хочу сюда!
 

Мариша

40 лет, рак, познакомится с парнем в возрасте 35-45 лет

Заметки с меткой «истории из жизни»

Есть у нас с женой одна традиция





Есть у нас с женой одна традиция

 

Издавна, уже лет 10 как, у меня завелась традиция: чтобы просканировать настроение супруги, а то и просто ее немного развеселить, каждый день задаю вопрос: «Селянка, замуж пойдешь за меня?»

Обычно она дежурно соглашается, иногда под настроение начинает торговаться за приданое или просто чтоб веревки из меня повить, а временами и отказывает, если уж я чем не угодил. Короче, такая добрая традиция.

Как-то раз дома ужинаем. Жена сидит слегка насупившись. А я от работы еще не отошел — у нас всю неделю то завал, то аврал. Не понимаю, что происходит, и пытаюсь деликатно узнать, что стряслось. Все напрасно. Начинаю чуть сердиться и с нотками угрозы требую: «Говори уже, не тяни, в чем дело?»

Подкладывая мне пельмешек, супруга с налетом упрека в голосе молвит: «Ты меня уже три дня замуж не зовешь. Я ж волнуюсь».

Не раздумывая предложил ей руку и сердце. А она сразу же согласилась.

Автор: MACTX3B

 

 

Про козу Дерезу історія життя

        Розповім ще одну екстрім історію з сільського життя smile
        На другому році мого життя в селі, наші гарні приятелі подарували нам козенятко-кізочку. Вона була маленька, гарненька, без ріжок але з сережками. Ми з нею любили одна одну і жили дружньо. 

       Ця кізочка була розумна, порядна і майже не шкодлива. Вона дала нам два потомства, але потім трапився не гаразд і кізочки не стало unsmile
       А так як діти були ще малі і козине молоко їм було корисне, та і я вже звикла до такої господарки, то потім була ще одна кізка. Ця була більш менш нормальна, щоправда норовливіша за першу. Теж побула у нас пару років. А потім, коли я вже й не хотіла мати козу, знову навіщось завели. Але цього разу купили вже дорослу козу, та ще й з рогами і з не добрим поглядом. Так трапилось, що я не приймала участь в оглядинах і повіривши на слово про її молочність і кротість, її привели до нас.
         З першого ж дня, з першого погляду я зрозуміла, що з цією Дерезою у мене не вийде милих стосунків.
        Один її не добрий погляд говорив про те, що вона буде робити те, що захоче сама і ніхто їй не указ. Очі були якісь злі і наче вона дивилась і думала: ну ви у мене попляшете devil
        Чесно, навіть хотілось одразу повернути її назад до попередніх господарів. Але таки залишилось це створіння жити у нас.
         


          Шкоди від неї я дочекалась на першому тижні. Вона відірвалась і обгризла маленькі деревця. А всі хто тримав кіз одразу скажуть, що після такої обрізки-обгризки дереву капець. Може листки воно і буде гнати, а от з плодами нічого гарно не чекай. Я їй це простила і намагалась з нею подружитись, але вона все одно дивилась на мене не добрим поглядом.
         А саме найгірше було те, що ця коза постійно мене намагалась бити своїми великими рогами. Мені приходилось її доїти, а як тільки я нахиляюсь, або навіть просто підхожу до неї вона одразу нахиляє голову і намагаєтьмя мене стукнути. Вже навіть наставила мені синців. Як потім ми з"ясували, у минулих господарів її доїв чоловік, отже тому вона і не хотіла мене до себе підпускати. Короче я вже стала боятись йти до неї, ну звичайно нікому не сподобається чекати, що тебе будуть бити... Стала я бунтувати і жалітись чоловіку. А він каже: "то вона бачить, що ти її боїшся і тепер командує тобою. Візьми лозинку і трохи дай їй по задниці". Ну я собі і думаю: не піду ж я просто так її лупцювати, а як буде нагода провчу цю аферистку uhmylka
     Довго чекати не прийшлось. Пройшло три дні. Вихожу я у двір, а ця зміївна вже відірвалась і хазяйнує у садку. Я дістала лозину і йду до неї. А вона, побачивши ворожий наступ, зі своїм чортячим характером, звичайно ні крапельки не злякалась, а навпаки почала двигатись на зустріч devil .   

       А я думаю: повинна ж я їй в кінці кінців показати хто тут хазяйка beat Я відступати не збираюсь і зараз точно буде битва, в якій і вирішиться Ху із Ху  umnik
       Ну що? Підбігла вона до мене підтюпцем. Я її шморг, шморг по бокам куди дістала. А тю-тю... врагу нє сдайотся наш гордий Варяг. Вона наступає і відтісняє мене задкувати. Я знову намагаюсь наступати, знову шморг, шморг куди дістала. Дереза мекає під ніс і знову мене двигає. А далі почалась серьозна битва Титанів sila
         Дереза наче почала здавати позиції, відійшовши на декілька кроків назад. Я зраділа: О-о-о-о думаю я перемагаю. Ага, розмріялась....
Відійшовши, коза стала на задні ноги, піднявшись в устрашаючій стійці, очі її аж заблищали від ярості, вона видала зле і гучне Ме-е-е-е-е-е-е і наставивши рога ринулась на мене. 


