Ливадийский дворец. Ялта. Крым

Ливадийский дворец. Ялта. Крым

Ливадийский дворец. Ялта. Крым

Ливадийский дворец. Ялта. Крым. (февраль 1945 года)

Заседание конференции. Ливадийский дворец (4 февраля 1945)

ВІЧНЕ МІСТО

Хвилі  накочуються на ноги, хлюпочуть пестячи своєю ранковою прохолодою.  Я вже скупався та  стою на лінії прибою: споглядаю безкрайню синю широчінь, вбираю  в себе відчуття, запам’ятовую,  прощаюся з морем.

До від’їзду з міста маємо ще декілька годин,  тож вирішили прогулятись набережною до туристичного порту. Нічого особливого на нашому шляху не траплялось ­–  все майже одноманітне на кілометри: ліворуч від пішохідної та велосипедної доріжок пляжі зі своєю атрибутикою, кафе із зазивними написами; праворуч – вулиця, а  уздовж неї невеличкі чотири- чи п’ятиповерхові будиночки з видом на море.  Ряд пальм на набережній не створює затінку – прогулюватись спекотно. Середина вересня, але ж тут субтропіки, сорок перша паралель, і сонце на небі вище на дев’ять градусів, ніж у нас вдома. Трохи заховались у тінь за стінами якоїсь споруди в порту, подивились  на рибу,  яка просто кишить біля причалів, на ліс створений щоглами яхт… трохи відпочили та й пішли.

Потяг рушив, будинки міста попливли у вікнах вагона,  через декілька хвилин перед очима вже знайомий нам лісопарк із італійських сосен. Прощавай Лідо-ді-Остія!

Сьогодні наш шлях лежить до Рима – одного із  древніх міст на землі, прародителю європейської, а в сьогоденні вже  світової, цивілізації.  В місті ми пробудемо  декілька днів. Я змасштабував Рим та Київ. Вони співрозмірні між собою за кількістю населення, площею, мають по три лінії метро приблизно такої ж  загальної довжини. На цьому порівняння можна закінчити: у всьому іншому Київ значно менший світ, і це можна вже помітити  по пасажиропотоках центральних вокзалів та кількості туристів за рік. Вони у шість-сім разів більші на користь Риму.

Близько години  у дорозі, дві пересадки й ми на станції метро «Лібія». Слідуємо за групою людей на вихід і опиняємось у ліфті  на мінус шостому поверсі, якась хвилина – от і поверхня. Неочікувано…  ніколи не приходила думка, що у метро можуть бути ліфти.

В кілометрі від станції нас чекає заброньований номер готелю  з поетичною назвою «Аmico del sole», що з італійської перекладається як «Друг сонця». Насправді, це не готель у класичному розумінні, а квартира обладнана під номери – таких в Римі тисячі.

Прогулюючись вулицями міста, швидко дісталися за адресою.  Перед нами семиповерховий будинок, де на першому поверсі серед вітрин магазинів скляні вхідні двері під’їзду, праворуч на стіні –  домофон із зазначеними номерами квартир та прізвищами жильців. Потрібний напис «Аmico del sole» теж у цьому списку. Настя вже подумки потирає долоні та тисне кнопку… у відповідь з динаміка ні шереху. Декілька безрезультатних спроб і «Друг сонця» вже нам не друг. Пройшли навколо будинку – інших під’їздів немає. Сіли та сторожимо двері, кумекаємо, що за підстава. Ось у будинок хтось заходить, ми прошмигуємо за ним… такий нічого собі під’їзд: мозаїка на стінах, сходинки з мармурових плит,  природне освітлення з обох боків через вікна з матовим склом.

Сунемося на вихід: на дзвінок у двері ніхто не зреагував, тож ми не стали поки що їх виносити. Зметикували, що у квартирі рецепції немає, а на запит адміністратора в листуванні Настя повідомила, що сподіваємось прибути до четвертої вечора. Зараз пів на третю, і чекати півтори години не хотілося, та й для  впевненості не завадило б зв’язатися з хазяйкою квартири. Можна було піти в кафе, там вай-фай має бути, але тут у будинок  почав заходити імпозантний  з сивиною на скронях італієць…  Ми не стали його гамселити ногами у під’їзді за те, що він не розуміє українську і про англійську не чув. Я зобразив мізинцем і великим пальцем  біля вуха телефонну трубку та тицьнув біля кнопки домофона напис «Друг сонця». Добродій зрозумів, дістав мобільний та набрав номер, але виявилося, що наш адміністратор англійську теж ні в зуб ногою. Тож Настя повернула  девайс італійцю і жестами втокмачила, щоб він повідомив «Сонце», що його з нетерпінням чекають збуджені друзі. Згодом ми дізналися, шо всьо окей і хазяйка буде через годину. Подякували синьйору та пішли  глянути на район –  зробити пару зарубок: тепер він наш на три дні.

