Гамлетівське питання "бути чи не бути" можна було б уточнити: "Бути чи існувати". Відомо, що данський принц почав дошукуватися правди і утвердив своє право бути зі шпагою, бути принцом. Бути героєм п’яти актів. А "не бути" означало існувати поза історією.
Нинішнє філософське формування того ж питання: "здаватися чи бути" так само торкається життєвої позиції людини, яка обирає шлях активного самоутвердження в житті і в своїй ролі, обирає справжність і відповідальність, або нічого не обирає, тобто залишається в пасивній ролі вдаваного діяча, вдаваного патріота, вдаваного учасника гри.
В українській мові to seem звучить, як здаватися, і те поняття набуває додаткового значення: здавати позиції, тобто бути нікчемою. А то особлива тема — про вічно невдоволеного собою і всім.
Притчі, прочитані нерозумним
Відомо, що Христос навчав непосвячених людей притчами. В основі притчі лежить життєва подія — засівання зерна за умов неоднакового ґрунту, сезонна робота у винограднику довірливого господаря, роздача талантів для їх розумного використання тощо.
Суть притчі — у наведенні на ширші узагальнення, співвідносні з задумом Творця. Темні і запопадливі люди брали життєві факти і події безвідносно до Божого промислу. Схильні до споживацького матеріялізму, вони переживали подію саму по собі, не задумуючись над її глибшим сенсом — вони не підіймалися до розуміння вищої суті , для якої подія — тільки щабель.
Практично усе наше життя — то притчі. Нерозумні беруть самий факт і смакують деталі. Розумні — задумуються над тим, чому Господь послав їм ту пригоду, зустріч чи біду і важке переживання.
Особливо великий привід для роздумів дають нам історичні події. Кожній країні було явлено свої притчі. Україні випало в ХХ ст. нещастя бути в епіцентрі найважчих катастроф. Комуністичний полон, в який нас затягнули обманом і силою, був тяжчим за Вавилонський полон, бо у Вавилоні дозволялася пам'ять про свого Бога. Приказка "мене з дядька не скинеш" була страшно спростована большевиками.
Коли господаря виганяли і дітей викладали з хати, стало очевидним, що "світ перевернувся". А коли в урожайні роки люди мерли без хліба, чи було кому нагадати їм з Євангелії спокусу лукавого: якщо ти син Божий, то перетвори на хліб те каміння… Лукава ідея перетворення каменя в хліб запанувала на століття в країні, де було заборонено говорити про сучасне, а лише про майбутнє.
Особливо ж була заборонена Христоова відповідь лукавому: "Не хлібом єдиним буде жити людина, а кожним словом, що виходить з уст Божих".
Як таке могло статися в країні, яка тисячу років вірила і читала Євангелію? В країні, де національний пророк застерігав:
Молітесь Богові одному,
Молітесь правді на землі,
А більше на землі нікому
Не поклонітесь…
Кланялись раби і незрячі, і вчені та ситі раби, кланялися ідолам злим і підступним… І богохульствували при цьому.
Національного пророка ніби любили і повторювали за ним:
В своїй хаті своя правда
І сила, і воля.
Але коли прийшла пора грудьми захищати свою хату і свою волю, більшість поховалася по своїх кутках і спостерігала, як одчайдухи гинуть під вогнем і червоних, і білих ідолопоклонників.
Скільки притч явило нам ХХ сторіччя! А скільки їх являє ХХІ сторіччя, де особливо цинічно кидають облуду і брехню ті самі чорнороті, що вчора вели нас до комунізму.
Може люди не чують слів пророчих, бо вони слухають спокусливі голоси облудних сирен?
"Гримить, тайна дрож пронимає народи…"
Ці слова Івана Франка про національне пробудження народів пролунали вже тоді, коли "нова релігія" — соціалізм обіцяла перетворити пустелі в оази, а каміння на хліб. Пророки її вчили інтернаціональної єдності, але вже перша світова війна показала, що кожному своя сорочка ближче до тіла.