       Я вже відбігла ще далі. Маневр повторився. І я бачу, що я стою біля фіртки. Тобто ця Наполеонівська наволочь з рогами намагалась мене вигнати з двору. І коли вже втретє коза наступила, я вискочила за двір і швидко зачинила калітку. Стою і міркую що ж робити далі?  А Дереза продовжує свої атаки з тим же напором, але тепер вже розганяється і б"ється рогами у калітку. А я стою як бідна сирота казанська. help  Коза захопила територію і вигнала мене на вулицю. Ну точна Дереза із казки.


І тут мені приходить гарна думка umnik  Коли коза вдаряється у калітку, вона зовсім не дивиться на мене. А у ней на шиї від ошийника тягнеться шматок цепка і на кінці величенький карабін. Я її зараз вхоплю за той цепок і накину карабін на штахетину забору і так я зупиню її напади і зможу зайти у двір. А коза почала заспокоюватись, але в даний момент мені це було як раз і непотрібно lol. Я почала знову її дражнити лозиною. Звичайно горда Наполеонівка цього не стерпіла і зловилась на мій тактичний хід. З другого разу я її вхопила і льогкім двіжєнієм рукі зачепила на штахетину. 
        У кози розширились зінниці, вона дьорнулась і зрозуміла, що не має свободи, видала мекання на подобі злого рика і обмякла. 
       Мій розрахунок вдався, коза могла спокійно стояти і дихати, але не могла відійти від місця свого тимчасового ув"язнення.  devil Думаю, нехай приходе її адвокат (чоловік) і вирішує як далі буде діло.....


 
        Відкрила калітку, чуть не дала їй під ніс дулю і з переможним настроєм пішла далі хазяйнувати sila
        Коза простояла наказана десь біля півтори години, іноді мекаючи, але вже жалібно, неначе просила пробачення. З моєю доброю душею, мені навіть стало її жалко, але відпустити її означало здатись. 
Коли прийшов додому чоловік, він зайшовся сміхом, бо думав, що вона зі своєю паталогічною шкодливістю сама туди зачепилась. Але коли почув розповідь про битву під Полтавою, то сміялись ми вже разом lol.
В общому вирішили ми дати їй ще шанс і якщо вона буде продовжувати так себе вести піде на шашлик tost  
        Треба Вам сказати, що Дереза трохи притишила свою норовливість і навіть перестала мене бити коли я її доїла. Лише іноді, по своїй звичці, намагалась наче напасти, але потім коли я підвищувала голос, вона спохвачувалась і стримувала свої випади. Але ж як воно вредне, то все одно рано чи пізно гидота вийде. І хоч вона перестала нападати на мене, а все таки одного разу кинулась з розгону на малого (йому тоді було 5-6 років), збила цепком з ніг і пішла в розгін, щоб напасти на нього. Добре що ми були тут поряд і одразу спинили цю наволочь. І в цей день , без суда і слідства було винесено приговор - шашлик  beat umnik   
Після цієї злюки ми кіз більше не тримали.
От і казочки кінець. Той хто слухав молодець bravo  lol  


        

Пізнавально-сексуальне ;)

        Знову пройшов деякий час нашого життя в селі. Ми вже тримали курей, поросятко, качок, гусей, кізку і батьки вмовили додати до господарства кроликів. В той час наче з кролячими хворобами було трохи поменшення, то ми таки зважились їх завести. Бо ж таки вигідна справа. Навесні заводиш кроликів, все літо трави море, під осінь зерно тощо і під зиму вже є м"ясо. 
       Купили ми дві кролиці, а кроля дали батьки. Особливо той кріль вразив малого. Бо йому була розказана байка, що то і є той самий зайчик, який передавав йому весь час гостинці cat  
От як раз і фотку знайшла, наш був точнісінько такий, навіть на лапках біленьке.


