Читати повільно і вдумливо
Звернення сатирика Михайла Жванецького,

що цього разу не жартував ...
Боятися не треба!

- Що може бути?
- Все.
- Що робити?
- Давай так: страх відчувати МОЖНА, А БОЯТИСЯ НЕ ТРЕБА.

Досить чіплятися за це життя. Як ми переконалися - в ньому нічого доброго. Кілька разів смачно, кілька разів добре. І це все.
Будь-який уряд або нас садить в помиї, або ми його садимо туди. Тобто воно нами керує звідти. І навіть не керує, а посилає і забирає.
Що там було в цьому житті? Я вас запитую, що там було в цьому житті ... Багато різної горілки, тому нічого згадати неможливо ...
- Міша, як ви мене не згадуєте, ми ж в поїзді літра три випили ...
- Тому й не згадую, синку.
Бо, як радість, ми п'ємо ревно, до стану радості; як горе - п'ємо до стану заглушення ...
Так. Цього шкода. Горілки з друзями шкода. Горілки на кухні, бесіди рот в рот шкода. Любові на підвіконні шкода. Це тільки ми, це тільки у нас: лампочку в парадній хрясь і любиш, як ротний старшина, як бездомний кіт, що горить зсередини.
Любові шкода, випивки шкода. Повернень. Блудних слідів своїх плутаних з другом, удвох мокрим ранком туманним, нельотним, міліцейським шкода ...
Снігу шкода тихого в лісі, шапочки хутряної і личка під ним рум'яного, окатого, що переходить в ніжки ніжні, приховані під джинсовим панциром ...
Шкода. Так ... За все життя, за всі роки, за всі життя мого діда, прадіда, батька, вітчима, другого вітчима і мене - жодного толкового уряду.
Воно що, присуджено? Воно що, там глибоко нагорі вирішено, що ми повинні мучитися?
Клянуся, про взаємини з владою згадати нічого. Ну нічого!
Відняти і послати. Послати і відняти. І з нас же! З нас же!! На моєму житті, з того, що я пам'ятаю, ніколи не міг сказати, що ця компанія звідкілясь приїхала.
Ну пики минулі ми ж всі пам'ятаємо! Ну, ще раз напружимося: пики, ті, що біля кіоску з ранку, ті і там, нагорі. Як ці не можуть двох слів зв'язати, так і ті. Ці - очі маленькі, обличчя великі, ідей немає, і ті - очі маленькі, обличчя великі, ідей немає ... Ці думають, чого б з ранку, і ті ... Жодного разу ніхто не сказав правильно по-російськи. Все через мат. Я сам матом можу. Всі ми матом можемо.
І що далі?

Зараз деякі наші з оскаженілих кричать:
- Кращий генофонд знищений! Ми знайшли винних! Давай за нами!
Куди ж за вами, якщо кращий генофонд знищений. А ви тоді хто? За вами підеш, знову морду наб'ють. Де ж знайти пристойний генофонд?
Куди подітися людині не зовсім здоровій, але тихій і порядній?
Чому у нас старий від молодого мізками не відрізняється - згадати нічого.
Щось є типу дрібниці в кишені: сирки в шоколаді за вісімнадцять копійок, півлітра за три шістдесят дві, фруктове ескімо за вісімнадцять копійок ...
І тільки стародавні люди похилого віку пам'ятають по-крупному: глибоке і постійна зміна нашого життя на гірше. Тобто безперервне поліпшення, що приводить до погіршення життя на основі будівництва комунізму, розвиненого соціалізму і недорозвиненою демократії з нашим обличчям.
Пишіть мемуари. Мат, стояння в чергах, очікування у приймальнях, довгі, безглузді розмови з вождями і стос власних жалюгідних заяв:
"Прошу не відмовити", "Прошу врахувати", "Прошу звернути увагу", "Прошу виділити", "Прошу поховати" ...
І така ж погана резолюція в лівому кутку: "Іван Васильович, при можливості прошу вишукати".
А я мати його в труну!
Давай згадувати далі, щоб виправдати несамовите прагнення до цьому житті.
У тридцять років починається поправлення раптом підірваного здоров'я на тлі безперервного зменшення виділень на медицину.
- Вам треба на операцію. Збирайте вату, бинти, шприци, крапельниці, гімалези, гідалези, банку крові. Лежите з цим всім. Ми вас розріжемо і пошукаємо всередині. Нам теж цікаво, чому ви так схудли.
Повна втрата інтересу до свого здоров'я з боку хворих та лікарів зробила нас однаково красивими. Про роти я розповідав, сирний колір шкіри згадував, запах з рота описував. Сутула спина і стирчить живіт доповнюють зовнішній вигляд будівника комунізму.
Що ж, я так думаю, чіплятися за це життя. Коли і як ми переживемо сьогоднішніх начальників, щоб побачити світлу смужку, я вже не кажу - відчути ...

