кінці країни.

Якщо раптом здається, що все це – не реалістично.

Цю стрічку треба дивитися. Щоб знати і пам’ятати. 

Олександра Горчинська, журналістка, спеціально для УП.Життя
https://life.pravda.com.ua/columns/2017/12/6/227817/


Цаплієнко сказав

Бойовики назвали нас «укропами». Думали, що сміються над нами. Та коли воїни з шевронами «Укроп» почали їх бити, сепари перестали сміятися.Потім орда обізвала «кіборгами» упертих хлопців в ДАПі. І прізвисько «кіборг» перетворилось на синонім слова «герой».
Тепер вони нам знову подарували черговий мем. «Безсмертний полк». Так агентура бойовиків в Авдіївці називає захисників «промки».
Ну, що ж. Дякуємо за креатив. Готуємо нові шеврони


Сповідь кіборга з АТО

"Найстрашніше - коли чуєш стогін свого друга, який помирає":

 "Кіборг" розповів про пережите у ДАП два роки тому (відео)
четвер, 19 січень 2017, 23:01

Товариш Анатолія Свирида, в якого були перебиті ноги, просив друга добити його. Але побратим відчував, що не має права так вчинити і не втрачав надії про допомогу до останнього...



Анатолій Свирид, головний сержант 1-ї роти 90-го окремого аеромобільного батальйону 81-ї ОАЕМБр Збройних сил України, прочитав свою розповідь із книги «АД 242» про загибель товариша Євгенія Яцини і про те, чому «воїнам треба знати, що про них пам’ятатимуть». Патріоти України пропонують і вам переглянути відео із його розповіддю.


Сьогодні - день жалоби за загиблими у ДАПі

По лінку інтерв'ю Кіборга, читайте, цікаво.
http://www.radiosvoboda.org/a/28239881.html
Слава нашим Героям!!!

22 березня

Сьогодні день став на+1 хвилину більшим!
Сьогодні після 16 років після вбивства похоронили те, що залишилось від тіла (без голови!!!!!), Георгія Гонгадзе!
Сьогодні кремлівський суд засудив Надю Савченко до 22 років ув.язнення і штрафу 30 тис. рублів 
(от тільки за що цей штраф?)!
Сьогодні, коли я побачила відео кіборга на протезі, що демонструє модний одяг, я спересердя вигукнула: 
ненавиджу москалів!
Це дуже погано - ненависть, бо треба любити ворогів своїх!
Треба прощати ворогам провини їхні!
Може, вони тоді стануть добрішими - заберуться з нашої землі, відпустять наших полонених і воскресять мертвих???

про одного кіборга

Позывной «Наркоз». Киборг. Когда подошло время ротации в терминале Донецкого аэропорта, выяснилось, что заменить врача-анестезиолога 2 батальона 95 бригады ВДВ Сергея Архангельского не на кого…

Сергей не раздумывая сказал, что ребят без медицинской помощи не оставит, и остался в терминале. Две ротации он был не только врачом – ангелом-хранителем для ребят, но и Воином.

Человек с большим и добрым сердцем, активный участник Евро Майдана, будучи в составе мобильных групп медиков, оказывал помощь не только пострадавшим на Майдане, но и бойцам Беркута.

Как Человек, который давал клятву Гиппократа, он не мог бросить умирать людей, не смотря на то, что они были по ту сторону баррикад. Когда стало понятно, что на Донбассе война, он сам пошел в военкомат и записался добровольцем.



Обличчя героя України

Франківський «кіборг» Тарас Кукуляк про «пекло» Донецького летовища

 

Фіртка поспілкувалась з 27-річним «кіборгом» з Івано-Франківська Тарасом Кукуляком, позивний «Кук» та з перших вуст дізналась про військові будні «кіборгів», плюси і мінуси перемир’я та чим Тарас завдячує компанії «Samsung»…

 Ще донедавна Тарас і не підозрював, що йому доведеться побачити війну на власні очі. До того як його мобілізували працював пакувальником, захоплювався футболом, займався джиу-джитсу, ходив в тренажерний зал, загалом просто жив звичним мирним життям.

