- Не озираючись, іду.

       - Тобі услід дивлюсь і

Посміхаюсь. Плачу серцем…

- Скінчаться мандри – повернусь я.

Чекай. 

              -Чекатиму. Як скажеш, серце…

29.10.2009

Copyright © Stepans’ka Marina (SMG) All rights reserved

В тобі до краплі розчиняюсь,

Вловляю музику садів,

Мов до джерела нахиляюсь -

Грудей твоїх спиваю спів.

І в здогадках щемливих маюсь:

Де той, що лиш тебе хотів?

Беру твій цвіт, і не вагаюсь...

І тут уже не треба слів.

Не відаю, чи "так", чи "ні"

Промовить погляд, вранці чистий -

Ще зорі сяють в вишині -

І шлях лежить в поля імлисті,

І сяють доли променисті -

Все мариться отак мені...

Шум і гуркіт
І білий сполох...
Так ніби крізь повіки,
Приглушений, але чіткий.
Я відкриваю очі -
Темно і трава лоскоче ноги...
Сполах...
Блискавка!!!!!!
Все небо прорізає ветвиста гілка...
Зупинилась, ніби побачила мене,
Чи відчула погляд мій,
Та швидко зникла...
А тиша перед громом,
Ніби задзвеніла,
Натягується, як струна,
Ось-ось і вже порветься,
Але ні....
І раптово, як удар,
Ніби все на світі впало -
Грім, сухий і довгий,
Закутав все,
Закрався в вуха і там сидить...
Шумить.....
Так довго, ніби засідає глибше,
Чи це не грім, це шум дощу,
Що насувається стіною...
Повільно, незупинною,
І він накриває мене всього,
З головою, вимиваючи мене,
Від усього, від турбот і бід,
Я піднімаю вверх лице
І струмені дощу,
Б’ють мене в обличчя,
змивають з мене все....
А вітер що що зявився,
продуває все наскрізь,
видуває непотрібне
І ніби я лечу
Серед цих стихій один....

Я відкриваю очі,
Так хочу пити!!!!!
А за вікном гроза,
Гримить, грається стихія,
І кожна блискавка в вікні,
Ще більше очищає душу......

Нехай собі люди говорять,

Що ти зовсім не такий,як я.

І нехай в комусь заздрість клекоче,

Все-одно буду тільки твоя.

                                   В моїм серці любов не погасне,

                                   І нехай в комусь гнів жевріє,

                                  Я так палко й нестримно кохаю

                                  Лиш тебе,моя зоряна мріє.

Ми з тобою так довго кохання шукали,

Тож навіщо ці всі пересуди?

Половинки сердець в небесах ми з"єднали,

І нехай собі говорять люди...

Вчора їхав з навчання додому. Я трохи затримався в універі, один дипутат разом з ректором агітували голосувати за певного кандитата, нащастя одна з маршуток які їдуть в моє містечко проїджає майже поряд з моїм універом, тому мені не треба було пертися на автобусну а просто пройтися десь метрів 300-400 до зупинки. Зупинивши свій Еталон звичним помахом руки відчинились двері, я зайшов в салон. Перші ряди сидінь були занняті, я почав шукати очима два вільні місця (не люблю сидіти біля проходу), знайшов, майже в самому кінці Еталона. Я пробрався на те місце, передав гроші за проїзд  і почав вмощуватись, їхати мені десь так півтори дві години, тому дістав наушники і почав їх помалу розплутвуати. Оглянувши автобус щоб подивитись чи нікого знайомого нема, я помітив знайоме обличя, це був напарник водія того самого автобуса. Він просто сяяв, очі блищали а на обличі була посмішка. Він був щасливий! Я спочатку подумав що чувак трішкі випив, але згодом помітив що з ним сиділа досить приваблива жіночка віком десь 25-27 років, доречі забув згадати чуваку десь під 30. Трішкі поспостерігавши за їхніми рухами зрозумів що вони пара. Він робив все для того щоб ця поїздка для неї була комфортною, їй це подобалось і вона дякувала йому поцілунками і пестощами. Я ж відкинув спинку сидіння, впихнув в вуха не зручні наушники (блін, ваукумкі дорогі стали) і повернувся до вікна.

Напевно все таки коли ти когось кохаєш і це кохання взаємне, тоді ти сама щаслива людина на землі. Ех, хороше відчуття напевно!

Ще недавно були ми разом,

І в душі розквітала весна,

Ще недавно була я твоєю,

а сьогодні для тебе чужа...

Ще недавно з тобою летіли

В небеса ми,як вільні птахи,

А сьогодні мені сказав ти,

Що в нас різні з тобою шляхи...

Пам"ятають ще губи твої поцілунки,

Пам"ятаю я рук твоїх ніжне тепло,

Мені без тебе холодно і сумно,

І не забуде серце того,що було.