Коли ми повернулися до будинку, на нас вже чекали. Жінка років за сорок переписала в журнал дані паспортів, показала наші володіння, видала ключі та й щезла за вхідними дверима.

Я почав вивчати надану в наше розпорядження територію. Взагалі, італійські будинки та квартири –  це незвичне для мого «індіанського» ока планування. Їх важко описати словами:   це не простий уніфікований  совдепівський фіг-вам із прямокутничків –  тут  широкий політ фантазії архітекторів. Будинок, де ми поселилися, в горизонтальному плані – це п’ятикутник з одним прямим кутом, по периметру якого розташовані п’ять квартир, а в середині внутрішній двір розділяється навпіл сходовою кліткою з вікнами на дві сторони. В утворені маленькі дворики виходять кухні та ванні кімнати, а житлові – на  зовнішній периметр. Наш готель на два номери влаштовано у чотирикімнатній квартирі. Кожний номер має  свій санвузол з душем. Загальний тільки  великий коридор з холодильником та буфетом. В наявності електрочайник з посудом, на додачу –  чай, кава, цукор та цукерки.

На годиннику п’ять вечора, туристичні об’єкти вже закриваються, тож  залишається тільки прогулянка містом. У мене, крім маршруту номер один на цілий день, був запасний – на декілька годин. Ним і вирішили сьогодні скористатися.

Станція метро «Лібія». Настя  впевнено натискає кнопку мінус шостого поверху – логіка попереднього досвіду підйому. Двері ліфта відчиняються… на цьому поверсі у цьому закутку щось людей немає… Написи вказують, що потрібна нам лінія знаходиться вище, на мінус четвертому поверсі. Пішли ми по вказівниках вивчати будову ескалаторних підйомів. Виявляється, на станції спуск в метро влаштований у вертикальній шахті,  ескалатори  та поряд зроблені звичайні сходи розташовані прольотами зигзагоподібно, як у під’їзді будинку. Звідси й поверхи.

Вагон, станція, підйом… Овва! Перед очима разюча велич Колізею! Навколо нього безліч туристів:  вештаються, сидять, фоткаються… Колізей – це найбільший амфітеатр Стародавнього Риму. Споруда за розмірами сучасних стадіонів! Стіни еліпсу мають довжину у п’ятсот двадцять чотири метри, а у  висоту –  сорок вісім. Вони побудовані  з цегли та каміння арками в чотири яруси й  були облицьовані білим  мармуром. Дивишся на цей архітектурний витвір, інженерну думку, застиглий у камені слід волі та й дивуєшся збудованому майже дві тисячі років тому без потужної техніки –  тільки фізичною силою людей та тварин.

Я доторкнувся до древніх стін, усвідомлюючи, що цеглина під моєю долонею була покладена конкретною людиною.  Таке відчуття, що вона десь поряд в іншій реальності, а не розлетілась на атоми в  безодні часу.

Хліба і видовищ вимагає народ від правителів. Для задоволення таких потреб і був збудований Колізей. На арені  кожен день проводилися бої гладіаторів та битви з  тваринами: левами, тиграми, ведмедями. Вона була  також місцем покарання засуджених до смерті. Тут страчували й перших християн – послідовників на той час ще нової релігії.

Древність та велич споруди захоплює, але одночасно я розумію, що Колізей по суті –це театр смерті. За декілька століть безліч людей та тварин було вбито на його арені.  Можна уявити собі, як п’ятдесят тисяч глядачів в амфітеатрі збуджено горлає  у захваті, а в цей час через Ворота Лібітини – богині мертвих – виносять знівечені, скривавлені тіла загиблих. Розвага одних людей через жорстоку смерть інших у свідомості тієї епохи була нормою.

Обігнувши півколом символ величі Древнього Риму, ми вийшли до грандіозної Арки Констянтина та, полюбувавшись нею, попрямували далі по Віа ді Сан Григоріо. Вздовж вулиці праворуч знаходиться Палатин – один із семи римських пагорбів, на якому за переказами й виникло місто. На цій території  залишки античних споруд, але навіть руїни  вражають своєю величчю, розбурхують уяву. Трохи далі за пагорбом Палатин знаходиться Римський Форум – це все один археологічний комплекс, який огороджено вже знайомим  для нас  по Остії  парканом з металевих прутів. Крокуємо далі – і ось перед нами посеред вулиці з’являється фрагмент акведука Клавдія – ми проходимо тротуаром під його височенною аркою.