 - Тарас, розкажи як потрапив в зону бойових дій і зокрема в Донецький аеропорт?

Попав я під мобілізацію 13 серпня 2014 року. Призвали мене майже по спеціалізації, адже в армії я був снайпером. Спочатку три місяці перебував на Яворівському полігоні, кожного дня ми там проходили бойову підготовку на високому рівні: стріляли з різних видів зброї, не жаліли патронів, проходили тактичні навчання, їздили на БТР, жили в спартанських умовах. Після навчань наш 3-ій батальйон 80-ої аеромобільної бригади 9 листопада відправили в Костянтинівку. Там ми майже 2 місяці жили в школі, чекали на відправку в аеропорт.

 - Ви одразу знали, що будете боронити летовище?

Так, нам сказали, що ми будемо заходити в аеропорт. Нам розповіли яка там ситуація, тож ми тільки чекали моменту, коли нас туди відправлять. Другого січня вже виїхали в село Піски, де були 3 дні. Там також велись інтенсивні бої, жили ми тоді в підвалі покинутого особняка. А заходили в аеропорт ми ще коли було оголошено перемир’я. Їхали через блок-пост «ДНР-івців», тоді там були присутні й представники ОБСЄ. Насправді так, проїжджаючи через блок-пости ворогів, ми не хотіли заїжджати та потім подумали, що треба міняти хлопців і зрозуміли, що немає іншого виходу, крім цього. Хоча насправді є й плюси з такої ротації: всі живі повертаються, всі живі заходять. Та й взагалі якоїсь такої ворожості я не помітив, коли ми заїжджали, все було мирно. Нас пропустила «ДНР-івська» міліція, поверхнево оглянули наші рюкзаки, навіть свої сухпайки нам дали. Такі культурні люди виявились, чи може це вони таку «показуху» влаштували. Але ніхто нікого не ображав, навпаки цікавились як життя, нормально спілкувались. Та по-іншому й не могло бути, бо там присутніми були як представники з їхнього боку так і з нашого, а також спостерігачі ОБСЄ.

 

 - Що відбувалось, коли ви потрапили в аеропорт? В яких умовах ви там воювали, чи вистачало їжі, боєприпасів?

Коли ми заїхали в перший день було більш-менш тихо, а вже потім щодня була стрілянина. Могли й годинами з автоматів, з РПГ (ред. - ручний протитанковий гранатомет), з артилерійської зброї нас обстрілювати. Інколи обстріли стихали вночі, а бувало, що й продовжувались в нічний час. Щодо побуту, то їли ми сухпайки і то небагато, раз в день, бо якось не до їди було, не хотілось просто їсти, мабуть через стрес. Води там як такої не було, бо вона замерзала. Коли дуже хотілось пити , ми розтоплювали воду на вогні. Спали на бетоні, звичайно мали спальники, але вони не рятували, особливо, коли був мороз до -40 градусів за Цельсієм. Траплялось, хлопці казали, що не відчувають пальців від холоду, можливо й було в когось обмороження. В мене, дякувати Богу, такого не було, хоча берці, незважаючи на те, що вони в мене були хороші, замерзали так, що аж шкіра дубіла. В ноги було дуже холодно, на решту тіла ще можна було накинути якісь куртки, дві пари термобілизни одягав, було й таке, що носив 3 шапки (ред. – сміється). Ми грілись біля вогню, від чого все обличчя було в сажі, інколи й не розрізняли між собою хто є хто, бо всі були однаково чорні.

 

 - Розкажи як ви боронили Донецький аеропорт.