       Стала ж я розпитувати як з тим господарством вести справу. Ну кормьожка то ясна річ: траву з росою давати не можна, траву треба трохи підв"ялювати, якусь траву взагалі давати не можна, а якусь вони особливо люблять. Вичіщати у них, щоб було сухенько. 
Далі перейшли до розмноження, бо ж для цього гарем і завели umnik


      
        Отже для того, щоб спарувати кроля з кролицею потрібно кролицю посадити в клітку до кавалєра. І поки вона буде там обнюхуватись, кріль буде обнюхувати її, бо він у себе вдома і так знає що як пахне lol 


         А далі парніша знає свою справу і кролиця не встигне опам"ятатись як дєло буде зроблене. Ну типу я це побачу і можу вже кролицю відправляти в свою опочівальню і чекати потомство.
       Отже настав час Ікs, пішла я займатись своднічєством smutili І сама собі думаю: як же я впевнюсь, що всьо пройшло успєшно? Ну ладно, буду проводити дєло, а далі буде видно....
       Взяла я подругу, пересадила до кавалєра, а сама сіла поряд на пеньочку і чекаю. Поглядаю як там проходе процес женихання. Дійсно, так як і сказали, дівчинка пішла по апартаментам, а парніша давай її обнюхувати. Действо його обнюхування длилось не довго, якось швиденько він заскочив на нєвєсту, вона не сперечалась, він зробив декілька швидких рухів і з пронизливим задоволеним звуком Фррррррр, сповз з неї, якось трохи впав на бік з явним задоволенням після процесу і втратив до неї всяку цікавість nevizhu


       Від неочікуваності такого процесу я чуть не впала з пеньочка lol Особливо оте Фрррррр мене вибило з колії lol Побігла я в хату розповідати що бачила. І на наступний день другу кролицю спарювати вже прийшло два сводніка smutili lol 
Через деякий час пішло потомство...





Чудового настрою! cvetok  

Шкодливе порося

      Ну що ж, продовжую розказні про своє сільське життя. podmig
Пройшло трохи менше року з того часу як ми стали жити в селі. Настала весна. І як годиться, для того, щоб забезпечити себе на Різдво сальцем, м"ясцем і ковбасками, в селі заводять поросятко. То ж і ми, як порядні селяни, завели собі маленьке бісенятко devil . Нє, ну спочатку воно було мілоє созданіє. До речі коли вони малесенькі, ще п"ють мамкине молочко, вони дуже гарні, наче маленькі дітки.



       А от коли поросятко підростає, ото вже починається веселе життя.
Так як господарство у нас було ще на початку становлєнія, треба було все сооружать самим. Отже для нашого дивного поросятка була зроблена, так би мовити, літня загорожа. Висота загорожі прикинута на глаз, з приблизних розрахунків, щоб пітомєц не міг її подолати.  
       І пашло-паєхало, як у пісенці співається: мьі его кормили, мьі его поили, на ноги поставили..... А воно, мале гаденятко, підросло, почало ставати на задні лапи і виглядати, особливо коли вже підходив час кормлєнія. 


       І от в один чудовий деньок, коли я мирно займалась консервацією, мабуть на нюх прийшло це чудо і тихенько заглядає у двері віранди cat omg.  Уявляєте umnik Що робити я навіть не уявляла, єдине розуміла, що не можна робити рєзкіх двіженій, щоб не спугнуть звєря chih. Воно подивилось на мене, зацінило мій спокій і зрозумівши, що загрози немає
переступило поріг і стало нюхати і наближатись до мене. Ну і так мені повезло, що я його тут же зловила. Тут звичайно почався визг і невдоволення, але ж..... Закинула я його в загородку, видала внепланову порцію їжі, щоб воно на деякий час покинуло думки про побєг umnik
      Увечері, по всьому периметру загорожі було набито ще по одній дошці уверх. Але як потім з"ясувалось, нам дістався знатний стрибун Бубка prey  І на цій втечі із Шоушенка діло не закінчилось, а навіть усугубилось. Через пару тижнів гукає мене сусідка і питає: чи то не ваше поросятко бігає по толоці навпроти дворів?  
Я до загорожі - тю-тю, нашого парня немає, значить то наш гайнув на свободу. Пішла я його ловити, з горем пополам, загнала у двір, прижала у кутку і зловила. Сердита як пантера занесла його у загорожу, знову, як ви вже зрозуміли, додаткова порція їдла... І знову ввечері новий ряд досок уверх, щоб Бубка не взяв бар"єр.


        Ви подумали, що на цьому був кінець історії і ми благополучно чекали Різдва? А нєт ужкі....
       Знову пройшло десь біля пари тижнів. Йду я з роботи і бачу картіну Рєпіна: на толоці, навпроти двору, стоїть мілєнькоє созданіє і з апетитом, похрюкуючи,  їсть травичку



      Сказати що я розстроїлась - нічого не сказати. Свіжий ще в пам"яті був марафон по толоці двохнедільної давнини  tears І знаючи, що означає ловити строптиве порося, у мене просто опустились руки і майже підкосились ноги. В голові пролітали думки: як зловлю - заріжемо не дожидаючись свят... не буду його ловити, нехай йде куди хоче.... а як же його не ловити, то ж добро пропаде, все ж таки вже з місяць його кормимо....А цей гадьониш час від часу піднімав голову і нагло і їхидно дивився на мене



    Пішла я в хату, заплакала від розпачу, а потім зібрала волю в кулак, переодяглась і пішла ловити олімпійського чемпіона з троєбор"я sila
    Бігала я по толоці, намагаючись загнати його у двір, як минулого разу. А воно ні в яку. Добігає до воріт і мельк в сторону. А-а-а-а думаю, хитрий, знає що того разу погоня скінчилась арештом.... В общому зловила я його. 