Сонце наближається до горизонту –  вечоріє.  Ми вийшли до річки Тибр, маємо намір оглянути найдревніші мости Риму.  До речі, мостів у місті тільки в межах кільцевої дороги я нарахував на мапі тридцять вісім.

Береги у цьому районі Тибру височенні, укріплені кам’яними набережними метрів по десять.  Сходами вздовж стіни ми спустилися до річки, щоб знизу подивитись фрагмент мосту Емілія. Від нього залишилась одна кам’яна арка. Міст був побудований у другому столітті до нашої ери, слугував півтори тисячі років і лише чотириста років тому був зруйнований повінню.  А от мости Фабрічіо та Честіо, недалечко від Емілія, діють і дотепер: зв’язують острів  Тіберіна з берегами річки.  Подумати тільки – люди послуговуються ними вже більше ніж дві тисячі років! Як тут не згадаєш «…не злим тихим словом» наш півстолітній юний та старий одночасно радомишльський міст та його надсучасну  технологію – дайошь три тисячі років експлуатації!

Пройшовши дугастими поверхнями  мостів, потім набережною правого берега і вже через інший новий міст Гарібальді, якому ще немає двісті п'ятдесяти років, повернулися в історичний центр міста.

По дорозі нам трапилася піцерія, і ми не змогли оминути спокуси вітрин. Вони зазивали нас величезними шматками  піци з різноманітною начинкою: «З’їж мене!». Передчуття насолоди розпалювало апетит.  Для впевненості, що це правильний заклад, я очима промацував холодильник, вишукуючи у ньому вже знайоме пиво «Пероні». Так, воно тут є –  святу бути!

Після вечері гуляти Вічним Містом стало значно веселіше. Два квартали й Площа Торре Арджентіна зустріла нас нічною підсвіткою залишків древніх храмів. Насправді, це  не зовсім площа: сто років тому тут був забудований квартал, який знесли. Зараз це котлован розкопок глибиною до трьох метрів від рівня вулиці.  Ця місцина відома ще тим, що  тут проживає колонія котів – їх тут більше сотні.  В одному із підвалів цього археологічного комплексу двоє жінок організували  котячий притулок. Він фінансується бюджетом міста та пожертвами.  Біля котловану табличка з проханням не годувати тварин, бо вони тут нагодовані, доглянуті, стерилізовані. Найкомунікабельніші коти не ховаються від людей, а навпаки – вилежуються на східцях в зоні доступності до них. Я підійшов  погладити величезного кошака.  Він був  не проти, але навіть вухом не поворухнув  і не муркнув, виказуючи незворушним спокоєм до мене  свою царську поблажливість. Наче мовив: «Ходять тут усілякі блаженні, погладити хочуть…  ну добре… зроби це вже  та йди собі…»

Залишивши котячий рай, ми продовжили прогулянку  історичною частиною міста. Це для мене зовсім незвичний світ. З однієї сторони архітектурні форми не дають нудьгувати, є чим помилуватись, очі весь час щось вихвачують цікаве,  а з іншої – за межами туристичного виміру відчувається контекст кам’яної пастки.  Ми йдемо вузькими вимощеними бруківкою вулицями затиснутими щільно будинками: зліва-справа  стіни,  попереду, трохи далі за метрів сто, знову стіни; якщо подивитись в небо, то його там лише  вузька смужка між будинками. На вулицях немає дерев: просто їм там фізично ніде рости, трапляються тільки рослини деінде висаджені в горщиках. І так квартал за кварталом. Гуляти у цьому історично-архітектурному музеї чудово, а от жити мені в такому тісному місці-лабіринті  без неба,  дерев, простору,  напевно, було б важкувато.

Ми повернули на Віа деллє Муратте ведучу до знаменитого  фонтану Треві. Велика кількість туристів проходить цією вулицею кожного дня, тому на ній повно торгівців сувенірами, витворами мистецтва та різним фабричним крамом. Через три квартали перед очима постає  і сам  фонтан. Перше враження не від нього, а від людей. Дев’ята година вечора, а простір перед фонтаном  ущент наповнений туристами. Складається враження, що вони тут днюють і ночують.