У війну стала національно оживати і Україна, поділена між ворогуючими силами. Брат на брата! Але як же мало було тих, що почули: "Розкуйтеся, братайтеся". Та й то було велике диво, що нація, по суті заборонена, висунула гасло політичної незалежности і дала політичних лідерів, які поєднали ідею націоналізму з ідеалами демократії.
Тайна дрож, на жаль, не перейшла в національне пробудження забитих гречкосіїв Але національний прапор піднято, і в обороні його пролито ріки крови. Можна сказати, що національно-визвольні змагання України утвердили волю до життя і дуже наполохали Москву, для якої Україна виникла несподівано. Виявилося, опріч національної свідомости, є щось дужче, могутніше, що жило підсвідомо в серцях вірних цареві малоросів…
Біла і червона Росія з однаковою нетерпимістю поставилася до українського духу, але червона була гнучкішою в олжі та у творенні хитрих імітацій. Вони підбирали українські прізвища своїм отаманом, маскувала свій уряд іменем свого ворога — УНР. Воєнний комісар Троцький рекомендував на перших порах "підроблятися під Петлюру" і вдавати спільність…
Отже, націоналізм уже після І світової війни став панівною стихією ХХ сторіччя і прокотився вітром свободи по всій планеті. Він визначав здоровий стан народного організму в країнах, що здобули державну незалежність.
І, навпаки, всіляка підробка під "інтернаціоналізм" явила нам те болото, в якому чорти гніздяться. Поневолені нації, обізвані "визволеними", культивували найгірші форми рабства, а російська нація під час "вітчизняної" війни явила шовіністичну пиху, яка прикривала і жандармські амбіції, і приховане приниження при конфронтації з Заходом.
Усі ці національні викривлення ціхують політику російської еліти і сьогодні.
Справа в тому, що здоровий націоналізм, так само, як добрий господар, не зацікавлений у кривдженні сусіда. Навпаки, він розраховує на порядного і статечного сусіда, який прибирає сміття і виполює бур’ян.
Добрий господар розуміє, що порядок у своєму домі є передумовою порядку добросусідського. У нашому випадку доведеться ж вголос називати всіляке псування повітря, розведення сміття і навіть використовування його для засліплення сусідів.
Хворобливий націоналізм завжди ображений і озлоблений. Варто задуматись, чому російський націоналізм, ґвалтуючи свободу сусідніх народів, завжди мав до них зневажливі прізвиська. "Хохли", "полячишки", "кавказька національність", "прибалти".
Імперський Кремль нещадно винищував і використовував східні народи. Але насправді з того нищення для Росії користі не було. Приблизно, як на лісоповалі, де план по зрубуванню дерев перевиконувався, а сплав і вивіз деревини і на половину не забезпечувався.
Праця велика, але то каральна праця. В Ічкерії і в Грузії "перемога" Росії коштувала величезних матеріяльних і моральних втрат. А хто вимірить, як будуть за те розплачуватися майбутні покоління?
Чесної Росії сьогодні не чути. З одного боку, чесні громадяни ізольовані, роз’єднані. З іншого боку — вони заглушені дезінформацією і завалені сміттям отруйної ненависті до сусідів. Імперським ґебельсам здається, що вони виграли інформаційну війну проти сусідів.
А розважливі росіяни розуміють, що на їхніх очах відбувається самоотруєння і самооглуплення. Нація по суті вигасає, зпивається і втрачає свої джерела оновлення. Ситуація куди гірша, ніж була при вождях, які потроху заморожували процеси розпаду, утримуючи народ в суворих регульованих умовах.
Що ж стосується приручення інших народів, то колишній "принцип інтернаціоналізму" все ж таки втримував хворобу цинізму і підтримував ілюзії якоїсь рівності — хоча б на рівні "тваринної ферми" Дж. Орвела, де висіло гасло: "Всі свині рівні між собою, але є рівніші".