За той час, коли я там був, була невдала спроба штурму, але наша мінометка її вдало накрила. До самої вишки, де перебував я, вони підходити впритул боялись, адже знали, що шансів в них майже нема. Боєприпасів для оборони нам вистачало: ми мали велику кількість патронів, гранат, були й РПГ, але ними не було змоги стріляти. Однак підтримка була дещо слабша, спершу мінометка працювала чітко, але потім незнаю чому, але дуже слабо працювала артилерія. До прикладу, коли почались танкові обстріли по нас, ми надавали координати звідки вони стріляли, але наші їх чомусь не «накривали», можливо не було команди. Потім 13 січня почався танковий обстріл. Танк під’їхав на таку відстань, що ми не могли його нічим дістати, а він стріляв по нас прямою наводкою. Після першого вистрілу завалилась кімната, де сиділи хлопці, вони отримали поранення. Тоді також важке поранення в голову отримав наш капелан. Потім бойовики продовжували стріляти, попали в опори і Диспетчерська вежа аеропорту обвалилась. Нам пощастило, що вона була зроблена з моноліту каркасної основи і не завалилась вниз, а впала вбік. В той час я якраз був під нею. Важко передати словами, що я тоді відчував: все потемніло, ти не розумієш, що відбувається. Але добре, що вона впала набік, в іншому випадку думаю ми б навряд чи вижили б.

 - Чому на твою думку терористам так важливо було взяти аеропорт?

Я думаю це справа принципу. Вони просто сильно осоромились коли хотіли захопити його. Довго штурмували, але у них нічого не виходило.

 - Коли і як ти отримав поранення?

Це сталось на 10-ий день мого перебування в аеропорту. 15-ого січня танк таки виїхав і почав бити по нас. Випустив 6 боєкомплектів, за день зробив 150 вистрілів. Однією з таких атак був поранений наш командир. Тоді спробували прориватись броневики, щоб забрати його та інших поранених. Мені дали завдання піти на розвалену вишку для прикриття. Саме тоді я отримав поранення осколком танкового снаряду. Думаю врятувало мене те, що в той момент з боєм таки прорвались броневики і забрали мене разом з іншими пораненими. Потім, пам’ятаю, мене передали в карету швидкої медичної допомоги, а з неї вертольотом доправили в Дніпропетровську лікарню. Осколок зайшов між пластинами бронежилета, який, якщо чесно я ніколи не носив, а в той день одягнув і жилет і каску, виходить це мене врятувало. Осколок увійшов справа, пошкодивши легеню, печінку і забився в нирці. Нирку довелось видалити, а легені та печінку зашили. Ще тиждень я лежав в Дніпропетровську в реанімації, а потім нас перевезли літаком у Вінницький санаторій, де лікували протягом двох тижнів. Звідти я приїхав на лікування в рідний Івано-Франківськ. Хочу відмітити, що в Дніпропетровську надзвичайно хороше ставлення лікарів та медперсоналу до нас. Вони там ходили біля мене як біля рідного. Хочу сказати, що як і вінницькі так і наші івано-франківські лікарі дуже добре виконуюсь свою роботу. Адже з такими важкими пораненнями мене майже за місяць поставили на ноги. Звичайно не обійшлось і без допомоги волонтерів, які дізнавшись про мене, одразу почали допомагати всім необхідним. За це я всім дуже вдячний. Зараз мені вже краще, прохожу лікування, ношу спеціальний підтримуючий пояс та маю дотримуватись дієти.

 - Яка твоя думка про перемир’я, наскільки це було потрібно чи не потрібно?

З одного боку непотрібно було, адже вони вороги далі захоплювали територію, гинули солдати. А з іншого – набагато менше гинуло людей. Загалом бойовики перемир’я не дуже дотримувались, можливо воно і було в окремих місцях, але не в аеропорту. Це була показуха, ні в аеропорту ні в Пісках перемир’я ніколи не було, ми були в оточенні. Насправді, якби у нас була зброя, ми ті накази мабуть і не виконували б. Але у нас не було такої зброї, яка могла б дістати танк. Бо яке може бути перемир’я, якщо по нас стріляють танками? Ми могли б відстрілюватись, якби мали змогу. Хто розуміється у військовій справі той знає, що для того, щоб вистрелити потрібно, щоб ззаду була відстань хоча б на 10 метрів, бо інакше полум’я відіб’ється від стіни і тебе спалить. Там на вишці ми не мали можливості відстрілюватись з гранатомета. Та й знаходився танк на такій відстані, що попасти точно в нього було б важко. Збити його можна було б спеціальною системою ПТКР ( ред.- Протитанкова керована ракета). Нам обіцяли її завести, але тоді в нас її не ще було, привезли вже пізніше.