Чесно, хотілось там на місті задушити його beat  але ж несу до загорожі. І що я бачу? omg  

Наш Бубка сидить спокійно в своїй загорожі cat із замурзаним писком і з нєдоумєнієм дивиться на гостєй lol

У мене ступор parik Що це? Марево? Прикол? Кого тоді я ловила? І що тепер з цим чудом робити? Чи у мене вже двоїться?



       Пішла я до сушарника (така була у нас халабудка для кукурудзи) і закрила туди новопрібившего товаріща. Нехай посидить, віддихається. А тим часом щось з"ясується. А сама навіть пораділа за нашого стрибуна, що він таки покинув думки про взяття бар"єру.
       Скажу я вам, довго чекати не прийшлось. Десь через годину гукає мене сусідка і питає чи не бачила я малого поросяти help   Ну звичайно я бачила, та ще й сЮрпАЙз, я його навіть зловила umnik lol  Пішли ми з нею до сушарника на опознаніє. І товарісч був повернутий на місце своєї постійної дислокації. 
       А ми вже в спокої дочекались Різдва moroz 
Чудового настрою, друзі! podmig cvetok  



П.С. Всі фото не мої 



о Раневской...фэйсбучное))

«Сестра Фаины Раневской, Изабелла, жила в Париже. В силу ряда обстоятельств она переехала в Советский Союз. В первый же день приезда, не смотря на летнюю жару, Изабелла натянула фильдеперсовые чулки, надела шёлковое пальто, перчатки, шляпку, побрызгала себя "Шанелью", и сообщила сестре:
- Фаиночка, - я иду в мясную лавку, куплю бон-филе и приготовлю ужин.
- Не надо! - в ужасе воскликнула Раневская. В стране царили процветающий дефицит и вечные очереди. Она понимала, как это подействует на неподготовленную жительницу Парижа.
- Не надо! - я сама куплю!
- Фаиночка, бон-филе надо уметь выбирать, а я это умею, - с гордостью заявила Изабелла и направилась к входной двери. Раневская, как панфиловец на танк, бросилась её наперерез.
- Я пойду с тобой!
- Один фунт мяса выбирать вдвоём - это нонсенс! - заявила сестра и вышла из квартиры. Раневская сделала последнюю попытку спасти сестру от шока советской действительности:
- Но ты же не знаешь, где наши магазины!
Та обернулась и со снисходительной улыбкой упрекнула:
- Ты думаешь я не смогу найти мясную лавку?
И скрылась в лифте.
Раневская рухнула в кресло, представляя себе последствия первой встречи иностранки-сестры с развитым советским социализмом.
Но говорят же, что Бог помогает юродивым и блаженным: буквально через квартал Изабелла Георгиевна наткнулась на маленький магазинчик, вывеска над которым обещала "Мясные изделия".
Она заглянула вовнутрь: у прилавка толпилась и гудела очередь, потный мясник бросал на весы отрубленные им хрящи и жилы, именуя их мясом, а в кассовом окошке толстая кассирша с башней крашенных волос на голове, как собака из будки, периодически облаивала покупателей.
Бочком, бочком Изабелла пробралась к прилавку и обратилась к продавцу:
- Добрый день, месье! Как вы себя чувствуете?
Покупатели поняли, что это цирк, причём, бесплатный, и, как в стоп-кадре, все замерли и затихли. Даже потный мясник не донёс до весов очередную порцию "мясных изделий". А бывшая парижанка продолжала:
- Как вы спите, месье?... Если вас мучает бессонница, попробуйте перед сном принять две столовых ложки вина..... А как ваши дети, месье? Вы их не наказываете?..
Нельзя наказывать детей - можно потерять духовную связь с ними. Вы со мной согласны, месье?
- Да, - наконец выдавил из себя оторопевший мясник и в подтверждение кивнул.
- Я и не сомневалась. Вы похожи на моего учителя словесности: у вас на лице проступает интеллект.
Не очень понимая, что именно проступает у него на лице, мясник на всякий случай смахнул с лица пот.
- Месье, - перешла к делу Изабелла Георгиевна, - мне нужно полтора фунта бон-филе. Надеюсь, у вас есть.
- Да, - кивнул мясник и нырнул в кладовку. Его долго не было, очевидно, он ловил телёнка, поймал его, зарезал и приготовил бон-филе. Вернулся уже со взвешенной и завёрнутой в бумагу порцией мяса.
- Спасибо, - поблагодарила Изабелла. И добавила: - Я буду приходить к вам по вторникам и пятницам, в четыре часа дня. Вас это устраивает?
- Да, - в третий раз кивнул мясник.
Расплачиваясь в кассе, Изабелла Геогиевна порадовала толстую кассиршу, указав на её обесцвеченные перекисью волосы, закрученные на голове в тяжелую башню:
- У вас очень модный цвет волос, мадам, в Париже все женщины тоже красятся в блондинок. Но вам лучше распустить волосы, чтобы кудри лежали на плечах: распущенные волосы, мадам, украсят ваше приветливое лицо.
Польщённая кассирша всунула два указательных пальца себе за обе щеки и стала с силой растягивать их, пытаясь улыбнуться.
Когда, вернувшись домой, Изабелла развернула пакет, Фаина Георгиевна ахнула: такого свежего мяса она давно не видела, очевидно, мясник отрезал его из своих личных запасов.
- Бон-филе надо уметь выбирать! - гордо заявила Изабелла.
С тех пор каждый вторник и каждую пятницу она посещала "Мясные изделия". В эти дни, ровно в четыре часа, мясник отпускал кассиршу, закрывал магазин, вешал на дверь табличку "Переучёт", ставил рядом с прилавком большое старинное кресло, купленное в антикварном магазине, усаживал в него свою дорогую гостью, и она часами рассказывала ему о парижской жизни, о Лувре, об Эйфелевой башне, о Елисейских полях...
А он, подперев голову ладонью, всё слушал её, слушал, слушал... И на лице его вдруг появлялась неожиданная, наивная, детская улыбка...»
Яков Сегель