Нині ж оголений шовінізм дитдомівського наступника династії Романових розрахований хіба що на полохливих рабів, готових визнати за ним право зверхності і розв’язної брехні перед телекамерою, та ще й національно образливої ("Україна краде").
Звичайно, зі школи КГБ джентльменом не вийдеш , але принаймні мали б навчити читати, скажімо, старі істини Марка Аврелія: "З набагато більшою певністю я називаю чумою затруєння розуму, а не повітря навколо нас".
Свободу здобувають щодня
Відомо, що раби люблять називати себе вільними. Хами люблять посилатися на права людини. Боягузи хваляться безкарністю. А свобода чекає на своїх лицарів, які несуть обов’язок і відповідальність. Простір свободи у нас не заповнений. Пересічність і пошлість узаконилися на мілинах споживацтва і спілкування мобілкою.
Дивовижна байдужість до громадянських і національних проблем робить людину тупою. Освічені люди не розуміють, що після століть рабства національну честь і гідність треба відстоювати на кожнім кроці.
Свою мову треба утверджувати принципово. Дотримуватись чистоти слід послідовно і скрізь.
Кореспондент журналу запитує мене: "Чи не краще було кошти, витрачені на дослідження Голодомору, пустити на щось корисне?" Йому не соромно, що тим українським питанням займалися переважно іноземці… А відповідно і послові сусідньої державі не страшно розмовляти в Києві мовою свинопаса.
Мені часто ставлять питання, чи за таку Україну я ставив на карту життя… Україна — то ми. На кожнім кроці бачиш маленьких людей, які не ставлять собі високих цілей і не прагнуть вирости. І на різних рівнях бачиш рабів, готових служити чужому богові з трепетом, але зраджують господаря, який не карає.
Але що найгірше: не беруть на себе справу господаря в своїй хаті. Про такі мертві душі ще Гоголь говорив: кожному здається, що на чужій посаді він робив би усе краще, але на своїй посаді йому щось заважає.
На кожному кроці ми чуємо нарікання на першу особу в державі. Але хто де чув, щоб чоловік сказав: "Я перша особа, і від мене багато залежить. Але то вже буде залежати від мене, що я зроблю…"?
На кожному кроці ми відчуваємо брак українських громадян, які усвідомлюють себе наступниками тих, що життя поклали за волю. З такими громадянами хіба мали б проблему з нардепами, які не розуміють, чиїй державі служать…
З "елітою", яка не відчуває під собою загроженого звідусіль корабля, що потребує дбайливого догляду. Та й взагалі чи чули б ми про "найстабільнішу партію зі стійким рейтингом".
Адже це інфантильна мова про посткомуністичний релікт, де нема облич і нема надії на появу якоїсь чесної творчої сили. А нема тому, що на яловому безнаціональному ґрунті росте бур’ян!
Однак нині потребує корективів поняття "національні патріотичні сили". Ми вже чули, скільки серед тих сил пустомелів і таких, що плавно переключилися з комуністичної на патріотичну риторику. Ми вже звикли до того, що в гніздо "націоналістів" підкидають зозулине яйце, з якого вилуплюється більш чи менш дурне озвучення чужого голосу.
Націоналізм для українців є позитивним поняттям, оскільки воно пов’язане з особистостями, які віддали Україні серце і розум. І життя. Поняття змінилося б, якби узагальнити усіх різних, що йшли під тим прапором.
Насправді визначальним, скажімо, в Ольжичеві був не його націоналізм, а шляхетність і порядність, поєднана з моральними і культурними цінностями інтелігента, який мав спільну мову з культурними європейцями. Тому й розшукувало його і гестапо, і МВД.
Національної риторики у нас вистачає. Бракує тільки творчого духу і любові, що надає людині справжності і енергії, додає їй відваги
бути. Історію творять хоробрі серця…
Євген Сверстюк, для УП
(подвигами не назовешь, но что-то героическое в этом есть): 