 - Як там до вас ставились місцеві?

Коли я ще був два місяці в Костянтинівці, там до нас загалом ставились добре. Хоча були й такі, які дивились на нас «косо», говорили «Навіщо ми сюди приїхали», але більшість, я б сказав, що нормально відносились. Багато місцевих людей навпаки дякували нам за те, що ми їх захищаємо. Молодь добре відносилась, і старші люди, коли йшли до церкви, говорили щоб нам Бог помагав. На Новий рік, взагалі до нашого блок-поста приїжджали привозили мандарини, шампанське, було таке, що й гроші давали.

 - Як отримували якусь інформацію, як дізнавались новини?

Насправді нічого ми там не знали. Тільки хіба що коли дзвонили додому, тоді рідні нам щось розповідали. А в аеропорті ми ні з ким не спілкувались, бо не виходили звідти, там навколо всюди були розкладені розтяжки.

 - Про що там думали солдати, на які теми між собою спілкувались?

В основному ми намагались одне одного позитивно налаштовувати. Говорили про те, хто чим займатиметься коли повернеться додому, думали якими словами нас зустрінуть рідні, дівчина. Взагалі там не було такого часу, щоб довго розмовляти. Насправді там було якось так сумно, погода така «сіра», хмарно, холодно, панувала якась нагнітаюча атмосфера. А коли почались обстріли, не всі витримували, траплялись випадки, що хлопці падали духом. Але їх було небагато, в основному ми намагались підтримувати одне одного, заспокоювали, мовляв, приїде підмога, а потім буде ротація. Також велику підтримку нам надавав наш військовий капелан Олександр, він сам з Одещини. Кожного дня він молився за нас, підходив з кожним розмовляв, читав спеціальну молитву. Він також отримав важке поранення, але нещодавно я йому телефонував і знаю, що він вже нормально себе почуває.

Потім наші з вишки пішли в контратаку і потім вийшли вдало в Піски, так що практично з вишки залишились всі живі. А в терміналі хлопців спочатку травили газом, а потім завалили термінал і хлопці залишились під завалами. Це мені розповів командир, який приїхав до мене в лікарню, але бачив він це на власні очі, там же отримав поранення і його звідти вивезли. Казав, що з підвалів лізли чеченці, потім травили наших бійців газом і врешті заклали тротил та підірвали термінал. Наших хлопців недаремно назвали «кіборгами», бо вони тримали оборону до останнього, ніхто не втікав, всі мужньо воювали. На жаль в боях дехто загинув, а декого взяли в полон.

 - Наскільки змінилось твоє ставлення до життя після війни?

До війни я жив звичайним життям, ходив на роботу, займався спортом. Після війни ставлення до життя змінилось повністю. Якось більше цінуєш такі дрібнички, на які колись і не звертав уваги, навіть коли просто ходиш по рідній вулиці. Почуваю себе зановонародженим, враховуючи, що отримав важкі травми, мені взагалі пощастило, що так все закінчилось. Перший тиждень після поранення взагалі не міг спати, жахіття снились. Здавалось, що я все ще там, тривають бойові дії і треба брати автомат і боронитись. Такі сни кожного дня були. Очевидно, що війна завдала удару по психології. Але потім поступово це припинилось, зараз взагалі цього немає. Читав, що багато хто починає пити, але я вважаю, що це «відмазка». Я також багато чого бачив там, але мене після пережитого на алкоголь не тягне. На мою думку, те, що хтось говорить: «от я п’ю, бобув на війні» - це лише прикриття.