Окружающий нас Мир не меняется насилием и сквернословием, он меняется добрым словом и уважительным отношением к человеку.
(С)тырено

Милозалежність

Нещодавно зустрів давнього знайомого. Поговорили про те, про се, як завжди в таких випадках одним із перших запитань було "чим займаєшся", на що мій знайомий відповів, що він миломан. Я перепитав, що, може, малось на увазі "меломан", але знайомий покрутив головою і сказав, що саме "мИломан" і уточнив: з лютого 2016 року дуже полюбив мило. Причому так полюбив, що при кожному візитові в магаз не втримається і візьме один або кілька пахучих брусочків, хоча використовувати їх, звісно, не встигав. Спочатку це було щось типу колекціонування, бо знайомець почав шукати рідкісні види та марки, але потім все пішло по пісдє, і він просто почав купувати мило, не дивлячись на марку, тип... І щоразу купував все більше і більше. Якщо спочатку брав один-два брусочки, то тепер бере не менше п'яти-шести. "Якби були гроші, брав би більше", - сумно сказав він. "І як ти зараз?", - запитав я по цьому, вражений його розповіддю. "Та зараз нічого, - сказав він. - Почав з цим боротись. Практикую милостримування. Стараюсь скуповуватись на базарах, бо там можна знайти лоток тільки з тим, що тобі треба, або в спеціальних магазинчиках, приміром, за м'ясом іду в м'ясний. У супермаркети краще не заходити, бо там поряд з їжею ці полиці з невеликими брусочками... Я навіть стараюсь про це не думати, бо як тільки уявляю, як я заходжу в АТБ, як іду повз хліб і ковбасу до полиць з неїстівними товарами, як підходжу до знайомої полиці, під шампунями і над порошками, як бачу перед собою його ... мило ... різне, дешеве, дороге, з запахом яблука чи трав, як беру якийсь брусочок, обмацую його нюхаю, а потім швидко беру брусок за бруском і кладу, кладу, кладу в кошик... У такі моменти дихання пришвидшується і я себе не контролюю. Але я знаю, чим це завершиться. Я стану милозалежним і вже не зможу повернутись до нормального життя". Тут він зітхнув, замовк і впав у глибоку задуму, а я подумав, що добре, що серед моїх знайомих, нехай і давніх, є люди, які борються зі своїми демонами і працюють над собою.


Цветок папоротника.

  Было это очень давно, когда была жива моя бабушка, а я ещё и в школу не ходил. Надо сказать, что моя бабушка была романтической женщиной. Она безоговорочно верила во всякие чудеса и легенды, была уверена, что в определенную ночь над зарытыми кладами горит голубой огонек. И даже однажды ходила выкапывать клад.

  Не знаю, насколько она была фантазеркой, но рассказывала мне, что тот клад, когда лопата коснулась крышки сундука с золотом, неожиданно с гулом ушел под землю. То ли заклятие на нем было сильное, то ли ещё не пришло время ему открыться, но клад откопать не удалось.

  А ещё у моей бабушки была заветная мечта увидеть цветение папоротника. Она говорила, что тому, кто увидит его цветение, будут открыты все замки ко всем кладам.

  Идти в лес в глухую ночь ей было жуть как страшно. Ведь цветение папоротника охраняют темные силы. Они наводят на человека такой страх перед самим цветением, что мало кто выдерживается и не пускается в бега подальше от греха.