І так ловко складається ситуація, що при громадянській війні ми знову будемо бити один одного: тобто беспайковий - беспайкового, низькооплачуваний - безквартирного, хворий - хворого.
Адже всі ми і ви розумієте, що до них справа не дійде і дачу їх не знайдеш.
І знову справа закінчиться масонами, завмагами, вірменами і світовою втомою, яка і дозволить усім вождям від районних до столичних знову зайняти своє місце. Що вони негайно зроблять з криком:
"Дорогу пролетаріату! Народ вимагає! Народ бажає, щоб ми негайно сіли йому на голову! "
А ми з вами порозчищаємо їм шлях своєю кров'ю. Такі ми козли, які не вміють жити ні при диктатурі, ні при демократії.
- Не готові наші люди, - кажуть вожді. - Не готові! Жити ще не готові. Помирати не хочуть, а жити не готові.
Ось я і пропоную: не боятися померти в цьому веселому й шаленому світі.
Ворогів не боятися. Хто б не прийшов - кримінальник або патріот, вождь або сексот.
Хто перший увірветься в квартиру - він і перевернеться.
Свобода варта того, а це життя того не варто. Мужність народжується від боягузтва. Перший постраждає, другий задумається.
І менше сидіти вдома. Легше йти на контакти. Настав час контактів і політичних знайомств. Шукати свого, порядного, якому теж шкодувати нема про що. Шукати легко - по очам, по обличчям. У порядних є обличчя, у непорядних і там, і там замість обличчя дупа ... І сходитися.
Все вже ясно. Коли з'явиться уряд, який задовольнить нас, - нас вже не буде. Коли з'являться закони, які дозволять нам, - нас вже не буде.
А коли вони увійдуть в дію - і дітей наших не буде.
Тому перше. Бійки не боятися - тоді її не буде.
Землю брати - тоді вона буде.
Свободу тримати зубами.
Вождів, що живуть з нами поруч, що угробили нашу юність, - тиснути.
І нічого не боятися. Досить кому б то не було і коли б то не було погрожувати нашому життю. Кожен сам знає, його вартість.

М. Жванецький, http://www.sphaerez.de/?p=12442

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:Mikhail_Zhvanetsky_Odessa_International_Film_Festival_1.jpg

Первое, чему мы должны научиться, это принимать всю нашу жизнь: все ее обстоятельства, всех людей, которые в нее вошли - иногда так мучительно - принять, а не отвергнуть. Пока мы не примем нашу жизнь, все без остатка ее содержание, как от руки Божией, мы не сможем освободиться от внутренней тревоги, от внутреннего плена и от внутреннего протеста. Как бы мы ни говорили Господу: Боже, я хочу творить Твою волю! - из глубин наших будет подниматься крик: Но не в этом! Не в том!.. Да, я готов принять ближнего моего, - но не этого ближнего! Я готов принять все, что Ты мне пошлешь - но не то, что Ты на самом деле мне посылаешь... Как часто в минуты какого-то просветления мы говорим: Господи, я теперь все понимаю! Спаси меня, любой ценой меня спаси!.. Если бы в этот момент перед нами вдруг предстал Спаситель или послал ангела Своего или святого, который грозным словом нас окликнул, который требовал бы от нас покаяния и изменения жизни, мы это, может, и приняли бы. Но когда вместо ангела, вместо святого, вместо того, чтобы Самому прийти, Христос посылает нам ближнего нашего, причем такого, кого мы не уважаем, не любим, и который нас испытывает, который ставит нам уже жизненно вопрос: А твое покаяние - на словах или на деле? - мы забываем свои слова, мы забываем свои чувства, мы забываем свое покаяние и говорим: Прочь от меня! Не от тебя мне получать наказание Божие или наставление, не ты мне откроешь новую жизнь... И проходим мимо и того случая, и того человека, которого нам послал Господь, чтобы нас исцелить, чтобы мы смирением вошли в Царство Божие, понесли бы последствия нашей греховности с терпением и готовностью все (как мы сами говорили) принять от руки Божией. Если мы не примем нашей жизни от Божией руки, если все, что в ней, мы не примем как от Самого Бога, тогда жизнь не будет нам путем к вечности; мы все время будем искать другого пути, тогда как единственный путь - Господь Иисус Христос.