Фонтан ді Треві одночасно є фасадом палацу Полі.  Невелика площа з широкими сходами перед ним нагадує заповнений глядачами амфітеатр, а сам фонтан  –  сцену, в центрі якої Нептун, що стоїть на колісниці у вигляді раковини, запряженої парою морських коней. Шлях між скелями їм вказують тритони. Шум від води, що  стікає по каменях, асоціює з океаном.  Дно чаші фонтану встелене монетами, які за традицією  кидають туристи, щоб знову повернутися до Риму.

Глянули одним оком та й пішли. Щоб по справжньому побачити поглиблено та осмислено такий грандіозний витвір мистецтва, потрібно багато часу, а в нас його немає. Вічне Місто – це безмежність, яка пропонує безліч речей на будь-який смак. Насправді,  це обмежує, бо не дає заглиблюватись у конкретне творіння, а спокушає йти далі – там, десь попереду, ще багато небаченого. Режим подорожі «Метелик» –  це перебіг з об’єкта на об’єкт, як порхання цієї комахи з однієї квіточки на іншу.

На сьогодні наша подорож закінчується на  П'яцца Барберіні.  На ній знаходиться однойменна станція метро, але зарано нам розслаблятися – ліміт наших пригод ще не вичерпано.  Трохи помоталися по периметру площі від одного входу метро до іншого – всі вони виявилися закритими. Буває... Тож попленталися  у напрямку нашого готелю до наступної станції.

«Републіка» працювала, людей було небагато, і ми поїхали вниз присівши трохи відпочити на сходи   ескалатора.

На станції «Терміні» потрібно було перейти на іншу гілку метро, але всі переходи були перекриті. Охоронці розвертали окремих людей, які туди рвались, мов пастухи – корів, і направляли всіх пасажирів на вихід –  непонятка якась…  Нас несе у людському потоці, і ось  помічаємо, що пасажири проводять валідацію  квитків –  зазвичай так робиться на вході. Що за чортівня! Ми відчуваємо себе загнаними в пастку зайцями,   притискаємо  вуха та робимо  на ходу петлі – то вліво, то вправо… а-а-а!  Ніт виходу! Покоряємося долі – пливемо за натовпом до турнікетів, повторно пропускаємо через валідатор  квитки…

Нічого не сталося: сирена не завила, нас не пов’язали, турнікет розблокувався,  а на квитках надрукувався час виходу. Напевно, іноді таким способом роблять профілактику, щоб не розводилися «транспортні зайці».

Ми на поверхні, час наближається до двадцять третьої години, до готелю п’ять кілометрів, а йти пішки не хочеться: ноги за день ледь вже волочаться. Від станції метро вирішуємо рухатись до вулиці, яка веде у напрямку готелю. Там мають бути автобусні зупинки з потрібною нам інформацією, заодно проходячи поряд з будинками намагаємося знайти вільний доступ до мережі вай-фай, щоб завантажити на мапу  автобусні маршрути.  Так ми допленталися до чергової станції метро «Кастро Преторіо». Вона виявилася відкритою.

Римське метро не вписувалося в мій київський стереотип незвичним лівостороннім рухом, багатоваріантними посадковими платформами, які можуть бути між потягами, а потяги між ними. На цій станції до всього цього електропоїзд прибув не з тієї сторони, з якої потрібно, і потім пірнув назад в той тунель, звідки прибув. Це ще не все: ця лінія метро  далі розходиться на дві гілки, то куди ж він поїхав.

Люди на платформі збуджено метушаться, купчаться, розпитують про щось один одного. Мій індіанець дістав свою видрукувану схему метро та почав тицяти пальцем у себе, потім у папірець з позначкою «Лібія»,  звертаючись таким  способом за допомогою до синьйори поряд. Вона у відповідь залопотала італійською і почала про щось запитувати своїх сусідів. Аж тут прибув знову потяг. Ми знаходилися поблизу локомотива і Настя стрімко кинулася до  машиніста, напевно,  щоб взяти його в заручники, а захоплений потяг спрямувати на потрібну нам гілку Б-1.  Та нє  – то так привиділося мені.  Рулєвой  у сяючій уніформі зійшов на платформу, наче метробог, і англійською сповістив Настю, що центральна частина гілки метро перекрита, а потяги курсують тільки від цієї станції по черзі гілками Б та Б-1 –  наступний буде її.

Пригоди на цьому закінчилися, і вже скоро ми добралися до готелю. Цього дня був встановлений наш новий рекорд – крокомір показував пройдений шлях у двадцять п’ять кілометрів.

Англия. Букингемский дворец

Англия. Букингемский дворец

Англия. Букингемский дворец