 - Чи отримав посвідчення учасника АТО?

Тут є люди, які допомагають мені з цим питанням. Але в мене є всі документи, в яких сказано де, коли і за яких умов я отримав поранення. Тому з посвідченням думаю проблем не буде. Спочатку в Дніпропетровську мені дали довідку, в якій було написано, що в мене захворювання, оскільки поки немає підтвердження з військової частини, що я дійсно перебував в зоні бойових дій, і тільки після цього виробляють довідку що це поранення, а не захворювання. Коли мене перевезли в Івано-Франківськ, мій батько поїхав у Львів, щоб взяти довідку в якій написаний діагноз мінно-вибухове осколкове поранення, в ній вказано «під час бойових дій в Донецькому аеропорту на диспетчерській вишці отримав поранення танковим снарядом». Це основна довідка, з якою можна виробляти посвідчення.

 - Взагалі як тебе зустріла і як проводжала твоя дівчина, як підтримувала, чи навпаки не відмовляла, які слова говорила?

Думаю мою дівчину, її звати Галя, можна ставити в приклад всім дівчатам, які чекають хлопців з армії. Як тільки я отримав поранення вона одразу приїхала в Дніпропетровськ, кожен день була зі мною там, потім у Вінниці і в Івано-Франківську. Допомагала, підтримувала мене, не спала ночами. А ще готувала мені, бо тоді не можна було їсти звичайну їжу, я і тепер маю дотримуватись спеціальної дієти. Якраз в цьому і проявляються справжні почуття. Ще коли я був на полігоні, то вона намагалась мене відмовити, бо знала, що мене кинуть в гарячу точку. Я одразу казав їй, що нам дадуть важкі завдання, оскільки я служив у ВДВ (ред. – Високомобільні десантні війська). Але разом з тим вона й знала, що я все-рівно піду. Єдина надія була на перемир’я, думали, що можливо на політичному рівні вдастся домовитись. Але сталось, як сталось. Взагалі вважаю, що мені пощастило з такими пораненнями вижити і відносно швидко піти на поправку. Крім того, я міг отримати і серйозніші поранення і тоді невідомо як би склалась доля.

 - Що ти маєш на увазі?

По-перше я вже казав, мене врятував бронежилет, якого я раніше не носив, але в день поранення одягнув. Ще одним рятівником виявився фотоапарат, який тоді знаходився в кишені штанів. Тому осколок, який міг поранити мою ногу потрапив у фотоапарат. І зараз до речі він і досі в ньому, але це не заважає йому працювати й далі ( ред. – сміється)


Нещодавно я написав компанії «Samsung» лист з подякою за те, що фотоапарат їхньої фірми врятував мені ногу. Поки відповідь не прийшла, але якщо прийде то я готовий віддати їм цей апарат, якщо потрібно.

 - Які «найяскравіші» спогади з війни? Яка картинка з’являється перед очима як тільки згадуєш про своє перебування там?

Там було справжнє пекло. Коли це все падало, рушилось, мені здавалось, що це все відбувається не насправді, а наче у фільмі. Взагалі коли ти їдеш на війну, то спочатку думаєш: «а якось буде нормально» та коли ми приїхали в аеропорт мені здавалось, що це зйомки бойовика зі спецефектами. Спершу ще якось звично сприймались обстріли, а останні два дні були надважкими, коли постійно під’їжджали танки, літали вертольоти, здавалось, що це страшний сон.

 - Який твій прогноз на найближчий період?

Чесно сказати, для того, щоб нам відвоювати наші території у сепаратистів, російських воєнних і найманців потрібна міжнародна підтримка, як грошова так і технічна. Бо своїми силами нам буде важко без великих втрат відвоювати своє. Найкращим виходом було б введення миротворців, а тоді думаю можна було б вирішити питання на політичному рівні.

 - Що би ти побажав тим хлопцям, яких зараз мобілізовують для захисту нашої землі?