Но этого еще недостаточно. Мы окружены людьми, с которыми отношения наши порой бывают тяжки. Как часто мы ждем, чтобы другой пришел каяться, просил прощения, унизил себя перед нами. Может быть, мы простили бы, если бы почувствовали, что он себя так унизил, что нам легко его простить. Но прощать надо не того, кто заслуживает прощения, - разве мы от Бога можем ожидать прощения заслуженного?. Разве, когда мы к Богу идем и говорим: Господи, спаси! Господи, прости! Господи, помилуй! - мы можем прибавить: “потому что я этого заслуживаю!?” Никогда! Мы ожидаем от Бога прощения по чистой, жертвенной, крестной Христовой любви... Этого же и от нас ожидает Господь по отношению к каждому нашему ближнему; не потому нам надо прощать ближнего, что он заслуживает прощения, а потому что мы - Христовы, потому, что нам дано именем Самого Живого Бога и распятого Христа -прощать. Но часто кажется: вот, если бы только можно было забыть обиду, тогда бы я простил, но я забыть не могу, - Господи, дай мне забвение!.. Это не прощение; забыть не значит простить. Простить означает посмотреть на человека, как он есть, в его грехе, в его невыносимости, какой он есть для нас тяжестью в жизни, и сказать: Я тебя понесу, как крест; я тебя донесу до Царствия Божия, хочешь ли того или нет. Добрый ты или злой - возьму я тебя на свои плечи и принесу к Господу и скажу: Господи, я этого человека нес всю жизнь, потому что мне было жалко - как бы он не погиб! Теперь Ты его прости, ради моего прощения!.. Как было бы хорошо, если бы мы могли так друг друга тяготы носить, если бы мы могли друг друга нести и поддерживать; не стараться забыть, а, наоборот, - помнить. Помнить, у кого какая слабость, у кого какой грех, в ком что-то неладно, и не искушать его этим, оберегать его, чтобы он не был подвергнут соблазну в том именно, что может его погубить... Если бы мы так могли относиться друг ко другу! Если бы, когда человек слаб, мы его окружали заботливой, ласковой любовью, сколько людей опомнились, сколько людей стали бы достойны прощения, которое им дано даром...


А.Сурожский (http://www.mitras.ru/pokayanie/pokayanie2.htm)

Этот отрывок взят из романа Достоевского «Преступление и наказание». Соня Мармеладова читает Родиону Раскольникову, недавно совершившему убийство ростовщицы и ее сестры Лизаветы , Евангелие. Раскольников еще глух к Слову Божьему, «мертв по преступлениям», но как Лазарь, он воскреснет к покаянию и новой жизни.

«Есть книга, в которой все сказано, все решено, после которой ни в чем нет сомнения, книга бессмертная, святая, книга вечной истины, вечной жизни... Евангелие. Весь прогресс человечества, все успехи в науках, в философии, заключаются только в большем проникновении в таинственную глубину этой божественной книги, в сознании ее живых, вечно непреходящих глаголов».

Белинский В. В альманахе: Христианские чтения. М., 1990. С. 114.

http://biblebooks.kiev.ua/blog/aloegetika/o-biblii-iz-russkoy-klassiki/

Со Службы я решил поехать отсыпаться  к родителям, ибо на новой хате суровая случка дяди Перфоратора и тети Болгарки спать не будет давать по утрам в будние дни минимум год.

В рюкзаке у меня польские грибы, проходя мимо «нашей рябы», я решил купить набор для бульона к грибному супчику. Решил пошутить: «Будьте добры, котячьей радости». Так как продавщица с утра была явно без утреннего оргазма, то увидев ее взгляд, я таки исправился и попросил бульонного набора, потом всунул в ухи музон и попер до хаты.

         Проходя мимо «гостинки», в тени разлапистых кленов, я ощутил нешуточный удар по шее, потом что-то потянуло вниз мой капюшон  реглана. Вытащив наушники, я услышал дикий вой, и еле вытащил из-за спины мохнатое ЗЛО..

ЗЛО на дерево скорей всего загнало собака, оно там пробыло так долго, что обессилено оттуда свалилось почти мне на голову. Оно было малое, худое и изможденное. Пришлось  по дороге купить молока, отдать его матери, а потом выловить суповой набор с бульона , остудить и отдать ЗЛУ, пока хавчик для него не купили.

Вот так надо мной пошутил БОГ за то, что я пошутил над неудовлетворенной сексуально продавщицей  и впустил ЗЛО в родительский дом… (((((

Не знаю, чи існує бог. Але треба жити (старатися жити) так, наче Він є, і наче Він усезрячий і всесправедливий. Інакше кажучи: прислухатися до своєї совісті, бо, як сказав Кант (а він знав, що говорив): голос совісті — це голос Бога в людині.

  Світ ніщо не врятує. Але світ ще може врятувати красу, бодай на деякий час, поки ще її не підмінили безповоротно.

http://fakty.ua/220076-ivan-dzyuba-ya-n-koli-ne-buv-v-lnim-v-d-borg-v-pered-lyudmi-soboyu

https://www.youtube.com/watch?v=lbzRdWfTZxg

Если внимательно читать исход, то складывается впечатление что у Бога был склероз....