  Я хоть и был маленьким, но фантазии у меня было ой сколько. Не зря я был внуком такой бабушки. И я предложил ей выкопать папоротник и высадить его в цветочный горшок. А в заветную ночь в комнате созерцать его цветение. К тому же, вдвоем будет не так страшно.

  Эта идея бабушке понравилась. И на волне невероятного энтузиазма мы с бабушкой пошли в лес за папоротником.

  И вот накануне заветной ночи горшок с высаженным папоротником стоял посреди комнаты, а мы в предвкушении чуда терпеливо ждали полуночи. И хотя обоим было страшно, мы мужественно держались, сидя на диване.

  Утреннее солнышко заглянуло в окошко и разбудило сонных искателей приключений. Казалось, что оно предательски смеется над нами.

  Я первым вскочил с дивана и подбежал к папоротнику. Никаких цветков там не было. Понятное дело, папоротник ведь цветет считанные минуты. Мне хотелось плакать от такого несправедливого поворота событий. Но бабушка меня успокоила. Мол, на следующий год мы точно не проспим заветное цветение, и все клады тогда непременно будут нашими. 

Зрите в корень!!


       Недавно, просматривая материалы в сети,  наткнулась на интересный материал.( на мой взгляд)..не буду проводить обобщение об уровне воспитания и  образования  женщин  России начала ХХ века... 
  Анна Бубнова – русская тетя, воспитавшая будущую жену Джона Леннона Йоко Оно.
Анна Бубнова – русская тетя, воспитавшая будущую жену Джона Леннона Йоко Оно

У хозяев усадьбы, в которой сейчас располагается Пушкинский музей в Бернове (Старицкий район Тверской области), мореплавателя Дмитрия Бубнова и его супруги было три дочки: Мария, Варвара и Анна. Они получили прекрасное домашнее образование, а потом уехали учиться в Санкт-Петербург. Мария стала пианисткой, Варвара закончила академию художеств, Анна — консерваторию по классу скрипки. Тогда, в начале XX века, в моде было все японское.



Анна Бубнова

Подруги Анны Бубновой учили японский язык, она тоже стала — за компанию. Ее учителем был молодой и красивый японец Сюнъити Оно, сын президента японского промышленного банка Эйдзиро Оно. Сюнъити жил в Петербурге и был студентом-вольнослушателем естественнонаучного физико-математического факультета Петроградского университета. Молодые люди подружились, дружба быстро переросла в любовь.


24 февраля 1918 года Анна и Сюнъити обвенчались и уехали в Японию. На дне чемодана Анны лежал рисунок ее сестры Варвары. На нем была изображена липовая аллея в Бернове.

Молодые супруги стали жить в доме семьи Оно. В 1922 году, спасаясь от разрухи и голода, к ним приехала сестра Анны Варвара с матерью, Анной Николаевной. Мать вскоре умерла. Варвара стала жить отдельно. А у Анны и Сюнъити родился сын Сюнтаро, она ласково называла его Шуня.

Мальчик рос талантливым, блестяще играл на скрипке. Но в 14 лет он неожиданно умер от перитонита. Больше детей Анна иметь не могла. А семье Оно нужен был наследник — Сюнъити был старшим сыном банкира. И муж Анны привел в дом новую жену, японку Намико...

Анне позволили жить на первом этаже большого дома семьи Оно. И всю свою любовь она отдала племяннице, дочери младшего брата Сюнъити, которую звали Йоко. Йоко Оно.



Маленькая Йоко очень тянулась к тетушке. Анна учила ее играть на фортепиано, рисовать. И много рассказывала о России, о своем родном доме в Бернове... Йоко Оно до сих пор убеждена, что именно Анна привила ей чувство прекрасного. Когда Йоко исполнилось 15 лет, ее отправили учиться в Америку. И с любимой тетушкой она рассталась навсегда.



Ни Варвара, ни Анна больше не вышли замуж. Анна, незаурядный музыкант и педагог, воспитала целую школу японских скрипачей. Варвара — школу японских переводчиков-пушкинистов, она преподавала русский язык и литературу в Токийском университете. А почти через 40 лет после эмиграции, когда умер Сюнъити Оно, сестры решили вернуться на родину. Они поселились у старшей сестры Марии, в Сухуми.



От их дома в Бернове остались одни стены. После революции в родовом гнезде обосновалась коммуна. В годы Великой Отечественной войны первый этаж особняка гитлеровцы отвели под конюшню, на втором разместили лазарет, на самом верху — командный пункт и огневую точку. В послевоенные годы в барском особняке была сельская школа.