Перше, що хочу сказати, це те, що хлопцям треба серйозно віднестись до підготовки на полігоні, бо це все пригодиться на Сході. Крім того, треба психологічно себе налаштувати, це важливий момент, бо коли їдеш туди - психологічна готовність грає визначальну роль. По собі можу сказати, що мені найбільше пригодились там навіть не навики, а психологічна стійкість.

 Олена Британська


89%, 24 голоса

11%, 3 голоса
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Хто там закидав, що я про Україну не пишу заміток?




Україно! Пишайся, це сини твої!
Сергій Собко – підполковник, командир механізованого батальйону 30-ї окремої механізованої бригади. 
З липня 2014 року підрозділ виконує бойові завдання в зоні проведення АТО. 
27 липня 2014 року батальйонна тактична група під його командуванням взяла стратегічно важливий 
плацдарм - висоту Саур-Могила. 
За мужність, героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, 
Указом Президента України від 23 березня 2015 року Сергію присвоєно звання Героя України 
та нагороджено орденом «Золота зірка».
Сергій розповідає:
«Навчався і закінчив Одеський інститут Сухопутних військ. 
Далі служба у рідній 30 бригаді від командира взводу до заступника командира 
батальйону. 2007-2008 рр. - Косово. 
Неодноразові навчання на різних військових курсах та школах країн НАТО. 
Всі знання, що здобув, стали в нагоді. 
Взимку 2014 року готувався до навчання в Командно-штабному коледжі ЗС США, 
проте перед весняним конфліктом був призначений командиром батальйону. 
8 березня залишили розташування частини. 
Спочатку Херсонська область, а в липні перше завдання в АТО. 
Ніколи до того моменту не думав, що доведеться відстоювати кордони власної держави у сучасному, 
начебто демократичному світі. Свої досягнення я особистими не вважаю. 
На мою думку всі почесті - це заслуга тих людей, які знаходяться зі мною поруч у таких складних умовах. 
В колективі багато грамотних, сміливих, цілеспрямованих військовослужбовців. 
Їх досвід, вміння, знання дозволили мені побачити всю силу людського героїзму. 
Саме вони стоять поруч та допомагають вибрати правильний напрям руху, 
для того, щоб захистити всіх тих, хто так вірить в нашу перемогу і чекає на всіх 
нас. Дійсно пишаюся що очолюю таких офіцерів, сержантів та солдат. 
Вони, проявляючи неймовірну мужність, рятували життя своїм побратимам за рахунок
 власного здоров'я і безпеки. Хочу відмітити неймовірну силу волі, і вміння 
згрупуватись в надскладні моменти, наприклад, коли сержантам доводилось 
брати на себе командування підрозділом після поранення чи загибелі офіцера. 
Висловлюю вдячність першій танковій роті, якою командував капітан Вінник - 
Кращих і відважніших танкістів я не зустрічав. За їхньою бронею ми, піхота, 
завжди почували себе впевнено і безпечно. 
З сумом згадую тих кого вже не повернути.. найважчим особисто для мене на 
війні, є те, коли повертаючись після бою... повертаються не всі, а тим кого вже 
ніколи не побачиш і не почуєш неможливо висловити свою вдячність за їх героїчні вчинки. 
Що нас всіх підтримує? Беззаперечно розуміння того, що вдома на нас чекають і 
люблять. Кожен з бійців не уявляє себе без підтримки рідних і родичів, друзів і 
навіть геть чужих для них людей, які проявляють свою доброту, турботу, 
хвилювання, підтримку військовослужбовцям через волонтерство, добрі слова, 
матеріальну і моральну допомогу. За це кожен з нас висловлює неймовірну 
вдячність і готовий стояти на охороні нашої безпеки, допоки над нашою країною 
не буде мирного неба!»
Від вдячних патріотів України -
Низький уклін тобі, Сергію! 
Низький уклін твоїм побратимам! 
Слава тобі, Україно!
Слава Героям твоїм!

photo by Roman Nikolayev
Страницы:
1
2
3
предыдущая
следующая