Знов темна ніч своїми зорями чарує,

І може,з іншою сьогодні ти,

Я про одне тебе благаю:

ТИ НЕ ПРИХОДЬ ЩОНОЧІ В МОЇ СНИ!

Розлука ранить з кожним днем все більше,

А я сумую за тобою все сильніше.

Ти кажеш,що дороги наші мали розійтися,

А моє серце тихо кличе : повернися...

ангелочек :: Весна

*              *              *          Весна...Ти  так  її  чекав  ...          І  довгими  зимовими  ночами          Під  ковдрою  ти  мрії  всі  плекав          І  призивав  її  всіма  богами...          Весна...Здається  все  ти  їй  сказав,          Та  в  очі  ти  їй  не  дивився...          Та  зна  вона  як  ти  чекав          І  зна  чому  так  зажурився...          Весна...Ця  неповторна  мить--          Єдина  мить  її  приходу,          Коли  в  повітрі  щось  бринить--          І  вітер  їй  дарує  оду...          Весна...Вона  єдина  зрозуміє,          І  біль  втамує  лиш  вона  одна...            Та  помилку  твою...ні  не  зуміє--          Їй  часу  влада  не  дана...          Весна...Ти  би  волів  в  ній  pозчинитись          Залишитися  з  нею  на  завжди...          І  вже  ніколи  не  журитись,          По  першим  квітам  завжди  йти... ID: 7263 Рубрика: Вірші, любовна лірика дата надходження 20.09.2005 16:12:19 автор: ангелочек

 

Вітаю всіх, а особливо мою Аворо Вог з приходом весни!

Я - Місяць. Життєдайне Сонце - ти.

Коли воно не сяє,

Чи зможе місяць у пітьмі блищати?

©Степанська Марина (SMG)

                                                      * * * * *

Олівець у руці, і це лише тільки початок... Аудиторна напівтиша лише сприяє творчій і в той самий час кропіткій, навіть точній діяльності. Мольберт не в силах вже терпіти, він чекає моєї праці.

А чи легко малювати жінку? Мабуть легше, чим її зрозуміти, тим більш чоловікові. Хоча щось споріднене у цих речах є, бесперечно..., наприклад тут теж треба її ретельно вивчати, при цьому знаючи основні пропорції і закономірності, інакше пошуки навмання не призведуть ні до чого путнього. Якщо ти ще не знавець у цій справі, то потрібна постійна пильність, обережність, щоб не наломати дров, а це нагнічує неабияке напруження, і це важко (та назвіть хоча б одну справу, де все зовсім не так), це примушує хвилюватись і може привести до стресів. І ось коли все начебто як треба, пропорції, риси, вже навіть сам погоджуєшся зі своєю роботою, а потім відходиш – і всеодно щось не так!...характер?.. – неважливо! Що поробиш, жінка! Може так і не завжди, а може просто не помітно що так завжди, малі часточки нерозуміння відходять на задній план, вуалюються, а потім, накопичівшись, можуть виплисти на поверхню у незручний час. Це може слугувати, як пояснення сваркам, вони ж не можуть з’явитись

ні звідки, як усе, що є у всесвіті. А щодо рисунка, то все можна побачити, яке би власне

бачення не було у кожного.

І ще різні справи, коли це просто жінка, чи якщо це жінка, яка тобі, чоловікові, небайдужа. В першому випадку це мало не натюрморт, просто об’єкт, стосунки із яким можуть вимірюватися навіть тільки ступенем корисності, нажаль це в нашім суспільстві не рідкість. Ні, ні, можете називати те все як хочете, придумувати різні поблажливі красиві слова, але сутність речей від того не зміниться. Та варто лише до жінки щось відчути, тут мозок робить із її сприйняттям просто дивовижні речі, система дає збій, таке враження, що перед тобою хтось вищий за людину, перед ким найстрашніше допустити навіть дрібну помилку... Може не мозок, а серце... хто зна, чи здатен шмат м’язової тканини на щось більше, ніж розганяти кров по організму? Та в цьому випадку все хвилює, відволікає, самокритика сягає абсолютного максимуму, а вдіяти із цим нічого не можеш. Звісно, так до певного моменту...Повинно ж бути цьому якесь продовження. 

Необережно переступаєш межу, може й випадково, але після цього йти назад вже не можна: безглуздо, тим більш, ти сам того хотів. Помічаєш, що все значно простіше, і дай Боже, якщо інтерес не згасає... Кличе залишитись, понуритись у глиб, пізнати сутність, відчути настільки близько, на скільки можна...        а якщо вхопив мить, почало виходити, і все – вже не цікаво. Подібне також трапляється, й нерідко. Постійно! Рисунок ховається в стопку з пилюкою, подалі від очей... А якщо це все людина, жива істота з почуттями, а не аркуш паперу з графітовим малюнком? Тут вже не пилюка з'явиться, а гіркі сльози, розбиті серця, поранені душі... 

                                                                                                                                                                                                                                                 2007