Источник: edo-tokyo.livejournal.com

Именно благодаря сестрам в Бернове в 1976 году и открылся музей Пушкина. Кстати, великий поэт приходился Бубновым дальним родственником. Кроме Бернова, семье принадлежало на Псковщине имение Тригорское — оно рядом с Михайловским. Варвара сделала эскизы будущего музея и подарила первые экспонаты: свои картины, литографии и книги — переводы Пушкина, вышедшие в Японии с ее иллюстрациями, фамильные реликвии. Варвара дожила до 97 лет и умерла в 1983 году. Анна скончалась в возрасте 89 лет, в 1979 году.


 

Про відпустку, літо і погоду

Літо добігає кінця, і щоб не гаяти марно часу, дістав заначку з-під матрацу (наекономив з величезної з/п лаборанта) і махнув на вихідні на свій улюблений острів Пасхи. Я тут часто буваю, бронюю такий невеликий одно.., дво..., та що я буду брехати, - триповерховий будиночок з басейном на даху і верандою. Красиво тут: вулкани, лаконічні пейзажі островопасхівці та остропасчанки тягають щось великими возиками... Так от, лежу я сьогодні на веранді, попиваю оранжат з витонченої склянки і думаю, що у погоди немає погоди. Усе залежить просто від людини, зокрема її емоційно-психофізичного стану та інших умов. Ну, звісно, в душному офісі чи хрущівці, де стіни вже зранку прогріваються наскрізь, літо - суцільне пекло, однак коли лежиш на веранді екзотичного (але не для мене) острова, коли дує бриз, а свіжості додають дві мулатки, котрі вседенно, а інколи і всеношно махають такими великими віялами..., одним словом, у цих умовах літо ще і нічого. Так само з осінню, весною, а особливо взимку, коли погода нестабільна, за день може піти і дощ, і сніг, і все разом, вітер зіб`є з ніг і пробере до кісток, ти ледь-ледь доповзаєш додому, але тобі погода норм, бо за кілька хвилин ти долізеш до своєї кімнати в комуналці, де зміниш мокрющий одяг на теплий байковий халат, сядеш біля каміна, а дворецький подасть коньяк, сигарету і тарілочку сосисок, ну отих гарних, за 30 грн. І ти сидітимеш біля вікна і дивитимешся, як десь там, за вікном, немов у кіно, мороситиме дощ і тужливо світитимуть ліхтарі, а потім вкотре подумаєш: "У природи немає поганої погоди...".




Некоторые истории из книги «Куриный бульон для души"

ОБРАЗОВАТЕЛЬНАЯ ПРОГРАММА РИКА ЛИТТЛА 

Однажды в пять часов утра Рик Литтл заснул за рулем своего автомобиля. Машина пролетела десять футов над насыпью и врезалась в дерево. Следующие шесть месяцев Рик провел в больнице, лечил сломанный позвоночник. Свободного времени у Рика было достаточно, и он часто задумывался о жизни. Вывод Рик сделал такой: тринадцать лет учебы оказались ненужными и не подготовили его к решению проблем, с которыми приходится сталкиваться в реальной жизни. 

Через две недели после выписки из больницы Рик пришел домой и нашел свою мать лежащей на полу в полубессознательном состоянии: она приняла слишком большую дозу снотворного. Рик снова убедился в правильности своего вывода — обучение в школе не может помочь человеку решать важные жизненные проблемы. Школа не готовит молодого человека к вступлению во взрослую жизнь. 

Следующие месяцы Рик посвятил созданию образовательного курса, который помог бы молодым людям выработать правильную самооценку, научить общаться с людьми и дать навыки улаживания конфликтов. Занимаясь своей образовательной программой, Рик выяснил, что существует Национальный институт образования, в котором обучаются тысяча тридцатилетних студентов. Рик узнал, что на вопрос, помогло ли им в жизни образование, которое они получили в средней школе, восемьдесят процентов учащихся ответили отрицательно. 

Этих тридцатилетних студентов спрашивали, чему бы они хотели научиться. Большинство ответили: умению общаться с другими людьми, то есть как научиться нормально сосуществовать с людьми, с которыми ты живешь под одной крышей. Также студенты хотели научиться правильно выбирать работу и хорошо выполнять ее, уметь улаживать конфликты, стать хорошими родителями, правильно воспитывать своего ребенка, уметь грамотно обращаться с деньгами, понять, в чем смысл жизни. 

Вдохновленный созданием собственной программы обучения, Рик бросил колледж, начал ездить по стране и задавать вопросы ученикам средних школ. Он опросил свыше двух тысяч учеников, а вопросы были такие: 

1. Чему бы вы хотели научиться, какие знания могут пригодиться вам в повседневной жизни в будущем? 

2. Выберите десять основных проблем, с которыми вы никак не можете справиться. 

Рика удивило то обстоятельство, что ответы учеников были почти одинаковыми независимо от того, учились ли они в богатых частных школах или в обычных городских, в центре или на окраине. Одиночество и заниженная самооценка — вот проблемы, которые значились в списке под номером один. 

В течение двух месяцев Рик ночевал в своей машине, питался преимущественно крекерами с ореховым маслом, а иногда случались дни, когда у Рика не было ни крошки во рту. У Рика было мало денег, но зато он жил мечтой о создании образовательной программы, способной облегчить людям жизнь. 

Рик составил список известных педагогов и психологов, посетил каждого из них, показал свою программу и попросил поделиться опытом и поддержать его начинание. Всем этим педагогам понравилась программа Рика, и они обещали ему посильную помощь. Однако все они убеждали его: 

«Рик, ты еще слишком молод. Возвращайся в колледж. Получи диплом, затем окончи университет, а уж потом берись за образовательные программы». 

Но Рик не собирался сдаваться. Ему исполнилось двадцать лет, он продал машину, одежду, занял у друзей денег, но средств для претворения в жизнь образовательной программы все равно было недостаточно. Кто-то посоветовал Рику обратиться за помощью в благотворительный образовательный фонд. 

Первое обращение в местное отделение фонда разочаровало Рика. Войдя в офис, Рик очень испугался. Вице-президент фонда — мужчина с копной черных волос на голове — встретил Рика с каменным выражением лица. Четверть часа он сидел, не произнося ни слова, пока Рик рассказывал ему о своей матери, автокатастрофе и двух тысячах молодых людей, которые уже обучаются тому, как правильно жить и решать свои проблемы. Но сколько еще школьников нуждаются в подобном курсе… 

Когда Рик закончил свой рассказ, вице-президент, вздохнув, произнес: 

— Молодой человек, я работаю в благотворительном фонде почти двадцать лет. Я видел множество подобных программ. И все они были обречены на неудачу. И вашу Программу ждет та же участь. Почему? Потому, что вы еще очень молоды, у вас нет жизненного опыта, денег, даже диплома, об окончании колледжа. У вас нет ничего! 

Разочарованный, Рик покинул офис фонда, поклявшись доказать вице-президенту, что он не прав. Рик начал изучать, какие еще организации занимаются молодежными программами. Он потратил несколько месяцев, рассылая свои предложения в разные фонды, которые могли бы выдать ему грант на их реализацию. Рик не терял надежды, однако стабильно получал отказы. После сто пятьдесят пятого у Рика опустились руки, и он понял, что его мечта, очевидно, никогда не осуществится. 

Родители Рика уговаривали его вернуться в колледж, а Кен Грин, педагог, оставивший свою работу, чтобы помочь Рику, заявил: 

— Рик, у меня нет денег, но нужно кормить семью. Если последний фонд, в который вы послали запрос, откажет нам, я возвращаюсь в Толидо и снова займусь преподаванием. 

Итак, у Рика остался последний шанс. Он должен был встретиться за ланчем с доктором Рассом Моби, президентом фонда Келлогга. Отправляясь на ланч, Моби и Рик остановились у лотка с мороженым. 

— Вы любите мороженое? — спросил Моби. 

Рик кивнул в ответ. Они купили мороженое, но Рик так нервничал, что не заметил, как подтаявшее шоколадное мороженое потекло между его пальцев. Рик надеялся, что доктор Моби не заметит этого, но тот, разумеется, увидел, рассмеялся и подал молодому человеку бумажную салфетку. 

Когда Рик садился в машину, его лицо пылало от стыда и досады на самого себя. Как он осмеливается просить большие деньги на образовательную программу, когда не умеет даже аккуратно есть мороженое? 

Моби позвонил через две недели. 

— Вы просили на развитие своей программы 55 000 долларов, но попечительский совет проголосовал против, — сообщил он. 

Рик чуть не заплакал. Два года он упорно стремился к достижению своей цели, и вот теперь все кончено! 

— Однако, — продолжил Моби, — попечительский совет решил выделить вам на развитие программы 130 000 долларов. 

От счастья Рик разрыдался и от волнения не смог даже толком поблагодарить доктора Моби. 

С тех пор Рик Литтл заработал 100 090 000 долларов, осуществив свою мечту. Его образовательная программа действует более чем в 30 000 школ в 50 штатах и в 32 странах. Три миллиона подростков в год учатся, как правильно жить и решать важные проблемы, с которыми они постоянно сталкиваются. 

В 1989 году невероятный успех программы Рика Литтла обеспечил ему получение второго гранта на создание новой, теперь уже интернациональной образовательной программы, которая будет внедряться по всему миру. Сумма составила 65.000.000 долларов — это самый большой грант в истории США. 

Жизнь Рика Литтла — пример стойкости духа, целеустремленности и желания во что бы то ни стало осуществить свою заветную мечту.

 

Пегги Манн

из книги Дж. Кэнфилда, М.В. Хансена «Куриный бульон для души» («Исцеление                                                                                                                                                     души»)

Книгу можно скачать здесь

Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
13
предыдущая
следующая